Тріо Маренич

Тріо Маренич

ОКРЕМІ ЗАПИСИ

«Тріо Маренич» – популярний український ансамбль організований у 1973 році при Влинській обласній філармонії. У репертуарі – українські народні та авторські пісні, власні твори.

Склад ансамблю:

Антоніна Маренич – художній керівник, маракаси, гармоніка, бубон, бас-гітара, вокал
Валерій Маренич – гітара, бонги, вокал
Світлана Сухорукова – бубон, гармоніка, вокал

Ще з початку 70-х Валерій та Антоніна Марени виступали у дуеті. Сестра Антоніни Світлана – приєдналися до Мареничів, коли ті переїхали працювати до Луцька. 1 січня 1973 року Світлану було зараховано до штату Волинської філармонії, тоді і було організовано «Тріо Маренич».

Вокальний склад тріо (баритон і 2 мецо-сопрано) та застосовувані ними музичні інструменти в поєднанні з динамічним нюансування на три голоси надавали пісням специфічної виразності, таке виконання добре сприймалось слухачами і сприяло популярності ансамблю.

У 1975 році тріо вдало виступило на фестивалі у Польщі, у 1978 році здобуло 1-е місце на відбірковому конкурсі до 11-о Всесвітнього фестивалю молоді та студентів (Харків). В цьому ж році «Тріо Маренич» вперше з’явилося в телеефірі, пісні в його виконанні зазвучали по радіо.

Фірма «Мелодия» у 1979 році випустила платівку з записами пісень у виконанні тріо, Укртелефільм зробив її відеоверсію. Через рік, у 1979-му, учасникам колективу було присвоєно звання заслужених артистів УРСР.

«Тріо Маренич» було учасником численних фестивалів, зокрема – «Молоді голоси» (Київ), «Біла акація» (Одеса), «Дружба» (Ужгород), «Донецькі самоцвіти», «Кримські зорі» (Ялта); міжнародних – в тодішній Югославії (1978), Чехословаччині (Прага, 1979), Польщі («Над Бугом», Мельник, 1993; «Дні міста Бєльської Подляски», 1996), Декадах української літератури та мистецтва в Москві, Узбекистані, Азербайджані. Брали участь у вшануванні жертв Голодомору в Україні (Лондон, 12 вересня 1993). Із сольними концертами виступали у США та Канаді (1990).

У 1981 році через відмову «Тріо Маренич» зупинити гастролі Україною, щоб виступити на Дні колгоспника в Москві, Міністерство культури СРСР заборонило їм виступати за межами Волинської області, припинено трансляцію їхніх записів на радіо та телебаченні.

20-ти річчя творчої діяльності «Тріо Маренич» відмітило великими концертами в столичному палаці «Україна». На студії «Олекса» тріо зробило серію реміксів своїх старих хітів з сучасним музичним супроводом. Лейбл Оберіг-ХХІ в 1998 році випустив перший компакт-диск тріо «Три тополі» з піснями початку 80-х, що раніше не видавалися, через два роки перевидали перший альбом – «Ой, під вишнею…».

В лютому 2003 року Антоніні, Світлані і Валерію Мареничам присвоєне звання Народних артистів України. А вже через рік за ініціативи керівника ансамблю Антоніни Маренич тріо припинило існування.

Тепер Антоніна і Валерій Маренич живуть в Луцьку і виступають сольно. Світлана взагалі вирішила відмовитися від кар’єри співачки – живе і працює за кордоном, в Італії.

Література:
1. Жижара Р. Про Мареничів усі забули… 26.10.2006 (gazeta.ua)
2. «Тріо Маренич» (imenatv.com).
3. О.Кушнірук. «Мареничі» // Українська музична енциклопедія, Т.3 — Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. 2011 — стор.: 309-310.
4. Маренич (kmstudio.com.ua).
5. Фото: обкладинка до платівки «Поет Трио Маренич».
6. Записи з альбому: Поет Трио Маренич.

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

— У кого у вашому сімейному ансамблі є право «вето»: брати до репертуару пісню чи відмовитися?

ВАЛЕРІЙ:

— У нас демократія. Право голосу мають всі. Кожен може висловити своє «я». Наскільки ми праві у виборі репертуару, видно за реакцією глядачів. Халтурити ми не привчені. Продовжуємо робити аранжування українських народних пісень. Поступово розширюється коло авторів. У сучасній пісні у нас головна вимога: текст і слова повинні хвилювати слухачів. З кожним твором зростаємося кожною клітинкою.

— Є кілька версій, за якими вашому тріо «підрізували крила» на зльоті популярності. ВЕРСІЯ 1: Під час гастролей у Канаді адміністратор тріо зажадав потроїти гонорар. Про інцидент повідомили в наше Міністерство культури — і Мареничам після повернення в Україну «перекрили кисень».

АНТОНІНА:

— Боляче ворушити старе. Фактично на нас поставили клеймо. Багато років доводиться виправдовуватися в тому, чого насправді не здійснювали. На той час обвинувачення в фінансових махінаціях могло закінчитися дуже плачевно.

СВІТЛАНА:

— Кому ми заважали — ось в чому запитання? А схоже, дорогу комусь сильно перебігли. Наведу лише один приклад. На попередньому конкурсі за пісню «Есперанто» отримуємо першу премію. Це є пропуском на Міжнародний фестиваль, що проходив на Кубі, але замість нас відправляють інших артистів…

В.: Власті діяли професіонально, спираючись на заповзятих чинуш. Багато крові попсували нам у Міністерстві культури. Не приймали наші програми худради. Спасибі за турботи нині покійному Платону Майбороді. Він від нас не тільки не відвернувся, а й пісню написав — «Три дороги». За двадцять років ми багато що пережили.

ВЕРСІЯ 2: Мареничі — махрові націоналісти! Співають і розмовляють виключно українською. Мали навіть нахабство відмовитися від участі в творчому вечорі Роберта Рождественського.

А.: Ми завжди виступаємо з українським репертуаром, і в цьому нічого вартого осуду я не вбачаю. Інша справа, що тоді всіх, хто не розмовляв «великою й могутньою російською мовою», тут же оголошували націоналістами. У 70- ті фактично лише в жителі Західної України та села залишалися україномовними. Саме тоді з’явився «суржик», якого досі не можна позбутися в багатьох регіонах нашої країни.

ВЕРСІЯ 3: Незважаючи на рекомендації правоохоронних органів утриматися від участі в панахиді по популярному композитору Володимиру Івасюку, артисти до них не прислухалися. Цим продемонстрували свій виклик радянській владі.

С.: Провести в останню путь В. Івасюка ми вважали своїм громадянським обов’язком. Хоча багато іменитих, близьких його друзів побоялися приїхати на похорон. Наш постійний автор Тарас Музичук написав рядки: «Спасибі, брате, за любов жагучу До рідної землі. В віках твою «Червону руту» Співати будуть солов’ї».

Їх заборонили публікувати, а шанувальники композитора робили записи від руки, заучуючи напам’ять. Нічого крамольного в них немає. Просто власті перестрахувалися, щоб їх самих не оголосили націоналістами. Як шкода, що такої талановитої людини немає з нами. Ще за місяць до трагічної загибелі Володі ми всі разом будували творчі плани. Він подарував нам ноти пісні «Місто в Поліссі» із зворушливим дарчим написом. Через тиждень, коли зібралися зробити запис, перерили всі домашні закутки, але рукопис таємниче зник.

— Не жалкуєте, що не вдалося виїхати за кордон?

В.: Про що жалкувати, коли не склалося… Багато наших друзів вирушили на пошуки кращої долі. По-різному склалися їхні долі, але навіть кому й пощастило, признаються, що шкодують про свій вчинок. Людина, як квітка, вирвана з рідної землі, може прижитися на чужині, але генетично зазвичай вона так і залишається чужинцем. Нас чудово приймає за кордоном публіка. Не тільки емігранти, а й корінні американці після концертів приходять дякувати, а в самих вологі очі. Ті, хто виїхав з нашої країни, тільки за кордоном розуміють, хто вони, якого роду-племені. Що б вони не казали, а ностальгія розбурхує душу. Сьогодні всі, кому не ліньки, оголошують себе жертвами тоталітарної системи. Нас справді гнобили: розмагнічували плівки, відміняли виступи. Спочатку власті влаштували цькування, а потім «зону мовчання». З одного боку, ми начебто існували, а з іншого — вмерли. Це тривало роками. Але наші справжні поклонники залишилися нам вірними.

— Ще два роки тому «чорна смуга» тривала у вашому житті. В одному з інтерв’ю ви нарікали на забуття: мовляв, трохи не з хліба на воду перебиваєтеся. Нині ситуація змінилася?

А.: Нас стали частіше запрошувати на концерти. З’явилися зарубіжні гастролі: Польща, Німеччина, Америка, Канада. Недавно отримали презент від друзів — японський варіант нашої «Тиші навкруги». Забавно чути свою пісню в іноземній інтерпретації. Сьогодні ми не бідуємо й не шикуємо. У країні, де більша частина населення живе за межею бідності, за цими мірками — ми середнячки.

— Нині багато артистів скаржаться на скорочення гастролей. Як ваше тріо балансує в такий нестабільний час?

В.: Треба просто працювати й менше себе жаліти. Ми крутимося в міру своїх сил. Набиваємо гулі, осягаючи премудрості ринку. Я не можу сказати, що стали менше гастролювати, а ось на телебаченні ми справді рідкі гості. У численних хіт-парадах участі не беремо. Вважаємо, що це трамплін для молоді, а в нас — публіка, що вже устоялася. Ми свою сходинку на естраді давно зайняли, але як монументи не стоїмо, крок за кроком просуваємося вперед. Недавно випустили новий компакт-диск «Три тополі».

— Фонограми з моди перетворилися на справжній бич сучасної естради. Багато майстрів не гребують халтурити таким чином. Як ви вважаєте, ще довго процвітатиме подібна підміна справжніх концертів?

В.: Кожен виконавець — сам собі «професор»! Цілі покоління артистів виросли й не навчилися співати «живим» голосом. Зручно не навантажувати зв’язки, а зробивши студійний запис, потім роз’їжджати по гастролях. Розмови про технічні труднощі — зручна ширма. В усьому світі давно відмовилися від фонограм на концертах. Коли публіка заплатила гроші, то вона має право вимагати повноцінну роботу, а не підробку. Мені здається, що фонограмне свавілля скоро скінчиться. Саме тоді на сцені працюватимуть справжні артисти, а не ряжені.

— Чи правда, що ви маєте намір писати книгу «Шлях тріо Мареничів»?

В.: Поки що це лише мрії. На власні кошти, без спонсорів, видати мемуари нині неможливо. Хоча нам є про що розповісти читачам.

Тетяна ПОЛІЩУК
№104, (1999)
«День» (day.kiev.ua
)

Валерій Маренич

60-річний співак Валерій Маренич дав згоду зустрітися з “ГПУ”. Сказав: “Ладнєнько. Чекаю завтра біля фонтану, о пів на шосту ранку”.

Зрання куняємо на лаві неподалік пам”ятника Шевченку в Луцьку, на вулиці Волі. Безлюдним проспектом мчить велосипедист. Зіскакує зі старого німецького ровера “Майнен”. Убраний, як турист: затерта штормовка, спортивні штани, білі кросівки “Рібок”. На голові кепка-мазепинка, за спиною рюкзак. Це Валерій Маренич.

— Хлопаки, у нас година часу, бо спішу на дачу, — поглядає на годинник “Слава”, прикручений до паска мідним дротом. Протирає хустинкою лінзи дешевих окулярів, які на мотузку висять на шиї.

Повз нас проїздять спортсмени-велосипедисти.

— Ну хіба то ровери? — зневажливо кидає. — Усе американське — то непотріб. От старе німецьке — кльос!

Скаржиться, що 15 років сидить без роботи.

— Запитайте в губернатора, чому за півтора року не запросив бодай поговорити, — каже. — Навіть волинські фестивалі — без Мареничів. Нас нема ні в журі, ні на сцені. Люди питають: де ви, у лісовій криївці? Їдьте ліпше до Лукашенка, він запрошував. Правда, Олександр Григорович казав: лишайся, дам службову машину, роботу в Мінську чи Бобруйську. Там із Володьою Мулявіним із “Піснярів” ми починали, ще до тріо.

Антоніна (дружина і художній керівник тріо. — “ГПУ”) має дві вищі освіти, півсвіту об”їздила. А ніякої посади в культурі не має. Канадійці забрали мої диски “Ген, на узліссі хрест мовчить”. Кажуть, їдьте за океан, вас не забули. Я міг би, але ще хочу дихати рідним киснем.

Випиваєте?

— То все дезінформація! У Кракові дали диктофонний запис послухати. Клерки з Києва поляків отуманювали, що Маренич такий-сякий. Мовляв, у Луцьку з поетом Іваном Чернецьким сидять і? каву п”ють із ранку до ночі.

Хочу відкрити бар “У Маренича”

Посол України в Литві Борис Климчук хотів запросити мене на концерт. Дзвонить у Міністерство культури. А там брешуть, що Маренича нема, він у Канаді, кудись поїхав, десь помер. Посол їм: як, я ж бачив Маренича на вулицях Луцька! Я розумію, у Києві циркус замішаний на долярах. Луцька поетеса — вчителька — розповіла, що треба півтори тисячі, аби в передачі “Від суботи до суботи” крутилася одна пісня волинського автора. Вона плаче: для мене, Валєра, 50 гривень — великі гроші, — Маренич морщиться і б”є кулаком по лавці.

2003 року Кучма обіцяв усім трьом Мареничам дати квартири в Києві. Щось отримали?

— Дві квартири зажали, а одну дали. Але не в Києві, а в Луцьку. Туди від нас переселилася Світлана — сестра Антоніни. А ми з жінкою та сином Богодаром залишилися в своїй однокімнатній.

Біля фонтану зупиняється старий “бобік” ГАЗ-45. Водій вивантажує з нього елементи для шатра пива “Рогань”.

— О, і в мене такий стоїть! — оцінює Маренич машину. — Маю східнонімецький автомобіль “трабант”. Колись на такому любив їздити генсек НДР Ерік Хонеккер. Але машина стара, холєра. Років 30 — уже не їздить.

Чув, маєте фазенду в Новоукраїнці, на Рівненщині.

— Цить, бо знову стовпці з дачі покрадуть! Фазенда — за 25 кілометрів від Луцька. Їжджу туди на ровері, бо “Волгу-2412” вже 15 літ, як украли. Знайомий майор Володя Дудай узнав прізвища злодіїв. Знайшли “Волгу” аж за Уралом, але москалі не віддали. Стидоття. Недавно в Берестечку на козацьких могилах Юрій Луценко мені говорить: у вас же клондайк машин! Бо в Луцьку найдешевший автомобільний базар.

Бачив, ви рекламували автомобіль “Волинянка”.

— Точно, було одне грішне діло. Режисер із Києва Олесь Санін знімав мою персону на новому джипі ЛуАЗ “волинянка”. Коли дійшло до оплати, там прикинулися товариством глухонімих. А Білоножко і Сашка Злотник питають: що, Валєра, ти не маєш тої “волинянки”, що так її показував?

Товаришуєте з колегами на естраді?

— Друзів називати остерігаюся. Злі язики скажуть: о, то вони об”єднуються, — Маренич, Мозговий. Колись колегував із Віциним, Моргуновим, Штепселем і Тарапунькою. Нині із зубрів тільки Міша Боярський зостався. Хочу відкрити в Луцьку мистецький бар “У Маренича” — з варениками, шкварками, грибами, галушками. Запрошуватиму туди друзів. Он ті шльоци — словаки — фестиваль Мареничів проводять: у них є місто Снина, де кожен другий житель — Маренич. Там є бар “У Маренича”.

Кажуть, ви підпільний мільйонер. Маєте рахунки за кордоном, 10 тисяч гривень пенсії.

— Ага, маю гроші в мішках? під очима. Пенсія то комерціяльна таємниця, але то все мізер. Мені потрібні концерти, хороша студія. Он Дмитро Гнатюк, стільки йому літ, а на сцену виходить. Карел Готт, ми з ним разом виступали в Празі й навіть у рівненських лісах, каже: чого пішов у підпілля, співай! Торік я випустив диск “Ген, на узліссі хрест мовчить” — тисячу примірників. А нині маю шедеври волинських поетів — отих, правдивих. Пісні вже готові. Щоб записати — по 200 долярів треба за кожну.

Він нервово гасить голими пальцями недопалок. Устає, поправляє скособочений рюкзак. Заскакує на велосипеда.

— Скажіть у газеті, що Маренич шукає собі адміністратора.

1946, 1 січня — народився в Кривому Розі
1971 — одружився з Антоніною Сухоруковою з російського міста Куйбишев
1973 — разом з Антоніною та її сестрою Світланою створив “Тріо Мареничів”
1979 — представляли Україну на “Євробаченні”
1980 — не схотіли співати під фонограму на Московській Олімпіаді
1981 — через відмову кинути гастролі Україною, аби виступити на Дні колгоспника в Москві, Мінкульт СРСР заборонив виступати за межами Волинської області; тріо прибрали з ефіру
1983 — народився син Богодар
1992 — гастролі Північною Америкою; чутки, що Мареничі втекли до Канади
1998 — компакт-диск “Три тополі”
2003 — народні артисти України
2004 — Мареничі заявили, що більше не виступатимуть утрьох
2005 — диск Валерія “Ген, на узліссі хрест мовчить”


Автор: фото: Володимир ЛУК’ЯНЧУК
Роман ЖИЖАРА
26.10.2006
Gazeta.ua

1978-го року в Югославії пройшла декада української культури. До складу делегації входили здебільшого представники української опери: Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк, Богодар Которович, Марія Стеф’юк. У концерті в оперному театрі мали брати участь і естрадні виконавці. Як же звучатимуть їхні голоси без мікрофонів? – скептично посміхалися оперні зірки. Ця ж думка не полишала і членів естрадного тріо: чи не осоромляться вони перед публікою? Врешті-решт вирішили: хай буде як буде. Вийшли на сцену й почали тихенько співати. Зал затамував подих… А потім вибухнув овацією. Так в югославській опері прийняли тріо Мареничів.

Українська пісня звела у творчу співдружність Антоніну із Самари та Валерія з Кривого Рогу. Із Москви вже родинним дуетом поїхали працювати в Україну.

Сестра Антоніни – сімнадцятирічна Світлана – приєдналися до Мареничів, коли ті переїхали до Луцька. Чотири місяці просили вони директора філармонії Геннадія Місана прийняти Світлану на роботу. Навіть погрожували звільнитися й зірвати відповідальні гастролі. І таки досягли мети – 1 січня 1973 року Світлану було зараховано до штату Волинської філармонії. Саме цього дня офіційно народилося Тріо Мареничів.

Екс-міністр культури Юрій Олененко згадує історію однієї з найвідоміших пісень репертуару Мареничів. Валерій знайшов її за лаштунками оперного театру. Один з робітників сцени… не співав, а просто мугикав якусь призабуту мелодію. Маренич попросив наспівати пісню вголос. І почув у відповідь: «Неси пляшку». Так вкотре народилася і у вустах тріо Мареничів по-новому зазвучала «Ой, у гаї при Дунаї».

Географія гастролей розширювалася. Тріо чекали в республіках СРСР, за кордоном… Відтак у репертуарі виконавців з’являлися нові різномовні пісні, а самі Мареничі раз у раз опинялися в цікавих ситуаціях.

Виступи, репетиції, гастролі… Валерій та Антоніна вже знали, який нелегкий хліб артиста. А от Світлані витримати напружений графік було складно, крім того, нелегко давалася українська мова. Вона згадує, що після першого концерту зіщулилася в кутку сцени і дві години гірко плакала. Здавалося, сил не стане – проте вистояла. А потім, траплялося, і свою дівочу честь захищала. Був такий випадок, коли Світлана надавала ляпасів одному негідникові, і за це Мареничів викликали «на килим». Для когось то був гарний привід розібратися з популярним тріо.

Самобутні і непересічні, Мареничі жили творчістю. Проте їхні цілком нормальні вимоги дати теплу машину та склянку гарячого чаю в двадцятиградусний мороз здавалися декому проявом зарозумілості, особливим гонором. Не всім подобалися витівки й дотепи гострого на язик Валерія. Часом Мареничі наражалися на небезпеку, відмовляючись виступити або змінити репертуар. Що ж було насправді: зіркова хвороба, принципова позиція, людські вади чи боротьба за існування? А може, все разом?

 1976-го року з’явилася пісня «Тиша навкруги», яка стала справжнім хітом того часу. Луцький поет і композитор Олександр Богачук склав її ще в п‘ятдесятих роках, та вона довго лишалася в записничку автора. За одну ніч Мареничі зробили аранжування, розписали пісню на партії і вранці показали Богачукові. Той лише мовчки скривився… Близився черговий концерт, і Мареничі відважилися показати нову пісню, адже вона їм дуже подобалася. «Тишу навкруги» довелося співати тричі, а задоволений Богачук радо приймав вітання… Але на цьому історія пісні не закінчилася.

Настав вісімдесятий рік – рік Олімпіади. СРСР мав довести всьому світові, що саме тут, за «залізною завісою», гартуються найміцніші спортсмени і плекаються найяскравіші таланти. Мареничів запросили співати перед представниками Національних Олімпійських Комітетів. Вони відмовилися – інші концерти були заплановані набагато раніше. Згодом відбулося ще кілька резонансних подій. І грянув грім. Зверху спустився наказ: Мареничів від концертної діяльності усунути. На певний час. Вони стали невиїзними за межі Волинської області.

Валерій Маренич

 «Тиша навкруги» запанувала навколо імені Мареничів. Вони щезли з афіш, з екранів, ніби їх і не було в нашому житті. Наче ще за якусь мить до того ми не раділи, не любили, не плакали і не сміялися під цей спів, не жили з їхніми піснями… Незнання породжує чутки. «Мареничі виїхали», «Вони просили притулку в іноземному посольстві на гастролях», «Вони вже у Канаді…» – говорили люди на роботі та вдома, у транспорті і в офіційних установах. Їх вважали зрадниками. Поет Богачук, автор «Тиші навкруги», зустрів Антоніну на одній з центральних вулиць рідного Луцька і сказав все, що думає про них. Що дарма він віддав цю пісню Мареничам. В Антоніни заклякли руки й ноги, затремтів голос. Що вона могла відповісти?

 До Америки й Канади Мареничі попали на початку дев‘яностих. Гастролі пройшли з великим успіхом. Кажуть, там Світлані пропонував шлюб один небідний чоловік. Але повернулися всі разом… Тоді Мареничі вже звільнилися з Волинської філармонії – і цим підписали собі вирок – самостійно заробляти на життя. Концертів поменшало вдесятеро, а грошей не стало зовсім. Хоча й до того з фінансами була велика скрута. Народився Богодар, Антоніна сиділа на «лікарняних», по яких не платили. І раз у раз навідувалася до міськвиконкому…

Тріо – це три різні людини. Зі своїми характерами, чеснотами, вадами. Але долі злилися в Мареничів, як і голоси. Вони співають про кохання, але про своє, про особисте – намагаються не розповідати… Чи, може, самотність – неминучий стан справжнього артиста?

Мареничі кажуть, що їх засунули в шухляду, а ключа загубили. Та навряд чи можна замкнути «Місяць і зіроньки», якими вони були для багатьох, і якими залишаються… Їх не забула Білорусь і Молдова. Чому ж їх забуваємо ми?

(imenatv.com)

ГАЛЕРЕЯ

ДИСКОГРАФІЯ