Раїса Кириченко – видатна співачка (мецо-сопрано), Народна артистка УРСР, Герой України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка, повний кавалер ордена княгині Ольги
Раїса Кириченко народилася 14 жовтня 1943 року у селі Корещина Глобинського району в родині Панаса Коржа та його дружини Марії.
Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, в мистецькій самодіяльності якої приймала активну участь. Після закінчення семи класів цієї школи Раїса Панасівна працювала на фермі. Тут також співала у самодіяльному хорі.
Красива, ставна, співуча дівчина привернула увагу професійного музиканта Павла Оченаша, а свято пісні у с. Великі Кринки стало для Раїси відправною точкою у світ мистецтва.
У січні 1961 року співачка стала солісткою народного хору Кременчуцького автомобільного заводу під керівництвом Павла Федоровича Оченаша. А вже з червня 1962 року працювала у професійному колективі – Полтавському жіночому хоровому театралізованому ансамблі «Веселка», концертмейстером якого був Микола Михайлович Кириченко.
У листопаді 1962 року Раїса Панасівна переїхала на роботу до вокально-хореографічного ансамблю «Льонок» при Житомирській філармонії. А 15 грудня 1963 року Раїса Панасівна та Микола Кириченко одружилися.
У травні 1967 року Раїса Кириченко стала солісткою вокально-хореографічного ансамблю «Веснянка» Херсонської філармонії, а вже з січня 1968 року – солісткою Черкаського народного хору. З Черкаським народним хором провела численні концерти по всій Україна та побувала з гастролями за кордоном.
У травні 1973 року Раїсі Кириченко присвоєно звання «Заслужена артистка України», а в 1979 році – звання Народної артистки України. У лютому 1986 року Раїсі Кириченко присуджено Державну премію української УРСР імені Т.Г. Шевченка.
Праця в Черкасах була досить результативною. Разом із Миколою підготували чимало програм, які записали з оркестром народних інструментів радіо і телебачення під керівництвом В. Гуцала, з естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення під керівництвом Р. Бабича, з духовим оркестром України, створеним В. Охріменком. Чимало програм створили на студії «Укртелефільм», телебаченні, там же були зняті перші фільми про Раїсу Кириченко та її творчість. При Черкаській філармонії Раїса Кириченко організувала спочатку гурт «Калина», потім «Росава», у яких виступала солісткою.
Згодом Ф.Т. Моргун запросив подружжя Кириченків на Полтавщину, і 27 лютого 1987 року Раїса та Микола Кириченки повернулися з Черкас у Полтаву, а вже у березні створили ансамбль «Чураївна», де Раїса Кириченко була солісткою-вокалісткою. За рік з концертами об’їздили мало не всю Полтавщину.
Співпрацювала Раїса Кириченко з народним хором «Калина» Полтавського педагогічного інституту ім. В.Г. Короленка. Навіть випускний іспит (а вона закінчила в 1989 році Харківський інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського) складала диригуючи цим хором.
З вересня 1994 року співачка працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища ім. М.В. Лисенка.
Далі був важкий період (з листопада 1996 року по березень 1997 року) у житті співачки – тяжка хвороба нирок. Уже мало хто й вірив, що вона виживе. Від’їзд до Німеччини, довгі місяці радикального лікування… Але любов до пісні повернула співачку на сцену – нові пісні, нові сторінки життя.
3 березня 1998 року співачці вручили Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, через рік – ІІ ступеня і в березні 2001 році – І ступеня. А в жовтні 2003 року Указом Президента України присвоєно звання «Герой України» з врученням ордена Держави.
Влітку 2002 року стараннями Раїси Кириченко в її рідному селі Корещина було збудовано церкву і відремонтовано сільську школу, відкрито дитячі ясла та дитячий майданчик, відремонтовано сільський клуб. Цими перетвореннями у рідному селі з її участю співачка була більше задоволена, ніж іншими своїми успіхами й нагородами.
9 лютого 2005 року Раїса Кириченко померла. Попрощатися з нею у будинок Київської Національної філармонії прийшли тисячі людей. За заповітом Раїсу Кириченко поховали в рідному селі.
У Полтаві в педагогічному університеті працює музей співачки, її іменем названо вулицю, школу мистецтв, відкрито меморіальну дошку на будинку де жила Раїса Кириченко. На батьківщині співачки в Землянківській загальноосвітній школі, що нині носить ім’я славетної співачки, відкрито світлицю Раїси Кириченко, а 2008 року в селі з’явився перший в Україні пам’ятник Берегині української пісні. У Києві на будинку, в якому Раїса Кириченко жила останні роки свого життя, 2008 року також встановлено меморіальну дошку.
1. Срібна Вікторія. «Творчість Раїси Кириченко». Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., Халецька Л.Л. – Полтава: ПОІППО, 2009, стор.: 162 – 166.
2. Талахно Т.С. «Співала для добра і про добро» (до 70-річчя від дня народження Р.О. Кириченко). Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка. Полтава, 2013.
3. Коротя-Ковальська В.П. «Раїса Кириченко (1943-2004)». Українська народно-пісенна творчість в українознавстві. – К.: НДІУ, 2008, стор.: 180 – 186.
4. Лисенко І.М. Кириченко Раїса Панасівна. Співаки України. Енциклопедичне видання. К.: «Знання», 2011, стор.- 246.
Раїса Кириченко | Кириченко Раїса Панасівна | Кириченко Раїса Опанасівна | Р. Кириченко | Raissa Kyrychenko
Раиса Кириченко: «АРТИСТ — ЭТО ЛИЦО ГОСУДАРСТВА»
У нее нет второстепенных песен-однодневок. Каждая становится популярной и входит в каждый дом. «Чураївна», «Козачка», «Стремено», «Жіноча доля», «Мамина вишня» – эти песни известны и любимы не только в Украине…
У нее нет второстепенных песен-однодневок. Каждая становится популярной и входит в каждый дом. «Чураївна», «Козачка», «Стремено», «Жіноча доля», «Мамина вишня» – эти песни известны и любимы не только в Украине. Ее пением восхищались слушатели Канады, Австралии, Германии, Польши, Филиппин, Алжира, Туниса и других стран мира. В Полтаве я побывал в гостях у народной артистки Украины, лауреата Государственной премии Раисы Кириченко.
— Когда впервые вы запели?
— Возможно, сразу же как родилась. А если серьезно, то сколько себя помню – столько и пою. В семье пели все, а отец одно время даже пел в хоре харьковского театра. Родители пели и в церкви, куда ходили за 8 километров в соседнее село.
Сначала я пела дома со взрослыми, потом выступала в самодеятельности нашего клуба. Как-то проезжал селом художественный руководитель народного хора автозавода из Кременчуга Павел Оченаш. Ему очень понравился мой голос. Он пригласил меня в свой хор.
Однако в те времена выехать из села было очень сложно. Крестьяне жили без паспортов, как крепостные. Правда, молодежь никуда не уезжала, села были молодые и веселые. Павел Федорович с большим трудом добился для меня разрешения на выезд в город, где я уже получила паспорт.
В Кременчуге я работала на КРАЗе контролером и там же пела в хоре у Павла Федоровича. Позже передо мной стал выбор: меня приглашали в Киев в хор им.Г.Веревки и Полтавская филармония приглашала к себе. Решила – остаться дома. И не ошиблась. В Полтаве встретилась с моим будущим мужем. Работала в филармонии в театрализованном ансамбле песни (ныне это ансамбль «Полтава»).
Потом была Житомирская филармония, Черкасский народный хор, солисткой которого я была 12 лет, ансамбль «Россава». И снова родная Полтава, ансамбль «Чураївна». Сейчас преподаю в Полтавском музучилище хоровое пение, имею своих учеников.
— У вас такая богатая творческая биография, богато и творчество, но все же какая песня была первой?
— Первая записанная на радио моя песня – «Хата моя, біла хата» Анатолия Пашкевича на стихи Дмитрия Луценко.
— А самая любимая?
— Видимо, все же «Мамина вишня» тех же авторов.
— Ваши песни нравятся всем..
— Вы знаете, не всем. Как-то позвонил мужчина из Миргорода и говорит, что люблю все ваши песни, кроме одной, «Козачки». Как услышу вот такое обращение «пане полковнику, мій синьоокий», сразу выключаю радио. Ну я и посоветовала ему продолжать так же делать. Неужели женщина, любящая своего избранника, не вправе называть его ласково своим паном, господином? Белый полковник, красный – какая разница. Когда женщина любит, то не смотрит на погоны. Так что любовь дает право и на такое обращение.
— Я с вами согласен. И все-таки ваши песни очень популярны. Вы постоянный участник «Пісенних вернісажів», лауреат этого фестиваля. Что вы готовите на будущий «Вернісаж»?
— На «Вернісаж-95» я предлагаю свои песни «Стремено», «Дорога до матері», возможно, еще что-нибудь. Песни, которые звучат как итог года, должны быть знакомы людям, быть популярными. Тогда такой фестиваль действительно праздник для всех. Как песня может стать лауреатом, лучшей песней года, если ее раньше никто не слышал? Однако, так часто это получается у молодых исполнителей.
— А кто из молодых исполнителей вам нравится?
— Таисия Повалий. Это просто талант. Сильный голос, широкий вокальный диапазон, артистизм, неповторимый имидж.
Нравятся Ани Лорак, Анжела Вербицкая. А из самых юных – наш Женя Москаленко из Миргорода. Пишет прекрасные песни и сам их исполняет. Правда, у него впереди мутация голоса. Но пожелаем ему успехов.
— Многие выходцы с Украины поют в Москве. А вам когда-либо не предлагали работать там?
— Было дело – приглашали в хор им. Пятницкого. Но я отказалась. Там и сейчас много хористов-украинцев.
— То есть как и в прошлом, придворные императорские капеллы состояли преимущественно из голосов с Украины, так и ныне?
— Конечно. но тут нет ничего унизительного. Наоборот, этим стоит гордиться. Наши голоса и наши песни любят и ценят в мире.
— А сколько у вас записано песен?
— Уже около 200. Из них более 20 эстрадных.
— С эстрадными песнями вы стали особенно популярны. Среди них нет второстепенных песен-однодневок. Кто же ваши авторы?
— Много у меня наработано с Анатолием Пашкевичем. Сейчас в работе несколько песен на музыку Александра Морозова и Николая Свидюка. Что касается текстов, то я очень внимательно всегда присматриваюсь к ним. Это стихи Вадима Крищенко, Алексея Кононенко, Дмитрия Луценко, молодых поэтов. Мои аранжировщики – полтавчане Олег Шиременко и Александр Гетьман. А записываю новые мелодии в студии полтавского радио у известного своим профессионализмом звукорежиссера Леонида Сорокина.
— Романтический песенный полтавский край Маруси Чурай, край Котляревского и Гоголя, Гребинки и Короленко, Луценко и Олийника. Эта аура, видимо, и вдохновляет вас в творчестве?
— Трудно сказать, что именно вдохновляет. И земля, и воздух здесь особенные. Богатая история, славные традиции. Все имеет свое значение. А без песни я просто не смогла бы жить. И это я не могу объяснить.
— Я знаю, что недавно вы участвовали в концерте в Кобеляках. Расскажите, что это был за концерт?
— Это концерт в честь известного мануального терапевта, а раньше говорили костоправа, Николая Касьяна. Ему было присвоено звание академика. Вот по этому поводу к нему съехались с поздравлениями его друзья. Было много известных артистов, деятелей культуры, космонавты, духовенство. Был сам И.Кобзон – кум доктора. Два кума даже вдвоем спели. Многие не смогли приехать, но телеграммы прислали. Это П.Грачев, Лужков, патриарх Московский Алексей ІІ, Людмила Сенчина и многие другие.
— Это что, все его пациенты?
— Не только. Эти люди очень здорово поддерживали Н.Касьяна в прошлом.
— А какие у вас планы на будущее? Я имею в виду творчество.
— Сейчас я еду на гастроли в Канаду. Выступлю с канадским ансамблем в Торонто и Монреале. Меня пригласило агентство «Мрія». На следующий год уже имею приглашение на гастроли в США и Канаду. Другие выступления не планирую, поскольку зачастую узнаешь о концерте за пару дней по телефону. Буду, безусловно, работать над новыми песнями.
— Я слышал, что вышел ваш магнитоальбом…
— Да, два новых магнитоальбома и компакт-диск выпущены в Канаде. Вот поеду и привезу их.
— Вы выступали на вечере памяти Н.Яремчука. Что вас связывало с Назарием?
— Многолетняя дружба, совместные выступления. Помню наше последнее с ним выступление 20 мая этого года во Львове на 50-летии ЛАЗа. Очень уважаю его как человека и артиста. Мы даже в одном месяце родились.
— С вами рядом сидит ваша мама, Мария Евдокимовна. Я бы очень хотел, что бы мама ответила, какая песня дочери ей больше всех нравится?
— Я люблю все песни Раисы, но особенно «Білу хату», «Дорогу до матері», «Мамину вишню».
— Мария Евдокимовна, а когда вы узнали, что ваша дочь поет?
— Она поет с раннего детства. Моя мама, а Раисына бабушка имела прекрасный голос. Она часто пела старые народные песни, которые сейчас никто и не помнит. Раиса ей подпевала. И ее голос заметила не только я. К нам приходили, мы ходили в гости и всегда Раису просили спеть.
Тут наша беседа была прервана появлением кота Зосима. Он взгромоздился на руки Марии Евдокимовны и замурлыкал. Мария Евдокимовна рассказала, что как только он ложится на руки, так сразу перестают болеть суставы. Такой себе лечебный котик. Но продолжим беседу с Раисой Кириченко.
— Чем вы занимаетесь в свободное время?
— Его не так много, но если случается свободная минута, то посвящаю ее семье или еду к маме в село. Отпуск, как правило, провожу тоже у мамы. Вот только в прошлом году с мужем удалось отдохнуть в Австралии.
— Для записи новых песен нужны немалые деньги. Как вы решаете эти вопросы?
— Все за свои деньги. На концертах заработаю, а после все растрачу на фонограммы.
Все знают, что артисту нужны деньги на костюмы, фонограммы, оплату авторам, да и просто зарплата для жизни. Мне уже просить неудобно. Вот хочу провести в Киеве свой творческий вечер, говорят необходимо 8 миллиардов карбованцев. А спонсоров пока нет…
— Я думаю, что для певицы вашего уровня спонсоры все же найдутся.
— Посмотрите, какое у нас отношение к культуре! А артисты – это ведь идеология, то что называют фактором «розбудови держави». Артист – это лицо государства. Пока такое отношение существует, я себя «звездой» не считаю.
— Как воспринимают ваш репертуар за рубежом? У них же там царство рока.
— Знаете, у людей разные вкусы. Среди молодежи диаспоры есть такие, что и языка родного толком не знают. Они слушают и привыкли больше к современным ритмам, року. А есть семьи, где детей воспитывают в национальных традициях, на украинском фольклоре, песнях. Поэтому в зале всегда много молодежи и людей постарше. Многие подпевают и это мне особенно приятно.
Что касается Москвы, то там прекрасно знают мой репертуар. Там много наших соотечественников. В сентябре я выступала в Москве на юбилее Кутузова. Вы знаете, такого теплого приема я даже не предполагала. Все было на самом высоком уровне. Меня встречали как зарубежную певицу.
С удовольствием вспоминаю свои гастроли на Филиппинах. Совершенно незнакомые с украинской культурой люди, непонимающие язык, после каждого концерта одевали мне на шею «Венок славы». А это необычайно душистые белые цветы, которые преподносятся исполнителю, как приз зрительских симпатий. А еще подходили восхищенные люди и все повторяли: «Маркос, Маркос». Оказывается, как мне потом объяснили, я похожа на жену президента Филиппин Маркоса.
— Вот так курьез!
— Что касается курьезов, то они мне сопутствуют всю жизнь. В поездках по стране доводилось и борщ в плафоне из-под люстры варить, и вареники в гостинице из ничего готовить, и даже яичницу на куске железа жарить. А как-то раз помню, туфли-шпильки во время моего выступления застряли между досками сцены. Стою, пою и не могу с места сдвинуться. Песня грустная, а смех разбирает! Ну, пришлось разуться и выступать босиком рядом с туфлями. А когда уже звучали аплодисменты, муж выбежал из-за кулис и буквально вырвал туфли из сцены.
Совсем недавно пришлось не переодеваясь спешить на поезд в другой город. Хорошо, что милиция любит мои песни и с радостью через весь город и под вой сирены доставили меня на вокзал. Со сцены прямо к вагону. Только сели, поезд тронулся.
— Слушая вас, я подумал, что ведь не каждая женщина сможет из ничего слепить вареники и борщ в плафоне приготовить. Какова же народная артистка за плитой? Может откроете секрет рецептов из ваших «фирменных блюд»?
— С удовольствием! Мне, как и всякой женщине, приходится определенную часть жизни проводить на кухне. А читателям я предлагаю мой рецепт «Полтавских галушек с курочкой»:
Молодая курочка разрезается на кусочки и обжаривается на сливочном масле. Потом эти кусочки нужно сложить в отдельную кастрюлю.
Теперь готовим соус. Крупно режем кубиками лук, морковь, добавляем немного муки и обжариваем все на сливочном масле. Только надо быть внимательным, чтобы не пережарить! Теперь добавляем сметану и перемешиваем этот получившийся соус. Заливаем соусом курицу и хорошо солим. И тушим до мягкости мяса, примерно 45 минут.
Далее займемся приготовлением галушек. Берем поллитра кефира, одно яйцо, соль и добавляем муку, а сверху немного соды. Вымешиваем хорошенько тесто, как для вареников. Потом раскатываем тесто толщиной в 1,5 сантиметра. Режем на косые квадратики и бросаем в кипяток. Как только галушки будут готовы, собираем их в дуршлаг и забрасываем в кастрюлю с готовой курочкой. Еще добавляем один зубчик чеснока, предварительно раздавленный в чесночнице или мелко порезанный. Перемешиваем и ставим в духовку на 10 – 15 минут.
Подавать блюдо надо так. Посередине выкладываем галушки, а по бокам курочку и все поливаем ароматным соусом.
И, приятного аппетита!
— Спасибо вам за увлекательную и познавательную беседу, за полтавское гостеприимство! Желаю вам новых побед у микрофона и плиты!
Руслан Новакович
08.12.1995
«Зеркало недели. Украина»
Дарую вам, люди, на свята і будні
ту працю, що в серце з дитинства взяла!
Висока, поважна, красива і горда – вона була схожа на королеву, вона уособлювала тип прекрасної української жінки, яка увібрала від природи все: статуру, красу, талант, спокійну вдачу, розум, жіночу мудрість і доброту. Як же вона гарно і проникливо співала! Не могла жити без пісні – найбільшої радості у житті.
Вона народилася в буремні воєнні роки 43-го на Полтавщині в селі Корещина Глобинського району в заквітчаній рушниками хаті з неповторним і незабутнім запахом чистоти, свіжої зелені, відродження й оновлення. «Сім’я була величенька – писала Раїса Кириченко, батьки, чотири брати та я… Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і навчитися добра».
Років три або й чотири пасла влітку сусідську корову Красавку, вже й до школи пішла, а й далі допомагала сусідам. Зате восени, перед навчанням, купували для мене платтячко або ще щось з одягу. Дитинство було голодним, тож заробляти почала рано…»
Та були в неї й великі радощі – концерти. Спочатку співала під привезену татом з війни трофейну гармошку на вишні чи на табуретці, чи біля озера діткам, переробляла те, що чула з грампластинок, згодом виступала в шкільній самодіяльності, була щаслива, що пісня так вільно ллється з її грудей, що так слухають її, так аплодують дзвінкому голосу. Здавалося, цьому голосу було затісно в шкільних стінах, він виривався на волю, на широкий простір. Вірила, що неодмінно стане співачкою, буде виступати на великих сценах і слухатиме її не гурт малят, а багато солідних дорослих людей. Вже почала їздити з концертами по селах, виступала в клубах, і завжди за кулісами з нетерпінням чекала, доки оголосять: «А тепер перед вами виступить Раїса Корж». І всі шепотітимуть: «О, яка вродлива! А голос!» Першою її піснею була російська «Вижу чудное приволье» (і моя теж, хоч жила на Хмельниччині – В.К.). Голос високий-високий і тоненький. Людям подобалось, бо чула схвальні слова: «Таке мале, а таке голосисте».
Згадуючи своє дитинство, Раїса Кириченко дякує Богові за те, що народилася на полтавській землі, що там особливі дерева, особливе повітря, теплі дощі, найкращий у світі спів жайворонка в літньому полі, що хвилював її до сліз. Повна гармонія з природою, надзвичайні люди, все рідне і щемне до болю, до сліз. Була вдячна долі, що саме там батьки збудували нову хату, де пахло маминим борщем, що могла повертатися до неї (до хати), немов у дитинство. Згадує: «Хоч де б потім не жила – у Черкасах, Полтаві, Києві, я повертаюсь у свою хату, щоб набратися снаги для творчості, здоров’я, для життя».
Було їй 14 років, коли перша втрата з поминальною вечерею і свічками увійшла в їхню хату: загинув на службі в армії старший брат Сашко. Здається, то було перше в селі після війни таке лихо, коли на службі загинув молодий хлопець. Люди вже відплакали-відтужили всі похоронки, що приходили після того, як були вигнані фашистські окупанти з села, почали загоюватися рани війни, і ось знову. Тужило за братом усе село, похоронка нагадала і вдовам, і сиротам їхні недавні сльози. Потім смерть тата, важка робота: пасла в колгоспі телят, у 16 років ходила на ферму підміняти доярок, які йшли у відпустку або хворіли. Тричі на день по12-14 корів видоювала. За один раз через дитячі руки проходило три повні бідони молока! Або й більше…
Але життя перемагало, прийшла юність молода, чекала чогось нового, незвичайного, співоча душа рвалася до вершин. І тут доля щиро усміхнулася Раїсі. Керівник народного хору Кременчуцького автомобільного заводу КрАЗ Оченаш П.Ф. запросив її працювати у колективі. Це була перша співоча школа, перші сходинки до слави.
Справжня творча робота почалася після зустрічі з баяністом Миколою Кириченком у Полтавській філармонії, куди була запрошена на роботу співачка. Піснею Бог освятив їхнє світле й чисте кохання і невдовзі вони побралися. Пізніше вони працювали у народному хорі «Льонок» (у свій час заснований А. Авдієвським), яким керував знаменитий композитор Анатолій Пашкевич, пісням якого Раїса Кириченко дала крила і які назавжди увійшли в національну пісенну скарбницю – «Степом, степом» на слова М. Негоди; «Синові», «Тиша і грім» на вірші В. Симоненка, «Моя Волинь», «А мати ходить на курган» Д. Луценка. З великою повагою згадує вона про творчу дружбу з цим композитором.
Невдовзі А. Пашкевича перевели керівником Черкаського народного хору і через рік він запросив Раїсу та Миколу в Черкаси. Незважаючи на приховану неприязнь та заздрість небагатьох хористів, вона стала провідною солісткою. Працювала, не покладаючи рук, одержала звання заслуженої (1973), потім народної артистки України (1979), разом із Миколою підготували чимало програм, які записувала з оркестром народних інструментів радіо і телебачення під керівництвом В. Гуцала, з естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення під керівництвом Р.Бабича, з духовим оркестром України, створеним В.Охріменком. Чимало програм створили на студії «Укртелефільм», телебаченні, там же були зняті перші фільми про неї та її творчість. Так у нелегкій, але радісній праці приходило визнання. При Черкаській філармонії створює спочатку гурт «Калина», потім «Росава», у яких виступає солісткою.
З Черкаським хором об’їздила всю Україну, Середню Азію, частенько жили у холодних готелях і навіть місяцями у плацкартних вагонах(купейні були вже розкішшю). Рятувала тільки безмежна любов до пісні. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Америці, Канаді. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її.
Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси завойовував світ. На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплюючі листи, її любили.
Звісно, з такою безмежною славою, як згадує співачка, тісно стало у колективі, були невдоволені, може комусь і заважала, тож коли у 1987 р. з ансамблем «Росава» приїхала на концерти до Полтави й одержала запрошення від тодішнього секретаря обкому партії Ф. Моргуна переїхати на свою батьківщину – не вагалася. Тут, у Полтаві, створила ансамбль «Чураївна». «За рік об’їздили мало не всю Полтавщину, – згадує співачка, – І ніскільки не шкодую. З якими людьми довелося зустрітися, які концерти відбувалися! Пережити таке єднання співачки із слухачами дано далеко не кожному артистові. Стомлені, зморені поверталися у холодні готелі, але в душу нам світили радістю людські очі… Ніколи мені не дарували стільки квітів, короваїв, вишитих рушників… Це була дяка за пісню».
Але ніхто не знає, що відбувається за лаштунками сцени, які дороги, покриті льодом чи снігом потрібно проїхати, у яких холодних готельних номерах чи вагонах жити, їсти консерви й оселедці, після яких печія неймовірна. А скільки разів у дорозі відбувалися майже трагічні пригоди і тільки Бог рятував її та
супутників від смерті. «А концерти – один за одним, без перепочинку. І мусиш усміхатися, розкривати перед людьми душу своєї пісні, бути щирою, бо фальш слухачі одразу розпізнають».
Підвищуючи свій музичний рівень, навчалась у Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського на диригентсько-хоровому факультеті, удосконалювала розуміння суті природного хорового співу, відчувала красу звучання, хорову ансамбльовість. Останній хоровий іспит пройшов успішно.
Коли Україна стала незалежною, відчула необхідність відтворити духовність, завжди притаманну українському народу, національне мистецтво, рідну мову. Писала: «Нас, українців, у державі більшість, ми титульна нація, тож і повинні державною мовою мати рідну. Щодо цього не мають виникати жодні питання. Так дано Богом. І не наша вина, що її часто забороняли, упосліджували, відкидали на периферію життя». І зазвучали на весь світ пісні: «Звучи, рідна мово» на слова А. Демиденка та композитора О. Семенова, «Маруся Чураївна» В.Міщенка, ще одна пісня про Марусю Чурай М. Луківа та О. Морозова. Їй здавалося, що бачить перед собою її, Марусю Чурай, з довгою косою, темними очима, ніжну, як мавка. З ансамблем «Чураївна» створила програму «Пісні Марусі Чурай» для українського телебачення. Ця програма мала неабиякий успіх.
Влітку 2002 р. стараннями Раїси Кириченко в її рідному селі Корещина було збудовано церкву і відремонтовано сільську школу, яка отримала статус середньої(щоб дітям не доводилося ходити у старші класи в сусіднє село), відкрито дитячі ясла та дитячий майданчик, відремонтовано сільський клуб. Цими перетвореннями у рідному селі з її участю співачка була більше задоволена, ніж іншими своїми успіхами й нагородами. У своїй книзі»Я козачка твоя, Україно» пише: «Та чи не так і мусить бути? Спочатку митець іде до свого визнання, здобуває авторитет, а потім віддає борг тому селу, де народився і зробив перші кроки в царині мистецтва… Шкодую, що не змогла цього зробити, коли жила мама. Як би вона раділа! Тому вважаю, що всі нові перетворення в селі – це й пам’ять про мою матусю». Думала співачка і про те, що наш дім– «не тільки своя хата, подвір’я та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною – хто, коли не ми, її сини і дочки?» … Тоді ми всі з гордістю скажемо: «Я живу в Україні!» Усією душею вболівала Раїса Кириченко за українське село, колиску нашої духовності, відчуваючи зв’язок – буде село, буде й пісня, обряд, ритуал, якщо шанувати та підтримувати селянина за його вірність землі. Тому-то багато співала про село і маму, про буденне життя людей, їхні радощі і болі. Навіть із сучасних пісень вибирала ті, що ближче до людської душі, жила клопотами і проблемами села звичайних людей, не рубала свого пракоріння, не забувала маминої науки: «Ніколи не співай пісень, які ні про що. Вибирай ті, що западуть у людську душу. Інакше співатимеш задарма». Раїса так і робила, відчуваючи за собою підтримку мами та відповідальність перед своєю великою родиною. Якщо випадали вільні дні, на крилах летіла до неї, намагалася полегшити її життя, підставити своє плече. На час відпусток мама і рідна хата заміняли їй усі курорти і всі моря. Відпустку прагнула брати влітку, щоб провести її з мамою у рідному селі. Коли далеко пізніше до неї потрапила пісня композитора Анатолія Пашкевича на слова Миколи Томенка»Мамині руки», – побачила в тій пісні не тільки маму, а й усіх жінок України, їхню важку долю, співала по-особливому проникливо.
Перша закордонна поїздка Раїси була до Америки (1983 р.) у часи «холодної війни», але й тоді вона зуміла завоювати серця американців українською піснею і навіть стала почесним громадянином міста Балтимор. А коли звучить українська пісня – є й Україна– вважала співачка. Потім були: Алжир, Туніс, Філіппіни, Європа, пізніше тричі побувала в Канаді, півсвіту об’їхала і скрізь слава великої співачки супроводжувала її, вкриваючи квітами і шаною. Але в яких краях не співала б Раїса Кириченко – бачила перед собою рідну матір, поле з піснею небесної пташки жайворонка, своїх односельців. Понад сорок років співала, ніби з Богом розмовляла. А потім у своїй книзі написала: «…коли ми розучимося слухати душу, вилиту в пісню, то що виховає нашу совість, що закладе в гени пам’ять роду й народу? …Берегти своє– це значить берегти душу, мову, власний дім, пісню, землю».
Отака вона була, наша Раїса – справжня українка! І якби не Доля, що сказала – «зупинись», якби не важка і затяжна хвороба та передчасна смерть, скільки хороших і всеперемагаючих пісень заспівала б вона своїм прекрасним, як поцілунок Бога голосом. Вся Україна боролась за її видужання, хто як міг. Пам’ятаю, почула, що Раїса Опанасівна у важкому стані знаходиться в Інституті урології, потрібне лікування у Німеччині. Саме їхала до Марії Миколайчук в автобусі і плакала від розпачу. А потім подумала: можна ж організувати благодійний концерт на допомогу великій співачці! Запропонувала Марії і Ніні Матвієнко свою ідею і почалася підготовка. Директор міського Будинку вчителя Мельник Л.Ф. без вагань згодилася на наше прохання, мій чоловік, Іван Микитович зі своїми учнями гуманітарного ліцею Національного університету ім. Тараса Шевченка приєднався до роботи. Крім тріо»Золоті ключі» (нар. артистка України Н Матвієнко та тоді засл. артисток України М.Миколайчук та мене, В.Ковальської) ми одержали згоду подружжя Харченків (народного артиста України О. Харченка та його дружини, засл. артистки України В. Харченко (нині покійної), виступала народна артистка України Алла Кудлай та ще багато артистів. Це був перший невеликий внесок в оплату лікування Раїси Кириченко за кордоном. А потім люди допомагали, як могли. Відбувся благодійний концерт у палаці культури «Україна», де мій чоловік теж брав активну організаційну участь, забило у дзвони радіо голосом Емми Бабчук і тоді з усіх куточку в України пішли гроші на її лікування. Після важких поневірянь по лікарнях співачка ще зуміла записати декілька альбомів своїх пісень, записувала мудрі і глибокі за змістом інтерв’ю на радіо, відбула великий сольний концерт у палаці культури «Україна», куди запросила і моє тріо «Золоті ключі», зуміла усім щиро подякувати за допомогу, нікого не забула і пішла «за межу», красива і сильна духом Чураївна. Вона усім серцем любила свою землю і вірно служила Україні. Слава їй у віках!
Коротя-Ковальська В.П. Українська народно-пісенна творчість в українознавстві. – К.: НДІУ, 2008
Рядки ці складаються 7 квітня. Світлий весняний день. Благовіщення Пресвятої Богородиці.
На осіннє свято Покрови Матінки Божої 1943 року у маленькому селі Корещина Глобинського району народилась дівчинка. Четверта дитина в сім’ї, перша донечка в родині фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії.
Спалені хати, розруха і нестатки. А дівчинку назвали Раєю. Перший склад імені Ра – від сонця і радості. І так на все життя їй доля наказ дала – дарувати людям радість.
Росла як всі селянські діти повоєнних років. Змалечку трудилась, носила татові обіди: «Черствий окраєць хліба з часником для мене найсолодшим був сніданком». Любила поле де батько орав ниву, сіяв хліб, де слухала спів жайвора під високим небом.
А мама в’язала снопи: «Мамо, бачу в полі й досі, копи, що в’язали ви…»
Рая вміла все: копати, сапати, пасти, косити, доїти і завжди скільки себе пам’ятала, любила співати. Голос її лунав в полі на городі, біля телят чи корів, гусей. Тато повернувшись із фронту, привіз додому гармошку. «Я ще маленькою брала батькову гармошку, вилазила на вишню – грала і співала голосно, щоб було чути на все село». А потім – шкільна самодіяльність, де Раїса проходила першу школу співу.
«Я була щаслива, що пісня так вільно ллється із моїх грудей, що так слухають її люди. Вже тоді, твердо вірила, що стану співачкою. Не знаю, звідкіля ця мрія взялася у сільської дівчинки, яка, крім села, ще ніде не була і нічого не бачила. Але скільки себе пам’ятаю, у мріях уявляла себе артисткою» – згадувала Раїса Панасівна.
Перші трудові університети пройшла Рая, після закінчення 7 класів Землянківської школи, на фермі. Порала теляток, доїла корів. І співала. На фермі дівчата створили хор доярок. Красива, ставна, співуча дівчина привернула увагу професійного музиканта Павла Оченаша. Свято пісні у с. В.-Кринки стало для Раї Корж відправною точкою у світ мистецтва.
В січні 1961 р. стала солісткою народного хору Кременчуцького автомобільного заводу під керівництвом Павла Федоровича Оченаша. А мала всього 18 років.
У червні 1962 року, перший професійний колектив – артистка Полтавського жіночого хорового, театралізованого ансамблю «Веселка», де вже працював концертмейстером Микола Михайлович Кириченко. (У цьому ж році сталася трагедія – пішов з життя тато).
Листопад 1962 р. – переїзд на роботу до вокально-хореографічного ансамблю «Льонок» при Житомирській філармонії.
Розквітала дівчина селянська пишною ружею, що росте на доброму ґрунті, серед талановитих музикантів. Долю жіночу зустріла – Миколу, хлопця хоч куди. Одружилися 15 грудня 1963 року. Звичайне весілля. Микола Кириченко дарує Раїсі Корж, своє прізвище та обручку, що придбав у Москві під час гастролей. Молоді беруть один одного за руки. І 42 роки разом «доля у них – два крила». Дійшли до великих вершин, бо любили пісню і людей.
Травень 1967 року – солістка вокально-хореографічного ансамблю «Веснянка» Херсонської філармонії.
Січень 1968 року – солістка Черкаського народного хору. І де б вона не працювала її величності українській пісні віддавала всю себе, її вона не виконувала, а творила . Не забувала ніколи маминої настанови «…не співай пісні, які ні про що. Вибирай ті, що западають в людську душу! « З її вуст злітали не просто слова , а випромінювалася глибинна енергія, що живить кожного з нас. Своїм співом вона мимоволі змушувала і змушує нас думати і переживати. За рідних, близьких, село в якому народилися, за Україну.
Першою у Черкаському народному хорі заспівала Луценкову «Хата моя, біла хата». «Бо вона – і про мою хату, в якій назавжди оселилось дитинство, біль тривог і розлук».
В травні 1973 року присвоєно звання Заслужена артистка України.
«Кожна нагорода була великим святом для мене і, знаю це, для моїх шанувальників, визнанням того, що зроблено».
1979 року Раїсі Кириченко присвоєно звання Народної артистки України, в лютому 1986 р. присуджено Державну (нині Національну) премію української УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Поступово праця в Черкасах набирала обертів, записувалось багато пісень. Маючи вже значний сценічний досвід, організувала власний ансамбль «Калина» потім «Росава».
Працювала одночасно з національним оркестром народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала, естрадно – симфонічним оркестром радіо і телебачення з духовим оркестром. Виступала в Києві, Криму, по всій Україні, Білорусії.
Пісні Раїси Кириченко відразу ставали цікавими для слухачів.
І звичайно найдорожчі – про маму, всіх матерів світу. Впродовж життя найріднішою людиною залишалась мама. І не дивно, що її «Мамина вишня» Анатолія Пашкевича, Дмитра Луценка; «Світи нам, матінко» Олександра Білаша, Тамари Голобородько; «Стежина до мами» Миколи Свидюка, Наталії Коломієць; «Дорога до матері» Олександра Злотника, Володимира Крищенка та ін. змушують відкладати всі справи і слухати пісні, як власне одкровення, згадувати свою матусю, а багатьох і задуматись.
Та не улюблених пісень у неї не було, бо підходила до вибору з тією міркою, що радила мама. Одержували, дякуючи їй нове життя і народні пісні.
Українська пісня у її виконанні звучала під небом Австралії, Алжиру, Америки, Тунісу, Філіппін, Монголії, Канади та ін. Вона підкорила своїм голосом всю Європу. «Полтавские епархиальньїе ведомости» в 2005 році писали так: «Можливо вже саме її народження, було даром Господнім для українського народу, який хотів, щоб його голос, голос його пісенної доброї душі було почуто в усьому світі. Адже так багато лишилося після неї нетлінного, бо вона примножувала вічне.»
Життя то мудра річ. Доля розпорядилася так. Ф. Т. Моргун запрошує подружжя Кириченків на Полтавщину, на рідну землю, де закопано пупа.
Повернулися з Черкас у Полтаву холодної і напродив сніжної зими. Це сталося 27 лютого 1987 року. А вже у березні створили ансамбль «Чураївна» де Раїса Кириченко була солісткою-вокалісткою. За рік з концертами об’їздили мало не всю Полтавщину. «Ніколи раніше мені не дарували стільки квітів, короваїв, вишитих рушників. І робилося це не за вказівкою райкому чи голови колгоспу, а від серця, як подяка за пісню.
Подих тих поїздок відчуваю коли переглядаю старі фотознімки так переповнених залів, що голку ніде просилити, людей з оберемками квітів, щасливі людські усмішки! Яке щастя відчувати, що то все – завдяки моєму голосу, моїй пісні!» – згадує Р. Кириченко в своїй книзі «Я козачка твоя, Україно».
Співпрацювала Раїса Панасівна з народним хором «Калина» Полтавського педагогічного інституту (нині університету) імені В. Г. Короленка, яким керує заслужений діяч мистецтв України Григорій Левченко. Навіть випускний іспит (а вона закінчила в 1989 році Харківський інститут мистецтв імені І. П. Котляревського) складала диригуючи цим хором.
Працювала з вересня 1994 року викладачем відділу співу Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка.
І раптом біль. У розквіті сил і таланту. Тяжкі роки випробування. Її життя висіло на волосинці. Тяжка хвороба нирок. Уже мало хто й вірив, що вона виживе. Ось як про це згадує письменник Анатолій Михайленко: «І тільки Раїса Опанасівна знала, що не лише житиме, а й знову співатиме. Бо життя для неї означало: співати. Але щоб це сталося, їй на допомогу прийшли тисячі людей в Україні і за кордоном – всі, хто любив пісні Раїси Кириченко».
Ось тоді і з’ явилась поруч співробітниця Інституту Гете при Посольстві Німеччини Лариса Кроль та німецький бізнесмен Бено Азоліні, котрий віддав під заставу свій триповерховий будинок, аби прискорити відліт на лікування до Німеччини.
«Як на мене, – згадує М. І. Ляпаненко, генеральний директор Полтавської державної телерадіокомпанії «Лтава», – то найтяжчим для всенародної співачки був період з листопада 1996 р. по березень 1997 р. Це від’ їзд до Німеччини, довгі місяці радикального лікування, хай і в умовах майже ідеальних. Так здається мені, але істину знає тільки вона та її надійний до самозречення Чоловік – М. М. Кириченко, заслужений артист України». І тут хочеться додати рядки з віршів Марії Бойко «Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога.»
Вправні руки медиків німецьких і згодом вітчизняних повернули Раїсу Опанасівну до життя.
А любов до пісні повернула співачку на сцену. Нові пісні, нові сторінки життя.
Велична на сцені, у повсякденному житті залишалась простою, сердечною людиною з незбагненною глибиною доброти, співчуття і людяності. Газета «Столиця» писала: «Р. Кириченко нагадує ріку, повноводу, широкоплинну, несуєтну, спокійну у своїй гідності. Велику ріку, що несе щедрі води до океану, древньої української нації. Водночас Раїса Опанасівна – жінка цілком земна, без зіркової хвороби, та ноток зарозумілості у спілкуванні з людьми.»
Про своїх односельців, землю де народилася, вона дбала, забуваючи за свій стан здоров’я і болі. Так за її клопотанням і участю у Корещині була збудована церква Покрови Пресвятої Богородиці (2002 рік), реставровано клуб, відкрито дитячий садок у селі Землянки. У відремонтованому приміщенні стала діяти Землянківська повна середня школа імені народної артистки України Р. П. Кириченко. В школі запрацював і музичний клас, а подружжя Кириченків подарували музичні інструменти. Для всіх здійснилось ще одне бажання газифікація осель, школи.
Вона дуже любила село. І на відміну від багатьох пишалася, що сільська дівчина, завжди це підкреслювала.
3 березня 1998 року – співачці вручили Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, через рік ІІ ступеня і в березні 2001 р. І ступеня. А на ювілей Раїсі Опанасівні, в жовтні 2003 року – Указом Президента України присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. І як говорила співачка, що я не випрошувала звань і нагород, вони самі мене шукали. і справді це так. Наприклад, орден княгині Ольги третього ступеня вручали їй коли вона була в лікарні.
Вона варта всіх цих нагород. Це одержима жінка, яка не зважаючи на своє слабке здоров’я, завжди співала і робила добро.
Раїси Кириченко не стало 9 лютого 2005 року. Попрощатися з нею у будинок Київської Національної філармонії прийшли тисячі людей, а потім її повезуть додому – в Корещину, як вона і заповідала. Її поклали вічно спати поряд з матусею.
На будинку в селі Корещина та в Полтаві по вулиці Зигіна, в жовтні 2005 року відкрили меморіальні дошки.
Друзями вірними і щирими залишились і по цей день Володимир Пащенко, Микола Ляпаненко, Олексій Чухрай стараннями яких відкрито музей Раїси Кириченко у Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка. і віриться, що постануть і пам’ятники славетній співачці на її рідній землі.
Вона продовжує себе у багатьох тих, кого вчила співати, це і Наталка Шинкаренко з Градизька, учні музичного класу Землянківської школи, що своїми голосочками вдячно славлять Раїсу Панасівну. Це і хор «Калинове гроно» – учасник і переможець багатьох конкурсів, концертів.
Доля не послала їй діток, не порадували її онучата. Всю свою нерозтрачену материнську любов обернула Раїса Опанасівна на школяриків Землянківської школи. Раділа з ними на свята, сумувала в горі.
Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Р. Кириченко на пісенне свято «Не журися, Україно, в тебе добрий рід!». В жовтні 2006 року в стінах школи відкрито світлицю Р. П. Кириченко.
«…роки промчали, як райдужний вітер. І зупинилися біля жоржин.» – такі слова викарбувані на пам’ятникові , що споруджений на могилі співачки в селі Корещина.
Уклін тобі, перлина України,
За неповторний, невмирущий спів
І нескінченні ті пісні однині,
Як пам’ять тих, хто так тебе любив…
Вікторія Срібна. «Творчість Раїси Кириченко». Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., Халецька Л.Л. – Полтава: ПОІППО, 2009.
14 жовтня 1943 року, коли на нашій землі ще гуркотіла війна, в невеличкому полтавському селі народилася дівчинка. Це була Раїса Кириченко, майбутня воістину народна співачка, чий голос вкарбувався в нашу пам’ять назавжди. Так і хочеться сказати: голос Української душі. Нині їй мало б виповнитися сімдесят.
ХТОСЬ зауважить: неправильно вказано день народження, мовляв, у всіх довідниках значиться 14 листопада. Але Раїса часто згадувала, що казала їй мама:
— Запам’ятай, дитино, ти народилась якраз на Покрову — 14 жовтня. Було воєнне лихоліття — хтось наплутав у метриці.
Тож завжди і сама Раїса Панасівна, і її родина, і ми — її друзі та шанувальники відзначали та відзначаємо її іменини саме в день Святої Покрови.
…Познайомилися ми тоді, коли співачка ще не була народною артисткою, а працювала солісткою Черкаського народного хору й іноді виступала із сольними номерами. Початок нашій співпраці поклала пісня «Долі моєї село», написана на музику композитора Олександра Осадчого. Цей твір Раїса відразу ж узяла до свого репертуару, бо село, його люди зі своєю високою мораллю і добротою були неминущою любов’ю співачки.
Відтоді написав для неї чимало пісень. Була серед них і «Дорога до матері» на музику композитора Олександра Злотника. Раїса дуже любила свою маму. Навіть ідучи на останню операцію, артистка попросила: «Якщо станеться лихе, не несіть мене на столичний елітний цвинтар, а поховайте у рідному селі біля могили моєї мами». Цей заповіт було виконано.
Життєвий шлях берегині української пісні Раїси Кириченко був нелегкий. Може, не всі знають, що останні роки вона жила з однією донорською ниркою. І все ж Бог подарував їй після хвороби та операцій іще сім років життя та творчості. Я був серед тих, хто буквально вмовив Раїсу Панасівну знову вийти на сцену. Вона трохи боялася, бо не слухались ноги. І все ж… Коли вперше після перерви Раїса Кириченко з’явилася на сцені Палацу «Україна», люди встали і довго аплодували.
Розповім історію ще однієї нашої з нею пісні. Якось за чаєм у маленькій, але завжди привітній і гостинній київській квартирі, в якій мешкала Раїса Панасівна з чоловіком Миколою Михайловичем, відомим баяністом заслуженим артистом України, співачка попросила: «Вадиме Дмитровичу, напишіть пісню, щоб у ній я відчула саму себе».
Довго думав, які знайти слова, щоб відповідали побажанням співачки. Та фраза за фразою — і народився вірш «Я — горда жінка». Показав написане Раїсі Панасівні. Прочитавши, задоволено усміхнулась. Усмішка мене підбадьорила. Почали працювати з відомим композитором Володимиром Домшинським над мелодією. Уперше пісня «Я — горда жінка» прозвучала на ювілейному концерті уславленої артистки в Національному палаці «Україна». Останні слова пісні потонули у високій хвилі оплесків.
Іще згадується… Після операції Раїсі важко було довго стояти. Вона боялася впасти. Голос звучить, руки в русі, а ось ноги… І коли довелося співати аж три пісні підряд, ми придумали такий хід: на останній пісні я виходжу з-за куліс і ніби запрошую її до танцю. А насправді підтримую її, щоб вона змогла, зіпершись на мою руку, трохи підсобити своїм утомленим ногам. Люди чули лише чарівний голос співачки і тішилися танцем артистки та поета.
Останні роки свого життя Раїса Панасівна активно записувала нові пісні. Поповнився і наш спільний доробок, зокрема піснями «Над моєю долею», «Від весни до літа», «Чаруєш ти», «Бабине літо». Про останню хотів би сказати окремо. Раїса дуже любила цей твір, який, на жаль, не такий відомий, як інші. Є в ньому рядочки:
Роки промчали,
як райдужний вітер,
І зупинилися біля жоржин.
Саме ці слова вибиті на могильній плиті артистки. Жоржини — це не перебільшення. Осінніми днями могила Раїси Панасівни і справді усипана жоржинами.
…Іноді я задумуюсь і доходжу висновку: ота ніша, яку займала Раїса Кириченко в нашому мистецтві, поки що не зайнята ніким. Бо такі митці народжуються ой як нечасто. І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас вселюдський національний талант із таким голосом, із таким великим серцем.
Люди пам’ятають улюблену співачку. Сільська школа на батьківщині артистки, вулиця в Полтаві названі її іменем. Та якось досадно, що на будинку в Києві, де жила Раїса Кириченко, висить скромна меморіальна дошка, яка досі офіційно не відкрита. Герой України, Шевченківський лауреат, народна артистка — хіба вона не заслуговує, щоб її іменем назвали хоча б один мистецький заклад України? А хіба не варта того, щоб у цей жовтневий день наш Палац «Україна» відчинив свої двері людям, які зберуться на вечір пам’яті великої артистки?
У день народження до скромної могили співачки в селі Корещина на Полтавщині прийдуть люди, багато людей. Не знаю, чи будуть серед них наші урядовці. Та головне — Раїсу Кириченко любить і пам’ятає народ, увібравши у своє серце її голос, що переливається всіма барвами української душі.
Вадим КРИЩЕНКО,
народний артист України
«Сільські Вісті» (silskivisti.kiev.ua)
15 жовтня 2013 року № 121 (19014)
Раїса та Микола Кириченки
Джерело: сторінка Всеукраїнського фестивалю «Пам’ять бережуть роки» ім. Раїси Кириченко, світлини подані Ярославом Гавюком.