Капела бандуристів ім. Т. Шевченка
Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка (The Taras Shevchenko Ukrainian Bandurist Chorus of North America) – чоловіча капела бандуристів організована у 1941 році в Києві на основі учасників Державної зразкової капели бандуристів. Сьогодні капела базується в Детройті (США). Учасники капели та деякі музикознавці ведуть відлік мистецької діяльності Української капели бандуристів ім. Т. Шевченка з 1918 року, коли в Києві було створено «Кобзарський Хор», під керівництвом бандуриста Василя Ємця.
У вересні 1941 року, коли війська Вермахту захопили Київ, у місті було кілька членів Першої зразкової капели бандуристів УРСР, яку на початку Другої світової війни було розформовано, а більшість її учасників мобілізовано. Чимало бандуристів загинуло на фронті та у німецькому полоні.
В той час колишній член цього колективу Дмитро Черненко почав гуртувати бандуристів, вишукуючи їх у Києві й поза ним. Григорій Китастий та Григорій Назаренко повернулись з полону до Києва, де вже згуртувалися Олексій Дзюбенко, Тимофій Півко, Павло Міняйло, Йосип Панасенко, Яків Протопопів, Дмитро Черненко, Іван Китастий, Гаврило Махиня, Іван Павлов та Микола Лісківський. Відновлену капелу бандуристів як мистецький керівник очолив Григорій Назаренко, а згодом – Григорій Китастий. Першим адміністратором став Дмитро Черненко.
В цей час учасники капели звернулися до нової міської влади та отримали дозвіл на патронат Т.Г. Шевченка. Міський відділ культури і освіти, офіційно затвердив колектив під назвою Українська капела бандуристів ім. Тараса Шевченка і надав для репетицій приміщення театру Бергоньє.
Капела також отримала дозвіл на проведення концертів у містах і селах Київщини. Перший виступ відбувся в Білій Церкві з великим успіхом. Згодом було проведено ще понад двадцять концертів на Київщині, які пройшли з великим успіхом.
У 1942 році до капели приєднались талановиті бандуристи Євген Цюра та Петро Потапенко, співаки Іван Кагарлицький, Іван Яровий та молодий 14-літній учень капели Петро Китастий.
Але незабаром, 5 серпня 1942 року, німці під приводом виступів для остарбайтерів вивезли капелу до Німеччини та розмістили в таборі для робітників «Шупен 43» на півострові в Гамбурзі. Тут бандуристи разом з іншими українцями працювали на примусових роботах. В Німеччину тоді вивезли капелу у складі: Г. Китастий, І. Китастий, П. Китастий, Й. Панасенко, О. Дзюбенко, Г. Назаренко, П. Міняйло, Є. Цюра, П. Потапенко, Г. Махиня. Д. Черненко, Я. Протопопів, М. Лісковський, Т. Півко, І. Кагарлицький І. Яровий та Іван Майстренко (адміністратор).
Після звільнення з табору капелу прикріпили до установи «Kraft durch Freude», що займалась організацією концертів у Німеччині. За 9 місяців (з 1 грудня 1942 року по 8 жовтня 1943 року) капела дала 370 концертів у 168 містах Німеччина. Окрім суто української табірної аудиторії була ще й інтернаціональна (українці, французи, бельгійці, голландці, поляки та ін.)
У жовтні 1943 року бандуристи отримали відпустку та можливість повернутись в Україну, де за дев’ять місяців капела провела 210 концертів, переважно по селах і містечках Західної України. У зв’язку з наближенням фронту бандуристи змушені були повернутись до Німеччини. На той час склад капели поповнили – Семен Ластович, Степан Ганушевський та Зиновій Штокалко.
Перед завершенням війни капела потрапила в американську зону окупації у містечко Інгольштадт, а з 1948 року в Реґенсбурґ. Тут капела продовжувала свою концертну діяльність. Було додатково запрошено до співпраці диригента Володимира Божика та ряд інших професійних співаків, пошито новий концертний одяг, організовано майстерню виробництва уніфікованих бандур з технічними удосконаленнями братів Олександра і Петра Гончаренків.
Зусиллями відділу З’єднаного Українсько-Американського Допомогового Комітету (ЗУАДК) в Детройті, у 1949 році учасники капели з родинами емігрували до США. Капела бандуристів осіла на постійно в місті Детройті. Тут капела почала новий, досить плідний етап своєї мистецької діяльності. Створюються нові концертні програми з якими капела виступала в США та за їх межами, видано записи репертуару на численних платівках, касетах та дисках…
У 1958 році Капела бандуристів ім. Т. Шевченка провела велике концертне турне країнами Європи. Концерти відбулися в столичних та великих містах Іспанії, Франції, Швейцарії, Німеччини, Голландії, Швеції, Данії, Бельгії та Англії. В 1961, 1962 та 1966 роках проведено важливі турне по Америці й Канаді. У 1980 році капела побувала з концертами в Австралії.
Від 1984 року мистецьким керівником і диригентом капели став Володимир Колесник, який поширив інструментальний та вокальний склад капели, і цим значно збільшив її технічні можливості, зберігаючи водночас мистецькі надбання усіх попередніх керівників.
Під керівництвом В. Колесника капела в 1991 та 1994-му роках гастролювала по Україні. 1996-го колектив очолив Олег Махлай. Під його керівництвом капела також концертувала в Україні та Європі, видала численні записи.
Вже в останні десятиліття колектив провів великі гастролі: Європейський тур (2003 – Великобританія, Франція, Німеччина, Австрія), Західно-канадський тур (2005, 2015), по США (2007, 2014, 2017). Серед тематичних виступів капели – Шевченківські, Різдвяні, Великодні, кобзарські концерти, присвята жертвам Голодомору та ін.
10 -го жовтня 2017 р. в Києві відбулася прем’єра документальної стрічки «Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів» режисера Ореста Сушка. Також прем’єра фільму відбулася в Торонто під час Міжнародного кінофестивалю у 2014 році.
У 2018 – 2020 роках Капела бандуристів ім. Т. Шевченка під мистецьким керівництвом Олег Махлая провела кілька великих концертних турне присвячених 100-літньому ювілею капели. Концерти відбулись в Сполучених Штатах, Україні та Канаді.
У 2018 році, вперше за всю історію розвитку жанру дві відомі у світі капели бандуристів, які були історично роз’єднані від 1946 року – Українська капела бандуристів ім. Т. Шевченка та Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. Майбороди, – провели спільний концерт. Цей захід відбувся за програмою Міжнародного форуму бандуристів (19 – 22 жовтня, Київ; 20 жовтня, Чернігів) з нагоди 100-річчя Київської капели бандуристів.
Зараз Українська капела бандуристів ім. Т. Шевченка продовжує активну мистецьку діяльність.
Офіційний веб-сайт – bandura.org
Сторінка у соціальній мережі Facebook – Ukrainian Bandurist Chorus
Українська капеля бандуристів Північної Америки ім. Т.Г. Шевченка | Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка | Українська капела бандуристів ім. Т.Г.Шевченка | Капела бандуристів ім. Т. Шевченка | The Taras Shevchenko Ukrainian Bandurist Chorus of North America | The Taras Shevchenko Ukrainian Bandurist Chorus | Ukrainian Bandurist Chorus of North America | Ukrainian Bandurist Chorus
До століття від дня народження Григорія Китастого
«Капелі бандуристів як мистецькій одиниці судилося зберегти свою цілість через всі воєнні роки, щоб по війні розширити свій склад і продовжувати свою мистецьку, кобзарську працю ще довгі-довгі роки»
Григорій Китастий Автобіографія
Наш часопис уже приділив значну увагу історії відомої Капели бандуристів імені Тараса Шевченка з Детройту, в зв’язку зі століттям з дня народження її мистецького керівника, диригента і композитора Григорія Китастого («Час і Події», №№ 19, 22, 25-27, 30). Капела бандуристів сьогодні – гордість України та діаспори. Це унікальне явище, коли по суті самодіяльний колектив на чужині ось уже скоро 60 років тримає високий професійний рівень кобзарського мистецтва та його глибоку національну сутність. Незалежна Україна визнала роль Капели з Детройту, присвоївши їй звання Лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, а трьом її членам – Петру Гончаренку, Петру Китастому та Віктору Мішалову – звання Заслуженого артиста України.
Ми разом з Вами, шановні читачі, мали нагоду повернутися до її історії. І знаємо тепер, що у збереженні Капели, як мистецької одиниці, історія завдячує перш за все її багаторічному мистецькому керівнику Григорію Китастому. Але не тільки йому. А ще й тому базовому колективу Капели, який 5 серпня 1942 року залишив Київ і пройшов усі випробування Другої світової війни, пережив різні політичні режими, неодноразові смертельні загрози, насильну репатріацію і зумів вижити разом. Вижити у смертельному вирі війни, не припиняючи своєї боротьби за національну ідею. Їх було сімнадцятеро. Їх варто згадати сьогодні поіменно. І віддати їм належне.
«Хороброю Сімнадцяткою» назвав цей перший колектив один із них – Гаврило Махиня, вірний товариш Григорія Китастого, літописець Капели. Махиня був і провідним бандуристом, і вів «Щоденник», який використаний і цитований Уласом Самчуком під час написання книги «Живі струни» про історію Капели. Це визначення прижилось і стало використовуватися офіційно. Коли Капела вперше повернулася на Батьківщиною через 50 років, тобто на гастролі в червні 1991року, то в програмному проспекті на першій сторінці було надруковане привітання і побажання щасливої подорожі та мистецьких успіхів Друзям-Кобзарям з таким підписом:
«Шістка» пенсіонерів з київської «Хороброї Сімнадцятки» бандуристів: Григорій Назаренко, Петро Потапенко, Євген Цюра, Гаврило Махиня, Петро Китастий, Микола Лісківський» (щоправда, наймолодший з них – Петро Китастий у цьому турне брав участь і після закінченні кожного концерту ведучий представляв його, як одного з «Хороброї сімнадцятки»).
А на сьогодні з «Хороброї сімнадцятки» залишилося тільки двоє: це 93-річний Микола Лісківський і 79-літній Петро Китастий. Про останнього ми писали уже в нашому часописі № 26, Петро Іванович – бандурист, соліст, референт з роботи із молоддю, її учитель, прийшов у Капелу в 14-річному віці та невідривно присвятив їй 55 років своєї творчої праці. Слово Петру Китастому:
«Вважаю, що увага до нашої «Сімнадцятки» важлива для історії. Коли ми говоримо про значення Капели сьогодні, то мусимо пам’ятати її минуле, кожного із сімнадцяти звитяжців, кому завдячуємо її збереженням і подальшим існуванням.
Щодо мене особисто, то всі вони були мені дорогими і рідними ,бо це мої кобзарські батьки. Свою юність я провів серед них – старших. А крім усього – вони були надзвичайно музично обдарованими людьми. Це духовний скарб України. Якось Григорій Трохимович влучно висловився про нашу «Сімнадцятку», що найвимогливіший диригент не міг би підібрати такого вдалого вокально-інструментального складу, а сама доля скликала на руїнах Києва такий неповторний колектив… А чому Махиня назвав нас «хороброю», то я можу згадати багато прикладів вчинків і поведінки моїх кобзарських батьків, про які можна сказати: хоробрі та відчайдушні»
Фрагменти історії
Як усе починалося…
На час початку війни на території Радянського Союзу Українська Державна Зразкова Капела Бандуристів була на гастролях у Кривому Розі. Раптом вона отримує наказ повертатися до Києва. Так званої «броні» Капела не отримує. Молодших членів Капели мобілізують до лав радянської армії, старших – копати протитанкові рови. Дехто зі старших подався в батьківські оселі у провінцію. Коли німці зайняли Київ у вересні, тут залишилося лише четверо з колишньої передвоєнної Капели.
У перших числах щойно організованої газети «Українське Слово» з’явилася об’ява-заклик до членів Капели повернутися до Києва і знову розпочати свою працю. Подав цей заклик один із чотирьох – Дмитро Черненко. На заклик відгукнулися з усіх усюд. Наприклад, Йосип Панасенко взяв лише бандуру і вузлик з харчами та подався з рідної Полтави до Києва пішки. До нього приєднується дорогою побратим-бандурист Тимофій Півко, що втік з табору полонених в Гребінці. Звичайно, без бандури і без власного вузлика. Так само з полону дістається Микола Лісківський. У цей же час з табору з-під Ромнів утікає Григорій Китастий і завдяки допомозі добрих людей теж пішки повертається до Києва. Він був настільки змучений, що не впізнали його ні дружина, ні малі діти. На час його повернення уже зібралося 13 бандуристів, котрі наприкінці 1941 року вирішують сформуватися як нова мистецька одиниця, повернувшись до свого традиційного репертуару – історичних дум і пісень, заборонених в радянські часи. Першим мистецьким керівником був Олексій Дзюбенко, пізніше – Григорій Назаренко і остаточно – Григорій Китастий. Міський відділ культури і освіти уже нової влади (його очолював тоді скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе) офіційно затверджує колектив під назвою Українська Капела Бандуристів імені Тараса Щевченка і надає для репетицій приміщення в театрі на вул. Фундуклієвській. Отож, до числа перших членів Капели імені Тараса Шевченка увійшли 13 осіб: Григорій Китастий, Григорій Назаренко, Йосип Панасенко, Тимофій Півко, Олексій Дзюбенко, Іван Китастий, Микола Лісківський, Павло Міняйло, Гаврило Махиня, Дмитро Черненко, Іван Павлов, Яків Протопопов та Юрій Колесников. Згодом до складу Капели в якості учня бандуристів приймають 14-літнього Петра Китастого, сина одного з братів Китастих – Івана.
Капела домагається дозволу провести концерти у містах і селах Київщини. Перший виступ відбувся в Білій Церкві з великим успіхом. Згодом були ще понад двадцять концертів на Київщині, які пройшли з неймовірним успіхом. Селяни вперше почули кобзарські пісні, які в роки радянської влади були заборонені. Але дуже вже очевидною була асоціація з новими «вороженьками», «що наступають, як та чорна хмара». Надходить наказ: гастролі припинити та повернутися до Києва.
…Про Капелу пам’ятають і на Західній Україні. Стараннями директора видавництва «Волинь» Степана Скрипника (майбутній Патріарх Української Православної Церкви Мстислав І) та члена відділу культосвіти міської управи Києва Миколи Приходька Капелі дозволяють концерти на Волині. Скрипник хотів їх заангажувати тому, що там піднімався дух боротьби за самостійну Україну і стало проявлятися дійсне обличчя німецької окупаційної влади, що замість волі несла рабство. Треба було бандурою підтримати патріотичний дух людей. Адміністратором Капели під час гастролей Волинським краєм у червні 1942 року стає Іван Майстренко. Супроводжує Капелу як представник Київської міської управи Микола Приходько. Капели мали кілька тріумфальних концертів у Рівному, Луцьку. Приймали бандуристів захоплено. А далі в планах – містечка і села Волині. Але Капела згоджується дати позачерговий концерт 26 липня біля містечка Жидачів на святі насипання могили борцям за волю України, що загинули від куль енкаведистів при відступі радянських військ. Тисячі людей… Українські жовто-блакитні прапори, тризуби, гасла «Слава Україні», вишиванки, патріотичні промови, в тому числі Івана Майстренка та Миколи Проходька. І гримів улюблений марш «Гей, нумо, хлопці, до зброї!»
Слово Петру Китастому: «Тоді у своїй запальній промові Микола Приходько говорив про незламний змаг українського народу за свою свободу і незалежність. А Іван Майстренко прямо сказав, що не треба надіятися на всяких визволителів, а лише на власні сили. І це були думки і почування нас усіх з бандурою в руках. Це був красномовний закид новим окупантам, і тисячі людей співали з нами «Ще не вмерла Україна». А поплатилися ми негайною забороною подальшого концертування на Волині, поспішним поверненням до Києва і відправкою до Німеччини та більш як трьохмісячним перебуванням у штрафному таборі «Шупен-43» у Гамбурзі».
Після прибуття до Києва – безапеляційно і сердито виголошений наказ: «Завтра вирушити до райху на концерти в таборах остарбайтерів». Обіцяли послати, як артистів, і 5 серпня 1942 року на київській залізничній станції зібралося 16 бандуристів і директор Капели Іван Майстренко. Та сама «Сімнадцятка», яку пізніше охрестили хороброю. З числа згаданих вище 14 бандуристів, що засновували Капелу бандуристів імені Тараса Шевченка, відійшли двоє: Іван Павлов та Юрій Колесников. Долучилися до Капели на час виїзду ще Євген Цюра, Петро Потапенко, Іван Кагарлицький та Іван Яровий.
Бандура в Німеччині
Розмістили наших артистів у так званих «теплушках» товарного потягу, разом з виловленою молоддю, яку відправляли y ті ж самі табори, де мали би виступати з концертами капелани. Після прибуття на місце – перевірка в гестапо, присвоєння номера особи, фотографування з табличкою «Russe» на грудях. І розмістили в штрафному таборі «Шупен-43» у Гамбурзі – великому промисловому місті у гирлі Ельби. Бандури відібрали. Одягли в спецівки та поставили до верстатів, а чотирьох найстарших – на кухню. Нічліг – двохповерхові нари у бараці на 600 осіб. Їжа – баланда та квашена капуста. І так протягом трьох з половиною місяців. У фізично слабших почали пухнути ноги від голоду. Кілька бандуристів потрапили до лазарету, де майже не годували і не давали ліків.
Слово Петру Китастому: «Шупен-43» був чи не найбільшим випробуванням для всіх нас голодом, тяжкою працею і знущанням наглядачів. Нас запхали туди, тому що ми зі своїми піснями були політично небезпечні для німців. Той побут врізався в мою пам’ять на все життя: Першого дня нам на вечерю насипали по мисці баланди. Нас оточили старі мешканці табору, одягнені в дрантя з жадібними голодними очима: «Дядечку, дядечку, може вам не смакує, то дайте мені!» Наш найстарший Олексій Дзюбенко не витримав – відсунув свою миску. На неї, як шуліки, накинулось кілька дітлахів – майже розлили…Кожну ніч вмирали від голоду по кілька таборників. Рано-вранці спеціальна бригада перевіряла, хто не дихав, і стягувала трупи в одне місце. Це місце було в кутку, де поселили саме нас. Прокинувшись – перший погляд на цю купу трупів…Григорія Китастого і Гаврила Махиню поставили працювати до дуже відповідальної роботи біля верстата – лагодити деталі для підводних човнів. Якось Григорій Трохимович спробував «помилитися», зробивши дірки на деталі не у тому місці. Наглядач побачив і побив його до крові. Прибіг головний інженер Кнор, кричав, залякував і наказував працювати в неділю над новою деталлю, але Григорій відмовився, за що отримав додаткові побої. Махиня спостерігав, але не міг захистити. Проте запам’ятав. За такий саботаж – розстріл. Але, на щастя, його в гестапо не відправили. Інакше – вірна смерть.»
Після визволення з цього табору (а їх таки визволили стараннями різних українських інституцій) капелани вийшли морально загартованими.
Гаврило Махиня: «Перед капелою, як колективом, так і перед кожним її членом, зокрема, викристалізувалися їхні справжні історичні завдання, мета, шлях, посвята… Після Гамбурга бандура зазвучала по-іншому».
Їх прикріпили до концертної організації «Крафт дурх Фройде» («Сила через радість») і примусили до життя на колесах. За 9 місяців (з 1 грудня 1942 р. по 8 жовтня 1943 р.) капелани дали 370 концертів у 168 містах. Окрім суто української табірної аудиторії нашої української молоді була ще й інтернаціональна (українці, французи, бельгійці, голландці, поляки – з десяток національностей). І всюди – незмінний успіх. Але найбільший – серед наших: сльози, відчай, вдячність: «Ой братики наші рідненькі! Заспівайте нам ще разочок»… І всюди – національне відродження.
Слово Петру Китастому: «Те, як нас сприймала наша українська молодь, було для нас найціннішою нагородою. Вони підтримували нас морально і духовно.. Ми шукали серед них земляків, а вони – серед наших. Це був єдиний живий ланцюжок, що поєднував нас з Батьківщиною. Ніколи не забути, як в одному з таборів 28 липня 1943 р. ми домоглися в начальства дозволу, щоб одна з працівниць Ольга Лубська (вона зараз мешкає у штаті Коннектикут) прочитала в знак подяки нам свого вірша-посвяту:
«Добрий день, земляки-бандуристи!
Прийміть щирий сердечний привіт,
Ви із Києва, рідного міста,
Де розносяться пахощі квіт…
У вас кобза в руках срібнострунна,
Рідна пісня проста на вустах:
На весь світ я тепер би гукнула,
Щоб почули у рідних степах.
Залунай, прокотись, пісне, гучно –
Це співає кобзар – наш дідусь,
Усміхнувся до нас добродушно
Молодий чорноокий Петрусь.
Вам подяка, вас щиро вітаєм,
Із букетом українських квіт.
Щастя й долі від серця щиро бажаєм
О! Привіт, бандуристи, привіт!»…
Пізніше Оля присвятила Капелі ще кілька віршів. Один із такими рядками: «Не стихне голос ваш, – на всесвіт пролунає. І відгук знайде в огненних серця…» Це надавало нам наснаги»
На початку 1943 року союзники почали бомбардування Берліна та інших міст. Знищення міст йшло по п’ятах Капели. Сьогодні виступили, виїхали, а завтра – наліт, і частини міста немає, в т. ч. і готелю, де вчора зупинялися. Так було в Берліні, Дюссельдорфі, Саарбрюккені, Кьольні, Нюрнберзі, Ессені, Вуперталі та ін. Гаврило Махиня: «Якась вища сила завжди охороняла та оберігала Капелу».
Капелани довгий час домагалися повернення в Україну. Але дали лише відпустку на 6 тижнів.
Знову Україна
(10 жовтня 1943 – 25 липня 1944)
Десятого жовтня 1943 року вони всі разом були у Рівному, де перебувало вже багато біженців. Іншого виходу не було, і їм треба повертатися назад.
Капелани вирішують тимчасово переїхати до Львова, де мають зібратися всі разом з родинами. Кинулися їх розшукувати. Там і знайшов їх Микола Приходько, він стає директором Капели замість Івана Майстренка, який відмовився від керівництва.
Старий Львів у цей час був, як пише Самчук у «Живих струнах», найбільш українським за всю свою історію. Тут діяли театр В. Блавацького та Й. Гірняка, хор Городовенка, клуби професіоналістів, різні українські зібрання. Поки збираються родини, Капела дає серію концертів в Оперному театрі, потім – гастролі містами і селами Галичини. За 5 місяців – 210 виступів. Із відгуків: «Дзвени, бандуро! Буди приспані серця та клич до бою весь український народ за правду і волю!» (Тоді вже діяла Українська Повстанська Армія, що стала на шлях визвольної боротьби. – Л. К.). «Слава Бандуристам, що серед шаліючого буревію зберегли капелу і на дзвінких струнах несуть чудову українську пісню в народ»…
Майстерність капелан у ці тривожні, непевні дні досягає апогею: капела звучить як один інструмент. Незабутній спів найкращого октавіста Протопопова, неперевершений бас Міняйла, дзвінкий тенор Панасенка, витончений інструментальний дует Григорія та Петра Китастих… І шедевр програми – «Чумацька пісня» у виконанні Григорія Назаренка. Відомий поет-філософ Юрій Липа, що слухав їх тоді, писав про цю Пісню: «Півднем віяло від неї, чорноморським вітром і артистизмом незрівнянним. Той артистизм зрозумів би і західний чоловік, і людина з Малої Азії чи Балканського півострова. І однак він був наш і тільки наш»…
Літо 1944 року. Вся Європа у вогні. Війська союзників висадилися в Італії, Франції, радянська армія підступала до кордонів Польщі… А «Капела, – пише Самчук, – в цьому вогненному колі була якоюсь дивною точкою, яка тільки співала, жила цим співом, ним дихала… і пожинала скрізь тільки радість, захоплення, подяку»…
Пересуваючись з виступами Галичиною, капелани з родинами переїхали в містечко Турку над річкою Стрий і перебували під опікою підпілля. Що само собою було небезпечним, оскільки німці полювали за УПістами і кидали їх до концтаборів. У Турці зустрілися вони зі знаним уже тоді поетом Іваном Багряним. Він написав слова, а Григорій Китастий поклав на музику відомий «Марш Україна», який став бойовим маршем УПА і виконувався того літа на кожному концерті.
Говорить Петро Китастий: «Марш Україна» – це грім. Заклик, мобілізація, поштовх до змагу. Капелла виконувала його блискуче, зриваючи бурю оплесків і овацій. Щоб наші читачі могли уявити, чому цей марш мав такий електризуючий ефект на слухачіd, а особливо – на українських повстанців, необхідно конче подати повний його текст:
1. «Чорними хмарами вкрита руїна. Вітер на згарищах грізно гуде.
Як дика пустеля лежить Україна. Тужить дівчина і месника жде.
Приспів: Раз! Два! До бою! Не шкодуй собою!
Меч піднеси і на відліт бий
Бий до останньої краплі набою
Бий за Вітчизну, поляж головою!
За Україну вперед, вперед! Бий! Бий! Бий!
2. Грізно реве невблаганна стихія. Нас вже до ями на смерть привели.
Тільки не знали напасники злії. Як, умираючи, б’ються орли.
3. «Слава хоробрим, незламним і гордим, В кому кипить невпокорена кров,
Нас убивали ґвалтівників орди, Ми піднялись і піднімемось знов.
4. З нами пройшли через муки й тортури. Як приклад великий, як жертви за нас
Великі звитяжці – Мазепа й Петлюра, Петро Дорошенко, Богдан і Тарас»
5. За немовлят, за глум і руїни, За матерів і румовища хат –
Вставай Україно, могутня й єдина, Від Тихого Дону до синіх Карпат!
«Марш» став нашою бойовою класикою, але ніколи він так сильно не звучав, як тоді, у 44-му, у бойовій обстановці, коли так багато нашого люду готові були боротися до загину за самостійність, проти будь-яких поневолювачів.
Можливо, наш літописець Гаврило Махиня саме під впливом цього маршу (слів «слава хоробрим») і охрестив їх «Хороброю Сімнадцяткою». Вони і справді перебували тоді на вістрі меча, ризикуючи вдруге до концентраційного табору, а то й під розстріл».
(Між іншим, пізніше творчий дует «Багряний-Китастий» працював дуже плідно і довго).
Отож, у травні 44-го Капела концертує на теренах, контрольованих українськими партизанами. Під час їхніх виступів приміщення переповнені вояками УПА. І не раз після концертів під покровом ночі стояла почесна варта з автоматами на плечах… і чулося вдячне «Слава бандуристам, Слава!»
У Турці тоді господарювали угорці. Невеличка група німецьких офіцерів, очевидно, контролювала своїх союзників. Якось німецька залога захотіла послухати бандуристів. Відібрали лише шістьох із них, у тому числі Івана Китастого і Гаврила Махиню.
Згадує Петро Китастий: «Про цю подію мені зразу ж розказав батько. Після концерту вони перевдягалися у вузькому коридорчику, де на вішаках висів одяг офіцерів. Гаврило Махиня зриває з полиці найліпшого німецького кашкета і у нападі гніву починає цей кашкет топтати ногами, приговорюючи: «Оце тобі – за Україну! Оце тобі – за «Шупен!» Оце тобі – за Гриця!» …Він згадав оте побиття Григорія наглядачем. Його ледве вгамували. Якби побачили – розстріл усім».
Евакуація з Галичини – у повному розпалі. Їхали на Угорщину, щоб потім дістатися до Словаччини, Чехії, Австрії. Настав день – 25 липня 1944 року, коли і Капела залишила містечко Турку, де базувалася протягом останніх п’яти місяців. У складі Капели зі старої «Сімнадцятки» 13 бандуристів та директор-адміністратор Капели – Микола Приходько. Відмовився повертатись один з найстарших – сивочолий «кобзар наш дідусь» Олексій Дзюбенко. Іван Кагарлицький покинув Капелу ще по приїзді до Рівного і поїхав до Києва. Іван Яровий – навпаки, не поїхав в Україну, а до дружини, яка працювала в райху, як остарбайтер. Забігаючи наперед: цих трьох у жовтні у Відні замінили Семен Ластович, Степан Ганушевський та талановитий Зіновій Штокалко – в майбутньому відомий у діаспорі поет-модерніст, композитор, бандурист-експериментатор, який самостійно виступав у Нью-Йорку. Отож, незабаром знову укомплектована «Сімнадцятка».
Китастий, Махиня і Приходько в день від’їзду залишили у турківській капличці образок Божої Матері з написом: «Боже єдиний, великий, нам Україну спаси. Бог любить правду. А правда – то наші надія, віра, бажання, мрії в скоре краще українське майбутнє»…
Кільком бандуристам – Протопопову, Черненку, Панасенку, Міняйлу, Півку, Цюрі, Івану Китастому вдалося розшукати свої родини. Отож, у гурті капели – 36 осіб. Ціла комуна – жінки, діти, що додавало нових проблем.
Дорога на Захід. Завдання: не розгубитися. І їм це вдалось всупереч усьому.
Знову Європа
(Липень 1944- червень 1945)
Ще на кордоні з Угорщиною була загроза висадки з потягу непрошених «юкрейн». Українців-самостійників не пропускали. Довелося вдатися до фальшивих документів. Великий ризик, але вирішили справу енергія та винахідливість Миколи Приходька та професіоналізм Михайла Данилюка, котрий був закріплений від ОУН супроводжувати капелу в недоторканості. Отож, кордон подолано. А далі: Будапешт, Брно (Моравія), Відень. В останньому – той же український Вавілон, що й у Львові: натовпи українців-біженців, безліч українських інституцій, на вулицях чути українську мову. У всіх – єдина проблема: чи зможуть повернутись додому в незалежну Україну, а якщо ні – то куди подітися… А тим часом – нові концерти у Відні. Добре зіграному колективу це вдається легко.
У серпні 1944 року Китастий і Махиня терміново виїжджають до Берліна. Там домагаються згоди на нові концерти. Їм навіть повертають «свого» імпресаріо Боллінгера, що возив їх по таборах остарбайтерів у 1942-1943-х роках.
І знову концерти для наших працюючих на рейх людей, поки що в околицях Відня. Потім примусове відрядження до Берліна, туди, де населення більше часу проводить у бомбосховищах, а місто – в суцільному вогні. Але привезли сюди і родини – будь-що, аби разом. І провели в Берліні чотири найтрагічніші в його історії місяці (грудень 1944 – березень 1945). Уже в січні не концертували – ніде, нікому. Лише кілька виступів для своїх, українців.
Знову зі споминів Петра Китастого про останні тижні Берліна перед його остаточним падінням: «Ми опинилися в самому пеклі: все трощилося, горіло, людей заживо ховали уламки руїн від бомбардувань. Всі потомилися бігати в бомбосховища. Кілька відважних, як Махиня, Приходько, Півко, Штокалко, Лісківський перестали під час нальотів спускатися вниз і… або грали в карти, або рахували з вікон збиті літаки та потрощені будинки. Правда, нас охороняла якась сила. Те, що ніхто не загинув – диво. Хоч би такі два моменти: Частина наших родин мешкала в готелі «Гохшпіц». І він був єдиним, який уцілів на весь район. А бандурист Міняйло мешкав в іншому готелі. Під час нальоту він не був у готелі, а коли повернувся, то серед руїн стирчала одна лише стіна, на якій висіла на гачку бандура, а на клаптику підлоги, що залишилася при стіні, стояла його валіза. І він навіть зміг до них дістатися зовнішньою пожежною драбиною. Ні наші люди, ні бандури, ні костюми не були пошкоджені.»
Війна ось-ось закінчиться. Куди подітися? Концертне керівництво відправляло їх на північ у місто Кіль. Але вони самовільно вирішують виїхати до Баварії, знову з фальшивими документами, як це було при виїзді на угорському кордоні в липні 44-го, ризикуючи бути виявленими і покараними. Обрали зону можливої американської окупації. Протягом квітня поетапно всі капелани та їхні родини перебазувалися в село Нотцінг біля Мюнхена. У виборі стратегії (куди податися) і тактики (як діяти щохвилинно) надзвичайно успішно допомагав новий директор-адміністратор Андрій Давиденко, котрий замінив Миколу Приходька.
Американці зайняли містечко Ердінг, де знаходилися капелани, 31 квітня 1945 року. Зі «Щоденника» Гаврила Махині: «Перше травня. Нотцінг. Живемо всі разом. «Мир». Сирени затихли. Бомби не падають. Третьому рейхові кінець. Розвалився Гросдойчлянд, знищено націонал-соціалізм, найбільшого ворога слов’янських та інших народів… Що буде далі?… Що буде з українською частиною робітництва, зі всіма українцями? З капелою???»
Тоді ніхто не знав відповіді. Не знали, що доведеться вже в мирний час продовжити боротьбу на межі життя і смерті, щоб уникнути репатріації, котра розпочалася у червні 1945-го. Адже відомо, що Рузвельт і Сталін діяли у згоді, й американці допомагали червоним здійснити повернення на «родіну». І знову перемогли рішучість, згуртованість всієї 36-осібної родини. Зуміли вирватися з-під прицілу автоматів, перехитрити переслідувачів.
Слово Петру Китастому: «Після оголошення закінчення війни ми всі з родинами опинилися в селі Нотцінг за 20 км від Мюнхену. Якось вранці прибуває до нашого помешкання група американців зі зброєю, вантажівкою та військовою танкеткою. Всіх викликали на вулицю і веліли негайно вантажитися на автомашину,щоб їхати «на родіну». Наш директор Андрій Давиденко почав їх умовляти дати нам хоч одну добу. Не допомагає. Тоді всі, як по команді, обійнявши один одного, стали в ряд одною стіною, а Давиденко палко сказав: «Стріляйте нас всіх зараз, але ми нікуди не поїдемо. І це є наше останнє рішення!» Ошелешений офіцер, нарешті, після довгого протистояння та погроз пістолем скомандував своїм: «Let’s go!» Правда, сказав, що вони приїдуть завтра, і щоб ми були готові. Наш супроводжуючий Михайло Данилюк зумів роздобути того ж дня якусь вантажівку для жінок, дітей та речей, решта – пішки тієї ж ночі добралися до Мюнхена. Подібна картина повторилася у Мюнхені, коли Данилюк удруге врятував Капелу від насильної репатріації».
Вони дісталися спочатку до Ляйму, де був перший обладнаний американцями табір ДіПі (для переміщених осіб), а потім на два роки оселилися всі разом у таборі Інгольштадті на півдорозі між Мюнхеном і Нюрнбергом.
З жовтня 1945 року почався новий етап в історії Капели. Відійшли деякі старі члени, прийшли нові. Китастий і Давиденко почали активну діяльність за відродження та збереження Капели в нових умовах післявоєнної Німеччини. Три дні тривали загальні збори Капели. Було прийнято новий статут, обрано нове керівництво: голова управи Капели – Петро Потапенко, мистецький керівник – Григорій Китастий. Незабаром Капела поєднається з хором Божика. Але то вже інший склад, інші сторінки історії.
(Продовження у наступному номері)
Світлини із архівів родин та друзів
08/09/2007 номер #2007-32
автор: Лідія Корсун, Нью-Йорк. Спеціально для «Час і Події»
Вони були першими. Згадаймо всіх поіменно…
(Продовження. Початок у № 32)
Китастий Григорій Трохимович (1907 – 1984) – мистецький керівник Капели, диригент, композитор. Читайте «Час і Події», 2007, № 25-27.
Китастий Іван Трохимович (1902 – 1975) – соліст, ведучий бандурист, диригент. Читайте «Час і Події», № 25.
Китастий Петро Іванович. Нар. в 1928 р. на Полтавщині – ведучий бандурист, соліст, диригент, організатор і мистецький керівник Молодіжних ансамблів. Читайте «Час і Події», № 26.
Потапенко Петро Аврамович (1914- 1998) – диригент Капели бандуристів ім. Т.Шевченка (1959 – 1962, 1965), довголітній заступник диригента цієї Капели, засновник (1956) і мистецький керівник протягом більш як тридцяти років Жіночого ансамблю бандуристок при СУМА в Детройті.
Народився в с. Березівка, на Житомирщині.
Бандурою захопився ще в дитинстві. Закінчив Київську консерваторію, відділ диригентури, де викладали відомі професори Григорій Верьовка та Григорій Компанієць і де почав відвідувати клас бандури. В 30-ті роки було створено квартет співаків-бандуристів, яким він керував і який концертував у запланованих начальством точках. До Капели шевченківців приєднався у серпні 1942 р. перед від’їздом до Німеччини і залишався в ній з деякими перервами до кінця життя.
У 1945 р., на початку нового етапу історії Капели, був обраний головою управи капели. В 1956 р. організував Жіночий ансамбль бандуристок при осередку СУМА ім. Пилипа Орлика, що користувався великою популярністю в США і Канаді. В 1959 р. Потапенко дає згоду бути диригентом Капели (це сталося у важкий період безвладдя, коли і Григорій Китастий, і Божик залишили Капелу) і чудово справляється з цим обов’язком, провівши у 1961 р. 38 концертів у тримісячному шевченківському турне Америкою і Канадою. Тоді ж Капела під його диригуванням записала грамплатівку «Слово Тараса». Обов’язки диригента Петро Потапенко поновлював ще час від часу пізніше.
Після гастролей Капели в Україні в 1991 р., натхненний цими відвідинами, уклав збірку творів українських композиторів і народних пісень, частина яких ним же оброблена. Ця збірка під назвою «Під срібний дзвін бандур» адресована ансамблям бандуристів і видана в Києві видавництвом «Музична Україна» в 1993 р.
Був одружений. Мав трьох дітей – Бориса, Віру й Віктора – від другого шлюбу з Катериною Литвишко. Всі діти приймали і приймають активну участь у мистецькому і громадському житті української громади. В Україні живе син Потапенка від першого шлюбу – Василь.
Петро Потапенко похований й Детройті на цвинтарі Вудлавн. На його пам’ятнику викарбувана бандура і слова: «Любіть Україну, всім серцем любіть».
Цюра Євген Васильович (1915 – 2001) – ведучий соліст, бандурист, заступник диригента, побратим і односельчанин Петра Потапенка (с. Березівка, Житомирська обл.). Помер і похований у Віндзорі (Онтаріо, Канада).
З дитинства захоплювався і виконував народні пісні, володіючи приємним голосом. Закінчив технічний вуз, але перемогла любов до музики та пісні, і він вступає до Київської консерваторії, на хормейстерський відділ, а вокал студіює в знаменитого професора Олени Муравйової. Коли відкрили клас бандури, вони з Петром Потапенком відвідують його, а в літній час концертують по селах з досвідченим бандуристом Кашубою. Ще студентом консерваторії стає учасником Капели Бандуристів Київського радіо-центру. До Капели шевченківців приєднався разом з Петром Потапенком у серпні 1942 р.
В Детройті, окрім участі в усіх турне Капели (був солістом у кожному концерті), був помічником диригента Потапенка (1959 – 1962), а в 1962-му разом з Іваном Китастим проводили проби до приїзду нового диригента Івана Задорожного. А ще в різні роки був концертмейстром і членом мистецької ради. Активно займався молодіжними ансамблями. В 1966 р. навіть переїхав жити до Канади, щоб там, у Віндзорі, організувати Молодіжний ансамбль бандуристів. Під його мистецьким керівництвом цей ансамбль тривалий час був одним з провідних, давав концерти, виступав на ювілейних святкуваннях, фестивалях, на канадському телебаченні з різдвяними колядками, брав участь у врочистому збірному концерті молодіжних ансамблів у Детройті, у Форд Аудиторії в березні 1969 р., присвяченому 50-річчю Капели. В 1974 р. Товариство українських випускників Детройта і Віндзора вшанували Євгена Цюру званням «Українець Року».
До Америки Євген Цюра виїхав разом з дружиною Анною Павлівною, яка була соратником і помічницею в усіх його творчих справах. А починаючи з тріумфального турне Капели по університетських містах у 1962 році постійно брала участь у концертних поїздках як популяризатор платівок Капели, що допомагало поповнювати казну Капели. Мали трьох доньок – Лесю, Наталю, Оксану, всі здібні та активні члени молодіжних ансамблів бандуристів.
Панасенко Йосип Миколайович (1890 – 1965) – один із ветеранів Полтавської Капели Бандуристів, створеної в час першої «відлиги» в 1923 році у складі 13 осіб під керівництвом Володимира Кабачка. В число цієї капели входило ще три бандуристи – Григорій Назаренко, Павло Міняйло та Яків Протопопів, які пізніше увійшли до складу об’єднаної Полтавської та Київської капел і яку назвали Зразковою Державною Капелою (1935), а ще пізніше, у 1941-му,- до складу Капели ім. Шевченка.
В останній Капелі він був ведучим солістом, чудовим бандуристом, лірико-драматичний тенор якого – один із золотих голосів Капели. Саме він заспівав героїку капелянської програми: « Марш Україна», «Закувала та сива зозуля» та ін. Як людина – надзвичайно шляхетний, інтелігентний. Кобзарській справі відданий безмежно. Коли по приїзді в Детройт влаштувався на завод, там йому відтяло на верстаті чотири пальці лівої руки. А полтавський метод гри вимагає обох рук. Він не облишив капелу. Зумів пристосуватися, щоб вигравати свою партію правою рукою і безперебійно брав участь у всій діяльності Капели, як ото турне в Європу в 1958 р., та ін.
Тривалий час був членом мистецької ради Капели, членом її управи (секретарем). Він залишив свої цінні спомини «До історії розвитку Капели бандуристів…», які було надруковано в журналі «Вісті» (Міннеаполіс, США, 1963), а пізніше майже повністю включено до книги Уласа Самчука «Живі струни». Як очевидець і учасник, він детально і цікаво описує історію Полтавської Капели Бандуристів від 1923 р. «Спомини» мають цікаві згадки про співпрацю з Гнатом Хоткевичем та про його намагання закріпити за капелою статус державної, що і сталося пізніше після злиття Полтавської і Київської капел у 1935 р. Історію Київської капели він оминув, очевидно, через те, що не був її безпосереднім учасником. Проте він був переконаним апологетом, щоб уважати 1918 рік і Хор Кобзарів, як початок Української Капели Бандуристів імені Т. Шевченка.
В еміграцію виїхав з дружиною Ольгою Олександрівною, доньку якої – Алу -удочерив. Мали двох онучок.
На могильній плиті ( цвинтар Евергрін, Детройт) викарбувані ноти і слова його найбільш відомого заспіву « По синьому морі» (З пісні « Закувала та сива зозуля»)
Назаренко Григорій Павлович (1902 – 1997) – ветеран Полтавської Капели. Надзвичайно обдарований бандурист і соліст. В різні періоди був мистецьким керівником, заступником мистецьких керівників і диригентів та концертмейстером.
Народився Григорій Назаренко в Полтаві, у давній козацькій родині. Любов до бандури з дитинства прищепив його хрещений батько – бандурист. Вчився в Соборній школі при Успенському Соборі, де співав у хорі, а потім закінчив Полтавське музичне училище – те саме, яке закінчив і Григорій Китастий і де навчився грати на бандурі. В Полтаві співав у Національному хорі, де познайомився з майбутніми колегами – бандуристами Йосипом Панасенком, Павлом Міняйлом, Данилом Пікою, котрі пізніше ввійшли до складу Полтавської Капели під керівництвом Володимира Кабачка і в якій Назаренко грав з 1925 по 1935 рік. З 1935 р. став солістом та концертмейстером Державної Зразкової Капели. Деякі його обробки народних пісень записані в ці роки на платівці. В Капелі Бандуристів ім. Шевченка – з перших днів її заснування, був її мистецьким керівником кілька місяців до приходу Григорія Китастого. Під час перебування в Західній Німеччині в «діпівський» період навіть деякий час діяла в англійській зоні окрема Капела Бандуристів ім. М. Леонтовича під його мистецьким керівництвом ( м. Госляр). Він був прихильником класичного виконання кобзарського репертуару без диригента.Перед еміграцією до США знову повернувся до шевченківців. В період життя у Детройті не завжди міг брати участь у гастрольних турне капели через працю на заводі. В 1955 році керував Ансамблем бандуристок СУМА, який потім перебрав Петро Потапенко. В 70-ті роки керував ансамблем «Проліски» за участю дітей – своїх та Миколи Лісківського. «Проліски» виступали перед українською та американською аудиторіями. Перестав виступати в 1983 р. через поважний вік. Проте вдома ще довго кожен день грав на бандурі і співав. У 1992 році українська громада Детройта урочисто відзначила його 90-ліття. Один із подарунків – виконання пісні його обробки «Ой, гиля-гиля, гусоньки, на став», яка була його з Панасенком коронним номером в Полтавській Капелі. Привітав ювіляра відомий бандурист з України Володимир Горбатюк, який подарував йому три пісні. Тоді ж Григорію Назаренко вручили Грамоту від українського уряду.
До Америки виїхав разом з дружиною Тетяною. Його син Юрій – друкар, а донька Марія Назаренко – нині вчителька і надзвичайно талановита професійна співачка. Марія відвідала рідну батьківську Полтаву в наші дні.
Протопопів Яків Федорович (1885 – 1945) – співак-октавіст, найстарший патріарх Полтавської капели. Самчук описує його як «великого майстра і ентузіаста кобзарського мистецтва, дуже обдарованого співака-соліста та винятково цікаву людину… Був педантом своєї справи, винятково дисциплінованим, працьовитим, любив точне ідеальне виконання. Був прикладом для молодих, охоче давав поради і його охоче слухали… Любив жарти, анекдоти, був захоплений своїм онуком… Своєю хворобою намагався нікому не докучати. На сцені почувався легко, природно, завжди з усмішкою, весело підморгував бровою…» Його любили всі без винятку. Він радив обходитися без зборів, бо вони приводять до сварок, розколу, і навчав: «Не треба думати, треба знати». Окрім всього, він ще виконував у Капелі роль похідного священика і цілком відповідав статусу духовної людини. Він хворів на туберкульоз. Не дочекався кінця війни, помер 3 квітня 1945 року в госпіталі м. Ердінга (за 5 км від села Нотцінг, де базувалася Капела) і похований на кладовищі цього міста. Дружина Мотря та донька Ляля залишилися в Європі. Капеляни свято бережуть пам’ять про свого улюбленого побратима, взірцеву людину і Митця від Бога. Всі, хто знав його і співав з ним, не можуть його забути.
Міняйло Павло Денисович (1896 – 1973). Павло Міняйло також з числа Полтавських ветеранів-корифеїв. Володів сильним, красивим, оригінального тембру бас-баритоном. А першу музичну освіту отримав ще до революції в Полтавській духовній семінарії, де навчався на священика. З приходом радянської влади працював у друкарні. Ще до вступу до Полтавської капели бандуристів під керуванням Володимира Кабачка, що сформувалася в 1923 р., він співав разом з Панасенком у Катедральному та Національному хорах у Полтаві. Разом з В. Кабачком виїздив до Харкова на консультації з Гнатом Хоткевичем, що залишило незабутню пам’ять. Коли Полтавська Капела переїхала до Києва (1934), їх усіх на нетривалий термін прикріпили до Хору Нестора Городовенка. Тут вони мали можливість познайомитися з шедеврами української хорової класики під рукою їх талановитого земляка. У Державній Зразковій капелі з часу її заснування в1935 р. На початку війни він був мобілізований у ряди Червоної армії і мав вишкіл радиста-зв’язківця. Потрапив у полон і зміг втекти на шляху до табору військовополонених. У Капелі шевченківців – з початку її оформлення. Пройшов весь шлях Капели від початку до кінця. На гастролі до Європи (1958) не поїхав через поважний вік, але пізніше виступав у локальних концертах. Із споминів Петра Китастого: «У Павла Міняйла було вроджене відчуття музичної фрази. Він глибоко відчував українську пісню і вміло поєднував слово і мелодію. Іншими словами – співав художньо. А це – найбільший комплімент вокалісту. Він віддавав пісні всю свою душу. Його тембр, його спів прикрашали Капелу. Як і спів усіх інших корифеїв. Любив поезію Тараса Шевченка. Не забуду, як на одній із Шевченківських імпрез, він, стоячи невидимим за великим портретом Шевченка у центрі сцени, натхненно і зворушливо прочитав своїм красивим, резонансним голосом вибірки поезій з «Кобзаря», створивши враження, що говорить сам поет».
До Америки виїхав разом з дружиною Оленою Миколаївною і донькою Ніною.
Похований на українському цвинтарі у Бавдн Бруці, у дільниці, виділеній для членів Капели бандуристів.
Махиня Гаврило Тихонович (1915 – 1999) – одна з найяскравіших особистостей Сімнадцятки, найближчий і вірний товариш та помічник Григорія Китастого, літописець Капели від початку і до кінця європейського періоду. Добре володів художнім словом, почуттям гумору, був чудовим аналітиком, великим патріотом. У Капелі виконував час від часу роль заступника мистецьких керівників і концертмейстера, був заступником голови управи, членом управи. Брав участь у майже всіх гастрольних поїздках аж до 1984 року. Його всі любили і називали просто Гарік. Під цим іменем його знали і знають всі донині.
Гаврило Махиня народився в с. Добра Криниця, неподалік від м. Миколаєва. Захоплений з дитинства українською народною музикою, він вступив до Одеської Консерваторії на диригентський факультет. 1938 року закінчує його з відзначенням, отримує диплом диригента оркестру народних інструментів і спеціаліста гри на концертіно. Його, як кращого випускника, прослуховував в Одесі і запросив до Києва в Державну Зразкову Капелу Григорій Назаренко – тодішній концертмейстер. Брав участь у всіх гастролях Зразкової капели, граючи на концертіно. З початком війни майже разом з Григорієм Китастим входить до складу нової, уже під патронатом Шевченка, Капели. І щойно тепер, маючи чудову музичну память, швидко оволодіває майстерністю гри на бас-бандурі, так необхідної для новоствореної кобзарської одиниці. Проходить з нею весь її шлях і розділяє її долю. До того ж, стає незамінною особою в Капелі – її літописцем. Його «Щоденник» використав Улас Самчук як вагоме першоджерело при написанні історії Капели в книзі «Живі струни». Слово – Петру Китастому: «Живі струни» не були б такі динамічні, такі всеохоплюючі, якби не «Щоденник» Гаріка. Улас Самчук його дуже часто цитує, з чого видно його майстерний стиль і розмах. Він сказав, що використав лише десяту долю його записів і що їх треба зберегти для наступних дослідників. А роль його в концертах була також незамінною. Ми ж бо виступали без диригента і його бас-бандура була тим пульсом, який відчував кожний, він єднав усіх у найскладніших ритмах і Капела звучала як один голос, як один інструмент. Я собі не уявляю наших найвідповідальніших концертів без Гаріка. Наприклад, в записі музичної плити інструментальних творів – обробок Григорія Китастого (1968) його гра була просто шедевром».
До 75-ліття Г. Китастого написав дуже гарні, живі спомини-портрет свого найближчого товариша, які надруковані в газеті «Українські вісті» (1982). Капелу залишив скоро після смерті Григорія (1984), але час від часу повертався до Капели.
В Детройті на прожиття Гарік заробляв професією перукаря, а Григорій Китастий називав свого друга «нашим Сковородою», цінуючи його філософське мислення і вміння не тільки занотовувати події, а й аналізувати їх. Мав загострене відчуття соціальної правди.
Капеляни дуже цінували його почуття гумору, його самодіяльну гумористичну радіопрограму на тему дня «Радіогодина Івана Бамбули», які він на ходу вів в автобусах в час тяжких і довготривалих переїздів під час турне.
Самчук після праці над «Живими струнами» повернув неоціненний « Щоденник» тоді уже хворому автору. Та, на превеликий жаль, через недогляд
«Щоденник» не зберегли. Неймовірна, непоправна втрата…
Петро Китастий: «Перед смертю Гарік часто телефонував мені і просив нагадати, кого він пропустив, згадуючи всіх поіменно із Сімнадцятки. Казав: «Я нарахував 16, а хто ж сімнадцятий?» Тоді вже пам’ять його підводила. Він, було, забуде себе, або Майстренка, чи ще когось. І ми починаємо переліковувати разом. Для нього імена цих 17-ти були надто дорогими (як, врешті, і для мене і Миколи Лісківського). Він не смів дозволити собі забути когось з них. Він так і помер з іменами своїх дорогих побратимів на вустах». То хіба не варто і нам їх всіх пам’ятати? Так, варто. А пам’ять про Гаврила Тихоновича (Гаріка) – «цю золоту людину», як висловилась якось Галина Китаста, його заслуги і внесок в історію Капели житимуть серед дітей і внуків усіх свідомих, щирих українців.
Черненко Дмитро Олександрович (1894 – 1969). До Зразкової Державної Капели Дмитро Олександрович прийшов у 1938-1939 рр. з театру. Він був одним із тих чотирьох бандуристів з цієї капели, які залишилися в Києві, коли всіх інших мобілізували в ряди Червоної армії з початком війни. І саме він, «скромний, тихий, але енергійний і діловий бандурист», як пише про нього Самчук, організував об’яву в газеті «Українське слово» із закликом до бандуристів зібратися в Києві і знову почати працю. Так Черненко з волі випадку і власної свідомості першим стає біля джерела виникнення майбутньої Капели ім. Т. Шевченка.
Як актор театру володів мистецтвом співу, танцю, декламації, добре обізнаний зі сценічною технікою. Грі на бандурі навчився, коли прийшов до Капели – спочатку Державної, потім Шевченківської. Тому використовували в Капелі його акторські здібності – всі роки, аж до діпівського періоду, він виконував роль, висловлюючись сучасною термінологією, конферансьє – оголошував концертні номери. А також всі роки, включно з детройтським періодом, він виконував ще й роль інспектора сцени (сучасною мовою – сценографа). Це він готував сцену, керував розстановкою бандуристів на сцені, їх виходом до глядачів, тощо – дуже кропіткий, відповідальний обов’язок. Тривалий час був старостою Капели, до обов’язків якого входило готувати матеріали для нових костюмів. Це він «одягнув» капелян перед гастролями до Європи в 1958 р. Часто і немало допомагав Петру Гончаренку – адміністратору і голові управи в детройтський період, який титанічними зусиллями не раз рятував Капелу від розвалу. Наскільки авторитетним він був для капелян, свідчать пару фактів: він був одним із трьох у складі спеціального комітету для прискореного повернення Григорія Китастого до Капели в 1967 році, а також одним із заступників голови Громадського Ювілейного комітету для відзначення 50-річчя Капели (1968-1969 рр.).
Дмитро Черненко мав гарний, сильний баритон. Згадує Петро Китастий: «Коли я тільки вступив до Капели в якості учня в 42-му, але вже брав участь у турне по Волині у червні, то «дядя Мітя», як я його кликав, на початку другого відділу першим виводив мене,14-річного, на сцену за руку, підносив стільця, оголошував ім’я Петруся Китастого і мою коронну пісню «Повій, вітре, ой, да вітерочок». Це мої найясніші згадки — бачу його, як зараз. А ще пам’ятається, як він своїм красивим, розливчастим баритоном заспівував у пісні «Котилася ясна зоря з неба «. Іноді першу ноту він «тягнув» так довго, здавалося, безконечно, і дивував навіть нас, капелян, не кажучи про звичайних слухачів».
Скоро після святкування ювілею Капели Дмитро Черненко несподівано захворів і скоро пішов з життя.
Похований на відомому українському цвинтарі в Бавдн Бруці (Нью-Джерсі). На могильній плиті вирізьблена бандура і слова «Котилася ясна зоря з неба» – слова його улюбленої пісні, яка стала, висловлюючись сучасною термінологією, брендом цього співака.
В Капелі з 1943 року до кінця свого життя діяльним помічником усіх адміністраторів працював рідний брат Дмитра Олександровича Василь Олександрович Черненко. З найближчої родини залишилася племінниця Ала Кот – донька їх сестри Ольги Панасенко-Кулаківської.
Півко Тимофій Тимофійович (1901 – 1987). Соліст Капели. Володів чудовим ліричним тенором. Його друзі, жартуючи, називали його «наш Лемєшев» (всесвітньо відомий тенор. – Л.К.) Був членом Київської Капели бандуристів ще до того, як її об’єднали з Полтавською. Коли прийшли полтавці, захопився їх методом гри на бандурі і добре ним оволодів. Самчук в «Живих струнах» описує побут родини Тимофія та Олени Півків у довоєнні часи праці в Державній Зразковій Капелі. Щоб вижити, доводилося Півку підробляти працею шевця. Правда, мали добру квартиру в центрі Києва, де часто збиралися капеляни. Був дуже товариським і, звичайно, надійним хористом і бандуристом. Коли в «Шупені» захворів на виразку шлунку, хворим поїхав разом з Капелою в гастролі по остівським таборам. Вилікуватися допомогла пісня. Артистично виконував соло «Куди їдеш, Явтуше». В детройтський період, куди приїхав з дружиною Оленою і матір’ю Катериною, більше тримався польської громади (був наполовину польського походження). Дітей не мали.
Дзюбенко Олексій – досвідчений бандурист, співак-тенор, соліст, неперевершений виконавець історичних пісень і дум. Це він у 1918 р. за Гетьманату виступав у Київському театрі Бергоньє у Хорі Кобзарів Василя Ємця.
Пізніше – у складі Київської Капели на всіх етапах її розвитку. Він творить собою історичний ланцюг між Хором Кобзарів та Капелою Бандуристів ім. Т. Шевченка.
У жовтні 1941 р. на руїнах Києва він та Дмитро Черненко першими взялись відродити капелу. І відродили. Олексій Дзюбенко проводив усі перші проби. Він переслухав і прийняв у її склад Миколу Лісківського. А коли повернувся з полону Г. Назаренко охоче передав йому мистецьке керівництво. Однак своїм сольним виконанням історичних дум та пісень мав домінуючий вплив на формування мистецького профілю нововідродженої Капели як суто кобзарської національної мистецької одиниці. Дзюбенко пробув з шевченківцями від жовтня 1941р. до липня 1944 р. Не захотів виїжджати з Капелою вдруге на чужину і лишився в м. Турки в Галичині.
Дальша доля його недостатньо відома. Ніби то був на засланні, йому скоротили термін і дозволили повернутись до рідного Києва, де він і провів останні роки, як консультант для столичних ансамблів і капел бандуристів. Коли помер і де похований нам поки що невідомо.
Лісківський Микола Іванович. Народився в 1913 р. в с. Михайлівці Вінницької області. Співак, другий тенор, вправний бандурист, активний член управи, майже безперервний завідуючий господарством Капели і його архіваріус.
Навчався в Київській консерваторії (вечірній клас бандури) аж до початку війни. Взяли до війська, потрапив у німецький полон, втік, вступив до Капели шевченківців і від 1941 р. розділив з нею всю її долю. І до сьогодні служить їй, бо свято береже архів Капели і дуже сподівається, що його використають при продовженні написання історії Капели, розпочатої Уласом Самчуком. Виступи, гастролі, поїздки – не пропускав жодної. Одразу після приїзду сюди не вистачало бандур, особливо для молоді. Микола Іванович, майстер на всі руки, взявся сам їх виготовляти, віднайшовши новий спосіб видовбування і кріплення. Більше десятка виготував для себе і своїх учнів. В 1961 р. за дорученням управи Капели організує Студію гри на бандурі, яка проіснувала під його керівництвом кілька років і брала участь у відповідальних концертах і самостійних виступах. Ця студія дала Капелі бажане поповнення молодими бандуристами. Йому допомагав у цій справі Григорій Назаренко. Пізніше в рамках студії була організована хореографічна секція, яку вела Тетяна Назаренко.
Брав участь у заснуванні Парафії Святої Покрови в Детройті (1950). Особисто виготував іконостас для Катедри, тривалий час виконував обов’язки дяка, користуючись допомогою завжди помічної, активної, всерозуміючої дружини Олени – друга і соратника донині. Вдячна парафія в 2003 році широко відзначила його 90-ліття.
До Детройта приїхав з дружиною Оленою і новонародженою донькою Мар’яною. Тут ще народилися донька Ольга і син Марко. Своєю донькою вважають і хрещеницю Марусю Назаренко – доньку Григорія Назаренка. Вся родина працювала і досі працює для української громади, кобзарського мистецтва.
Мешкає Микола Іванович з дружиною на фермі біля Детройта, доглядає бджіл. Нещодавно, в липні, повернувся з України. Відвідини разом з донькою та дружиною тривали понад два тижні. Мета – відвідати рідні Михайлівці на Вінниччині, віднайти і впорядкувати могили батьків. Йому було 16 років, коли в 1929 р. енкаведисти в його селі розстріляли батька-священика, а його покликали забрати тіло. Він поховав батька сам (мати померла раніше).
Важко повірити, але він зумів нині відтворити місце поховання в зовсім занедбаній, старій частині цвинтаря. Тепер там стоятиме надмогильна плита з іменами батьків і бабусі… То хіба це не продовження хороброї епопеї, розпочатої в 41-му? Миколі Івановичу в грудні виповниться 94 роки, а він ще поділився зі мною таким враженням: «Там дивуються, що я більше знаю про наше село, ніж вони!» В числі здивованих був і нинішній голова сільради села Михайлівці Леонід Баргатюк, який гостинно приймав у своїй хаті невідомих раніше земляків з Америки.
Ольга Лубська – поетеса, журналістка (колишня остівка).
«Мало хто знає, що Микола Іванович ще й віртуозно грає на сопілці, його соло на сопілці в «Думі про зруйнування Запорізької Січі» звучало як реквієм, коли доходили до слів: «Зажурилась Україна, що ніде прожити «Після війни в діпівських таборах молодий вродливий Микола любив усамітнитися в парку Інгольштадта разом з сопілкою. А Григорій Китастий коментував: «О! Це наш Лукаш русалок викликає!»
Многая літа вам, наш славний Лукаше, наш шановний Миколо Івановичу!
Нам поки що не вдалося дізнатися про подальшу долю киянина Івана Герасимовича Кагарлицького, який в 1943 р. повернувся до Києва та Івана Ярового, який залишився в Німеччині в 1943р. Але пошуки тривають.
В історії першого, київського складу Капели сімнадцятим був один із трьох директорів-адміністраторів. П’ятого серпня 1942 р. Капела виїхала з Києва на чолі з директором Майстренком Іваном Васильовичем (1889-1984). Людина високої культури, освіченості, патріотизму, Майстренко розділив зі своєю Капелою чи не найважчі дні в концтаборі «Шупен-43», а потім були виснажливі концерти по ост-таборам. Філолог, викладач літератури, він фахово вів щоденник весь цей час, на основі яких написав пізніше спогади «Дещо з історії Капели Бандуристів імені Т. Шевченка», які надруковано в «Збірнику на пошану Григорія Китастого у 70-річчя з дня народження» (1980).
Коли Капела, повернувшись з Німеччини, опинилася в Галичині у листопаді 1943 р., Майстренко зрезигнував.
До Європи виїхав самостійно з сином Левком. Емігрувати до Америки не зміг через стан здоров’я, залишився в Західній Німеччині. Син його живе в США. Під час переможних гастролей Капели країнами Європи (1958) відбулася тепла зустріч капелян у Мюнхені, зустріч вдячності і визнання своєму першому директорові.
Після Майстренка адміністративне керівництво перебрав Приходько Микола Федорович (1907 -1980). Народився і с. Чапаєвка, тодішньої Полтавської обл. Працював викладачем у вищих закладах Києва. В 1938 р. був арештований і засланий в Сибірський ГУЛАГ, звідкіля повернувся в 1941 р. Супроводжував Капелу на гастролях по Волині в червні-липні 1942 р. Його занадто патріотичний виступ, як і Івана Майстренка, під Жидичевом послужив, можливо, причиною примусового вигнання Капели до Німеччини. В ролі директора Капели Приходько залишався з листопада 1943 р. до лютого 1945 р. Людина кипучої енергії і організаторських здібностей, він забезпечив цілісність Капели під час гастролей по Галичині, під час евакуації (особливо при переїзді кордону через Угорщину), тощо. Безсумнівно, без його допомоги, як рішучого лідера, Капелі або не вижити, або було б дуже скрутно.
Приходько емігрував до Канади в 1950 р, жив у Торонто і ніколи не поривав дружніх зв’язків з Капелою в Детройті. Став письменником-публіцистом. Видав низку публіцистичних праць і книг-спогадів. Серед них «Я прошу слова»(1949), «На роздоріжжях смерті» (1949), «One of the Fifteen million»(1952), «Сім мільйонів» (останні дві, присвячені Голодомору, перекладено багатьма мовами), «Від Сибіру до Канади»(« Good-bue Sibiria») (1976), а також роман у двох томах «Далекими дорогами» (1961). Помер і похований в Ніагара Фолс, Онтаріо, Канада.
Від лютого 1945 р. до еміграції Капели в Детройт навесні 1949 р. роль директора-адміністратора перебрав на себе досвідчений імпресаріо Андрій Давиденко. Народжений на Житомирщині, колишній старшина Армії Української Народної Республіки, він був свого часу адміністратором танцювальних виступів балетмейстера Василя Авраменка, опісля – адміністратором хору Дмитра Котка, а ще пізніше – хору Володимира Божика. Був надзвичайно здібним, досвідченим, відповідальним керівником, шляхетною людиною. Володів кількома європейськими мовами. А. Давиденко – це ще одна вдача для Капели. З його ініціативи і старань у Берліні в серпні 1943 р. відбулася творча зустріч Капели і хору Божика. Вона була історичною, вирішальною для подальшої співпраці двох колективів. Давиденко вже тоді у своїм палкім слові-привіті запалив іскру віри у їх майбутню велику місію: по війні, злившись, створити показову, високоякісну мистецьку одиницю і проїхатися по країнах Західної Європи слідами Української Республіканської Хорової Капели геніального Олександра Кошиця (1919-1925). Що і сталося. У жовтні 1945 р. колективи об’єднались, а в 1958 р. відбулось їх тріумфальне турне по країнах Західної Європи.
Давиденко не зміг виїхати до Америки за станом здоров’я і своє життя закінчив у Німеччині.
Вдячність нащадків.
Хоробра Сімнадцятка пройшла складні, небезпечні шляхи Другої світової війни і зуміла себе зберегти. Кілька факторів цьому посприяло. По-перше, очевидна опіка Всевишнього. Це була Божа місія служити національній культурі, будити свідомість свого народу. (Нагадаємо, що в давнину сліпців-кобзарів називали Божими людьми).Усвідомлення цієї високої місії вселяло їм фанатичну віру в свою правоту і навіть викликало почуття недоторканості у випадках смертельних небезпек. По-друге, зберіг Капелу їх високий професіоналізм, їх подиву гідний талант, їх відданість та посвята мистецтву. Але найважливішим фактором збереження колективу була краса і чар української пісні, виконаної під супровід бандур, що робило Капелу унікальною, зворушливою, хто б її не слухав – свій чи чужинець.
Опинившись у вільному світі, Капела змогла заспівати на повні груди про історію свого народу, його прагнення до незалежності. Тут, у США, члени Сімнадцятки подбали про зміну і уже друге, третє, четверте покоління у складі Капели ім. Т. Шевченка продовжують справу, розпочату Сімнадцяткою у Києві. Заповіт їх мистецького лідера Григорія Китастого виконано. Слава їм – хоробрим!
Мине час. Без сумніву, що майбутні дослідники повернуться до архівів Капели, будуть вишукувати і визбирувати факти, в тому числі і правдиві дані про кожного із стартової Сімнадцятки ще й тому, що кожний із них був і залишиться унікальною особистістю. Хочеться надіятись, що ці наші пошуки і розповіді стануть у пригоді.
У листопаді ц. р. Капела продовжить своє концертне турне по США і Канаді, присвячене 100-літтю з дня народження їх кобзарського батька, композитора епохального значення Григорія Китастого. Не пропустіть нагоди ще раз їх почути, в тому числі і в Чікаго.
Використані джерела:
Улас Самчук. Живі струни – бандура і бандуристи. Детройт,1976. 460 с.
Збірник « На пошану Григорія Китастого до 70-річчя з дня народження». Нью-Йорк, 1980. 291с.
Бандура. Музично- літературний журнал. 1984-1985, №№ 9-12.
Ювілейний Альманах Української Автокефальної Православної Катедри св.Покрови, 2005, Детройт, 42 с.
Капела бандуристів ім. Т. Шевченка. Україна. 6.06-24.06.1991. Програмний проспект гастролей в Україні.1991, 33с.
Спомини членів «Сімнадцятки» Петра Китастого, Миколи Лісківського, колишньої остівки Ольги Лубської та інших членів родин та приятелів покійних бандуристів «Сімнадцятки».
Світлини з архівів Петра Китастого, допомога і участь якого спричинили появу цього матеріалу.
08/16/2007 номер #2007-33
автор: Лідія Корсун, Нью-Йорк. Спеціально для «Час і Події»
01
02
03 
04 
05 
06 
07 08 
09 
10 
11 
12 
13 
14 
15 
16 
17 
18 
19 
20 
21 
22 
23 
24 
25 
26 
27 
28 
29 
30 
31 
32 
33 
34 
35 
36 
37 
38 39