ВІА «Кобза» — один з найвідоміших вокально–інструментальних ансамблів України 1970-1980-х років
Вокально-інструментальний ансамбль «Кобза» створено у 1971 році в м. Києві у складі: Олександра Зуєва (музичний керівник, клавішні), Костянтина Новицького, Володимира Кушпета, Олександра Рогози (бандуристи), Георгія Гарбара (флейта, сопілка), Валерія Вітера (вокал) та Анатолія Лютюка (ударні інструменти).
У вересні 1971 року фірма «Мелодія» замовила провідній тоді українській співачці Валентині Купріній запис малої платівки, «Кобзі» було запропоновано акомпанувати при його записі. Записані разом з «Кобзою» три пісні настільки сподобалися редакторам «Мелодії», що було прийнято рішення про запис сольної платівки ансамблю… Ця платівка набула феноменальної популярності не тільки серед слухачів в Радянському Союзі, але й у цілому світі.
А в 1973 році до ВІА «Кобза» прийшло і перше офіційне визнання – на Всесоюзному конкурсі вокально-інструментальних ансамблів у Мінську ансамбль розділив третє лауреатське місце з ансамблем «Москвичі». Перше тоді одержали «Песняры», друге не було присуджено нікому. Такий вдалий виступ відкриває перед ансамблем широкі можливості для гастролів не тільки по Україні, а й по цілому радянському союзі.
З 1979 року у ВІА «Кобза» починається найбільш яскравий злет популярності. У ансамблі приготували нові програми, обновили сценічні костюми, по декілька разів на рік проводили сольні концерти на головній сцені країни – Палаці «Україна». «Госконцерт», який у той час займався зарубіжними гастролями, поставив ансамбль на постійний графік, де поїздки розписані на 5 років наперед. І, взагалі, у 80-х роках 20 ст. ансамбль став одним з найбільш гастролюючих колективів «Укрконцерту», даючи в рік понад 200 концертів. Географія поїздок охоплювала весь колишній Радянський Союз, країни Європи, Канаду, Японію та ін.
Основу репертуару ВІА «Кобза» складали обробки українських народних пісень, в меншій мірі пісні радянських композиторів. Видано кілька платівок та музичних відео з записами пісень у виконанні ансамблю.
На жаль, життя творчих колективів найчастіше не буває безхмарним. Музиканти – народ непоступливий, бунтівний, емоції в них явно переважають над раціо. За класичним визначенням, справжнє життя театрального колективу — півтора десятиліття. Цей постулат справдився й для ВІА «Кобза». Змінювалися художні керівники, плинність складу перевищила всі допустимі межі, репертуарно ансамбль втратив свою неповторність, недоторканною збереглася хіба що назва. Старий багаж нічого вже не міг врятувати. З середини 80-х почався занепад ансамблю.
Склад ВІА «Кобза» залишився в мінімальному складі – керівник В.Коваленко та музиканти, що прийшли в ансамбль після 1980 року. ВІА «Кобза» продовжив своє функціонування при Укрконцерті (згодом Київконцерті). Слава та ім’я, здобуті з часів СРСР, дозволяли ансамблю триматися на плаву, мати трохи гарантованих концертів на місяць, і виїжджати на некомерційні фестивалі. Надалі, все спрощуючи свій стиль, легендарний ВІА перетворився в рядовий акустичний гурт, який, на чолі з художнім керівником Є.Коваленком, у складі М.Правдивого, В.Солдатенка, П.Коваленка та О.Муренка продовжив творчу й гастрольно-концертну діяльність.
Джерело: див. Історична довідка. ВІА «Кобза»*.
Вокально-інструментальний ансамбль «Кобза» | ВІА «Кобза» | Vocal and instrumental ensemble «Kobza» | Ансамбль «Кобза» | Кобза | Kobzа
Історія ВІА «Кобза» починалася в Музично-хоровому товаристві з тандему електробандуристів Володимира Кушпета та Костянтина Новицького (студентів Київської консерваторії). В 1969 році до них приєдналися співак, флейтист, саксофоніст Георгій Гарбар та клавішник Олександр Зуєв, також студент Київської консерваторії, який і очолив ансамбль.
Після участі у Всесоюзному конкурсі артистів естради в 1970 році музиканти вирішили створити вже справжній біг-бітовий ансамбль. З’явилася ритм-секція – басист Олександр Рогоза та барабанщик Анатолій Лютюк, в якості вокаліста був запрошений Валерій Вітер (соліст ансамблю «Березень» (1967-70) та ансамблю «Веснянка» КДУ (1970)).
У вересні 1971 року фірма «Мелодія» замовила провідній тоді українській співачці Валентині Купріній запис малої платівки, ВІА «Кобзі» було запропоновано акомпанувати при її записі. Записані разом з «Кобзою» три пісні настільки сподобалися редакторам «Мелодії», що було прийнято рішення про запис сольної платівки ансамблю. Через тиждень репетицій, восени 1971 року ВІА «Кобза» записала пісні для своєї першої платівки. Записи пісень зробив Юрій Вінник в студії Будинку культури «Дніпро». У записі взяли участь: Олександр Зуєв (клавішні), бандуристи – Костянтин Новицький та Володимир Кушпет, Олександр Рогоза (бас-гітара) Георгій Гарбар (флейта, сопілка), Анатолій Лютюк (ударні), Валерій Вітер та Валентина Купріна (вокал).
Перший серйозний виступ ВІА «Кобзи» відбувся в клубі «Славутич» 20 жовтня 1971 року, згодом були виступи в Будинку культури харчовиків на Подолі та Жовтневому палаці.
Протягом 1972 року ансамбль фактично не виступав разом, тому, що більшість учасників ансамблю проходили строкову військову службу у рядах радянської армії.
В 1973 році учасники ВІА «Кобза» знову зібрались разом, правда вже з новою ритм-секцією, котра надовго залишилася вразливим місцем гурту – за час існування в «Кобзи» загалом змінилося 12 басистів і 15 барабанщиків (найдовше протримався Василь Колекціонов).
ВІА «Кобза» була прикріплена до «Укрконцерту», з того часу учасники ансамблю отримували офіційну, хоч і невелику заробітну плату.
В 1973 році до ВІА «Кобзи» прийшло перше офіційне визнання – на Всесоюзному конкурсі вокально-інструментальних ансамблів у Мінську, ансамбль розділив третє лауреатське місце з ансамблем «Москвичі». Перше тоді одержали «Пєсняры», друге не було присуджено нікому. Такий вдалий виступ відкриває перед ансамблем широкі можливості для гастролів не тільки по Україні, а й по цілому радянському союзі.
У 1974 році ВІА «Кобза» мала можливість поїхати на Всесвітній фестиваль молоді і студентів у Берлін, але раптом з’ясувалося, що двоє музикантів – не комсомольці (О.Зуєв та Г.Гарбар). Терміновий прийом до лав ЛКСМУ не допоміг – ансамбль не встиг виїхати до НДР. Але довго сумувати не довелося – почалися шалені концертні гастролі в межах СРСР. У цьому ж році ВІА «Кобза» зробила ще одну спробу виграти Всесоюзний конкурс артистів естради. Але їх участь була невдалою, виник конфлікт між Олександром Зуєвим та музикантами, невдоволеними тим, що керівник виставив на конкурс тільки свої твори, аранжовані в один-два голоси (основні пісні ансамблю – народні він залишив на другий тур). Зуєв пішов з ансамблю і незабаром створив в Черкаській філармонії ВІА «Калина».
Новим керівником ансамблю став Олег Лєдньов, який на той час прославився тим, що грав на бас-гітарі в перших записах пісень Висоцького, які робилися в Парижі. Олег зробив декілька дуже цікавих аранжувань народних пісень («Ішов кобзар чистим полем», «У суботу молотив я» та ін.).
У 1977 році керівником ансамблю став Кость Новицький. Відбулися перші гастролі за кордоном. Вперше ансамбль з’їздив до Братислави на Дні України, і відбулося це тільки завдяки активній допомозі оперної прими Євгенії Мірошниченко і режисера Володимира Бегуми, тодішнього її чоловіка. Євгенія Мірошниченко очолювала делегацію митців, в складі якої ВІА «Кобза» і поїхала в Братиславу. А вирішальним для ВІА «Кобзи» в сенсі закордонних поїздок стала подорож на Кубу. Тут певною мірою допоміг випадок. Коли космонавт Павло Попович балотувався у Верховну Раду СРСР, ВІА «Кобза» їздила з ним у виборчий округ на його батьківщину – в Узин на Київщині, виступала перед виборцями з концертами. Потім він вирішив віддячити учасника ансамблю і попросив тодішнього міністра культури СРСР Петра Демічева дозволити поїздку «Кобзи» на Кубу (а Попович тоді очолював Товариство радянсько-кубинської дружби), і за п’ять днів артисти отримали всі виїзні документи. З тих пір в ансамблю встановилися тісні контакти з Держконцертом, і ВІА «Кобза» почала гастролювати за кордоном регулярно – в Німеччині, Фінляндії, Чехословаччини, Монголії, Польщі…
Однак через втручання КДБ, невиїзними стали Г.Татарченко і К.Новицький. Тому виїжджали п’ятеро: В.Вітер, М.Береговий, Є.Коваленко, В.Колекціонов, О.Лєдньов. У 1979-му розпочалась надзвичайно активна фаза закордонних гастролей, які проходили з незмінним успіхом. До складу групи приєднався бас-гітарист Вадим Лащук.
У 1978 році вийшла друга платівка-гігант ВІА «Кобзи», пісні до якої були записані у 1976 році. У записі приймали участь – К.Новицький, В.Вітер, В.Кушпет, Г.Гарбар а, також, музиканти, що прийшли на зміну першому складу – Олег Лєдньов (бас-гітара, вокал), Євген Коваленко (клавішні, вокал), Микола Береговий (скрипка, вокал) Геннадій Татарченко (гітара, вокал) і Василь Колекціонов (ударні, вокал), звукорежисер – Юрій Вінник. Платівка складається з обробки українських народних пісень та пісень українських композиторів, на платівці знайшлося місце і пісні часів «Березня» (пісня «Зачекай»). Заполонивши теле- і радіоефір, ВІА «Кобза» вбачалася офіціозом зразково-показовим ВІА №1 України (Премія ЦК ЛКСМУ ім. М.Островського 1978 р.)
З 1979 року у ВІА «Кобза» почався найбільш яскравий злет популярності. У ансамблі приготували нові програми, обновили сценічні костюми, по декілька разів на рік проводили сольні концерти на головній сцені країни – Палаці «Україна». «Госконцерт», який у той час займався зарубіжними гастролями, поставив ансамбль на постійний графік, де поїздки розписані на 5 років наперед. І, взагалі, у 80-х роках 20 ст. ансамбль став одним з найбільш гастролюючих колективів «Укрконцерту», даючи в рік понад 200 концертів. Географія поїздок охоплювала весь колишній Радянський Союз, країни Європи, Канаду, Японію та ін.
Щорічно ВІА «Кобза» брала участь у заходах традиційних на той час фестивалів мистецтв: «Київська весна», «Слава труду» (м. Луганськ), «Кримські зорі» (м. Ялта), «Зорі над Бугом» (м. Вінниця), «На хвилях Світязя» (Волинь), «Голубий вогник» (м.Москва), «Ширше коло» (м. Москва), «Мерцишор» (Молдавія) та ін. Через свою «невиїздність» ансамбль залишив К.Новицький, художнім керівником ансамблю став Євген Коваленко.
У 70-х роках солістками ВІА «Кобза» деякий час були співачки Лідія Михайленко та Людмила Гримальська.
У 1982 році пам’ятною творчою подією ансамблю була прем’єра концертної програми «Київські фрески» до 1500-річчя м.Києва з виконанням оригінальної музики та поезії за участю балету і використанням спеціальних сценічних костюмів. Композитор Віталій Філіпенко, режисер Ірина Молостова, балетмейстер Борис Каменькович, аранжування Євгена Коваленка.
Яскравим епізодом у творчій біографії ансамблю стали концерти ВІА «Кобза» в 14 містах Канади в 1982 році. Ще починаючи з 1972 року Юрій Джуровець – директор національної концертової агенції Канади надсилав до Держконцерту в Москві запрошення ВІА «Кобза» з метою організації професійного туру ансамблю в Канаді. Надсилав щороку й не один раз. Відповідь була стабільно-одноманітною – ВІА «Кобза» не може поїхати до Канади. Причини відмови були до смішного несерйозні, мовляв, хтось хворий, або не на місці… Десять років бомбардування телеграмами Міністерства культури й Укрконцерту таки дали результат. Влітку 1982 року ансамблю дали дозвіл на виїзд до Канади. Юрій Джуровець вилетів до Києва – щоб вже міцно тримати ВІА «Кобзу» в жмені і вивезти її повним складом. На скромне прохання канадського менеджера влаштувати невеликий концерт-прослуховування, Укрконцерт відповів ударним мега-шоу з 15 колективів. ВІА «Кобзі» дозволили проспівати 3-4 пісні. Втім, Джуровець був щасливий – у Канаді ходили чутки, що ансамбль давно розігнали, а натомість зібрали компанію статистів. На сцені він побачив оригінальний склад ВІА «Кобза» і остаточно заспокоївся. 13 вересня 1982 року рейсом Москва-Монреаль ВІА «Кобза» вилетіла до Канади. Чітко за розкладом 15-го вересня в українській церкві у Торонто відбулася перша репетиція. Там на хлопців вже чекали репортери і оператори кількох телекомпаній і прихильники з українських родин.
Пізніше В.Вітер дізнався, що пісні ВІА «Кобза» постійно звучали в їхніх оселях десь з 1972 року. 16-го вранці – ВІА «Кобза» в Отаві. Дзвінок до готелю і чийсь голос повідомив, що на музикантів чекають дві машини біля готелю і в Парламенті міністр сільського господарства, українець за походженням. Невдовзі після зустрічі міністр виїхав до ООН, а хлопці – до Центру мистецтв, де й відбувся перший тріумфальний в канадському турі концерт. Туди з’їхалися люди з Америки, потім підходили, знайомилися. Приватна вечірка тривала до ранку. А вранці – знову дорога… У Торонто вони виступали в найбільшому залі – «Massey-Hall «. Важлива деталь: від самого приїзду й до концерту в «Massey-Hall» хлопців супроводжували акції протесту з боку деяких представників націоналістичних організацій. Плакати ВІА «Кобзи « були заклеєні листівками, зміст яких зводився до того, що то приїхали «совєти», себто шпигуни-кагебісти, які вбили Івасюка. «Той концерт – згадує Валерій Вітер – був просто шалений. Зал вибухнув оваціями і якась жіночка принесла букет жовто-синіх квітів і просила передати їх на могилу Івасюка». Потім був урочистий прийом у президента Шевченківського товариства Андрія Григоровича і після цього всі провокації припинилися. ВІА «Кобза» об’їздила багато міст Канади, а також Америки. Усюди гурт приймали як героїв, як живу легенду, ніхто не вірив, що в комуняцькій Україні взагалі можливий такий виконавський рівень. ВІА «Кобза» довела: справжнє мистецтво пробиває будь-які кордони (і забобони). Гастролі завершилися славним тріумфом.
Найвизначнішою подією «постканадійського» періоду ВІА «Кобзи» була тривала поїздка до Японії на Всесвітню виставку «Експо-85», де музика групи здобула не лише найвище визнання публіки, але й безліч схвальних відгуків у пресі. Також побував ансамбль і у Чорнобильський зоні з концертами для підтримки ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС.
На жаль, життя творчих колективів найчастіше не буває безхмарним. Музиканти – народ непоступливий, бунтівний, емоції в них явно переважають над раціо. За класичним визначенням, справжнє життя театрального колективу — півтора десятиліття. Цей постулат справдився й для ВІА «Кобзи». Змінювалися художні керівники, плинність складу перевищила всі допустимі межі, репертуарно ансамбль втратив свою неповторність, недоторканною збереглася хіба що назва. Старий багаж нічого вже не міг врятувати. З середини 80-х починається занепад ансамблю. Внаслідок творчих і організаційних конфліктів з керівництвом у 1987 році пішов з ансамблю останній із його засновників – соліст Валерій Вітер. Вже на той час художник-плакатник зі світовим ім’ям, В.Вітер не залишився поза мистецтвом, присвятивши себе цілком справі, що раніше поділяв із роботою в гурті. Менш ніж через місяць з ансамблю пішли і інші учасники.
Склад ВІА «Кобза» залишився в мінімальному складі – керівник В.Коваленко та музиканти, що прийшли в ансамбль після 1980 року. ВІА «Кобза», продовжив своє функціонування при Укрконцерті (згодом Київконцерті). Саме в цей час у художнього керівника Євгена Коваленка з’явилася ідея передивитись старі форми роботи і можливості ансамблю, і він вирішив зробити три різножанрові концертні програми: 1) сучасну «електричну» з елементами експериментального українського джаз-року; 2) акустичну українську кантрі-фольк програму з використанням тільки народних музичних інструментів та 3) «акапельну» програму з українських народних пісень та джазових стандартів. Усі ці три програми були підготовлені до виступу і виконані ВІА «Кобза», на престижному всесвітньому професійному музичному фестивалі «Мідтфіннз фестивал» у м. Оденсе (Данія) у 1989 році. На сольних концертах під час місячних гастролей по 15-ти містах Нідерландів у 1990 році. Виступи ВІА «Кобзи» на фестивалі були яскраво відмічені пресою та привернули увагу всесвітньо відомих музикантів Карлоса Сантани та Майлса Девіса. В той час датська газета «FYNS AMTS AVIS « від 03.07.1989 року написала статтю «Сантана та «Кобза» затоваришували на фестивалі», в якій йшлося про спілкування музикантів з Америки та України під час проживання в одному готелі, а, також, під час взаємного перебування один у одного на концертах фестивалю.
В той час в ансамблі грали: бандурист (вокал) – С.Жовнірович, скрипаль (вокал) – І.Ткачук, духовик-віртуоз, виконавець на 30 музичних інструментах – М. Блощичак, гітарист-кобзар (вокал) – П.Коваленко, бас-гітара (вокал) – В.Солдатенко, барабанщик, перкусіоніст (вокал) – К.Курко, бухало та головний соліст-вокаліст – М.Правдивий, клавіші, акордеон, вокал – керівник колективу – Є.Коваленко.
Слава та ім’я, здобуті з часів СРСР, дозволяли ВІА «Кобза» триматися на плаву, мати трохи гарантованих концертів на місяць, і виїжджати на некомерційні фестивалі. Надалі, все спрощуючи свій стиль, легендарний ВІА перетворився в рядовий акустичний фольклорний гурт, який, на чолі з художнім керівником Є.Коваленком, у складі М.Правдивого, В.Солдатенка, П.Коваленка та О.Муренка продовжили творчу й гастрольно-концертну діяльність.
На початку 2000-х були спроби відновити «Кобзу», а також організовано гурти, що позиціонували себе як наступники ВІА «Кобзи» 70 – 80 років.
Так, в 2000 році генеральний продюсер студії звукозапису «Династія» Андрій Толчанов зголосився за власний кошт відновити геть занепалу «Кобзу» – надав репетиційну базу і розпочав запис альбому. Було пошито нові костюми і відзнято спільний з «ТНМКонго» відео кліп на пісню «За нашов стодолов». Організовано перший за багато років сольний концерт гурту на головній сцені держави – в ПК «Україна». Проте Коваленко і решта «Кобзи» (співак Микола Правдивий і басист Володимир Солдатенко) не наважилися переходити на сучасні шоу-бізнесові рейки і підписувати професійний контракт з «Династією» – вони залишилися в «Київконцерті» з мізерними, але стабільними гонорарами.
Також у 2000 році Валерій Вітер, Володимир Кушпет, Георгій Гарбар, Ігор Курилів (який товаришує з ВІА «Кобза» з 1975 року), молодші музиканти – Микола Давиденко, Михайло Гай (який займається композіцією та аранжуванням) та Валерій Дарченко організували гурт «Кобза-original».
У 2004 році А.Толчанов спробував об’єднати музикантів з ВІА «Кобзи» Є.Коваленка та «Кобза-original» В.Вітера. Була організована спеціальна зустріч на «Династії» обох фігурантів за участю зацікавлених осіб. У присутності преси Вітер дав згоду на співпрацю, Коваленко відхилив пропозицію.
На студії «Династія» над записом нового матеріалу працювали: Валерій Вітер (вокал), Георгій Гарбар (флейта, вокал), Ігор Курилів (концертний директор Софії Ротару, вокал), Микола Давиденко (клавішні інструменти), Олександр Рудь (бас-гітара, учасник легендарної групи «Краяни»), Валерій Дарченко (гітара, також з «Краян»), Олександр Мілов (ударні) та Дмитро Литвинець (саксофон, «Людина-Року-2000» в номінації «юний талант»). Досить оперативно група створила повноцінну концертну програму, відіграла кілька сольних концертів, побувала у Лівії, записала новий альбом. Але й в такому складі колектив проіснував недовго. Після цього А.Толчанов організував «Гурт Кобза», в якому з колишніх учасників ВІА «Кобзи» залишався тільки Георгій Гарбар.
Джерело:
1. ВІА «Кобза». Історія створення та творчий шлях (kobza.kiev.ua).
2. ВІА «Кобза»: вчора, сьогодні, завтра (kobza.biz).
3. «Хто співає разом з нами, той живе до ста! » («Кобза») (viaansambles.narod.ru).
4. ВІА Кобза (kmstudio.com.ua).
5. ВІА КОБЗА (rock-oko.com).
6. Розпиляна легенда «Кобзи». Михайло Бриних, для «Телекритики», 06.11.2009 (telekritika.ua).
У репертуарі найстаршого з-поміж українських поп-груп ВІА «Кобза» – чимало народних мелодій, автори яких… відомі!
Ось уже тридцять другий рік національне естрадно-музичне мистецтво в Україні й за кордоном яскраво репрезентує ВІА «Кобза». Створений з ініціативи молодого члена тодішньої Спілки композиторів УРСР Олександра Зуєва (автор пісень «А ми удвох», «П’є журавка воду» та ін.), цей виконавський колектив за роки свого існування кілька разів змінював склад, стаючи професійно-сценічною школою для таких нині визнаних, відзначених почесними званнями митців, як бандуристи Кость Новицький, Володимир Кушпет, співаки Людмила Гримальська та світлої пам’яті Олег Ледньов (дует «Два кольори»), Ольга Макаренко, вокаліст і художник Валерій Вітер, а також композитор Геннадій Татарченко, художній керівник популярної рок-групи «Галактика» Всеволод Татаренко.
Заради історичної справедливості нагадаємо, що перший, ще тоді «вініловий» диск-гігант «Кобзи» 1973 року на Всесоюзній фірмі «Мелодія» було записано (режисер-тонмейстер Юрій Вінник) за сприяння й участі зірки української естради 70–80 років Валентини Купріної (чомусь досі навіть не «заслужена артистка України»!). Разом із «кобзарями» вона для платівки наспівувала «Водограй» В.Івасюка та дві балади Ю.Юнівського «Голубівна» і «Два лебеді» на вірші відповідно Богдана Стельмаха й Івана Драча.
Вже від початку творчої діяльності, згідно із своєю назвою ВІА, «Кобза» мав точно визначене художнє спрямування – засобами естрадного мистецтва пропагувати український фольклор. Як у чистому, так і дещо трансформованому вигляді. Поряд із народними мелодіями в програмах ансамблю сусідили напрочуд майстерні стилізації, серед яких – «Ой, поїхав за снопами», «Три трембіти» М.Скорика, «Ой, ти, річенько-чарівниченько» А.Пашкевича та Д.Луценка, «Ой, у полі рута-рута» К.Стеценка-молодшого, «Біля річки, біля озера» І.Шамо та Л.Каширіної. Навіть авторство, як мало не всі вважають, «народної пісні» у виконанні Ніни Матвієнко «Не сходило вранці сонечко» належить відомому кінорежисеру В’ячеславу Криштофовичу (фільми «Два гусари», «Самотня жінка бажає познайомитись», «Ребро Адама» та ін.).
Коли 1975 року до складу ансамблю ввійшов і невдовзі очолив його випускник Житомирського музичного училища та Ростовської консерваторії, нині народний артист України Євген Коваленко, то він зробив усе від нього залежне, аби усталити колись обрану «Кобзою» орієнтацію на фольк-рок та кантрі-мюзик, а головне – на професіоналізм у виконанні, аранжуванні. З огляду на це він зазначає:
– Чисту автентику на естраді відтворювати майже неможливо, бо неминуче доводиться фольклорні зразки пристосовувати до сценічних умов і особливостей поп-музики, тобто фактично спотворювати. Тож намагаємось призвичаювати слухачів бодай до сприйняття національного мелосу. А якщо це здійснюється в річищі естрадної естетики, то й твори добираємо відповідні – з чітким ритмом, простими, але виразними мелодіями, типовими для пісенного мистецтва.
Певний час масова аудиторія була позбавлена можливості вдосталь чути і бачити «Кобзу». Навіть 30-річчя ансамбля відзначалося аж через півтора року після ювілею… Проте на сцені Національного палацу «Україна». Таке зволікання обумовлене передусім відсутністю спонсорів. Лише завдяки неймовірним зусиллям нашого теперішнього продюсера, гендиректора студії звукозапису «Династія» Андрія Толчанова в грудні минулого року відбувся великий концерт. Нас вітали колишні артисти «Кобзи», колеги – Ніна Матвієнко, Микола Мозговий, Мирослав Скорик, Тетяна Цимбал, Володимир Засухін. Характер цього сценічного проекту символізувала вже сама його назва: «Кобза» збирає друзів». Звучали давні й нові твори. Відтоді помітно активізувалася наша робота: випустили два компакт-диски, відеокліп, частіше виступаємо.
Щодо кліпу, знятого на галицьку пісню «За нашов стодолов», то, як відомо, в ньому взяв участь популярний молодіжний гурт «Танок на майдані Конго». Чому? Бо це хіп-хопове тріо, хоч і по-своєму, розробляє невичерпні шари українського фольклору. «Кобза» – вже не юний за віком її артистів ансамбль. Проте хотілося, аби наш творчий напрям розвивали нові генерації фанів національного мистецтва.
Нині, крім художнього керівника «Кобзи» Євгена Коваленка, до її складу входять заслужені артисти України Микола Правдивий (вокал, малі ударні), Петро Коваленко (вокал, кобза, сопілки), а також Валерій Павловський (вокал, цимбали, гітара, сопілки, клавішні), Володимир Солдатенко (бас-гітара), Олександр Муренко (ударні інструменти).
Юрій ТОКАРЄВ, «Вечірній Київ»
(vechirka.kiev.ua / текст: ar25.org)
09.04.2003
Первое знакомство. Название «Кобза», без сомнения, свидетельствовало об украинском происхождении этого ансамбля, но больше ни о чём мне не говорило. Я стоял в отделе грампластинок Центрального универмага и нерешительно разглядывал плотный конверт новой пластинки. С одной стороны, вызывали некоторые сомнения какой-то странный по виду, но, судя по наличию на деке регуляторов, электрифицированный народный инструмент (электрокобза, как выяснилось), который держал один из музыкантов на фотографии, а также обилие народных песен в списке композиций. Но с другой – это ведь была первая большая стереопластинка украинского ВИА, и одна из первых, если не первая, большая пластинка отечественных ВИА вообще! Короче, посомневавшись, всё-таки беру. На обратном пути возле 12-го подъезда нашего самого длинного на всем жилмассиве дома встречаю свою классную руководительницу, учительницу русского языка и литературы. «Что это за пластинку ты несешь?» – спрашивает она. Не хочется выглядеть перед молоденькой учительницей отсталым «селом», поэтому пытаюсь отшутиться: «Да вот, бабушке купил». «А, «Кобзу» только бабушкам и слушать», – вполне серьёзно отвечает она, а я отправляюсь домой в недоумении: что же там всё-таки, на этой пластинке?
И было это в один из солнечных (вот только – весенних или осенних?) дней 1972-го года.
Что я видел, что я слышал. Дома ставлю пластинку на проигрыватель – и то, что я слышу, поначалу приводит меня в некоторое замешательство и даже несколько разочаровывает. Похоже, я обманулся в своих ожиданиях – нет на ней ничего похожего на заводные эстрадные шлягеры или модные аранжировки народных песен (иностранных хитов я и не ожидал, поскольку по дороге внимательно изучил список песен). Музыка абсолютно не похожа на ту, что передают по радио в молодежных и развлекательных передачах, совсем не танцевальная. Но что-то заставляет поставить доигравшую пластинку с начала…
Потом мы неоднократно переслушиваем её с братом, отчасти из-за того, что фонотека моя тогда была еще бедновата, и постепенно среди немалого числа песен и инструментальных пьес вырисовывается круг предпочтений. Скажу сразу, ни «Водограй», ни другие песни, где в качестве солистки выступала Валентина Куприна, мне тогда не понравились. Помимо прочего, моё мнение было однозначным: ВИА – дело мужское. (Хотя, как я узнал впоследствии, «Кобзу» тогда пригласили для участия в записи именно в качестве аккомпанирующего состава для В. Куприной, но собственный материал ансамбля так понравился музыкальным редакторам, что было решено выпустить сразу диск-гигант, без всяких миньонов; была, наверное, какая-то региональная разнарядка фирмы «Мелодия»). Запись, как оказалось, проходила в нашем киевском ДК «Днепр», и мне, честно говоря, не все в ней нравилось. И пела «Кобза» как-то не так, как в моем понимании должен был петь ВИА. Звучание вокального ансамбля было совсем не «виашным», ближе к традиционному, да и голос и манера пения ведущего солиста были непривычные. Но главное, что меня огорчало, это отсутствие в ансамбле электрогитар. Их функции выполняли собственные изобретения ансамбля – электрокобза и электробандуры, но без гитар ВИА мне казался каким-то ненастоящим. Тем не менее, в таких песнях, как «Ой, при лужку», «На Івана Купала» ансамблю удалось и имеющимися средствами создать настоящий драйв, а в «Ой, кинув я бук на яму» соло на электробандуре звучало почти по-гитарному.
Чем ещё была примечательна эта пластинка – ансамбль умудрился записать практически целый диск из собственного материала; обработок народных песен и своих композиций на нем было 10 из 14. А шуточная песня «Ой, поїхав за снопами» надолго «прописалась» в репертуаре «Кобзы».
46-е лирическое отступление: Народные песни. Можно, наверное, долго рассуждать, чем были народные песни для советских ВИА: для кого-то сознательным выбором направления в музыке и душевной потребностью, для кого-то данью моде или атрибутом имиджа. Но, так или иначе, но в те времена едва ли не одни лишь обработки народных песен и позволяли музыкантам как-то выразить себя, сыграть что-то своё, не совсем уж прилизанное и официозное. Даже среди киевских рокеров-любителей и «правоверных» джазменов (как правило, русскоговорящих) хорошо «сделать» украинскую народную песню не считалось «западло», в отличие от «комсомольской туфты» или «лирически-пи…страдательских напевов» (цитирую друзей).
И на украинской эстраде «Кобза» в последствии заняла примерно то же место, что «Песняры» – на белорусской, а «Ариэль» – на российской. Только шла она своим путем. Но чести в родных стенах, похоже, имела поменьше.
Также пластинка была снабжена небольшой, но информативной аннотацией, в которой сообщалось, что ансамбль зарождался как инструментальный, а окончательно сформировался в 1971 г. Что четверо его участников – студенты Киевской консерватории, инструменталисты по специальности, а руководитель Александр Зуев – будущий композитор. И самое главное, были перечислены все участники записи – случай для ВИА и в более поздние времена нечастый. Итак, в 71-м, помимо А. Зуева, который играл на клавишных, писал музыку и делал обработки народных песен, «Кобзу» составляли: бандуристы Кость Новицкий, Владимир Кушпет и Олександр Рогоза, Георгий Грабар (флейта, сопилка), певец Валерий Витер и Анатолий Лютюк (ударные).
47-е лирическое отступление: «Вспомним всех поимённо!» Не знаю, по простому совпадению или по какой другой причине, но состав ансамбля указывался на первых дисках трёх коллективов из трёх союзных республик, разрабатывавших фольклорное направление, – «Песняров», «Кобзы» и «Ариэля». Происходило ли так оттого, что это направление требовало неформального объединения настоящих энтузиастов, единомышленников, друзей по жизни, а не просто коллег по работе, или же всё дело было в личности руководителя, но большинство ансамблей тогда были совершенно обезличенными. Мало того, что ВИА, мягко говоря, были не в чести ни у телевидения, ни у прессы, так еще и на пластинках указывали только фамилию художественного руководителя. И всё. Даже имя певца-солиста зачастую было покрыто тайной. Зато теперь есть, чем заниматься коллекционерам – выяснять друг у друга: а кто же это пел? А уж кто что играл – вообще установить порой практически невозможно.
И потом на какое-то время «Кобза» куда-то исчезла. Впрочем, её записи постоянно крутились на республиканском радио. Чаще всего это были инструменталки «Ніч яка місячна», «Зайчик», а также «Лісова пісня» и «Дударик». Как оказалось, большинство участников ансамбля в это время… служили в армии. А, собравшись вновь, приняли, по-видимому, верное решение, и ритм-секция в ансамбле приобрела стандартный вид – 2 гитары плюс барабаны. При этом в богатом арсенале ансамбля, помимо «обычных» инструментов, по-прежнему оставались бандура, скрипка, сопилка и другие инструменты, создающие народный колорит. Изменения эти стали очевидны во время телетрансляции какого-то большого концерта с участием «Кобзы»: свою программную песню «Співайте разом з нами» они переделали, вставив большой инструментальный кусок с сольным выходом барабанщика «а-ля Демешко».
В 74-м «Кобзу» показали и по Центральному телевидению – во время Всесоюзного фестиваля советской песни в Минске, где она поделила с кем-то 3-е место. Первое же тогда абсолютно бесспорно заняли «Песняры», уехавшие на гастроли, даже не дождавшись результатов. А 2-е не было присуждено никому. И это тоже, наверное, было справедливо и объективно отображало сложившийся на тот момент расклад сил. Но и призовое место на одном пьедестале с «Песнярами» мы с друзьями расценивали, как большой успех «наших». Исполнял на конкурсе ансамбль «Баладу про сурмачів» и «Ровесники» (хотя могу и ошибиться). Песни, что называется, патриотические, но достойные.
Часто стала звучать по радио в исполнении «Кобзы» песня Мирослава Скорика «Три трембіти». А еще большую известность и популярность ансамблю принес шлягер руководителя ансамбля А. Зуева «А ми удвох», ударный номер всех наших танцплощадок. Не знаю, по какой причине, но вскоре Александр Зуев покинул ансамбль и возглавил коллектив Черниговской филармонии «Калина», с которым вскорости записал на миньоне эту и еще 2 песни из репертуара «Кобзы» (у самой «Кобзы» миньонов, похоже, не выходило вовсе).
48-е лирическое отступление: «Щоб я цієї «Кобзи»…!» В 70-х мне поведали такую историю. После выступления «Кобзы» во Дворце «Украина», очень ответственный работник республиканского министерства культуры, которому что-то там не понравилось, обратился к своему окружению с гневной репликой: «Щоб я цієї «Кобзи» більше в «Україні» не бачив!» Что при этом имелось в виду – только лишь Дворец «Украина» или Украина вообще, приближенным оставалось только догадываться.
Действительно ли так было или нет, но на правду очень похоже: всё новое, необычное, имевшее яркую национальную окраску и не вписывавшееся в установленные (кем? какие?) рамки, запросто могло быть объявленным вредным или вообще враждебным, со всеми вытекающими последствиями. Рычагов для этого имелось предостаточно. В своё время песни популярнейшего трио Мареничей, тогда уже заслуженных артистов Украины, вдруг как-то разом исчезли из всех эфиров. Ходили какие-то неясные слухи, будто артисты во время гастролей захотели остаться в Канаде. Как выяснилось много позже, в Канаде Мареничи впервые побывали только в 90-х. А кто мог тогда распускать такие слухи и подбрасывать «неофициальную» информацию редакторам – догадаться несложно.
Как бы там ни было, а украинская диаспора в Канаде долгое время пребывала в уверенности, что все «кобзари» в «награду» за своё творчество «отдыхают» где-то в Сибири, и многие были искренне удивлены, когда в 82-м ансамбль приехал туда на гастроли, обернувшиеся триумфом.
А в 1976-м ансамбль записал 2-й «лонгплэй». На тот момент ансамбль возглавлял, к сожалению, ныне покойный бас-гитарист и певец Олег Леднев. (Не так давно я с удивлением узнал, что он перед этим каким-то образом умудрился участвовать в парижских записях Владимира Высоцкого). Первую сторону пластинки занимала композиция из украинских народных песен (обработки О. Леднева и Е. Коваленко), вторую – песни таких признанных мэтров украинской песни, как Игорь Шамо и Александр Билаш. Народные песни были объединены в одну большую композицию, связанную небольшими интерлюдиями. Некоторые песни сразу переходили одна в другую. Были среди них и классические («Ой, ходила дівчина бережком» – ее мы еще в школе на пении разучивали), и общенародные свадебно-застольные («Ой, Марічко»), и не очень известные («Ішов козак потайком»).
И опять-таки пластинка получилась, как сказали бы сейчас, некоммерческая, и уж точно – не танцевальная. Возможно, песни «классиков» могли показаться не совсем подходящими для такого ансамбля, и может даже, что музыканты выбрали их для записи не совсем по своему желанию, но исполнили нормально. Мне же сразу понравилась «Люби мене» – неброская, но очень душевная.
Весь конверт занимала большая фотография ансамбля, но на обратной стороне не было никакой информации. На самом диске были указаны только солисты: В. Витер, В. Колекционов. Поступила же в продажу пластинка, наверное, через год или два после записи. Какое-то время она лежала во всех соответствующих отделах киевских универмагов, а потом как-то враз исчезла. И когда мой товарищ попросил найти её для каких-то своих не то знакомых, не то родственников из Канады, которые были страшно удивлены самим фактом выхода у нас такой пластинки, мне это сделать не удалось.
А первое «очное» знакомство с «Кобзой» состоялось в мае 1977-го на нашей Выставке достижений народного хозяйства, во время ежегодного фестиваля «Киевская весна». Я как-то стал подсчитывать, выступления какого ансамбля видел чаще всех, оказалось – «Кобзы». Да иначе и быть не могло: во-первых, ансамбль киевский (а в столице популярных ВИА было – по пальцам пересчитать), а, во-вторых, «Кобза», как коллектив «Укрконцерта», постоянно участвовала в мероприятиях «Киевской весны», которые я старался не пропускать. И я всегда строил свое передвижение между концертными точками ВДНХ так, чтобы обязательно увидеть «Кобзу». И ни разу не был разочарован. Хотя репертуар, с которым она выступала на «Весне», год от года менялся не очень динамично, эти выступления всегда были высокопрофессиональными, качественными, без скидок на статус площадки и аудиторию.
А тот первый концерт под открытым небом мне запомнился несколькими яркими моментами. На высоком помосте возле павильона «Зернові та олійні культури», где только что закончил свое выступление «Ариэль», появились музыканты в ярких костюмах в национальном стиле (костюмы у «Кобзы» всегда были очень красивые, яркие; говорят, их эскизы, как и афиши ансамбля, делал В. Витер, художник по образованию). Теперь «Кобза» выглядела уже как настоящий бит-состав, а не просто фольклорный коллектив: гитары, ударные, клавишные плюс бандура, скрипка, сопилка. Из-за плотной толпы зрителей пробраться поближе к сцене было довольно сложно. Тогда я поднял над головой фотоапапарат и сделал пару снимков. На фоне довольно статичного ансамбля выделялся соло-гитарист с развевающимися на ветру волосами, обрамляющими намечающуюся лысинку. Его красная гитара была понтово приспущена почти до колен, время от времени гитарист принимал картинные стойки. Создавалось впечатление, что он как бы хотел подчеркнуть: ансамбль – это одно, а я – сам по себе.
49-е лирическое отступление: «Годы летят стрелою…» Когда я поделился впечатлениями от выступления «Кобзы» с другом, близким к музыкальной тусовке, особо упомянув о ее новом гитаристе, он с некоторым удивлением сказал: «Так это ж Хасан!» Это имя, а точнее, кличку, я уже слышал неоднократно и раньше, при этом о Хасане говорили не иначе, как об одном из первейших киевских рок-н-ролльщиков. Поэтому-то мой знакомый и был так удивлен его появлением в «Кобзе». Еще больше удивятся многие знатоки эстрадной песни, узнав, что композитор Геннадий Татарченко, выпускник Киевской консерватории, автор многих русских и украинских эстрадных шлягеров – «Виват, король!», «Україночка», «Жорж Санд», «Юний орел» и рок-н-ролльщик Хасан – одно и то же лицо. Интересно, стал бы он сам в молодости петь такие песни?
У него были два сольных номера, две песни на украинском языке: что-то «про Батьківщину-матір» и песня Тараса Петриненко, которая заканчивалась словами: «Радіймо сонцю і життю!» Через ревербератор концовка прозвучала как «тю-тю-тю!»; наверное, это было такое маленькое хулиганство. Песни были несколько «утяжеленные» и отличались от остального репертуара ансамбля.
Буквально через пару месяцев я побывал на концерте «Кобзы» в «Украине», где среди зрителей, видимо, присутствовало и некоторое количество персональных фанатов Г. Татарченко, которые приветствовали его выход к микрофону свистом и топотом, довольно неожиданными и не совсем уместными на вполне благопристойном мероприятии с «народным» оттенком. В выступлениях «Кобзы» того времени непременно участвовал фольклорный танцевальный дуэт, а также певица Людмила Грымальская, исполнявшая в сопровождении «Кобзы» эстрадные песни на русском языке и народные – в дуэте с Олегом Ледневым (ему одинаково хорошо удавались и «нормальные», и самые низкие вокальные партии). Дуэт этот, в конце концов, оформился в семейное предприятие и существовал довольно долго и успешно под названием «Два кольори», исполняя обработки народных песен, которые крутили и на радио, и на ТВ (говоря о радио и телевидении, я, как правило, подразумеваю украинские).
Когда вспоминаю выступления «Кобзы» того времени, перед глазами возникает такая картинка. Слева направо на сцене стоят: за электроорганом, наклоненным вперед так, что клавиатура получалась почти вертикальной, – ставший уже руководителем ансамбля Евгений Коваленко; у микрофона – иногда берущий в руки всякие мелкие музыкальные инструменты Валерий Витер (издалека они даже чем-то внешне похожи – такие же светлые волосы и усы, оба с высокими чистыми голосами); с бас-гитарой – высокий и прямой Олег Леднев, с длинными черными прямыми волосами и такими же усами, ни дать, ни взять гуцул, вроде бы невозмутимый, но способный одной мимикой сыграть целую сценку в шуточной песне («Ой, поїхав за снопами» стала одним из его коронных номеров); кажущийся серьезным в очках скрипач Николай Беретовой; с гитарой у колен довольно раскованный Геннадий Татарченко; чуть сзади – шустрый, как все ударники Василий Колекционов (у него, как и у его коллеги из «Песняров» был веселый сольный номер – народная песня «У суботу молотив»). А на возвышении позади всех сидит с электробандурой сосредоточенный Кость Новицкий. Перед стоящими – микрофонные стойки. (Годы проходят, гитаристы, да и другие музыканты время от времени меняются, но эта «картинка» остается неизменной; вот только бандуристов с некоторых пор в ансамбле не стало.) Вот на затемненной сцене В. Витер заводит мелодию на каком-то мудреном язычковом инструменте, свет становится ярче – и начинается блок («віночок») народных песен, тот самый, записанный на втором диске (кстати, музыканты именно этого состава и сфотографированы на его обложке).
Еще из репертуара ансамбля тех лет запомнилась довольно жестко сделанная и нигде больше не слышанная «Наша светлая песня», которую я потом случайно обнаружил в нотном сборнике «Поющие гитары», но которую сам ленинградский ансамбль, похоже, не исполнял.
Сегодня многие украинцы, от мала до велика, во время рождественских праздников поют: «Добрий тобі вечір, пане-господарю», старый красивый и величественный гимн-хвалу рождению младенца Иисуса. Но впервые публично в современной истории он прозвучал, по-видимому, в исполнении «Кобзы». Было это в конце далеких 70-х, когда, по понятным причинам, спеть «Радуйся, Син Божий народився!» было невозможно, и «кобзари» пели: «Радуйся, рік новий народився!» Но все равно, когда после теноров басом вступал Леднев: «Ра-дуй-ся!» – мороз шел по коже.
Был я также свидетелем выступления «Кобзы» перед самой взыскательной и бескомпромиссной публикой – студентами.
…1977/78 учебный год, в ДК «Украина» мэр города собрал студентов киевских ВУЗов на традиционную ежегодную встречу. Как полагается, после торжественной части и ответов на записки аудитории был небольшой концерт. Всё достаточно традиционно-официально (вспомните тогдашние праздничные концерты на ЦТ), на сцене не видно аппаратуры, которая могла бы свидетельствовать об участии в программе какого-либо эстрадного коллектива. И вдруг ведущий объявляет: «Ансабль «Кобза»!» – и на движущейся дорожке на сцену выезжает ансамбль, прямо с аппаратом, простым венгерским «BEAG»‘ом, и ударными. Несколько песен, в том числе и только появившаяся «Не сварись на мене, мати», стали светлым пятном в этом достаточно сером и скучном мероприятии, так что даже отъявленные снобы и скептики провожали ансамбль вполне искренними аплодисментами.
50-е лирическое отступление: «Пэтэушники». Наверное, в том же году, в том же зале мне довелось побывать на одном занятном мероприятии. Называлось оно примерно так: «Заключительный концерт Всесоюзного смотра вокально-инструментальных ансамблей системы профессионально-технического образования» (вход, кстати, был бесплатный). Программа концерта была весьма обширная, поэтому проходили выступления следующим образом: один комплект аппаратуры стоял на сцене, а со вторым музыканты выезжали на той самой движущейся дорожке. И – ничего, пели и играли, не тушевались, и всё было вполне прилично слышно. Ну, так ведь это были «пэтэушники», а не профессиональные артисты! И когда сегодня, почти 30 лет спустя, музыканты начинают рассуждать о качестве аппаратуры, акустике, о том, что публика приходит на концерт не посопереживать живому музицированию, а просто послушать качественный звук, который иначе, как фонограммой обеспечить никак невозможно, я вспоминаю тех 18-летних мальчишек, бесстрашно выезжающих на главную сцену Украины, и закрадывается мыслишка: «А не от лукавого ли это, ребята?»
…Лето 78-го, Евпатория, студенческий стройотряд. Мы уже поняли, что большие заработки нам здесь не светят, поэтому стараемся максимально использовать прелести пребывания в приморском городе – кроме пляжа в свободное время ходим в кино и на концерты, благо, по деньгам нам эти развлечения вполне доступны. (Вася, я надеюсь, ты не в претензии, что я тогда на правах старшего товарища таскал тебя по всем этим мероприятиям. Наверное, это все же было лучше ежевечернего потребления портвейна в общаге строителей, где мы жили. А от воспоминания о коктейле из теплой водки с такой же теплой пепси-колой на прощальном банкете в честь нашего возвращения домой меня еще долго передергивало).
Так вот, в одно из воскресений мы выбираемся в Городской театр – поддержать земляков, «Кобзу». Уж не знаю, то ли подобный колодцу зал театра плохо подходил для эстрадных концертов, то ли походная аппаратура оставляла желать лучшего, только звук у «Кобзы» был хуже, чем обычно. Было обидно, что ансамбль не может показать всего, на что способен. Точнее, он показывает, но мы на галерке не слышим. Впрочем, после того, как а-капелльно была исполнена песня «Ой, там, за лісочком», зал был завоеван. Во втором отделении «Кобза» вышла уже не в народных, а в менее строгих костюмах, позволив себе даже какие-то полосатые тенниски со шнуровкой, и спели гастрольный репертуар, в Киеве не исполнявшийся. Была там и очень популярная тогда «Nie spoczniemy» «Червоных гитар», естественно, на польском, и что-то даже из англоязычной эстрадной классики типа «Истории любви» или чего-то в этом духе. Концерт был дневной, и, выйдя после него на улицу, мы ощутили, что чего-то все-таки недополучили. И посему отправились в близлежащий кинотеатр на французскую комедию «Новобранцы идут на войну». Фильм, в общем-то, непритязательный, юмор местами простоватый, но мне, только год как сменившему мундир рядового СА на «гражданку» он пришелся, что называется, в масть.
А вот еще отдельные «снимки» выступлений «Кобзы» на ВДНХ.
…Перед сценой – ряды скамеек. Запевает Олег Леднев. Весьма пожилая женщина, сидящая впереди, обращается к такой же соседке: «Ему бы дьяконом в церкви…» Потом появляется певец Бисер Киров, в неизменной широкополой шляпе, и «Кобза» аккомпанирует ему несколько песен. Во время исполнения одной из них он подходит к Олегу, кладет ему руку на плечо, как бы обращаясь за сочувствием, и становится видно, что болгарин еще выше ростом, чем совсем не маленький «кобзарь».
…Уже у входа на выставку слышу знакомые аккорды. Так и есть – звучит одна из самых любимых песен «Кобзы» того периода – «Ой, у полі рута, рута» Кирилла Стеценко на народные слова. Ансамбль расположился прямо на ступеньках одного из павильонов, от толпы зрителей его отделяет лишь лента, закрепленная на хлипких столбиках. Публика (в первых рядах – вездесущие мальчишки) напирает, столбики падают, и к микрофону выходит администратор и грозным голосом предупреждает, что «если порядок не будет восстановлен, ансамбль «Кобза» свое выступление продолжать не будет». Общими усилиями порядок восстановили, и концерт продолжился.
…Еще одна открытая площадка. В ансамбле появился новый бас-гитарист, лихо играющий модным «слэпом», оживившим звучание ансамбля. Новые костюмы, несколько новых песен…
Несмотря на то, что постепенно «Кобза» завоевывает себе место и в телепередачах, и в музыкальных телефильмах республиканской студии; что ее художественный руководитель едва ли не первым из музыкантов украинских ВИА получает звание заслуженного артиста; что ансамбль продолжал свою деятельность и в 80-е годы, больше пластинок на «Мелодии» у него так и не вышло. И вообще, создавалось впечатление, что ансамбль держался на эстраде вроде как особняком.
А потом как-то незаметно я потерял «Кобзу» из виду, и что с ней стало, долгие годы мне было неизвестно.
Coda. Не так давно по телевизору показывали какую-то передачу со старыми кадрами выступления «Кобзы»; исполнялась песня «Ти і я – одна сім’я». Порадовался тому, как легко и просто держатся музыканты перед камерой, и в очередной раз пожалел, что много хороших песен ансамбля так никогда и не были записаны на виниле.
P.S. Так или примерно должна была бы закончиться эта глава, если б однажды утром я не услышал по радио информацию о том, что «легендарный ансамбль «Кобза» выпустил новый CD под названием «Повернення» («Возвращение») и переиздал на компакт-дисках оба своих виниловых гиганта, а также сборник песен, на пластинках не выходивших». Разыскать информацию в Интернете о том, что основу «Кобзы-original» составили бывшие участники первого состава ансамбля, которых возглавил Валерий Витер, не составило труда, однако я чуть было не попал впросак, не обратив сразу внимание на это самое «original». Оказалось, что «Кобз», как и многих некогда популярных коллективов, нынче две: «Кобза» п/у Евгения Коваленко тоже существует, более того, не прекращала своего существования все эти годы! Но вопрос о том, что лучше – две или ни одной – относится уже, так сказать, к новейшей истории, и копание в нём запросто может затемнить светлые тона ностальгических воспоминаний. Чего делать совсем не хочется.
С наилучшими пожеланиями – V.V.,
Рядовой Армии Меломанов
опубликовано 07.04.2005
(viaansambles.narod.ru
Становлення. 1969-1985
Історія «Кобзи» розпочалася у 1969-му році в надрах Київської консерваторії, коли студенти Георгій Грабар, Володимир Кушпет, Кость Новицький та Олександр Зуєв створили ансамбль. У 1971-му до них приєднується Валерій Вітер, який мав гарний голос, сценічний досвід (співав у групі «Березень»). Вітер навчався в Київському художньому інституті. Тоді ж «Кобза» мала перший серйозний дебют — концерт у Будинку культури «Славутич» та запис платівки — першого в Україні стерео-диску. Після серії успішних виступів «Кобза» в 1973-му виборює третю Премію на Всеcоюзному конкурсі ВІА. Першу отримали «Пєсняри», другу не дали нікому. З того часу «Кобза» перетворюється на одну з найбільших концертуючих груп Радянського Союзу. Щороку колектив мав від 200 до 300 концертів в усіз куточках гігантської країни, а в другій половині 70-х «Кобза» гастролює за кордоном. Ансамбль почули й полюбили у Чехословакії, Німеччині, Фінляндії, Польщі, Монголії. У 1982-му «Кобза» виїзжає на гастролі до Канади, де їх зустріли як героїв. Вони були першою групою, яка мала професійний тур на Заході. У Канаді з’ясувалося, що багато сімей слухали й цікавилися українським ВІА ще з 1972-го року, коли там з’явилися диски «Кобзи», скопійовані з платівок «Мелодії». Найбільшою подією після Канади була тривала поїздка до Японії на всесвітню виставу «Експо-85», де музика ансамблю здобула не тільки визнання публіки, а й безліч схвальних відгуків у пресі.
Занепад. 1985-2000
На превеликий жаль, у 1985-му «Кобза» на деякий час перестала існувати. Внаслідок конфліктів — творчих і організаційних — Валерій Вітер покинув колектив. Маючи ім’я одного з найкращих (і найуспішніших) художників-плакатистів Вітер поринув у Світ Мистецтва. Не згодні з політикою художнього керівника Євгена Коваленка та через відсутність перспектив розвитку колектив покинули й інші музиканти. Легендарний «бренд» опинився під загрозою забуття. Втім, розуміючи, що «бренд» — це слава, гроші й титули, Євген Коваленко швиденько збирає музикантів, що певний час грали в «Кобзі» вже після 1980-го року і знаходить притулок в «Укрконцерті», пізніше — і в «Київконцерті». Це давало якийсь гарантований (як в радянські часи) прожитковий мінімум, але зовсім не гарантувало колишні обсяги популярності й гастрольних трас. Не дивлячись на офіційну «прописку» і ніби надійний «дах» увесь період у півтора десятка років можна визначити як стагнаційний. Не було видано жодного альбому, не зіграно жодного сольного концерту, сценічні костюми не мінялися з часів класичної «Кобзи» 70-х. Ситуація мала назву «глухий кут».
Коваленко і Толчанов. 2000-2004
Вихід із становища підказав Андрій Толчанов — хазяїн відомої столичної студії «Династія». Андрій не тільки погодився на пропозицію-прохання Коваленка безкоштовно записати матеріал занепадаючої «Кобзи», але й запропонував колективу свої продюсерські послуги. Отже, сказано-зроблено. На «Династії» «Кобза» знаходить собі репетиційну базу і можливість записати матеріал на цілих два альбоми. «Династія» замовляє у дизайнера Ольги Коваль нові костюми, в яких «Кобза» летить з концертами до Японії. Летить, до речі, без продюсера — Коваленко «забув» внести прізвище Толчанова у відповідні списки. Тим часом, той, про кого «забули» створює свіжий і несподіваний альянс «Танок На Майдані Конго» і гурт «Кобза». Цей проект було визнано як одну з найоригінальніших подій у шоу-бізнесі 2002-го року. На спільно зроблену пісню «За нашов стодолов» знято відеокліп, прем’єра і ротація якого відбулася на каналі «М1», видано сингл-CD, а до того витрачено більше 1000 годин студійного часу для запису пісень, що мали увійти до двох альбомів «Кобзи». Усе це в купі — «грубі» гроші, які, безумовно ризикуючи, вкладав із власної кишені Андрій Толчанов. До цього — відносно невеликого ризику — доклався ризик більш масштабний. Назва його — великий сольний концерт «Кобзи» на головному майданчику країни — в Палаці «Україна». Акція «Кобза збирає друзів» парадоксально для продюсера вилилася в ходіння по кабінетах, писання листів, пошук партнерів… На жаль — безрезультатно. Прийшлося брати кредит. Поза тим — шоу вдалося. Окрім самої «Кобзи» того вечора на сцену виходили «ТНМК», Микола Мозговий, «Гайдамаки» та інші відомі артисти. Розчулена публіка довго «бісирувала», у багатьох в очах стояли сльози. Були вони і в очах продюсера: його борг складав рівно 21 тисячу доларів. А втім, немає лиха без добра: якість виданого на-гора продукту справляла враження, а тому кілька російських промоутерів-організаторів концертів запропонували Толчанову тривалий концертний тур містами Росії. Пропозиція була вигідною і доречною, однак контракт з росіянами вимагав дотримання юридичних норм, одна з яких — наявність трудових книжок музикантів у штаті студії.
Ані Коваленко, ані музиканти на цей крок не відважились — якась-така зарплатня в «Київконцерті» виявилась дорожчою. Схоже, спрацював «совковий» синдром, який, власне, і заблокував хоч якийсь рух вперед… Вимушений погашати кредит, Андрій Толчанов поринув у роботу з різноманітними клієнтами студії, тягнути далі важку на під’йом команду означало б «повільне самогубство». Музиканти перестали з’являтися на студії, чудово розуміючи «пікантну» ситуацію продюсера, Євген Коваленко, не кліпнувши оком, грає концерти «на стороні», грає за мізерні гонорари, повністю нівелюючи позитивні наслідки «сольника» в «Україні», які автоматично піднімали гонорарні ставки колективу. Ансамбль в незаконний спосіб використовує фонограми «Династії» під час своїх «фанерних» виступів, використовує, ясна річ і костюми, і відеоматеріал. Про все те Толчанов дізнається від знайомих та з різних джерел, зокрема із мас-медіа. У жовтні 2003-го Андрій пише офіційного листа Євгену Коваленко, в якому пропонує продовжити роботу. У разі відмови він залишає за собою право створити нову «Кобзу» за участю її справжніх засновників. Цей лист не викликав жодної реакції.
Вітер і Толчанов. 2004-2005
Згодом Толчанов познайомився з Валерієм Вітером і Георгієм Гарбаром — засновниками класичної «Кобзи». Виявилося, що після 1985-го року Валерій займався не тільки плакатами і графікою. Чудом він врятував архівні записи «Кобзи», які перебували у Фонді Радіо і мало не згоріли під час пожежі. Через деякий час врятовані записи отримали нове життя у вигляді чотирьох компакт-дисків з піснями «Кобзи» класичного періоду. За ініціативи автора цих рядків ці диски видані однією київською рекординговою компанією і досить швидко потрапили до категорії аудіо-раритетів. Валерій Вітер мав сольні концерти за кордоном і, зрештою, записав разом з Гарбаром і Кушпетом новий альбом «Повернення». Старий-новий склад назвався «Кобза Original». Одне слово, Вітер був готовий відновити класичну «Кобзу». А Толчанов був готовий до безпрецендентного кроку – об’єднати обох солістів під ім’ям «Кобзи». На пострадянському просторі є три склади «Пєснярів», два — «Аріеля», кілька «Весёлых ребят», а в нас буде одна, але справжня «Кобза»! Була спеціальна зустріч на «Династії» обох фігурантів за участю зацікавлених осіб – були запрошені Вітер і Коваленко. У присутності преси Вітер дав згоду на співпрацю, Коваленко відхилив пропозицію. На вимогу студії припинити використовувати фонограми, які йому не належать, Коваленко „попрохав» місяць на запис власних. Але за два місяці, на збірному концерті колишніх зірок Союзу, серед п’яти фонограм, під які виступав народний артист Євген Коваленко, чотири належали «Династії»… Тим часом на студії «Династія» працювала відновлена «Кобза» у складі: Валерій Вітер (вокал), Георгій Гарбар (флейта, вокал), Ігор Курилів (концертний директор Софії Ротару, вокал), Микола Давиденко (клавішні інструменти), Олександр Рудь (бас-гітара, учасник легендарної групи «Краяни»), Валерій Дарченко (гітара, також з «Краян»), Олександр Мілов (ударні) та Дмитро Литвинець (саксофон, «Людина-Року-2000» в номінації «юний талант»). Досить оперативно група створила повноцінну концертну програму, відіграла кілька сольних концертів, побувала у Лівії, записала новий альбом і виступила на революційному Помаранчевому Майдані.
Наскільки є етичним порівняння двох різних колективів під однією і тією ж назвою може вирішити тільки один арбітр — публіка. Слухачі і глядачі. Дехто з них любить і пам’ятає «Кобзу» семидесятих, інші краще знайомі з «Кобзою» другої половини 80-х. Для молодшої частини «Кобза» може стати відкриттям, артефактом. Історія взаємовідносин з обома складами особисто Андрію Толчанову нагадує «шлях крізь терни». Шоком для всіх, хто хоч трохи «в матеріалі» було інтерв’ю Євгена Коваленка газеті «Бульвар» (№ 11, березень 2005 р.), в якому він абсолютно свідомо паплюжить і Вітера, і Толчанова, викривлює факти, не гребує брехнею і наклепами. Такого не чекав ніхто. Студія спрямувала на адресу редакції лист-претензію, в якому процитовано 17 епізодів з відвертими наклепами Коваленка. «Династія» у листі вимагала спростування цих наклепів через газету і опублікування інтерв’ю В. Вітера і А. Толчанова з матеріалами і документами, що підтверджують правоти їхньої точки зору. Але, скандально відома газета, з невідомих причин припинила існування, як юридична особа.
Однак давня аксіома «собаки гавкають, а караван іде» буде, напевно, завжди актуальною. Не є винятком і наша історія. Активізувавши шоу-бізнесові контакти і зв’язки, Толчанов і «Династія» впритул наблизились до реалізації потенціалу, який сконцентровано в легендарному, але дуже специфічному «бренді» «Кобзи». Цього разу йшлось не про разові (хоча й симпатичні) акції, а про систематичну серйозну роботу. Про великий промоційний концертний тур «Кобзи», вихід повноцінного альбому (матеріалу більш ніж достатньо), зйомки відеокліпів і теле-програм. Зрештою, можна було сказати, що цього разу після різних «шляхів крізь терни» і випробувань легенда дійсно повертається.
Але замість «мажорної коди» ми знову змушені вживати це прокляте «але». І знову розтлумачувати словосполучення «специфічність бренду «Кобзи». Так сталося, що під час становлення, по суті нового складу групи (репетиційний період, записи в студії), художній керівник і соліст Валерій Вітер чомусь вдався до несанкціонованих дій, які заперечує його контракт з «Династією». Мова йде про платні концертні виступи і відеозйомки «Кобзи» і Вітера зокрема, про які продюсер і гадки не мав. Хоча, за контрактом, саме продюсер контролює подібні акції – в тому числі і фінансову сторону справи. На що сподівався соліст, повернутий чужими грошима до студії та на сцену – що після бодай маленької „засвітки» допомога продюсера вже не знадобиться? Запитання, поставлені Толчановим, Валерій Вітер залишив без відповіді, мовчки підписавши претензії продюсера на свою адресу. Відтак їхні офіційні стосунки припинено.
«ТМ Кобза». 2005 – Назавжди
Опікшись на людських відносинах із музикантами, та дивлячись на те, як безжально спекулюється ними ім’я „Кобза», Андрій Толчанов прийняв виважене, але вагоме рішення. Разом із партнером-однодумцем була створена компанія «Гурт Кобза», яка офіційно зареєструвала позначення «Кобза», як торгівельну марку за багатьма класами. Отже, відтепер на всій території нашої держави, жоден колектив не може виступати під назвою «Кобза», або іншими спорідненими назвами без офіційного дозволу компанії. А це означає, що новостворена шоу-структура працюватиме абсолютно цивілізовано і виключно у правовому полі.
Отримавши звістку про остаточне оформлення правових відносин із групою, інтерес до «Кобзи» виявили декілька зарубіжних промоутерів, продовжив припинені раніше переговори. Група відразу отримала запрошення представляти Україну на міжнародному кінофестивалі «Кіношок», запрацював концертний відділ компанії. Наразі ведуться переговори щодо зйомки сумісних відеокліпів із легендарними групами «Орера» та «Аріель».
До нового складу «Кобзи» приклали руку Андрій Толчанов і генеральний директор компанії «Гурт Кобза» Станіслав Сорокопуд. В гурті залишились: басист Олександр Рудь, саксофоніст, клавішник та соліст Дмитро Литвинець, засновник колективу та один з авторів його назви – флейтист Георгій Гарбар. Було запрошено нових музиканти: молодого барабанщика Ярослава Вільчика та гітариста Володимира Сушко. Нові костюми «Кобзі» вдруге створила модель’єр Ольга Коваль.
Більш того, ситуація має безпрецедентний характер, оскільки двері «Кобзи» відкриті для співпраці обом колишнім солістам – і Євгену Коваленку, і Валерію Вітеру. Чи готові будуть вони працювати чесно? Історія побачить.
Олександр Євтушенко
(текст – kobza.biz)
Исполнилось 35 лет популярному украинскому ВИА «Кобза»
70-е годы прошлого века… Продвинутая советская молодежь за нереальные деньги скупает на «балке» (неофициальная тусовка меломанов. – Авт.) «плиты» (виниловые пластинки. – Авт.) «Led Zeppelin», «The Beatles», «Deep Purple», «Pink Floyd». И вдруг на столь авангардном, можно сказать, прогрессивном фоне миру является вокально-инструментальный ансамбль с «неформатным» названием «Кобза».
Сегодня, в век поголовной попсы, Евгений Коваленко, руководитель этого легендарного коллектива, не собирается сдавать позиции. О прошлом вспоминает без сожаления, с улыбкой на лице. Да и события, которые происходят с «Кобзой», красноречиво подтверждают: хоронить эту группу рано.
«НА ГАСТРОЛЯХ ЗА ГРАНИЦЕЙ МЫ ОЧЕНЬ ЭКОНОМИЛИ НА ЕДЕ. НИКОГДА НЕ ПЕРЕКУСЫВАЛИ В КАФЕ, А УЖ ТЕМ БОЛЕЕ В РЕСТОРАНАХ»
— В то время, когда вы начинали, было не принято гордиться родным языком, народными песнями. Считалось, что в основном их поют в селах после принятия убойной дозы самогона. Наверняка как за название, так и за репертуар вас «жлобами» и «когутами» обзывали?
— Умных людей, как правило, больше было. Я впервые услышал «Кобзу», когда служил в армии. (Евгений Коваленко — третий руководитель коллектива. — Авт). И восхитился мудрости человека, додумавшегося столь гениально назвать группу. Ведь именно в нашей «Кобзе» впервые за всю историю музыки была создана электробандура. Представьте, уже в те годы она звучала как гитара, арфа и виброфон.
Вначале мы работали сугубо как инструменталисты, но быстро поняли, что в Украине без песни ни-ку-да. Занялись пропагандированием народного мелоса, зарекомендовали себя как адресные представители украинской музыки. Обрабатывали народные песни, песни членов Союза композиторов, многое сами писали. И ни разу не изменили своему кредо. Ни единой песни не спели ни на русском, ни на любом другом языке. Точно так же ни разу не выступили под фонограмму.
Было время, когда «Кобзу» прекратили по телевидению показывать. Все ведущие позиции тогда попса заняла. Нам неловко было кричать, что-то с пеной у рта доказывать. Кобзари — люди интеллигентные. Мы много гастролировали по союзным республикам. Часто бывали в Сибири, на Дальнем Востоке, в Тынде, на БАМе, где проживают очень много выходцев из Украины. Если бы вы видели, с каким восторгом они нас принимали! Как настоящих полпредов.
— И как экзотику.
— Естественно. У нас всегда были роскошные костюмы. Причем как в одежде, так и в музыке напрочь отсутствовала аутентичность. Мы категорически отказались от шаровар, красных сапожек, соломенных шляп, вышиванок. Такой набор — для ярмарки. Убежден: на сцене артист должен выглядеть князем, быть законодателем собственного стиля и обязательно смотреться богато. Я против лубка как в одежде, так и в работе. Не приемлю непрофессионалов.
— Сегодня вновь популярны песни, первыми исполнителями которых стала «Кобза».
— Да. Это «Край, мiй рiдний край», «Чари весна дарує», «Водограй», «А ми удвох», которую недавно исполнили Валерий Леонтьев и ваш главный редактор Дмитрий Гордон. Он, кстати, подошел ко мне на записи передачи «Шлягер» и серьезно так поинтересовался: «Женя, я не подвел»? (Смеется). Конечно, не подвел. Все отлично. Я и сам не прочь сняться в таком цветовом оформлении, не говоря о качестве записи, пленки и отличном сюжете клипа.
— Почему «Кобза» десятой дорогой обходит женщин-солисток, никогда не приглашает их в коллектив?
— С нами работали Валентина Куприна, Нина Матвиенко, Лина Прохорова, Лида Михайленко. Но исключительно по разовому приглашению, для исполнения одной-двух песен на гастролях. Кобзарское искусство, оно ведь стопроцентно мужское. Вспомните, как кобзарей изображали. Оселедець, люлька, опять-таки кобза и конь. Что же касается дам, то с ними у нас случались определенные пертурбации.
Долгое время группа существовала в крепком, стабильном составе. И все же ребята начали подкатывать ко мне с вполне объяснимым житейским вопросом: «Что будем с женами делать? Мы постоянно в разъездах, а они, бедняги, дома сидят, все вздыхают и в окно мужей выглядывают». Начали думать-гадать, куда их всех пристроить.
И выяснилось, что, оказывается, три наши красавицы — профессиональные танцовщицы, четвертая может показать цирковой номер «Женщина-каучук», пятая хорошо поет, шестая — жонглирует. А седьмая отлично справляется с работой костюмера. Получился калейдоскоп настоящей концертной программы. С одной стороны, публика приходила на наше выступление, с другой — получала полный джентльменский набор — «Кобза» плюс танцы, фокусы, цирк.
— Значит, вы «ездили в Тулу со своими самоварами». А вот те же «Орэра», «Сябры», «Песняры» (кроме Мулявина) принципиально жен на гастроли не брали. Вас часом в семейственности и кумовстве не обвиняли?
— Постоянно за это гнобили и жен наших пытались разогнать. Нужно, к примеру, отправляться в Болгарию — «Киевконцерт» выдвигает категорическое условие: «Музыканты едут, супруги — нет». Как ни доказывал я чиновникам, что это не просто любимые женщины в виде приложения — полноправные участницы программы. Все без толку. Тогда мы нашли альтернативу.
Дескать, у шахтеров, сталеваров, учителей приняты семейные династии, а у музыкантов почему-то нет. Давайте ломать стереотипы, выступать против старорежимных предубеждений. Уловка, пусть и не на долгое время, сработала. Хотя вскоре мы вновь отправились в путь мужским составом.
— Вы — одни из первых советских ВИА, которые начали регулярно выезжать за границу. Хорошие гонорары получали за такие туры? Кстати, какими деньгами их выплачивали?
— Валютой той страны, где мы работали. Называлось это «суточные». Сумма из расчета 15 долларов в день на человека.
— На те времена более чем прилично.
— Особенно учитывая тот факт, что самый дешевый бифштекс стоил 12 баксов. Поэтому всю жизнь мы возили с собой консервы, кипятильники, растворимые супчики. Во многих странах напряжение в сети — 100 вольт. Чтобы выпить утреннюю чашку кофе, приходилось вставать ни свет ни заря. Мы очень экономили на еде, никогда не позволяли себе перекусить в кафе и уж тем более в ресторане. В супермаркеты тоже не заглядывали. И все равно домой практически ничего не привозили. Разве что рубашечки, недорогие свитерки, верх мечтаний — кроссовки детям. О таких покупках, как шубы, дубленки, аппаратура, речи вообще не было.
«КАРЛОС САНТАНА С УДИВЛЕНИЕМ УЗНАЛ, ЧТО УКРАИНА — ЭТО НЕ ТОЛЬКО ЧЕРНОБЫЛЬ И «ДИНАМО» (КИЕВ)»
— В заграничных поездках советские музыканты первым делом посещали магазины музыкальных инструментов и пластинок.
— Это точно. Как-то в Канаде отыскал магазин, где по оптовым ценам можно было купить шикарные и весьма недорогие пластинки. Грохнул все деньги, какие имел. Об этом факте узнали наши канадские поклонники и приехали в аэропорт провожать «Кобзу» с сумками, доверху набитыми виниловым счастьем. Если бы вы видели, с какими слезами перебирал я редчайшие, невиданные в СССР записи и при этом не смог принять в подарок ни-че-го! Авиакомпания категорически воспротивилась каждому лишнему грамму, поскольку назревал перевес багажа. За него надо было доплачивать. А у нас денег — ноль.
В то время мы не имели права привозить с собой в СССР даже однодолларовую купюру. Это считалось криминалом, за него полагалась тюрьма.
— У вас случались коммерческие гастроли?
— Да, в Дании. Хотя в чем для «Кобзы» проявилась эта самая коммерция — одному Богу известно. Было это в 1989 году. На всемирный песенный фестиваль нас ангажировал известный голландский импресарио. Мы приехали сами, без единого сопровождающего. С собой имелось предписание от Госконцерта, в котором черным по белому значилось, какую сумму суточных из расчета 15 долларов на человека я как руководитель обязан выдать музыкантам.
Я натура творческая и от денег далекая, поэтому данный математический процесс вызвал у меня жуткую головную боль. Нужно было учесть колебание курса, проследить, чтобы сумма ни в коем разе на цент не превысила. Пока все подсчитал, чуть дуба не врезал. В результате за два сольных концерта получил на руки… 19 тысяч долларов. И обмер.
Во-первых, никогда таких денег в руках не держал, во-вторых, понятия не имел, что, оказывается, выступление «Кобзы» по западным меркам стоит так дорого. В результате на суточные расходы музыкантам ушла… одна на всех стодолларовая бумажка. Остальные деньги я, как миленький, обязан был либо сдать в наше консульство, либо привезти домой и отдать в Госконцерт.
С консульством не сложилось, пришлось тащить с собой эту сумму в самолете, поезде и автобусе. Несколько ночей вообще не спал — проверял-перепроверял, не украли ли. В Киев приехал мертвый от нервотрепки и усталости. Придя в себя, тут же все до копейки передал в Киевконцерт, то бишь государству.
— Весело… А что, под шумок нельзя было для ребят заныкать хотя бы пару сотен «зеленых»? Это ведь вы, а не чиновники их заработали.
— Что вы! Там заранее все считано-пересчитано, проверено-перепроверено. Да и не это главное. Главное, что на тех гастролях мы познакомились, можно сказать, подружились с Карлосом Сантаной. Повторюсь: прибыли сами — ни директора с нами, ни администратора. Даже кэгэбэшников с «Кобзой» и тех не было. Поэтому все организационные вопросы приходилось решать мне как руководителю.
Ознакомившись с пресс-релизом, за голову схватился. Где выступаем, когда, кто нас отвезет-привезет, кто поможет с аппаратурой? Фестиваль огромнейший, на поле ежедневно собирается 60 тысяч зрителей. Выступления спланированы на любые вкусы и пристрастия — джаз-сцена, фолк-сцена, рок, традиционная, современная. Всех не перечислить. Словом, множество вопросов и никаких ответов. Слава Богу, неплохо владею английским. На рецепшн мне посоветовали обратиться к Кевину Числеру — менеджеру Карлоса Сантаны, который уже несколько дней как поселился.
Менеджер Сантаны обрадовался мне как близкому другу. Вникнув в суть дела, пообещал решить вопросы быстро и без лишних проблем. Тут же переговорил по телефону с Карлосом и передал, что Сантана просит нас не волноваться, ни о чем плохом не думать, а спокойно отработать завтрашний концерт на… его аппаратуре. В качестве отдыха от дороги и расслабления приглашает «Кобзу» на свое сегодняшнее выступление.
Через минуту после телефонной договоренности в номер зашел улыбающийся Карлос Сантана. Я вручил ему наши буклеты, плакаты, записи. Они с неподдельным интересом принялись все это разглядывать, не уставая восторгаться, что Украина, оказывается, не только Чернобыль и «Динамо» (Киев), но еще и «Кобза». Пообщавшись с Сантаной минут пять, я принял его манеру поведения. Во-первых, не напрягаться, не пафосничать, не корчить из себя черт знает что. Максимальная свобода, раскрепощенность и дружелюбие. При этом отсутствие как преклонения, так и панибратства.
Чуть позже я предложил новым знакомым отведать наш национальный напиток, то бишь «дринкнуть». Музыканты с готовностью согласились, и я преподнес им шикарный подарочный набор «Горiлка з перцем».
Они с удовольствием продегустировали экзотику и остались довольны. Параллельно послушали наши записи и остались довольны вдвойне.
Уже через час я объяснял своим ошалевшим музыкантам, что, во-первых, мы сегодня дружно отправляемся на концерт Карлоса Сантаны, во-вторых, завтра работаем на его аппаратуре. Надо было видеть, как знаменитый гитарист уезжал с командой на концерт! Небольшой скромненький автобус. Никаких персональных авто, машин с мигалками да плакатами звезды, эскорта мотоциклистов и подобной плебейской мишуры. Фронтмен спокойно прошел в глубь автобуса, даже на переднее сиденье не сел, еще и меня за компанию прихватил.
Прибыли на огромную, сплошь забитую людьми площадь. Концерт я слушал из-за сцены. Это было потрясающе. На маленьком гитарном «комбике» в виде домика стояли две фотографии. На одной — мама Карлоса, на другой — Иисус Христос. В зависимости от песни Сантана поворачивал каждую из них поближе к себе. От переизбытка эмоций я закурил. Именно в эту секунду у великого гитариста случился маленький перерыв. Он подбежал: «Sorry!», выхватил у меня сигарету, пару раз затянулся и умчался на сцену.
— Их аппаратура разительно отличалась от вашей?
— О-о! Один лишь пульт три метра длиной, что для совка не просто диковинка — чудо невиданное. Только в зале на Сантану работали три звукорежиссера, не говоря о сцене. Кстати, забыл сказать, что мы с менеджером Карлоса договорились встретиться у него в номере сразу после концерта — нас ожидала початая горилка. Но в коридоре я разговорился с их барабанщиком, который не так давно работал в группе «Genesis» с Филом Коллинзом. Мы нашли много общего, заболтались. И я вспомнил о приглашении ровно за минуту до назначенного времени.
Вижу — Кевин идет по коридору. Я к нему с извинениями, дескать, чуть было не опоздал, не сердись. В ответ он, дежурно улыбаясь, лишь отрицательно головой качал: «Нет-нет, увы, встреча не состоится. Вы действительно опоздали. У нас так не принято, даже если речь идет об обычном отдыхе. Все привыкли друг друга уважать и приходить заранее». Меня словно холодным душем окатили. Во-первых, жутко неудобно, во-вторых, удар ниже пояса! Правда, через 10 минут все встало на свои места. Кевин и Карлос сами зашли за мной и, улыбаясь, предложили дринкнуть. Я еще раз извинился, но этот урок запомнил на всю оставшуюся жизнь.
«РАНЬШЕ, ЧТОБЫ ОТСНЯТЬСЯ В РЕЙТИНГОВОЙ ПРОГРАММЕ, ДОСТАТОЧНО БЫЛО ПРИЕХАТЬ В МОСКВУ С «КИЕВСКИМ» ТОРТОМ И ГОРИЛКОЙ»
— С кем из коллег по цеху во времена Союза вы дружили, с кем враждовали?
— С «Песнярами», «Ариэлем» и «Орэрой» не просто дружили — обожали и продолжаем обожать друг друга. С Володей Мулявиным были более чем друзья. Отлично ладили с «Землянами», «Цветами», «Самоцветами», «Добрыми молодцами». Сейчас в моде ностальгия, поэтому часто проводятся ретроконцерты, на которые приглашаются ВИА прошлых лет.
— А «Сябры»?
— Они появились значительно позже, да и Анатолий Ярмоленко, не в обиду ему будь сказано, со своей одиозностью не всегда располагал к общению. Зато ребята у него отличные. Мы вместе частенько снимались на ЦТ.
А вот с кем враждовали, даже вспомнить не могу. Лично у меня огромную неприязнь всегда вызывали третьесортные группы, быстро появляющиеся и быстро исчезающие. В принципе, «Кобза» во все времена слыла миролюбивой, неконфликтной группой. Единственное, чего во время съемок в Москве нельзя было не заметить, — высокомерного к себе отношения. Россияне конкретно давали понять: «Вы — провинция и хохлы. Мы — богема и столица». К тем же «Песнярам» расположение было иное, более уважительное. Ларчик открывался просто — у них было много популярных вещей на русском языке. А у нас ни одной и никогда.
— За эфиры на ЦТ платили, в «Песне года» участвовали?
— Не платили и не участвовали. А вот в рейтинговых новогодних программах на Центральном телевидении всегда были желанными гостями. Мы ведь являемся лучшими исполнителями щедривок и колядок. Что касается других передач, то «Кобза» часто выступала в «Шире круг», «Споемте, друзья!» и так далее. На то время, чтобы отсняться в популярной программе, было достаточно приехать в Москву с «Киевским» тортом и горилкой. Иными словами, отделаться легким испугом. Более того, нам еще любезно дорогу домой оплачивали.
— Известно, что среди московских редакторов телевидения имелось несколько дам бальзаковского возраста, которые состоятельность артистов проверяли по двум признакам — ресторан и постель. Вас это тоже коснулось?
— Прекрасно знаю, о ком вы говорите. Слава Богу, «Кобзу» чаша сия миновала. Мы ведь задолго до выступлений на ЦТ заработали себе серьезный авторитет, причем не только в СССР — во всем мире, были дипломантами, лауреатами многочисленных всесоюзных и международных конкурсов. Прекрасно знали себе цену. А вот те, кто находился уровнем ниже, вынуждены были принимать правила игры, навязанные бабушками-авантюристками.
У них ведь кабаки и секс считались легкой разминкой перед началом серьезного вымогательского процесса. Дальше в ход шли пухлые конверты с крупными суммами.
— Многие группы, созданные в советские времена, претерпевали сильнейшие катаклизмы и распадались. У «Кобзы» тоже наверняка случались длительные творческие простои, связанные с кадровой текучкой.
— За все годы существования мы ни на день не прекращали работу. Даже когда стало совсем тяжко, создали свой театр-студию. Правда, это занятие оказалось не совсем для нас. Так получилось, что наш скрипач уехал во Францию, директор переругался с одним из солистов, и тот, гневно хлопнув дверью, навсегда покинул коллектив. В результате из всей «Кобзы» нас осталось только трое. Как в той песне.
Если честно, здорово растерялись. Выручил умнейший человек, администратор Борис Василенко. Он посоветовал классную вещь: «Вы посмотрите, что вокруг творится! На сцене стоят 20 человек и поют при этом в унисон. Вы же в малочисленном составе работаете на три голоса. Да еще каждый на своем инструменте играет. Считайте, не трое вас кобзарей — девятеро. Создавайте многоголосье». Так мы и поступили.
Никто не скурвился, за границу не уехал, не переметнулся в ненавистную попсу. Наоборот, вовсю начали колесить по украинским городам и весям. Первый концерт в составе трио состоялся в… запорожской тюрьме.
— Что просил спеть контингент?
— То, что обычно люди за столом поют: «Несе Галя воду», «Ти ж мене пiдманула»… Мы же за 20 лет эти песни перепели неимоверное количество раз. Поэтому исполнять их по старинке стало неинтересно. Взяли по одному-два куплета из самых популярных вещей, сплели их в своеобразный веночек. Получилось отличное попурри. Сегодня для этих чудных, нестареющих мелодий не существует ни языкового барьера, ни разницы в возрасте, социальном статусе зрителей. На любой площадке стопроцентный успех обеспечен.
Когда в стране случилась перестройка, мы все равно не остановились. Продолжали ездить на гастроли. Причем совершенно дикими способами. Ни тебе бензина, ни транспорта, в жутких, раздолбанных, ломающихся автобусах. Как правило, километров пять до конечного пункта мы брели по грязи пешком, в обнимку с инструментами. Если горючее заканчивалось, покупали на свои деньги у населения.
Никогда не забуду концерт в Конотопе на юбилее казацтва. Аккурат за полчаса до его начала прошла жуткая гроза, молния во всем городе вырубила свет. В Доме культуры — полный мрак. Хорошо, что я додумался взять на всякий пожарный «Ямаху». Так вот, с ее помощью, на батарейках, в полной темноте мы честно отработали свои 30 минут. Публики в «ночной» зал набилось битком. Все до нитки промокшие, со свечками, зато веселые, песни вместе с нами вовсю распевали. После а капелла спел великолепнейший тенор Саша Василенко, затем Ирочка Шинкарук. Даже Тарас Петриненко не выдержал, встал за инструмент и прекрасно исполнил свою программу. Хотя вначале шибко сомневался, дескать, ничего хорошего из столь гиблой затеи не выйдет. Одним словом, здорово, если рядом работают профессионалы.
«БЫВШИЙ НАШ СОЛИСТ ВДРУГ РЕШИЛ: «ПОЧЕМУ БЫ НЕ ПОДАРИТЬ НАРОДУ ЕЩЕ ОДНУ «КОБЗУ»?»
— Покойный Борис Георгиевич Шарварко приглашал вас в свои масштабные концерты?
— Обязательно. Правда, всегда бурчал: «Вот появляется «Кобза» и обязательно тянет за собой три километра проводов. А мне темп нужен. Стоит на сцене рояль, и достаточно. Пользуйтесь». Хотя при этом не уставал воспитывать остальных артистов: «Хотя я с Коваленко постоянно ругаюсь, повторяю еще раз: профессионализму и дисциплине учитесь у него».
Никогда не забуду ужаснейшую дату — 12 мая 2002 года. В тот день разбился и больше не поднялся с больничной койки Владимир Георгиевич Мулявин. Умер Валерий Васильевич Лобановский. Смертельный инсульт настиг Бориса Георгиевича Шарварко. А я 12 мая загремел с инфарктом в реанимацию. Причем в то самое отделение, где умирал Борис Георгиевич. Судьба так распорядилась, что в живых из этой замечательной компании я остался. Иногда кажется — кожей ощущаю мощнейшую энергетику, исходящую от них, на небесах теперь живущих. Какие-то неведомые силы словно напоминают: «Помни, ты в ответе. Ты сумел пережить тот страшный день. Работай так, чтобы Им Там стыдно не было».
— Сегодня ваш коллектив, как и прежде, востребован?
— Да, хотя больших туров не имеем. Зато постоянно поступают приглашения выступить в концертах. Как обычно, регулярно представляем Украину за рубежом. Хотя меня от этих поездок уже типает. Продолжаем развиваться, расти над собой. (Хохочет). Недавно записали совместный сингл с потрясающе профессиональной группой «Танок на Майданi Конго». Они первые исполнители украинского хип-хопа.
— Если можно, о содеянном чуть подробнее.
— Это украинская народная песня в стиле «Криденс». Называется «За нашим стодолом видно чуже село». Управились за три дня. Теперь клип по всем каналам крутится.
Имеется ряд совместных идей с весьма модной группой «Гайдамаки». Так что сами видите — не закисаем, от молодежи мы ни на шаг не отстаем. (Хохочет). Даже в появлении двойников не уступаем. Только наши дубликаты не такие шуганые, как у той же Сердючки, которые съездят себе тышком-нышком в райцентр, кое-что заработают и до поры до времени на дно упадут. Наш «клон» покруче будет. Да и понаглее раз в 100.
Бывший солист «Кобзы», не работающий в группе более 20 (!) лет, вдруг решил: «А почему, собственно, не сделать народу подарок в виде еще одной «Кобзы»? При этом поставить в известность меня как руководителя даже не удосужился. Вначале он попытался собрать музыкантов первого состава. Не вышло. Теперь в его, извините за выражение, коллективе, работают люди, которые вообще не имели к группе никакого отношения.
Называется сие творение Коbza Original. Самое интересное, что за их раскрутку взялся наш бывший продюсер, который в свое время музыкантов бросил и даже не выпустил обещанный диск. О существовании Original я узнал по телефону. Друзья звонили, поздравляли с тем, что наконец-то я созрел и выпустил диск с нашими старыми песнями.
От каждого звонка я офонаревал все больше и больше. На поверку оказалось, что тот самый тип детективным образом завладел кобзовскими фонограммами, которые хранились не где-нибудь — в фонде радио. Фонд, кстати, собирается на него в суд подавать. Более того, нынче проходимец вовсю через интернет торгует нашими песнями по цене пять с половиной долларов за экземпляр. А «Кобзу» во всем мире знают и любят, так что торговля идет полным ходом. Дело даже не в том, что настоящая «Кобза» от этого произвола никаких дивидендов не имеет. Но ведь деятель нагло, без зазрения совести растиражировал мои собственные аранжировки и ряд песен, спетых опять-таки моим голосом. Более того, на обложке красуется мое фото в компании с этим проходимцем.
Я человек мирный, подавать в суд не собираюсь. Да особо и не напрягаюсь по этому поводу, поскольку обязательно напишу что-то новое, классное. Обидно, что его ходовой товар сделан крайне халтурно, грязно и примитивно. Сравнить можно разве что с плохой самодеятельностью в сельском клубе. А ведь у «Кобзы» высочайший уровень, отлично зарекомендовавший себя во всем мире. Не знаю, что в таких случаях нужно делать.
Опускаться на одну ступень с хапугой не хочется. Наученный горьким опытом, все свои аранжировки я зарегистрировал в
ВААП, то есть защитил права. К тому же помирать не собираюсь, имею море новых идей. Просто в душе остался неприятный осадок. Человек 20 лет не объявлялся, ни с кем не общался, не работал, и вдруг на тебе — Коbzа Original. Век живи, век учись. Ну да ладно, пусть эта халтура, как говорится, ему на бедность пойдет. А настоящая «Кобза» себя еще покажет!
Ольга КУНГУРЦЕВА
«Бульвар», №11 (490), 15 марта 2005
(bulvar.com.ua)
Прем’єра документального фільму про «Кобзу» на Першому національному не дала відповіді на численні питання шанувальників культового українського гурту
В новітній історії української музики ВІА «Кобза» – окремий і добряче притрушений пилом том, написання якого, хоч як це дивно, ще триває. Заснований у рік «Вудстоку» та празького самоспалення Яна Палаха, у рік виходу першого альбому Led Zeppelin та смерті Брайана Джонса, гурт «Кобза» примудрився виконувати роль речника офіційної радянської культури з неймовірними як на той час можливостями та водночас пропагувати український фольклор і народну пісню як в СРСР, так і за кордоном.
З одного боку, «Кобза» безпосередньо долучилася до творення ідеологічно безпечної для влади контркультури, яка швидко виродилася в примітивну шароварщину, з іншого – ансамбль, у чиєму репертуарі не було жодної російськомовної пісні, мав нечувану популярність, яка вже становила певну загрозу: 300 концертів на рік, записи на центральному телебаченні, закордонні гастролі в капіталістичних країнах тощо, – про все це інші колективи могли тільки мріяти.
Якою ціною «Кобза» здобулася на прихильність партійної номенклатури і, що головніше, як саме спромоглася уникнути її гніву? Як могло так статися, що «українські бітли» раптово розгубили всю свою славу й прихильників, наче якийсь пересічний шоу-бізнесовий проект сучасності? І, нарешті, чому «Кобза» сьогодні – це низка жалюгідних скандалів, претензій і звинувачень, увінчана древнім прокляттям «Ласкового Мая»? У двосерійній документальній стрічці «Кобза», прем’єра якої відбулася минулого тижня на Першому національному, я не почув ані слова про це все.
Єдина причина моєї прискіпливості до цього фільму полягає в тому, що це дуже якісна робота. У нас і так нових документальних фільмів на телебаченні – півтори каліки за сезон, а тут раптом така приємна несподіванка. Хороший сценарій, акуратне дозування архівної хроніки, чесно відпрацьований механізм розповіді про епоху через особистість. Власне, клубок запитань розмотується саме завдяки цьому ототожненню «Кобзи» та її фронтмена, художника без музичної освіти, «українського Робертіно Лоретті» та одного з найкращих плакатистів сучасності Валерія Вітра.
Немає сумнівів, Валерій Вітер – це справді одна з найяскравіших постатей «Кобзи», хоч його й було свого часу запрошено в уже сформований колектив. Проте внаслідок такої персоніфікації фільм про «Кобзу» у другій своїй частині перетворився на фільм про Вітра, а це вже б мало бути зовсім інше кіно. Хоча б тому, що «Кобза» протягом останніх п’ятнадцяти років – це величезна калабаня амбіцій і доль, а сам Вітер – далеко не все, що залишилось від «Кобзи».
Творці фільму стверджують, що феномен успіху й безперешкодної популярності «Кобзи» – сліпий випадок, наслідок суто спортивного бажання витворити й підтримати домашню альтернативу «Пєснярам». Повірити в цю міфологічну версію і сьогодні важко. В системі радянських культурних цінностей, дозволених до всенародного споживання, слово «випадок» – це евфемізм. Надто якщо цей «випадок» випускають 1982 року на гастролі в Канаду. Про ціну такого мирного співіснування з тодішньою цензурою й наглядово-каральними органами у фільмі практично не згадується. Звісно, апологетичний тон розповіді від цього тільки виграє, – тільки от «портрет епохи» доводиться завішувати рядном.
Олександр Євтушенко, прес-секретар однієї з «Кобз» нового тисячоліття (про це ще йтиметься далі), класифікує цей ансамбль як один із перших вітчизняних рок-гуртів. Формальні підстави для такого висновку можна знайти бодай у тому, що саме музиканти цього ВІА додумалися електрифікувати бандури й кобзу, прищепити аранжуванням трохи біг-біту. Інша річ, що ні за духом, ані за своїм відфільтрованим репертуаром «Кобза» ніколи не могла претендувати на більший протест, ніж колективне відрощування вусів. Із наближенням перебудови естетична уярмленість «Кобзи» в нормативній радянській естраді далася взнаки, й про «український бітлз» сором’язливо забули. Звісно, у стрічці глядачеві пропонується трохи інша версія, в котрій другу половину життя «Кобзи» просто обрізано.
На жаль, розвал «Кобзи» у 1987 році, про який ідеться у фільмі, насправді не відбувся. На жаль, бо славне завершення кожної історії не менш важливе, ніж її кульмінація. Валерій Вітер залишив гурт, і в координатах фільму лише цього факту достатньо, щоб вичерпно пояснити, чому легенда зійшла на пси. Насправді ж не варто забувати, що у 80-х «Кобза» була своєрідною корпорацією, з якою співпрацювали десятки музикантів, склад ВІА постійно змінювався, як і художні керівники. За таких умов говорити про фатальну втрату лідера не зовсім коректно. Просто Валерій Вітер вчасно полишив корабель, який уже почав тонути: час, коли сам лише факт звучання української пісні в ефірі чи на сцені міг викликати нечуване зворушення, швидко минув; «Кобза» ж не могла запропонувати ані нової музичної якості, ані подати приклад революційної відвертості. Вибір тодішнього художнього керівника гурту Євгена Коваленка полягав у тихій стагнації – й навіть позбувшись ключових музикантів, колектив не припиняє свого існування до цього часу.
Тож іще більший подив викликає те, що у фільмі мажорною нотою звучить розповідь про відродження Вітром «Кобзи» у 2000 році й нові успішні записи, гастролі тощо. Бо все це – лише маленька частина старої притчі про «двох українців – трьох гетьманів». Хоч я і не настільки пильно стежив за всіма перипетіями довкола «Кобзи» протягом останніх років, але основні факти такі: у третьому тисячолітті на обрії миготіли аж три різні «Кобзи», кожна з яких мала претензії до братів-близнюків. «Кобзу» Коваленка спершу «підібрав» продюсер Андрій Толчанов, але після кількох доволі вдалих реанімаційних сеансів їхня співпраця припинилася. Толчанов намагався достойно зберегти бренд і 2005 року підтримав «розкольника» Валерія Вітра і його «Кобзу Оригінал», але й цей альянс був нетривалим. Врешті-решт Толчанов зареєстрував бренд «Кобза» з новим складом, у якому виступав один із засновників ВІА – флейтист Георгій Грабар. Втім, у той таки час Грабар їздив у концертні тури й у складі «Кобзи Оригінал» Вітра.
Кожна з цих «Кобз» має свої підстави вважатися «канонічною». Проблема лише в тому, що легенда не може існувати в такому розпиляному стані. Хіба що у форматі документального кіно.
Михайло Бриних, для «Телекритики»
06-11-2009
(telekritika.ua)
Не так давно на аудіоринку України з’явилося п’ять компакт-дисків ансамблю КОБZА — легендарної формації з Києва, яка має декілька поколінь слухачів і прихильників. Ці п’ять дисків, які видала компанія «Атлантік» — це повна дискографія колективу за всю його буремну історію.
30 років ансамблю КОБZА виповнилося в 2000 році. Ювілей, якого ніхто не помітив. Шкода. Росіяни мали АРІЕЛЬ, білоруси — ПІСНЯРІВ, а ми — КОБZУ. Безліч музикантів пройшли через КОБZУ. Нині вони працюють у різних напрямах, живуть у різних країнах, але, певно, кожний з них добре пам’ятає свою «альма-матер». В 1969 році у надрах Київської консерваторії виник ансамль, засновниками якого були тоді ще студенти Володимир Кушпет, Георгій Грабар, Кость Новицький та Олександр Зуєв. У 1971 хлопці зустріли Валерія Вітера, який мав сценічний досвід виступів з групою БЕРЕЗЕНЬ. Через тиждень репетицій восени 1971-го КОБZА записує першу платівку — першу в Україні стереоплатівку. Перший серйозний виступ КОБZИ відбувся в клубі «Славутич» 20 жовтня 1971 року.
Хлопці грали разом з ансамблем МРІЯ — добре відомим тоді складом і грали пісні, що невдовзі стали масово популярними: «Ой, поїхав за снопами», «Ой, при лужку, при лужку», «На Івана Купала». А вже в листопаді КОБZА виступала в найбільш модному в Києві музичному кафе «Хрещатик», де постійно гастролювали зірки естради. Паралельно відбувалися «офіційні» концерти в столиці України. Злет КОБZИ, щоправда, був затриманий службою у війську: хлопців «забрили» майже одночасно. Після повернення з армії події розгорталися блискавично: у травні 1973 КОБZА виборює третю премію на Всесоюзному конкурсі вокально-інструментальних ансамлів. Першу отримали ПІСНЯРИ, другу не дали нікому. У 1974 хлопці мали їхати на фестиваль у Берлін, але раптом з’ясувалося, що двоє музикантів — не комсомольці. Виник «шкандаль». Терміновий прийом до лав ЛКСМУ не допоміг — КОБZА не встигла виїхати до НДР. Але довго сумувати не довелося — почалися шалені концертні траси в межах СРСР. Кожен рік КОБZА давала від 200 до 250 концертів. У 1974 році КОБZА зробила ще одну спробу виграти Всесоюзний конкурс. Але через наявність у конкурсній програмі пісень виключно Олександра Зуєва (тоді — керівник ансамблю) КОБZУ «прокотили». Невдовзі новим керівником формації стає Олег Лєдньов, який на той час прославився тим, що грав на бас-гітарі в перших записах пісень Висоцького, які робилися в Парижі. Олег робить декілька дуже цікавих аранжувань народних пісень («Ішов кобзар чистим полем», «У суботу молотив я» та ін.). Починається нове дихання КОБZИ.
У 1976 група записує другий альбом (звукорежисер — Юрій Вінник). Тим часом склад поповнюється Геннадієм Татарченком та Миколою Береговим, керівником стає Кость Новицький. Ця зміна знову вносить свіжий струмінь у звучання ансамблю. У 1977-му відбулися перші гастролі за кордоном у Чехословаччині та Італії. Однак через втручання КДБ, невиїздними стають Татарченко і Новицький. Тому виїзжають п’ятеро: В.Вітер (соліст), М.Береговий (альт), Є.Коваленко (фортепіано), В.Колекціонов (барабани), О.Лєдньов (бас). У 1979-му розпочинається надзвичайно активна фаза закордонних гастролей, які проходять з незмінним успіхом. До складу групи приєднується бас-гитарист Вадим Лащук.
КОБZУ почули і полюбили в Німеччині, Фінляндії, Польщі, Монголії, Чехії. Але через свій статус «невиїздного артиста» групу залишає Кость Новицький і новим керівником стає Євген Коваленко. КОБZА була першою радянською групою, яка у 1982 році мала повноцінний концертовий тур в Канаді. Важко повірити, але на той час вона мала харизматичний статус живої легенди серед українців-канадців. «Батьки української естради» — одне з типових визначень на адресу групи. Валерій Вітер — лідер-вокаліст класичного складу КОБZИ згадує першу незабутню гастроль як перший досвід — надзвичайно важливий для них і тих, хто йшов за ними. І нині — у 2000-му є шанс для відродження КОБZИ , а вірніше — її здорового духу (і глузду). Ми прокручуємо стрічку задом наперед і зупиняємося у 1982 році. Починаючи з 1972 року Юрій Джуровець — директор національної концертової агенції Канади надсилав до Держконцерту в Москві запрошення КОБZІ з метою організації професійного туру ансамблю в Канаді. Надсилав щороку й не один раз. Відповідь була стабільно-одноманітною — КОБZА не може поїхати до Канади. Причини відмови були до смішного несерйозні, мовляв, хтось хворий, або не на місці… Десять років бомбардування телеграмами Міністерства культури й Укрконцерту таки дали результат. Щось в лісі подохло аж влітку 1982 і дозвіл на виїзд до Канади КОБZИ Юрій Джуровець нарешті одержав. Він швиденько зібрав валізу і вилетів до Києва — щоб вже міцно тримати КОБZУ в жмені і вивезти її повним складом. На скромне прохання канадського менеджера влаштувати невеликий концерт-прослуховування, Укрконцерт відповів ударним мега-шоу з 15 колективів. КОБZІ дозволили проспівати 3-4 пісні. Втім, Джуровець був щасливий — у Канаді ходили чутки, що ансамбль давно розігнали, а натомість зібрали компанію статистів. На сцені він побачив повнокровний склад КОБZИ і остаточно заспокоївся. 13 вересня 1982 року рейсом Москва-Монреаль КОБZА вилетіла до Канади. Чітко за розкладом 15-го вересня в українській церкві у Торонто відбулася перша репетиція. Там на хлопців вже чекали репортери і оператори кількох телекомпаній і прихильники з українських родин.
Пізніше Валерій дізнався, що пісні КОБZИ постійно звучали в їхніх оселях десь з 1972 року. 16-го вранці — КОБZА в Отаві. Дзвінок до готелю і чийсь голос повідомив, що на музикантів чекають дві машини біля готелю і в Парламенті міністр сільського господарства, українець за походженням. Невдовзі після зустрічі міністр виїхав до ООН, а хлопці — до Центру мистецтв, де й відбувся перший тріумфальний в канадському турі концерт. Туди з’їхалися люди з Америки, потім підходили, знайомилися. Приватна вечірка тривала до ранку. А вранці — знову дорога… У Торонто вони виступали в найбільшому залі — «Massey-Hall». Важлива деталь: від самого приїзду й до концерту в «Massey-Hall» хлопців супроводжували акції протесту з боку бандерівських організацій (чи мельниківських?). Плакати КОБZИ були заклеєні листівками, зміст яких зводився до того, що то приїхали «совєти», себто шпигуни-кагебісти, які вбили Івасюка. «Той концерт — згадує Валерій — був просто шалений. Зал вибухнув оваціями і якась жіночка принесла букет жовто-синіх квітів і просила передати їх на могилу Івасюка». Потім був урочистий прийом у президента Шевченківського товариства Андрія Григоровича і після цього всі провокації припинилися. КОБZА об’їздила багато міст Канади, а також Америки. Усюди гурт приймали як героїв, як живу легенду, ніхто не вірив, що в комуняцькій Україні взагалі можливий такий виконавський рівень. КОБZА довела: справжнє мистецтво пробиває будь-які кордони (і забобони).
Найвизначнішою подією «постканадійського» періоду КОБZИ була дуже тривала поїздка до Японії на Всесвітню виставку «Експо-85», де музика групи здобула не лише найвище визнання публіки, але й безліч схвальних відгуків у пресі. Але, на жаль, концертна і студійна діяльність ансамблю з часом іде на спад і у 1987 році Валерій Вітер виходить зі складу КОБZИ та з головою поринув у мистецтво. Як професійний графік В.Вітер вже мав на той час визнання одного з кращих плакатистів України. До речі, саме він створив цілий серіал афіш і плакатів КОБZИ.
Ідея відновлення КОБZИ народилася у Валерія Вітера у 1993 році. Разом з Володимиром Кушпетом було створено дует, основу репертуару якого складали українські народні пісні. Протягом двох місяців музиканти виступали у Північній Франції та Бельгії. У вересні та жовтні 1996 року відбулися концерти в Парижі. Згодом до дуету приєднався Георгій Грабар, а у 1999 році — Михайло Гай, який займається композицією та аранжуванням, і Ігор Курилів, який товаришує з КОБZОЮ з 1975 року та має унікальне зібрання українського пісенного фольклору. Отже нове дихання КОБZИ ORIGINAL, тобто КОБZИ справжньої зафіксовано в новому альбомі 2001 року — «Повернення».
Олександр Євтушенко
rock-oko.com
Джерело:
01 – rock-oko.com
02 – 19 – kobza.kiev.ua
20, 23 – соцмережа Facebook.com (першоджерело не зазначено)
21 – ВІА «Кобза» разом з Олександром Зуєвим, Борисом Монастирським та Ліною Прохоровою (Фото з архіву Михайла Маслія)
22 – ВІА «Кобза». Кінець 1980-их. Фото Антона Довгого. (Фото з архіву Михайла Маслія)
Джерело: kobza.kiev.ua