Лисенко Іван Максимович

Іван Лисенко – дослідник історії української музичної культури, літературознавець, краєзнавець, журналіст, енциклопедист. Член Національної спілка журналістів України (1977) та Національної спілки письменників України (2005). Заслужений діяч мистецтв України (2009)

Іван Лисенко народився в с. Черемушна Валкiвського району Xapківської області в сім’ї Максима та Ганни Лисенків. У родинному колі в особливій пошані була народна українська пісня. Співали всі: і батько, і мати, і сестра, і він сам. З початком окупації, під час Друга світова війна, УРСР вермахтом батька мобілізували, а після окупації прийшла звістка про його загибель.

Від 1946 року Іван Лисенко навчався: спочатку – в 7-річній школі в рідному селі, потім – у середній школі в сусідньому селі Огульці. По закінченні, у 1957 році, середньої школи працював у колгоспі, а згодом влаштувався токарем на Харківському трактороскладальному заводі. Не маючи помешкання в Харкові, на роботу добирався з рідного села пішки та потягом.

У 1961 році став студентом Харківського університету. Співав у місцевому хорі, познайомився з музикантами й диригентами, від яких дізнався чимало правди про нещодавнє минуле, у т. ч. про трагічну долю багатьох репресованих митців. Відтоді почав збирати відомості про своїх земляків, зацікавився історією Слобідської України.

По закінченні університету, у 1966 році, викладав українську мову та літературу в середній школі с. Руська Лозова Дергачівського району Xapківської області.

Від 1967 року – на редакторській роботі в Києві. Працював на українському радіо та у видавництвах, зокрема в «Українській радянській енциклопедії», «Музичній Україні», «Радянській школі». Водночас досліджував найрізноманітніші джерела з історії музики, листувався з «усім музичним світом», у т. ч. з українською діаспорою, 1970 – 1972 роках брав приватні уроки в піаністки О. Шипович, 1972 – 1974 роках навчався в Київській народній консерваторії. Почав друкувати літературознавчі та музикознавчі статті в газетах «Літературна Україна», «Культура i життя», журналах «Вітчизна», «Жовтень» (з 1991 – «Дзвін»), «Музика», «Київ», «Березіль» та ін.

У різні роки Іван Лисенко здійснив кілька приватних експедицій по багатьох регіонах України, під час яких записував спогади літніх людей та збирав цікаві відомості про місцевих співаків і композиторів. На основі цих матеріалів, листування та інформації з друкованих джерел створив приватний літературно-музичний архів. Зібрав унікальну колекцію платівок «Україніка».

Після проголошення 1991 році незалежної Української держави активізував і розширив свої зв’язки з українською діаспорою, зокрема з М. Коцем, і почав видавати книги. Побачили світ як його власні літературознавчі й музикознавчі праці – «Словник співаків України» (1997), «Поет з душею вогняною» (1999; про О.Олеся), «Поезії видіння осяйне» (2002), «Речник української культури» (2003; про М.Йогансена), «Українські співаки у спогадах сучасників» (2003), «Музики сонячні дзвони» (2004), «Словник музикантів України» (2005), «Музична культура України в спогадах, матеріалах, листах» (2008), «Поет зболеного серця» (2009, про О.Коржа), «Словник українських приватних бібліотек» (2009), «Співаки України» (2012), «Енциклопедіїукраїнської пісні» (2017) та ін., – так і упорядковані ним рукописи творів забутих та репресованих укр. поетів: Павла Савченка («Червоний вечір», 1991), Олександра Коржа («Шумiти прошу листя», 2006), Mapyci Вольвачiвни («Кажи жiнцi правду, та не всю», 2007),

У 2010 році вийшло друком цікаве видання І. Лисенка «Любові висока струна». Вибране, де вміщено поезії автора, його історичні та публіцистичні твори, літературно-критичні та музикознавчі матеріали.

Підсумком краєзнавчих захоплень Івана Лисенка стала перша в Україні повноформатна (багатоаспектна) вузькорегіональна 4-томна енциклопедична праця «Валкiвська енциклопедія».

З 2000 по 2008 рік Іван Лисенко працював науковим редактором у видавництві «Наукова думка» Національної академії наук України.

Джерело:

1. Грузін Д.В. ЛИСЕНКО Іван Максимович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2009. (history.org.ua)

1. Бараневич Л. Все починалося з любові. «Час», 1995, 27 січня.
2. Мокренко А. Спів – то не лише хист. «Культура i життя», 1998, 6 травня.
3. Базилевський В. Про «Словник співаків України» та його автора. «ЛУ», 1998, 14 травня.
4. Кухар Р. Енциклопедія співаків Івана Лисенка. «Українські вісті» (США), 1999, 8 серпня.
5. Булаховська Ю. Велика книга про малу батьківщину. «Голос України», 2001, 18 липня.
6. Москалець О. Пантеон вокального мистецтва. «Дзеркало тижня», 2003, 12 лютого.
7. Кочевський В. Народжена з добротворчих джерел (про «Валківську енциклопедію»). «ЛУ», 2003, 27 лютого.
8. Москалець О. Перша музична енциклопедія в Україні. «Голос України», 2006, 4 лютого.

2. Грабовський Володимир. «На вівтар української культури. До 80-річчя від дня народження Івана Лисенка». Українська музика, 2018/2 (28), стор.: 135 – 140.

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Слово Просвіти

21 серпня виповнилося 80 років філологу, краєзнавцю, поету Івану Лисенку – автору унікальної 4-томної «Валківської енциклопедії» та десятка інших, не менш унікальних, книг.

Коли у подружжя Максима та Ганни Лисенків з Черемушної, що на Валківщині, у 1938 році народилася друга дитина – син Іван, нічого не віщувало, що він стане відомою людиною. Ріс хлопчик як хлопчик, хіба що був тихим і спокійним, міг зосереджено грати годинами, а потім – так само зосереджено читав книги: за ними ходив до районної Валківської бібліотеки, 12 кілометрів в один кінець. Батько загинув на війні, мати одна тягнула дітей і будувала хату (стару спалили німці саме в день звільнення Черемушної – 11 вересня 43-го). Іванку довелося зазнати і голоду, і важкої сільської роботи – як і багатьом його одноліткам. Хорошої освіти школа дати не могла: там учителями були довоєнні учні. Але мама, яка отримала три неповні класи освіти, напам’ять цитувала Пушкіна, Некрасова і Шевченка, і її син «закохався» в поезію: він навчався в 6 класі, коли написав свій перший вірш, займався в літературному гуртку.

Його університети

Іван Лисенко у 1957 році, під час закінчення школи. Фото з книги «Любові висока струна».

До моменту закінчення школи в 1957 році юнак вже мріяв про філологічний факультет університету, але вступити туди йому вдалося тільки через чотири роки – у 1961-му. Утім, цей час теж був свого роду «університетами» – працюючи на заводі, Іван Лисенко продовжував писати вірші. Він навіть переміг у конкурсі, оголошеному валківською районною газетою; премію в розмірі 150 карбованців йому видали… книгами. Хлопець займається в літературній студії при Спілці письменників у Харкові, друкує вірші в «Соціалістичній Харківщині» і «Ленінській зміні», «пропадає» в бібліотеці ім. В. Г. Короленка і знайомиться з різними людьми, які дуже вплинули і на його творчість, і на його життя. Одним з них був Василь Халімон: земляк, людина, яка пройшла пекло сталінський таборів, він значною мірою сприяв формуванню національної свідомості Івана. Саме Василь Халімон подав йому ідею створення «Валківської енциклопедії».

Однак Василь «тягнув» його в ряди борців за національне відродження України, а Іван не був борцем за складом свого характеру. Вчений-дослідник, збирач минулого, людина, що зберегла для України десятки й сотні імен її діячів культури, – от його місія, яку він відчував з юності. Проте КДБ з цього часу почало придивлятися до неблагонадійного молодого поета, який цікавився не тими іменами, які належить, читав книги – не ті, що належить, і водив дружбу «не з тими» людьми. П’ять років університету Іван Лисенко фактично провів у бібліотеці Короленка. Він мріяв про аспірантуру, але замість цього працював у школі – спочатку в Руській Лозовій, потім під Києвом. Крок за кроком він намагався наблизитися до своєї мрії – шукав літературну роботу: влаштувався у видавництво Української радянської енциклопедії – Микола Бажан узяв його на роботу. Потім був досвід роботи на радіо – редактором. Але в нього постійно присутнє відчуття: «це – не моє». Зрештою Іван Лисенко знаходить роботу мрії – редактор у редакції літературознавства та художньої літератури видавництва «Наукова думка». Нарешті в нього з’явилася можливість виконати обіцянку, дану самому собі, – зайнятися дослідженням української музичної культури.

Ходіння по муках

Йшов 1972 рік. Не тільки відлига, а навіть її сліди безжально знищувалися.

Іван Лисенко – токар Харківського трактороскладального заводу, 1960 рік. Фото з книги «Любові висока струна»

Почалися арешти серед української інтелігенції. Івана Лисенка як неблагонадійного звільнили з роботи й регулярно «запрошували» для бесід у КДБ. Попереду були роки поневірянь по редакціях і робота без будь-якої надії побачити її результати опублікованими. Саме в ці дуже складні 70-ті роки Іван Лисенко займається складанням унікальних «Словника співаків України» та «Українського музичного енциклопедичного словника». Щоб глибше розбиратися в музиці, він вступив до народної консерваторії на диригентсько-хорове відділення і брав уроки гри на фортепіано. Він активно листувався з музичними діячами за кордоном, збираючи інформацію про українських співаків в еміграції і регулярно пояснюючи КДБ, що в нього суто культурний інтерес. На початку 80-х здалося, що життя почало налагоджуватися – він влаштувався на роботу в Київський педуніверситет – викладати зарубіжну літературу. Він посмів (!!!) читати її студентам українського відділення українською ж мовою. Почалося цькування – і Іван змушений був не тільки піти, а й розпрощатися з мрією про захист кандидатської дисертації. Тільки в 1985-му, під час перебудови, він зміг повернутися в «Радянську школу», де колись працював, а через 4 роки – перейти в журнал «Україна». На жаль, у 1992 році журнал залишився без фінансування, і після чергових «ходінь по муках» Іван Лисенко повернувся в «Наукову думку».

Відкривач фактів

З 1998 року все, що десятиліттями відкладалося, виявилося затребуваним. Першою ластівкою став вистражданий «Словник співаків України», який пролежав у видавництві 23 роки. Іван Максимович його забрав, знайшов спонсорів – і видав. А далі – немов греблю прорвало: з інтервалом у 2–3 роки виходили все нові й нові книги, а в них – імена, біографії і творчість людей, які могли б канути в Лету, якби не Іван Лисенко, який присвятив життя порятунку їх від забуття. Поети Олександр Олесь і Микола Корж (його книгу Іван Лисенко видав власним коштом, дотримуючи слово, дане колись земляку), Майкл Йогансен і Маруся Вольвачівна – це ті, кому присвячено окремі книги. А ще сотні імен в енциклопедіях і словниках, експедиції на рідну Валківщину для збирання матеріалів, нескінченні листування та пошук грошей для того, щоб його здобутки побачив світ. Неймовірно скромний і працьовитий чоловік, вчений-самітник, він у післямові до книги своїх вибраних творів «Любові висока струна», що вийшла в 2010 році, писав: «Так, я не був політиком, революціонером, трибуном. Я спокійно і тихо робив справу одержимої людини, яка любила свій народ». Але це і є справжня любов…

Від першої особи

«Я не захотів жити подвійним радянським життям, кинувши режимові виклик. Відмовившись від будь-якої кар’єри, я вирішив жити своїм незалежним життям, хоча ціна була дуже висока. Я робив тільки те, чим боліла душа, чим було переповнене серце і мій світогляд. Завдання в мене було лише одне: працювати на користь України, чим би це для мене не обернулося.

Те, що зроблено мною в царині літератури, йшло від щирого серця, моєї одержимості. Я повернув українській літературі кількох поетів, залишив ряд літературних праць і спогадів про письменників, з якими мав зустрічі…

Я сповна виконав свою клятву, дану собі ще в Харкові, на світанку своєї діяльності. Мною було врятовано від забуття сотні імен співаків, композиторів, музикантів і введено їх до наукового обігу…

Я залишаю Україні чотири власні енциклопедії, в т. ч. першу регіональну енциклопедію «Валківська енциклопедія» як свідчення моєї любові до рідного краю» – Іван Лисенко.

Дякуємо Віталію Артеменку за допомогу в підготовці матеріалу
21.08.2018
Культурологічний просвітницький тижневик «Слово Просвіти»

«Вечерняя Одесса»

Іван Лисенко — автор 35 книг, більшість з яких з’явилася уже в незалежній Україні, бо до того часу таких, як він, не лише «не пускали в літературу», але й постійно переслідували. Як літературознавець він відомий своєю грунтовною книгою «Поезії видіння осяйне» (2002), де зустрічаємо літературні портрети українських поетів — забутих, репресованих, а також тих, хто змушений був рятуватися на еміграції. Це — Олександр Олесь, Христина Алчевська, Маруся Вольвачівна, Павло Савченко, Тодось Осьмачка, Євген Маланюк, О. Лан, Олександр Корж, Григорій Триліський. Також спогади про деяких поетів: Василя Мисика, Івана Виргана, Михайла Доленго, Василя Стуса, Володимира Лучука.

Іван Максимович врятував від забуття кількох українських письменників, видавши їхні твори власним коштом. Це — цікавий поет Павло Савченко («Червоний вечір», 1991), репресований комуністичною системою поет Олександр Корж («Шуміти прошу листя», 2006), майже незнана нашому суспільству самобутня письменниця Маруся Вольвачівна («Кажи жінці правду, та не всю», 2007).

Слід також подякувати Іванові Лисенку і за упорядковані ним добре прокоментовані збірники спогадів і матеріалів про українських поетів — Олександра Олеся («Поет з душею вогняною», 1999), Майка Йогансена («Речник української культури», 2003), Олександра Коржа («Поет зболеного серця», 2009) та Миколу Вороного («Лицар честі і краси», 2011).

Іван Лисенко відомий і як дослідник української музичної культури. Серед його праць у цій царині — «Словник співаків України» (1997), «Музики сонячні дзвони» (книга статей і спогадів , 2004), «Словник музикантів України» (2005). «Українські співаки у спогадах сучасників» (т.т. 1-2, 2003, 2016), «Музична культура України» (2008). Остання книга дуже швидко стала раритетним виданням.

«Словник музикантів України» (2005), як справедливо зазначив музикознавець Олександр Москалець, це перша музична енциклопедія в Україні. Тому не дивно, що основою для нинішньої «Української музичої енциклопедії» стали праці Івана Лисенка. Неабиякий інтерес викликало і енциклопедичне видання Івана Лисенка «Словник опер» (2014). Це було перше видання такого типу в Україні.

У цих довідниках широко представлені співаки і музиканти Півдня України, вихованці Одеської консерваторії більш як за сторіччя.

Добре була зустрінута у музичному світі поява енциклопедичного видання «Українські співаки Х-ХVIII ст.», де були представлені численні наші співаки цього періоду, які працювали не лише на рідних сценах, але й за рубежами. Як відомо, Україна завжди була вокальною «житницею» не лише Росії, але й зарубіжних країн.

Серед інших видань слід назвати: «Вогнища української культури» (2014), де автор висвітлює історію численних українських товариств, салонів, капел, оркестрів, які несли в народ українську культуру не лише на рідних теренах, але й далеко за їх межами. Ніби продовженням цієї важливої теми для автора був вихід у світ енциклопедичного видання «Україна і світ» (2016). Тут вміщено понад 600 статей про відомих діячів української та зарубіжних культур, які відіграли певну роль у зближенні України зі світом і, навпаки, — інонаціональних культур з українською.

Але болять Івану Лисенку і наші втрати. Адже ні для кого не є таємницею, що чимало наших шедеврів протягом тривалого часу було загублено, викрадено чи знищено. І про це, на думку автора, мають знати українці. Цьому питанню він присвятив енциклопедичне видання «Втрачені шедеври України» (2014). Тут ідеться насамперед про наші втрати в царині красного письменства, музичної культури, живопису, архівних та музейних раритетів і загалом всієї гуманітарної галузі, яку ми втрачали в силу непростої нашої історії.

І нарешті — «Енциклопедія української пісні» (2017), яка рік тому побачила світ. Автор стверджує, що це видання також було болем усього його творчого життя. У книзі представлено понад 2000 статей, де висвітлюється історія українських народних пісень, подаються відомості про численні музичні організації та відомих діячів музичної культури, які були причетні до пропаганди української пісні.

Неабиякий інтерес становлять його книги, присвячені українським співакам. Це збірники спогадів і матеріалів: «Іван Алчевський» (1980), «Юрій Кипоренко-Доманський» (2013), «Платон Цесевич» (2014) та «Іван Стешенко» (2014). У цих виданнях, які блискуче прокоментовані упорядником, зібрані численні спогади, ілюстрації й цінні матеріали про видатних співаків, які співали не лише в Україні, але й на зарубіжних оперних сценах. Ці виконавці у свій час часто виступали у спектаклях і концертах в театрах Одеси.

Найбільше праці було віддано «Співакам України» (1997, 2011, 2012, 2018). Ця праця пройшла крізь усе творче життя автора. Вона вимагала не лише активної роботи в бібліотеках та архівах, в листуванні, зустрічах з видатними співаками, але й боротьби з комуністичною системою, якій українські співаки були непотрібні. Рукопис пролежав 24 роки у видавництві «Музична Україна», маючи 4 позитивні рецензії. Але справа довго не рухалась. Вихід у світ «Словника співаків України» (1997, перша назва книги) був визначною подією. Презентація книги у Спілці письменників України вилилась у справжнє свято української культури.

Свій ювілей шановний автор зустрів другим томом «Співаків України». Тут вміщені численні статті про забутих, репресованих, народних наших співаків, а також новітніх вокалістів, які здобувають нині перемоги на зарубіжних оперних сценах. Чимало з них тепер відкривають оперні сезони в «Ла Скала», «Метрополітен опера», «Ковент-Гарден». І наше суспільство повинно про цi звершення знати.

Мірча ГУЛКОВСЬКИЙ
№141 (10696) // 18.12.2018
«Вечерняя Одесса»

Слово Просвіти

Так, я не помилився: Іван Лисенко все своє творче життя служив двом музам — літературі та музиці. Поет, літературознавець, журналіст, культуролог, дослідник української музичної культури, енциклопедист, заслужений діяч мистецтв нині зустрічає свій 80-річний ювілей.

Походить він зі Слобожанщини, з села Черемушна, що на Валківщині, звідки й випурхнув у широкий світ своєї одержимої діяльності. Пройшов він складну й сувору школу життя: працював на Харківському трактороскладальному заводі токарем, закінчив харківський університет, вчителював. Пізніше працював журналістом (журнал «Україна»), редактором столичних видавництв («Наукова думка», «Музична Україна», «Радянська школа»).

А почалося все ще в рідному селі від рідної матері (Ганна Лисенко), народної співачки, добре знаної на Слобожанщині. Це вона прищепила йому любов до народної пісні, яку він з честю проніс через усе життя. Як творча особистість Іван Лисенко починав з віршів. Пройшов добру школу Василя Мисика та Івана Виргана, про яких залишив теплі спогади. Справа йшла до видання першої збірки поезій, але в творче життя молодої людини втрутилася музика, а точніше — вокальне мистецтво. Щаслива доля зводить його з оперним співаком Миколою Манойлом, який веде його у чарівний світ оперного мистецтва, знайомить з його таємницями. Зачарований оперним співом, Іван Лисенко уже як дослідник-академіст починає цікавитися історією вокального мистецтва. І ця робота приводить його до українських дисидентів, які відкривають юнакові очі на чималі таємниці і протиріччя, уперше дізнається про репресії та інші негаразди, які стояли на шляху розвою української культури.

Все це утверджує його в бажанні зробити глибоке дослідження музичної культури, щоб усі ці таємниці донести до людей. Так, ще в Харкові виникає задум про створення «Словника співаків України». Не знав тоді Іван Лисенко, що цей проект дещо зупинить його літературні устремління і розтягнеться на кілька десятиліть.

Він розуміє, що для створення такої праці потрібні не лише солідні бібліотеки і архіви, але й численні контакти з живими людьми, активне листування з видатними особистостями. І він переїздить до Києва (1967).

Усвідомлюючи в собі брак музичної освіти, він навчається в Народній консерваторії (діяла в 1970-х роках при нинішній Музичній академії), бере приватні уроки в піаністки Олени Шипович.

Безперечно, І. Лисенко розумів, що створюючи «Словник співаків України», він вступає у нерівну боротьбу з тоталітарним режимом, знає, що ціна цього видання буде дуже високою. 24 роки він боровся з видавництвом «Музична Україна». Було 4 позитивних рецензії на його рукопис, але справа так і не зрушила з місця: не потрібні були тоталітарному режиму українські співаки. Ситуацію врятувало лише проголошення незалежності України.

Але не лише цим виданням займався Іван Лисенко. Він активно друкується в газетах та журналах, публікуючи там матеріали з питань української музичної культури. Невдовзі зближується з композитором Георгієм Майбородою, який сприяє йому в публікаціях статей в «Українській радянській енциклопедії». Саме тут уперше було надруковано його статті про забутих і репресованих діячів нашої культури — і навіть тих, хто емігрував за кордон. Але не завжди ситуацію міг рятувати і Г. Майборода. Іван Лисенко потрапляє до списку заборонених авторів. І тоді він друкується в Росії (найчастіше в «Муз. знцилопедии» та Білорусії).

Але Іван Лисенко йде далі. Він упорядковує «Словник музикантів України», що фактично був першою музичною енциклопедією (реалізував лише 2005 року). Знаючи, що час не жде, що старші покоління поступово відходять, він створює мемуарну книгу — «Українські співаки у спогадах сучасників» (у 2-х томах, 2003, 2016). Завдяки невтомній роботі упорядника було врятовано численні спогади про українських співаків XIX—XX ст.

А паралельно з цим виданням він працював над фундаментальною працею «Музична культура України» (реалізовано 2008 року), куди увійшли численні спогади про забутих і репресованих діячів української культури, мемуари про музичні організації, великий корпус автобіографій музичних діячів, що становлять тепер неабияку коштовність для дослідників української музичної культури. Звісно, всі ці книги, за винятком хіба що книги про співака Івана Алчевського, не змогли побачити світ за тоталітарного режиму. Лише 1991 рік приніс їм бажану свободу. У 1997 році, після 24-річного перебування в «застінках», в «Музичній Україні» виходить у світ «Словник співаків України». Презентація цієї книги, яка відбулася у Національній спілці письменників України, перетворилася у справжнє торжество української культури. Потім один за одним пішли видання Івана Лисенка: «Музики сонячні дзвони» (2004), «Словник музикантів України» (2005), «Музична культура України» (2008) та ін.

Його мемуарна праця «У двобої з епохою» (2010) — унікальний документ нашої історії 2-ї пол. XX ст. Автор зосереджується не лише на основних етапах пройденого шляху, але й подає свої спогади про письменників, композиторів, з якими зводила його непроста доля.

Кілька слів про Івана Лисенка-енциклопедиста. Він є автором 10-ти власних енциклопедій. Диву даєшся: як одна людина могла їх створити! Ось лише перелік цих унікальних видань: «Співаки України» (у 2-х томах, 2011, 2018), «Словник музикантів України» (2005), «Словник українських приватних бібліотек» (2009), «Словник опер» (2014), «Українські співаки X—XVIII ст.» (2015), «Валківська енциклопедія» (у 4-х томах, 2000, 2006, 2008, 2013), що є першою регіональною енциклопедією в Україні, «Енциклопедія української пісні» (2017), яка засвідчила велику любов його до нашої пісні.

Іван Лисенко — неабиякий патріот своєї Слобожанщини. Крім уже згаданої «Валківської енциклопедії», він є автором книги «Черемушна» про своє рідне село (2010), яке дало йому неабияку енергію і високі крила для служби рідній культурі.

Володимир КОРНІЙЧУК
06.08.2019
Культурологічний просвітницький тижневик «Слово Просвіти»

БІБЛІОГРАФІЯ