Жарко Федір Аврамович

Ім’я нашого земляка, заслуженого артиста України Федора Жарка добре відоме в Україні та за її межами. І якщо сьогодні, на жаль, молодь навряд чи похвалиться знайомством із творчістю цього музиканта, старше покоління й досі пам’ятає його оксамитовий баритон і самого артиста – у вишитій сорочці, з бандурою в руках.

Здавалося б, про життя Федора Жарка відомо вже все, адже про нього писали журналісти й письменники, наші земляки-краєзнавці. Інформацію можливо знайти в Інтернеті, можна навіть послухати записи з народними піснями та думами у його виконанні. Але… Федір Жарко був дитиною свого часу, і так само, як у нашій історії до сьогодні залишається багато білих плям, у життєписі бандуриста чимало суперечностей і невідповідностей.

Доля цього чоловіка була непростою, як і доля багатьох українських бандуристів. Розповідаючи про героїчне минуле наших предків, вони будили в народі дух непокори, тому завжди перебували під невсипущим оком влади: спочатку царської, потім радянської. Навіть у післявоєнні роки кобзарське мистецтво залишалося під невсипущим оком КДБ. І доля нашого земляка, неперевершеного виконавця історичних дум і пісень, – яскраве тому підтвердження.

Народився Федір напередодні Першої світової війни, 17 червня 1914 року, в Михайлівці. Односельці згадували, що батько хлопчика, Аврам Миколайович, мав прекрасний голос – бас великої сили й діапазону. В армії був солістом військового ансамблю, часто виступав і особливо любив виконувати українські народні пісні. Коли повернувся додому, створив у Михайлівці великий хор, у якому співав і малий Федько. Український письменник і бандурист Іван Немирович писав, що в репертуарі хору були твори Леонтовича, Лисенка, Ніщинського. З Києва і Харкова у Михайлівку приїздили видатні композитори України – П.Козицький, Л.Ревуцький, В.Косенко, які працювали над кіносценаріями, записували українські народні пісні. Ці записи, зроблені П.Козицьким від Аврама Миколайовича, і зараз зберігаються в Київському інституті фольклору та етнографії.

Захоплення українською піснею і вміння гарно співати передалося від батька й малому Федькові. Навчаючись у Михайлівській семирічній школі, починаючи з четвертого класу, він грав на гітарі, мандоліні, балалайці. Був постійним учасником шкільного струнного ансамблю та сільського хору.

Великий вплив у формуванні любові до народного мистецтва мало й близьке спілкування з природою. У своїх спогадах Федір Аврамович писав: «Бувало проспіваєш цілий день і все прислухаєшся до відлуння лісових гущавин та глибоких ярів. А воно співається тому, що співає вся навколишня природа. Спів усього, що на землі, в повітрі, в лісах, завжди створює чарівну симфонію, ні з чим незрівняну своєю красою. Тільки прислухайся…»

Коли Федорові було вісім років, він уперше побачив і почув кобзаря: старий сліпий музикант, сидячи під тином, грав на бандурі й декламував думи про Богдана Хмельницького, Марусю Богуславку, Максима Залізняка. Малий слухав затамувавши подих і, мабуть, саме тоді в його душі народилася велика любов і до цього інструмента, і до українських народних дум.

За кілька років хлопцеві пощастило потримати в руках бандуру й доторкнутися до її струн. Тоді в Михайлівку завітала миргородська капела бандуристів. Один із її учасників, Яків Сітко, йдучи вулицею, випадково почув Федька, який чистим сильним голосом співав «Стоїть гора високая». Увечері, після концерту, бандурист сказав його батькові: «У вашого хлопця талант. Чудесний слух, відчуття ритму, йому треба навчатися музики. Якщо буде потрібна допомога – зверніться до мене…»

Проте Федір обрав інший шлях: закінчивши Михайлівську 7-річну школу та педагогічні курси, вступив на фізико-математичний факультет Черкаського педінституту. З часом він згадував: «… Із сценою не поривав і під час навчання в Черкаському інституті. Там удосконалив гру на гітарі, мандоліні, балалайці, керував оркестром народних інструментів».
Пощастило юнакові навчатися разом із учасником капели бандуристів із села Мордви (нині Красносілля), що на Чигиринщині, Кирилом Вусатим. Закоханий в народну пісню, Кирило організував капелу бандуристів і в рідному виші. Учасниками колективу, до репертуару якого входили народні пісні, думи та твори на слова і музику керівника, були 10 студентів. Федір надзвичайно любив, коли на інститутській сцені виступало тріо бандуристів братів Вусатих. «Для мене це були ніби найкращі ліки, що знімали денну втому, – згадував пізніше Федір Аврамович, – настрій бадьорішав. Тоді я трохи ближче познайомився з цим чудовим народним інструментом». На одній із світлин студентської капели під керівництвом Кирила Вусатого можемо побачити й Федора Жарка.

Через деякий час, навесні 1938 року, кілька односельців Кирила Вусатого були розстріляні за вироком трійки НКВС як члени повстанської організації, що мала за мету підняти «на випадок війни збройне повстання проти радянської влади». Серед репресованих були і два брати Кирила Антоновича – Федір та Василь. Імовірно, що саме після цих подій інститутська капела бандуристів припинила існування.

Навчання в педінституті Федір Жарко закінчив 1936 року. Працював учителем в селі Баришівці поблизу Києва, був хорошим педагогом, але завжди мріяв про сцену. Із великим задоволенням віддавав увесь вільний час роботі в гуртках художньої самодіяльності, був постійним учасником районних, обласних та республіканських олімпіад народної творчості.

В одному з інтерв’ю співак розповідав: «Велике враження справила на мене Українська державна капела бандуристів… Мріяв виступати як бандурист. Але війна перекреслила всі мої плани. Та свій намір я не залишив і там став членом військового ансамблю дивізіону, у його складі побував на всіх фронтах».

Колишній колега Федора Аврамовича по капелі бандуристів Анатолій Павлович Хорошайло розповів: « Із Жарком я працював у «Думці» у 45-му році і жив з ним в одній кімнаті …

Мій брат Михайло – заслужений артист хору, я жив у нього… Одного разу зустрів на Хрещатику Жарка, кажу йому, що відновлює роботу капела бандуристів. Запропонував йому влаштуватися туди. Уряд виділив нам під житло монастирський барак У Лаврі. Під час війни там був гуртожиток «Арсеналу». Ми той барак стали освоювать…

…Жарко інститут закінчив із військовим званням лейтенанта, бо там була військова кафедра. У нього була бронь. Коли почалася війна, його призвали в армію, і він жив і працював в райцентрі Рава-Руська. Його поставили технічним працівником, а потім призначили писарем цієї частини. А обов’язки на писаря покладалися такі: тримати в своїх руках касу, документи і прапор частини.

Коли німці підійшли, частина без боїв почала відступати на Київ. У військових картах було написано, що з Києва на Харків є готова дорога. А насправді від Борисполя навіть ще й насипу не було. Їх там німці й оточили. Тоді вони з товаришами закопали прапор, військові документи і касу на маленькому острівці в болотах і добре замаскували…

Німці усіх оточених розстрілювали, добивали, брали в полон. Федора поранили в коліно. І він заліз в копицю сіна й там замаскувався. На ранок, коли німців уже не було, дядько з сусіднього села знайшов його в сіні.

– Відкіля ти, сину?

– З Баришівки.

– То давай я тебе туди відвезу.

Наклав сіна на віз, заховав його туди і по шляху поїхав на Баришівку. Його ніхто не чіпав.

Коли він виздоровів, при німцях не робив ніде. Німці забирали людей, що ніде не робили, вивозили в Німеччину. Щоб його не забрали, він поступив на роботу в сільпо. Оскільки він освічений, селяни обрали його председателем сільпо. Там продавали й роздавали антирадянську літературу (брошурки і т.д.). Жарка там залишили, так як він був учителем…»
Вікіпедія про цей період життя Федора Аврамовича розповідає дещо по-іншому: потрапивши в полон, він був урятований вчителькою, яка працювала з ним у школі і сказала, що це її чоловік.

Після закінчення війни Федір Аврамович повернувся в рідну школу. Працював, знову виступав з концертами. 1946 року разом з хором київських залізничників він брав участь у всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності профспілок у Москві. Успіх був величезний, і за наказом наркома освіти Павла Тичини Федір Аврамович був переведений з педагогічної роботи на посаду соліста Державної капели бандуристів «Думка». Тут йому усміхнулася доля, збулася давня мрія – досконало оволодіти грою на бандурі. В репертуар артиста увійшли українські народні думи та пісні й думи літературного походження, зокрема «Дума про Кармелюка», «Про Богдана», «Про батька Хмеля», «Плач Ярославни», «Взяв би я бандуру» та інші.

Через деякий час Федір Жарко став солістом Державної заслуженої капели бандуристів України під керівництвом Олександра Міньківського, з нею почав гастрольні подорожі. У післявоєнні роки ці поїздки були нелегкими: доводилося добиратися від села до села підводами, ночувати нерідко і в копиці сіна. Про ті роки згадує Анатолій Хорошайло: «Прибула якось капела в село Книші Гадяцького району на Полтавщині. Був липень 1947 року, якраз жнива наспіли. А в полі майже самі жінки трудяться, чоловіків забрала війна. І артисти давай допомагати – відклали набік свої бандури, взяли коси й серпи і пішли косити. Багато з них – вихідці із села. Тож до такої роботи їм не звикати. Ще й добре справилися з роботою. А ті капеляни, що з міста, оформили у клубі для трудівників газету. Багато в цьому було людяності і взаємної радості».

Далі в житті Федора Жарка наступив період, про який у радянські часи намагалися не згадувати: творчий зліт артиста було перервано несподіваним арештом. Навіть сьогодні різні джерела, у яких ідеться про життя і творчість бандуриста, розповідають про це по-різному. У деяких статтях говориться, що затримали його у червні 1950 року за виконання на одній із вечірок пісні «Ще не вмерла Україна» (цю версію я, до речі, чула й від односельців). Товариш і колега Жарка Анатолій Хорошайло розповідав, що арешт відбувся незабаром після виступу в Москві: «… хтось із Баришівки його впізнав і в міліцію здав. І його судили скоро. Тройка у відкритому суді судила. Його звинуватили в тому, що він, маючи офіцерський чин, не пішов у партизани і не шукав можливості стрітися з нашими військами. Дали 25 років, з них 10 він просидів…»

Стаття у Вікіпедії говорить, що Федір Аврамович був висланий на 10 років спочатку в Іркутську область, потім на Колиму, а арешт відбувся у 1946 році. Яким же було моє здивування і навіть шок, коли у цій статті я прочитала, що затримали Жарка за доносом колеги і друга – Анатолія Хорошайла! Це той чоловік, з яким мені довелося зустрітися і поспілкуватися у 2006 році. Направили до нього працівники Державної капели бандуристів, оскільки знали, що Анатолій Павлович та Федір Аврамович були близькими товаришами. На той час він був уже літнім чоловіком, приємним у спілкуванні, багато розповідав про Федора Аврамовича, про гастролі капели, захоплювався майстерністю свого друга: «Такого виразу, як у Жарка, такого творчества я не чув. Як він співав думи, люди плакали в залі. Причому грать на бандурі вчився сам»… Звідки у авторів статті такі дані, і чи насправді товариш виявився зрадником – усе це ще доведеться дізнаватися, щоб встановити істину.

Ця ж стаття у Вікіпедії стверджує, що звільнився Федір Аврамович 1953 року. Інші джерела говорять, що всі звинувачення були зняті наприкінці 1955 року, а 5 січня 1956-го в трудовій книжці Федора Аврамовича з’явився запис про зарахування його в Державну заслужену капелу бандуристів на посаду провідного соліста із попередньою зарплатою.

Цьому колективові бандурист присвятив 28 років свого життя, з ним гастролював багатьма містами України, колишнього Радянського Союзу, бував в Європі, США, Японії, Азії. Хоча той же Хорошайло розповідав дещо інше: «… як розоблачили культ Сталіна, була амністія. Реабілітації треба було ждать рік-півтора, а він вирішив іти на амністію, не ждать, поки його реабілітують. Тому він ні разу з нами не їздив за граніцу, на воєнні об’єкти, в Севастополь. Його не пускали, бо він не реабілітований…»

Виступав співак і з сольними концертами, часто влаштовував виступи спільно з відомим українським артистом Анатолієм Паламаренком. В його репертуарі було близько 300 творів. В основному, це народні пісні: історичні, ліричні, жартівливі, думи. Федір Жарко – один з найкращих виконавців українських народних дум. Протягом багатьох років він виробив свій власний стиль їх виконання – експресивний, динамічний. Спів артиста чутливий і задушевний. Спеціалісти відзначали, що виконавське мистецтво Федора Жарка характеризується гармонійним поєднанням м’якого, багатого на темброві відтінки голосу, артистичного хисту і віртуозної техніки гри на бандурі.

Крім народних пісень, Ф. Жарко виконував і пісні літературного походження, серед яких – твори на вірші Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Максима Рильського. До 25 із них він написав власну музику («Печенізька облога Києва» Олександра Олеся, «Про Аскольда і Діра» О.Пархоменка, переклади з уривків зі «Слова о полку Ігоревім» – «З передсвіта до вечора» та «Плач Ярославни» Т.Шевченка та ін.).

Фірма «Мелодія» випустила 7 платівок з народними думами у виконанні Федора Жарка. У радіофондах залишилися сотні записів виконаних ним творів. З участю артиста поставлені фільми «Співуче дерево української бандури», «Дума кобзарева», «Дружба народів».

Федір Аврамович не лише виконував, а й збирав, записував та старанно вивчав найцінніші перлини української народної творчості. Найбільше його цікавили думи, бо, як він вважав, саме через думи найкраще можна передати глибокі людські переживання.

Музикант залишив після себе кілька збірок народних пісень у супроводі бандури. В його обробці видано збірник «Українські народні пісні для голосу в супроводі бандури», «Українські народні пісні з репертуару Федора Жарка: Для голосу в супроводі бандури».

За багаторічну творчу працю Федору Аврамовичу Жарку в 1965 році було присвоєно звання заслуженого артиста України, відзначено медалями «За трудову доблесть», іншими нагородами, почесними грамотами Міністерства культури України. Не зважаючи на свою зайнятість, артист, як тільки випадала нагода, приїздив у рідне село Михайлівку, виступав з концертами, цікавився життям земляків.

З 1974 року, вже перебуваючи на пенсії, бандурист продовжував активну творчу і педагогічну діяльність у Київському товаристві охорони пам’яток історії та культури, часто виступав з концертами в трудових колективах Києва та області, в навчальних закладах. Це ним, Федором Жарком, були започатковані тематичні програми для молодшого кобзарського покоління. І що характерно: в цих тематичних програмах митець не обмежувався просто грою та співом: він попередньо робив інтродукцію – вступи, даючи слухачам цікаву інформацію. А оскільки добре володів словом, то «розмовна» частина виступу сприймалася з цікавістю, вона органічно впліталася в музично-вокальну канву, ґрунтовно доповнювала її.

Письменник і бандурист Іван Немирович згадував, що був свідком, коли в один із санаторіїв під Києвом Федір Жарко приїздив із гумористичною програмою: «Він вийшов на сцену, поставив до ніг бандуру й, не сідаючи на стілець, заходився просто і спокійно, зі знанням справи розповідати про джерела українського народного гумору. Час від часу сідав, ставив кобзу на коліна й ілюстрував свою розповідь такими жартівливими піснями, як «Удовицю я любив», «У сусіда хата біла», «Ще як був я молодим» тощо. Потім перейшов до сучасного гумору, давав короткі характеристики представникам цього жанру й виконував твори С. Олійника, П.Глазового, В.Івановича та інші, покладені на власні мелодії».

Життя артиста обірвалося 17 липня 1986 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі. Дуже прикро, що доля не надто прихильна до талантів і часто посилає їм тяжкі випробування. Жаль, що ми не маємо змоги особисто поспілкуватися з цією людиною, а знаємо про неї лише із статей, розповідей та спогадів. Але, вивчаючи долю такої неординарної особистості, її творчість, думається: чого варті ті роки, що минули з часу смерті артиста, порівняно з тим, що він зробив за життя. І сьогодні ми можемо отримати насолоду, слухаючи в запису твори у виконанні Федора Жарка.
З нагоди ювілею нашого земляка в історичному музеї заповідника відкрито міні-виставку, що знайомить відвіжувачів із творчістю Федора Жарка. Тож, запрошуємо усіх охочих!

Наталія Пугач, старший науковий
співробітник історичного
музею Кам’янського державного
історико-культурного заповідника
kammuz.ucoz.ua