Григорій Китастий

Григорій Китастий – бандурист, дирегент, композитор, популяризатор кобзарського мистецтва, довголітній мистецький керівник і диригент Капели бандуристів ім. Т. Шевченка

Окремі записи

Григорій Трохимови Китастий народився 17 січня 1907 року в місті Кобеляки на Полтавщині у селянській співучій родині, що вела свій родовід з «козацького стану». Ще з молодих років він цікавився мистецтвом і був учасником різних гуртків: музичного, драматичного та співочого.

У 1927 році Григорій Китастий вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. До талановитого студента з прихильністю поставився, директор технікуму Федір Попадич. Він влаштував його до гуртожитку, залучив до Полтавської хорової капели, а з п’ятого курсу дозволив уже керувати нею на концертах. Також за час навчання Г. Китастий співав у складі хору полтавського Собору. В Полтаві Григорій Китастий часто бував на концертах Полтавської капели бандуристів. Відвідування цих концертів особливо загострило бажання молодого музиканта стати бандуристом.

У 1930 році, по закінченні музичного технікуму Г. Китастий вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчаючись на дириґентсько-капельмейстерському факультеті, він оволодівав технікою гри на скрипці і корнеті, та найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсу навчання на хормейстерському факультеті, у 1933 році Г.Китастий за порадою теоретика Г. Любомирського перейшов на композиторський факультет.

Під час навчання в інституті Григорій Китастий співав у хорі Київської опери, а також доволі часто виступав як бандурист у складі агіткультбригад. Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капели, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а пізніше, у 1934 році, став дійсним її членом. У 1935 році Полтавську і Київську капели бандуристів об’єдналися в одну – Державну зразкову капелу бандуристів України. В ній Г. Китастий спершу був концертмейстером, а пізніше – заступником мистецького керівника.

З початком Другої світової війни Державну зразкову капелу бандуристів не включили до списку художніх колективів, які підлягали негайній евакуації, натомість вона була розформована. Молодших за віком призвали до діючих бойових з’єднань, а старших – на копання протитанкових ровів навколо Києва. З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий. З полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ.

В той час Дмитро Черненко, який був у складі Державної зразкової капели бандуристів до її розформування, уже згуртував бандуристів, що перебували в окупованому німцями Києві. Організовану капелу бандуристів, яка отримала назву «Українська капела бандуристів ім. Т.Шевченка», як мистецький керівник очолив Григорій Назаренко, а згодом – Григорій Китастий. Першим адміністратором став Дмитро Черненко.

На початку 1942 року німецька влада дозволила двотижневі гастролі капели по селах Київщини. Концерти мали великий успіх, і це надихало артистів. Весною капела виїхала у концертну подорож по Волині і Галичині, з якої колектив було відізвано до Києва і невдовзі, у серпні 1942 року, під приводом гастролей вивезено до Німеччини.

Два місяці артисти провели у таборі остарбайтерів «Шупен 43» в Гамбурзі. Тут бандуристи разом з іншими українцями працювали на примусових роботах. У святкові дні давали концерти для робітників табору. Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» Андрієві Луцеву капелу вдалося визволити з табору. Наприкінці листопада надійшло повідомлення з Берліну про переведення колективу на концертну роботу. Залишаючись в статусі остарбайтерів протягом усієї війни, капеляни постійно роз’їжджали по німецьких містах, де було найбільше українських робітників, доводилося виступати і перед інтернаціональними аудиторіями. І скрізь їх виступи проходили з великим успіхом.

У 1943-1944 роках Капела бандуристів ім. Т.Шевченка дев’ять місяців перебувала на гастролях в Галичині. Спершу зупинилася у Львові, а пізніше, в 1944 році, переїхала до маленького гірського міста Турка, що було розташоване поблизу залізниці Львів – Ужгород. Там капеляни зустріли поета Івана Багряного. Г. Китастий потоваришував з ним, і ця дружба й творча співпраця тривали до останніх днів життя Івана Багряного (1963 р.). В Турці поет написав кілька патріотичних бойових віршів, які поклав на музику Г. Китастий. Вони одразу увійшли до репертуару капели, з яким вона виступала в селах, містах Західної України та в лісах перед вояками Української Повстанської Армії (УПА).

Після закінчення війни музиканти Капели бандуристів ім. Т.Шевченка потрапила в американську зону окупації у містечко Інгольштадт, а з 1948 року в Реґенсбурґ. Тут капела продовжувала свою мистецьку діяльність. Г. Китастий невтомно працював над концертними програмами, з якими капела виступала у Західній Європі.

У 1949 році учасники капели з родинами емігрували до США. Капела бандуристів осіла на постійно в місті Детройті. Тут капела почала новий, досить плідний етап своєї мистецької діяльності. Мистецький колектив побував з концертами у багатьох великих містах США, Канади, Західної Європи та Австралії. Г. Китастий зробив сотні обробок та перекладень народних пісень для бандури та фортепіано, невтомно працював над створенням власних оригінальних творів різних за характером і тематичною спрямованістю. Він написав чимало хорової, в тому числі й релігійної музики, солоспівів у супроводі фортепіано, бандури, а також інструментальних творів. Для пісень та хорів Г. Китастий брав переважно вірші поетів української діаспори, а найбільше – Івана Багряного. Пробував він свої сили і в літературі.

Григорій Китастий разом з Капелою бандуристів ім. Т.Шевченка активно пропагували бандуру серед молоді української діаспори. Завдяки їх невтомній праці за межами України, на всіх континентах почали діяти ансамблі, капели та гуртки молодих бандуристів. Впродовж багатьох років Г. Китастий їздив на курси бандуристів США, Канади, щоб передати свої знання й любов до бандури молодим поколінням.

Г. Китастий жив у Детройті, пізніше короткий час у Каліфорнії, в 1964 році переїхав до Чікаґо, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Наприкінці 1967 року він переїхав до Клівленду і звідти автомобілем їздив у Детройт на репетиції Капели Бандуристів.

Інтереси Григорія Китастого не обмежувалися мистецтвом. Він був активним у суспільному та політичному житті української громади в діаспорі, з задоволенням грав у шахи. На честь 70-річчя Григорія Китастого осередок Української Революційної Демократичної Партії (УРДП), членом якої він був, привітав його виданням «Збірника на пошану Григорія Китастого». Книга вийшла у 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного й містить розвідки, статті, рецензії, спогади, а також вірші, присвячені ювілярові, та деякі його твори.

У 1984 році Григорій Китастий, завжди повний енергії й життя, несподівано захворів і невдовзі, 6 квітня, помер. Похований він на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам’ятника в Баунд-Бруці, в штаті Нью-Джерсі (США).

Указом Президента України Віктора Ющенка № 1077/2008 від 25 листопада 2008 року за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі Григорію Трохимовичу Китастому посмертно присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави.

1. Слово про Григорія Китастого. Олексій Коновал. Вставай, народе! Твори для капели бандуристів: хори, солоспіви / Григорій Китастий.– К.: Муз. Україна, 1996., стор.: 3, 4.

2. Григорій Китастий, Автобіографія. Збірник на пошану Григорія Китастого у 70-річчя з дня народження / ред Я. Гурський; Українська Вільна Академія Наук у США. Музикологічна секція. – Нью-Йорк, 1980, стор.: 7 – 36.

3. Самчук У. Живі струни. Бандура і бандуристи. Детройт, 1976.

4. Григорію Китастому присвоєно звання Героя України (посмертно). Лідія Корсун, Нью-Йорк. Спеціально для «Час і Події», 12.10.2008, номер #2008-50.

Григорій Китастий | Китастий Григорій Трохимович | Г.Т. Китастий | Г. Китастий | Hryhory Kytasty | H. Kytasty | G. Kytastyj

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Коли працю людини оцінюється і вшановується, особливо коли це робиться ще за її життя, то це завжди є приємною подією не тільки для тіє людини, а разом з тим це є доказом, що та праця була корисною. Саме такою подією і був концерт, улаштований у Чікаґо з нагоди 60-ліття Григорія Китастого у залі школи ім. Шопена, Чікаґо, 15 квітня ц. р. А велика кількість публіки (з тисяча осіб!) це ще більше підкреслила. У цьому концерті не тільки відзначено працю Г. Китастого як творця й керівника капелі бандуристів і громадського діяча, а ще й як композитора, бо концерт складено з його творів.

З виконаних на концерті творів яскраво відчувалося, що Г. Китастий лірик. Це було чути і в хорових, і в сольових, і в фортепіянових мініатюрах.

Найкращим були спокійні та мрійливі частини програми, як, наприклад, «Тобі співаємо» з Літургії (сольо Ю. Клюковської). Ліричний голос її добре відповідав характерові твору; «Колискова» – один з творів, виконаний солісткою О. Бринь, скрипковий супровід Р. Клюковського, при фортепіяні Р. Зґодава, який, до речі, був акомпаньятором цілої програми.

У «Колисковій» близькі до народніх інтонацій та спокійні мелодійні переходи приємно вразили своєю щирістю, а також вимагали від солістки доброї контролі голосу.

В «Думі про Сагайдачного» сам Г. Китастий показав, що він і тепер, як і раніш, є майстром гри на свойому улюбленому інструменті – бандурі.

Частина творів, що могли б яскравіше показати драматичну сторону творчостн Г. Китастого, на жаль, виконані не були, бо соліст-бас з Торонта Йосип Гошуляк захворів перед концертом і мусів обмежитись лише одним твором. Тому, що я його чув уперше, не вважаю можливим оцінити його виступ, хоч на загал голос звучав добре.

Збірний хор та ансамбль бандуристів ОДУМу разом з танцювальним ансамблем «Дніпро» користалися великим успіхом у публіки. На жаль, малий розмір сцени часом обмежував рухи танцюристів та не дозволяв їм «розгорнутись», а також не дозволяв деяким хористам та бандуристам бачити добре свого диригента – Г. Китастого. Та незалежно від технічних перешкод, загальне враження було добре.

Ефективною була «Пісня про Тютюнника» (солісти Д. Шкурпела та Д. Грушецький. Останній успішно замінив хворого Гошуляка), якою закінчено програму. Цей твір на вимогу публіки виконано двічі.

Ігор БІЛОГРУД

Нові дні (український журнал, Торонто). Травень 1967, №208, стор.: 26-27

В гостях у Китастого. Гальмуючи турбінами та ейлеронами, літак легко приземлився на Клівлендському аеропорті. Проходжу довгим коридором і здалеку намагаюсь пізнати Григорія Китастого, який має мене зустріти. Адже ми не бачились яких 6-7 років. Я запрошений до Клівленду діловим комітетом на Ювілейний Шевченківський концерт в рямцях святкувань 100-річчя НТШ в Огайо.

Пізнати Григорія Трохимовича було не важко – он стоїть пристійний кремезний чоловік середніх років, щиро посміхається і ще здалеку махає мені рукою. Це Китастий, диригент єдиної професійної Капелі Бандуристів у вільному світі. (А взагалі в світі є дві професійні капелі, одна і найстарша в Америці, а друга в Києві – зорганізована пізніше…).

– Де живеш, Григорію, – питаю. – В апартаменті? Адже ти перед тим жив у Чікаґо, там ми й зустрічались останнім разом.

– Ні, брате, живу в своїй хаті. Минулого року оженився, а як же вдвох без хати, а з Чікаґо я переїхав сюди вже років з п’ять тому.

– Оженився? От чому ти, друже, так по-козацьки виглядаєш! Ну, вітаю, Трохимовичу, вітаю!

У хаті нас зустріла гарна пані Оля Китаста, висока і струнка, помітно молодша від свого чоловіка. Хоч вона й народилася в Америці, але говорить у хаті лише українською мовою. Атмосфера зразу стає дружня і невимушена: та й не дивно, адже ми з Григорієм знаємось уже 27 років. Оглядаємо хату, подвір’я, скрізь видно господарські руки. Вражає зміна температури, ніби не так уже далеко Оттава від Клівленду, але тут температура 70, а я відлетів дві години тому при температурі 15 і метр снігу на землі.

У хаті приємний запах смачних страв, що їх пані Оля готує нам, а ми тим часом (козаки-ж!) випиваємо по чарці, слухаємо музику і не можемо наговоритись. А музика та лине через високоякісне стеріо і підносить душу, екзальтує почуття, рідна українська музика. Та ось ми, гості, завмерли від несподіванки – це господар поставив свою нову платівку «Пісня Весни», яку його Капеля випустила нещодавно. «Христос Воскрес!» залунало по хаті могутньо і зразу впало до дзвонів-передзвонів бандур, тихо, красиво мелодійно, піднімаючись поволі до крещендо. А голоси ж, голоси які! А після цього «Благослови, душе моя, Господа» Стеценка.

В кімнаті сумною чайкою б’ються ніжні звуки пісні «Ой, горе тій чайці». Залунали раптом «Ясени». В супроводі бандур ця пісня набирає іншого звучання і сприймається легко, як подих весни.

Дзвінок до дверей. Приїхала д-р Катерина Кохно з Пенсильванії, наша «Запорізька Січ» порушена. У вечері приходять інші гості – доктор Д. Павлишин, адвокат Ю. Оришкевич, випадково потрапляє в хату сербський отець Бранко і зачаровано слухає, як господар нам всім грає на бандурі. Григорій Китастий – справжній майстер-інструменталіст. Діставши солідну музичну освіту в Київському Муз. Інституті ім. Лисенка, він талант свій розвинув працею й став великим мистцем. Слухаєш його і думаєш: щасливі ми, як нація. Кошиць, Городовенко, Китастий – і кожен у своїй ділянці сяє, як діямант. Сьогодні лишився у нас лише Китастий. Бережімо його! А бандура в руках господаря дзвенить по хаті далі… Гостинна хата пані Олі і Григорія Трохимовича, музична хата!

Концерт. На другий день, у неділю, ми пішли до православної церкви св. Володимира, де Григорій Китастий диригує церковним хором. Хор співав дуже добре. Стоячи між хористами, я придивився до способу диригування Китастого. Кожен диригент диригує по-своєму в церкві. Один довго і голосно дає різні тони, потім сам починає співати, а за ним хористи, другий мефістофельськими жестами домінує над хором, третій лупить камертоном по пюпітру та все сердиться і т. д. Григорій Трохимович диригує ніби між іншим. Скоро і тихенько – точно дасть тон, де треба, непомітно трохи махне руками, і хор співає. І то чудово. А тоді ніби руками знімає той спів, долонями внизу, мовляв – досить, кінчайте, але то лише так мені, сторонньому, здається, а хористи це розуміють інакше – добре, так тримати! І тримають, і б’ється молитва у високосні зводи куполу. Бачу в нотах «Херувимську». «Вірую», «Отче наш» – муз. Китастого. – Молодець, кажу, Григорію, що духовну музику твориш. Китастий витягає друковану збірку нот. – дивись, мовляв. Дивлюсь, а вся служба Божа – музика Китастого.

По полудні йдемо на концерт. Велика авдиторія Норманді школи (1,200 місць) заповнена. Концерт влаштовано діловим комітетом в складі 21 особи, головою якого був інж. Гоигор Бобків. Виступали об’єднані хори всього Клівленду, як один хор. І це було чудово. Тарас Григорович звів докупи всі таланти Клівленду, згуртував в один могутній хор. У першій частині цей хор співав у супроводі оркестри під диригуванням Євгена Садовського, у другій частині ті ж хори співали під диригуванням Григорія Китастого в супроводі бандуристів Клівленду. Враження незабутнє.

Концерт відкрив інж. Григор Бобків, а проф. Юрій Фединський з Індіяни, виголосив дуже вдалу промову про сторіччя НТШ і його Патрона. Об’єднаний хор заповнив залю звуками «Заповіту» в муз. обробці Євгена Садовського і під його ж диригуванням.

Молода скрипаля Галина Волдріч у супроводі Ф. Шумахер виконувала Лисенка і Новачека. У першій частині об’єднаний хор співав «Розриту могилу» Гнатишина та «Б’ють пороги» Лисенка. Оркестра супроводжувала спів, при фортепіяні Ганна Придаткевич. Вдала рука диригента злила в одну звукову цілість великі хори, оркестру і солістів: О. Рошецька, Г. Норка, Л. Лещук, П. Колісницький, Юрій Оришкевич. На спеціяльну увагу заслуговує соліст Я. Сідельник. Маючи чудовий оксамитний баритон, легкість подачі звука і сильну діяфрагму, п. Сідельник своїм дуже приємним тембром захоплював слухача. Коли дириґент Є. Садовський закінчив останні акорди «Б’ють пороги», заля ще довго лунала оплесками.

Про свій виступ з мистецьким словом писати не буду, не моє це діло, хай мене глядачі й слухачі оцінюють. Скажу лише, що в першій частині я виконував «Посланіє», а в другій – «Петрусь». Як виконавець, я мав велике творче задоволення виступати перед українцями Клівленду.

І ось у другій частині ці ж об’єднані хори і бандуристи Клівленду – знову під диригуванням Григорія Китастого. «Думи мої» – муз. обробка диригента, «Зійшов місяць», «По діброві вітер віє» (жіночий хор), «Ой, літа орел» Стеценка (і знову запам’яталось сольо Я. Сідельника), «У туркені» Лисенка (чоловічий хор), і «Реве та стогне» муз. аранжування Григорія Китастого.

Могутньо лились голоси, понад сто виконавців на сцені; то плакали, то на сполох били мелодійні бандури, майоріли кольорами українські строї чоловіків, жінок, хлопців, дівчат. А перед ними стояв скромний, але великий Григорій Трохимович Китастий, в темному убранні і вишитій сорочці. Легенький помах його руки – і пісня лилась, як ріка, могутня і велика, і бандури дзвеніли стоголосо… Думаю, що та заля, відколи стоїть, ще не чула таких оплесків.

Після концерту було прийняття для всіх учасників у православній залі. У нас, у Канаді, кажуть, що американці скупіші, ніж ми, в прийняттях. Неправда: і бар був дуже багатий, і пані щедро зготували перекуски. В усьому відчувалась шляхетність. Познайомився я там з інж. Романом Трешньовським із ділового комітету, що запросив мене на цей концерт. Я йому висловив своє переконання (і пізніше в короткому слові через мікрофон), що сьогодні Київ не спроможний зробити такий концерт, як зробив Клівленд. З відомих причин не спроможний. Честь і слава українському Клівлендові і діловому комітетові цього свята!

…В хаті у мого господаря ми ще до четвертої ранку говорили і слухали його композицію – «Конотопську битву». Не буду зупинятися на цьому шедеврі, про це докладно в свій час писав бл. п. Петро Кузьмович («Коштовний дарунок нації», Н. Д. ч. 231), скажу лише, що в умовах безбожної, злочинної русифікації сьогодні на Україні цей твір Г. Китастого має величезну вартість. І мистецьку, і національну.

По четвертій я ліг, а о пів до шостої вставати на літак. Григорій запевняв, що завезе на час. О 6-й я виїхав, везла пані Оля. Чоловіка не збудила, шкода їй його, бо перевтомлений. Є ще віддані мистцям жінки на світі! Розпрощались. У течці в мене два подарунки від господаря – «Пісня весни» та «Ювілейний альбом» з Конотопською битвою. Літак піднявсь у височінь, беручи курс на північ, в сніги Оттави. Клівленд лишився позаду і з ним зв’язані незабутні спогади про концерт і про наш народній скарб, про Григорія Китастого.

Ростислав ВАСИЛЕНКО

Нові дні (український журнал, Торонто). Травень 1973, №280, стор.: 20 – 22

Г. Китастий у колі колег-друзів
Г. Китастий у колі колеґ-друзів Зліва праворуч. Перший ряд: А. Колесник, Г. Китастий, М. Кокольська-Мусій, Т. Ткачук. Другий ряд: М. Мінський, К. Цепенда, О. Гошуляк

3-го квітня цього року в м. Детройті (США) відбулось урочисте відзначення 70-річчя з дня народження видатної людини української спільноти у вільному світі – Г. Китастого.

Чи є в нашій діяспорі людина, що не знає Г. Китастого? Напевно, немає. І його, і його славетну Капелю бандуристів ім. Т. Шевченка знають і люблять українці всього світу. Всім відомі твори ювіляра: його пісні «Битва під Конотопом», «Як давно», «Вставай, Народе!», «Пісня про Тютюнника», «Український марш», «Пісня про карпатських січовиків» та інші. Але Г. Китастий, крім цих пісень, написав також низку інших творів, менш відомих широкій публіці.

Діловий комітет під головуванням д-ра Д. Квітковського з великою допомогою п. Гончаренка влаштував дбайливо підготований концерт та громадський бенкет на пошану нашого ювіляра.

Концерт був унікальний у тому сенсі, що вся його програма була укладена з творів одного композитора – Г. Китастого. На неї склалися вокальні композиції для хорів і солістів, вокально-інструментальні композиції для бандуристів і нарешті інструментальні композиції для скрипки, що було приємною несподіванкою для слухачів, які вщерть заповнили велику залю у «Фітсджералд Скул». Перед початком концерту музиколог д-р І. Соневнцький ознайомив публіку з великою мистецькою вартістю творчости Г. Китастого.

У концерті взяли участь: оперова співачка Марта Кокольська-Мусійчук, власниця чудового голосу і майстерна інтерпретаторка текстів, скрипаль Я. Ласовський, піяністка Т. Ткачук, Усім їм публіка подякувала довготривалими оплесками. Оперова співачка з Києва, популярна й чарівна Анна Колесник на високому мистецькому рівні проспівала кілька пісень. Ще раз показав свою співочу культуру один із найкращих солістів Капелі наш «літаючий амбасадор» Михайло Минський. Як завжди, здобув собі заслужене визнання власник чудового голосу оперовий соліст Осип Гошуляк, що живе в Торонто. Усім солістам акомпанувала прекрасна піяністка Тетяна Ткачук, також мешканка Торонто.

Капеля бандуристів доклала всіх сил, щоб задовольнити свого «духовного батька» – ювіляра. Г. Китастий, який недавно зазнав великої і тяжкої утрати, відпровадивши в позаземне життя свою дружину Ольгу Китасту, намагався затамувати свій душевний біль ще пильнішою працею із своєю Капелею. «Мистецькі орли» позліталися звідусіль, щоб ушанувати свого диригента. Не бракувало й найкращого баса Капелі – Володимира Тисовського.

Слухачі виходили з концертової залі з почуттям глибокої вдячности нашій славетній Капелі і її натхненникові, диригентові і композиторові Григорієві Китастому за їх довгу високопатріотичну працю на нашій музичній ниві. Дай їм Боже заспівати в Полтаві, з Києві, у Львові на визволеній від чужого ярма Українській землі.

Кирило ЦЕПЕНДА
Нові дні (український журнал, Торонто). Липень-серпень 1977, №330, стор.- 4

На початку січня наш композитор та довголітній диригент капелі бандуристів ім. Т. Шевченка в Америці Григорій Китастий завітав з дружиною Галею до Австралії. Він зустрівся з українською громадою в Сідней побув на репетиції Ансамблю бандуристів ім. Гната Хоткевича під кер. Петра Деряжного, а 11-го січня прибув до Мельборну. Представники Української громади Вікторії, на чолі з головою Ст. Лисенком, влаштували тепле прийняття для видатних гостей.

Співачка й композиторка та кер. місцевої капелі бандуристів «Коралі» Галина Корінь познайомила присутніх з життям і діяльністю Гр. Китастого, використавши щойно видану книжку Уласа Самчука про Китастого та його мистецький шлях.

З привітаннями виступали представники організацій.

Після перекуски присутні з цікавістю слухали виступ самого Гр. Китастого, який розповів про свій творчий шлях ще від участи в Полтавській та Київській капелях бандуристів, про великий успіх навіть далеко за межами батьківщини — в Ташкенті, де дали 15 концертів, про виступ перед Військовою академією в Ленінграді, де заборонили їм контактуватися з населенням, (під час концертів вони чули часто плачі слухачів, серед яких безліч було засланців з України).

Ще до війни НКВД з наказу Москви подесяткувало число бандуристів, бо для влади це було «петлюрівське гніздо». Тому решта вцілілих бандуристів виїхала під час війни на Захід, до Німеччини, де вони дали 360 концертів лише за один рік. Вони виступали перед остівцями по таборах, та перед чужинцями, зворушуючи їх українською піснею.

Після наших концертів по Америці та Канаді й Европі до нас приходили тисячі бажаючих вступити до капелі, особливо молоді. І ми вживаємо заходи й поповнюємо нашу капелю молодими співаками та бандуристами, — сказав Григорій Китастий.

Пізніше маестро Китастий взяв бандуру і майстерно виконав кілька пісень. Кожну пісню присутні зустрічали бурхливими оплесками.

Ця мила й зворушлива зустріч скріпила ідею приїзду Капелі на виступи до Австралії. Присутні обіцяли прикласти всіх зусиль, щоб зібрати кошти для приїзду й гостинних виступів Капелі в Австралії ще цього року.

Сподіваємось, що їхній приїзд ще дужче скріпить духові сили нашої спільноти на цьому терені, а також посилить працю наших молодих капель бандуристів (5 капель), які вже працюють в Австралії.

Дм. Нитченко
Нові дні (український журнал, Торонто). Березень 1980, №361, стор.- 33

Між славними творчими людьми, які зустрілися мені закордоном і я мала щастя знати їх особисто, приглянутися й збагнути зблизька суть їхньої творчої сили, я назвала б насамперед три найзнаменніші постаті:

Улас Самчук – найбільший сьогодні український письменник, з вражаючим діяпазоном мислення й охоплення людських та суспільних проблем. Його творча спроможність невичерпна.

Едвард Козак – унікально своєрідний мистець образного вислову фарбами захоплюючої української кольоритности, динаміки руху й життя. Кожна пісня у нього картина, народний побут – художнє полотно.

Григорій Китастий – один з найвидатніших майстрів кобзарського мистецтва, яких записала наша історія: композитор, незмінний мистецький керівник і диригент Української Капелі Бандуристів ім. Т.Г. Шевченка, вокальний та інструментальний виконавець-соліст, педагог, батько бурхливого розвитку кобзарського мистецтва закордоном.

У його ювілейний рік складаємо йому нашу любов, пошану й признання за півстоліття туго виповнене ревною і славною мистецькою працею та вітаємо із 75-им роком з дня народження.

Його ювілейний рік – це рік підсумків пройденого ним шляху від Кобеляк на Полтавщині до столичного Києва, а з нього через наругу в нацистській Німеччині, через концерти по таборах «Ост», через «плянету ДіПі» – до справжньої волі, до славного Мотор Сіті в Америці.

Був це довгий шлях: географічний, життєвий і мистецький. Зударялися на ньому потрясаючі конфлікти, повні драм, пригноблень, розчарувань, невдач, але куди сильніше, куди яскравіше горіли на ньому творчі вогні та мистецькі досягнення.

І коли глянути ретроспективно в глибину тих 75-ти років, то виразно видно натхненну постать мистця-кобзаря, що корінням свого таланту сягає в національну глибину кількох століть, і воно, це коріння, наливає його творчу силу і ввесь зміст міцними соками української стихії. Саме українська стихія виповнює Григорія Китастого – мистця і людину – по самі вінця.

У нім знайдете все чим наш народ багатий, цікавий, славний, кольоритний. Є в нім могутній дух великих українських історичних подій, подих і велич нашого степу, повнота сили прагнень і глибина горя рідного народу, є в ньому й «ой, щось дуже загулявся» й «садом, садом, кумасенько»…

Кажуть, що Григорій Китастий розуміє українську пісню, відчуває її душу. Повна правда є та, що Григорій Китастий і українська пісня – це одна цілість. Це те, чого ніколи ніхто не може навчитися – з ним родяться, і родяться нечасто.

Я повністю відчула винятковість таланту Григорія Китастого на Святі Державности в Детройті цього року, коли співала майже нова складом Українська Капеля Бандуристів. Переважали в ній молоді люди, які народилися вже на цьому континенті чи виїхали з України малими дітьми. Але, яке чудо!!! Українська пісня линула так, немов усі капеляни народились і виросли в самих надрах українського народу на рідній землі. Григорій Китастий диригував ними так само просто, зосереджено й певно, як колись професійними корифеями-бандуристами. Моє зворушення і щире захоплення не мало меж.

Григорій Китастий сам надзвичайний виконавець вокальний та інструментальний, його виконання власних творів неперевершене, про що свідчать його платівки. Голос невеликий, теплого, красивого тембру. Особливість його виконання полягає в тонкощах передачі людських почувань та у висловленні мистецької правди, закладеної в музичному творі. Щождо інструментального виконання, то мені не доводилося чути (а чула чимало виконавців ще в Україні), щоб у чиїхсь руках так промовляла бандура, як у його. Крім досконалої техніки є у його виконанні якась невловима душевна глибина, якесь магічне притягання, щось дуже, дуже рідне й дороге. Він проймає своєю піснею і грою ваші ревно бережені душевні, словом не висловлені, почуття і ви слухайте, здається, не його, лиш свої, ним стривожені думи, а його образ перед вами, як символ вічного кобзаря:

Сивина – на скронях. Довгі брови – хмурі
Рукавом широким тонкий гриф обняв.
Вихорем пробігли пальці по бандурі
І неждано-тихо, сумно заспівав…
Половіли трави. Золотіло поле.
Колихала пісню синя висота.
Він виводив тужно: «Доле моя, доле,
Не вернути знову молоді літа!»
Не вернути, батьку. Правда – не вернути.
Все – красу і силу – темний час бере.
Тільки пісня вічна. Тільки пісні – бути,
Тільки наша дума з нами не помре.

(Борис Олександрів «Бандурист» – Г. Китастому)

Григорій Китастий – натхненний народній співець у всіх видах свого мистецтва. Народність його не сільська, а сукупна – всенародня і відзначається високою культурою.

Безсмертність творів Григорія Китастого лежить в особливій красі їхньої провідної мелодії, в багатому музичному супроводі бандур, який найчастіше може бути й самостійним твором, та в глибокій тематиці. Тематика в нього грає головну ролю. Сама краса музичного вислову його не приваблює, коли за нею немає тематичної глибини.

Українська могутня стихія від сивої княжої давнини до повнокровного сьогодення, із записаним в нашій історії безприкладним героїзмом – це та сила, той зміст, що виповнюють твори Григорія Китастого та тримають у постійній напрузі його мистецький вогонь.

Якийсь новий елемент є в музиці Григорія Китастого – правдоподібно початок великих інструментальних творів для бандур як оркестри.

Вслухайтеся у його твір «Гомін степів». Невеликий розміром, але змістом, повнотою, багатством музичного вислову наводить на думку симфонію – це справжній шедевр. Або «Карпатські січовики»… Твір блискуче завершений, а разом з тим звучить, як ляйтмотив для патетичної симфонії – свого роду музичного епосу про довгу, гігантську, криваву боротьбу України. Наскрізь інструментально оригінальний твір – «Поема про конотопську битву» з його цікавою вокальною частиною, відкриває нові обрії для кобзарського мистецтва.

Ввесь дорібок мистецької праці Григорія Китастого великий і цінний, увесь люблений і славний. Це вже за ним. А перед ним ще більше мистецької праці, ще тяжчі творчі твердині до здобуття:

Буревійно минула доба!
Відгриміла в бутному огромі.
Та триває невтомна плавба –
Далі й далі, в світи невідомі!
Не заходь у надгробників ліс,
Ратоборче, не взнавши визнання.
Тільки той до безсмертя доріс,
Хто взяв з бою твердиню останню!

(Яр Славутич)

З цієї нагоди бажаємо маестрові Григорію Китастому доброго здоров’я, постійної творчої сили і ще більших успіхів у майбутньому.
На многії літа, дорогий наш Григорію Трохимовнчу!

Редакція «Нових днів»

Марія ГАРАСЕВИЧ
Нові дні (український журнал, Торонто). Жовтень 1982, №392, стор.: 13-14

(З промови, виголошеної з нагоди 75-річного ювілею народження Григорія Китастого на ювілейному бенкеті в Клівленді)

Ми сьогодні зібралися з нагоди великого, радісного свята для всього кобзарського світу на чужині: сьогодні ми відзначаємо і вшановуємо 75-літній ювілей народження нашого славного кобзаря, композитора, диригента, професора нашої штуки Григорія Китастого…

Про нашого ювіляра, – про його життя, творчість, мрії – ви знаєте з книжки «Живі Струни», а також з іншої біографічної розвідки про Г. Китастого. Я ж лише на основі своїх щоденників хотів би поділитися з вами моїми особистими переживаннями, які я мав з Г. Китастим на протязі 44-ох років.

Вкоротці після того, як мене по конкурсі прийняли до Київської зразкової капелі бандуристів у 1938 році. Григорій Китастий, будучи заступником головного диригента Данила Піки, проводив пробу капелі, яка готувалася в концертове турне. Під час проби я почув тоді вперше «Байду» Г. Хоткевича. На мене той твір зробив велике враження: я тоді зрозумів, що я є між справжніми мистцями. Бачачи перед собою Г. Китастого, я тоді подумав: «Ця людина має перед собою широкий творчий шлях як диригент, музика, співак. Пізніше я відчув велику приязнь до ювіляра як до мистця і людини. Григорій Китастий прийняв мене в мистецькому й приватно-сімейному оточенні як товариша, а пізніше як побратима. І я сьогодні вдячний Григорієві Китастому за те, що у великій мірі він повільно й обережно зробив з мене любителя української пісні й бандури, а тим самим нашої історії, нашого страдницького віками життя, збудив у мені приспані українські почуття, бо до мого вступу в капелю я не дбав, хто я є, – українець, росіянин чи турок. Я дбав лише про те, щоб бути добрим музикою та був занурений у бемолі, дієзи, тональності, теорію.

Капеля з Григорієм Китастим зробили з мене (а пізніше й з багатьох інших) свідомого українця. І відтоді я почав писати своє ім’я не через коротке «і» («Махіня», а через широке миколаївське чи полтавське «и» (Махиня). І за це широке «и» я вдячний сьогодні нашому ювілярові.

Кожен член Капелі бандуристів ім. Т. Шевченка, в якійсь мірі, в різні часи життя пережив особисту і своєї поневоленої батьківщини трагедію. І Григорій Китастий, з бандурою через плече, як і кобзар в минулому, надививсь як московська «коса» голодом нищила український народ. Відтоді в його душі закарбувалася одна ідея: решту свого життя своєю піснею, знанням, кобзарським хистом – боротися за ті невинні мільйони материнських і дитячих жертв. Я пам’ятаю, коли ювіляр і я, в різні часи, повернулися з полону до Києва під час 2-ої світової війни: обірвані, голодні, виснажені морально і без ніякої перспективи на будуче. Зустрілися перший раз після довгої розлуки. Обнялися…

Я пам’ятаю і пригадую, як рештки Капелі бандуристів ім. Т. Шевченка на чолі з ювіляром пішли у «Зимовий похід», мандрували й несли Тараса слово і кобзарську пісню у надри нашого сільського населення. Г. Китастий, з відмороженими ногами, завжди був попереду і давав нам приклад, як отаман, від якого не відстанеш. Наш «Зимовий похід» не був легкий, але Г. Китастий знав, що той тягар принесе в майбутньому душевне полегшення та мистецьке й особисте задоволення кожному учасникові нашої сімнадцятки. Національний успіх Капелі серед селян, які її ніколи не чули, ще більше загартував кобзарів у їх однодушному стремлінні-леті – «Нести ту кобзу на своїх плечах так довго, як довго буде поневолена наша рідна козацька земля, так довго, аж поки пекло не замерзне».

Я пам’ятаю, коли капеля концертувала на Волині, гітлерівський ґавляйтер України, Еріх Кох, почув нашу гру на бандурах, а на другий день по радіо сказав: «Не звуки бандур ми, німці, хочемо від вас чути, але брязкіт кіс та серпів ми хочемо чути на ваших полях».

Гітлер знав, що бандура і її пісня були і є великою зброєю у боротьбі з будь-яким ворогом за незалежність України. Тому, пізніше, і запроторили Капелю та її керівника до концентраку і заглушили на якийсь час звуки живих струн бандури. Я пам’ятаю, як гестапівець з обвислими баньками під очима, з великою вівчаркою, задавав кожному з нас питання, хто ми є, якого роду, а особливо якої професії. Коли дійшло до Г. Китастого, – наш ювіляр з піднесеною головою гордо сказав: «Я народився в м. Кобеляках, син козацького роду Китастих, я є керівник і диригент Української Капелі бандуристів ім. Т. Шевченка» (точні слова з мого щоденника). Можна було бачити, як баньки гестапівця ще більше обвисли і почали дрижати від такої відповіді. Г. Китастий пішов до того табору як переможець, бо відчував, що те, що зробила кобзарська сімнадцятка, буде назавжди записане в історію української боротьби за незалежність, за право вільно співати свою рідну пісню.

Я пам’ятаю, як нацисти тяжко побили Г. Китастого, коли він демонстративно приходив у чистій сорочці з краваткою до праці… Він інтереси Капелі завжди ставив вище своїх особистих, часом і родинних інтересів, незалежно від умов, часу, ситуації.

Своєю вірою, настирливістю і впертістю Г. Китастий спричинився й до звільнення капелі з концентраку. Він перший подав вістку впливовим українцям про долю капелі, коли, під сторожею, його хворого послали до лікаря.

Після звільнення капелі з табору Г. Китастий став ще уважнішим, співчутливішим і продуктивнішим як кобзар-композитор. Я пам’ятаю, як капеля святкувала, після звільнення з табору, своє перше Різдво на чужині. Мали скромну вечерю, колядки, спогади. Всі линули думками й душею до рідних в Україні. Тоді прозвучали

слава:

«Як засядем в кобзарськім кружку,
Пом’янім тихим словом посвяти
Всю Вкраїну – Мертву і живу!»

Г. Китастий завжди пам’ятав всю Вкраїну в своїх неперевершених кобзарських творах.

Дуже хвилююче листування зав’язалося між капелею, на протязі всього часу її перебування в Німеччині, і молодою 16-річною дівчиною, яку разом з тисячами української молоді було насильно вивезено до Німеччини, на тяжку невільницьку працю. Ольгою Лубською – тепер знаною українською поетесою-журналісткою – та її подругами. Вона присвятила капелі вірші-привіти, один з яких прочитала на концерті капелі в таборі близько Нюрберґа. Тими віршами та молода дівчина передала переживання, любов і тугу всієї української молоді в неволі за батьківщиною, за рідними…

Кобзарські твори ювіляра ідуть нога в ногу (як у марші) з життям, добою, подіями. Від села до села, від лісу до лісу капеля мандрувала і співала деякий час нашим героям повстанцям-партизанам на рідних землях. Своїми багатьма творами композитор закликав до боротьби з ворогами: «Вставай, народе», «Пісня про Тютюнника», «Марш України», «Марш поляглих», «Карпатські Січовики», «Марш молоді»… Монументальним твором «Битва під Конотопом» пригадав бої і перемоги козацької доби. Тужить у своїх творах за рідною землею, Полтавщиною, Києвом, – «Як давно». Чужина ніколи не замінить йому України. Тужить за своїми Кобеляками в «Нагадай, бандуро». В сентиментальних, романтичних творах, як у «Лебеді», пригадує своє молоді роки, а в інструментальному кобзарському творі «Гомін степів» передав подих повітря наших степів, шелест могутніх дубів, вихор-бурю, тишу, перекотиполе, відгомін битв, чумацькі мандри, як у багатьох інших творах передав історію і свою любов до рідної землі. Г. Китастий написав цикл сольних творів («Дума про Петлюру», «Великодні Думи», «Богданова Слава») як і твори інших жанрів та аранжував сотні українських народних пісень, творив на релігійні теми, побутові, історичні.

На життя капелі та її диригента в різні часи полювали вороги української ідеї, починаючи з Жидичина на Волині. Я пам’ятаю, як в м. Рівному, повертаючись вночі з Г. Китастим з приватної зустрічі до свого мешкання, ми почули постріл. У ті часи то було буденне явище, але капелюх Г. Китастого виявився з діркою від кулі. Щасливо перебувши останній раз на рідній землі, капеля ще під час війни повернулася до Німеччини, осівшись у м. Ноцінґ біля Мюнхену, де зустріла прихід американської армії. Незадозго почалася насильна репатріяція. Сталінські посланці таки віднайшли Г. Китастого з капелею і приїхали, озброєні, на «джіпах» у супроводі танка. Тоді ще з допомогою американських військових чинників намагалися насильно забрати на «родіну» капелю з її родинами. Та їм це не вдалося, бо на чолі з Г. Китастим уся капеля та їх родини однодушно заявили: «Можете нас зараз розстріляти, але на «родіну» ми не хочемо повертатися; ми вибрали свободу».

Американський представник і російський старшина дали нам ще один день до надумання. Та ми багато не думали. На другий день були вже всі у Мюнхені на Ляймі. Пізніше капеля поселилася в Інґольштадті над Дунаєм і почала знову співати кобзарську пісню емігрантам, які не захотіли повертатися до своєї країни…

Було все на тяжкому життєвому шляху ювіляра – успіхи, неуспіхи, невигоди й пригоди. Г. Китастий завжди ставив інтереси Капелі вище своїх особистих, приватних інтересів і політичних переконань. Це з його ініціятиви в Німеччині був запрошений до капелі диригент Володимир Божик…

Я в своєму житті бачив багато славних, відомих диригентів. Кожен з них мав свій стиль диригування. Інтерпретацію кобзарської пісні Г. Китастий передає своїм власним хистом-стилем. Шкутильгаючи, виходить на сцену, стає струнко і капеля готова виконати всі його творчі вимоги. Слухачі бачуть лише спину диригента і його рухи. Вони не бачать його обличчя, а коли б бачили, то ще більше б зрозуміли і відчули зміст та красу кобзарської пісні – мистецтва. Маестро Г. Китастий диригує всім своїм єством: десь підморгне бровами, десь усміхнеться, десь виявить драматичний характер, часом, правда, скривиться, як почує фальш, можна помітити і сльозу в очах.

Капеля, на чолі з ювіляром, як той льодолом, бандурою і піснею прорубала вікно у Новий Світ і піднесла наш національний інструмент до рівня клясичних музичних інструментів. Наша кобза дзвеніла на найліпших сценах Европи, Америки, Канади і Австралії.

На чужині, далеко від рідної землі, завданням капелі і нашого ювіляра було, є і буде: плекати кобзарські традиції. І бачимо сьогодні, що те плекання дає плід. Будучність капелі, і кобзарства взагалі, належить до української молоді. Завдяки Григорію Китастому, молодь, яка ніколи не бачила України, наших степів, Дніпра, Києва, Львова, Канева. – співає ту саму пісню, яку наш народ співав віками…

«Від Кобеляк до Клівленду» – тяжка дорога та була, терниста в житті і праці для нашого ювіляра, але плодюча і варта труду на славу і добро кобзи, нашої пісні, нашої козацької рідної української землі.

І якже можна нашого сьогоднішнього ювіляра, батька, отамана нашого кобзарського мистецтва, генія нашого кобзарського ремесла, якже ж можна його за це не любити?

Грай, кобзарю, на чужині,
Аж діждемось волі!

Гаврило МАХИНЯ
Нові дні (український журнал, Торонто). Жовтень 1982, №392, стор.: 14-17

У найкращій одежі, у вишитих сорочках, жупанах, в одностроях… у бенкетовій залі зібралося коло 350 переважно середнього і молодшого віку людей. Неначе на весіллі, неначе бояри і дружки промовляли, прощалися з молодим. Із найкращими прикметниками вони говорили, як про доброго товариша, про друга, який залишає своє молоде товариство. На кінець всі промовці по різному, хто як умів, із смутком, із сльозами на очах… казали… «кобзарю, бандуристе, батьку отамане, маестро, друже, брате… Тебе не забудем,» – Вічна Тобі пам’ять!» Такими і подібними словами на поминках в готелі Мерріот бандуристи прощалися із Григорієм Китастим – бандуристом, композитором, дир. Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка, духовним-кобзарським батьком і учителем сотней молодих бандуристів, послідовників кобзарського мистецтва, носіїв української культури.

Після тяжкої недуги, в п’ятницю, 6-го квітня 1984 р. на 78-му році життя упокоївся в Каліфорнії сл. п. Григорій Трохимович Китастий. В п’ятницю, 13-го квітня, в Баунд Бруку відправлено панахиду. В суботу Службу Божу в церкві-пам’ятнику св. Андрія і похорон сл. п. Григорія Трохимовича очолив мит. Мстислав та виголосив зворушливе слово. Збірний церковний хор, під дир. Тараса Павловського, члена Капелі й учня покійного, могутньо співав. Дуже зворушливо звучав антифон Хвали, душе моя» з літургії композиції Г. Китастого. Хор співає: «… Співатиму Богові моєму, поки живу…» а композитор… композитор вже лежить.

На похороні й поминальному обіді зібралися родина Г. Китастого з Америки, члени Капелі, близькі друзі, земляки, широке кобзарське браття молодих бандуристів та представники українських громадських установ.

Діти й онуки Григорія Китастого із совєтської України не змогли приїхати ні на відвідини смертельно хворого батька-діда ні на похорон.

До церкви домовину несли молодші капеляни, до гробу несли старші побратими-бандуристи. Над свіжою могилою прощальне слово сказали довголітні друзі та співпрацівники покійного: Петро Гончаренко – адм. Капелі, Євген Цюра – заступник дир. Капелі, й дир. Петро Потапенко. Капеляни проспівали прощальну пісню «Чуєш брате мій».

Від ансамблю бандуристів «Томін степів» в Нью-Йорку, якого керівником є син племінника покійного Юліян Китастий, молоді дівчата Оля Ходоба й Ліда Чорна склали вінок, в якому були вплетені символи рідної України, між ними: колосок пшениці з Полтавщини, земля з могили Т. Шевченка, калина з могили І. Франка, крихти цеглин київських церков…

На поминках, Олексій Шевченко – господар – кольоритно змалював велику душу і буйне серце кобзаря, яке перестало битись. Інші промовці, клаптиками, змалювали, описали довгий шлях творчої мистецької праці Григорія Китастого, який ціле своє життя працював для українського народу, зберігав, прославляв та збагачував кобзарське мистецтво – українську національну культуру.

Тут молоді бандуристи пригадували відому і маловідому працю покійного. Крім праці з Капелею ще з України, понад 30 музичних композицій та сотень обробок, в 1964-му році Григорій Китастий був учителем і керівником першого ансамблю бандуристів ОДУМ-у в Чікаґо, зразком якого ансамблі «розрослися, як гриби на дощі» по всій Америці й Канаді. Пригадували перші лекції, де Г. Китастий, разом з навчанням гри на бандурі, прищеплював любов до бандури, до українського народного інструменту, говорив про славу і гірку долю кобзарів у минулому, про кобзарську традицію, про завдання бандуриста-кобзаря.

Порівнювали, казали, що Григорій Китастий, так само, як й Іван Павлович Багряний та Іван Смолій, любив товариство молодих людей. Він цікавився думками і поглядами молодих, любив з ними розмовляти, – він був їхнім приятелем. Тому не дивно, що на похороні було багато молодих людей, молодих бандуристів.

Пригадали й перші кобзарські табори, які ОДУМ зорганізував на оселі «Київ» у штаті Нью-Йорк в пізніх 60-тих роках. Григорій Трохимович був між першими мистецькими керівниками. Пізніше, зразком цих таборів скрізь були зорганізовані кобзарські табори, Григорій Китастий відвідував їх та працював там.

Пригадували й перший курс інструкторів-бандуристів з рамені Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка на оселі «Діброва» коло Детройту в 1981 р. та відновлення стародавньої кобзарської традиції – одруження з бандурою. Обряд одруження провів найстарший учитель-бандурист, панотець Григорій Китастий. Обряд включав ритуали, хліб і сіль і, між іншим, такі слова: «Чи ти обіцяєш бути вірним своїй бандурі, як своїй дружині?…»

Пригадався і другий курс інструкторів у 1983 р. близько Клівленду, який зорганізували ТУБ у співпраці з Капелею, де Григорій Китастий повчав: «…що українська мова є законом для кожного бандуриста, що українську пісню, українську думу, кобзу, бандуру не можна відірвати від української мови. Він дав признання тим, що вживають українську мову і заохочував її плекати.»

Після курсу Григорій Трохимоич запросив учасників до себе у садок «під яблуню». У товариській атмосфері молодим бандуристам він таке сказав: «… ви не тільки бандуристи, ви є цвіт України, ви є кобзарі, ви несете у світ нашу думу, нашу пісню…»

На поминках молоді бандуристи пригадували також останню зустріч з Григорієм Китастим в Торонто 4-го грудня 1983 р. на IV СКВУ, де покійний керував 148 членним збірним ансамблем перед багатотисячною публікою. Це була не чувана подія, історична подія: «… Ще ніколи такого не було у вільному світі, і хто знає, чи й в Україні будь-коли разом грало стільки бандуристів на одній сцені. Далеко від рідної землі, в Торонто, зібралися і виступили на одній сцені півтори сотні кращих молодих бандуристів із усіх закутків США і Канади.» Цих бандуристів приготовили переважно учні й послідовники старшого кобзаря – Григорія Китастого.» … Григорій Китастий звів інструментальні й хорові партії в одну величезну гармонійну музичну красу – кобзарську симфонію». Із усіх молодих бандуристів у вільному світі, 148 могтимуть колись похвалитися, що він чи вона, разом із одним із найславніших кобзарів-композиторів – Григорієм Китастим були учасниками історичної кобзарської події.

Поруч з виступом у Вашінґтоні в Кеннеді Сентер літом 1983 р., виступ у Торонто на Світовому Конгресі Вільних Українців – це напевно був вершок – кульмінаційний виступ – для Григорія Китастого.

На поминках, прощальне слово прочитали члени молодіжних ансамблів бандуристів, а саме:

– Микола Дейчаківський від Товариства Українських Бандуристів,

– Павло Пошиваник від Ансамблю Бандуристів ОДУМ-у в Чікаґо, де в 1964 р. Григорій Китастий був першим керівником,

– Надія Блюй від Школи Бандуристів у Детройті,

– Оксана Метулинська, кер. одумівського ансамблю бандуристів «Кобзарі» в Сент Кетеринс (Онт. Канада),

– Валентина Родак, кер. одумівського ансамблю бандуристів ім. Г. Хоткевича в Торонто (Канада),

– Микола Чорний, адміністратор Нью-йоркської Школи Бандуристів,

– Олексій Пошиваник, голова Центрального Комітету ОДУМ-у, один із перших учнів і послідовник Г. Китастого в Чікаґо, склав слово від ОДУМівської родини США і Канади. Г. Китастий був почесним членом ОДУМ-у, він написав гимн та два марші ОДУМ-у.

Слово від українських громадських установ прочитали: Віктор Педенко від громади православного собору св. Володимира в Торонто: Петро Гурський від громади Філядельфії; д-р Василь Трухлий від чікагської громади і хору «Сурма»; д-р Футей від Клівлендської Школи бандуристів і громади; д-р Катерина Кохно – довголітній приятель родини; Юрій Іхтіяров від ОУРДП, якої покійний був членом; пан Несенюк від СУ-ЖЕРО; Кость Степовий від Центру УНР; Іван Олексин від УБС; Іван Павленко від братства св. Андрія в Баунд Брук. Було також прочитано список телеграм, листів та квітів пересланих із співчуттям.

Молодий бандурист Микола Дейчаківський, послідовник учителя, закінчив прощальне слово так: «від усієї кобзарської молоді, кажу, що ми не дозволимо, щоб ідея, за яку Григорій Китастий віддав стільки труду та душі, згасла. Ця ідея – це кобзарство, бандура, мистецтво відчуття до української народної пісні та любов до свого народу. Хоч стратили ми її найбільшого носія, буде у нас горіти палким вогнем – вогнем, який він запалив у наших серцях, буде жити не лише пам’ять Григорія Китастого, буде жити ідея кобзарства у нас і через нас…

… Ми ніколи не забудемо – не могли б забути – нашого кобзарського батька, бо ж він залишив частину себе у кожному з нас…»

Ол. ПОШИВАНИК
Молода Україна (журнал, Торонто). Травень 1984, №333, стор.: 1 – 2

Прочитано на поминальному обіді 14-го квітня 1984 р. у Бавнд Брук, США

Я говорю голосом всієї кобзарської молоді, коли називаю покійного нашим кобзарським батьком, бо був наш пан-отець, звінчавши багатоьх із нас з бандурою та благословив нас у кобзарську дорогу. Знав і любив кожного із нас молодих бандуристів і бандуристок, бо ж Григорій Китастий все мав для нас відкриті двері та відкрите серце. Щоліта перебував на кобзарських таборах. Роками працював із підростаючими бандуристами, де б не жив. Писав молодим кобзарям музику. Відвідував та помагав нашим молодечим ансамблям. Словом, плекав нас, даючи нам не лише основи гри на бандурі, але й любов до неї та глибоке відчуття до української пісні.

Де інші музиканти такого високого калібру може себе б віддалили від такого, Григорій Китастий (або «Ейч Кей», як ми його з теплотою звали) все був готовий із молоддю працювати. Із завзяттям вчив початківців, сідав на сцену з бандурою разом з малими учнями, які ледве бандуру держали, клав на ноти простенькі вправи та пісеньки, їздив сам у далекі дороги, щоби нам передати кобзарське мистецтво на таборах і семінарах.

Ще понад цим він цікавився кожною молодою кобзарською особою – нашим життям, нашими вигодами і невигодами, нашими радощами і проблемами. З нами разом проводив час не тільки на лекціях, пробах чи концертах – але також з нами й товаришував. «Ейч Кей» був для молоді не лише диригент, керівник та учитель – він був до останку свого життя наш щирий приятель.

Лишаться у нас спомини не тільки його музичної праці з нами, але й тих всіх чудових днів коли він разом з нами у гурті розмовляв, жартував, оповідав, співав, обмінювався думками…

Своєю скромністю та теплотою захопив сотки молодих українських душ. Ми ніколи не забудемо – не могли б забути нашого кобзарського батька, бо ж він залишив частину себе у кожного із нас.

Тому від себе, від молоді Капелі Бандуристів, від Товариства українських бандуристів вільного світу, від всієї кобзарської молоді кажу, що ми не дозволимо щоб ідея, за яку Григорій Китастий віддав стільки труду та душі, згасла. Ця ідея є – кобзарство – а у цьому, бандура, мистецтво, відчуття до народної пісні, та любов до свого народу. І ця ідея, хоч стратили ми її найбільшого носителя, буде у нас горіти палким вогнем – вогнем який він запалив у наших серцях.

Буде жити не лише пам’ять Григорія Китастого – буде жити кобзарська ідея у нас і через нас.

Микола ДЕЙЧАКІВСЬКИИ
Молода Україна (журнал, Торонто). Травень 1984, №333, стор.- 3

Радіопрограма «Молода Україна» 12-го травня 1984 р, Торонто, Канада

Під звуки дзвонів, в церкві-пам’ятнику святого Андрія Первозванного у Бавнд Брук, Нью Джерзі, 14-го квітня ц. р., на американській землі, був похований бл. п. Григорій Китастий – композитор, довголітній мистецький керівник і диригент Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка в Детройті,

Вістку про відхід у вічність батька-кобзаря, з невимовним смутком і жалем сприйняла українська громада, особливо молодь Канади і США. Бл. п. Григорій Китастий упокоївся 6-го квітня, на 78-му році життя, в Сан Дієґо, Каліфорнія.

Ще 2-го жовтня минулого року після успішної української маніфестації у Вашінґтоні для вшанування пам’яті понад семи мільйонів жертв великого голоду в Україні в 1932-1933 роках, на концерті в Культурно-мистецькому центрі ім. Джана Кеннеді, Гр. Китастий, керуючи нашою славною Капелею Бандуристів ім. Т. Шевченка, «викликав найбільше захоплення і подив мистецькою досконалістю виконання як українців так і чужинців» як подає детройтський тижневик «Українські вісті». Не менше захоплення викликав достойний маестро в грудні того ж року коли на запрошення Президії Світового Конгресу Вільних Українців та Підготовчого комітету IV конгресу вільних українців диригував збірним ансамблем молодих бандуристів. 148 бандуристів з Канади й США виступили на одній сцені на протестаційній жалобній маніфестації 4-го грудня 1983-го року в Торонто. Це був історичний і можливо неповторний момент в історії кобзарського мистецтва, а для Гр. Китастого завершенням зусиль праці з молодими бандуристами Цей момент є зафіксований на обкладинці ОДУМ-івського журнала «Молода Україна» за м. березень 1984 рік. Наша преса чомусь не дуже підкреслювала важливість цього моменту на своїх сторінках мимо того що повсякденно українська громада турбується за свою молодь.

«Нема тої сили, щоб весну спинила» бадьоро співав Збірний ансамбль до музики самого диригента на жалобній маніфестації та на жаль інша сила, надприродна, Божа, в несподіваний момент пригадала нам що ми не є вічні, що наше земне життя є тимчасове. З цим ми мусимо примиритися.

Бандурі та українській пісні Гр. Китастий присвятив своє життя. Завдяки йому, послідовникові бандуриста-віртуоза, Гната Хоткевича, велика кількість української молоді у вільному світі, зокрема в Канаді й США, залюбки грає на народ-ньому інструменті і співає улюблені прадідівські пісні. Це він посіяв в молодих душах зерно любови до свого рідного і це тому молоді бандуристи в народніх строях і з бандурами в руках приїхали з більших міст Канади і США прощати свого улюбленого і шановного учителя, духовного батька-кобзаря, товариша. Численні побратими-кобзарі в своїх кольористих жупанах також приїхали зорганізовано віддати останній поклін великій людині.

Порядок похоронних відправ був наступний: в п’ятницю, 13-го квітня, в похоронному заведені міста Бавнд Брук відправлена була панахида. Покійний, у вишитій сорочці і кобзарському жупані, лежав в домовині. З боку домовини стояла його вірна подруга – бандура, а навколо квіти, між ними три вінки з далекої Австралії. Сумна подія з’єднала присутніх – родину Китастих, капелян, молодих бандуристів, друзів, і з різних міст – любителів кобзарського мистецтва. Пролунав тужливий спів побратимів-капелян – «Упокой, Господи, душу спочилого раба Твого.»

В суботу о 10-ій год. ранку, в пантеоні-пам’ятнику, Блаженніший владика митрополит Мстислав з численним духовенством відслужив Заупокійну святу літургію. Збірний церковний хор під проводом молодого диригента Тараса Павловського, члена капелі, чудово співав, а отець протодиякон і член капелі Володимир Поліщук, своїм могутнім але стриманим басом добавляв до краси наших похоронних обрядів. Дивлячись із хорів було видно море кольорів: зелені, сині, по-маранчові жупани капелян; коло них., з прапором юні ОДУМ-івці-бандуристи в своїх одностроях: посередині церкви – домовина, а навколо друзі і засмучена родина – дружина Галина, сини Віктор і Андрій, племінник Петро з усією родиною. З другого боку – молоді бандуристи – члени капелі, і в українських строях – члени різних молодечих ансамблів, організацій та представники українських громадських установ.

До чутливого співу «Прийдіть, останнє цілування даймо, браття, спочилому» приступила засмучена громада щоб віддати останній поклін дорогій їм особі. Тужливо вибивав дзвін коли виносили домовину молоді члени капелі з допомогою капелян, а природа відчуваючи їхній біль плакала разом з ними. Обійшовши навколо церкви народ зупинився над свіжою могилою де відправлене літію. Прощалися капеляни, ховаючи свого 30-го побратима. Над могилою промовляли: Петро Гончаренко – довголітній адміністратор капелі, Петро Потапенко – товариш по праці і Євген Цюра – заступник диригента капелі який 43 роки співпрацював з покійним. Дівчатка-бандуристки з Школи кобзарського мистецтва поклали вінок і піснею «Чуєш, брате мій…» закінчено похоронні відправи. Дощ перестав…

Величезну втрату пережила українська громада в той день, бо поховано, за словами митр. Мстислава, «Богом обдаровану людину, твори які промовляли до душі. Поховано людину яка мала велику любов до молоді.»

Під час трапези на якій було присутніх біля 350 осіб і якою вміло проводив Олексій Шевченко, промовляли слова співчуття понад 20 представників, багато з них від молодечих ансамблів бандуристів. Змальовуючи життєвий і творчий шлях бл. п. Гр. Китастого, в усіх відчувалася глибока пошана до великого мистця, до особи яка віддала все своє життя кобзарському мистецтві і закріпила національну свідомість.

Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох, і смутний настав час!

писала Леся Українка про пророка і народнього співця Тараса Шевченка у вірші «Жалібний марш». Ці ж самі слова, молоді бандуристи можуть повторити про покійного батька-кобзаря, будителя кобзарського мистецтва. Але вони, як нащадки, не сміють забувати його довголітню працю – плекати кобзарські традиції і зберігати українські пісні.

Вічна пам’ять про Григорія Китастого, хай завжди буде з нами!

Валентина РОДАК
Молода Україна (журнал, Торонто). Травень 1984, №333, стор.: 4 – 5

З далекого і сонячного Сан Дієґо прилетіла сумна вістка – Григорій Трохимович Китастий відійшов від нас у вічність… Вдарили сумні акорди дорогої бандури й понеслися ген-ген у далекі простори рідної України, несучи жалібну вістку. В безмежному болі, стискаючи груди, невимовний смуток спадає на мільйони облич – замовкла бандура кобзаря, віртуоза, диригента славної Капелі Бандуристів ім. Т.Г. Шевченка, композитора, батька молоді яка перейняла красу і велич рідного інструменту й понесла дальше в життя… Тужливе «Вічная пам’ять…» болюче зривається з уст і давить важким тягарем…

В п’ятницю, 13-го квітня 1984 року в похоронному заведенні Конрой в Бавнд Бруку, зібралася багаточисельна громада щоб бути учасницею жалібної панахиди по св. п. патріярхові бандури Г.Т. Китастому. Панахиду відправляли о. Т. Чубенко, о. М. Галета і ігумен А. Партикевич з участю диякона, члена капелі о. В. Поліщука. Збірний хор з членів капелі, переважно молодих, надавав дійсно глибокої урочистості події яку кожний присутній переживав тремтінням своєї душі. Тут були присутні з Детройту, Торонто, Клівеланду, Міннеаполісу і багатьох інших міст США і Канади, які прийшли поклонитися і віддати свою пошану великому кобзареві…

«…ВІДЛІТАЮТЬ СІРИМ ШНУРКОМ…»

В неділю, 14-го квітня 1984 року в церкві-пам’ятнику відбулася Служба Божа яку очолив Блаженніший митрополит Мстислав. Знову співав зібраний хор. Такого могутнього співу, з таким натхненням, як було це підчас цієї Служби Божої в церкві-пам’ятнику ще мабуть не було… Це була дійсно розмова з Богом душею мистців, проводжаючи у вічність свого незабутнього диригента і композитора…

І небо почало схлипувати своїми засмученими хмарами немов прощалось разом з понад півтисячною громадою з дорогим кобзарем, коли повільно опускалася домовина. З тремтінням у голосі, з болем душі стояв над домовиною голова капелі П. Гончаренко. Зворушливо прощались з своїм другом по праці члени капелі Є. Цюра і П. Потапенко. Символічне прощання вінком з найкращих квітів рідної Полтавщини і грудочки рідної землі, молодих дівчат членів ансамблю «Гомін степів» потрясло до болю всіх присутніх… А коли опускалася труна, журлива пісня «Чуєш брате мій.,.» полилася сумним потоком з сердець його друзів, товаришів по мистецтву, бандуристів і всіх, хто щільно оточили могилу прикриту чисельними вінками найкращих квітів…

В ПОШАНІ З СПІВЧУТТЯМ…

Після закінчення похоронних відправ, відбулася традиційна поминальна трапеза в сусідньому готелі «Маріот» на яку прибуло біля три сотні осіб. Молитвою, з проспіванням «Отче наш…», яку перевів о. А. Бек розпочато програму. Після короткого слова, з приводу цієї сумної хвилини, господаря трапези О. Шевченка, розпочато представлення представників окремих організацій які складали співчуття родині покійного та його побратимам-членам капелі.

Тут були, в першу чергу, молоді бандуристи, які висловили співчуття від своїх ансамблів: М. Дейчаківський, від молодих бандуристів, Надя Блюй від Школи Кобзарського Мистецтва з Детройту – осідку капелі, Павло Пошиваник

від Одумівського Ансамблю Юних Бандуристів в Чікаґо, де Григорій Трохимович був першим його керівником.

Від Одумівського Ансамблю Бандуристів ім. Гната Хоткевича в Торонто» Валентина Родак музичний керівник, а також координатор 148-членного збірного ансамблю, який тріумфально виступив підчас IV-го СКВУ в Торонто, під диригентурою Г. Т. Китастого.

Від Школи Кобзарського Мистецтва з Нью-Йорку, М. Чорний адміністратор який передав також 500.00 дол. для капелі від православної кредитівки з Нью-Йорку.

Від Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), почесним членом якого він був, як також автор музики гимну ОДУМ-у і маршів, від всіх складових частин (ТОП і дирекції осель) та всього членства, голова ЦК ОДУМ-у Олексій Пошиваник.

Петро Гурський склав співчуття як ініціятор перших кобзарських таборів на одумівській оселі «Київ» в Аккорді, Н. Й.

Від клівеландської громади, де Григорій Трохимович прожив останніх 17 років, д-р Богдан Футей.

Від ансамблів СУМ-у з Торонто, Канада, В. Шевель.

Від православної громади катедри св. Володимира в Торонто з доручення голови П. Степури, Віктор Педенко.

Від ЦК УРЛП, Юрій Іхтаріов. Від Державного Центру УНР, К. Степовий. Від ДОБРУС-у, В. Несенюк.

На прохання родини і особисто від себе, зворушливо, висловила співчуття д-р Катерина Кохно. Від Братського Союзу, голова І. Олексин. Від чоловічого хору «Сурма» в Чікаґо та від хору Церкви св. Андрія з Аддісон, д-р В. Трухлий.

Від Світової Координаційної Ради ІСНО, заступник голови Володимир Процик. Від Об’єднання к. вояків 2-ї дивізії УНА голова В. Гладич.

Від хору «Дніпро» в Міннесоті та вокального ансамблю «Євшан Зілля», почесним членом яких був Г.Т. Китастий. Від УНДС, П. Крамаренко.

Світова Рада Українських Кооператив і ЦУКА, як вияв співчуття, задеклярували 1,000.00 дол. на фонд ім. Г.Т. Китастого для поширення кобзарського мистецтва. З уваги на обмежений час не всі, на жаль, мали можливість висловити співчуття особисто.

* * *

І так перегорнута ще одна сторінка нашого життя поза межами України… Відійшов від нас батько-кобзар. Вмовкла його бандура, але не затихли бандури, тих яких він запалив огнем любові до рідної української музики. Рідна бандура завжди нагадуватиме нашій сумній душі про патріярха українського національного інструменту-бандури, про композитора багатьох чудесних творів ліричних, маршових і революційно-бойових, Фізично його немає між нами, але його безсмертна духовна творчість як композитора і віртуоза гри на бандурі, залишиться назавжди у нашій пам’яті, бо він своєю працею достойний стояти в рядах наших національних героїв!

О. ШЕВЧЕНКО
Молода Україна (журнал, Торонто). Травень 1984, №333, стор.: 5 – 6

Григорій Китастий народився 17 січня 1907 року в козацькій родині в місті Кобиляки на Полтавщині. Співуча родина Китастих складалася з батьків та чотирьох братів і сестри. Найстарший брат Григорія, Андрій, згинув на фронті в Першу світову війну, а сестра померла маючи 17 років. Другий брат, Микола, брав участь у визвольній боротьбі українського народу в армії УНР. Коли вщухла буря революції, до Кобиляк почали приїжджати мистецькі групи з виступами. Григорій Китастий їх часто відвідував. Молодь, що брала участь у хорах чи драматичних гуртках міста Кобиляк, до якої належав і Г. Китастий, часто вибиралася в мальовничі околиці Полтавщини, де залюбки співали в гаях та на човнах на ріці Ворскла мелодії Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця та народні пісні. Співуче товариство та чудові українські мелодії залишили в серці юнака, Григорія, любов до музики, до української пісні, на все життя, його мрією була музична школа. Але родинні злидні були перешкодою. А працювати й учитися не було легко.

Щойно як Григорію Китастому сповнилось двадцять років, він поїхав до Полтави і там записався до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. Гроші для прожитку він здобував вивантажуванням вугілля на станції та грою на скрипці в клюбах. Коли директором технікуму став Федір Попадич, становище Григорія значно покращало. Він улаштував Китастого в студентському гуртожитку. Ф. Попадич був не лише директором і педагогом, але й керував Полтавською хоровою капелею. Під час проб капелі Китастий був постійним її гостем. На третьому році навчання в технікумі Ф. Попадич дозволяв Китастому керувати капелею на концертах. Гр. Китастий часто відвідував також концерти Полтавської капелі бандуристів, що їх ще перед тим часто чув у Кобиляках, під керівництвом Гната Хоткевича. Найбільш відомим українським співцем-кобзарем був незрячий Остап Вересай. його послідовником став всебічно обдарований учений, письменник і композитор Гнат Хоткевич. Він надав кобзарському мистецтву нові напрямні, теоретичні підвалини для дальшого розвитку. Кобза є українським національним інструментом. Кобзарі сторіччями ширили національну свідомість нашого народу, пригадували йому минуле й закликали до боротьби в час повстань. Тому й Тарас Шевченко не випадково назвав збірку своїх перших поезій «Кобзарем». Бо кобза чи, як тепер прийнято називати, бандура – це суто український музичний інструмент. Під час концертів бандуристів, якими керував Гнат Хоткевич, велике бажання в Григорія Китастого стати бандуристом ще більше зросло.

Навчання в технікумі закінчив він у 1930 році й склав іспит до Музично-Драматичного Інституту ім. М. Лисенка в Києві. Там пильно вивчав техніку гри на скрипці та кларнеті, а найбільше часу присвячував бандурі. Теоретик музики Г. Любомирський завважив із домашніх завдань Китастого, що він має композиторський нахил, тож порадив йому, закінчити хормейстерський відділ і перейти до композиторського відділу, що він і зробив. Про період, коли Гр. Китастого прийняли до Київської опери хористом, він писав: «Така праця давала мені можливість вивчати оперовий репертуар і взагалі театральну специфіку, а з другого боку – це давало певну матеріяльну базу для прожиття і в якійсь мірі допомагати батькам, що опинилися в біді». А «бідою» був 1933 рік, коли мільйони українців гинули з штучно створеного Москвою голоду на Україні.

У той час Гр. Китастий знайомиться з бандуристами Київської капелі. При потребі вони запрошують його, як бандуриста, на свої концертові виступи. Згодом він офіційно став членом капелі.

В 1935 році капелі бандуристів Київська і Полтавська об’єдналися в Державну капелю з осідком в Києві. Китастий в ній спершу виконував обов’язки концертмейстера, а пізніше був заступником мистецького керівника. Ставши професійним бандуристом, він розпочав свою композиторську діяльність. Та разом із успіхом в музиці приходять трагічні дні для родини Китастих. Брата Миколу заарештовують 1937 року і незабаром розстрілюють за його перебування в армії УНР.

В 1941 році, як німецькі війська посунули на Україну, капелю бандуристів ліквідовано, а всіх бандуристів покликано до Червоної армії. Замість бандур дано їм в руки рушниці. Багато їх згинуло на фронті за чужі інтереси. Григорій Китастий попав у німецький полон з якого йому вдалося втекти й повернутися назад до Києва. За німецької окупації в Києві зібрано всіх бандуристів, що залишилися в живих з колишньої капелі й відновлено з ними працю. їх очолив Григорій Китастий. Капелі дано ім’я національного пророка України Тараса Шевченка. З того часу, життя й творчість Григорія Китастого, бандуриста й композитора, тісно переплелася з діяльністю капелі. Прийшлося їм побувати й у німецькому концентраційному таборі, ділити долю «рабів» з тисячами української молоді в остівських таборах Німеччини. Виступи капелі для української молоді були євшаном зілля.

Григорій Китастий, ще з більшим завзяттям взявся до праці з капелею після закінчення Другої світової війни. Для капелі він приготовляв новий репертуар та дав сотні концертів по українських таборах переселенців у Західній Европі.

В 1949 році капеля бандуристів вирушила в заокеанський світ до Америки. В США, в Детройті, в місті автової індустрії знайшла свій осідок. Григорій Китастий керував капелею впродовж багатьох років, – вона об’їхала всі більші міста США, Канади, Західньої Европи й Австралії – й працював над новими композиціями з усіх жанрів: ліричного, жартівливого, мажорного, мінорного та героїчного. Ось автори, яких твори (вірші) він поклав на музику: Тарас Шевченко («Гомоніла Україна», «Грай кобзарю», «Пісня про Запорозьку Січ» та «Вітре буйний»); Іван Багряний («Вперед, сини народу» (гімн ОДУМ-у), «Ми об’їхали землю навколо» (марш ОДУМ-у), «Вставай, народе», «Марш Україна», «Пісня про Тютюнника, «Марш поляглих» та «Вперед, соколи»); Олександр Олесь («Нас ждуть»); Михайло Ситник («Лебеді»); Яр Славутич («Карпатські січовики», «Наші будні – розгорнена книга» (марш юного ОДУМ-у) та «Дума про Кемптєн»); Андрій Малишко («Прощання», «Вітер віє по траві»); Юрій Буряківець («Задніпрянка» та «Оксана»); Катерина Перелісна («Йдуть дівчатка і хлоп’ятка» та «Молитва»); Костянтин Даниленко-Данилевський («Дума про Петлюру»); Ніна Калюжна («Нагадай, бандуро»): С. Кандиба («Сто років»); Олекса Тай-Головко («Пісня про Америку»); Ольга Лубська («Ти слухаєш Дніпре»); Ганна Черінь («Любисток»); Борис Олександрів («Колискова» та «Великодні дзвони»); Іван Овечко («Не плач, Україно»); Анатоль Юриняк («Богданова слава»); Данило Завертайло («Весняні мрії», вальс); Олександер Підсуха («Як давно» та «Не шкодую за літами»); Петро Карпенко-Криниця («Конотопська битва»); О. Яровий («Весна зимою»); К. Рошко («Пісня пластунів»); О. Ільченко («Ой червона калинонько»); М. Пироженко («Виший, виший»); В. Симоненко («Земле рідна») та ін.

До музичних творів Гр. Китастого належать «Гомін степів», «Львівські фрагменти», «Сюїта», «Горлиця», «Музичний момент», «Трубаївське повстання», ««Дума про Сагайдачного», «Женчик», «А мій милий», «Дудочка», “Прелюдія», «Етюд», «Різдвяні мотиви» та інші. З релігійних тем він опрацював «Святу літургію». Крім того він зробив багато обробок українських народніх пісень, розписав та опрацював багато різних пісень для бандури та фортепіяно. Завдяки Григорієві Китастому та капелі бандуристів ім. Т. Шевченка, яку він очолював впродовж багатьох років, ми маємо на всіх континентах ансамблі та капелі бандуристів, переважно з молоді. Він був натхненником і пропаґатором бандури між молоддю. Кожного року, останні двадцять років, їздив він на табори бандуристів які в більшості влаштовував ОДУМ, щоб передати свої знання і свою любов до бандури молодим поколінням.

Деякий час Григорій Китастий жив у Чікаґо. В 1964 році філія ОДУМ-у вирішила створити перший одумівський ансамбль бандуристів. У той час він жив уже в Каліфорнії. Він був почесним членом ОДУМ-у. Управа філії звернулася до нього і він переїхав до Чікаґо й очолив одумівський ансамбль. В скорому часі ансамбль нараховував 60 осіб і вперше виступив на Шевченківськім святі 1965 року в школі Шопена.

В Григорія Китастого є приємні й прикрі дні, пов’язані з перебуванням в Чікаго. В 1967 році припало 60-ліття Григорія Китастого. Створено громадський комітет для відзначення його річниці. В ті роки поиїздили мистецькі одиниці з України. В пресі точилися дискусії, зустрічатися чи не зустрічатися з людьми з України. На одній з таких зустрічей з мистцями з України був і Гр. Китастий. Група людей з середовищ Визвольного Фронту домагалася покарання Китастого. Вони домагалися відкликання його відзначення, бо ніби мають точні відомості, що Гр. Китастий збирається повернутися на Україну». Концерт не відкликали й багато осіб вийшло з громадського комітету. Але не зважаючи на те, величаве і врочисте відзначення 60-піччя Китастого відбулося в переповнений школі Шопена з участю письменника Уласа Самчука, який мав доповідь про нього, співаків Оксани Бринь, й Осипа Гошуляка, піяніста Р. Зґодави та інших як учасників концерту.

В Чікаґо Гоигорій Китастий написав кілька музичних творів, а саме до слів Данила Завертайла «Весняні мрії» – вальс, як вдячність йому за організацію та активну допомогу й адміністрацію в ансамблі бандуристів та марш «йдуть дівчатка і хлоп ятка» до слів Катерини Перелісної для юних одумівок, трьох дочок Анатолія Луппо, для виступу на концерті. Перед приїздом до Чікаго він написав інструментальний твір, якому не мав ще назви. В Чікаґо, на початках, поки йому ще не було знайдено мешкання і праці, тимчасово жив у моїх батьків. Він кілька разів грав нам той твір, а нас просив порекомендувати йому назву. Ми радили назвати його Гомін степів України». Для ширшого кола слухачів він вперше виконав його на радіопередачі Василя Іващука й назвав його «Гомін степів».

Григорій Китастий не лише компонував музику, але й пробував свої сили в компонуванні оповідань. Він був акитвною особою в суспільно-громадськім та політичнім українськім житті. Він був членом УРДП, партії, яку створив із своїми однодумцями, його друг – Іван Багряний. В колі своїх друзів любив випити та з великим захопленням грав у шахи, деколи забуваючи, що вже час починати пробу з бандуристами.

Головною причиною його від’їзду з Чікаґо, в листопаді 1967 року, було те, що українські мистці, які відвідували американський континент, просили його зактивізувати капелю бандуристів. Бо це, казали вони, має вплив на працю мистецьких одиниць там, в Україні: «Як ви тут робите подорожі з виступами по різних містах різних держав, то й нашим мистецьким одиницям виділяють більші фонди та посилають з виступами щоб вас невтралізувати“.

Ми часто вшановуємо наших відомих і заслужених діячів щойно після їх смерти. Китастого вшанували його друзі в 70-річчя з дня народження виданням «Збірки на пошану Григорія Китастого», що вийшла в 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного.

Ще так недавно Григорій Китастий виступав із своєю капелею на голодовій імпрезі у Вашінґтоні та на Світовому Конгресі Українців в Торонто й плянував велике турне капелі. Тому з невимовним жалем довідалася українська громада, що раптово, несподівано, помер 6 квітня 1984 року в Каліфорнії, куди забрав його син, майстер кобзарського музичного мистецтва Григорій Китастий. Поховали його на українському православному кладовищі, де поховані сотні відомих українських діячів, в Бавнд Бруці в штаті Нью Джерзі в США. Вічна йому пам’ять!

Олексій КОНОВАЛ
Нові дні (український журнал, Торонто). Липень-серпень 1984, №413 – 414, стор.: 14-17

25 листопада 2008 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про присвоєння Григорію Трофимовичу Китастому – колишньому диригентові і керівникові Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка у США ( посмертно) звання Герой України «… за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі».

Передмова

Андрій Китастий дякує за нагороду батькові пані Катерині Ющенко та Послу України в США – Олегу Шамшуру

Клопотання перед Президентом про присвоєня цього звання порушила Управа Капели. Її штаб-квартира, як відомо, постійно знаходиться в Детройті, голова Управи – бандурист Анатолій Мурга, його заступник зі зв’язків з громадськістю та Україною – хорист Зенон Крислатий. Це клопотання підтримали десятки міжнародних організацій зарубіжного українства і України, розпочинаючи зі Світового Конгресу Українців, включно з підтримкою Церкви: патріарха Української Православної Церкви Київського патріархату Філарета, патріарха Греко-Католицької Церкви Любомира Гузара та голови Консисторії Української Православної Церкви у США архиєпископа Антонія. Пропозиції світового українства щодо найвищої державної нагороди були приурочені до 100-річчю з дня народження Григорія Китастого, яке світова громадськість відзначила 17 січня 2007 року. Представник Капели зв’язків з Україною двічі побував у Києві у зв’язку з їх ініціативою, підтримував постійний контакт з відповідним комітетом та Секретаріатом Президента. Капела бандуристів присвятила цій даті два тури (весняні та осінні 2007 року) вельми успішних гастролей у 15 містах США та Канади. Крім класичних творів композитора Григорія Китастого під час цих виступів Капела виконувала вперше на американській сцені його міні-оперу «Бій під Конотопом», в основі сюжету якої – переможна битва 1659 року козацького війська гетьмана Виговського з військами московщини. До цього цей монументальний твір був лише записаний в Детройті у 1958 році в ювілейний, присвячений 50-річчю Капели, альбом. А в 2004 р. записаний у Києві компакт-диск і виданий Фондом Китастих під назвою «Бій. Перемога. Слава».

Капела Бандуристів ім Шевченка в приміщені Посольства України в США в час церемонії вручення нагороди Герой України ( посмертно) Григорію Китастому

А наш тижневик «Час і події» протягом ювілейного року надрукував серію статей, які були присвячені репортажам про гастролі драматичній історії Капели, яка пройшла шлях від України через Європу до Америки і прославилася на весь світ, а також династії родини бандуристів Китастих. («Час і події,» 2007. – № №19, 25, 26, 27, 32, 33, 46).

До уваги читачів. Пані Катерина Ющенко, котра взяла участь у церемонії вручення нагороди, написала для редакції кілька слів: «Дякую за вашу роботу по вшануванню пам’яті Григорія Китастого, Героя України. – Газеті «Час і події». 2 грудня 2008. Вашингтон»

Капела Бандуристів ім Шевченка в приміщені Посольства України в США в час церемонії вручення нагороди Герой України ( посмертно) Григорію Китастому

Вручення нагороди відбулося 2 грудня ц. р. у приміщенні Посольства України в США, у Вашингтоні. У ній взяли участь Надзвичайний і Повноважний Посол України у США Олег Шамшур, Голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко, члени родини Китастих в особах сина Григорія Китастого Андрія і його онуки – студентки коледжу Христини та двадцятьох членів Капели бандуристів на чолі з її художнім керівником Андріаном Британом.

Серед гостей були колишній Посол США в Україні Міллер з дружиною, працівник американського посольства Боб Гіт, які в Києві у 90-ті роки співпрацювали з прибраним сином Григорія Китастого Віктором – теж бандуристом, а також представники українських громадських організацій Вашингтона, Нью-Йорку, Філадельфії.

Посол України у США Олег Шамшур вручив спеціальний Диплом та Державний орден «Герой України» Андрію Китастому – члену Капели, який продовжує справу батька, здійснив неймовірну працю по збереженню його творчої спадщини.

Пані Катерина Ющенко сердечно привітала та подякувала родині Китастих та Капелі за багатолітнє збереження української культури у світі. У своєму вступному слові вона, між іншим, сказала: «Для мене це дуже зворушлива хвилина, тому що ми всі тут виростали з музикою Китастого. Китастий для мене – це великий українець, великий музикант. І ця нагорода заслужена ним. «Далі пані Катерина згадала слова Президента України про те, шо не буде забута жодна людина, яка працювала для України, чи віддала життя задля неї. Вона також пообіцяла, що її Фонд «Україна-3000» підтримає давно існуючий проект документального фільму «Живі струни», присвячений історії Капели. Міністерство культури України в свою чергу, – як вона повідомила, – розглядає можливість участі в проекті зі свого боку. Отож, є впевнена надія, що Григорій Китастий (посмертно) допоможе здійснити ще один добрий крок для уславлення і популяризації своєї улюбленої Капели, своїх улюблених дітей-бандуристів.

Також були вручені подарунки від подружжя керівника держави вдові Григорія Китастого пані Галині, Андрію Китастому та диригенту Андріану Британу (сувенірна бандура).

Андрій Китастий у слові подяки нагадав присутнім, що в усій українській діаспорі світу немає родини, яка б не знала Григорія Китастого. Особлива його заслуга в тому, що він підтримував у далекій чужині молодь. Це він захопив її бандурою та українською піснею, наставляв її жити на славу Богові і Україні.

А далі слово своїми могутніми голосами взяли капелани. Вони виконали кілька пісень авторства Григорія Китастого: славнозвісний інструментальний твір « Гомін степів», «Пісня про Юрка Тютюнника» та в його оранжуванні для бандури «Ясени». Зазвучав і традиційний своєрідний гімн українців на чужині «Чуєш, брате мій» ( слова Б. Лепкого, муз. Л. Лепкого). Як завжди і всюди бандуристи зібрали могутні оплески присутніх, які прозвучали як подяка їх мистецтву та оцінка їх жертовності, адже для участі в цій події вони здолали сотні миль, приїхавши чи прилетівши зі Сан-Діего (Андрій Китастий), Торонто (8 осіб), Клівленду, Детройту, Нью-Йорку, Конектикуту та Філадельфії. Приїхали ветерани і молоді. Хвала вам – ентузіасти!

Під час прийняття бандуристи мали чудову нагоду поспілкуватися з Першою леді України та висловити їй свої прохання та зауваги, подяквати за увагу до цього проекту та обмінятися фотознімками. А на прощання прозвучало могутнє багатоголосе капеланське «Многая літа!».

Атмосфера цього свята була надзвичайно теплою та неформальною. Капелани та гості висловлювали щиру подяку господарам – Послу України в США Олегу Шамшуру та головному раднику Посольства Олександру Олександровичу – безпосередньому організатору та ведучому урочистостей.

Редакція часопису вітає родину Григорія Китастого та Капелу бандуристів імені Тараса Шевченка з Детройту з високою державною нагородою України. Ми пишаємося, що були разом з вами у період активної пропаганди імені та творчості вашого творчого патрона у рік 100-ліття з дня його народження.

По центру з бандурою Андрій – син Григорія Китастого, справа – його онука Христина, зліва – автор.

Капела бандуристів імені Тараса Шевченка, яка у цьому році відзначає 90-ліття з дня заснування, зараз знаходиться на порозі нового етапу свого розвитку. Всі розуміють: щоб достойно зустріти 100-ліття Капели потрібні зміни, нова репертуарна політика, нові форми, нове творче поповнення свого складу, нові прихильники та спонсори. Без сумніву, ця подія, як прояв уваги держави, надихне їх на нову працю. Тим більше, що капелани тепер мають нового художнього керівника. А слово «новий» завжди пов’язане зі змінами. Надіються також капелани на дієвіші творчі зв’язки з Міністерством закордонних справ України та Міністерством культури України, у плані співпраці з організації гастролей, по використанню національного та мистецького авторитету Капели у забезпеченні кращого іміджу України у світі.

У творчому керівництві Капели бандуристів імені Тараса Шевченка відбулися зміни.

Користючись нагодою, інформуємо читачів про те, що художній керівник Капели, диригент, учень Григорія Китастого Олег Махлай, котрий керував Капелю з 1996 року протягом одинадцяти літ попросив відставки у зв’язку з професійними та родинними обов’язками.

З 1 липня 2008 року члени Капели обрали нового диригента – Андріана Британа – відомого серед українства та певних кіл американського та світового музичного світу музиканта.

За музичною освітою та першою професією маестро Британ – скрипаль. У цій якості виступав зі сольними партіями в багатьох філармоніях світу. Останні роки працював, як професійний диригент оркестрів оперних театрів та симфонічних оркестрів у різних країнах Америки, Європи, Азії, а також в Україні – театрах Львова, Харкова, Дніпропетровська. В оперному театрі останнього поставив дві опери Пучіні, переклавши лібрето цих творів на українську мову. Як художній керівник Капели має великі плани щодо подальшого укорінення її в американському суспільстві, пошуків нових способів вираження. «Мені цікаво працювати з Капелою, – сказав Андріан Британ, – бо це є унікальна група, мабуть, на цілий світ, яка зберегла мистецтво гри на бандурі полтавського зразка, для якої писав знаменитий композитор та бандурист Гнат Хоткевич. Крім того, навколо Капели бандуристів виріс гарний чоловічий хор, який має чудові голоси, можливості та потенціал для пропаганди української пісні в усьому світі… Нам залишилося освоїти три континенти, де ще Капела не виступала: Південна Америка, Африка та Азія. І над цим будемо працювати, щоб придбати нових приятелів української музики, а, отже, і України» .

Поможи Вам Боже! Успіхів!

Лідія Корсун, Нью-Йорк. Спеціально для «Час і Події»
Фото автора, 12.10.2008, номер #2008-50

ГАЛЕРЕЯ
  • Григорій Китастий
    01
  • Григорій Китастий
    02
  • Григорій Китастий
    03
  • Григорій Китастий
    04
  • Григорій Китастий
    05
  • Григорій Китастий
    06
  • 07
  • 08
  • 09
  • Григорій Китастий
    10

01 – Фото з Facebook.com, сторінка капели – Ukrainian Bandurist Chorus.

02, 05, 06, 10 – The Kytasty Foundation.

03 – Нові дні (український журнал, Торонто). Травень 1967, №208.

04 – Фото з обкладинки до платівки «Bandura rendition of ukrainian melodies including his own composition».

07 – Капела бандуристів ім. Т. Шевченка в часі концертування в Галичині (Львів, 1944). У першому ряді (нижній) зліва направо, четвертий – Григорій Китастий. (джерело: фото з Facebook.com, сторінка капели – Ukrainian Bandurist Chorus).

08 – Капела бандуристів ім. Т. Шевченка в Детройті, США. 1950 рік. У першому ряді (нижній) зліва направо, третій – Григорій Китастий. (джерело: фото з книги «Живі струни. Бандура і бандуристи». Самчук У. Детройт, 1976).

09 – Капела бандуристів ім. Т. Шевченка, фото 1982 року. У першому ряді (нижній) зліва направо, восьмий – Григорій Китастий. (джередо: фото з Facebook.com, сторінка Марка Фаріона).

ДИСКОГРАФІЯ