Марія Сокіл – видатна українська оперна та концертно-камерна співачка (сопрано)

ОКРЕМІ ЗАПИСИ

Марія Сокіл (Maria Sokil) народилася 18 жовтня 1902 року в селі Жеребець (нині Таврійське), Оріхівського району, Запорізької області.

Дитинство Марії минуло в селі Гусарка, де її батьки були вчителями в школі. Марія виховувалась в оточенні взаєморозуміння батьків та любові, в їх оселі завжди лунали пісні.

По закінченню сільської школи Марія Сокіл продовжила навчання в комерційній школі, що у Катеринославі (нині – Дніпро). Однак любов до співу, до народної пісні приводить Марію до українського хору. Тут захоплений красою її голосу актор Антон Хорошун запропонував їй виконати в місцевому театрі роль Панночки у виставі «Вій» (за однойменним твором М.Гоголя).

Успішний виступ спонукав її до продовження вокального вдосконалення. І вона поступила до Катеринославської музичної школи (пізніше – консерваторії), де навчалась в класі відомого педагога Зінаїди Малютиної. Тут разом з нею також навчався й Іван Паторжинський, з яким пізніше була пов’язана її творча доля.

Коли в Катеринославі відкрили оперний театр, Марія разом з Іваном Паторжинським співали в хорі театру. Потім їм доручили і перші невеликі ролі.

По закінченню консерваторії, у 1922 році, Марію Сокіл запросили до місцевого театру імені Марії Заньковецької, де впродовж кількох років вона виступала в «Катерині» М.Аркаса, «Безталанній» І.Карпенка-Карого, «Про що тирса шелестіла» С.Черкасенка. Тут здобула вона добру школу драматичної артистки, але з часом зрозуміла, що її стихія – оперна сцена.

Навесні 1927 року вона дебютувала на сцені Харківської опери. «Перший виступ Марії Сокіл в партії Маргарити у «Фаусті» – писала республіканська газета «Вісті», – мав великий успіх і засвідчив, що вона володіє красним голосом і драматичним талантом. Такої Маргарити ми давно не бачили і не чули».

Після цього успіху молодій співачці доручили відразу виконання головних партій у двох російських операх: Татьяни в «Євгенії Онєгіні» П.Чайковського та Снігуроньки в однойменній опері М.Римського-Корсакова. Успіх у цих виставах вирішує дальшу долю співачки – вона стає примадонною Української державної опери в Харкові.

Кар’єра Марії Сокіл розвивалась блискавично. Вона співала Марильцю в «Тарасі Бульбі» М.Лисенка (Тараса в цій виставі співав Іван Паторжинський), Мікаелу в «Кармен» Ж.Бізе, Недду в «Паяцах» Р.Леонкавалло, Нурі в «Долині» д-Альбера та ін.

У 1928 році вона разом з Іваном Паторжинським та Миколою Середою побували у Німеччині, де дали кілька концертів у Берліні. Це були, власне, перші гастролі українських радянських митців за рубежем.

На той час, наприкінці 1927 року, на запрошення Наркомату України з дворічним контрактом до Харківської опери приїхав з Галичини диригент та композитор Антін Рудницький. Тут творчі і життєві шляхи молодої співачки і композитора переплелися.

В травні 1929 року Марія Сокіл разом з Антоном Рудницьким і тенором Миколою Середою здійснила велике концертне турне по Лівобережній Україні. А восени 1929 року Марія та Антін одружилася. З того часу їхні творчі шляхи стали нероздільними. Уже в січні наступного року у харківському будинку ім. В.Блакитного відбувся перший спільний концерт Марії Сокіл і Антона Рудницького.

У 1930 році Марію Сокіл та Антона Рудницького запросили до Київської опери. Цей період був ознаменований новими творчими досягненнями співачки з незрівнянно красивим лірико­драматичним сопрано, як писали рецензенти того часу. Вона була зворушливою Дездемоною та Неддою, драматичною Ліу, Баттерфляй. Заспівала царівну Лебідь і Волхву («Казка про царя Салтана» та «Садко» М. Рильського­Корсакова) та інші. Співала десять ювілейних вистав «Наталки­Полтавки» в театрі ім. І. Франка на честь вшанування корифея української сцени П. Саксаганського, який виконував роль Возного у цій виставі.

Однак успіхи Марії Сокіл були затьмарені першими хвилями сталінських репресій. Арештовано чимало друзів серед акторів, письменників, композиторів. Кожного дня можна було чекати і їхнього з Антоном арешту. Тому після закінчення контракту Антона Рудницького подружжя влітку 1932 року виїхало до Галичини.

Уже перший концерт Марії Сокіл у Львові став подією в музичному житті Прикарпаття. Композитор Василь Барвінський писав: «На обрії українського вокального мистецтва, на якому ясним сяйвом палають імена Крушельницької, Мишуги і Менцинського, зійшла нова зірка рівнорядної величини – Марія Сокіл». Концерт мав великий резонанс серед львівської музичної громадськості і співачку разом з диригентом Антоном Рудницьким заангажувала на наступний театральний сезон оперний театр.

1933 року Марія Сокіл здобула звання лауреата Міжнародного конкурсу вокалістів у Відні. Австрійська музична критика високо оцінила її вокально-артистичні здібності, а Віденська національна опера запросила її на гастролі. Тут вона співала в опері Д.Пуччіні «Чіо-Чіо-Сан».

З 1934 року подружжя Рудницьких постійно проживає у Берліні, звідки пролягали їхні гастрольні маршрути до європейських музичних столиць. Вони виступали з концертами в Берліні, Відні, Варшаві, Кракові, Празі.
Не забувала Марія Сокіл і Галичини, її концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Стрию, Дрогобичі, Перемишлі та інших містах були справжнім святом вокальної музики.

1937 року львівська громадськість звернулася до Марії Сокіл і Антона Рудницького з проханням здійснити концертне турне по американському континенту, щоб на виручені кошти завершити будівництво великої лікарні у Львові. Цю пропозицію артисти приймають охоче і після прощального концерту у Львові (12 листопада 1937 р.) вирушають до Сполучених Штатів.

Протягом восьми місяців вони дали велику кількість концертів, зокрема в Нью-Йорку (в одному з найбільших у світі концертних залів – «Карнегі Холл»), Чикаго, Детройті, Філадельфії, а також в канадських містах – Торонто, Вінніпезі, Едмонтоні та інших. Цього ж року Нью-Йоркська кіностудія запрошує Марію Сокіл взяти участь у зйомках фільму «Запорожець за Дунаєм» в ролі Одарки). Михайло Швець виконав у ньому роль Карася.

Повернувшись до Львова (серпень 1938 р.), подружжя передало дев’ять тисяч доларів на завершення будівництва згаданої лікарні.

Незабаром Марія Сокіл і Антін Рудницький знову вирушають до США, на цей раз, як виявилося пізніше – назавжди. (Вибух другої світової війни не дав їм змоги повернутися на батьківщину). Вони виступали на оперних сценах і в симфонічних концертах Нью-Йорка, Чікаго, Філадельфії, а також Торонто, Вінніпега, Едмонтону та багатьох інших містах Північної Америки.

У 1940 році співачкою зацікавилась американська грамофонна фірма «Asch Recording studios» (Нью-Йорк) і вона наспівала альбом платівок «Ukrainian folk songs», куди ввійшли вісім українських народних пісень в обробці А.Рудницького.

Нажаль ці записи на платівках є тільки мізерною часткою репертуару Марії Сокіл, яий був надзвичайно широким, він включав твори німецьких, італійських, французьких, польських, чеських, російських і звичайно ж українських композиторів. Жоден концерт співачки не відбувався без українських народних пісень, які вона дуже любила й широко пропагувала.

У 1946 року Марія Сокіл залишила сцену, присвятивши себе вихованню двох синів, які зараз є відомими американськими музикантами (Роман – піаніст, Доріан – віолончеліст).

З 1958 року Марія Іванівна провадила педагогічну діяльність у Філадельфійській музичній академії, а потім у власній музичній школі. Після смерті Антона Рудницького, що сталася 1975 року, жила самотньою.

Майже до кінця життя Марія Сокіл надавала фінансової підтримки розвитку музичної культури України. Заснувала та утримувала в Нью-Йорку фундацію свого імені.

Померла Марія Сокіл 20 січня 1999 року на 97-му році життя в будинку сина Доріана (Юнгставн, штат Огайо).

Джерело:
1. Лисенко Іван. Марія Сокіл. Культура і Життя, №9, 04.03.1990 р.
2. Іван Лисенко. Сокіл Марія Іванівна. «Співаки України», Київ «Знання» 2011, стор. – 510.
3. Кліш Ірина. Марія Сокіл: творчий портрет у реаліях часу. Молодь і ринок №6 (125), 2015, стор.: 136 – 141.
4. Величко О. Марія Сокіл — співуча українська зірка ХХ ст. / Величко О. Г., Козлова І. В. // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — Запоріжжя, 2004. — Вип. ХVІІ. — стор.: 298 – 301.
5. Житкевич Анатолій. Розсіяні світами : нариси з життя та творчої діяльності відомих українських діячів музичного мистецтва на заокеанських берегах Америки. – Т. : Підручники і посібники, 2015, стор.: 299 – 303.

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Як уже було проголошено, до Злучених Держав прибули дві визначні українські артистичні сили, щоб своїм талантом послужити важній і добрій українській справі. Тими артистами є оперова співачка пані МАРІЯ СОКІЛ і композитор та диригент п. АНТІН РУДНИЦЬКИИ. А тою доброю народною справою є: Допрмога Першому Українському Шпиталеві на західньо-українських землях, яким є «Народня Лічниця» у Львові.

Пані Марія Сокіл родом з Великої України і походить із того серця України – з Запоріжжя, а п. Антін Рудницький є уродженцем галицької землі. Обидвоє є вже мистцями з виробленим і відомим артистичним імям, і то не тільки на українських землях, але й поза їх межами. Після кількалітньої праці в оперових театрах Харкова й Києва обидвоє артисти переїхали до Галичини, де пять років віддали себе праці над піднесенням українського музичного життя. В тій самій ціли відвідали теж кількома наворотами Закарпатську Україну. Зокрема годиться надмітити, що згадані артисти багато працювали серед чужинців у ріжних державах західньої і північної Европи, а, виступаючи в операх, чи з симфонічними концертами, чи на радіо, завжди памятали і про те, щоб зазнайомити чужинців з досягненнями української музики. Завдяки тим нашим артистам українська пісня і музика лунали з концертових естрад таких міст як Берлін, Відень, Прага, Варшава, Ковно, Рига й інші. А тепер наша «Народня Лічнния» у Львові вислала їх до української еміграції в Америці, щоб вони відвідали українські громади і Українською піснею і музикою, а заразом і Допомогли тими виступами зібрати деяку фінансову допомогу на остаточне викінчення будови Першого Українського Шпиталю у Львові.

Ми певні, що широкий загал українського громадянства віднесеться до цеї справи щиро й прихильно, а зокрема радо повитає наших Шановних Гостей, яких так щиро витали всюди на Рідній Землі, де тільки вони виступали. Наші артисти виступлять із такою новою і дуже цікавою програмою, про яку музичні критики вже висказалися з найбільшим признанням. Нема сумніву, що все те буде цікаве також і для усіх любителів української пісні й музики в Америці.

Тепер іде про те, щоб зо справою концертів не зволікати, наші артисти залишаться тут тільки короткий час. Тому щоби по громадах якенебудь товариство взяло на себе ініціативи скликання у цій справі наради, на якій вибрано б теж комітет, що потім занявся б улаштуванням концерту. Там, де існують комітети злучених організацій, переведення цього належалоб природньо до тих комітетів.

У справах концертів треба звертатися прямо до п. Антона Рудницького на таку адресу: A. RUDNYCKY, c/o Obyednanye, P. O. Box 122, Church St. Annex, New York, N.Y.

При кінці звернемо увагу на те, що тут іде про справу гуманітарну, а далі й культурну. Значить, про таку, яка повинна стрінутися всюди з повною прихильністю.

ОБЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В АМЕРИЦІ.

Свобода. Український щоденник.
15.12.1937, №291, стор.- 3.

Від триюмфальної обїздки Українського Національного Хору Олександра Кошиця українська суспільність Америки вже довший час не мала нагоди відсвіжити та покріпити свого національного духа новими великими мистецькими переживаннями.

Це правда, що наше національне життя в Америці розвивається певно і постійно. Та все ж ми відчуваємо, що для більших успіхів нам треба свіжих і тісніших зв’язків з Батьківщиною, бо зв’язки ці додають нам сили і вливають свіжої енергії, потрібної до дальшої народньої праці.

Приїзд до нас відомої української оперової артистки, пані Марії Сокіл, і її чоловіка, п. Антона Рудницького, відомого українського композитора й диригента опер та симфонічних орхестр, дає нам свіжу нагоду получитися знову сильнішою духовою сполукою з дорогим нам Рідним Краєм. Рівночасно приїзд п. Рудницького, як українського музики і композитора більшої міри, повинен стати нагодою, особливо для тут роджених українських музик і диригентів взагалі, запізнатися з новими напрямами в українській музиці і композиції й через те поправити наше мистецтво.

Що українці Америки бажають, а навіть голодні нових переживань, та що шукають нових доріг на полі мистецтва, про це посвідчити може перший концертовий виступ наших шановних артистів у Дітройті.

Цей перший концерт відбувся в Дітройті. І добре воно сталося, бо про цю громаду йде зовсім заслужена слава, що в ній кожна добра народня справа все вінчається повним успіхом.

І перший концерт П-ва Рудницьких, який відбувся в Дітройті в неділю, 26-го грудня, в залі Чедсей Гай Скул, був не тільки повним успіхом, але триюмфом як для артистів так і для громади.

В залі, що має до 1,300 сидячих місць, не стало місць і багато гостей мусіли стоячи вислухати концерту. Появу пані Сокіл і п. Рудницького на сцені зібране громадянство повитало з надзвичайною сердечністю й ентузіязмом, повстаючи з місць. Артистка була одіта в гарний і дуже оригінальний народній, полтавський стрій. Але найбільше взяла за серце публіку своєю милою, щиро українською особистістю.

Світло на залі стемнилось… почулися смілі акорди фортепіяну зпід руки п. Антона Рудницького, а за ними полилася широка й сердечна мельодія В. Барвінського, та сумна, як історична доля нашого народу:

«Ой, поля, ви поля,
Мати – рідна земля,
Скільки крови і сліз
По вас вітер розніс.

Він розносив кругом
І Дніпром і Дністром,
В Чорне море котив,
Босфор кров’ю поїв.

Сивий діду, Дніпро,
Свої води давно
Ти всі, морю віддав,
Собі сліз ти надбав.

І в Дністер і у Прут
То не води течуть,
То не повінь була,
Що поля залила.

Не водою заливсь
Дніпровою наш Низ;
То з народніх із сліз
Береги розійшлись».

Мимоволі станула перед очима слухачів уся наша минувшина й теперішність, повні мук і горя, пролитої крови героїв і матерніх, жіночих та дівочих сліз. Та рівночасно приходила інша думка:

Не сльози нам лити, не наповнювати народню душу скаргами наріканнями і мріями нереальних, далеких сподівань, а взятись обєднаними силами за могутні, реальні діла, за творення-власної історії власними руками!

Марія Сокіл співала з такою сердечністю, з такою вірною інтерпретацією, що в присутніх на очах тремтіли сльози. Співала з глибини душі, яка бачила й пережила сама всі страхіття панування червоних деспотів Москви над українським народом.

Її чистий, дзвінкий, лірично-драматичний голос наче вмисне був даний природою, щоб ми могли почути такі чудові перли нашої концертової вокальної літератури, як «Три шляхи» Степового, «Вечірня пісня» Стеценка (ця вже навіть дуже популярна на наших концертах в Америці) та «Айстри», «Садок вишневий» і «Ой, одна я, одна» Лнсенка.

Не менш сильною була друга, оперова частина концерту. Тут артистка виступила у вечірнім строю. В першу чергу проспівала з добрим успіхом незнану ще нам чудову арію з опери «Довбуш» Антона Рудницького і знані нам, дуже популярні на радіових та концертових програмах арії з опер «Мадам Ботерфлай» і «Ля Богем» Джіякома Пучінія.

У третій частині свого концертового виступу артистка дала слухачам багату програму українських народніх пісень, які представляли українські землі від Лемківщини по Кубань. Пані Сокіл появилась на сцені цим разом у гарнім заліщицькім народнім строю. Вона дала нам такий приманливий, молодий тип нашої дівчини, що публіка відразу загреміла невгавальною бурею оплесків. Сердечне привітання публіки додало їй іще більшої певности себе і ця частина програми була вершком її виступу. Артистка вложила у виконання цієї частини програми глибину своєї душі, всю силу голосу і пречудну мистецьку інтерпретацію. І получила те все зо щирою веселістю правдивої дитини широких степів Великої України. Попросила засвітити світло на залі, бажаючи бачити перед собою слухачів, щоб могла ще більше почувати себе серед домашньої атмосфери, в крузі приятелів.

На програму третьої частини концерту зложились композиції В.Барвінського «Ой, і зійди, зійди» і «Косарі», Бориса Лятошинського «Ой, у полі і тихий вітер віє», Миколи Колесси «Зозуленька кукат» і «Колисанка» (лемківські), та Антона Рудницького «Ой, радаб зірка зійти» (бойківська) і «Та пропив чоловік бугая» (кубанська).

Серед бурі оплесків виносили артистці велике число китиць і кошів гарних квітів від організацій і приватних осіб.

Пишучи про цей перший концертовий виступ наших артистів, хоч тримаюся американської засади «лейдіс фирст», не смію одначе поминути знаменитого фортепіянового супроводу п. Антона Рудницького, якому цілком справедливо належиться повна половина признання за триюмф цілого концерту. Бо власне його фортепіяновий супровід дав нам цю велику і повну цілість багатого й високо артистичного мистецького бенкету.

Закінчуючи вражіння з концерту, можу тільки побажати Дорогим Гостям іще більших успіхів в інших наших громадах.

Це був би непростимий і гріх, як би ми не використали побуту тих артистів. А хто не буде присутній на їх концертах, той потерпить духову втрату на ціле життя. Зазначую те тому, що може знайтися хтось, що відноситься до цеї справи легковажно. Тому підкреслюю, що маємо тут до діла з великими і справжніми мистцями, і то нашими – рідними. А при кінці ще додам, що з високо артистичними концертовими виступами пані Марії Сокіл і п. Антона Рудницького є звязана теж гуманна, патріотична ціль – допомога будові Народньої Лічниці у Львові.

Микола Шустакевич

(Заввага редакції: По зложенні цього допису надійшов іще другий, від іншої особи, в якім описано широко і те, як наших Гостей з краю витали щиро на двірці, як по концерті влаштовано для них гостину, як засипано концертову естраду чудовими кошами і китицями квітів від жіночих і інших організацій та осіб і як прихильно заговорила про них місцева американська преса. Крім цього подано, що на концерті зібрано ще коло триста долярів на допомогу «Народній Лічниці», а до збірки заохочував д-р А.Т.Кібзей. Також рішено влаштувати в громаді ще один такий концерт).

Свобода. Український щоденник.
04.01.1938, №2, стор.- 3.

Наші любі гості й артисти з краю, пані Марія Сокіл і п. Антін Рудницький, концертують уже довший час по американській Україні.

Висока ціль, з якою вони подорожують, а власне поміч Львівському Українському Шпиталеві, повернула їх концерти в триюмфальні вияви захоплення, патріотизму і жертвенности з боку українського громадянства Америки. Але, поминувши саму ціль концертів, ці триюмфи й вияви ентузіязму належать артистам, незважаючи на високу ціль їх концертування, бо, слухаючи їх, можна забути взагалі про всілякі ціли.

Перед нами дві першорядні музичні сили в найкращому гармонійному сполученні, яке не дозволяє й думати про перевагу одної з них.

Пані Марія Сокіл має голос надзвичайної краси і свіжости. Її досконало вправлений звук, рівний однаково у всіх реєстрах найширшого діяпазону, пронизаний зверху донизу золотою ниткою, що в піянісімі надає йому якоїсь дивної кришталевої прозорости, а в форте триюмфального блиску й світлости. Разом з тим він зігрітий внутрішнім теплом, яке голубить вухо й ворушишть наше серце. Проте артистка володіє цілим арсеналом технічних засобів і динамічних градацій так, що при осягненні найтрудніших вокальних завдань не відчувається в неї найменших напружень. Лінія мельодійного взору в її співі завше точна й певна, звукова матерія бездоганна, фразування ясне, а загальна структура співаного твору глибоко продумана, архітектурно струнка й шляхетна, до тогож іще й просякнута щирістю, яка переконує й полоняє. Слухати її – це радість, висока насолода й той особливий спокій, коли не треба нічого вибачати, виправдувати та прощати.

Про її партнера, п. Антона Рудницького, треба би писати ширше, ніж це дозволяв розмір газетної замітки, бо не часто в музичнім світі можна подибати таке щасливе сполучення здібностей композитора, диригента й віртуоза в одній особі. Отже ця многогранність його таланту дозволяє йому звичайний у громадськім розумінні «фортепіяновий супровід» повернути не тільки в правдиве артистичне розкриття твору, який виконує співачка, але в правдивий мистецький самоцінний шедевр, так, що іноді ловиш себе на бажанні слухати не ансамбль, а фортепіянову партію. Тут уже годі говорити про «спів з аккомпаніяментом», а про чарівний дует, бо перед нами дві рівноцінні художні одиниці складають одну, так би мовити, «двоіпостасну» артистичну істоту, в якій не можна нічого ні ділити, ні змішувати.

Цілком зрозуміло, що такому гармонійному сполученню двох талантів доступні найбільші можливості у вияві артистичного твору, і ми дійсно бачимо, що в руках цих артистів кожна річ повертається в шедевр мистецтва.

Можна з певністю сказати, що нечасто концертова естрада може дати слухачеві таку «продукцію», і це наповняє наше серце радістю за наших артистів і гордістю за наше мистецтво. Зокрема особливої ваги набирають ці концерти тут, на українсько-американському загумінку, що поріс страшними лопухами безнадійно провінціяльної, найбездарнішої аматорщини. Ці концерти не тільки ушляхетнюють духа слухача та розвивають його артистичний смак, але стають ідеалом, до якого повинні змагати наші «артисти», та дороговказом, за яким повинно прямувати в свому розвитку наше мистецтво в Америці.

Олександер Кошиць.
Свобода. Український щоденник.
15.03.1938, №60, стор.- 4.

Як ми вже подавали на днях у короткій новинці, з Европи знову приїхали до Ню Йорку наші знамениті артисти Марія Сокіл і Антін Рудницький, які своїми концертами в користь львівської «Народньої Лічниці» здобули минулої зими серед української еміграції в Злучених Державах таку славу й популярність, як мало хто з наших артистів. Усі, що були присутні на концертах цієї артистичної пари, в одному із двацять-кількох міст у Злучених Державах, у яких ці концерти відбулися, мають іще в свіжій пам’яті ці переповнені публікою концертові залі, цей ентузіязм слухачів і ці сльози радости й зворушення, які блестіли в неодному оці підчас співу Марії Сокіл… Концерти цих артистів були справжньою подією в житті нашої еміграції в Злуч. Державах, подією не тільки мистецького, але й загальногромадянського значіння: адже ж завдяки цим концертам майже і скрізь об’єднувалися – бодай на цей один вечір!. – наші громади, часто-густо роз’єднані непорозуміннями на тему релігійних чи політичних переконань і ріжниць. Вагу і значіння Першого Українського Шпиталю «Народньої Лічниці» зрозуміли всі свідомі наші громадяни і своєю масовою участю в концертах Марії Сокіл і Антона Рудницького та своєю жертвенністю виказали зрозуміння громадянських і національних обов’язків та, зокрема, зрозуміння такого гуманітарного діла, яким є Шпиталь «Народньої Лічниці».

Як знаємо зо звітів і комунікатів Ради «Народньої Лічниці» в краєвій і нашій тутешній пресі, обоє артисти передали в найбільшому порядку всі зібрані прибутки «Народній Лічниці». За це їм висловлено прилюдну подяку в часописах, а митрополит Шептицький, опікун «Народньої Лічниці», листовно в сердечних словах подякував обом артистам за їх труди й успішну працю.

На прохання «Народньої Лічниці» Марія Сокіл і Антін Рудницький погодилися ще й у цьому році продовжувати свою хосенну працю в користь нашого Першого й одинокого Українського Шпиталю. Загостивши до редакції «Свободи», пп. Рудницькі на запит про їх пляни, відповідають: «Ми хочемо довести до кінця раз розпочате діло: прислужитися вміру наших сил і можливостей іше її у цьому році до зібрання фондів для «Народньої Лічниці», для цієї, такої важливої інституції. Шпиталь «Народньої Лічниці», відкритий минулого року, вже на сьогодні куди замалий: ні хворі не можуть у ньому поміститися, ні лікарі із своїми амбуляторіями і робітнями. Навіть самому директорові Шпиталю прийшлося перенести свою ординацію до двох тісних кімнат у сусідньому, не-шпитальному будинку – таким величезним успіхом користується шпиталь у всього нашого населення, що місця в ньому не вистарчає! Тому «Народня Лічниця» приступає незабаром до поширення існуючого вже будинку, до дальшої розбудови Шпиталю, і тому ми не могли відмовити проханню поїхати ще раз до Америки і дальше концертувати в користь «Народньої Лічниці»…

«А чи маєте може ще якісь особисті пляни, якісь мистецькі проекти підчас вашого побуту тут?»

«Що нас найбільше тут цікавить, це рушити з місця справу української опери й української симфонічної музики. Щодо останньої, то перший крок робить незабаром Павло Углицький і ми щиро радітимемо його успіхом. Може нам разом удасться щось зробити з українською оперою. Час уже показати наше музичне мистецтво сьогоднішнього дня, не обмежуватися тільки все до минулого! Може дасться зреалізувати ці пляни в зв’язну зо Світовій Виставі, має, на нашу власне була б найкраща нагода. Комітет, який займається справою участи українців у Світовій Виставі, має на нашу думку, просто обов’язок показати з нашої музики і своїм і чужим щось нове і щось більше, як усе досі».

Витаючи наших славних артистів і водночас наших Дорогих Гостей вдруге на землі Вашингтона, бажаємо їм здійснення усіх цих гарних та цікавих плянів. Та в першу чергу бажаємо їм якнайкращого, ще більшого як у минулім році, успіху в їх прегарній прані для «Народньої Лічниці» і нашого Першого Шпиталю!

Свобода. Український щоденник.
09.12.1938, №286, стор.-2.

Торонтонськнй часопис «Ди Інвнінг Телеграм» з 6 січня ц. р. приносить обширну і дуже прихильну критику концертового виступу пані Марії Сокіл і п. Антона Рудницького в Ітон Гол у Торонті. «Вона прибула, вона співала і здобула собі серця своїх краянів, для яких кожний її звук мусів виглядати немов новина з їх далекого краю», пише музичний рецензент. «Такий знаменитий спів! Такий золотий голос і така природня пісня. Ніякої театральщини, ніякої сентиментальности і ніякої штучности в почуваннях чи легкому сміху. Її обличчя було вірним дзеркалом настрою: все щире і не зіпсуте штучками виразу. Слідкувати за її співом народніх пісень України, значило читати їх оповідання в очах, що палали й іскрились гумором та відвагою й горіли симпатією, зрозумінням та здерженими сльозами. Бо вона є доброю акторкою і доброю співачкою, а її голос слугою її настрою. Сопрановий голос, що звучить від «д» до «д» дві октави вище. Гнучкий, тяглий, чистий, солодкий і з гранню золота. Голос, що співає все, чи то в скорім «стакато», чи наймякшім «адажіо» рецитованого смутку. Її називають «соловейком», та вона є щось більше, ніж це: вона співає з обличчям, зверненим до сонця, а спів соловейка має мало принади в полуднішню пору.

Вона співає так легко, що слухач забуває про штуку, дисципліну і техніку, що криються за тим поєдинчим співом. Вона робить мистецькі твори з тих народніх пісень. Деякі співані нею композиції були більш Шубертівські ніж сам Шуберт. У «Ботерфлай» вона була нештучна, мов дитина, а її верхні гарні ноти своєю чистотою нагадували Мельбу. В Мусоргського її вступні речення відбивались у горішній октаві з такою грацією, яку можна осягнути лиш інтуіцією».

Далі критик переходить поодинокі композиції, відспівані парею М.Сокіл, та дає великі признання композиторові й акомпаністові А.Руднииькому.

Свобода. Український щоденник.
21.01.1939, №16, стор.-3.

Дня 18-го лютого була виставлена в «Мекка Темпел» опера Монюшка «Галька». В головній ролі «Гальки» виступала наша відома артистка, пані Марія Сокіл. Йонтка співав відомий артист Лядіс Кепура. Я мав приємну нагоду бути на цій виставі. Приємно було бачити українську артистку в головній ролі, а ще приємніше було бачити й чути,- як вона вивязалася зо свого тяжкого завдання. В опері, та ще й такого старого гатунку як, наприклад, «Галька», де композитор думає більше про драму в музиці, а не про музику в драмі, сценічні завдання для артистів-співаків бувають настільки тяжкі, й складні, що іноді стає жаль чоловіка, який просто не має можливости наповнити драматичною грою довжезні музичні накопичення, які підносить і артистові й публіці композитор. Багато сценічного хисту й досвіду вимагається від артиста, щоб так хитро обставити, розкласти й розтягнути драматичний момент, щоб усе й музиці відповідало і зберегло зацікавленість слухача, і щоб сам артист не опинився в положенні того, хто на похоронах танцює, а на весіллі плаче. Тим більше, що пани композитори, коли пишуть музику, не думають про бідних артистів, а музикальною дією нагадують той заклик, що поки крикне «пробі! пожар!», то все згоріло. Тож і для того, хто на сцені шукає не тільки музики, а й хоч якої драматичної ілюзії, слухати оперу не менше трудна й тяжка робота, ніж для артистів грати її.

Отже з великою приємністю треба зазначити, що пані Сокіл вивязалася зо свого завдання блискучо. Не тільки спів, у якому вона виявила чудовий свіжий голос та прекрасну школу, але й драматична гра відразу поставили нашу співачку на належне їй місце «артистки першої кляси», так, що численна публіка нераз переривала спів рясними оплесками, і врешті зробила їй шумну овацію. Відповідним партнером для пані Сокіл був п. Лядіс Кєпура, знаменитий артист і співак, якого вже самий спів сам по собі дає велику художню насолоду. Гарний голос, хоч зо слабими низами, виявив п. Чапліцкі в ролі Януша. Ці артисти несли на собі головний успіх опери.

Є відомсті, що пані М.Сокіл має ангажменти ще на кілька оперових виступів. Любителям оперового співу варто мати це на увазі й не минути нагоди послухати чудового співу і побачити гарну драматичну гру.

Олександер Кошиць
Свобода. Український щоденник
28.02.1940, №48, стор.-3.

ГОЛОС цієї українки зарубіжні музичні критики порівнювали з голосами уславлених співачок Неллі Мельби й Емми Альбані. Її називали «зіркою першої величини», «найбільшою українською співачкою». Столиці багатьох країн світу клали до її ніг пишні букети квітів, а композитори визнали за честь, писати для неї свої твори…

А ми? Ми ж старанно протягом кількох десятиріч вкреслювали ім’я Марії Сокіл і постійного її супутника життя та творчості талановитого українського диригента, піаніста й композитора Антона Рудницького з нашої історії.

Чим же завинила перед своєю Вітчизною ця талановита співачка? За що була віддана забуттю й безпідставному шельмуванню? Чи не за те, що вийшовши заміж за іноземця, виїхала за кордон і разом з ним пропагувала там українську культуру? Чи, можливо, за те, що в 1945 році, коли її рідна Україна була сплюндрована фашистським недолюдками, здійснила з тим же Рудницьким велике концертне турне по США і надіслала братам і сестрам на батьківщину близько десяти тисяч доларів?

«Багато горечі в мене на душі, кривду мені робите, – пише в одному з листів до автора цих рядків Марія Сокіл. – Дуже мені боляче, що у вас мене ніколи не згадують, ніби мене й не було… «. Важко заперечити чи додати щось до слів талановитої співачки й щирої патріотки. І хоч жили ми за залізною завісою, за репресивного режиму, а отже не завжди могли говорити правду, все ж не будемо знімати з себе провину. Ми дуже часто були байдужі до долі своїх співвітчизників, а то й просто безпам’ятні. Сьогодні наш святий обов’язок повернути нашій Вітчизні, нашій культурі все те, що впродовж цілих десятиліть шельмувалося й безжалісно викреслювалося з нашої історії. Серед цих імен мусимо згадати й славну дочку українського народу, незрівнянну співачку Марію Сокіл.

Марія Іванівна Сокіл народилася 18 жовтня 1902 року в степовому селі Жеребець на Запоріжжі.

По закінченні сільської школи дівчина потрапляє до Катеринослава, де вчиться в комерційній школі. Однак любов до співу, до народної пісні, до її животворних джерел приводить Марію до українського хору. Тут на неї звертає увагу відомий тоді актор Антон Хорошун, вражений її красивим голосом. Він пропонує їй виконати в місцевому театрі роль Панночки у виставі «Вій» (за однойменним твором М.Гоголя).

Після вдалого виступу Марію всі переконують в необхідності навчатися співу. І вона вступає до Катеринославської (нині Дніпропетровськ) музичної школи (пізніше – консерваторії), де навчається в класі відомого педагога Зінаїди Малютиної. До речі, разом з нею вчився й Іван Паторжинський, з яким пізніше була пов’язана її творча доля.

Коли в Катеринославі було відкрито оперний театр, Марія разом з Паторжинським співає в хорі театру, «щоб бути на сцені ближче до справжніх акторів». Потім їм доручають і перші невеликі ролі. Якось захворіла провідна артистка, котра мала співати Маргариту у «Фаусті». Марію майже силоміць випхнули на сцену виконувати цю партію, яку вона вже добре знала. «Як я вже заспівала – не пам’ятаю, – згадує у своїх спогадах Марія Іванівна, – але співала й ходила по сцені ніби непритомна. Знаю, що вистава була вдалою і мені аплодували».

1922 року Марія Сокіл закінчила консерваторію. На випускному екзамені вона співала разом з Іваном Паторжинським, виконуючи уривки з «Русалки» О.Даргомижського та «Фауста» Ш.Гуно. Її відразу ж запрошують до місцевого театру Імені Марії Заньковецької, де впродовж кількох років вона виступає в «Катерині» М.Аркаса, «Безталанній» І.Карпенка-Карого, «Про що тирса шелестіла» С.Черкасенка. Вона здобуває тут неабияку школу драматичної артистки, але з часом розуміє, що її стихія – оперна сцена.

Навесні 1927 року вона дебютує на сцені Харківської опери. «Перший виступ Марії Сокіл в партії Маргарити у «Фаусті» – писала республіканська газета «Вісті», – мав великий успіх і засвідчив, що вона володіє красним голосом і драматичним талантом. Такої Маргарити ми давно не бачили і не чули». Цікаво, що цією виставою диригував знаменитий німецький маестро Фріц Штідрі, який гастролював у Харкові.

Виступ Марії Сокіл мав такий успіх, що молодій співачці доручають відразу виконання головних партій у двох російських операх: Татьяни в «Євгенії Онєгіні» П.Чайковського та Снігуроньки в однойменній опері М.Римського-Корсакова. Успіх у цих виставах вирішує дальшу долю співачки – вона стає примадонною столичної опери.

Українська державна опера в Харкові, що була створена 1925 року, відзначалась тоді цілим суцвіттям талантів. За диригентським пультом стояли уславлені музиканти Лев Штейнберг і запрошений щойно з Німеччини Антін Рудницький, серед режисерів були Йосип Лапицький і Микола Боголюбов, а серед солістів – Марія Литвиненко-Вольгемут, Леоніда Балановська, Михайло Гришко, Олександр Шидловський, Микола Середа, Іван Поторжинський і запрошений з-за кордону Михайло Голинський, чудовий ансамбль видатних виконавців справив велике враження на молоду співачку.

Кар’єра Марії Сокіл розвивається блискавично. Вона співає Марильцю в «Тарасі Бульбі» М.Лисенка (до речі, Тараса в цій виставі співав Іван Паторжинський), Мікаелу в «Кармен» Ж.Бізе, Недду в «Паяцах» Р.Леонкавалло, Нурі в «Долині» д-Альбера та ін. І завжди користується незмінним успіхом.

«Надзвичайно красивий сріблястий голос, легка подача звуку, музикальність і артистизм, – всі ці якості Марії Сокіл збуджували й хвилювали не тільки слухачів, але й нас, виконавців», – пише у своїх спогадах відомий український співак і режисер Олександр Колодуб.

1928 року Марія Сокіл разом з Іваном Паторжинським та Миколою Середою виїздить до Німеччини, де вони дають цілу низку концертів у Берліні. Це були, власне, перші гастролі українських радянських митців за рубежем.

А наступного року вона виступає в Москві. Газета «Правда» писала: «Прямо сенсаційним був виступ талановитої Марії Сокіл в партії Татьяни в опері «Євгеній Онєгін». Ми познайомилися з співачкою, якій важко знайти рівну в наш час. Добре розвинутий голос, ніжний і дзвінкий, висока майстерність виконання й артистизм, викликають ентузіазм публіки, який важко відтворити на папері».

На харківський період припадає і початок активної концертної діяльності Марії Сокіл. Так, у травні 1929 року разом з Антоном Рудницьким і тенором Миколою Середою вона здійснює велике концертне турне по Лівобережній Україні. А в січні наступного року в Харкові в будинку імені Василя Блакитного, відбувся перший сольний концерт Марії Сокіл і Антона Рудиицького, що поклав початок їх великій творчій діяльності, яку вони проводили протягом довгих років свого життя.

1930 року співачка переходить до Київської опери. Репертуар її збагачується тут партіями Дездемони («Отелло» Д.Верді), царівни Лебідь і Волхви («Казка про царя Салтана» та «Садко» М.Римського-Корсакова), Баттерфляй («Чіо-Чіо-Сан» Д.Пуччіні) та ін. Вона співає в десяти ювілейних виставах «Наталки Полтавки» в театрі імені Івана Франка на вшанування корифея української сцени Панаса Саксаганського, до речі, з самим ювіляром в ролі Возного.

Серед інших виконавців: Михайло Донець – Виборний і Гайна Борисоглібська – Терпелиха. Це були воістину історичні вистави, які на все життя запам’ятала талановита співачка.

У Києві Марія Іванівна виходить заміж за Антона Рудницького, і відтоді їхні творчі шляхи нероздільні. Вони беруть участь у Всесоюзному музичному з’їзді в Ленінграді, де виступають в концертах і на оперній сцені. «Перший виступ Марії Сокіл справив сильне враження. Таких досягнень у співі, грі й музиці ми не бачили уже давно, – писала газета «Известия». – Її голос випромінює сильні почуття і красу, якими володіють тільки великі таланти».

Однак успіхи Марії Сокіл були затьмарені першими хвилями сталінських репресій. Після ганебного процесу так званої «Спілки визволення України», свідком якого вона була в Харкові, українське небо все більше затягувалося чорними хмарами репресій.

Арештовано чимало друзів серед акторів, письменників, композиторів. Кожного дня можна було чекати і їхнього з Антоном арешту. Тому після закінчення п’ятирічного контракту Антона Рудницького подружжя влітку 1932 року виїздить до Галичини.

Уже перший концерт Марії Сокіл у Львові став подією в музичному житті Прикарпаття. Композитор Василь Барвінський писав: «На обрії українського вокального мистецтва, на якому ясним сяйвом палають імена Крушельницької, Мишуги і Менцинського, зійшла нова зірка рівнорядної величини – Марія Сокіл». Концерт мав великий резонанс серед львівської музичної громадськості і співачку разом з диригентом Антоном Рудницьким заангажувала на наступний театральний сезон оперний театр. Оскільки він був польським (Галичина в той час перебувала в складі Польщі).

1933 року Марія Сокіл завойовує звання лауреата Міжнародного конкурсу вокалістів у Відні. Австрійська музична критика високо оцінює її вокально-артистичні здібності, а Віденська національна опера запрошує її на гастролі. Вона співає тут в опері Д.Пуччіні «Чіо-Чіо-Сан».

«Володіючи голосом широкого діапазону і неабиякою музикальністю, Марія Сокіл просто вразила нас і викликала велике захоплення. Це, без сумніву, сьогодні найбільша українська співачка. – писала віденська газета «Neue Freie Presse».

З 1934 року подружжя (Сокіл– Рудпнцький) постійно живе в Берліні, звідки пролягають їхні гастрольні маршрути до європейських музичних столиць. Вони виступають з концертами в Берліні, Відні, Варшаві, Кракові, Празі. Репертуар Марії Сокіл надзвичайно широкий, він включає твори німецьких, італійських, французьких, польських, чеських, російських і звичайно ж українських композиторів. Жоден концерт співачки не відбувався без українських народних пісень, які вона дуже любила й широко пропагувала. Музичні критики нагороджували її найкращими епітетами, відзначаючи не тільки чарівність її неповторного голосу, а й неабияку мистецтво виконання: «Надзвичайна артистка зачарувала публіку і перемогла її повністю. – писала празька газета «Pravo Lidu» (1934). – Одна її поява уже вражала присутніх, але співачка відкрила нам навіть більш діючі якості: розкішну вокальну майстерність, прекрасний голос, високі ноти якого буквально зачарували нас; рідкісний музичний слух і мистецтво справжнього перевтілення. Ми почули не лише знамениту співачку, а й побачили велику артистку».

У жовтні – листопаді 1935 року Марія Сокіл разом з Антоном Рудницьким здійснює гастрольну подорож по Прибалтиці, де виступає в оперних виставах і з сольними концертам, завоювавши славу «артистки високого класу», «справжньої господині мистецтва співу». У Ризі Марія Сокіл і Антін Рудницький влаштовують симфонічний концерт української музики, вперше познайомивши латишів з перлинами нашої музичної класики.

Та не забуває Марія Сокіл і Галичини, її концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Стрию, Дрогобичі, Перемишлі та інших містах були справжнім святом вокальної музики.

У програмі співачки – улюблені українські народні пісні, романси українських, в тому числі й радянських композиторів: В.Барвінського, Б. Лятошинського, А.Рудницького, В.Косенка, Л. Ревуцького.

Талановите подружжя було ініціатором «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського та «Наталки Полтавки» М.Лисенка. (Антін Рудницький здійснював художнє керівництво цих вистав). Прем’єра «Запорожця…» відбулася 4 грудня 1935 року в Коломиї. Потім її було показано в Станіславові, Стрию, Золочені, Тернополі, Перемишлі, а 19 грудня у Львові (на сцені оперного театру). Марія Сокіл виконувала партію Одарки, Михайло Голинський – Андрія, Іван Романовський – Карася, Ольга Лепкова – Оксани.
4 грудня 1936 року на цій же сцені відбулася прем’єра «Наталки Полтавки».

1937 року львівська громадськість звернулася до Марії Сокіл і Антона Рудницького з проханням здійснити концертне турне по американському континенту, щоб на виручені кошти завершити будівництво великої лікарні у Львові. Цю пропозицію артисти-патріоти приймають охоче і після прощального концерту у Львові (12 листопада 1937 р.) вирушають до Сполучених Штатів.

Протягом восьми місяців вони дали 23 концерти, зокрема в Нью-Йорку (в одному з найбільших у світі концертних залів – «Карнегі Холл»), Чикаго, Детройті, Філадельфії, а також в канадських містах – Торонто, Вінніпезі, Едмонтоні та інших. Високу оцінку цим концертам дає видатний український диригент і композитор Олександр Кошиць: «Пані Марія Сокіл має голос надзвичайної краси і свіжості. Її досконало виправлений звук, рівний однаково у всіх регістрах, найширшого діапазону, пронизаний зверху донизу золотою ниткою, що в піаніссімо надає йому якоїсь дивовижної кришталевої прозорості, а в форте – тріумфального блиску й свіжості… Артистка володіє цілим арсеналом технічних засобів і динамічних градацій, так що при осягненні найтрудніших вокальних завдань не відчувається в неї найменших напружень» («Свобода», 15 березня 1938 р.). Цього ж року Ню-Йоркська кіностудія запрошує Марію Сокіл взяти участь у зйомках фільму «Запорожець за Дунаєм» в ролі Одарки). Михайло Швець виконав у ньому роль Карася.

Повернувшись до Львова (серпень 1938 р.), подружжя передає дев’ять тисяч доларів на завершення будівництва згаданої лікарні.

Незабаром Марія Сокіл і Антін Рудницький знову вирушають до США, на цей раз, як виявилося пізніше – назавжди. (Вибух другої світової війни не дав їм змоги повернутися на батьківщину). Вони виступають на оперних сценах і в симфонічних концертах Нью-Йорка, Чікаго, Філадельфії, а також Торонто, Вінніпега, Едмонтону.

«Марія Сокіл вийшла, заспівала й перемогла, – писав торонтський музичний критик Едвард Вудсон. – Такий прекрасний спів, такий чарівний голос і така простодушна пісня. Її голос (сопрано) сягає близько двох октав. Гнучкий, стійкий, чистий, приємний, із відблиском золота. Він подібний до голосу Альбані, а її високі чарівні ноти за чистотою такі, які були хіба що у Мельби».

На американському континенті Марія Сокіл з успіхом виконує ролі Дездемони («Отелло» Д.Верді), Мімі та Ліу («Богема» і «Турандот» Д.Пуччіні), Татьяни і Лізи («Євгеній Онєгін» та «Пікова дама» П.Чайковського), Недди («Паяци» Р.Леонкавалло), Манон («Манон Леско» Ж.Масске), Маргарити («Фауст» Ш.Гуно), Олімпії («Казки Гофмана» Ж.Оффенбаха), Гальки («Галька» С.Монюшка).

1940 року співачкою зацікавилась американська грамофонна фірма «Asch Recording studios» (Нью-Йорк) і вона наспівала альбом платівок, куди ввійшли, між іншим, вісім українських народних пісень в обробці А.Рудницького, романси С.Рахманінова і С.Танєєва.

Після прославленої Соломії Крушельницької це були перші записи української співачки на американському континенті.

Марія Сокіл і Антін Рудницький душею завжди були з Україною, але волею долі залишалися на чужині, забуті своїми співвітчизниками. Лише єдиний раз їх відвідали у Томс Рівер Іван Паторжинський та Зоя Гайдай, які 1946 року гастролювали на американському континенті. То були незабутні хвилини на все життя.

Цього ж року Марія Сокіл залишає сцену, присвятивши себе вихованню двох синів. І лише через десять років, на прохання української громадськості, дає у Філадельфії єдиний концерт, що став її лебединою піснею.

З 1958 року Марія Іванівна провадила педагогічну діяльність у Філадельфійській музичній академії, а потім у власній музичній школі.

Після смерті Антона Рудницького, що сталася 1975 року, Марія Сокіл живе самотньою. Її сини – відомі американські музиканти (Роман –піаніст, Доріан – віолончеліст), постійно гастролюють по всьому світу. Тільки на Україну, до своєї прабатьківщини, їм дорога чомусь заказана. Мабуть час нам повернутися обличчям до справедливості, своїх братів-співвітчизників, адже ми не можемо уявити музичний процес на Україні без їх імен.

Ми повинні знати, чути і бачити всіх українців, які, проживаючи в діаспорі, не забули свого кореня, чиїх батьків і дідів вони сини й онуки.

І.Лисенко
«Культура і життя », №9, 4 березня 1990 р.

Марія Іванівна Сокіл – одна з яскравих постатей українського жіноцтва, яка гармонійно поєднала притаманну українцям любов до пісні та споконвічне прагнення творити добро. Стрімкі повороти долі зробили її життя незвичайним та привели до визнання її таланту у всьому світі. У жовтні 2002 р. вся світова спільнота відзначила 100 років з дня народження видатної співачки. Дивлячись у вчорашній день і оцінюючи сьогоднішній згадуєш давню істину про те, що шанування справжніх майстрів та визнання таланту на батьківщині приходить тільки після їх смерті. Це можна віднести й до Марії Сокіл, яка при житті мала успіх і визнання в різних країнах світу, а на рідній Україні – тільки тепер. Вшануймо й ми пам’ять нашої славетної землячки.

Завдяки повідомленню журналіста Пилипа Юрика у газеті «Запорозька Січ» ми дізналися про українську перлину Марію Сокіл, її життєвий шлях та внесок у світову культуру. Це дало змогу підняти архівні документи і дослідити деякі моменти щодо родоводу нашої землячки та висвітлити документи, які раніше не публікувалися.

Народилася Марія Сокіл 18 липня 1902 р. в селі Жеребець (нині Кірове) Оріхівського району Запорізької області у родині вчителів. Значну роль у подальшому виборі призначення відіграли її батьки. Це була інтелігентна родина. Марія виховувалась в оточенні взаєморозуміння батьків та любові; в їх оселі лунали пісні.

Ймовірно батьки Марії були уродженцями села Добровілля Павлоградського повіту Катеринославської губернії (нині Дніпропетровської області). Про це свідчать дані актового запису про народження Марії Сокіл, де згадується рідний брат батька Олексій Васильович Сокіл – селянин села Добровілля, який був її хрещеним батьком (див. док №1). Хрещеною матір’ю записана дочка надворного радника вчителька, завідуюча Великокатеринівською школою Олександрівського повіту Надія Петрівна Лобко.

Батько Іван Васильович вчителював з 1890 року. Першою його школою була Вознесенська, де він працював помічником вчителя та викладав російську граматику з церковнослов’янським читанням. В подальші роки Сокіл І.В. працював помічником вчителя у Федорівській, Вознесенській школах. Викладав арифметику, слов’янське та російське читання, писання. У 1894 р. Соколу І.В. було надане місце вчителя у Петровській (Строганово) школі «як гідному цього і прослужившому помічником вчителя чотири роки».

Мати Євдокія (в деяких документах Авдотья) Григорівна Панченко почала працювати з того ж 1890 р. помічницею вчителя 1-ї Гуляйпільської, потім 1-ї Жеребецької школи. У 1896 р. вона була призначена вчителькою Самойлівської школи.

З 1898/1899 н. р. батьки Марії почали працювати разом у Великокатеринівській школі (з цього року Євдокія Григорівна проходить в документах під прізвищем Сокіл). У 1900 р. Сокола І. В. призначають завідувачем 1-ї Жеребецької школі, а його дружину – вчителькою цієї ж школи. У 1904 р. родина переїжджає до Гусарки, де знову після довгої перерви відкрилася школа, де й подружжя працювало разом довгі роки.

З перших років своєї роботи Іван Васильович показав себе діяльною енергійною людиною з організаторськими здібностями: у всіх школах, в яких працював. Створені їм шкільні хори з успіхом виконували церковні пісні в місцевих храмах. Сокіл І.В. дуже відповідально відносився до цієї справи та для вдосконалення своїх здібностей у 1891 р. відвідав курси церковних співів у Києві. Іван Васильович постійно опікувався справами школи та місцевих селян. У школах, де він працював, існували сади, а в деяких – і розсадники дерев. Заслугою Івана Васильовича було те, що він організував роботи з учнями в цих садах, де останні знайомилися з насаджуванням та доглядом за деревами. Садженці плодових дерев, що були вирощені, Сокіл І.В. роздавав місцевим селянам. Під час роботи в Гусарській школі у 1904/1905 навч. р. – проводив вечорами заняття з дорослими (віком від 18-ти до 45- ти років). Учні вчилися письму, каліграфії, грамотному читанню, чотирьом правилам арифметики та знайомилися з загальноосвітніми відомостями. У цій школі Іван Васильович почав займатися бджільництвом, й за кілька років ним була створена показова пасіка, де діти місцевих селян практично освоювали цю справу (в результаті кількість пасік у селі зросла з 3-х до 89-ти).

Євдокія Григорівна намагалася прищепити дітям любов до творчої праці: додатково займалася з дівчатами рукоділлям. У свій вільний час вона вчила їх шити, робити вишиванки хрестиком та тамбуром, плести мереживо, що напевне знадобилося їм у повсякденному житті. Батьки Марії, які вчителювали в школі, докладали чимало зусиль щодо навчання дітей, їх натхненна праця приносила жадані плоди. Неодноразово їх наполеглива праця відзначалася училищною радою.

Донька успадкувала від батьків любов до людей, любов і талант до співу, впертість, працелюбність. Батьки Марії приїхали вчителювати у Жеребець на початку ХХ ст. і скоро заслужили повагу місцевої громади. Ймовірно, батьки Марії були уродженцями села Добровілля Павлоградського повіту Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). Про це свідчать дані актового запису про народження Марії Сокіл, де згадується рідний брат батька Олексій Васильович Сокіл – селянин села Добровілля, який був її хрещеним батьком (див. док № 1). Хрещеною матір’ю записана дочка надвірного радника вчителька, завідуюча Великокатеринівською школою Олександрівського повіту Надія Петрівна Лобко.

Десь у 1903-1904 рр. (точний рік встановити не вдалося) родина Сокіл змінила місце свого проживання. Природні здібності та любов до співу привели Марію до Катеринославської консерваторії, після закінчення якої вона дебютувала у Харківському театрі опери та балету, потім співала в Київській опері, де й познайомилася з піаністом та диригентом Антоном Рудницьким, який у майбутньому став її чоловіком. Співдружність двох сильних особистостей збагатила не тільки їх життя і творчість, але й культурне життя країн, де вони творили. У 1932 р. родина залишила батьківщину та переїхала до Львова, де Марія продовжила кар’єру співачки у Львівському театрі. Її молоде життя було насичене подіями. Вона гастролювала в різних містах світу: Відні, Варшаві, Празі, Берліні, Вільнюсі, Ризі. Шалений успіх супроводжував її всюди, її запрошували, завжди чекали з нетерпінням. Безперечно, вона відрізнялася високою обдарованістю та гостротою сприйняття дійсності. Її вчинками керувала любов до людей. У Львові громадськість не могла добудувати лікарню. Митрополит Андрій Шептицький запропонував родині Рудницьких поїхати до США і Канади, заробити грошей на цей заклад. Усі зароблені від концертів гроші співачка віддала на будівництво лікарні у Львові. Визнання шанувальниками її таланту, яскраве життя, коханий чоловік – про що ще могла мріяти жінка?! На жаль, дійсність виявилася жорстокою. Почалася війна… Плани родини були зруйновані. Рудницькі так і не повернулися на Батьківщину. У 1946 році Марія дізналася, що в Україні – голод. Співачка провела 26 благодійних концертів і десять тисяч доларів віддала на допомогу землякам. Подальше життя Рудницьких з цього часу було пов’ язане з Америкою, де довгі роки Марія працювала викладачем консерваторії та музичної академії у Філадельфії. Померла вона у 1998 р.

На відстані часу цінність особистості зростає, тим більше, коли була вона справжнім майстром. В світовій культурній спадщині наша героїня – це справжня зірка минулого ХХ ст.

Величко О. Г., Козлова І. В.
Наукові праці історичного факультету ЗДУ.
Запоріжжя, 2004. — Вип. ХVІІ. — стор.: 298—301.

ДИСКОГРАФІЯ