Віктор Мішалов – бандурист, дослідник кобзарства, композитор, диригент

Окремі записи

Віктор Мішалов народився 4 квітня 1960 року в Сіднеї (Австралія) в сім’ї емігрантів з України Юрія Мішалова та Людмили Мішалової (з дому Воротнюк).

Бандурою захоплювався від 11 років і почав вивчати гру на ній у Петра Деряжного та при Сіднейському ансамблі бандуристів, організованому Григорієм Бажулом, який у свій час вивчав гру на бандурі у видатного бандуриста Гната Хоткевича.

У 1978 році Віктор Мішалов отримав стипендію Австралійської Ради Мистецтв та продовжив вивчати гру на бандурі у Північній Америці в П. Гончаренка, Г. Китастого, П. Китастого, В. Ємця та Л. Гайдамаки. У Київській консерваторії протягом 1979 – 1984 років навчався по класу бандури (проф. С. Баштан), диригування (проф. М. Щоголь), вокалу (проф. М. Єгоричева та М. Кондратюк). Одночасно в Києві вивчав і гру на старосвітській бандурі в Г. Ткаченка.

Закінчив музичний факультет Сіднейського державного університету (1984), Сіднейський педагогічний інститут (1986).

Віктор Мішалов працював викладачем у школах Австралії, а з 1988 року – у Торонто (Канада). Від 1988 року – концертмейстер Української капели бандуристів імені Т.Г. Шевченка. Засновник канадської капели Бандуристів (1991).

Віктор Мішалов був одним із співзасновників першого українсько-канадського спільного підприємства «Кобза», яке було створене у 1988 році.

Концертував Віктор Мішалов в Австралії, Європі, Північній Америці та Україні із сольними концертами на бандурі та у складі капел бандуристів. Записи Віктора Мішалова видані на платівках, касетах, компакт-дисках. У репертуарі – думи, історичні пісні, канти й псалми, академічні твори для бандури, обробки народних пісень, власні твори, перекладення для бандури естрадні композицій.

Від жовтня 1999 року Віктор Мішалов – заслужений артист України. Кандидат мистецтвознавства (20 лютого 2009 року в Харківській державній академії культури успішно захистив кандидатську дисертацію «Культурно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на харківській бандурі»). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (серпень 2009 р.).

Віктор Мішалов автор понад 90 статей і довідок про українську музику, кобзарство й історію бандури. Дослідник творчості Г.М. Хоткевича й харківської бандури. Автор музики до кількох документальних фільмів.

Зараз Віктор Мішалов проживає в м. Торонто (Канада), активно продовжує досліджувати, розвивати та популяризувати бандурне мистецтво.

Джерела та література:
1. Вертій Олексій. «Розбудив українське єство». Hотатки про концертну подорож Віктора Мішалова «Шляхами кобзарів»./ Рідний край. – №2 (25). – 2011.
2. Костюк Н.В. «Віктор Юрійович Мішалов – подвижник відродження в україні давнього музичного інструмента – народної діатонічної бандури». Науковий вісник Національного музею історії України, 2018.
3. Дутчак В.Г. «Мішалов Віктор Юрійович» // Енциклопедія сучасної України (esu.com.ua).
4. Молодий віртуоз-бандурист виступить в УІА. Свобода. Український щоденник, 26.05.1983, №98 – с.4
5. Баран Володимир. «Концерти В. Мішалова в Англії», Свобода. Український щоденни, 25.03.1988, №57 – с.7.
6. Панченко Олександр. «Кобзарському роду нема переводу», «Час і Події» номер #2018-15 (chasipodii.net).
7. Шот Микола. Бандурист Віктор Мішалов: «Мій батько під час навчання у гімназії Зальцбурга мешкав в одній кімнаті з Любомиром Гузарем», «Урядовий кур’єр» (ukurier.gov.ua) 28.01.2017.

_____

Віктор Мішалов | Віктор Юрійович Мішалов | В. Мішалов | Victor Mishalow | V. Mishalow

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Ню Йорк. Н Й. Тут. у вівторок, 31-го травня, о 7-ій годині вечора, в приміщенні Українського Інституту Америки виступить із власним концертом 22-річний бандурнст-віртуоз Віктор Мішалов з Австралії, що якраз тепер брав участь у концертовому турне Української Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка по сході Америки й Канади, відвідавши з Капелою 14 міст.

Віктор Мішалов народився в 1960 році в Сіднеї, Австралія. Бандурою він захопився від 11-го року життя, розпочавши науку гри при Сіднейському Ансамблі Бандуристів під керівництвом Григорія Божула, який у свій час вивчав гру на бандурі у славнозвісного Гната Хоткевича, кобзаря-бандуриста, музиколога, письменника і композитора, який спричинився до відродження зацікавлення бандурою на Україні на переломі XIX і XX століть.

У 1978 році В. Мішалов дістав стипендію від Австралійської ради мистецтв для дальшої науки гри на бандурі, і тоді він прибув до ЗСА, де вчився у таких визначних кобзарів, як Петро Китастий, Петро Гончаренко і взагалі – при Українській Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка. З року 1979 до 1981 В. Мішалов навчався в Київській консерваторії у одного з найкращих бандуристів України Сергія Баштана і у кобзаря Григорія Ткаченка, останнього справжнього, уцілілого чудом від знищення, представника старосвітського кобзарства.

Віктор Мішалов виступає з бандурою по всьому світі. Він виступав у Европі, в Австралії та у Північній Америці. Він учитель гри на бандурі і автор багатьох статтей про бандуру і підручника та вже видав свою першу платівку «Бандура», звукозапис української інструментальної музики. Платівка втішається доброю славою поміж шанувальниками бандури і бандуристів, її випродукував Богдан Тимець – Yevshan Communications Inc.. P.O. Box 125. Station St. Michel, Montreal. Que., Canada H2A 31.9.

Свобода. Український щоденник.
26.05.1983, №98 – с.4

Ню Йорк, Н. Й. (Л.Волянська) Перед близько сотнею слухачів, переважно зовсім молодих людей, виступив тут, в Українському Інституті Америки, у вівторок, 31-то травня, «майже несподівано» із самостійним концертом 22-річний кобзар-бандурист Віктор Мішалов з Австралії – після відбутого турне з Українською Капелею Бандуристів по сході Північної Америки та перед його виїздом додому, до Сіднею, вже в четвер, 2-го червня.

Концерт «на швидку руку» зорганізував Микола Чорний, невтомний пропагатор бандури на поселеннях і адміністратор Школи Кобзарського Мистецтва в Ню Йорку, використовуючи нагоду короткого перебування молодого бандуриста-віртуоза в ЗСА, щоб дати нюйоркчанам нагоду послухати диво-гру Віктора і послухати його розповідь і пояснення про кобзу, бандуру, кобзарство й кобзарів, та про ті пляни, які він почав уже здійснювати: відновити по українській діяспорі давній спосіб гри на бандурі, який вже зовсім зникає, так званий зінківський спосіб, тобто гру на кобзі-бандурі, яку репрезентували старі народні сліпці-кобзарі, ті народні рапсоди, яких за їхню старосвітську гру й співання історичних дум і героїчних пісень українських позбавлено життя совєтською нелюдською владою на початку 1930-их років на Україні. Граєтяся «зіньківським способом» на бандурі обома руками рівнорядно, а не так, як в полтавському, чернігівському способі чи «ніженському», де ліва рука грає акомпаньямент на басах, а права веде головну частину виконуваного твору.

Почав Вечір вступним словом Микола Чорний українською мовою і Юліян Китастий, сам бандурист-віртуоз, – мовою англійською, бо в залі було багато американців, шанувальників світової народної музики, серед неї і української. Майстер-будівничий бандур і сам музика Кен Блум був тут також: на його бандурі заграв Віктор Мішалов у програмі пізніше дві старосвітські речі, які вимагали, власне, інструмента кобзи-бандури первісного вигляду, якою вона була три століття тому. Такий музичний інструмент, копію давньої музейної кобзи, змайстрував американець К. Блум, що і вможливило нашому молодому кобзареві Вікторові Мішалову дати зібраним можливість почути, як звучала кобза в давні часи – в часи Гетьманщини.

«Зіньківським способом» заграв і заспівав віртуоз-бандурист «Думу про Брата і Сестру», а в авдиторії тоді було багато зволожених очей. Співаючи і граючи, пояснював молодий маестро багато «інсайд сторіс» про думи, кобзарів і бандуру, та розповідав цікаві деталі про уміння гри, що доступне тільки втаємниченим. Так грав, наприклад, д-р Зіновій Штокалко. Мішалов наполегливо займається теж теорією цього унікального українського мистецтва – кобзарства. Про це проречисто свідчать його статті, дописування хоча б в музично-літературному журналі «Бандура», який неперіодично появляється заходами ШКМ в Ню Йорку під редакцією д-ра Андрія Горняткевича з Едмонтону.

Грав В.Мішалов (його «не-українське» прізвище, бо кінчається на «ов», він пояснює так: насправді в давнину було запорозьке прізвище Мішало, прізвище походження дієслівного, на зразок відомих прізвищ: Курило, Манило, Покотило, Туркало тощо, а лиш згодом адміністрація царська додала літеру – закінчення «в», яка вже і залишилася на майбутнє у родинному прізвищі) фантазію «Верховино» власного укладу варіяції на тему народної пісні: «Сонату Фа-мажор» Дмитра Бортнянського; серенаду «Ніч яка, Господи, місячна зоряна» власного укладу; «Думу» Миколи Дремлюги, так звану «Другу сюїту для бандури» з мотивами старих українських пісень, «Побратався сокіл з сизокрилим орлом» та «Ой, у полі криниченька з неї вода протікає»; «Рапсодію ч. 1», яку скомпонував сам уже шість років тому; «Думу про голод 1932 -1933 року», на слова О.Веретенченка, муз. Л.Гайдамаки, з занадто моторошною згадкою про людоїдство, яку зовсім слід би упускати з тексту «Думи», бо ті окремі драстичні випадки не були типовими для цієї трагедії України, і може у когось непоінформованого або мало поінформованого виникнути враження, що Страдна Мати-українка допускалася таких ексцесів; насправді ж вона робила все можливе, щоб зберегти своїх дітей від голоду, відриваючи собі останній шматок від уст і даючи його своїй дитині. Доказом цього є також те, що якраз матері вмирали першими, а діти дрібні, які вижили, ставали «безпритульними», розсипаними скрізь по бруку міст на нашій, не своїй землі…

Пересипаючи свій виступ поясненнями й унікальними «внутрішніми інформаціями» про його подиву гідне мистецтво і мистецьке життя, де встиг Віктор Мішалов розповісти і про Гната Хоткевича і про старого кобзаря 85-річного Л. Гайдамаку – єдиного, що грає «зіньківським способом», попри самого Мішалова, він заграв ще «Невільничий ринок у Кафі» Г. Хоткевича, потрясаючу своєю силою інструментальну композицію для бандури.

У другій частині були виконані Сергія Баштана «Пливе човен», варіяції на тему народної пісні; «Ой, не ходи, Грицю»; український танець «Горлиця» Андрія Бобиря, «Лугом іду, коня веду» в обробці Миколи Різника; «Українську фантазію» Віктора Кухти; знову кілька танців, де виявив молодий віртуоз всю свою досконалу техніку володіння бандурою, і нарешті «Думу про вдову і трьох її синів», із співом, чим знову зворушив до глибини всіх слухачів. Перед цим виконанням В. Мішалов пояснив свій спосіб високого тону в співі – майже лементу, бо старці-кобзарі, співаючи по людних місцях і завжди надворі, мусіли співати високим тоном, бо їх так було чутніше. Навчився він цього співу від Григорія Ткаченка, старого недобитка давніх кобзарів на Україні. І виконання В. Мішалова дійсно було «справжнє»: із заплющеними очима грав і співав, з нотками «надриву» у голосі так, як співав напевно колись старий та химерний Перебендя, переходячи від найвеселішої пісні, до співу тяжко-важкого про те, як Січ руйнували, і про дітей, які відцуралися рідної Матері. За таке випала на них кара, бо усі три стежками Божими не ходили і брата не милували, не милували сини рідної Матері…

Зворушені й захоплені слухачі не пускали В. Мішалова зі сцени і він зіграв кілька наддатків, після чого були прилюдні й особисті подяки, квіти для блискучого виконавця і вислови подиву для молодої людини, яка народилася поза межами України, влилася в русло університетської молоді в Австралії, а проте за свою професію на все життя обрала тяжкий шлях пропагатора рідного українського інструмента і рідної пісні-думи, бо так підказало йому його українське єство. «З такими молодими людьми серед нашого народу, – казав М. Чорний, – наша дума, наша пісня не вмре, не загине».

Слід згадати, що того самого дня перед Концертом, Віктор Мішалов у товаристві приятеля і колеги Юліяна Китастого відвідав редакцію «Свободи», де провів на розмові з усією редакцією дві години, розповідаючи про радісні і сумні свої досвідчення в Австралії та скрізь усюди по світі, де його посилала досі доля. Це був незабутній пополудень у редакції, бо розповіді гостя були такі незвичайні, що здавалося все це є сценарієм до найцікавішого фільму. Що, зрештою, і має стати сценарієм про цю особливу молоду людину, талановитого Віктора Мішалова, з вигляду українського багатиря – Іллі Муромця, героя старих Билин а з вдачею незлобивої великої дитини, у серці якої є тільки пісня, музика, кобзарі, кобзарство і бажання поширити знання про Україну скрізь по широкому світі.

Л.Волянська
Свобода. Український щоденник.
17.06.1983, №113 – с.4

Дев’ятого вересня о 3-ій год. по полудні в залі Українського Культурного Центр-Осередку при вул. Мелроз 4315, мав початися концерт бандуриста-віртуоза Віктора Мішалова, який, повертаючись з Канади в Австралію, зупинився в Лос Анджелесі, сконтактувавшись з великим любителем співу й музики, священиком Ст. Галиком-Голутяком, що відразу заходився улаштовувати концерт.

О 3-ій год., як звичайно, концерт не міг початися, а лише о 3:30. Отець Галик-Голутяк промовив коротко до зібраних,– не дуже чисельних,– декілька речень про особу бандуриста Віктора Мішалова, після чого на сцену вийшов 24-літній бравий молодець з концертовою бандурою в руках, готовий служить громаді. Заля дружньо вибухла оплесками: видно було, що Віктор Мішалов вже самою зовнішністю заімпонував каліфорнійцям. Панотець у короткому слові зазначив, що програму заповідатиме сам гість.

І ми почули: першою точкою буде «Верховино». Більшості зібраних відома ця пісня, так би мовити, славень карпатської краси-природи. Але цю чудову мелодію Мішалов на своїй бандурі так філігранно опрацював, розвинув варіяціями, що зачарував слухачів. Другою точкою була також популярна народна мелодія «Ой, не ходи, Грицю», також омузичена бандурою Мішалова і так само полонила звуками. До речі, хоч, може, й випадково, але вийшло дуже «по-соборницьки» «Верховино» репрезентує мелос українського заходу, а «Гриць» – українського сходу.

Наступна пісня – «Львівські фрагменти» муз. Григорія Китастого, а за нею – дума «Плач невольників». Тут вже до звуків бандури приєднався чистий і сильний з якимсь справді епічним забарвленням бас виконавця. Дуже вартісна, імпозантна ця річ. Поруч із останньою піснею першої частини програми – «1933 рік», про голод, текст Ол. Веретенченка, муз. Л. Гайдамаки, це дві, можна сказати, коронні речі з репертуару Віктора, в яких говорить не лише бандура, а й голос бандуриста. Щоправда, до цих обох пісень слід додати ще «Думу про Марусю Богуславку», яку концертант зумисно помістив у середині другої частини.

У другій частині В. Мішалов виконав інструментальну перлину Г. Китастого «Гомін степів», одну річ з європейської клясики «Пасакалія» Генделя і проспівав дві жартівливі пісні (третя «Ти сказала прийди, прийди» виконана «на-біс»): «Чи я, мамо, не доріс?» і «Три діди».

Останньою була популярна австралійська пісня, «Вальцінг Матільда» в муз. обробці В. Мішалова. Гарна це річ і гарна бандурна інтерпретація її В. Мішаловим.

Накінець скажемо загально: вдало дібрана програма концерту і висока майстерність виконання справили незабутнє враження на слухачів, що були в залі УКО.

В особі Віктора Мішалова українська громада діяспори має першорядну мистецьку одиницю, яка заслуговує не лише на моральну, а й всебічну матеріяльну підтримку.

Анатоль Юриняк
Свобода. Український щоденник.
25.09.1984, №183 – с.8

Відомий бандурист Віктор Мішалов з Австралії в кінці квітня прибув на відвідини українських поселень Північно-американського континенту.

Одна з його основних причин приїзду,– це взяти участь у концертовому турне, як соліст з Капелею Бандуристів ім. Т. Шевченка, яка вперше виступає під диригентурою Володимира Колесника. Також В. Мішалов плянує дати кілька індивідуальних концертів.

Вміжчасі Віктор уже відвідав школу та ансамблі бандуристів у Дітройті, Клівленді, Чикаго та інших місцевостях, де зустрічався з місцевими бандуристами, давав демонстрації гри на бандурі та показував можливості вищої техніки гри. Він також розробляє техніку гри на бандурі з членами Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка.

На літо Віктор Мішалов уже є заангажований на інструктора на різних курсах і семінарах у ЗСА і Канаді.

У 1982 році В. Мішалов видав першу свою і першу у світі інструментальну платівку гри на бандурі. У травні ц.р. має вийти його друга інструментальна платівка, з додатком сопілки в деяких точках. Фірма «Євшан» з Монтреалю виробляє і розповсюджуватиме його платівку.

Прослухавши платівку В. Мішалова або його самого, багато слухачів рахують його віртуозом, але Віктор себе ще не уважає таким. Він твердить, що ще замолодий на віртуоза та що перед собою має багато перспектив для дальшого удосконалення гри на бандурі.

В. Мішалов, якому 25 років, народився в Австралії; батько з Полтавщини, мати з Волині. Він закінчив музичний теоретичний факультет Сіднейського університету. На запит – де він навчився гарної української мови, він дає признання батькам і дідусеві, який йому змалку багато читав казок, як також дає кредит українській «Рідній Школі» в Австралії. Що найголовніше, Віктор твердить, що читає українські книжки і пресу та постійно уживає українську мову між своїми, і навіть думає по-українському.

Бандурою Віктор захопився, коли йому було щойно 10 років, почав учитися самотужки, згодом віднайшов учителів та майстрів бандури, в яких учився на Заході, та провів два роки в Україні, де учився музики і бандури в Києві.

Під час перебування в Україні Віктор робив досліди про бандуру і бандуристів та їхню долю, про що він уже друкував кілька документальних статтей в українських журналах і часописах. Віктор каже, що має готові до друку книжки: історія бандури, твори й листи Гната Хоткевича, під ручники гри на бандурі та коло 40 статтей дослідної праці. На жаль, як студент і музикант на видання цього матеріялу він не має фіндів і шукає спонзорів.

На запит, як-він досягнув такого високого рівня грання на бандурі, Віктор підкреслює: «Для розроблення техніки і пальцівки треба вправи, кожного дня вправи – місяці й роки».

Перебуваючи на цьому континенті, де українські громади значно більші, ніж в Австралії, Віктор висловлював думки про далеке майбутнє і можливості евентуального переїзду на постійно до ЗСА чи Канади, і тут може продовжувати магістерку та докторат з музики.

Після турне з Капелею і після літніх вакацій у ЗСА і Канаді. Віктор повернеться до Австралії, до Сіднейського університету, де він інформує, з початком наступного навчального року буде уведено студії на ступінь бакалавра музики в галузі бандури. Навчальна програма буде базована на програмі Київської консерваторії з додатковими зайняттями харківським стилем. В Австралії дуже дешево вчитися і жити. Університетська освіта безкоштовна і тому багато студентів приїжджає з ЗСА і Канади. У рамках курсу студент мусить взяти одну чужоземну мову. Дозволяється брати українську мову, що викладається в університеті на катедрі українознавства. Вже записалось чотири студенти. Як буде досить зголошень, то в короткому часі будемо мати висококваліфікованих виконавців і викладачів. Вони дістануть диплом вищий, ніж у консерваторії. За докладнішими інформаціями слід звертатись до: Mr. V. Mishalow, Departament of Music, University of Sidney, Sydney 2006 N.S.W. Australia.

О. Пошиваник
Свобода. Український щоденник.
05.06.1985, №105 – с.3, 4

Дітройт – місто осідку Капелі Бандуристів. Хоч ми може не чуємо її частіше як інші міста, однак то все. що торкається кобзарського, мистецтва, знаходить у нашому місті жвавий відгук.

Так було і 26-го лютого цього року, коли з концертом-доповіддю виступив Віктор Мішалов. Вечір був організований культурно-громадським клюбом і на нього прибула численна публіка.

В. Мішалов – прізвище не нове для дітройтської громади. Вже на першому концерті Капелі під новим диригентом Володимиром Колесником він мав сольову інструментальну точку. Це доказ, що такий диригент як Колесник уважав його гідним такого вирізнення.

Постать – інтригуюча. Бо ця молода людина, народжена в Австралії, появляється в осідку капелі, де багато знаменитих бандуристів, і відразу виявляється віртуозом гри на бандурі.

Коли прослідити історію його життя, то відкривається, що це пристрасне замилування до бандури є наслідком плеканої атмосфери родинної хати та особистого нахилу до музики. Бо в тій родинній хаті завжди була бандура. Батько грав і приходили гості, що також грали на бандурі. Малий хлопець бачив це і чув цей інструмент, втягаючи в себе його звук та мелодії пісень. І відізвалася в ньому любов до цього інструменту, який віками служив нашому народові як засіб збереження історичної памя’ти і як вияв музичного генія нашого народу. Батько, будучи свідком захоплення сина цим інструментом, сприяв його нахилові. Його технічне опановання гри поступає швидко вперед. Він нав’язує контакт з Дітройтом. Григорій Китастий, відомий зі своєї готовості завжди помогти молодим, пересилає ноти, подає поради. Він почувається вже настільки сильним, що починає організовувати курси гри на бандурі. Брак інструментів спонукав його звернутися до Києва, і йому прислали 70 бандур. В один час на курсах має 90 учнів.

В 1978 році дістав стипендію і приїхав до Дітройту, до Капелі. В часі одного концерту в Вінніпегу совєтський консул запросив його до Києва. Солідно вже приготований, дістав стипендію і поїхав на дворічні студії в Україну. Там дістався до консерваторії, відтак вписався в університет. Як студент користав з університетської бібліотеки, в якій знаходив багато рідкісних матеріялів, що відносяться до бандури.

Здобувши в цей спосіб широкі теоретичні і практичні знання, він повернувся до Австралії, де закінчив музикологію та педагогічні курси, які дозволяють йому вчити в школах. Розвиває активну публіцистичну діяльність, видає підручники гри, пише статті на теми історії бандури та інших народних інструментів. Що дуже цінне, він також компонує. Награв три платівки, остання четверта, тільки тепер закінчена (з козацькими думами).

Своє віртуозне опановання бандури він виявив, виконуючи кілька старинних дум, такі як «Дума про Марусю Богуславку», співаючи їх так, як ми собі уявляємо, співали кобзарі. Це правдоподібне відтворення їх оригінальности було для публіки найбільш цінним та цікавим пережиттям. Він демонстрував також різні типи бандур, пояснюючи їх технічні притаманності, а також розповідав про долю деяких бандуристів, з якими чомусь траплялися дивні нещасні випадки, які робили їх каліками.

Він був щедрий своєю програмою, яка залишила у присутніх дуже приємний спогад і бажання в недалекому майбутньому знову його почути.

Володимир Баран
Свобода. Український щоденник.
25.03.1988, №57 – с.7

Літньою порою 1988 року відвідав Англію відомий бандурист Віктор Мішалов. Він дав ряд концертів у різних містах поселення українців в Англії.

Віктор Мішалов народився в Сіднею, Австралія, в 1960 році. Грою на бандурі захопився від 11 років і вивчав мистецтво гри на нашому національному інструменті в ансамблі Сіднею під керівництвом Григорія Бажула, який був учнем видатного українського бандуриста Гната Хоткевича.

У 18 років Віктор Мішалов одержав стипендію від австралійської Ради мистецтва для вивчення гри на бандурі в Америці, де продовжував своє навчання у відомих бандуристів Петра Китастого, Петра Гончаренка, грав при Капелі Бандуристів ім. Тараса Шевченка.

Для кращого вдосконалення гри В. Мішалов дістався до консерваторії ім. Чайковського в Києві, де вчився в одного з найкращих сучасних бандуристів проф. Сергія Баштана. У Києві брав також приватні лекції в Григорія Ткаченка, представника старосвітського кобзарства і майстра гри на бандурі.

Повернувшись в Австралію, Віктор виступав з концертами в Австралії та неодноразово виїжджав, у різні країни Европи, а в 1983 році на запрошення Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка приїхав до Америки, де взяв участь як соліст у турне Капелі по цілій Америці, вдосконалюючи свою гру під керівництвом П. Китастого і П. Гончаренка.

Віктор Мішалов – молодий інтелігентний мужчина гарного українського вигляду з досконалою українською мовою, що звучить солов’їним співом київського акценту. 6-го серпня ц.р. він дав концерт гри на бандурі в Домівці Об’єднання Українців у Великобританії в м. Олдгамі, Північна Англія. Був вітряний соняшний день, приїжджі гості спочатку відвідували українську виставку, влаштовану ювілейним Комітетом для відзначення 1000-ліття прийняття християнства в Україні в Музеї й Бібліотеці м. Олдгаму під опікою місцевого Центру Зацікавлень при управі міста. Виставка триватиме протягом шести місяців і її відвідують як місцеві, так і околичні та приїжджі українці, англійці й інші народи. Виставка зображує головні події з історії України, які є ілюстровані рисунками й фотографіями та має встатковані кімнати церковного, побутового і мистецького життя і творчости українського народу. На відеофільмах там можна бачити виступи танцювальних груп та фільми про голод в Україні («Жнива розпачу») та інші. В одній із заль є виставка українського скульптора Григорія Крука.

Перед концертом у залі Музею Віктор Мішалов демонстрував перед присутніми техніку гри на бандурі, пояснював мистецтво гри на бандурі та давав особисті інструкції і відповіді на запитання всім зацікавленим бандурою. Від нього молодь довідувалася, що бандура є українським національним інструментом, яку раніше називали кобзою. Багатострунна наша бандура була відома в Україні ще в VII столітті, проте найбільшої популярности здобула в XV-XVIII століттях, за часів козацької доби, коли кобзарі-запорожці ходили від села до села, співаючи історичні пісні і думи і тим розбуджуючи національну свідомість народу в боротьбі за волю України. Після зруйнування Січі мистецтво гри на бандурі дещо занепало, проте в кінці XVIII і XIX століттях національне мистецтво гри на бандурі, як і українська національна свідомість, розбуджена нашими великими письменниками і музикологами, оживає, і стає частиною українського культурного життя. Нового розквіту набуває мистецтво гри на бандурі з національним відродженням часів перших визвольних змагань і існування Української Народної Республіки. Відомими бандуристами були Остац Вересай, Михайло Кравченко, Терешко Пархоменко, Гнат Хоткевич, Василь Ємець, учасник визвольних змагань, що жив у Каліфорнії і виробив новий зразок бандури, яка має більше струн і на якій можна грати складні твори. Гру на бандурі продовжували на еміграції Капеля Бандуристів ім. Шевченка під проводом Григорія Китастого, Володимира Божика та їх наступників, що продовжують і розвивають мистецтво гри на бандурі й тепер. Бандура є своєрідний наш національний інструмент. Поєднуючи басові струни й приструнки, вона дає необмежені можливості грати мелодію і супроводжу вати її басами.

Про ці властивості бандури читається в теорії. І ось на сцені великої залі з’являється молодий бандурист нашого часу. Він має дві бандури – одна виробу з України, друга з Англії. В українському однострої Віктор Мішалов виглядає немов справжній козак з Запорізької Січі.

Концерт починає збіркою українських пісень в обробці Китастого. Під вмілими пальцями дзвенять весняні пісні, вчувається ехо степів, переливають ся, мов дзвони, рідні українські мелодії. Чудо нашого національного інструменту – тонкощі, делікатність і шляхетність звуків не перевершать жадного інструменту в світі, здається відбивається душа народу в тих звуках, все найкраще, чим багатий і славний, чим відмінний від інших наш український народ. Дійсно бандура є відгомоном душі нашого народу. Як же сердешно вітали молодого бандуриста всі присутні, як гордо билося серце за його успіхи, як радісно було знати й відчувати, що ми живемо, що культура наша не вмирає, шо родяться нові таланти, нова любов до свого рідного, немов перевтілюються душі тих, що відійшли у вічність, щоб жити вічно.

В. Мішалов Виконав ряд пісень як «Дума про Марусю Богуславку», глибоким своїм баритоном прикрашуючи гру. Виконав козацький танець «Гайдамаки», «Пісню про Сагайдачного» на слова Огієнка, музичний момент Овчаренка, варіації на теми українських пісень «Пливе човен», сонату Бортнянського, фантазію на українські теми музика Ликова, сюїту ч. 1 Гната Хоткевича, рукопис якої він знайшов в Австралії. Дума про Кафу в Криму. Гучні оплески присутніх змусили молодого бандуриста деякі мелодії повторити. Вдячність слухачів була нагородою за великий труд, пов’язаний з навчанням гри на бандурі, за любов до рідного нашого українського інструменту – бандури, за всі старання опанувати гру якнайкраще, а для цього шукати найліпші джерела науки нашого часу, не рахуючись з просторами, небезпеками і часом неприємностями. Молодий талант перемагає все, бо він, мов покликаний Богом, мусить жити, бо талант – це є його життя.

Дай Боже дальших успіхів молодому бандуристові, щоб оживляв наші душі любов’ю і вірою в усе найкраще в нашому українському народі.

В. Смерека
Свобода. Український щоденник.
16.09.1988, №177 – с.7

Українська спільнота в Австралії щаслива тим, що мала у своєму суспільстві мистців різного роду і різного калібру.

Я не берусь зараз перечислювати імена видатних людей, які заслуговують на велику пошану. Мистці старої генерації цілком себе оправдали, а от щодо молодшого покоління, то ми досить таки при-бідніли.

І тому я з великою приємністю хочу тут відзначити особу Віктора Мішалова. Він може бути гордістю не лише нашої спільноти в Австралії, але і цілої української діяспори, або навіть і українського люду у нашій батьківщині.

Пригадую молодого юнака Віктора, коли він отримав перші знання із гри на бандурі від Григорія Бажула. Приїздив Віктор до мене і хвалився: «Послухайте, що я вивчив сьогодні!» А на другий тиждень то вже був інший твір. І так день за днем Віктор удосконалював мистецтво гри на бандурі. Він був фанатиком у цій справі, працював ночами, часом забуваючи про їжу.

Вікторовою мрією було зробити з бандури те, що зробив Сеговія (клясичний еспанський музика) із гітарою.

І тому було цілком природним, що він опинився в Київській консерваторії (1979-1981 рр.), де вишколював свої знання у проф. Григорія Баштана та Георгія Ткаченка. Мало того, Віктор підкупами добирався до заборонених матеріялів про музику і бандуру (та бандуристів) в бібліотеках і державних архівах. Більше того, він мав сміливість робити фотокопії. Всі ці інформації йому згодились в майбутньому для писання наукових праць на теми кобзарського мистецтва. З-під його пера вийшли такі грунтовні праці: «Кобзарі-бандуристи XIX — початку XX століть», «Початковий курс гри на бандурі харківським способом», «Кобзарі при польському дворі», «Бандурист Йосип Сніжний», «Українські кобзарські думи», «Народні музичні інструменти України» (англійською мовою).

Автор статті у поважному журналі «Народна творчість та етнографія» (ч. 6 з 1990 р., Київ) 0. А. Правнук пише: «…Доброю поінформованістю про те, в якому стані перебуває розвиток мистецької гри на бандурі в Україні відзначаються статті Віктора Мішалова, від зацікавлення якого нічого не може сховатись…».

Свої знання з музики Віктор Мішалов підкріплював, спілкуючись з такими видатними бандуристами як Григорій Китастий, Петро Гончаренко, Василь Ємець, Григорій Назаренко, Петро Китастий.

Перебуваючи в Америці, Віктор став членом славної капелі бандуристів ім. Т. Шевченка і відбув разом з нею гастролі по США. Крім того, Віктор Мішалов давав самостійні концерти в Нью-Йорку, Детройті, Торонті, Вінніпезі, Колґарах, Лондоні, Парижі, Амстердамі (де він виступав перед королевою Голляндії) та на нашій батьківщині.

Уперта, фанатична праця і непересічний талант привели на сьогодні цю молоду людину до високої майстерности віртуоза, признаного як на еміграції, так і в Україні. Його концерти всюди проходили з великим успіхом.

Про гру Віктора Мішалова пишуть так:

«…Одностайно говорили про непересічний талант молодого бандуриста і подивляли, як далеко від України Віктор Мішалов самотужки став талановитим бандуристом…» («Свобода», Віталій Лехтер).

«…Віктор Мішалов… один з небагатьох віртуозів гри на бандурі на еміграції…» («Вільна Думка», 4.2.82, В. Онуфрієнко).

«…Слухачі зі щирим захопленням прийняли його (В. Мішалова) виступ, бо побачили і почули високоякісний результат оригінальної праці молодого бандуриста, який розкрив нові аспекти самого інструменту…» («Українські Вісті», 18.9.83, Роман Рахманний).

«…В особі Віктора Мішалова українська діяспора має першорядну мистецьку одиницю, яка заслуговує не лише на моральну, а й всебічну матеріяльну підтримку…» («Свобода», 25.9.84, Анатолій Юриняк).

«…Справжньою сенсацією був сольовий виступ на бандурі Віктора Мішалова. Цей молодий чоловік уже встиг стати віртуозом на цьому інструменті. Бандура під його пальцями звучить не тільки як бандура, а при потребі також як арфа, як зітер і грецька мандоліна…» («Український Голос»/«Канадський Фармер», 20.5.85, В. Бендер).

«…Приємною мистецькою новиною на концерті (виступи капелі бандуристів ім. Т. Шевченка) був сольовий виступ бандуриста-віртуоза Віктора Мішалова, який своєю грою підніс бандуру до вершин технічних можливостей…» («Свобода», 15.5.85, Кирило Цепенда).

«…Високий професіоналізм і віртуозність, повернення забутих творів нашої спадщини — все це створило тут, в Україні, атмосферу високої поваги… Мені, як досліднику творчости засновника харківської гри на бандурі Гната Хоткевича, відомо те, що рукописи та музична спадщина цього велета нашої культури майже втрачена… І тому ця велика робота, яку проводить Віктор Мішалов щодо повернення харківської бандури, заслуговує на пошанування…» («Новий Шлях», 26.5.90, Андрій Ткачук, викладач катедри історії світової культури Тернопільського Державного Педагогічного Інституту).

«…В концерті («Веселки» в Україні) взяв участь відомий бандурист і педагог з Сіднею Віктор Мішалов, автор ряду розвідок про бандуру… На Україні він дав уже багато концертів…» (М. В. Гуць, «Народна Творчість та етнографія», ч. 6. 1990 р.).

«…Бандура в руках Віктора Мішалова — це якесь особливе диво, її струнам підвладні все — і туга, і радість, і ніжність. Гра Віктора Мішалова — майстерна емоційна, високопрофесійна, а репертуар цікавий, багатий і оригінальний» (А. Філатенко, «Радянська Волинь», 18.7.90 р.).

Крім безпосередньої концертової праці з бандурою, Віктор Мішалов приділяє багато часу й енергії організації семінарів по удосконаленню гри на бандурі з молодими адептами, редагує журнал «Бандура» (єдиний в світі), випускає свої довгограючі платівки і касети, цим самим розповсюджуючи українську культуру.

Віктор Мішалов вперше в Австралії добився того, щоб бандура, як музичний інструмент, була введена в програму навчання Міністерства Освіти на залік в шкільних іспитах по музиці.

При нагоді мушу повідомити, що всі виступи Віктора Мішалова в Україні кінчались вставанням присутніх і вигуками «Слава Україні!».

Петро Кравченко
«Віктор Мішалов — бандурист»
Альманах українського життя в Австралії, Сідней, 1994, стор.: 892-894

Віктор Юрійович Мішалов – бандурист, дослідник кобзарства, композитор, диригент.

Народився він 4 квітня 1960 року в м. Сіднеї (Австралія). Закінчив музичний факультет Сіднейського державного університету (1984), Сіднейський педагогічний інститут (1986). Із 1970 р. вивчав гру на бандурі в П. Деряжного, Г. Бажули, а потім – на стипендію Австралійської Ради Мистецтв – у Північній Америці в П. Гончаренка, Г. Китастого, П. Китастого, В. Ємця та Л. Гайдамаки. У Київській консерваторії протягом 1979-1984 рр. навчався по класу бандури (проф. С. Баштан), диригування (проф. М. Щоголь), вокалу (проф. М. Єгоричева та М. Кондратюк). Одночасно в Києві вивчав і гру на старосвітській бандурі в Г. Ткаченка. Працював викладачем у школах Австралії, а з 1988 р. – у Торонто (Канада). Від 1988 р. – концертмейстер Української Канадської Капели Бандуристів імені Т. Г. Шевченка. Засновник Канадської Капели Бандуристів (1991). Від жовтня 1999 р. – заслужений артист України. Кандидат мистецтвознавства (20 лютого 2009 року в Харківській державній академії культури успішно захистив кандидатську дисертацію «Культурно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на харківській бандурі»). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (серпень 2009 р.).

Концертував Віктор Мішалов в Австралії, Європі, Північній Америці та Україні із сольними концертами на бандурі, а також у супроводі симфонічного оркестру. Видано перші диски його інструментальної музики на бандурі (1982, 1985, 1988, 1989), перший компакт-диск (1992) та інші компакт-диски в супроводі оркестру (1998, 2000), відеопідручник гри на бандурі (2001), CD у виконанні Канадської Капели Бандуристів (2005, 2009). У цілому він автор понад 90 статей і довідок про українську музику, кобзарство й історію бандури. Дослідник творчості Г. М. Хоткевича й харківської бандури. Автор музики до кількох документальних фільмів.

У липні-серпні 2010 року за сприяння Товариства українського козацтва імені І. Богуна в Австралії та підтримки Міністерства культури і туризму України, Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна-Світ», Центру національних культур митець здійснив концертну подорож «Шляхами кобзарів», під час якої виступив у містах і селах Харківської, Сумської, Полтавської, Київської, Тернопільської, Хмельницької, Волинської, Львівської та Закарпатської областей. Основу концертної програми склали інструментальні твори («Коломийка», муз. М. Колесси; «Таращанський козачок», обробка П. Гончаренка; «Невільничий ринок у Кафі», муз. Г. Хоткевича), «Поема про 1933 рік» (сл. О. Веретенченка, муз. Л. Гайдамаки), «Пісня Мазепи» (сл. М. Степаненка, муз. В. Мішалова), мелодекламація «У тієї Катерини» (сл. Т. Шевченка, муз. Г. Хоткевича), українські народні думи «Про бідну вдову» (перейнято від Г. Ткаченка), «Маруся Богуславка» (від кобзаря М. Кравченка), «Буря на Чорному морі» (мелодія Г. Хоткевича), гумористичні пісні («Сіяв мужик гречку», слова і музика народні; «Сільський адвокат», сл. М. Домонтовича, муз. В. Мішалова) та інші твори. Як бачимо, частина з них або зовсім не відома, або ж мало відома в Україні. Надзвичайне зацікавлення в слухачів вони викликають ще й своєрідністю індивідуального стилю виконання, сутність якого полягає в тому, що бандурист грає харківсько-зіньківським способом, тобто перебирає струни обома руками й усіма десятьма пальцями, що дає можливість використовувати найбагатші виражальні засоби бандури порівняно з іншими способами гри. Далі подаємо нотатки про цю подорож у Полтавській області.

23 липня, с. Березоточа, м. Лубни

Старовинна назва Лубен – Лубні, Лубень. Місто засноване 988 року київським князем Володимиром Святославичем як сторожова фортеця. 1107 року українські князі тут розгромили половців. Пізніше Лубни занепали. З 2-ої половини XVI століття вони належали князям Вишневецьким. 1658 року як адміністративну й військову одиницю на Лівобережній Україні створено Лубенський полк із полковим центром у Лубнах. До складу Лубенського полку спочатку входило 13 сотень, у 2-ій половині XVIII століття – 23. Козаки Лубенського полку брали участь у повстаннях проти гетьмана Івана Виговського під проводом Мартина Пушкаря та Якова Барабаша (1657-1658) й інших козацько-селянських рухах. 1781 року, після ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні, територія Лубенського полку відійшла до Київського і Чернігівського намісництв. За царських часів Лубни були повітовим містом Полтавської губернії. 1918 року тут відбувалися бої Окремої Запорозької дивізії з більшовиками. У місті жив і працював відомий український письменник Володимир Малик (Сиченко). Неподалік Лубен у с. Березоточі знаходиться дослідна станція лікарських рослин Інституту агроекології Української академії сільськогосподарських наук. Тут у с. Солониця народилися кобзар Євген Адамцевич (1904-1972), письменник Василь Барка (Очерет) (1908-2003), дослідник кобзарства, доктор філологічних наук, професор Павло Охріменко (1919-1997).

На Лубенщині широко побутувало кобзарське мистецтво та думовий епос. Лубенський лікар М. Ніговський, П. Куліш, А. Зайкевич, П. Мартинович та інші фольклористи в Лубенському повіті від кобзарів та лірників А. Никоненка, Ф. Кононенка, П. Кулибаби, співака Лександра Михайлюка записали українські народні думи «Козак Голота», «Бідна вдова і три сини», «Сестра та брат», «Буря на Чорному морі», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Про Ганджу Андибера», «Про Марусю Богуславку», «Про козацьке життя», «Плач невольників», «Про перемогу під Корсунем». У Лубнах бував кобзар Федір Кушнерик.

Кобзар Анатолій Парфиненко подав свідчення про 12 співців, які у 20-х роках ХХ ст. жили або мандрували на Лубенщині й Миргородщині. Тісно пов’язане з Лубнами і життя Миколи Зайця, церковного регента, учасника Харківської, Шишацької та Миргородської капел бандуристів. Із 1918 по 1923 рік він служив у військових формуваннях УНР і при 225-му стрілецькому полку в Лубнах працював керівником гуртка бандуристів. Був двічі арештований, а 1938 року засуджений особливою трійкою до розстрілу, пропав безвісти. У другій половині ХХ ст. в Лубнах жили і працювали бандуристи Леонід Кобилянський та Іван Кудін. Нині в Лубенській музичній школі є клас бандури, у ньому працюють чотири викладачі, щороку до цього класу набирають близько 20 дітей, частина з яких продовжує оволодівати грою на бандурі в Полтавському музичному училищі. Юні бандуристи беруть дієву участь у культурно-мистецькому житті міста, району та області.

Полтавщина особливо дорога Вікторові Мішалову. Тут у селі Чорнобаї (нині Черкаська обл.) з багатодітною родиною жив його прадід Василь Мішалов. У Золотоніській чоловічій гімназії він навчався. У Березоточі на Лубенщині на станції лікарських рослин працювали його дідусь Марко Мішалов та бабуся Домна Погодіна. Тут народився його батько Юрій. Тож цілком зрозуміле бажання п. Віктора відвідати ці краї.

…Швидко мчить авто трасою. Ось і Березоточа. Ось і дослідна станція лікарських рослин Інституту агроекології Української академії сільськогосподарських наук. Чи ж пам’ятають тут Марка Мішалова, Домнікію Погодіну та їх сина Юрія? Назустріч нам іде, посміхаючись, жінка. Ще в дорозі заступник начальника відділу культури й туризму Лубенської міськради Світлана Васюк попередила, що в Березоточі нас чекає кандидат біологічних наук, директор дослідної станції з наукової роботи Людмила Глущенко. У тій привітній та симпатичній жінці вгадуємо саме Людмилу Анатоліївну. Знайомимось. Проходимо до затишної зали, обставленої книгами, журналами, газетами. Тут нас зустрічає вже літній чоловік, колишній завідувач виробництвом Микола Сапа. Кажуть, що має підійти ще одна колишня співробітниця. Микола Павлович розповідає історію станції, знайомить п. Віктора з науковими працями його діда, які тут дбайливо зберігаються. А Людмила Анатоліївна приносить з архіву світлини, на яких п. Віктор легко впізнає свого діда. Затим підходить Ельвіра Бойченко. Їй уже за 80. Вона добре пам’ятає Марка Мішалова та Домну Погодіну, під керівництвом якої працювала. Характеризує обох як чуйних, розсудливих і шляхетних людей, з котрими завжди було цікаво. На завершення Віктор виконує думу «Про бідну вдову і трьох синів». Твір зворушує уже сивих слухачів. Про що вони думають? Про прожите і пережите? Про своїх давніх друзів? Про їхнього внука, що так несподівано з’явився тут і переніс у спогади про давно минулу юність? Мабуть, про все потроху. Лише стареча сльоза скочується помережаним зморшками обличчям. Гість і господарі обмінюються подарунками. Зворушлива зустріч, щемливо-бентежне прощання і запросини та сподівання на нові побачення… Після закінченні подорожі Закарпаттям наприкінці серпня 2010 р. В. Мішалов повернувся в Березоточу і дав тут концерт, який викликав незвичайне захоплення краян.

У Лубнах в актовій залі музичної школи збираються слухачі. Заступник начальника управління культури Лубенського міськвиконкому С. Васюк доклала всіх зусиль, щоб якнайкраще підготувати зустріч. І це їй вдалося. Дієву допомогу надав і міський голова Василь Коряк. 14 година 35 хвилин. Концерт Віктора Мішалова розпочинається. Програма та сама, що й у Переяславі-Хмельницькому. Але стільки емоцій, стільки нових вражень! Які тут різні люди, але щось їх об’єднує, чогось чекають їхні спраглі душі. Намагаюся з’ясувати, що ж саме це «щось». Спостерігаю за тим, як слухачі сприймають кожен виконуваний п. Віктором твір, як його переживають, про що думають, до яких висновків доходять.

Тетяна Бутрим, журналіст, учитель української мови та літератури: «Рецитації Віктора Мішалова, будь-то думи «Про бідну вдову і трьох синів», «Маруся Богуславка», «Буря на Чорному морі» чи «Пісня Мазепи», «Пісня про Сагайдачного», діють на слухача гіпнотично Виконавець послідовно розвиває музичний мотив, жодного разу не відчула якихось дисонансів, створюється враження, що ніхто не грає, ніхто нічого не виконує. Відтак тебе охоплює відчуття того, що ти природно живеш у природному світі, адже мелодії, зміст виконуваних творів – не щось стороннє Вони виражають тебе, і ти знаходиш вираження себе в них. Цей світ твориться сам по собі, він творить тебе, а ти – його»

Олександр Печора, редактор газети «Ріднокрай», голова Лубенської «Просвіти» імені Т.Г. Шевченка: «Віктор Мішалов якось легко й природно вводить слухача в досі забутий і не знаний нами наш національний світ, світ нашої далекої давнини, нашої історії, коли наші предки одностайно ставали проти турецько-татарських поневолювачів, коли боротьба за рідний край, за його волю і честь були справою кожного Це те, але разом з тим і не те, що ми вивчали в школі Це, усе-таки, щось інше Слухав, наприклад, думу «Маруся Богуславка» та музичну картинку «Невільничий ринок у Кафі» і відчував власну причетність до національної історії, ще раз і ще глибше усвідомлював свій моральний обов’язок перед нею. У Віктора Мішалова немає ані грама штучності. У нього усе щиро, по-рідному, отже, й глибоко природно»

Олександр Бородін, менеджер: «Слухав «Невільничий ринок у Кафі», думи «Маруся Богуславка», «Про бідну вдову і трьох синів», «Поему про 1933», інші твори у виконанні Віктора Мішалова і ловив себе на думці: як довго, наполегливо і послідовно окупанти роз’єднували нашу націю, насамперед духовно, морально Робилося усе, щоб наше, рідне ставало для нас чужим, щоб ставились до нього зневажливо, з погордою.

Але ми вистояли у тій боротьбі. Наш національний епос, духовні цінності українського народу завжди додавали нам сил і снаги, завжди об’єднували нас духовно, об’єднували на ґрунті української національної ідеї. Зустріч з Віктором Мішаловим – ще одне свідчення того. Слухаєш його і входиш у світ якогось до кінця не збагненого самозабуття Оті перегри, мелізми, рецитації, які він увібрав у своє єство десь далеко від України – в Австралії чи то Канаді, знову і знову народжуються у твоєму серці, у твоїй душі. Ні, не струни бандури перебирає виконавець, він перебирає струни твоєї душі, твого серця Усе те не просто зачаровує аудиторію: починаєш відчувати і усвідомлювати – усі ми одна-єдина українська Родина. Чи то йдеться про наших далеких мужніх і героїчних предків, чи то тих, кого доля закинула до далекої Австралії і такої ж неблизької Канади, чи то про нас, наших сучасників, у серцях яких такі зустрічі, як зустріч із Віктором Мішаловим, пробуджують рідне, дороге, нагадують нам, що ми Українці, що Україна у нашому серці і її необхідно пробуджувати там кожному».

Виступ Віктора Мішалова, обмін думками з ним засвідчили ще одну вельми прикметну особливість нашого національного відродження, а саме – сімейну зацікавленість національними цінностями, формування на їх підставі сімейних взаємин, укладу родинного життя. Довідавшись про те, що до міста приїжджає Віктор Мішалов, потребу зустрічі з ним відчули кілька родин. Так, 57-річна бухгалтер-пенсіонер Наталія Авдєєва на концерт завітала з тридцятирічною донькою Лесею Касьян і трирічним онучком Мирославом. Як бачимо – одразу три покоління. Л. Касьян розповідає, що в них, як у справжній українській родині, свято шанують українську пісню. Друга бабуся Мирославчика Марія щедро передає свій багатий пісенний репертуар онучкові. Тому разом з українською піснею Мирославчик із дитинства всотує в себе український дух, народну мораль, національні духовні цінності. Як і його переяславський ровесник Дмитрик Захарець, хлопчик услухається в поки що не зовсім зрозумілі йому наспіви, заколисуючі мелодії. Але вони міцно залягають у його підсвідомість, пробуджують українські гени, очевидно, викликають якісь думки, здогади. Та коли Віктор Мішалов став виконувати українську народну гумористичну пісню «Сіяв мужик гречку», малюк щиро засміявся: «Чому ж щуку називають раком, а козу – цапом? Це ж неправильно?!». Що скажеш про такі перші аналітичні розміркування й висновки? Виросте з хлопчини щирий українець!

Не могли пропустити нагоди послухати Віктора Мішалова й Олександр Сиченко, син відомого письменника Володимира Малика, разом із дружиною Ольгою. Обоє переживають почуття незвичайного духовного піднесення. «Прожила уже чимало літ, а чогось подібного ніколи не чула. Відкрила для себе досі незнаний світ, – ділиться враженнями пані Ольга – Цей світ, ця бандура закладені в нас на генному рівні. Тому так щиро й бентежно відгукується душа на кожен звук, на кожен відтінок мелодії, на кожне слово» Пан Олександр висловлює свою щиру вдячність Вікторові Мішалову за те, що він разом з українцями-емігрантами зберігав там, за океаном, наші національні духовні цінності, рятував їх від комуно-совєтської чуми і тепер повертає до нас, в Україну. «Значить, Україна була, є і завжди буде», – підсумовує пан Олександр. Важко з цим не погодитись.

23 липня, м. Пирятин

Пирятин – місто на Придніпровській низовині над річкою Удаєм, райцентр. Уперше згадується воно в Лаврентіївському літописі під 1155 р. Близько 1362 р. Пирятин переходить під владу литовських феодалів, після Люблінської унії 1569 р. – шляхетської Польщі. За Гетьманщини місто входило до Кропивнянського, а з 1658-го – до Лубенського полку. У 1781-1920 рр. – це повітове місто (із 1802 р. – Полтавської губернії).

29 серпня 1900 р. у Пирятині народився український письменник і публіцист Сергій Домазар (Давиденко). Доля закинула його з родиною в далеку Австралію, де 18 липня 1987 р. літератор помер. Похований у Сіднеї. В автобіографічному романі «Замок над Водаєм» він зобразив події 1920-х років у Пирятині й на Пирятинщині. Роман перекладено англійською, а вперше в Україні видано в Сумах 2003 року.

Із цим краєм тісно пов’язане життя кобзарів та лірників Федора Баші, Дмитра Скорика, Єфима Перепелиці, Петра Ткаченка (Галашка), Федора Кушнерика. Скажімо, від Федора Баші у 1883-1884 рр. відомий фольклорист Василь Горленко записав думи «Про козацьке життя», «Прощання козака з родиною», «Чорноморська буря». А від Єфима Перепелиці – думу «Удова». Широко побутувала в краї і дума «Олексій Попович». Катерина Грушевська навіть говорила про те, що на Пирятинщині була своєрідна кобзарська школа, в якій культивувалася ця дума. Такий здогад підтверджується тим, що в багатьох варіантах думи герої тісно пов’язані з Пирятином («Олексій Попович пирятинський», «пирятинський родич», виїздить він із Пирятина, отаман також називається «пирятинський»).

Пирятин зустрів нас трохи стурбовано. «Спекотні дні. Час відпусток. Чи прийдуть люди?» – хвилюється т. в. о. начальника управління культури і туризму Пирятинського райвиконкому Валентина Артюхова. Прийшли. Правда, небагато. Усього 15 осіб. Концерт розпочався, а група в складі трьох осіб продовжує обговорювати свої виробничі справи. Когось це дратує, інші подають відповідні знаки. Але на те вони мало зважають. Та номер за номером усе більше й більше захоплює їх. Поволі, й самі того не зауваживши, вони залишають розмови про свої буденні справи і поринають у світ мелодій. «Не знаю, як то сказати, як то висловити, але те таке прекрасне, так зворушує тебе», – відповідає на мої запитання Олександр Олефіренко, один із них. «Ніколи не чула, скільки й живу, українських народних дум у, так сказати, живому виконанні. А ось почула і переживаю трепетні почуття», – збентежено говорить

зв’язківець Ніна Ковальова. Бідкаються, що так пізно дізналися, про те, що до Пирятина приїжджає Віктор Мішалов, члени Всеукраїнського об’єднання «Свобода» пенсіонерка Ганна Нестеренко та її донька Євгенія, а то б привели сюди своїх родичів, сусідів, знайомих, однопартійців. Учитель музики та співів Сергій Андріяш перейнятий багатим репертуаром гостя, гармонійним поєднанням різних манер виконання. Особливо вразила його англомовна пісня під супровід української бандури. «А це значить, що бандура має невичерпні можливості, що вона прадавня і цілком сучасна», – підсумовує п. Сергій. Отже, поштовх до відродження звичаїв національної духовності краю дано!

24 липня, м. Миргород

Заснований Миргород у середині XVI ст. До 1648 р. належав князеві Єремії Вишневецькому, згодом став полковим містечком Гетьманщини. Миргородський полк створений улітку 1648 р. під час національно-визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських загарбників. Козаки Миргородського полку брали участь у повстанні 1657-1658 рр. під проводом Мартина Пушкаря та Якова Барабаша проти Івана Виговського. 1781 р. після ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні територія Миргородського полку відійшла до складу Київського намісництва. Із 1802 р. – за часів російського панування – повітове місто Полтавської губернії, нині районний центр Полтавської області. У Миргороді народились українські письменники Панас Мирний (П. Рудченко) та Іван Білик (І. Рудченко). Із містом тісно пов’язане життя і творчість Григорія Сковороди, Давида Гурамішвілі, Тараса Шевченка.

Миргород – один із найвідоміших осередків кобзарства. Здавна тут побутував український народний епічний звичай, про що свідчать записи народних дум, зроблені в Миргороді, Великих Сорочинцях, Шахворостівці та інших навколишніх селах. Одним із перших таких записів є дума «Про смерть Івана Коновченка, або про похід Козаків проти Татар», який зробив Микола Цертелєв на Миргородщині 1814 р. від невідомого кобзаря. Знаним носієм епічного звичаю був миргородський кобзар Самійло Яшний. Він знав і добре виконував думи «Три брати Азовські», «Удова і три сини», «Дівка бранка», багато народних пісень, у Миргороді обирався головою цеху старців. Його учнем був кобзар Михайло Кравченко з Великих Сорочинець, від якого Ф. Колесса, О. Сластьон (від нього також записано думи), Микола Лисенко, Дмитро Яворницький записали думи «Утеча трьох братів з Азова», «Маруся Богуславка», «Невольницька дума», «Бідна вдова і три сини» та ін.

1908 року Леся Українка та її чоловік Климент Квітка за свій кошт спорядили на Полтавщину експедицію на чолі з Ф. Колессою для записування дум і пісень від кобзарів. Але учасникам експедиції царська охранка заборонила їздити містами й селами. Тоді миргородський художник, знавець кобзарства і виконавець дум Опанас Сластьон запросив експедицію та кобзарів Михайла і Платона Кравченків, Опанаса Баря, Миколу Дубину, Степана Пасюгу, Явдоху Пилипенко, лірника Антона Скобу, від яких і було записано на воскові валики українські думи та пісні. Повертаючись додому, Ф. Колесса зустрівся і з кобзарем Іваном Кучугурою-Кучеренком, від якого також записав кілька дум. Згодом він розшифрував ці записи і 1910 та 1913 рр. видав їх двома випусками. На основі цього матеріалу Ф. Колесса підготував ґрунтовний реферат, із яким 1909 р. виступив на ІІІ Міжнародному конгресі музичного мистецтва у Відні. Виступ пробудив інтерес до кобзарського епосу і жваво обговорювався учасниками конгресу, серед яких були відомий дослідник східної музики Е. Горнбостель та видатний чеський фольклорист і етнограф Л. Куба. На щастя, зроблені в Миргороді записи збереглися. Уже в наші дні за допомогою Бібліотеки Конгресу США воскові валики з ними вдалося відновити, а отже, і врятувати для нащадків.

На ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові (1902) Гнат Хоткевич доповів, що в Миргородському повіті на той час проживало 9 кобзарів і 15 лірників. 1922 р. було організовано Першу Миргородську капелу бандуристів імені М. Кравченка, але 1930-го вона розпалася. Дослідник кобзарства Кость Черемський у книзі «Повернення традиції. З історії нищення кобзарства» (Харків, 1999) наводить свідчення кобзаря Анатолія Парфиненка, який деякий час жив у Миргороді і приятелював з бандуристами І. Склярем, Я. Сітком, Д. Самойленком, а разом з останнім ще й заснував капелу бандуристів при Миргородському круп’яному заводі, про те, що у 20-роках ХХ ст. на Лубенщині та Миргородщині було 12 співців. Однак дикий розгул більшовизму приніс біду, горе, незчисленні страждання й мученицьку смерть багатьом кобзарям і бандуристам краю. Богдан Жеплинський у «Реєстрі народних співців, які були знищені у 30-х роках або доля яких невідома» наводить 17 імен і прізвищ кобзарів, бандуристів та лірників Полтавщини, поміж яких 5 – із Миргорода та Миргородщини. Це – Михайло Губенко, Петро Лавриш (Лаврик), Матвій (прізвище невідоме), Пасічниченко (ім’я невідоме) та Іван Сіроштан (див.: Жеплинський Богдан. Коротка історія кобзарства в Україні. – Львів, 2001. -С. 189-192). Такої ж долі зазнав і керівник Шишацької капели бандуристів Никифор Чумак (1892 р. н.). 1919 року він бере дієву участь у Дубчаківському повстанні в Миргородському повіті. 30 березня 1937 року був заарештований удруге і за «участь у керівництві контрреволюційною організацією» засуджений до розстрілу. За ухвалою ОУНКВС у Полтавській області від 21-23.03.1938 р. вирок було виконано 23.03.1938 р. о 23.00. По т. зв. справі «Чумака Н. – Зайця М.» проходила ще 41 особа, а це і знайомі Чумакові бандуристи та кобзарі. Разом із «керівниками» «контрреволюційної організації Чумака Н. – Зайця М.» до розстрілу було засуджено Колесника Пантелеймона Григоровича (1896 р. н.), Расторгуєва Сергія Андрійовича (1895 р. н.), Зінченка Іларіона Омеляновича (1888 р. н.), Володарця Петра Ілліча (1900 р. н.), Ульченка Василя Івановича (1879 р. н.), Крутька Миколу Порфировича (1899 р. н.), Садового Сергія Федоровича (1904 р. н.), Могильника Василя Семеновича (1895 р. н.), Красняка Марка Дмитровича (1898 р. н.), Приступу Михайла Лукича (1894 р. н.), Дядюренка Трохима Андрійовича (1904 р. н.), Глушка Костянтина Леонтійовича (1892 р. н.), Теслю Омеляна Степановича (1880 р. н.), Мироненка Микиту Івановича (1883 р. н.), Баштового Давида Романовича (1898 р. н.) (докладніше про це див.: Черемський Кость. Повернення традиції. З історії нищення кобзарства. – Х., 1999. – С. 100-104).

Із діяльністю Миргородської капели пов’язане й життя Дмитра Вовка (1907-1983). Бували в Миргороді й Федір Кушнерик та Євген Адамцевич. Прикметно, що син Опанаса Сластьона Юрій тривалий час жив і працював у США. Нині в Дембері (США) мешкає внук видатного фольклориста, кобзаря та художника. Там вони пропагували і пропагують творчу спадщину свого батька і діда.

Про все це й нагадав Віктор Мішалов своїм слухачам під час концерту в Миргороді. Правда, виступ відбувся за прикрих обставин: нинішні привладні партійці доклали всіх зусиль, щоб зірвати концерт. За кілька днів до нашого приїзду завідувачка відділу культури та туризму міської Ради Тетяна Колибельник нам заявила, що в них немає кому розклеїти по місту оголошення. Коли в інших містах місцеві радіо, телебачення, газети докладно інформували населення про приїзд Віктора Мішалова, то в Миргороді, швидше всього, вони одержали вказівку не робити цього або ж побоялися робити це самостійно. Дві жінки, які відпочивали в Миргородському санаторії-курорті, випадково довідалися про концерт, прийшли на нього. Вони потім розповідали, що багато хто з відпочиваючих охоче послухали б гру і спів Віктора Мішалова, але нічого не знали про його виступ у місті (хоч ми говорили особисто з директором курорту Вірою Ксьондз про можливість такої зустрічі, але вона заявила, що програма відпочинку в них уже детально розписана на два місяці і вільного часу зовсім не залишилося).

А все те засвідчило, що влада не так уже міцно і тримається, адже й за несприятливих обставин тепла, невимушена зустріч миргородців із п. Віктором відбулася. Харківські кобзарі буквально за кілька годин до нашого приїзду повідомили про це свого знайомого Олександра Ксьондзенка, координатора об’єднаних націоналістичних організацій Миргорода, який разом із друзями, як змогли, так і оповістили населення. Отож і в Миргороді послухати Віктора Мішалова прийшли родини Юрія Гриненка, Миколи Борисова, Олександра Ксьондзенка, приєдналися до них і Володимир Волик, котрий приїхав погостювати до мами з Голландії, письменник Анатолій Сазанський, інші мешканці міста. Усі вони зачаровано слухали «Таращанський козачок» (обробка П. Гончаренка), «Карпатську рапсодію» (муз. В. Мішалова), «У тієї Катерини» (сл. Т. Шевченка, муз. Г. Хоткевича), «Турецький танець» (муз. З. Штокалки), «Невільничий ринок у Кафі» (муз. Г. Хоткевича), думи «Про бідну вдову», «Маруся Богуславка», «Буря на Чорному морі» тощо. Припала їм до душі й пісня «Про Сагайдачного» на слова українського поета з Австралії, земляка миргородців В. Онуфрієнка. За згаданих вище обставин то було якось символічно…

Виступ Віктора Мішалова, як і всюди, в Миргороді також мав надзвичайний успіх. «Чарівник!» – так одним словом схарактеризувала почуте й пережите вже літня Раїса Карлюк, родичі якої грали в Миргородській капелі бандуристів. «Такого у нас, на жаль, не почуєш», – доповнила її товарознавець Валентина Ксьондзенко. «А мені найбільше сподобались думи», – сором’язливо, тиснучись до свого тата Миколи, сказала школярочка-початківець Софійка Борисова. «Вражає глибинний національний зміст мистецтва Віктора Мішалова. Воно потрясає, повертає нас до наших першовитоків – до козацтва, гайдамаччини, часів боротьби з турецько-татарськими та московськими поневолючами, відроджує дух войовничості, непокори, тому й так потрібне нам сьогодні», – підтримують своїх попередників Володимир Волик та Анатолій Сазанський. І то справді так.

25 липня, м. Гадяч

Засноване місто Гадяч 1634 р. За Гетьманщини було полковим, за царату (з 1802 р.) – повітовим. 16 травня 1658 р. гетьман Іван Виговський після приборкання ним проросійського бунту полтавського полковника Мартина Пушкаря й розриву з Москвою уклав тут договір. За цим Гадяцьким договором Україна в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств мала входити в союз як незалежне Велике Князівство Руське на рівних правах із Польщею та Литвою. На чолі князівства мав стояти гетьман, якого вибирали б українські стани пожиттєво й затверджував король. Договір передбачав окремі міністерські уряди, послів до спільного законодавчого сейму, судовий трибунал і скарб, окрему монету й армію. Польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні, а коли б у разі потреби зайшли, то переходили б під команду гетьмана. В Україні мали бути засновані 2 університети, дозволялося відкривати колегії, гімназії, надавалася свобода друку. Але невдачі Івана Виговського у війні з Москвою, що почалися після початкової великої перемоги під Конотопом (28-29.06.1659), відсутність високого рівня національного самоусвідомлення в широких масах зумовили повстання проти гетьмана і поклали кінець чинності Гадяцької угоди.

У містечку народилися Михайло Драгоманов, Олена Пчілка (Ольга Косач, мати Лесі Українки). Тут жили і працювали Панас Мирний, Леся Українка, бували Микола Гоголь, Ольга Кобилянська, Антон Чехов. Є училище культури імені І. П. Котляревського. Нині це районний центр Полтавської області.

На початку ХХ ст. Опанас Сластьон від учня кобзаря Хоми Коваленка, Олександра Гришка з с. Лютенька Гадяцького повіту записав думи «Удова» та «Плач невольників». Відоме й ім’я кобзаря Петра Гузя з цього ж села, який навчався в сорочинського кобзаря М. Кравченка. Від нього 1939-1940 рр. було записано думи «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Про трьох братів самарських», «Олексій Попович», «Бідна вдова і три сини», пісні «Віє вітер, віє буйний», «Ой гоп, чики-чики», «А в сусіда хата біла» та ін. Гузь брав участь у повстанні під проводом отамана Христового проти більшовиків і створив про нього пісню. Зі спогадів кобзарів М. Сарми-Соколовського та А. Парфиненка довідуємося, що «Пісня про отамана Христового» була дуже популярною у 1920-1930-х роках серед кобзарів Полтавщини. К. Черемський говорить, що 1989 року А. Парфиненко виконував її первісний варіант у Харкові. У «Реєстрі народних співців, які були знищені у 30-х роках або доля яких невідома» Б. Жеплинський називає й ім’я Гури (Гуріна) Петра Івановича з Красної Луки Гадяцького району, який пропав безвісти. У 30-х роках ХХ ст. у с. Веприк Гадяцького району працював бандурист Дмитро Андрусенко. У місцевій школі він організував капелу бандуристів, яка брала активну участь у культурно-мистецькому житті школи, села та району.

У Гадячі Віктор Мішалов уперше. Край вражає його багатою і поетичною, типово українською природою, звичаями, історією. Концерт-зустріч відбувся в Гадяцькому училищі культури. Значну роботу з підготовки до нього провела начальник управління культури Гадяцької районної Ради Лариса Труш. Дієву допомогу надала їй міська рада та районна державна адміністрація. Через місцеве радіо та газету населення було сповіщене про приїзд відомого у світі бандуриста, тому в актовій залі училища й зібралося чимало зацікавлених людей. Серед них учні, працівники культури, викладачі, пенсіонери.

Линуть над залою то легкі та грайливі коломийкові інтонації, то драматично-напружені ритми «Пісні про Мазепу», українських народних дум. В уяві слухачів постають образи степу, козацької могили, славного українського гетьмана Мазепи. Голос виконавця, звучання його бандури такі чисті та ясні. Вони переходять то в тиху розмову, то наростають і наростають, як грізні хмари підносяться вгору, а разом з ними оживає й витає в залі незнищенний український дух. Образ Мазепи в яскравому художньому потрактуванні вводить слухачів у глибоку задуму: це – наша історія, яку досі нам було велено не знати, аби ми залишалися безбатченками, аби тут вільно панувало комуністичне зло.

Віктор Мішалов коротенько коментує джерела та особливості виконання того чи того твору. Іноді це переходить у душевну розмову гостя зі своїми слухачами. Працівників районної бібліотеки імені Лесі Українки Вікторію Гайдабуру та Наталку Єщенко, наприклад, дивує глибоке знання В. Мішаловим історії гадяцького краю і Полтавщини загалом, наших звичаїв, мови. «Народився і виріс у далекому австралійському Сіднеї, але говорить про те, про що ми не знали, – діляться враженнями. – Біда наша в тому, що сьогодні наша молодь у кафе, барах, на дискотеках, а від свого, рідного, питомо українського вона така далека. Дякуємо панові Віктору, що зберіг наші духовні та ідейні цінності і повертає їх нам. Це повчально для нас. Також Вікторові необхідно мати своїх учнів, щоб вони продовжувати його благородну справу, щоб вона не загинула».

Особливо переймаються слухачі мелодекламацією «У тієї Катерини». Мораль граничної козацької честі та гідності потрясає кожного до глибини душі. Спостерігаю глибоку задуму. Значить, болить їм, осмислюють і сприймають… Кожному відома зі школи і дума «Маруся Богуславка». Нагадавши слухачам, що виконуватиме її миргородським способом, Віктор майстерно і на високому художньо-естетичному рівні розгортає ще одну сторінку нашої історії. Дума звучить як плач, як благання до наших сучасників бути пильними, вірними національно-визвольним ідеалам предків, виховувати на них нові покоління. Тому голос виконавця – голос-стогін, разом зі змістом та мелодією думи він творить єдине ціле, єдиний світ.

Звертаюся до директора Гадяцького районного Будинку культури Віктора Жартовського і прошу поділитися своїми враженнями та думками від почутого і пережитого. «Щось неймовірне! – говорить він. – На концерті Віктора Мішалова живеш у якомусь зовсім іншому, хоч і не знаному досі, але такому до болю рідному світі Від того щемно стає на серці: чому наше, рідне, дороге так довго залишалося чужим для нас? Вражає техніка виконання, колорит виконаних творів. Обидві руки не просто перебирають струни Вони викликають з них муки, болі, радощі і страждання Візьмемо для прикладу ту ж таки думу «Маруся Богуславка». Гармонія тут у всьому: своє, особисте (героїв твору, виконавця і слухача) і народне не існують самі по собі, вони самовиражаються одне в одному, творять єдиний світ Бачили, як зі стану того самозабуття дітей вивели лише оплески, що бурею зірвалися в залі Зміна інтонацій у голосі та мелодії також «працюють» на гармонію, своїм напруженим драматизмом рвуть душу. Для мене й сама бандура постала в новому баченні Не сумнівався в тому, що американські пісні можна чудово виконувати в супроводі, скажімо, гітари А тут раптом пісня англійською мовою – і все цілком природно, ніби так було завжди»

Після закінчення концерту слухачі ще довго обмінювалися думками, враженнями, дякували виконавцеві, висловлювали бажання, щоб така зустріч була не останньою.

25 липня, м. Лохвиця

Місто розташувалося в північній частині Полтавської області, районний центр Лохвицького району. В історичних джерелах воно вперше згадується 1320 р. У першій половині XVII ст. Лохвиця належала князям Вишневецьким. Згодом це сотенне містечко, а в 1802-1912 рр. – повітове місто Полтавської губернії. У Лохвиці бував Григорій Сковорода, тут йому встановлено пам’ятник (скульптор І. Кавалерідзе). Також є пам’ятник письменникові-землякові із с. Харківці Архипові Тесленку (скульптор І. Коломієць).

В історії кобзарства краю найчільніше місце займає Іван Кравченко. Народився він у Лохвиці в сім’ї кріпака дрібнобуржуазних дворян Крюковських, від яких і дістав прізвисько Крюковський. Деякий час жив у Сенчі, потім знов у Лохвиці, де на Прилипці разом із синами збудував хату і добув свого віку. Помер 1885 року. І. Кравченко-Крюковський – це втіленням класичного кобзарського звичаю. Він знав кобзаря, лірника Андрія Шута із Сосницького повіту Чернігівської губернії, кобзарів Антона і Трифона з Великих Бубнів Роменського повіту, Потапа з Нової Греблі Лохвицького повіту, лірника Архипа Никоненка з Оржиці Лубенського повіту Полтавської губернії. Репертуар Кравченка-Крюковського складали думи «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Олексій Попович», «Федір безродний, бездольний», «Самійло Кішка», «Три брати самарські», «Івась Коновченко, Вдовиченко», «Сокіл і соколя», «Проводи козака», «Сестра та брат», «Бідна вдова і три сини», пісні та псальми. Думи й пісні від нього в різний час записували Порфирій Мартинович та Василь Горленко.

Взагалі на Лохвиччині ще на початку ХІХ ст. записував думи від кобзарів Платон Лукашевич. У кобзаря Петра Неховайзуба з с. Бондарі Лохвицького повіту навчавсь Опанас Сластьон. Під портретом кобзаря, намальованого власноруч, О. Сластьон написав: «1875, с. Бондарі Лохвицького повіту. Мій «пан-отець», що навчив мене співати думи. О. Сластіон». Сластьон також виконав портрети кобзарів Лохвицького повіту Трихона Магадина (1876), хлопця-кобзаря Петра, учня І. Крюковського (1876). Наприкінці ХІХ ст. у Лохвиці жив кобзар Макар Циганенко (помер 1968 р. у с. Посад Ведмежівської сільради Роменського району Сумської області). Нині в місті діє музична школа, у ній є клас бандури.

Уперше і єдиний раз за час поїздки шляхами полтавських кобзарів ми запізнюємося. Хвилин на 10-15. Нам телефонують і запевняють, що чекають. Гурт, який зібрався біля Лохвицького районного Будинку культури, зауваживши наше авто, ожив. Одразу всі йдуть до зали. Відчувається, що чекали з нетерпінням… До початку ХХ ст. кобзарство, український народний думовий епос був на Лохвиччині звичайним побутовим явищем. Зацікавленість бандурою тут жива й сьогодні, про що говорять викладачі та учні музичної школи, які прийшли на концерт.

«Звідки довідались про зустріч з Віктором Мішаловим? Що спонукало завітати сюди?» – запитую семикласника Мирона Мироненка, який разом із братом третьокласником Тарасом поспішає до зали. «Побачили афішу, і це зацікавило нас. Я вчуся в музичній школі грати на бандурі, наша мама Оксана також бандуристка, отож не могли знехтувати такою нагодою. Це ж нам так потрібно», – відповідає Мирон. А он поблизу радіє за своїх синів, у яких беруть, мабуть, уперше, інтерв’ю, й мама Оксана, студентка Харківської консерваторії. «Ні, таки не вбили більшовицькі сатрапи в наших душах наше рідне, хоч як докладали до цього рук, – подумалося мені, – бо ж у генах оцих двох хлопчиків та їх мами живуть й Іван Стрічка, й Іван Кравченко-Крюковський, їхні думи й пісні». Більше того, коли на початку концерту п. Віктор запитував, чи є в залі такі, що грають на бандурі, з добрий десяток присутніх, а серед них більшість дітей, піднесли у відповідь руки.

Концерт продовжується. Знову дзвенять тривожні акорди «Поеми про 1933». Обома руками, ніби легендарний гусляр, який прийшов до нас зі сторінок вікопам’ятного «Слова о полку Ігоревім», ударяє бандурист у струни, мовби випускаючи на волю стогін і ридання закатованих сталінським режимом українців. Зала завмирає від того стогону, від того ридання. Кожен слухає надривну мелодію, спів, переживає почуте як власну долю, як долю близьких і рідних, як долю нації. А далі йдуть «У тієї Катерини», пісня «Про Сагайдачного», «Невільничий ринок у Кафі». Між номерами програми – розповіді про українців Австралії, про українські школи і навчання в них, про педагогів, які вчили дітей не забувати, що вони українці, не забувати рідного краю, рідної мови. Один із таких – В. Онуфрієнко, нащадок полтавських козаків.

Була на концерті й Валентина Бабенко зі своєю донею Євгенією. Уважно слухали кожен номер програми, переживали почуте. «Зачаровує все, – говорить Євгенія, – але голос! голос! То такий лагідний і добрий, то грізний. Наче грім серед ясного неба, та однаково милий і благородний, коли йдеться про Україну, і непримиренний, коли бичує зло, наших ворогів». «Усе так прекрасно, не можу виокремити бодай 2-3 номери. Бо ж усе таке рідне, близьке, тривожне», – ніби знімає, розводячи руки, пелену самозабуття контролер швейної фабрики Лідія Мінаєва. – Побачила афішу – і якась невидима сила привела мене сюди. Рада, що це почуття не підвело нас. Дай, Боже, панові Віктору щастя і щастя» .

Своєрідно висловила своє захоплення мистецтвом бандуриста й пенсіонерка Марія Сторонська: «Дум у такому виконанні ніколи не чула (а це ж у краї, де вони були повсякденним побутовим явищем! – О. В.). Мішалов же якось непомітно, спокійно вводить тебе в образ, заворожує Так може робити людина доброї вдачі, талановитий митець. А Віктор і є саме таким. Хотіла б мати такого своїм учителем» … Оксану Мироненко вражає техніка гри лівою рукою: «У В Мішалова працюють усі пальці. Квінтоснова і глісандро правої руки, мелізми під час виконання, скажімо, «Невільничого ринку у Кафі» досить точно і виразно передають рух морських хвиль, викликають відчуття тривоги, відтворюють красу гір, моря. У нас такого чути досі не доводилось, а от в Австралії та Канаді українці це зберегли і нашу національну першооснову кобзарського звичаю повертають сьогодні нам». А бандуристка Тамара Федоренко заявила: «Я щаслива! Я вдячна долі за цю зустріч!»

На жаль, так думають, цим живуть ще далеко не всі. В сусідній модерно облаштованій широкій залі зібралася молодь, якій, очевидно, було байдуже до дивовижного світу краси та благородства, що його творив Віктор Мішалов, а колись давно – тут, на Лохвиччині, на їхній рідній землі – творили кобзарі. Та хочеться вірити: пройде небагато часу, і вони та їхні діти повернуться до культури пращурів, приймуть її усім серцем, чим вельми облагородять його. І зокрема геній Віктора Мішалова долучиться до такого благодатного оновлення української людини та землі.

Вертій Олексій. «Розбудив українське єство». Hотатки про концертну подорож Віктора Мішалова «Шляхами кобзарів»./ Рідний край. – №2 (25). – 2011

Костюк Наталія Василівна

молодший науковий співробітник науково-дослідного сектору «Музей кобзарства», Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» (Переяслав-Хмельницький, Україна) muzeum-buro@ukr.net

Kostyuk Natalia

Research Associate, research sector «Museum of Kobza-playing», National Historical and Ethnographic Reserve «Pereiaslav» (Pereyaslav-Khmelnytskyi, Ukraine)

ВІКТОР ЮРІЙОВИЧ МІШАЛОВ – ПОДВИЖНИК ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ДАВНЬОГО МУЗИЧНОГО ІНСТРУМЕНТА – НАРОДНОЇ ДІАТОНІЧНОЇ БАНДУРИ

VIKTOR MISHALOV – THE DRIVING FORCE FOR REVIVAL OF THE ANCIENT MUSICAL INSTRUMENT – FOLK DIATONIC BANDURA – IN UKRAINE

Анотація

Стаття присвячена ролі представника української діаспори Австралії та США, бандуриста, дослідника історії кобзарського руху в Україні, композитора Віктора Мішалова у відродженні народного інструмента кобзарів – діатонічної старосвітської бандури та харківського способу гри за Г.М. Хоткевичем, збереженні інформації про діяльність та побутування в Україні традиційних сліпих кобзарів та висвітленні ролі Г.М. Хоткевича в історії традиційного кобзарства.

Ключові слова: народна діатонічна бандура, харківсько-зіньківський спосіб гри, харківська бандура, відродження, просвітник, подвижник, діаспора, дисертація, кобзарські цехи.

Summary

The article is about the role of Viktor Mishalov (a representative of the Ukrainian diaspora in Australia and the USA, bandura-player, researcher of the history of the kobzar movement in Ukraine, composer) in the revival of the national instrument of kobzars – the old-world diatonic bandura and the Kharkiv manner of playing by Khotkevych as well as preservation of information about the activity and existence of traditional blind bandura-players in Ukraine and highlighting the role of H. M. Khotkevych in the history of traditional kobzar-playing.

Key words: folk diatonic bandura, Kharkiv-Zinkivsky way of play, Kharkiv bandura, revival, enlightener, ascetic, diaspora, dissertation, kobza shops.

Мета дослідження – з’ясувати роль представника української діаспори Австралії та США, бандуриста, дослідника історії кобзарського руху в Україні, композитора, прогресивного просвітника Віктора Мішалова у відродженні народного інструмента кобзарів – діатонічної старосвітської бандури та харківського способу гри за Г.М. Хоткевичем.

Під час дослідження застосовані такі методи:
– загальнонауковий (систематизація і логічність викладу),
– історичний (структурно-логічний, порівняльний),
– емпіричний (інтерв’ювання, опитування респондентів, які були очевидцями співпраці представників української діаспори в США, Австралії та співробітників Музею кобзарства в Переяславі-Хмельницькому.

Основними результатами дослідження є визначення внеску В.Ю. Мішалова у збереження інформації про діяльність в Україні кобзарів та висвітлення ролі Г.М. Хоткевича в історії традиційного кобзарства.

Перспективами подальших студіювань є аналіз діяльності української діаспори в Австралії щодо збереження її представниками української ідентичності через розвиток та популяризацію бандури.

Результати дослідження були використані під час реекспозиції Музею кобзарства, у статтях, тексті тематичної екскурсії, для поповнення матеріалами (світлини, книжки, спогади) допоміжного фонду Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».

У березні 1989 р. у м. Переяславі-Хмельницькому в складі державного історико-культурного заповідника був відкритий єдиний в Україні та Європі Музей кобзарства. То був час, коли в Україні активно запрацювали демократичні процеси. Започаткування означеного музею стало своєрідним викликом тоталітарній радянській системі. А ще за півроку, як свідчить запис у наказі № 195 від 16.10.1989 по Переяслав-Хмельницькій музичній школі ім. П. Сениці, при музеї відкрилася Кобзарська школа, де викладали такі дисципліни, як народознавство, фольклор, історія кобзарства. Предмет «Виготовлення народної бандури» викладав Микола Тихонович Товкайло – кандидат історичних наук, археолог, учень Георгія Кириловича Ткаченка (1898-1993). Останній зробив чималий внесок у збереження автентичного кобзарства, згрупувавши патріотично налаштовану молодь, що вчилася грі на народній старосвітській бандурі та виготовляла унікальні, здавалося, втрачені для українців, інструменти: кобзу, торбан, «Вересаєвську кобзу», народну діатонічну бандуру.

У 1980-х рр. у Київській консерваторії ім. П.І. Чайковського навчався австралієць українського походження Віктор Юрійович Мішалов, який відкрив для себе виконання дум Г. Ткаченком у супроводі народної бандури. Він пише: «Для мене виконання Г. Ткаченка було відкриттям. Відкриттям вартісним, бо в мистецтві Георгія Ткаченка відчувався зв’язок зі справжнім кобзарством, а я вважав, що справжній бандурист мусить бути близько ознайомленим з залишками кобзарської старовини і тут автентичне виконання та жива кобзарська традиція»1.

Відтоді В. Мішалов почав займатися питанням відродження історії кобзарського руху в Україні. З дитинства він жив в оточенні представників української громади, які постійно організовували активні інституції суспільного життя – Пласт, Рідна школа, Сіднейська українська громада. Він вивчав гру на бандурі під керівництвом свого дядька, Григорія Бажула, та Петра Деряжного. Як стипендіат Австралійської ради мистецтв навчався грі на бандурі у видатних митців, представників української діаспори США – П. Ф. Гончаренка, Г. Т. та П. І. Китастих, В.К. Ємця та Л.Г. Гайдамаки. У 1979-1984 рр. навчався у Київській консерваторії по класу бандури (проф. С. Баштан).

Після знайомства з Г.К. Ткаченком В. Мішалов перейняв у нього спосіб гри на народній діатонічній бандурі та замовив цей унікальний давній український інструмент у М.Т. Товкайла.

Відтоді В. Мішалов викладав у школах Австралії, навчався в аспірантурі, захистив дисертацію, брав участь у концертах, займався композиторською діяльністю, здійснював аудіозаписи складних музичних творів на академічній бандурі. Водночас В. Мішалов активно досліджував і популяризував народну старосвітську бандуру, гастролюючи з репертуаром українських композиторів Австралією, Європою, Північною Америкою та Україною з сольними концертами, а також у супроводі симфонічного оркестру.

В.Ю. Мішалов активно розвиває бандурне мистецтво за кордоном у центрах української еміграції, популяризуючи все, що пов’язано з Україною. Саме йому належить відкриття для українців імені співачки з унікальним тембром голосу – Квітки Цісик, пісні якої В. Мішалов в Україні поширював за допомогою магнітофонних записів.

Подвижницька діяльність В.Ю. Мішалова у світовій популяризації української культури була оцінена урядом незалежної України. У жовтні 1999 р. йому було присвоєно звання Заслуженого артиста України. У лютому 2009-го в Харківській державній академії культури і мистецтв В. Мішалов захистив кандидатську дисертацію «Культурно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на харківській бандурі». В серпні 2009 р., за каденції В.А. Ющенка, його було відзначено орденом «За заслуги» ІІІ ст.2.

Відкриття кобзарської школи при Музеї кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» (далі – НІЕЗ «Переяслав»), де навчали не лише гри на народній старосвітській бандурі, а й майструванню інструмента, добре сприйняли представники української діаспори, зокрема, В. Мішалов, який неодноразово приїздив до Музею кобзарства з виступами. Під час одного з таких візитів він передав музею бандуру майстра з Австралії Федора Деряжного (Е-3 766, КВ № 25 983), на якій грав його дядько, Григорій Іванович Бажул, та подарував портрет Г. Бажула з цією бандурою роботи його дружини, малярки Людмили Бажул (ТЗ-4 409)3.

Нині В. Мішалов є автором понад 90 статей і розвідок про українську музику, кобзарство й історію бандури. В. Мішалов продовжує досліджувати життя і творчість Г.М. Хоткевича, присвячує чимало часу грі на академічній харківській бандурі на 71 струну. В. Мішалов є автором музики до кількох документальних фільмів4.

У липні – серпні 2010 р. за сприяння Товариства українського козацтва імені І. Богуна в Австралії та за підтримки Міністерства культури і туризму України, Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна – Світ»та Центру національних культур відбулися гастролі»Шляхами кобзарів»В.Ю. Мішалова, в межах яких він виступав у містах і селах Волинської, Закарпатської, Київської, Львівської, Полтавської, Сумської, Тернопільської, Харківської та Хмельницької областей5. Репертуар його концертної програми складався з інструментальних творів і пісень, які до цього ніколи не виконували в Україні: «Коломийка» (муз. М. Колесси), «Таращанський козачок» (обробка П. Гончаренка), «Невільничий ринок у Кафі» (муз. Г. Хоткевича), «Поема про 1933 рік» (сл. О. Веретенченка, муз. Л. Гайдамаки), «Пісня Мазепи» (сл. М. Степаненка, муз. В. Мішалова), мелодекламація «У тієї Катерини» (сл. Т. Шевченка, муз. Г. Хоткевича), українські народні думи «Про бідну вдову» (перейнято від Г. Ткаченка), «Маруся Богуславка» (від кобзаря М. Кравченка), «Буря на Чорному морі» (муз. Г. Хоткевича, слова народні), «Сільський адвокат» (сл. М. Домонтовича, муз. В. Мішалова) та інші твори6 (рис. 1).

Як розповідав В. Мішалов, бажання зробити авторський концерт він виявив, навчаючись у Київській консерваторії ім. П. І. Чайковського: «Пам’ятаю, як С. Тельнюк та С. Плачинда організували мій сольний концерт в Спілці письменників. Я запросив свого професора, і коли у той день, по дорозі до Спілки, я зайшов, щоби побачити його і запитати, чи він прийде, професор сказав, що концерту не буде. І дійсно КДБісти зривали плакати та виганяли людей із зали, і врешті вирішили висвітити фільм про Сталіна»7.

Коли В.Ю. Мішалов взявся досліджувати харківсько-зіньківський спосіб гри на народній бандурі, він перейнявся проблемою так, що почав популяризувати його, проводячи майстер-класи серед братчиків Київського та Харківського кобзарських цехів. Великий майстер гри на бандурі, кандидат мистецтвознавчих наук, В.Ю. Мішалов, як ніхто, знався на витоках розвитку гри на харківській бандурі. Він стверджує: «На жаль, так звані академічні бандуристи (в Україні) майже нічого не знають про свій інструмент і, що прикро, багато не хочуть знати»8.

В.Ю. Мішалов розповідає, що у 1920-1930-х рр. органи влади поступово заборонили діяльність мандрівних сліпих кобзарів9: «Це все почалося в 30-х рр. коли ліквідували Київську і Полтавську капели в жовтні 1934 р. Цьому передувало те, що з січня 1934 р. музикантам капели перестали сплачувати зарплату, а згодом вирішили, що краще арештувати найбільш прогресивних, патріотично налаштованих музикантів і заборонити іти шляхом оспівування героїчного українського епосу.

У травні 1935 р. була відновлена робота капели бандуристів, де зібрали тих музикантів, які залишилися від обох капел. Її назвали Українська зразкова капела бандуристів, диригентом був призначений росіянин за національністю Михайлов, а адміністраторами – представники єврейської національності Аронський та Берман. Цим керівникам вже була надана чітка вказівка на запровадження кітчевого репертуару художньої «шароварщини», тобто про українців-алкоголіків та невдалих типів. Так почали змальовувати українця – такі тенденції продовжувалися після війни і до сьогодні ми маємо цю проблему. На керівні посади в музичних закладах часто-густо ставили громадян не української національності, адже не українцеві не пришиєш націоналізм. Їм національні почуття не характерні, вони їх не розуміють взагалі10.

І до сьогодні ця тенденція зберігається. На кафедрі струно-щипкових інструментів працюють спеціалісти – в більшій мірі люди не української національності, які до української справи далекі – в почуттях, в думках, тому і в репертуарі.

Коли відбувалися події Революції Гідності, в самому серці Києва біля консерваторії, ніхто з них на Майдані не виступав. Навіть коли студентка з міста Рівного попросила в свого педагога – професора, бувшого парторга, щоби бандуристи самі зібрали безплатний концерт в пам’ять Т. Шевченка, то він відмовив. Це свідчить про відсутнє почуття патріотизму. Представники духовного розвитку суспільства не вболівають за українську справу. Тому навіть сьогодні, коли ліквідована комуністична партія, але залишилися викладачі, бувші парторги – вони впливають на дії патріотично налаштованих студентів. Протягом 30 років парторгами ні разу не вибирали скрипаля, піаніста, теоретика, а чи, може, когось із кафедри марксизму-ленінізму. Ні, парторгом консерваторії був бандурист, що лишній раз підтверджує істину – репертуарна політика дуже контролювалася»11.

В.Ю. Мішалов також досліджує архів Гната Хоткевича, зокрема, нотні партитури його музичних творів, які дружина митця, Платоніда Хоткевич, після арешту чоловіка передала його учню – Григорію Бажулу.

В. Мішалов провів ґрунтовний аналіз особливостей конструкції різних видів народної бандури, а відповідно – способів гри та потенційних можливостей розвитку бандури, стверджуючи: «Замовчування здобутків Харківської школи гри на бандурі призвело до того, що переважна більшість бандуристів тут, в Україні, за винятком окремих ентузіастів, нічого не знали не лише про особливості й очевидні переваги харківського способу гри, але й про саме його існування12».

Музиканти 1930-1940-х рр. Полтавської та Харківської капел бандуристів володіли технікою, яку розвивав Г. Хоткевич, фізичне знищення якого за безпідставними звинуваченнями у 1938 р. зупинило розвиток харківської бандури. Після Другої світової війни, коли Українська зразкова капела емігрувала до Північної Америки, харківський спосіб гри на бандурі на десятки років став недоступним для українських бандуристів.

Переселенка з м. Донецька, Ганна Давидівна Івахненко (Кулакова), розповідала, що її батько (бандурист Донецької філармонії та учень Никифора Чумака – керівника капели бандуристів містечка Шишаки на Полтавщині) ведучи мову про зустріч із Г. Хоткевичем, згадував його «багатоголосу» бандуру та зауважував, що на такій бандурі можна не лише акомпанувати, а грати складні музичні твори: «Це прямо «малий симфонічний оркестр» маєш в руках!» І звучало обурення батька, що такі бандури знають, слухають і виготовляють в Австралії, Америці, а в Україну навіть як подарунок не дають завезти, а не те, щоб виготовляти13».

У своєму дисертаційному дослідженні В. Мішалов писав: «Створилася парадоксальна ситуація, коли при помітному зростанні числа виконавців потрібно утверджувати життєздатність Харківської школи гри на бандурі серед мало обізнаних офіційних кіл. Фактична відсутність в Україні методологічної основи цього способу гри, виконавського досвіду і належного розуміння з боку педагогів вищої школи, на жаль, суттєво перешкоджає широкому запровадженню навчання на бандурі харківського типу в систему професійної освіти14. Пропоноване ним дослідження спрямоване на «подолання сформованих хибних стереотипних уявлень і водночас на заповнення існуючих прогалин у музикознавстві, етномузикознавстві та педагогіці щодо розуміння Харківської школи гри на бандурі15».

В. Мішалов продовжує досліджувати це питання, готуючи до захисту докторську дисертацію. Через мережу електронних ресурсів у спільнотах «Бандура форум» та «Кобзарство» він активно поширює з-за океану всю наявну в його особистих архівах інформацію про українське кобзарське мистецтво. Все своє свідоме життя Віктор Юрійович збирає колекцію струнних щипкових музичних інструментів (кобзи, бандури тощо), раритетні листівки із зображеннями українських кобзарів.

Нещодавно ті, кому не байдужа тема історії українського традиційного інструмента, отримали своєрідний духовний дарунок від В. Мішалова. Ось, як він розповідає про пошуки одного унікального інструмента: «У мене студент по бандурі поїхав вчитися до Відня. Я колись читав, що син гетьмана Розумовського, Андрій, коли змушений був залишати Україну у 1792 році, то взяв із собою три бандури. Я дав своєму студентові завдання – знайти інструменти! Він пішов до графа Георгія Розумовського, представився, і заграв йому на бандурі. Граф запросив його до хати і показав реліквію від прапрадіда, яка висіла на стіні. Це інструмент, який Бетховен тримав у своїх руках! Ім’я талановитого учня – Богдан Шутка. З фото видно, що це – панська бандура, яка відповідно до кілочків має 13 приструнків. Унікальному інструменту 230 років!16» (рис. 2).

У середині 1990-х рр. в Україні почався активний процес відновлення забутого харківського способу гри на народній бандурі, який здобуває справедливе визнання у колах науковців і дослідників бандурного мистецтва. Найбільший внесок в історію повернення харківської бандури в Україну, зокрема, зробив знаний бандурист, професор Львівської консерваторії Герасименко Василь Явтухович.

В Україні нині відбувається ренесанс і в питанні популяризації сакрального інструмента – народної старосвітської бандури. Відрадно те, що це діється в тих краях (Харків, Полтава, Київ), де особливо безпощадно знищували культуру бандурного музикування та співогри.

В. Мішалов проводить майстер-клас гри на діатонічній бандурі для молодих братчиків кобзарських цехів, демонструючи харківську школу гри за Хоткевичем (рис. 3).

Представники академічної бандури також влаштовують різноманітні конкурси та культурологічні акції на Полтавщині та в Харкові, куди з’їжджаються бандуристи з усієї України. Хоч як нищили бандуру і носіїв бандурного мистецтва, проте унікальний музичний інструмент продовжує жити.

Роки тотального режиму ідеології комунізму, фізичне знищення сліпих мандрівних кобзарів, репресії проти зрячих бандуристів, які переймали український героїчний епос від сліпців – основних його носіїв -зробили свою нищівну справу. Тож наразі значна частка професійних музикантів – бандуристів-академістів відірвана від драматичної сторінки правдивої історії народної бандури.

Саме тому В. Мішалов організовує і проводить семінари, присвячені харківському способу гри. Він, як постійний член журі Міжнародного конкурсу виконавців на народних інструментах ім. Г. Хоткевича, у листопаді 2010 р. для участі у п’ятому конкурсі привіз до Харкова свого учня, Бориса Остапенка, з новою харківською бандурою, виготовленою американським майстром Біллом Вецалом17.

Також, спільно з пан-майстрами Київського та Харківського кобзарських цехів – Миколою Тихоновичем Товкайлом та Костянтином Черемським, В. Мішалов організував видання низки книжок, покликаних підтримувати розвиток і становлення виконавської школи Г. Хоткевича. Харківський Фонд національно-культурних ініціатив ім. Г. Хоткевича опублікував «Підручник гри на бандурі» Г. Хоткевича (2004), «Бандура та її можливості» (2007), «Твори для харківської бандури» (2007), «Бандура та її репертуар» (2009),»Вибрані твори для бандури» (2010), «Бандура та її конструкція» (2010)18.

Варто зауважити, що ця масштабна робота провадиться за сприяння істинних патріотів українського традиційного кобзарства, зокрема, В.Ю. Мішалова.

18-19 червня 2016 р. одночасно з проведенням VIII-го Фестивалю епічної традиційної творчості кобзарів відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Традиційна бандура: минуле, сучасне, майбутнє» за участі В.Ю. Мішалова, який також допоміг у виданні матеріалів конференції. На цьому науковому форумі, присвяченому 160-літтю з дня народження Порфирія Мартиновича, порушували актуальні питання дослідження і сучасного розвитку традиційної (діатонічної, народної) бандури.

Нині до відродження харківської бандури в Україні доклали зусиль як представники української діаспори (Зіновій Штокалко, Андрій Горняткевич, Микола Чорний-Досінчук, Олег Махлай, Петро Деряжний, Юліан Китастий), так і представники Харківського та Київського кобзарського, Львівського лірницького цехів. Завдяки їм відродження та поширення харківської бандури і притаманного їй способу гри в Україні набирає дедалі ширших обертів. Питання збереження інформації про розвиток кобзарської традиції та бандурного мистецтва в Україні ХХ ст. досліджують представники української діаспори, які з бандурою в руках несуть світові правду про Україну, яка вільна від тоталітаризму і перебуває на етапі незалежного державного становлення.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Вертій Олексій «Розбудив українське єство». Нотатки про концертну подорож Віктора Мішалова «Шляхами кобзарів» / Рідний край: Науковий публіцистичний художньо-літературний альманах / Полтав. держ. пед. ун-т ім. В. Г. Короленка. – 2011. – № 2 (25). – С. 225-236.
2. Інвентарні книги фондової групи «Етнографія» НІЕЗ «Переяслав». – № 1-6.
3. Лазуркевич Т. Сучасна інтеграція харківської бандури, як один з факторів розвитку академічного кобзарського мистецтва України / Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Мистецтвознавство. – 2011 – № 1. – С. 103-109.
4. Мішалов В.Ю. Культурно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на харківській бандурі: стенограма автореф. … дис. канд. мистецтвознавства: 26.00.01 «Теорія та історія культури» / Віктор Мішалов. Харків: ХДАК, 2009 – 19 с.
5. Мішалов В.Ю. Спогади про Георгія Кириловича Ткаченка // Традиційні музичні інструменти кобзарів і лірників: Мат. наук.-практ. конф. з міжнар. участю (2 червня 2017 р.); упоряд. К. П. Черемський; НЦНК «Музей Івана Гончара». – Харків: Видавець Олександр Савчук; 2017. – 240 с.
6. Польові матеріали Костюк Н. В. Записано від В.Ю. Мішалова, 1960 р. н., австралійця українського походження, який тимчасово живе у США, під час бесід. Вересень, листопад 2017 р. [подається з дозволу В.Ю. Мішалова].
7. Польові дослідження Тетері С. А., Костюк Н. В. Спогади респондента Г. Д. Кулакової (Івахненко) 1938 р. н., біженки з м. Донецька, уродженої у м. Шишаки Полтавської області.

REFERENCES

1. Vertiy Oleksiy «Rozbudyv ukrainske yestvo» – notatky pro koncertnu podorozh Viktora Mishalova «Shlyakhamy kobzariv» / «Ridnyi krai» Almanakh Poltavskoho derzhavnoho pedahohichnoho univesitetu. – № 2 (25). – 2011. -261 s.
2. Invertarni knyhy fondovoi hrupy «Etnohrafiia» Nacionalnoho istoryko-etnohrafichnoho zapovidnyka «Pereyaslav». – № 1-6.
3. Lazurkevych T. Suchasna intehraciya kharkivskoi bandury, yak odyn z faktoriv rozvytku akademichnoho kobzarskoho mystectva Ukrainy / Naukovi zapysky. Seriya: Mystectvoznavstvo. – 2011. – № 1. – S. 103-109.
4. Mishalov V. U. Kulturno-mystecki aspekty genezy i rozvytku vykonavstva na kharkivskiy banduri: stenohrama avtoreferatu dysertacii kandydata mystectvoznavstva: 26.00.01 «Teoriya ta istoriya kultury» / Victor Mishalov. -X.: XDAK, 2009 – 19 s.
5. Mishalov V. U. «Spogady pro Heorhiya Kyrylovycha Tkachenka» Tradyciyni muzychni instrumenty kobzariv i lirnykiv: Materialy naukovo-praktychnoi konferencii z mizhnarodnoiu uchastiu (2 chervnya 2017 r.) uporyad. K. P. Cheremskyi. – Kharkiv: Vydavec Oleksandr Savchuk 2017; NCNK «Muzei Ivana Honchara», 2017. – 240 s.
6. Poliovi materialy Kostyuk N. V. Zapysano vid Mishalov V. U. 1960 r. n. Avstraliycya ukrainskogo pokhodzhennya, yakyi tymchasovo zhyve v Americi, pid chas besid. Dialohy – veresen, lystopad 2017 r. [podayetsya z dozvolu V. U. Mishalova].
7. Poliovi doslidzhennya Teteri S. A., Kostyuk N. V. Spohady respondenta H. D. Kulakovoi (Ivakhnenko) 1938 r. n., bizhenki z m. Donecka, urodzhenoi u m. Shyshaky Poltavskoi oblasti.

Перелік ілюстрацій:

Рис. 1. В. Мішалов проводить майстер-клас гри на народній діатонічній бандурі під час Міжнародної науково-практичної конференції. Київ НЦНК «Музей Івана Гончара» (травень 2016 р.)
Рис. 2. Панська бандура графа Розумовського, вивезена в Австрію у 1792 р., яку розшукав Б. Шутка -учень В. Мішалова.
Рис. 3. В. Мішалов проводить майстер-клас гри на народній діатонічній бандурі під час Міжнародної науково-практичної конференції. Київ НЦНК «Музей Івана Гончара» (травень 2016 р.).

_____


1 Мішалов В.Ю. Спогади про Георгія Кириловича Ткаченка // Традиційні музичні інструменти кобзарів і лірників: Матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю (2 червня 2017 р.). – Харків, 2017. – С. 221.
2 Вертій Олексій. «Розбудив українське єство». Нотатки про концертну подорож Віктора Мішалова «Шляхами кобзарів» / Рідний край. – № 2 (25). – 2011. – С. 227.
3 Інвентарні книги фондової групи «Етнографія» НІЕЗ «Переяслав». – № 1-6.
4 Вертій Олексій. Вказ. праця. – С. 229.
5 Там само. – С. 227.
6 Там само. – С. 231.
7 Польові матеріали Костюк Н. В. Записано від В.Ю. Мішалова, 1960 р. н., австралійця українського походження, який тимчасово живе у США, під час бесід. Вересень, листопад 2017 р. [подається з дозволу В.Ю. Мішалова].
8 Там само.
9 Там само.
10 Там само.
11 Там само.
12 Лазуркевич Т. Сучасна інтеграція харківської бандури, як один з факторів розвитку академічного кобзарського мистецтва України / Наукові записки. – Серія: Мистецтвознавство. – 2011. – № 1. – С. 105.
13 Польові дослідження Тетері С. А., Костюк Н. В. Спогади респондента Г. Д. Кулакової (Івахненко) 1938 р. н., біженки з м. Донецька, уродженої у м. Шишаки Полтавської області.
14 Лазуркевич Т. Вказ. праця. – С. 103.
15 Там само. – С. 104.
16 Польові матеріали Костюк Н. В. …
17 Там само.
18 Вертій Олексій. Вказ. праця. – С. 278.

УДК: 780.614.13+78.071 2

НАУКОВИЙ ВІСНИК НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, 2018

Заслужений артист України, засновник і художній керівник Канадської капели бандуристів, талановитий майстер гри на бандурі — це Віктор Мішалов, творча діяльність і досягнення якого заслуговують на особливу увагу та визнання.

11 березня філадельфійська громада мала честь прослухати концертну програму «Слово Тараса» у виконанні дорогих і бажаних гостей із Торонто — Капели бандуристів Канади під мистецьким керівництвом Віктора Мішалова.

У цей Шевченківський вечір глядачі були зворушені чарівним звучанням бандури в поєднанні з колосальними голосами учасників колективу. Цей багатогранний народний інструмент і дотепер звучить «свіжо» та переконує у своєму могутньому прихованому потенціалі, який розкриватиме ще не одне покоління музикантів. У виконанні капели прозвучали композиції «Спи, Тарасе, батьку рідний», «Зоре моя вечірняя», «Бандуристе, орле сизий», «Думи мої», «Грай, кобзарю» й інші. Кожне небайдуже серце одразу відкликалося на настроєву атмосферу, створену ориґінальною подачею виконуваних творів, віртуозною грою, музичними акцентами та цікавими авторськими обробками.

Декламатор Богдан Темнюк читав поезії Кобзаря, які філігранно обрамлювала музика. Програма звучала цілісно та гармонійно, «на одному подиху», і зачіпала найглибші струни душі. На сцені спостерігався справжній творчий тандем слова та музики. По завершенні виступу зала підтримала капелу бандуристів гучними оплесками, теплими словами вдячності та виконанням «Многая літа» шанованим гостям.

Під позитивним враженням від почутого, із бажанням довідатись більше про талановитих бандуристів і їхню творчість спілкуємось із художнім наставником Канадської капели бандуристів Віктором Мішаловим, який ділиться з нами історією справи свого життя.

— Коли та як ви захопилися грою на бандурі? Як розвивався ваш творчий шлях?

— Гра на бандурі — це продовження сімейної традиції, оскільки мій дідусь і батько також грали на цьому інструменті. Я народився в Сіднеї в Австралії, де згодом здобув вищу музичну освіту. Потім продовжував навчання гри на бандурі, співу та дириґентури у відомих бандуристів у Північній Америці, далі була Державна музична академія імені П. Чайковського в Києві. А вже 2009 року захистив кандидатську дисертацію в Харківській державній академії мистецтв. Упродовж свого шляху я мав нагоду працювати з багатьма майстрами гри на бандурі та відомими артистами, серед яких — Анатолій Солов’яненко, Ніна Матвієнко.

— Коли розпочалась історія Капели бандуристів Канади?

— Коли я приїхав у Торонто, то почав навчати дітей грі на бандурі. Велика частина тієї молоді була задіяна при капелі бандуристів Детройта, але були певні труднощі через відстань, і при зростанні кількості охочих навчатися виникла ідея створити окремий колектив. Початок був покладений 1991 року. Ми відчували підтримку та сприйняття в українській громаді в Торонто, це надихало на подальшу діяльність.

— Як зараз виглядає ваш колектив?

— Перше десятиліття нашої діяльності ми існували як змішаний хор, а 2001-го сформувались у суто чоловічий. Зараз ми — самодіяльний колектив, який об’єднує в собі хорове звучання голосів понад 40 співаків у супроводі бандури й у якому задіяне молоде покоління, наші студенти. Провідними солістами в нас є талановиті Микола Маскулка, Олег Зміївський, Віктор Шевелі; концертмейстер — Юрій Петлюра, адміністративні обов’язки виконує Степан Дацько.

— Як часто гастролюєте? Де побував колектив?

— У нас — самодіяльний колектив, тож працюємо в межах наших часових можливостей і життєвих умов. На жаль, ми не маємо розписаного графіка гастролей. Запрошення на концерти надходять за два-три тижні до події. Саме тому для відпрацювання та репетицій наших концертних програм ми збираємося щотижня. Існує також фактично щоденна робота над розписуванням оркестровок, написанням обробок, адже ноти для бандури ми не можемо вільно купити в крамниці.

Найчастіше подорожуємо Канадою та Північною Америкою, містами, де є українська спільнота.

— Яким іще способом контактуєте зі своїми слухачами?

— 2004 року ми видали свій перший компакт-диск, а недавно вийшов другий альбом під назвою «Грай, Кобзарю», для запису якого був запрошений соліст Павло Гунька.

— Який репертуар виконує капела бандуристів?

— Наш репертуар побудовано на традиції українського кобзарства, оскільки я присвятив багато часу вивченню цього напрямку. Моя кандидатська робота — про діяльність Гната Хоткевича з Полтавської капели бандуристів. Я мав змогу досліджувати його унікальні твори, відтворювати ці перлинки, які колись були заборонені. Ми виконуємо козацькі пісні, псалми, гумористичні твори, сучасні композиції та власні обробки. Серед сформованих програм представляємо такі, як: «Слово Кобзаря», «Стрілецька слава», «Козацька слава», а зараз готуватимемо концерт до річниці УПА в тематиці повстанських мотивів.

— Чи існують, на вашу думку, відмінності в розвитку творчості бандуристів в Україні та діаспорі?

— Це — справа іншого смаку. Наш репертуар відрізняється від того, що виконують в Україні. Навіть тепер фольклорні колективи в Україні мають досить «проідейний», очищений репертуар. Вони не співають стрілецьких чи церковних пісень у супроводі бандури, хоча власне це є специфікою цього музичного інструмента. Перш за все, законсервовано всі звуки, а популярне додавання інших інструментів губить кобзарську специфіку, як наслідок — майже немає чистого звучання бандури.

— Якою є роль поета в житті українців? Яка ваша настанова сучасникам?

— Якби не Шевченко, ми би зараз України не мали. І щоби його слова звучали гордо й сильно, щоби ці пророчі слова лунали повсюди, де є українство, ми повинні славити Кобзаря.

Розмовляла Наталія Комар.
Березень 22, 2012 (meest-online.com)

З 4 по 13 листопада 2010 року у Харкові відбувається V Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах ім. Гната Хоткевича. Уже вчетверте відомий бандурист, композитор, музикознавець і громадський діяч Віктор Мішалов із Канади є членом журі цього конкурсу. Він упродовж десятиліть досліджує і публікує спадщину Гната Хоткевича. Цього року у конкурсі взяли участь близько 100 учасників з України, Білорусі, Канади, США. До складу журі увійшли авторитетні фахівці з України, Російської Федерації, Канади.

«Діяти без «благословення з верхів» може не кожен…»

— Пане Вікторе, конкурс є міжнародний, але учасників з–за кордону на ньому не так багато. Є ж українські бандуристи у Франції, Німеччині, Польщі…

— З Польщі були бандуристи на попередньому конкурсі. Бандуристам із Польщі важко конкурувати з Україною — там немає консерваторії, де навчають гри на бандурі. А останнім часом і придбати бандуру неможливо. Та й роботи для бандуриста в Польщі бракує. У Канаді й Америці легше, бо є великі згуртовані громади, вони запрошують бандуристів, оплачують гру. Цікаво, що в Україні люди чекають, щоб концерти організувала держава. А в нас — найняв зал, виставив рекламу і люди приходять. Є також особи, які запрошують музикантів до себе на хатні концерти: після вечері музикант грає, а потім має час поспілкуватися зі слухачами і запропонувати їм диски із записами. Українське життя в Торонто доволі жваве. Є українські газети, радіо, телебачення, вісім цілоденних українських шкіл, кафедра української мови в університеті. Мій учень, 16–річний Борис Остапенко, — наймолодший учасник конкурсу, вперше приїхав до України. Його батьки народилися в Польщі. Вдома говорять лише українською.

— Здається, що українська діаспора в США і Канаді та українці в Україні — це як два різні світи, які майже не мають точок дотику? А діаспора ж має чималий досвід збереження ідентичності в середовищі, що спонукає до асиміляції. Як ви думаєте, Україна може перейняти цей досвід?

— Нині обмін інформацією набагато жвавіший, ніж раніше. Але в багатьох випадках особи з консервативним світоглядом і надалі посідають провідні місця в галузі управління культурою. Хочеться втримати кращі здобутки минулого. Але часто ці форми фінансово збиткові, слід змінити колективи, щоб вони могли фінансово утримуватися. От, приміром капела бандуристів аж із 70 осіб. Щоб поїхати десь виступити, потрібно кілька автобусів… Є люди, зацікавлені у змінах. Але виховані покоління людей, які роблять лише те, що давно навчилися робити. Узятися за щось, що їм ще не відоме, на що немає «благословення з верхів», готовий далеко не кожен. Мистецькі заходи, навчання має, мовляв, організовувати держава. У Канаді ж діють самостійні університети, молодь бере уроки у приватних викладачів.

— Нагадаємо, що до жовтневого перевороту молоді люди «самочинно» приходили до знаних кобзарів і бандуристів і навчалися в них без посередництва держави…

— Так. Поки що в Україні не розроблена форма, коли студент може навчатися у викладача, якого сам обере, а потім здавати іспит державній комісії. У Канаді в консерваторії іспити відбуваються двічі чи тричі на рік. При чому можна здавати їх за системою або канадської, або ж британської консерваторії. Бандуристи в Канаді мають власні музичні школи.

— Як вам музична атмосфера в Україні загалом, «фон» — у кав’ярнях, на вулицях, на телебаченні, радіо?

— Мені не подобається. У Торонто є два радіоканали, які грають винятково класичну музику. Ці канали слухає переважно еліта країни. Еліта не слухає вуличну музику, орієнтовану на нижчі зразки. Поки що в Україні немає вибору — інформаційні канали в руках певних осіб, які диктують, що слухати більшості.

«Він першим описав історію бандури…»

— Ви опублікували п’ять праць Гната Хоткевича. Пiд час цьогорічного конкурсу відбулася презентація однієї з них — «Бандура та її конструкція». Як вам у Канаді вдалося зібрати і впорядкувати ці матеріали?

— Мій дядько Григорій Бажул навчався у Харкові в Хоткевича. За те, що дав йому хлібні картки під час голоду, дістав два роки ув’язнення в якійсь колонії, здається, у Бердянську. Потім повернувся до Харкова. І коли Хоткевича арештували й мали конфіскувати його майно, його дружина дала моєму дядькові оберемок рукописів. Він їх вивіз до Австралії. Таким чином у мене опинилося чимало композицій Гната Хоткевича. Також є низка рукописів, які я отримав від Леоніда Гайдамаки з США — він викладав бандуру в Харківській консерваторії після Хоткевича, був художнім керівником оркестру народних інструментів. Його дружина закінчила факультет української філології Харківського університету, навчалася у Миколи Сумцова. Її взяв до себе на роботу Микола Скрипник, аби вона допомогла йому з розробкою правопису. У Детройті жив інший учень Хоткевича, Григорій Назаренко, який був учасником Полтавської капели бандуристів. Були й інші учасники, вони ділилися спогадами, мали нотні записи. Мені вдалося це все зібрати. Я видав у Харкові збірник творів Гната Хоткевича, які він писав для своїх учнів, та працю «Бандура та її репертуар». Коли Хоткевич тут викладав, то ще зовсім не було методологічної і навчальної літератури для гри на бандурі. Він був першим, хто описав історію бандури і техніку гри. А він же письменник! Його мова дуже гарна, з гумором.

— Який наклад у цих книг і як вони поширюються по Україні? От, приміром, у Броварах під Києвом чи в Горохові на Волині є класи бандури в дитячих музичних школах. Чи тамтешні учителі можуть потримати в руках ці видання?

— Наклади малі, бо ці видання фінансують різні добродії з–за кордону. Деякі видаємо накладом у тисячу примірників, деякі — у п’ятсот. Нас цікавить, передусім, щоб ця інформація була впорядкована і збереглася. У такому разі пізніше можна буде зробити копії. Книги поширюємо через Фундацію імені Гната Хоткевича.

На всі музичні школи ми вислали лист із інформацією, які книги вийшли і де їх можна придбати. Але зазвичай музичні школи цих книжок не купують.

Проблема в тому, що харківська бандура в Україні майже завмерла. Зараз є спроби відродити її у Львові, там на фабриці почали виготовляти діатонічні інструменти. Утім за створені майстром інструменти слід платити дорожче, ніж за зроблені на конвеєрі. До того ж бракує відповідної літератури і викладачів, які володіють харківським способом гри. Не кожен може відродити те, чого він не знає. Тому треба, в першу чергу, надрукувати ці матеріали, зробити їх доступними для зацікавлених людей.
«Чому б не імпортувати бандури з Канади?»

— А як в США і Канаді дістають бандури?

— Певний час самі робили інструменти. Згодом імпортували з України. Зараз Чернігівська фабрика перестала виробляти інструменти, то довелося знову виготовляти власноруч. Один мій знайомий у Торонто робить по вісім бандур за місяць. Він колись працював слюсарем на фабриці «Дженерал моторс» і навчився, як робити інструменти серійно у хатніх умовах. Зараз він розробив бандуру з пластмаси, яку можна штампувати, використовуючи технологію останньої американської гітари. Зовні бандури оздоблені під дерево. Причому пластиковий інструмент коштує 60 доларів замість 600, як дерев’яний.

— То такими інструментами можна забезпечити дитячі музичні школи?

— Так. До того ж, такий вид пластику використовують для виготовлення пропелерів для гелікоптерів. Можна кинути інструмент на землю — він не поб’ється. Така бандура не важка, зручна, має добрий звук. І, що важливо, такому інструментові не шкодять вологість і температурний режим, якого нині не завжди дотримуються в дитячих музичних школах України.

— Чи могла б така бандура поширитися в Україні?

— Ми пропонували в Міністерстві культури замовити нашому майстрові бандури для музичних шкіл. Я нагадав, що електрогітари й синтезатори Міністерство закуповує в Японії і Китаї, чому б не імпортувати бандури з Канади? Але в Міністерстві організували обговорення цього питання на «круглому столі» й вирішили не купувати інструменти в Канаді. А тим часом Чернігівська фабрика і надалі не випускає інструментів…

ВАРТО ЗНАТИ

Цьогорічний, ювілейний, Міжнародний конкурс ім. Гната Хоткевича, який мав відбутися ще у квітні, був під загрозою зриву — за два дні до його початку Міністерство культури України несподівано оголосило, що конкурс скасовується. Понад 200 учасників iз різних країн мали поспішно здавати квитки, а часом і компенсувати витрати спонсорів. Справа набула розголосу, і Мінкультури заявило, що конкурс не скасовано, а перенесено на осінь. Утім питання фінансування досі залишається не вирішеним. Минулого року призовий фонд Конкурсу забезпечила родина Ющенків, зокрема, Ярослав та Катерина Михайлівна. І цього року спонсорські внески Ярослава Ющенка суттєво вплинули на організацію конкурсу.

ДОВІДКА «УМ»

Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах ім. Гната Хоткевича був заснований 1997 року. Він присвячений пам’яті видатного діяча української культури, композитора, виконавця–бандуриста, педагога, письменника, драматурга, актора, режисера, фольклориста і громадського діяча Гната Хоткевича. Гнат Хоткевич вивчав і популяризував характерні для України народні інструменти й опублікував ґрунтовну монографію «Музичні інструменти українського народу». Конкурс відбувається раз на три роки у Харкові, де митець у 1877 році народився, а 1938 року був репресований і розстріляний. Конкурс заснований завдяки праці громадського діяча Петра Черемського та Галини Гнатівни Хоткевич, доньки бандуриста, що мешкала у Франції.

ДОСЬЄ «УМ»

Віктор Мішалов

Народився 1960 року в Сіднеї (Австралія). Закінчив музичний факультет Сіднейського державного університету (1984 р.), Сіднейський педагогічний інститут (1986 р.). Із 1970 року вивчав гру на бандурі, зокрема, на стипендію Австралійської ради мистецтв у Північній Америці — у Григорія Китастого, Василя Ємця та ін. Навчався у Київській консерваторії: з 1979–84 — бандура, диригування, вокал. Опанував гру на старосвітській бандурі у Георгія Ткаченка. Учителював у школах в Австралії та з 1988 року в Торонто (Канада). Засновник Канадської капели бандуристів (1991). Заслужений артист України (1999 р.). Концертував по Австралії, Європі та Північній Америці. Видав перші диски інструментальної музики на бандурі, відеопідручник гри на бандурі. Автор понад 90 статей про українську музику, кобзарство та історію бандури. Автор музики до декількох документальних фільмів.

У 1988 р. заснував з однодумцями перше спільне україно–канадське підприємство «Кобза». Його працівники заснували в Києві однойменну студію звукозапису й організували фестиваль «Червона Рута», видавали книги, тиражували записи української музики, знімали художні фільми. Фінансував «Кобзу» підприємець Микола Мороз, у період фінансової кризи початку 1990–х фірма збанкрутувала.

У 2009 р. Віктор Мішалов захистив у Харкові дисертацію на тему «Культурно–мистецькі аспекти ґенезу і розвитку виконавства на харківській бандурі». Наразі викладає математику й англійську мову в канадській школі для дітей із затримкою психічного розвитку, де запроваджуються комп’ютерні програми, щоб поправити спосіб мислення таких дітей.

Ярослава МУЗИЧЕНКО
«Україна Молода» (umoloda.kiev.ua)

Наш гість — видатний українсько-австралійсько-канадський бандурист Віктор Мішалов. У нього три вищі музичні освіти: університет і педінститут (м. Сідней), київська консерваторія. А ще захищена дисертація у Харківській державній академії культури, навчання у видатних бандуристів: Григорія Китастого, Василя Ємця, Георгія Ткаченка, Леоніда Гайдамаки.

Батько Віктора Мішалова — Юрій Маркович народився в Березоточі на Лубенщині у сім’ї фармацевта. Коли почалася війна, йому не було й сімнадцяти, тож в армію не взяли. А коли прийшли німці, забрали на роботу в Німеччину. Там батрачив майже чотири роки. Зустрів майбутню дружину. Повінчалися. Залишилися на чужині. Поїхали спочатку до Австралії, а потім до Канади… Скільки Віктор себе пам’ятає, вдома говорили винятково українською. На стіні висіла мапа, на якій позначені не лише великі міста України, а й села. Коли у тата був час, він підводив сина до цієї мапи і вони мандрували дорогими його серцю шляхами…
Нині заслужений артист України, засновник Канадської капели бандуристів Віктор Мішалов мандрує світами, пропагуючи українську культуру, адже його серце у вітчизні батьків.

— Пане Вікторе, якими творчими справами нині переймаєтеся?

— Викладаю, пишу музику, зокрема до документальних фільмів, майструю бандури, концертую. Запам’яталися виступи в Аргентині, де мені вдалося у складі чудового ансамблю виконувати твори Пьяццоли. Уявляєте, танго і бандура, яка видає дуже специфічний звук. Вийшло вдало.

— Де Ви викладаєте?

— У державній школі в Торонто. У моєму підпорядкуванні духовий оркестр, хори, капела бандуристів. Даємо концерти, виступаємо на різних українських святах.

— Канада нині підтримує і пропагує українську культуру?

— Авжеж. Я пішов працювати до державної школи, щоб, по-перше, мати змогу оплатити всі мої зацікавлення. По-друге, на державній роботі в мене є багато вихідних, літо — вільне. Я запросто можу в серпні-липні гайнути в Австралію чи Латинську Америку, адже на південній кулі у цей час концертні сезони в розпалі.
Із понеділка до п’ятниці з восьмої до шістнадцятої години займаюся з колективами. Навчаю також дітей із різними вадами, маю з ними колосальні успіхи. Я дуже терплячий. Дитина може не вміти читати, але блискуче грає на музичному інструменті. Викладаю українську мову. Працюю з майстром музичних інструментів: виготовляю бандури й інші народні інструменти. Нещодавно захистив кандидатську дисертацію в Україні.

— Що спонукало зануритися в науку?

— У працях, надрукованих в Україні, надто багато білих сторінок, не згадуються визначні діячі, проігноровано певні події. Деякі речі неправильно подано. Тож я вирішив: треба це виправляти. Почав писати й публікувати статті в різних журналах. Мені підказали, що мої розвідки треба зафіксувати в кандидатській дисертації. Взявся за неї, почав виступати на різних конференціях, друкувати матеріали у ВАКівських виданнях.

Українська культура пережила жахливі роки, знищено багато прекрасних людей і творів. Але замало це констатувати. Треба шукати, реконструювати, відроджувати. Я скрупульозно вивчаю знахідки, беру до репертуару, демонструю.
В Україні за радянської доби формалізували все, зокрема науку і гру бандуристів. Дозволяли грати твори тільки членів Спілки композиторів. Проте як професійний композитор у кабінеті напише щось геніальне для бандури, якщо він її навіть не бачив? Ми втратили традиції, пласт авторів, котрі добре грають на бандурі. А жменька митців, що залишилась, воює з системою, створеною для того, аби тримати людей у певних рамках. Якщо людина порушує ці параметри, вона потрапляє під жорстку критику.

— Харківська бандура, яка зараз у Ваших руках, певно, найулюбленіша. Яка її передісторія? Звідки вона у Вас?

— 14-літнім я побачив плакат якоїсь турагенції: «Come тo Кyev Тravel». Саме така бандура була на цьому плакаті. Через роки, приїхавши до Києва, зайшов до капели бандуристів, цю бандуру, що зараз у моїх руках, мали викидати, її списали. Я купив її, відремонтував, модернізував.
Маю багато інструментів-експериментів. Хочу, аби люди знову повернулися до харківської бандури. Треба братися за списані інструменти і переробляти їх на харківську манеру, а це гра обома руками (на відміну від київської), вона доволі складна, не всі бандуристи в Україні наважуються її освоїти.
Я знайшов спосіб відновлення: інструменти можна не тільки врятувати від знищення, а й поліпшити їхнє звучання. Причому мої бандури електрифіковані, можна грати в будь-якому сучасному ансамблі, регулюючи потужність і якість звуку. Цей експеримент не припиняється.

— А скільки у Вашому арсеналі інструментів?

— Тридцять. Відрізняються звучанням. У одних звук довший, у других — коротший. Різні тембри. Одні бандури мають капронові струни, щоб видобувати старовинний звук, другі — фосфорно-бронзові, треті — мідні. Різні інструменти для різної музики.

— Якою є Ваша слухацька аудиторія за місцем проживання? Адже українські емігранти асимілюються в англомовний соціум.

— Коли я повернувся з України (після навчання в консерваторії) до Канади, мене витиснули з української громади, я три-чотири роки зовсім не виступав для українців. Хоча жив тільки завдяки бандурі. До речі, коли вчився в університеті в Австралії, то вечорами ходив у китайський район і там грав на бандурі (й платівки продавав), 90 доларів за годину заробляв.

Отже, є люди, яким бандура до вподоби. Японець Сакума грає на бандурі і співає українські пісні. Навіть з оселедцем ходить. Дуже загорівся цією справою.
Є різні аспекти зацікавленості. Комусь подобається симфонічна музика з бандурою, комусь — ресторанна, патріотично налаштованим українцям подобається національна. Я все це граю. Виконую авторські й кобзарські твори, класику. У сольних концертах демонструю найширші можливості бандури.
Завдання музиканта — зацікавити публіку. А інакше для чого він взагалі грає. Тож намагаюся вишукувати такі речі, які хвилюють, цікавлять слухачів. Доводиться виступати з багатьма видатними іноземними музикантами й симфонічними оркестрами. Американський композитор Юрій Олійник із Сакраменто спеціально для мене написав концерт, який я виконую, є запис.

— І англійською співаєте?

— Авжеж. Я об’їхав Велику Британію, Голландію, Бельгію, Францію, Ізраїль, Австралію, США, Канаду. Виступав на Олімпіаді в Лос-Анджелесі, на різних музичних фестивалях із зірками сучасної музики.

До речі, у Канаді й Америці легше виступати, ніж в Україні, бо є великі згуртовані громади, вони запрошують бандуристів, оплачують виступи. Цікаво, що в Україні люди чекають, аби концерти організувала держава. А в нас — орендував зал, виставив рекламу — і люди приходять. Є також особи, які запрошують музикантів до себе на домашні концерти: після вечері музикант грає, а потім спілкується зі слухачами, презентує свої диски. Українське життя в Торонто доволі жваве. Є українські газети, радіо, телебачення, вісім українських шкіл, кафедра української мови в університеті.

— Чи існують відмінності в розвитку творчості бандуристів в Україні та діаспорі?

— Наш репертуар відрізняється від того, що виконують в Україні. Навіть тепер фольклорні колективи в Україні мають «проідейний», очищений репертуар. Вони майже не співають стрілецьких чи церковних пісень у супроводі бандури, хоча, власне, це специфіка цього інструмента. Додавання інших інструментів губить кобзарську специфіку, як наслідок — майже немає чистого звучання бандури.

— Окрім бандури Ви ще взялися за кобзу.

— Коли я був зовсім малим і часом комизився, батько, аби забавити мене, брав стареньку кобзу, куплену на якомусь ярмаркові, і грав. У мене висихали сльози, я зачаровано слухав. На жаль, під час переїзду в Торонто батько не взяв кобзу — валізи були переповнені необхідними речами.

І ось через багато літ я вирішив навчитися грати на кобзі. У самого Григорія Китастого. Написав до США листа і почав чекати. Відповідь отримав аж через чотири місяці (капела увесь цей час була на гастролях) і вже наступного дня вирушив у дорогу. Китастий зустрів, мов рідну дитину. Нагодував, напоїв. І відразу ж перейшов до справи. І перший урок відбувся в день мого приїзду. Учитель грав, а я слухав. Це був великий концерт для одного слухача. Потім постелив у своїй кімнаті і сказав: «Оце тут житимеш»…

Так я і прожив у його домі майже дев’ять місяців, і за цей час я пізнав народне мистецтво глибше, ніж за вісім років навчання в музичному училищі й консерваторії. Китастий — не тільки великий музикант, а й геніальний педагог. Особливо він любив пісні, записані на Полтавщині. Напевне, тому, що сам родом із Кобеляк. Його батьківська хата стояла на березі Ворскли. Вечорами до неї сходилися селяни поспівати. Інколи спів затягувався за північ. Йому подобався істинно народний спів. Гастролюючи по світу, неодмінно привозив звідти дві-три касети наших пісень. Здавалося, звідки в Німеччині чи Аргентині взятися українським пісням, — але він їх знаходив. «Світ, — любив повторювати Григорій Трохимович, — і малий, і тісний. Сьогодні ми нашу Україну маємо скрізь і навіть ось тут, у Чикаго, бачимо її, чуємо, живемо нею…».

— Ваша майстерня у Торонто виготовляє бандури. А в Україні їх практично не роблять.

— Я пропонував у Міністерстві культури замовити нашому майстрові бандури для музичних шкіл. Нагадав, що електрогітари і синтезатори Міністерство закуповує в Японії і Китаї, чому б не імпортувати бандури з Канади? Але в Мінкульті організували обговорення цього питання на круглому столі й вирішили не купувати інструменти в Канаді. А тим часом Чернігівська фабрика і надалі не випускає інструментів…
До речі, ми виготовляємо й пластикові бандури, оздоблені під дерево, використовуючи технологію найсучаснішої американської гітари. Такий інструмент коштує 60 доларів замість 600, як дерев’яний. Цей вид пластмаси використовують для виготовлення пропелерів для гелікоптерів. Така бандура легка, зручна, має добрий звук, не б’ється. Їй не шкодять вологість і температурний режим, якого нині не завжди дотримуються в дитячих музичних школах України.

— Які ще парадокси Вас дивують в Україні?

— Відсутність нотної літератури. Мій дядько Григорій Бажул навчався у Харкові у Гната Хоткевича. Коли його арештували й мали конфіскувати майно, дружина дала моєму батькові оберемок рукописів. Він їх вивіз до Австралії. Таким чином у мене опинилося чимало композицій Гната Хоткевича. Також є рукописи, які я отримав від Леоніда Гайдамаки зі США — він викладав бандуру в Харківській консерваторії після Хоткевича, був художнім керівником оркестру народних інструментів. У Детройті жив інший учень Хоткевича — Григорій Назаренко, який був учасником Полтавської капели бандуристів. Були й інші учасники, вони ділилися спогадами, мали нотні записи. Мені вдалося це все зібрати. Я видав у Харкові збірник творів Гната Хоткевича, які він писав для своїх учнів, та працю «Бандура та її репертуар».

Чимало нотних збірок видаємо у Канаді. Книги поширюємо через Фундацію імені Гната Хоткевича. На всі музичні школи України ми вислали лист із інформацією, які книги вийшли і де їх можна придбати. Але зазвичай музичні школи цих книжок не купують. Чому? Питання до Мінкульту й українців.

Із Канадською капелою бандуристів я об’їздив увесь світ. Двічі гастролювали в Україні. Хотілося б повторити, але ніяк не виходить. Зверталися і до Міністерства культури, і до Президента. Є обіцянки, а конкретно нічого не пропонують. Хоча ми готові виступати безкоштовно. Надайте лише залу чи стадіон.

Спілкувався Володимир КОСКІН
30 Травня 2013, «Слово Просвіти» (slovoprosvity.org)

Унікальний бандурист, дослідник і популяризатор кобзарства в світі, композитор, диригент. Це — про Віктора Мішалова, який народився в Австралії. Другою рідною країною йому стала Канада. Але все життя він нерозривно пов’язаний з Україною, звідки коріння його роду. Єство цього музиканта й науковця назавжди заполонила бандура.

— Пане Вікторе, для мене завжди важливо знати про відому людину від колиски, бо тоді розумієш, як формувався її світогляд, в якому середовищі зростала, як зуміла зберегти й примножити все найкраще свого роду. Про походження свого прізвища відаєте?

— Знаю, що рід мій здавна мав прізвище Мішало. Це моєму прадіду додали те закінчення на «в», аби було на російський манер. А моє родове коріння з Чорнобаївки, що тепер на Черкащині.

— Хто ж тоді з рідні потрапив за кордон, до того аж в Австралію?

— Дідусь і батько залишили рідну землю під час Другої світової війни.

— Напевно, змушені були покинути рідну оселю?

— Мій батько називався Юрко, а дідусь — Марко. Власне, дідусь був науковцем, працював на дослідній станції лікарських рослин у Березоточі біля Лубен. Але його тата розкуркулили, отже, став неблагонадійним. Коли вибухнула війна, зголосився до армії, копав шанці навколо Києва. Коли прийшли німці, потрапив у полон, але потім його відпустили. Повернувся на Полтавщину. Усвідомлював, що з поверненням більшовиків життя йому на рідній землі не буде. Пішов з неї разом з 14-річним Юрком. В Україні залишив дружину та ще одного сина. Спочатку обидва потрапили до Відня, дідусь у сліпого фармацевта вирощував м’яту, а син згодом почав навчатися в гімназії Зальцбурга, в одній кімнаті мешкав з майбутнім владикою Любомиром Гузарем. За певний час дідусь отримав запрошення до США, проте поїхав до Австралії.

— На бабусю тим часом, мабуть, чекали репресії?

— Бабусю через це вислали до Азербайджану, потім — до Казахстану. Після повернення в Україну жила в Дніпрі, а згодом переїхала до Кишинева. За фахом вона була хіміком.

— Більше заміж бабуся не виходила?

— Ні. І дідусь удруге не одружився.

— Можна сказати, це було розірване кохання?

— Вони листувалися. Дідусь до неї писав від імені нібито своєї сестри Марфи Кононенко. Бабуся в мене росіянка, з Мурома. Вона в Україну потрапила за скеруванням на роботу.

— А батько ваш на кому одружився?

— Моя мати Людмила з Рівненщини. Її батько був у керівництві «Маслосоюзу», а ця молочарська організація мала зв’язок з національно-визвольним рухом, тож у його хаті бували різні відомі особистості.

— Як ви прийшли до бандури?

— У нашій родині була дуже велика прихильність до бандури. Дідусь трохи грав. В Австрії він потрапив до табору для переміщених осіб, де була капела бандуристів, якою керував Григорій Китастий, навіть мешкав в одній кімнаті з цими музикантами. Названа сестра моєї матері вийшла в Австралії заміж за бандуриста, який навчався в Гната Хоткевича.

— Коли вперше провели пальцями по струнах бандури, пригадуєте?

— Уперше почув бандуру трирічним, тоді приїхало до нас тріо бандуристок з концертом. У десять років батько купив мені бандуру-чернігівку, і я почав навчатися гри на ній у бандуриста Петра Деряжного. В Австралії зібрати інформацію про цей український народний багатострунний щипковий інструмент у ті часи було нелегко, але збирав.

Середню школу закінчив з поглибленим музичним вивченням, мав скерування до консерваторії, але не вступав, бо тоді вважалося непрестижно бути музикантом. Тому вступив на інженерний факультет Сіднейського університету. На першому курсі отримав стипендію для навчання на бандурі в США та Канаді. Поїхав. Там працював з видатними бандуристами Василем Ємцем, Петром і Григорієм Китастими, Петром Гончаренком і Леонідом Гайдамакою. 1979 року отримав запрошення навчатися в Україні.

— Насторожено до вас ставилися в тодішній радянській Україні?

— Коли я був у канадському Вінніпезі, заступник радянського консула був на моєму концерті. Подивувався, що Австралія дала мені гроші, щоб навчатися гри на бандурі в США та Канаді. «Ти поїхав би в Україну?» — перепитав він мене. Відповів, що так, бо знав, що є на материзні мого роду заочний курс гри на бандурі, листи туди пишу, а мені ніхто не відповідає. За певний час я отримав запрошення з України. Та їхати побоявся, але мене заспокоїв консул у Сіднеї. Почав навчатися в Київській консерваторії, два роки стаціонарно здобував тут музичну освіту. Але раптом захворів на рак батько, тож змушений був перевестися на заочну форму навчання, одночасно навчався й у Сіднеї в університеті. Це було вигідно: коли випадала зимова сесія в Києві, то в Австралії були саме літні канікули. Вечорами після занять виходив на сіднейські вулиці та грав на бандурі, виконував музику за навчальною консерваторською програмою. У такий спосіб заробляв гроші, щоб дістатися на сесію в Україну. За дві години вдавалося зібрати майже 200 доларів, продавав також свої аудіозаписи.

— З бабусею в Україні мали зустрічі?

— Уперше побачив свою бабусю 1979 року, поїхав до неї до Кишинева.

— І яка була та зустріч? Вам уже 19 років виповнилося, а ви її не бачили.

— Було важко з нею розмовляти, бо вона українською не володіла, а я російської не знав. Удома в Австралії в сім’ї спілкувалися українською, були школи з українською мовою викладання, активна українська громада.

— Цікаво було навчатися в Києві?

— З’ясувалося, що в столиці треба було шукати Україну, панувала ж російська мова. Прагнув мати знайомство з українськими філологами, вивчати народну творчість, автентичне кобзарство. В консерваторії був надзвичайно охочий до навчання, бувало, навіть по три години вивчав диригентуру, коли інші студенти не приходили на заняття. Скільки міг узяти тих знань, стільки й узяв.

— З тим багажем українських знань повернулися додому й узялися застосовувати їх на практиці?

— Ще закінчив університет і педінститут в Австралії та поїхав до Канади, аби тут навчатися на щойно відкритій кафедрі української фольклористики в університеті в Едмонтоні. Але познайомився з бізнесменом українського походження Миколою Морозом, який запрагнув зайнятися підприємництвом на материзні. Згодом створили першу канадсько-українську фірму «Кобза». Вона подбала про студію звукозапису, взялася за організацію першого фестивалю української музики «Червона рута» в Чернівцях.

— Усе-таки ви, образно кажучи, від бізнесової «Кобзи» повернулися до кобзи, бандури як музичних інструментів?

— Опісля повернувся до Канади, почав працювати в англомовній школі, заодно в українській громаді також навчав 80 дітей гри на бандурі. Ця дитяча капела тепер виросла у велику чоловічу капелу бандуристів.

— З часом знову повернетеся в Україну, але вже до Харкова.

— 2007 року в Харкові я став аспірантом державної академії культури, а в лютому 2009 року тут захистив кандидатську дисертацію на тему «Культурно-мистецькі аспекти ∂енези та розвитку виконавства на харківській бандурі».

— Як ви захопилися творами Гната Хоткевича?

— Захотілося відродити всі твори його кобзарської творчості, які він написав у 1930-х. В мене є його 70 рукописів, багато їхніх фотокопій передав в Україну. На початку двохтисячних років зі своїми харківськими друзями взявся видавати ці праці та писати до них вступні статті. Вийшли, зокрема, «Музичні інструменти українського народу», «Бандура та її можливості», «Бандура та її репертуар», «Бандура та її конструкція», «Твори для харківської бандури», інші. Ще є матеріали учня Хоткевича — Леоніда Гайдамаки, який заснував перший оркестр українських народних інструментів 1923 року. Дружина пана Леоніда була секретаркою Миколи Скрипника. Мені архів їхній передали й бандури. Вдалося знайти матеріали В. Ємця, М. Теліги, які в Україні були недоступні.

— Нині граєте на харківській бандурі, а загалом на яких бандурах граєте на концертах?

— У мене вдома є понад сорок інструментів. Серед них кілька чернігівок, на яких тривалий час переважно грав, у тому числі із симфонічним оркестром у Канаді та Австралії. Думи виконую на старосвітській бандурі, відтак став більше уваги приділяти бандурі харківського типу, бо якщо я це не зроблю, то хто тоді робитиме.

— Знаю, співаєте на бандурі не лише українською, а й англійською мовами. Як сприймає англомовна аудиторія такі твори?

— Певний час для українців я не виступав. Коли повернувся з України, то до мене трохи негативно ставилися, мовляв, насолоджував бандурою тих, хто знищував українців. Років вісім виступав суто для англомовної аудиторії. І багато більше успіхів мав, ніж серед української. Це було в Австралії, а потім переїхав до Канади й почав працювати з українською громадою.

Англомовній публіці грав переважно варіації на українські теми та європейську класику. Вклинював у концерт також українські думи. Дуже добре сприймали, із здивуванням, що існує такий епос. Перед тим я розповів про нього, переклав зміст дум. Є намір створити серію українських дум англійською мовою.

— Кілька слів про власну сім’ю.

— Моя дружина Марина закінчила Львівську консерваторію. Її батьки були пов’язані з УПА, пройшли через радянські табори ув’язнення. Познайомився з нею 1988 року в Києві на концерті тоді популярного українського гурту «Не журись». Донька від першого її шлюбу — Соломія, грає на флейті, композитор, дуже любить вивчати мови, захищає дисертацію в університеті в Англії з композиції та викладає там музичну теорію.

— Як гадаєте, де ви більш популярні: там чи тут?

— В Україну зрідка приїжджаю, люди до мене дуже добре ставляться. На материзні заряджаю свою українську душу. В Канаді я один з її жителів.

ДОСЬЄ «УК»

Віктор МІШАЛОВ. Народився 1960 року у столиці Австралії Сіднеї. Тут закінчив університет та педінститут. Навчався також у Київській консерваторії, аспірантурі Харківської державної академії культури, докторантурі Інституту мовознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського НАН України. Основоположник Канадської капели бандуристів. Кандидат мистецтвознавства. Заслужений артист України. Нагороджений українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Живе в канадському Торонто.

Микола ШОТ,
28.01.2017
«Урядовий кур’єр» (ukurier.gov.ua)

ГАЛЕРЕЯ

Джерело: 01, 02, 03, 05 – Bandura forum (.facebook.com/groups/banduraforum); 04 – ukurier.gov.ua; 05, 06, 07, 08 – сторінка Віктора Мішалова у Фейсбук (facebook.com/victor.mishalow).

ДИСКОГРАФІЯ