Валерій Маренич – відомий музикант та співак. Народний артист України (2003)
Валерій Маренич народився 1 січня 1946 року в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області.
З дитинства Валерій виховувався у пісенному середовищі. Тамара Олександрівна, його мати, працювала солісткою місцевого драмтеатру. В середині 40-х, коли фронт пішов на Захід, у складі театральної трупи виступала з концертами в госпіталях і лазаретах, згодом стала солісткою у Дніпропетровській філармонії. Петро Григорович, його батько, все життя працював на Криворізькому машинобудівному заводі, де був незмінним учасником духового оркестру.
Свій день народження Валерій Маренич по праву може святкувати двічі на рік. Він – із повоєнного покоління, якому батьки «літа купували». У ті роки чимало батьків, бажаючи, щоб їхня дитина довше залишалася при них, йшли на хитрощі – записували грудневих хлопців січнем. Січневих опісля на рік пізніше до армії забирали. У паспорті Валерія датою народження значиться 1 січня 1946-го. Та баба Люся (по материній лінії) якось зізналася йому, що насправді він з’явився на світ 14 грудня 1945-го.
Батьки потурбувалися, щоб кожен із синів, яких у сім’ї було троє, отримав музичну освіту. Валерій вивчився грі на кларнеті, Ігор – на баяні, Віталій – на тромбоні. У них цілком могло б скластися чоловіче тріо Мареничів, та доля розпорядилася по-іншому. Завадила армія, яка закинула Валерія до Східної Німеччини, Ігора – на Кубу, Віталія – до Угорщини. З музикою пов’язав своє життя лише Валерій.
Що ж до гри на гітарі та піснетворчості, то Валерій тут, хоч як дивно це звучить, – самоучка. Перші акорди показала йому мама, вона ж допомогла придбати навчальну (значно меншу за розмірами від звичайної) гітару. Інструмент досі зберігається у Кривому Розі як сімейна реліквія. Є у батьківській хаті й кларнет, грі на якому навчався майбутній народний артист.
Світ захоплень Валерія Маренича надзвичайно широкий. Він вивчився грі на багатьох музичних інструментах – освоїв кларнет, гітару, барабани, губну гармошку, органку (духовий акордеон), сопілку, най (паралельні сопілки). Свого часу малював картини та займався столярством.
Музичну освіту Валерій Маренич отримав у Луцькому культурно-освітньому училищі, яке закінчив у 1991 році.
У 1971 році Валерій Маренич разом з майбутньою дружиною Антоніною Сухоруковою організували співочий дует, який зайняв перше місце на огляді вокально-інструментальних ансамблів у м. Харкові. В 1973 році до дуету долучилась сестра Антоніни – Світлана, так з’явилось «Тріо Маренич». В репертуарі тріо були як народні пісні, так і авторські, в основному українською мовою. В 1979 році фірма «Мелодия» записала їх першу платівку «Поет Трио Маренич» , а «Укртелефільм» зробив її відеоверсію. В цьому ж році учасникам групи – Мареничу Валерію, Маренич (Сухоруковій) Антоніні та Маренич (Сухоруковій) Світлані було присвоєно звання Заслужених артистів Української РСР.
8 лютого 2003 року за вагомий особистий внесок у розвиток української пісенної спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність, Указом Президента України Валерію Мареничу присвоєне звання Народного артиста України.
З 2005 року Валерій Маренич виступає самостійно. За час сольної кар’єри він записав сім сольних альбомів, виступав з концертами в Борисполі, Броварах, Раві-Руській, Нововолинську та ще в десятках міст України.
У 2014 році Волинська обласна державна телерадіокомпанія підготувала і видала диск Валерія Маренича «Без тебе»: 21 композиція, записана на «живих» концертах та відеокліпи власного виробництва.
Зараз Валерій Маренич проживає у м. Луцьку де продовжує займатись музичною творчістю.
Джерело:
1. Валерій Маренич. Біографія (marenich.com).
2. Пирожик О. Невідомий Маренич 13. 07. 2008 (volynnews.com).
3. Валерій Маренич : «Життя ніколи багато не буває». (газета «Голос України» за 21.01.2011, текст – marenich.com).
4. Лівіцька О. Почути Маренича… (volga.lutsk.ua).
5. Маренич, тріо /Луцьк, Україна/ (ukrmusic.online).
6. О.Кушнірук. «Мареничі» // Українська музична енциклопедія, Т.3 – Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. 2011 – стор.: 309-310.
Тріо Мареничів у складі Валерія, Антоніни та Валентини колись мало шалену популярність і любов мільйонів прихильників.
Валерій Маренич: «П’ятнадцять років не дивлюся телевізор. Там – суцільне зомбування!»
Були бажаними гостями у радіо- і телепрограмах, на концертних майданчиках, в усіх містах і селах України та за її межами. Українські народні пісні у виконанні знаменитого тріо отримували друге дихання. Упродовж багатьох років вони були кумирами цілого покоління. Тепер тріо не існує – на сцені виступає лише Валерій Маренич. Наша розмова – з народним артистом України Валерієм Мареничем.
– Пане Валерію, що зараз відбувається у вашому творчому житті?
– Провалля. У мене є двогодинна програма, з творів волинських, білоруських і польських авторів. Волиняни Олександр Богачук і Тарас Козачук, на жаль, уже не з нами, але залишилися їхні чудові твори. Бажано було б, аби нею хтось зацікавився, але, на жаль… Я живу у Луцьку, там і співаю, а хотілося б, аби мої пісні почула вся Україна, а також українці, які живуть за межами нашої держави. Те, що пропагує наше телебачення, – це просто жах! Національна культура «затерта», іде пропагування аморальності, бездуховності. У нас багато фольклорних колективів, народних умільців, наші вишиванки – найунікальніші у світі, але кому це потрібно?
Відколи розвалився Радянський Союз, ми мали б жити краще, але краще живуть країни Прибалтики, Польща… Багато хто з моїх друзів дивуються, чому я не маю концертів. Дехто думає, що я живу у США чи Канаді. Але ж я тут! Єдиний сольний концерт мав нещодавно у Кузнецовську. Там були люди звідусіль.
Останнім часом записав чотири сольні компакт-диски, один з яких – із повстанськими піснями.
Мені це дуже цікаво. До слова, генерал де Голль колись говорив: «Якби мені чотириста вояків УПА, я був би непереможним!». Це були героїчні часи, про які не можна забувати.
Телебачення не дивлюся уже п’ятнадцять років. Там – деградація, зомбування, нагнітання негативної інформації. Слухаю хіба що радіо.
– Мареничів пам’ятають і люблять як тріо. Чим займаються Антоніна і Валентина?
– Можна сказати, що вони безробітні. Тільки Антоніна має програму на телебаченні, записує пісні. Наш колектив існував багато років, це було схоже на марафон. Далеко не кожен організм може витримати такі навантаження…
Це сумна тема, але тріо Мареничів зараз не існує. Я намагаюся не втрачати форми – пишу нові пісні, поновлюю старі… Поки є сили, треба показати їх публіці.
Я поспішаю, пісні, які зараз виконую, потребують озвучення саме тепер. Не можу писати примітивних текстів.
У кожної людини бувають хвилини у житті, коли вона здатна написати щось геніальне, хвилини душевного піднесення. Хоча в атмосфері бездуховності і свідомого нищення національної свідомості виживати дуже складно.
– Що думаєте про сучасну українську естраду?
– Усі нові так звані зірки – це «мильні бульбашки». У них вклали шалені гроші, але їхній успіх ненадовго, бо це – бутафорія. Якось мене запитали: «Чому ваші зірки, коли бувають за кордоном, вище ресторану не піднімаються?». Та не всі ж! Я не боюся виступати будь-де – чи на будь-яких концертних майданчиках Лондона, Нью-Йорка чи Парижа. У мене за плечима – величезний досвід і майстерність. Зірки, які повискакували зараз на сцену, не мають ні артикуляції, ні правильної дикції.
– На жаль, відходять люди, на яких трималася українська пісня, українське слово, – Івасюк, Яремчук, Білозір… Їхні місця вакантні. Чи є надія, що Україна ще матиме таланти, гідні бути поряд з цими іменами?
– Мені здається, що йде війна з українським словом, українською піснею. Це спланована і добре продумана програма нищення всього національного. Радіо і телебачення не в наших руках. Ця неоголошена війна триває вже давно. Весь світ дивиться на нас. Ми не маємо права все попустити. Але стримувати антиукраїнську атаку дуже важко.
– Як би ви назвали те, що відбувається у нашому політикумі?
– Бордель! Але без надії жити не можна. Це наша земля, у нас багата історія, у нас все є – ліси, чорноземи, корисні копалини, треба лише розумно це все використовувати. Наші люди уже вміють аналізувати. Обманути нас уже важко. Те, що молодь виманюють «зеленою картою» за кордон, – не вихід. Чим ми так прогнівили Бога? Але вірю, що ми переможемо. У найвідповідальніші хвилини, як вчить історія, наш народ завжди був здатен піднятися і відвойовувати своє право на краще життя.
– Як любите відпочивати?
– Зараз дуже не відпочинеш. Якщо кудись виїжджати, то на власному автомобілі, а у мене його вкрали. Була «Волга» – і нема. Тепер не маю змоги купити навіть «Запорожця».
– Знаю, у вас є син Богодар. Чим він займається?
– Це заборонена тема. Ні він, ні його мати – Антоніна Маренич – не дозволяють мені в інтерв’ю про них згадувати.
– Що останнім часом вас найбільше вразило?
– Стихія, яка наробила багато біди на Волині. Я теж постраждав – у мого будинку ураган зірвав дах. Потрібні чималі кошти, аби все відновити. Я не прошу грошей за «дякую». Якщо можна, хотілося б дати кілька концертів, зокрема у Львові. Може, організатори виступів українських виконавців зацікавляться і допоможуть у проведенні моїх концертів.
Людмила ПУЛЯЄВА. Фото Андрія КУБ’ЯКА
28.07.2007
«Високий Замок – інтернет версія»
Чи знаєте ви, що свої перші гроші народний артист України Валерій Маренич заробляв, малюючи картини? Що обидва його брати теж здобули музичну освіту і могли б скласти чоловіче тріо Мареничів? А справжня дата народження у Валерія – не та, яку записано в його паспорті… Чимало нового, досі не відомого широкому загалу, вдалося дізнатися, побувавши у батьківській хаті співака.
Серце – біля мами, душа – на Волині
– Дайте я вас розцілую за те, що привезли мені Валєру, я ж його так рідко бачу, – схрестила руки на грудях тендітна літня жінка, з обличчя якої навіть літа не стерли вроди. Переступаємо поріг затишної оселі Мареничів на вулиці Ливарній у Кривому Розі. Чималенька – з чотирьох кімнат, коридору, сіней та кухні – хата сховалася посеред розкішного фруктового саду.
– Не місце, а рай! – примовляє Валерій. – Клімат сухий, сонце, чорноземи… Усе, що в землю кинь, росте – від кавунів до персиків. Три роки тому, як помер тато, родичі хотіли продати будинок, а маму забрати до себе. Я не дозволив! То ж гріх – продати батьківську хату. Сказав їм, що вже ліпше сам сюди жити переїду. Може, так воно ще й станеться. Бо серце моє тут, хоча пісенна душа – таки на Волині…
Присіли у світлиці. Посеред кімнати – масивний дубовий стіл, біля нього – фігурні крісла з високими ніжками та незвично короткими спинками. Досі ніде таких не бачив. На стінах – якісь майже архаїчні килими, картини та гастрольні плакати з портретами зовсім юного тріо Мареничів, дівоче фото Софії Ротару…
– Оце сам малював, – із гордістю показує картину Валерій. – То ще як у школу ходив. Ви думали, Маренич тільки пісні складати вміє? Між іншим, свої перші гроші я малярством заробляв. Брав відомі полотна, змальовував, продавав знайомим – і вже мав собі на цукерки. А «Три богатирі» вирішив залишити на пам’ять.
– Гляньте ще сюди! – запрошує до однієї з кімнат. – Ось тут пробуджувалась і зростала національна свідома думка! Це – моя кімната, на цьому ліжку я спав, за цим столом учив уроки, читав Кобзаря…
Націоналіст, який зріс в «інтернаціоналі»
Мікрорайон Гданцівка, де побудувалися Мареничі, у міжвоєнний період облюбували колоністи. На той час тут було чисте поле. Зі слів Валерієвої баби Явдохи (по батьковій лінії), попервах навіть воду їм доводилося возити за кілька кілометрів із міста. На вільних землях масово селилися поляки, німці, чехи, грузини, греки, болгари…
Спогади дитинства згодом навіють Валерію пісню, в якій є такі слова: «Гданцівко моя, ти, напевно, з Гданська. Бігали ми тут у коротких штанцях…». У такому «інтернаціоналі» й зростав великий український патріот, котрий на весь світ прославив пісню рідної землі. До слова, мати артиста – Тамара Олександрівна – з польського роду Жемайдуківських. Щире ж українське серце, стверджує співак, – то вже від нині покійного батька Петра Григоровича.
На все життя запали в душу Валерію і слова шкільного вчителя історії Івана Гуцалюка, котрий на перший урок прийшов до них у клас у вишиванці й попросив: «Вибачте, та дозвольте мені говорити рідною мовою, українською…». У місті, де на 800 тисяч мешканців на початку 90-х функціонувало лише дві українські школи, то був нелегкий вибір. Але саме така позиція педагога, на переконання Валерія, й пробуджувала у багатьох дитячих душах дух патріотизму та поваги до українського.
Тріо, яке не сталося
Бог подарував Тамарі і Петру Мареничам трьох синів. Із однаковою різницею у віці – 6 років. Найстарший – Валерій, середульший – Ігор, наймолодший – Віталій. Із раннього дитинства всі троє виховувались у пісенному середовищі. Тамара Олександрівна працювала солісткою місцевого драмтеатру.
В середині 40-х, коли фронт пішов на Захід, у складі театральної трупи виступала з концертами в госпіталях і лазаретах, згодом стала солісткою у Дніпропетровській філармонії. Петро Григорович, у свою чергу, все життя трудився на Криворізькому машинобудівному заводі, де був незмінним учасником духового оркестру. Через це сам себе полюбляв називати «духопєвом».
Батьки потурбувалися, щоб кожен із синів отримав музичну освіту.
Валерій вивчився грі на кларнеті, Ігор – на баяні, Віталій – на тромбоні. У них цілком могло б скластися чоловіче тріо Мареничів, та доля розпорядилася по-іншому. Завадила армія, яка закинула Валерія до Східної Німеччини, Ігоря – на Кубу, Віталія – до Угорщини. З музикою пов’язав своє життя лише найстарший брат, молодші ж після служби в армії пішли працювати робітниками – на «Криворіжсталь» та Південний гірничо-збагачувальний комбінат. Обидва досі мешкають у Кривому Розі, залишаючись розрадою та підмогою для матері.
Що ж до гри на гітарі та піснетворчості, то Валерій тут, хоч як дивно це звучить, – самоучка. Перші акорди показала йому мама, вона ж допомогла придбати навчальну (значно меншу за розмірами від звичайної) гітару. Інструмент досі зберігається у Кривому Розі як сімейна реліквія. Є у батьківській хаті й кларнет, грі на якому навчався майбутній народний артист.
З Сузір’я Стрільця
Свій день народження Валерій по праву може святкувати двічі на рік. Він – із повоєнного покоління, якому батьки «літа купували». У ті роки чимало батьків, бажаючи, щоб їхня дитина довше залишалася при них, ішли на хитрощі – записували грудневих хлопців січнем. Січневих опісля на рік пізніше до армії забирали.
У паспорті Валерія датою народження значиться 1 січня 1946-го. Та баба Люся (по материній лінії) якось зізналася йому, що насправді він з’явився на світ 14 грудня 1945-го.
Не співпадає, як бачимо, не лише день і місяць, а й рік. Іншим є і справжній знак його гороскопу: Валерій – не Козеріг, як досі думали, а володар знаку вогню – Стрілець.
Мабуть, саме цим пояснюється його енергійність і навіть іноді надмірна експресивність, невгамовна жартівливість та непереборне бажання «стріляти шпильками», не зупиняючись перед жодними авторитетами «мішеней».
– Як склалося наше тріо? – Валерій на мить задумується, ніби сумнівається в тому, чи варто казати. – Почалося зі знайомства з Антоніною. То було далеко від України, на безкрайніх просторах єдіного та нєдєлімого Союзу РСР (сміється – авт.). Я тоді вже гастролював, щоправда, ще сам по собі, один. Як побачив її: і голос, і врода, і розум!..
Думаю, треба хапати. Запропонував створити дует. А вона каже: дуетів багато, треба тріо. Так у творчій компанії Мареничів опинилась і її сестра Світлана…
Жемайдук + Мар’яніч = Маренич
Музично-пісенна гілка родини Мареничів бере свій «літописний» початок від одного з дідів Валерія – Олександра Жемайдука. Дід по материній лінії був чоловіком шляхетним, чудово володів фортепіано. У ті часи сісти за цей музичний інструмент означало добре знати Баха, Моцарта, Бетховена…
Як розповідає мама Валерія, її батько міг за вечір заледве півкухля пива випити, а весь той час, як були в хаті гості, грав для них. То була людина незалежна та вільнодумна, він на все мав власну думку. Вочевидь, за це й поплатився. На початку 30-х років минулого століття він опинився аж у Сибіру. Там, далеко за Новосибірськом, у місті Бійськ, і покоїться його прах…
Валерієву бабу по татовій лінії Явдоху Джулай після заміжжя «переписали» на прізвище Маар’яніч. Коли ж та приїхала до Кривого Рогу і стала влаштовуватися на роботу, комусь воно не сподобалося. Мовляв, нема такого, то помилка. У багатьох країнах соціалістичного табору є Мареничі, але ніде не чули про Мар’янічів. От прізвище їй відповідно й «підправили».
Мареничі справді є у Польщі, Білорусі, Словаччині, державах колишньої Югославії. У Словаччині є місто Снина, де Маренич – кожен другий мешканець. Тут навіть спеціальний «фамільний» фестиваль організовують, на який з’їжджаються Мареничі з багатьох країн. Є у Снині й кафе-бар «У Маренича». (Непогано було б мати такий і в Луцьку! – жартує Валерій Петрович.)
Мареничів по світу чимало. Та лише один із них, котрий дав це прізвище пісенному тріо, разом із Антоніною та Світланою прославив його на весь світ. За своєю ж натурою, стверджує Валерієва мама Тамара Олександрівна, її старший син майже цілком пішов у діда Жемайдука. І потягом до музики, співу і вільнодумством…
Маренич-«трабантист»
Світ захоплень Валерія надзвичайно багатогранний. Він не лише малював картини і вивчився грі на багатьох музінструментах – освоїв кларнет, гітару, барабани, губну гармошку, органку (духовий акордеон), сопілку, най (паралельні сопілки). Свого часу займався столярством, чимало кухонних речей змайстрував, навіть власний човен вистругав.
У підлітковому віці, як і його ровесники, любив копирсатись у техніці. Взимку хлопчаки вигинали з товстого стального дроту сани (називали їх «козлом»), бралися один за одного – і живим «поїздом» спускалися з гірки.
Першою справжньою технікою Валерія став велосипед, згодом – мопед, пізніше – мотоцикл К-125 (охрестили його «касторкою»). Дуже старанно, зі знанням справи, обходився вже заслужений артист зі своєю «Волгою». Тією самою, скандально відомою, яку колись украли, потім знайшли аж за Уралом, але «кляті москалі» (вислів Маренича – авт.) її так і не повернули. Після того прикрого випадку Валерій пересів на значно менш престижну, та все ж «іномарку», – східнонімецький «Трабант». Свого часу це було недороге й доволі поширене у НДР авто, яким, зі слів співака, полюбляв їздити сам генсек Ерік Хонеккер.
У Маренича сьогодні – три «Трабанти». З них у робочому стані – заледве один, решту тримає на запчастини. Після об’єднання Німеччини цю автомобільну марку зняли з виробництва, тож деталей до «Трабанта» вже ніде не купиш. Доводиться виточувати самому або ж обмінюватися з іншими «трабантистами». Це змушує водіїв, у яких іще збереглися ці автомобільні раритети, знатися одне з одним.
Зі слів Валерія, сьогодні «трабантисти» Волині, Млинівщини і навіть Дубна об’єднані у своєрідну неофіційну спілку, такий собі «Орден трабантистів».
В останні ж роки улюбленим видом транспорту Валерія Маренича знову став велосипед. Влітку та восени він їздить ним на власну дачу до села Новоукраїнка, що на рівненському прикордонні з Волинню. Тут плодоносять висаджені ним яблуні, груші, абрикоси, ягідні кущі…
І хоча на городі він нічого не садить, має велику втіху від тих дерев і кущів. Збирає ягоди і фрукти, робить сушку, готує з неї компоти – і пригощає ними приятелів. Адже він – напрочуд щедра душа, готовий поділитися останнім, хоча великих грошей ніколи так і не мав. У Союзі за один концерт артистам платили аж… 6 рублів 50 копійок.
Тріумф і трагедія тріо Маренич
Сьогодні Валерій Маренич не бажає сидіти, склавши руки. Не зважаючи на поголос, ніби тріо розпалося остаточно, він творить нові пісні, кладе їх на музику, поспішає, випереджаючи літа. Нещодавно при допомозі «волинських киян» Олеся Саніна та Олега Климчука підготував до тиражування новий компакт-диск своїх пісень, який називає «скромною подякою колегам і друзям – живим і вже покійним».
До сольного альбому Валерія увійшло до двох десятків переважно повстанських і героїчних пісень на слова багатьох волинських, львівських і київських авторів. Втиснути всі речі на один диск не вдалося, тож співак уже взявся за формування другого. Це пісні, які, з його слів, «не народжуються в одну мить, а вистоюються роками», тексти, які не могли побачити світ раніше через свій «націоналістичний» зміст.
Ген, на узліссі, хрест мовчить,
Та не мовчить людське сумління.
Вмирало юне україння
В міжчасі здиблених століть…
«Нами снили поліські пущі», «Зв’язкова», «Я сьогодні від вас від’їжджаю»… Патріотичні пісні, зізнається Валерій, він мав у своєму репертуарі ще тоді, коли тріо було на піку слави. Тоді вони не звучали на публіці, але іноді артист брав гітару і співав їх у вузькому колі. Та, мабуть, затесалося в компанію якесь паршиве стерво, донесло…
От, припускає Валерій, відповідні служби й узяли «на замітку». Але, побоюючись шаленої популярності тріо серед простого люду, вирішили діяти непублічно: просто перекрили їм доступ до сцени, давши команду на місця не запрошувати на концерти. А надалі запрацювала ідеологічно-пропагандистська машина, створюючи для народу черговий міф: Мареничі ніде не їздять, не співають – тому що подалися за океан, на буржуйські харчі…
У цьому – тріумф і трагедія всесвітньо відомого тріо: із піку слави – майже в небуття… У це важко повірити, але навіть у рідному місті Валерія, яке він називає «українським Чикаго» (разом із околицями Кривий Ріг простягнувся на 190 кілометрів), ми ще кілька тижнів тому зустрічали людей, які дивувалися: «А ми думали – ви в Канаді!..». Та що там казати, коли сам Президент Кучма, вручаючи Мареничам звання народних артистів, зробив для себе подібне «відкриття»!
Йому не буде соромно…
Простота і доброта душевна – ці риси рідко притаманні знаменитостям. Але саме вони якнайточніше характеризують натуру Валерія Маренича. Він – простий іноді аж до наївності, ніколи не цурався некомерційних виступів у невеликих селах, які для їх мешканців на все життя ставали воістину історичною згадкою.
Якось загітував артист своїх жінок виступити з концертом у моєму рідному селі Ягідне на Турійщині. Народу в клуб набилося – з усієї округи… Антоніна зі Світланою вирішили того ж дня їхати додому, а Валерій побажав залишитися ще. Подалися на нашу родинну пасіку, що заховалася серед гаїв мого дитинства. Валерій поважно походжав серед вуликів і розсипав компліменти на адресу мого батька: «Ви добра людина, бо погані між бджолами ходити не будуть!» На те мій батько відповів: «То ви добра людина, бо бджоли вас не чіпають…»
Лише одиницям відомий такий випадок. У одного з приятелів Маренича тяжко захворіла маленька донька, потрібні були гроші на лікування. Валерій не знав, як зарадити біді, тож із тремтінням у голосі запропонував: «Я готовий зняти шапку, стати біля універмагу і весь день співати під гітару, щоб зібрати гроші. Мені даватимуть – і мені не буде соромно їх збирати…»
Заради святої справи він дійсно здатний до самопожертви – і йому не було б соромно. Та… він не зміг би організувати сольного концерту навіть заради цієї благородної мети без сторонньої допомоги. Бо ніколи не погоджувався робити щось «під продюсера», іншими словами – з-під палки. І досі жодному з тих, хто «розкручував» навіть бездар, так і не вдалося взяти його «під каблук». У цьому теж, напевно, трагедія, і, водночас, тріумф творчої особистості Валерія Маренича.
Олександр Пирожик
13.07.2008
Інформаційне агентство Волинські Новини
В естраду кожен приходить зі своїм багажем і йде разом із ним у нікуди. Хтось піднімається на хвилі плавно і так же плавно з неї падає, а хтось злітає стрімко, яскраво й стрімголов падає в небуття. У цьому — квінтесенція так званої теорії хвилі, що належить відомому білоруському композиторові Едуарду Ханку.
Українські Мареничі злетіли на хвилях шаленої популярності у 1978 році. Вони прославили Україну на весь світ, понісши її пісню, її мову по всіх усюдах. Муслім Магомаєв в одному з інтерв’ю журналу «Музика» якось сказав: «Я б хотів зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, як Мареничі українській». А відомий російський актор Василь Лановий так сказав про них: «Мареничі піднесли українську пісню в ранг класики».
Але вже на початку 80–х вони раптово зникли з телеекранів і сцен відомих концертних залів. Не тому, що їх забули чи не хотіли чути глядачі. Вони стали незручними. Для влади і наляканих чиновників. Ще їм заздрили одні й ненавиділи інші. Їхній славі стало затісно у маленькому Луцьку. Може, й вони десь не завжди витримували випробування нею. Період забуття і штучної ізоляції затягнувся набагато довше, ніж період їхньої шаленої популярності, — майже на два десятиліття. І лише в 2003 році Мареничам було присвоєно звання народних артистів України, пізніше за всіх. Після того талановиті артисти розпочали новий період у творчому житті — кожен пішов своєю дорогою…
«Справжній артист живе на сцені…»
Для Валерія Маренича останні роки були багатими. Не на вілли чи дорогі іномарки, бо він як їздив на старенькому німецькому ровері «Майнен», так і їздить на свою дачу в Новоукраїнку (звичайна сільська хата на Рівненщині). Має народний артист свою творчу лабораторію у центрі міста, в яку він не любить запрошувати сторонніх, бо там «можна за дроти інструментів перечепитися» (обіцяні разом зі званням народних квартири в Києві вони так і не отримали, дякувати, дали Світлані окрему в Луцьку). Хоча справжній артист, на переконання Маренича, живе на сцені. А спати повинен у готелі, потязі, автобусі, маршрутці, де ніч застане. Зате ці роки були для нього багатими на нові пісні. Вони і є його головним багатством. Записав сім нових дисків. Заспівав, як і в молодості, польською, словацькою, молдавською, білоруською. І достукався до серця вже нинішнього глядача. Достатньо почитати відгуки про його диски на сайтах. Захоплюються репертуаром, голосом, манерою виконання слухачі з Канади, США, Польщі, Росії, не кажучи вже про Україну.
Але саме за ці роки він здобув славу… українського націоналіста. Хоча доречніше було б чіпляти цей ярлик Мареничам тоді, в найзастійніші роки радянської доби, коли українські пісні з їхнього репертуару звучали майже на всіх континентах. Сьогодні на Валерія Петровича дивиться дехто скоса за те, що кладе на музику відомих волинських та українських поетів. За те, що йому, як і їм, болить те, що роблять з Україною нині. За те, що безуспішно намагається проштовхнути ці пісні в український радіо– та телеефір. А хто ще потурбується про них, як не він? Недолюблюють, що виконує повстанські пісні, розповідаючи в них про маловідомі сторінки української історії. Він говорить про все відкрито, в очі, через те боязливі пристосуванці намагаються не мати з Мареничем справи, бо ще щось «ляпне не те» зі сцени.
— Я не можу сказати, що на українському радіо не люблять Маренича або ще щось. Річ не в тім. Але ж у мене диск називається «Ідея нації», і пісня є однойменна, маршова, патріотична, яка могла б стати маршем для вояків, ліцеїстів. Хіба це простять? А те, що ми були в Лондоні на «Святі зброї», і нас організатори попросили виконати три повстанські пісні, серед них «Зв’язкова», написана на вірші Лариси Мурович? «Звідки ви знаєте наш репертуар?»—подивувався я тоді. «А ми про вас усе знаємо», — посміхнувся молодий хлоп, директор цієї імпрези. Тобто за межами України знають, що ми співаємо, як живемо, а в рідній Україні — «тиша навкруги». До речі, знаєте, який найсмачніший у світі сік?
— Це вже від смаків залежить. Може, березовий?
— Що ви, пані?! Найсмачніший у світі сік — український борщ. Бо там і бурячок з капустою, і картопелька з морквою. Це тоді в Лондоні опитування таке проводилося, і українці з діаспори так відповіли.
— Ви теж борщ полюбляєте?
— А я що, не українець? І сало, і борщ люблю. Але я люблю ще українську мову, співучу, прекрасну і просту. Мене чорти беруть, коли її нахабно спотворюють, засмічуючи непотрібними словами. Колись наш чудовий поет Михайло Ткач казав: «Не бери дурні слова». Люблю українську пісню, нашу культуру, непросту нашу історію вивчаю. І не лише за підручниками. У мене є пісня «Зв’язкова», а мій друг, чудовий волинський поет Тарас Музичук, на жаль, покійний, давно показував у лісі біля своєї рідної Гаразджі хрест. На тому місці підірвали себе протитанковими гранатами семеро хлопців і дівчат, коли їх оточили енкаведисти. У селі знали про це і переповідали одне одному. І дуже приємно було, коли виступав на фестивалі «Бандерштадт», що проводився не так давно в Луцьку. Молодь слухала повстанські пісні, і ми розуміли одне одного. Ми були на одній хвилі!
«Мій край говорить до мене лісами, болотами…»
— Це правда, що вам пропонував не політичний, а швидше, економічний притулок у Білорусі Олександр Лукашенко?
— Було таке. Ми були на «Слов’янському базарі» тоді. Під час фуршету ми стояли з Юрієм Богатиковим і Вахтангом Кікабідзе, коли зайшов Лукашенко з охоронцями. «Где гэта «Несе Галя воду»? Я підійшов до нього. А він і каже: «Знаю, что у вас там не все в порядке. Предлагаю дом, дачу, машину». Подякував я, а сам собі думаю: «Якби ми хотіли з України поїхати, то вже давно поїхали б, і не в Білорусь, а набагато далі». Часом мені кажуть: «Що ти про поліські пущі, про болота, про ліси все співаєш?». А тому, що мій край говорить до мене лісами, озерами, болотами, дорогами. Я тут правдивий, і ніде більше не зможу бути таким. Навіть у сварках, перепалках, але такий, як є. Напевно, ще генетична пам’ять дає про себе знати. Мої предки були родом з–за Бугу. Тому мені так близька поезія волинських поетів–холмщаків. А з Білоруссю мене доля ледве не пов’язала ще в далеких 60–х, коли я стилягою покоряв із міні–джазом «Союзгосконцерта» неосяжні простори Радянського Союзу.
Допокорялися до того, що на одному з концертів заспівав пісню на вірш Єсеніна «Я кручу напропалую». Товариші, які завжди були за сценою і все сікли, налетіли на мене: «Может быть, еще «Москву кабацкую» вы нам споете?». Словом, не пробачили, дискваліфікували і виперли в Україну. Із Мулявіним ми були добре знайомі. От і вирішив їхати в Білорусію, бо там свобода. Мулявін мав у Мінську створювати ансамбль «Лявониха». А в результаті Володя створив свої «Пєсняри», а ми — тріо Мареничів. Я не вірю і не вірив у нещасний випадок із Володею, бо знаю, що він більш як 60 км за годину не їздив. Достатньо згадати, як загинув Машеров, а «Песняри» були його улюбленцями. Володя мав чимало заздрісників та недругів.
— Маренич теж має ворогів?
— Холєра їх маму знає! Напевне, маю. Інакше не поширювали б про мене стільки пліток і нісенітниць. Напевне, мав би можливість більше виступати на різних сценах. Сьогодні це називається чорний піар. Колись тріо Мареничів потрапило в немилість до влади, бо не поїхало на один з урядових концертів до Москви. Ми не могли тоді їхати: Антоніна була хвора, з температурою лежала. Мене взагалі в місті не було. А наші недруги подали це як те, що Мареничі відмовилися їхати. Один адміністратор заробляв на нас гроші, а другий заздрив. Он як, не захотіли — нехай сидять на своїй Волині, далі за її межі не випускать! І не випустили. Знаю, що покійний Володимир Васильович Щербицький любив наше тріо, і жоден концерт без нас не обходився. Але і йому наплели всякого. От вам і чорний піар. «Та хай дадуть їм Героїв України і нехай заспокояться», — кажуть наші «друзі». Герой України — це не розмінна монета, і прикро дивитися, що звання й нагороди роздаються у нас наліво й направо. Але якщо звання заслужених і народних отримують ті, хто ще нічого для мистецтва й України, за великим рахунком, не зробив, то чому б Антоніну Маренич, наприклад, не нагородити орденом княгині Ольги? Мені, чоловікові, ті цяцьки вже якось не личать, а жінкам приємно. Вона набагато більше, напевне, наночувалася по готелях, у холодних потягах, виступаючи однаково що на столичній сцені, що в сільському клубі. Декому з сучасних артистів таке й не снилося.
— Вас і досі затирають?
— На Волинському телебаченні нещодавно відзняли три кліпи на мої пісні. Якщо «пропхаються» на екрани в Києві, то побачать люди. Хоча я дуже сумніваюся, що там можна просто так пропхатися. Гоп–гоп–гоп чи бугі– мугі — це запросто. Режисер і наш земляк Олесь Санін почав знімати фільм про мене, але грошей не вистачило. Може, колись і дознімають. Напевне, ще більших ворогів собі наживу, але скажу: у нас немає жодного українського каналу. Зате в Словаччині мої пісні крутять на радіо частіше, ніж в Україні. Там на радіо є година українська, німецька, польська тощо. І дуже часто звучать пісні Валерія Маренича. Друзі телефонують звідти, розповідають. А дехто вже давно мене похоронив. Нещодавно була оказія. В Луцьку прихильник нашої творчості побачив на вулиці живого Маренича! Він кинувся до мене зі сльозами на очах: «Пане Валерію, а я чув, що ви померли. Боже, яке щастя, що ви живі!». Дехто вважає, що ми й досі в Канаді. І там я теж давно «помер». Заявляю авторитетно, як Марк Твен писав: чутки про мою смерть явно перебільшені. Не діждетеся, як кажуть в Одесі. Маренич живе і працює в поті чола. Бо дуже багато ще хоче зробити. Особливо для України. Бо був і залишаюся пропагандистом української мови, пісні, культури. Навіть якщо це нині не має попиту серед так званої української еліти. Зате у мене є хай не масова, але саме моя аудиторія, якій так само болить доля нашої України. І цим пишаюся.
Ніна РОМАНЮК
06.02.2009
«Україна Молода»
– Коли Україна почує пісні Маренича? – так запитує той, кого обожнюють мільйони по всьому світу. Той, з яким мріють про зустріч й дотепер. Той, хто заслужено отримав звання народного артиста України, на відміну від новомодних співаків.
Цьогоріч Валерія Маренича поздоровили з ювілеєм шанувальники з Білорусі, Молдови, Канади, Росії та інших країн. Забула привітати лише Україна.
Щоранку він прокидається зі сходом сонця, обливається холодною водою, вигулює пса, снідає – й невтомно працює протягом дня, створюючи все нові композиції, які – ніхто не чує.
Про це та інше – у нижченаведеній розмові зі співаком.
– Пане, Валерію, скажіть, що нового у Вашому житті?
– Щось у грудях трішки щемить. Серце, кажуть лікарі. Хотіли в лікарню покласти, та де там мені. У мене є пес, як я можу його покинути? А загалом, мені потрібна хоч невеличка квартира, де б я зміг повністю віддаватися музиці, бо тут, де живу, холодно. Кожній творчій особистості потрібна приватна територія, де можна було б реалізувати свої творчі плани. (авт. Маренич дійсно проживає у жахливих побутових умовах, де немає тепла й панує напівтемрява) .
– Чому ж Ви тоді не звертаєтеся за допомогою до наших можновладців?
– Чому ж не звертаюся? Клімчук (авт. голова Волинської облдержадміністрації) вже давно обіцяв надати мені житло. Певно, забув. Нині проти моєї персони працює ціла низка системи ворогів, які не тільки мене не чують, а й всіляко допомагають у тому, щоб про мене забув український народ.
– Чи зверталися Ви на телебачення, радіо з проханням поставити Ваші пісні до ефіру?
– Аякже. На Волинському телебаченні час від часу лунає моя пісня, а на радіо мені сказали – зась. Мотивують це тим, що автори, тексти яких я використав у своїх піснях, вимагатимуть певний відсоток за використання авторських прав. Це ж нонсенс якийсь. Для себе я зрозумів одне: якщо ти пишеш композицію не на слова київських авторів, то ти – усім до лямпи. Що переважно крутять? То англійською, то польською, то ще якоюсь. Хай тільки скажуть: у мене й польською величезний репертуар є.
– Кажуть, Вам неодноразово пропонували виїхати за кордон?
– Пропонували. То й що? Там можна бути від сили тиждень-два. Розумієте, я хочу їсти картоплю, моркву зі своєї землі. Нераз мені закидали звинувачення у тому, що я співаю про болота, спустошені села тощо. А що, хіба такого у нас нема? Це ж правда. І я є такий, як у цих творах. Та й Україну люблю саме такою, бо це ж – моя рідна земля.
– А що у Вас із концертною діяльністю?
– Буває, мене питають, чому я не виступаю? Тоді я кажу у відповідь: якщо Ви так бажаєте цього, чому ж тоді ні до кого не звертаєтесь, не надсилаєте ніяких листів? Коли людина таке питає, я розумію, що в той момент вона включає дурника. Де ж у мене 300 тисяч, щоб організувати концерт? Та й не вмію я сам цього робити. Я, найперше, музикант. Можете написати, що Маренич шукає менеджера з організації концертів. Хай бере собі якийсь відсоток від продажу квитків, дисків тощо. Адже я живу для того, щоб дарувати людям пісню. Це – моє життя.
– Дякую. Успіхів Вам!
Валерія Лесюк. Луцьк
текст – marenich.com
1 січня 2011 року свій 65-й день народження відсвяткував Валерій Маренич, легенда української естради, керівник популярного в 70—80-х роках минулого століття гурту «Тріо Маренич», народний артист України. Скромний у побуті й у спілкуванні, він за 40 років творчої діяльності подарував мільйонам людей радість від української пісні.
— Валерію Петровичу, яким був для вас минулий 2010 рік?
— Йду в ногу з часом, в Інтернеті відкрив персональний сайт. Випустив диск «Без адреси». Виступав із концертами в Борисполі, Броварах, Раві-Руській, Нововолинську і ще в десятках міст України, всіх не злічу. 18 вересня виступив на майдані Незалежності в Києві. На запрошення Мінкультури відкривав концерт з нагоди 100-річчя першого автопробігу на приз імператора Миколи ІІ. Піймав себе на думці: «Добре було б, щоб на головній площі країни завжди лунали музика і пісня, без страйків та протистояння».
— 65 років — це багато чи мало?
— Як на мене, життя ніколи багато не буває. А щодо нас, артистів, ми завжди в русі й серед людей, тому, мабуть, не помічаємо цих літ. Нібито є законопроект — підвищити пенсійний вік чоловікам, а я сам собі цей поріг збільшив, літ до 80. Не сиджу склавши руки, щодня працюю, репетирую і, звичайно, готуюся до зустрічі з глядачами.
— Як склалась доля інших учасників «Тріо…» — Антоніни та Світлани Мареничів? Чи підтримуєте з ними стосунки?
— Мабуть, як Україна мріяла про самостійність, так і кожен артист мріє про сольні виступи. З 2005 року і я, і Антоніна виступаємо поодинці. Спілкуємося, аякже — маємо сина Богодара. В Антоніни прекрасний голос, записує нові пісні, сама пише слова.
— А Світлана?
— Живе в Луцьку, але, наскільки знаю, пісенними справами не займається.
— У репертуарі «Тріо Маренич» були й народні пісні, й авторські. Серед них — «Ой, у гаю при Дунаю», «Несе Галя воду», «Ой, під вишнею…», «Тиша навкруги», «Чом ти не прийшов» та інші. З чого складається ваш нинішній репертуар?
— Виконую деякі з пісень «Тріо Маренич», як-от «Весна» на слова Дмитра Павличка. Це пісня про любов до матері, любов, що актуально для всіх часів і поколінь. «Несе Галя воду» — це чудово, та в мене багато інших творів — «Ідея нації», «Вірую», «Сповідь сивого клена». Я не маю морального права зараз співати про качечку, курочку, вербиченьку, «ой нене, Україно». Я категорично не згоден з тим, що ми — безпорадні невдахи й не маємо ні війська, ні гонору. Все є. Дехто просто вдає, що цього немає, а дехто намагається заважати. Маю в репертуарі більш як 50 пісень ліричного, патріотичного, філософського спрямування. На Волині є гарні поети, кожен має добрі вірші, тож є із чого вибирати. Поет Лазарук написав чудову річ: «Хто пожертвує з вас головою, хто врятує високий політ, розбудіте мене стрілою, я ще встигну на царський обід». Співаю українською, білоруською, польською, румунською мовами.
— А російською?
— Знаєте, якось не склалось. Хоча моїми першими піснями були італійські військові пісні, з російським текстом. Акорди для семиструнної гітари показала мама, вони в мене лишилися. Мама співала в Дніпропетровській філармонії, а батько грав у духовому оркестрі на заводі в Кривому Розі. Пригадую, наприкінці 1960-х років на одному з концертів у Москві був такий випадок. Виконав я пісню на вірш Єсеніна, де є слова «Я кручу напропалую с самой ветреной из женщин. Я давно искал такую — и не больше, и не меньше». А «товарищи из органов», які завжди були за сценою, налетіли на мене: «Может быть, еще «Москву кабацкую» вы нам споете?»
— Кажуть, ви єдиний у світі співак, який одночасно грає на гітарі та губній гармошці…
— Чув, що в Аргентині є артист з такими ж здібностями, може, є і в інших країнах. Проте за час моїх багатолітніх гастролей зустрічати співаків з одночасною грою на гітарі та губній гармошці не доводилось.
— Який виступ за 40 років запам’ятався найбільше?
— Кожен концерт переживаєш, незалежно від розміру залу, стадіон це чи сільський клуб. У листопаді, в День української писемності та мови, зустрічався з учнями інтернату в Кременці. Найкращі й найвимогливіші глядачі — діти, вони, як ніхто, відрізняють фонограму від живого звуку. А іскринки в їхніх очах неможливо забути. Після таких концертів хочешся працювати з потрійною енергію. Пригадав ще один випадок. Десь на початку 1980-х у Вінниці гостював артист Василь Лановий. Зустрілись в готельному номері, попросив наше «Тріо…» виконати кілька пісень. Після другої пісні — сльози. Каже, я народився в Москві, мої батьки українці, втекли в 1933-му році в Росію від голоду. Моя мама ось уже більше 50 років розмовляє зі мною тільки українською. І знову сльози …
— В новорічну ніч, яка збігається з вашим днем народження, загадали бажання?
— Звичайно! Як кожен артист, мрію про концерти, не тільки й не скільки в Києві. Маю бажання виступити в рідному Кривому Розі. Не місце, а рай! Клімат сухий, сонце, чорноземи… Усе, що в землю кинь, росте — від кавунів до персиків. Після смерті батьків родичі хотіли продати будинок, я не дозволив! То ж гріх — продати батьківську хату. Сказав їм, що вже ліпше сам сюди жити переїду. Може, так воно ще й станеться. Бо серце моє тут, хоча пісенна душа — таки на Волині. Нещодавно написав лист до міського голови Кривого Рогу з проханням допомогти в організації концерту, чекаю відповіді.
Розмова з кореспондентом газети «Голос України» від 21 січня 2011 року.
Сергій МІРАНКОВ
21 січня 2011
«Голос України»
1 січня 2016-го Валерієві Мареничу виповнилося 70. Не помітили? В сучасному цинічному світі часто не бачать живих. Не чують. Народного артиста України найчастіше нині можна зустріти десь на центральних вулицях обласного центру з велосипедом у руках та рюкзаком за плечима. З ним важко говорити. Артист. Ні більше, ні менше. Співає Маренич – як Світязь водою пісок миє. Ніжно. Тихо. Говорить – мов цвяхом по старій блясі… Якось так. Тому слово – Валерієві Мареничу.
…«Не пишіть, що Мареничу 70. Напишіть: Мареничу дали Героя України! А хто поведеться, подзвонить розпитати, кажіть: розвели…».
…«Я народився у такому мікрорайоні Кривого Рогу, де були зібрані переселенці з усього Союзу. Чехи, поляки, німці, грузини… Мудрі. Сильні. Заробітчани. Бандити. Злодії. Які хочеш… Луцьк – то піщинка. Там 200 кілометрів можна шурувати – і то все Кривий Ріг».
…«У нас була не попса. У нас були шлягери… Концерт коштував тоді 6 рублів 50 копійок. Уявіть: «дом культури», скажімо, в Норильську – і 12 вечорів поспіль люди йдуть на концерти. Одні виходять, інші приходять на наступний… Навіть тоді ми багато намагалися що зрозуміти. Література потрапляла на очі, газети. Скажімо, в Казахстані після концерту до нас підійшла жінка. Гарна, розумна, із Західної України – і вже невиїзна там. «На вечное поселение» її туди відправили».
…«Комуніст Борис Олійник казав: «Холуями їдете з України». А як інакше назвати таких українців, як не холуї? Я був в Америці, Канаді… Ви не знаєте, скільки мільйонів там голодних і босих. Америка? Це тільки сценарій! Колись закидали, що Мареничі в Канаду виїхати збиралися. Я так скажу: це аргументи ворога!».
…«Волинь з’їдає талановитих. Хто такий Богачук? Хто такий Пашкевич (людина три хори створила – чернігівський, черкаський і волинський)? А хто такий Маренич?.. Мене часто питають: «Чому вас не можна зустріти на концертах?». Кажу: тому що ворог не любить мої твори. А значить – ненавидить цю волинську землю».
…«Йде підготовка до соціального вибуху, до повноцінної громадянської війни. Та ви прочитайте «Гайдамаки» Тараса Шевченка! У мене є такий маленький портативний кобзарик, я завжди його возив із собою по всьому Союзу. Але це треба робити так: почитав, а через десять літ почитай знову!.. Чи Єсеніна. Чи Висоцького. Заспівав: «Я кручу напропалую (мене розбомбили по Союзу за нього тоді) с самой ветренной из женщин. Я давно искал такую и не больше и не меньше», а після концерту два прийшло оболтуса з КГБ: «Где этот хрен Маренич?».
…«Брехня – це теж зіграти роль. Але сьогоднішні політики – це не актори. Жорсткіше треба думати: це закамуфльовані хамелеони. Багато патріотів своїх кишень не бачать. Це ж 26 літ так тягнеться. От бачили розграбовані дачі Пшонки та інших? Це ж не «рускіє» прийшли і не «поляк».
…«Якщо Міністерство культури ігнорує Маренича, то хай собі. Колись давно мені пропонували бути міністром культури. Я зовсім іншої закваски. Я – актор. Люблю спілкування з такими ж людьми. А чинуші – це пристосуванці. У нас море народу з периферії попало в Київ. Деякі навіть міністрами поставали… Але це – не моє».
«Усі знають Ліну Костенко… А чого не розповісти, хто така Ніна Горик (волинська поетеса, – авт.)? У нас же кажуть так: «Твоя любов ходить біля тебе, а ти шукаєш через п’яте село». Так само і в моїй історії. Я все не викладаю, але моє життя змінилося на 180 градусів. «Ручка шаловлівая»… Усе можна говорити: депресія, нема концертів, хтось наплював тобі в душу. Народ наш чутливий. До сліз та істерики довго не треба. Але треба писати, творити, радіти життю. Зима вона теж – красива. Болото теж – красиве!».
*Валерій Петрович Маренич. Народився 1 січня 1946 р. у Кривому Розі на Дніпропетровщині. З 70-х років проживає на Волині. За конфлікти з Мінкультом УРСР, появу в репертуарі повстанських пісень «Тріо Мареничі» заборонили виступати будь-де за межами Волинської області. Сьогодні голос Маренича вживу можна почути рідко. Він – чужий для філармонії та чиновників від культури, але досі свій для багатьох. Досі співає. У 2014-му ВОТРК підготувала і видала диск Валерія Маренича «Без тебе»: 21 композиція, записана на «живих» концертах та відеокліпи власного виробництва.
Підготувала Олена ЛІВІЦЬКА
Волинська газета
Джерело: 01*, 05, 10 – з архіву Михайла Маслія (facebook.com/mykhajlo.masliy), * ~ Remini enhance; 02 – світлина з обкладинки до альбому «Поет Трио Маренич»; 03 – світлина з обкладинки до альбому «Очерет мені був за колиску»; 04, 07, 08, 09 – dnipro.libr.dp.ua; 06 – volga.lutsk.ua.