Богдан Жеплинський

Богдан Жеплинський – дослідник кобзарського мистецтва, бандурист, науковець, інженер хімік-технолог, винахідник, публіцист, громадський діяч

Богдан Жеплинський

Богдан Жеплинський народився 5 квітня 1929 в м.Дрогобич на Львівщині у родині Михайла Жеплинського, учасника національно-визвольних змагань, українського священика-патріота. Музику Богдан полюбив з дитячих років, а найбільшим його захопленням стали кобзарі та бандуристи.

Дитинство Богдана Жеплинського проходило в с. Завадка Риманівська біля м. Дукля на Лемківщині. Початкову освіту здобув у школах сіл Медвежа та Наконечне Перше на Львівщині, пізніше навчався в українській Дрогобицькій державній гімназії, де брав участь у самодіяльних дитячих виставах, у гімназійному оркестрі та гімназійному хорі. Навчаючись Яворівській середній школі № 1 де освоїв гру скрипці.

У 1943 році, у селі Наконечне Перше, Богдан Жеплинський разом з братом Романом організували свій перший музичний колектив – камерний ансамбль (скрипка, альт, віолончель).

Після закінчення Яворівської середньої школи, у 1946 році Богдан Жеплинський поступив на хіміко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту. Тут одночасно з навчанням почав вивчати гру на бандурі у Юрія Сінгалевича, приймав активну участь у капелах бандуристів університету, Львівського Будинку вчителя (керівник Олег Гасюк). Разом з Олегом Гасюком, Михайлом Табінським та братом Романом виступав в складі дуету, тріо та квартету бандуристів, вдосконалював свою майстерність гри на бандурі в Олега Гасюка.

Разом з цим Богдан Жеплинський значно поглибив свої знання з інженерної справи. Культурно-мистецьку діяльність він вдало поєднує з роботою в студентських науково-технічних гуртках, де під керівництвом знаних в університеті та поза його межами учених успішно виконує дослідні роботи в галузі хімії та хімічної технології.

Однак після того, як у Львові було вбито Я.Галана, життя Богдана Жеплинського різко змінилось. У Львові прокотилася хвиля провокацій, арештів, депортацій. Переслідувались і придушувались найменші прояви національного духовного життя, національної культури та свідомості. Не оминули вони й львівських бандуристів. Було арештовано Олега Гасюка, згодом – Михайла Табінського. А 27 квітня 1950 року були арештовані і Богдан Жеплинський з братом та заслані до Сибіру.

В засланні вони працювали на каторжних роботах в Зирянському ліспромгоспі Томської області. У селищі Торба створили капелу бандуристів каторжан. 1954 року капела успішно виступила на обласному конкурсному огляді.

Також в засланні Богданові Жеплинському вдалось продовжити навчання і здобути вищу освіту. У 1956 році він закінчив Томський політехнічний інститут й отримав диплом інженера-хіміка. Потім кілька років працював на хімічному заводі у Пермі. Сюди до нього приїхала Віра Ваврик. Тоді вони й побралися. Вони разом пропагували бандуру та українську пісню на Уралі, організовували концерти. На цей період припадають і його перші наукові праці.

У 1959 році Богдан Жеплинський з родиною повернувся на Україну. Поселився у Новому Роздолі на Львівщині де влаштувався на роботу в місцевому гірничо-хімічному (сірчаному) комбінаті. Тут він разом з дружиною, братом, який також повернувся із заслання та його дружиною організували родинний ансамбль бандуристів, потім – капелу бандуристів «Дністер» та дитячу капелу бандуристів «Струмок», а в Новороздольській музичній школі без відриву від виробництва вів клас бандури, організовував зустрічі з кобзарями та бандуристами, вивчав історію кобзарства.

У 1969 році Богдан Жеплинський переїхав до Львова, де став науковим співробітником Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР. З 1972 року до виходу на пенсію 1992 року місцем його постійної роботи був Всесоюзний науково-дослідний і проектний інститут сірчаної промисловості, де він провадив інтенсивну наукову роботу в галузі технології виробництва сірки. Кобзарство і тут не виходило з сфери його зацікавлень.

Впродовж 1969 – 1985 років він разом із дружиною Вірою створив три капели бандуристів: при Палаці культури заводу «Львівсільмаш» («Заспів»), при Львівському політехнічному інституті та при професійно-технічному училищі № 4. Найбільшу популярність з яких здобула капела бандуристів «Заспів», яка була постійним учасником оглядів художньої самодіяльності Львівської області, її учасники виступали у столичному Палаці культури «Україна», на телебаченні, гастролювали у Ялті та Севастополі.

В цей час Богдан Жеплинський заочно закінчив аспірантуру. Підготував до захисту три кандидатські дисертації – з мистецтвознавства «Кобзарство в Україні», з економічних – «Математичне моделювання та техніко-економічна оцінка розділювальних процесів» та технічних – «Вдосконалення виплавки сірки автоклавним методом» наук. Однак, з відомих причин жодної з них захистити не дозволили. Проте вчений працює дієво і послідовно. Він розробив, зокрема, спосіб одержання сульфіду заліза високої чистоти, який використовується для акумуляторів космічних апаратів, написав низку навчальних посібників з виробництва сірки і т. д.

Після виходу на пенсію Богдан Жеплинський повністю присвятив себе улюбленій справі. Також, при одній зі львівських середніх шкіл він відродив «Галицький ляльковий вертеп» (для якого сам створив ляльки і шопку), якому також приділяє багато праці і часу.

Вихід на пенсію Богдана Жеплинського збігся з проголошенням незалежності України, що значно змобілізувало його і до того неймовірно потужні творчі сили. Він приймає активну участь у кобзарських з’їздах, організації Національної спілки кобзарів (з 1994 – Голова Львівського відділення), наукових конференцій, присвячених кобзарству, семінарах керівників капел бандуристів, виступає в пресі, на радіо і телебаченні, веде гуртки і спецкурси з історії кобзарства та бандурного музикування у школах, профтехучилищах Львова, Львівському національному університеті ім. І.Франка, Львівській духовній семінарії Св. Духа.

В цей час Богдан Жеплинський вводить в науку поняття «кобзарознавство», а у Львівському національному університеті та Львівській духовній семінарії запровадив спецкурси нової дисципліни.

Богдан Жеплинський – автор численних публікацій в наукових збірниках та часописах України, Росії, Польщі, Німеччини, Великобританії, Югославії, Канади, США та Австралії. Перу Богдана Жеплинського належить низка статей у довідкових виданнях «Мистецтво України» (К., 1995), «Енциклопедія сучасної України» (К., 2001), «Українська журналістика в іменах» (Львів, 2000. – № 7; 2001.-№ 8; 2003. – № 10; 2004. -№ 11). Автор книг – «Коротка історія кобзарства в Україні» (2000 р.), «Кобзарськими стежинами» (2002), «Відроджений ляльковий вертеп» (2013) та «Кобзарство і ми» (2014), дві останні у співавторстві Дарії Ковальчук і Мирослава Ковальчука.

Разом з донькою Дарією Богдан Жеплинський підготував до друку (вперше в Україні) книгу «Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник» (Львів, 2011) – унікальна книга, в якій подано творчі біографії 2562 кобзарів, бандуристів та лірників, майстрів кобз, бандур і лір усіх часів, визначних членів окремих ансамблів та капел бандуристів.

Досягнення та праця Богдан Жеплинський візначені низкою нагород: за визначні заслуги у вивченні та пропаганді кобзарства 21 листопада 1997 року Фонд Духовного відродження ім. Митрополита Андрея Шептицького нагородив Боглана Жеплтнського своїм Дипломом, в 2002 році нагороджений дипломом І-го ступеня (лауреат першої премії міжнародного фестивалю «Горицвіт»), 5 квітня 2004 року за заслуги в національно-визвольній боротьбі, в утвердженні та розбудові Української Держави Всеукраїнське Товариство політичних в’язнів і репресованих нагородило Почесною відзнакою «Хрест слави», в 2005 році нагороджений знаком «Відмінник освіти України», в 2006 присвоєно звання «Заслужений працівник культури України», в 2008 році нагороджений медаллю з нагоди 100 річчя генерала Р.Шухевича.

Сімдесяти- та сімдесятип’ятирічні ювілеї Богдана Жеплинського стали справжніми святами у його житті, які засвідчили увагу і повагу до нього широких кіл громадськості.

Помер Богдан Жеплинський 28 серпня 2020 року. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

1. Чорний-Досінчук Микола. Богдан Жеплинський – кобзарознавець, керівник капелі депортованих у Сибір. Свобода. Український щоденник. 12.07.1995, №130, стор. – 3.

2. Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2011, стор. – 4.

3. Життя під срібний передзвін бандур / О. Вертій // Народна творчість та етнографія. – 2006. – №. 2. – стор. 109-117.

4. Бандурист, загартований у Сибіру (до 85-ліття з дня народження Богдана Жеплинського) / М.Мушинка // Народна творчість та етнографія. – 2014. – №. 1. – стор. 132-135.

5. Дарія КОВАЛЬЧУК. «Хто грає – того знають і слухають люди», «Незборима нація», № 8 (222), серпень 2004 р. (текст – nezboryma-naciya.org.ua).

6. Б.М. Фільц. ЖЕПЛИ́НСЬКИЙ Богдан-Михайло Михайлович (esu.com.ua).

7. Зустріч з Богданом Жеплинським з нагоди 85-річчя та презентація двотомника «Кобзарство і ми». 03.06.2014 (lounb.org.ua).

8. Вшанування знаменитого ювіляра. 27.05.2014 «Український погляд» (ukrpohliad.org).

9. Допис (некролог) від 28.08.2020 року від Vasyl Dyakiv на сторінці Наукового Центру «Інституту ГІРХІМПРОМ» у facebook.com.

10. Фото: ukrpohliad.org та lvivexpres.com.

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Серед кобзарів України вийняткове місце належиться Богданові Жеплинському, який є не тільки кобзарем, але й кобзарознавцем. Кожна зустріч кобзарів в Україні відбувається з його активною в участю. Він ті зустрічі організовує, та на них доповідає, а також дописує до преси на різні теми, пов’язані з кобзарством.

Безіменні народні співці віками складали міцні підвалини кобзарських традицій. Спадкоємцями Остапа Вересая і Гната Хоткевича стали кобзарі Місевич, Сінґалевич і Штокалко. Відтак їм на зміну прийшли нові носії кобзарства, серед яких в Галичині видне місце займає Богдан Жеплинський. За освітою Богдан є інженером, але з серцем лірика.

Народився Б.Жеплинський 5-го квітня 1929 року в Дрогобичі. Музику полюбив з дитячих років. На бандурі почав вчитися в організатора першої капелі на Львівщині Юрія Сінґалевича. Одержавши інженерську освіту, став активістом робітничого клюбу, виступав як соліст-бандурист.

За словами Богдана, коли він вчився на IV курсі хеміко-технологічного факультету Львівського Політехнічного Інституту, разом із братом, студентом ІІ-го курсу, грав в інституті в капелі бандуристів. Після трагічної смерти Юрія Сінґалевича продовжував вчитися в його дружини Наталії.

Б.Жеплинський розповідає: «Рік 1949 був дуже непевним – майже кожного дня когось арештували. Вслід за провідником капелі Олегом Гасюком ув’язнили М.Табінського, який перебрав його місце. Тоді прийшла черга перебрати капелю мені. Зближалась весна. Прийшла трагічна квітнева ніч 1950 року. Ми почули: «Собирайтесь! Можете взять только то, что унесете!». Нам, студентам, що жили в тітки, забирати було нічого, крім бандури. Попрощались із заляканою тіткою, поцілувавши сонних дітей, подались до автомашини. Напівтемними вуличками в’їхали до брами пересильного пункту. На подвір’я в’їжджали переповнені машини із за-плаканими людьми. Ми стали розглядатись і зауважили дружину покійного Сінгалевича Наталку. Пригадую, я написав тоді заяву, що це наша тітка, і просив вважати нас однією родиною.

Почалися сірі дні у вщерть забитих депортованими камерах. В тюремному корпусі було багато іншої молоді. Вони просили нас заграти, поспівати. Згодом ми одержали дозвіл грати, але з умовою: «не слишком громко». Ми влаштовували невеликі коридорні виступи. Наталя Сінґалевич теж мала зі собою бандуру, і деколи ми виступали дуетом з братом, або в тріо.

Наприкінці травня нас усіх повезли в «чорних воронах», заґратованих ваго-нах, до нового пересильного пункту Асіно, Томської области. Тут нас змусили підисати документ, що нас висилають в Томську область «на вєчно». Ми були зобов’язані працювати щоденно по 8-12 годин. Незабаром у глухій тайзі на мальовничому березі невеличкої річки виросло нове поселення, яке вони назвали по-кобзарськи – «Торба». Бо й справді, жили ми, відірвані від світу і волі, неначе в якійсь глухій торбі.

Наша гра викликала захоплення в усіх слухачів. А були серед них литовці, латиші, естонці, німці, румуни, поляки. Багато українців бажали вчитись гри на бандурі. У всі релігійні свята відправляв у підпільній землянці о. Богдан Сенета».

Про виступи Торбинської капелі бандуристів на районному і обласному оглядах Томської области, де капеля здобула призове місце, схвалено відгукнулася обласна преса.

У 1990 році, в сорокаріччя масових репресій і депортацій, Львові проходив з’їзд колишніх поселенців у Томську. Схвильовано звучали під блакитно-жовтим прапором їх нескорені пісні».

Вернувшись із заслання, Богдан переїжджає до Нового Роздолу, де з братом і дружиною створюють родинний ансамбль. Далі створюють з братом Романом капелю бандуристів «Дністер», яка швидко завоювала щиру любов глядачів не тільки міст і сіл Львівщини, але й далеко поза її межами. Капеля успішно гастролює по Прикарпатті, виступає в Києві, нагороджується гра-мотами та дипломами.

Про творчу роботу Богдана Жеплинського і його брата Романа Київська студія зняла кінофільм.

В 1968 році Богдан з родиною переїжджає до Львова. В 1970 році створює при Палаці Культури нову капелю бандуристів «Заспів», якою разом із дружиною керує до 1986 року. В капелі «Заспів» грали їх дочка Одарка і син Тарас.

Богдан Жеплинський часто виступає з лекціями, присвяченими розвитку кобзарства в Україні. Понад 40 років він вивчає творчість народних кобзарів та лірників.

Богдан Жеплинський опублікував ряд цікавих статтей, присвячених українським народним інструментам. Серед них – нариси про творчість кобзарів, бандуристів, нову бандуру Василя Герасименка «Львівянку», та інші.

Б. і Р. Жеплинські разом написали декілька оригінальних творів. Серед них «Цвіти, наш Роздол», «Дзвени, бандуро». Невтомний збирач перлин народної творчости, Б.Жеплинський закінчує працю над двотомною монографією «Кобзарі-бандуристи України», в якій поруч з історією кобзарського мистецтва подає 600 кобзарів-бандуристів, починаючи з 16 століття.

Здібний інженер і допитливий науковець, він – автор понад 60-ти публікацій з питань хемічної технології.
У 1988 році був делегатом Першого республіканського з’їзду кобзарів і лірників України. У січні 1989 року його обрано до складу правління осередку Товариства української мови ім. Т.Шевченка.

Наукова і творча праця Богдана Жеплинського відома і за межами України. Він плідно працює на благо рідної науки та культури, бере активну участь у процесах перебудови та скріплення самобутности України.

Микола Чорний-Досінчук
Свобода. Український щоденник
12.07.1995, №130, стор. – 3

Дослідники проблем еліти основними елітарними ознаками вважають: доброзичливість, благородство, гідність, милосердя, сумлінність, етичний інтелектуалізм, здатність творчо мислити, постійний духовний рух, активний пошук, відповідальність.

Аналізуючи історію кобзарства, звичаї, обряди і традиції кобзарів, бандуристів, лірників необхідно признати, що більшости, особливо передовим представникам кобзарства, притаманні усі вищеназвані елітарні ознаки.

Елітарне гасло: «Вимагати від себе більше, ніж інші» – було завжди характерне для кобзарів та лірників, допомагало їм постійно зберігати високий рівень виконавської майстерности та художньої цінности їх репертуару.

Духовний пріоритет кобзарської справи завжди був домінуючим і ставився вище виконавського ремесла. Це добре розуміли не тільки народні співці, але й суспільство, яке завжди високо цінувало і шанувало кобзарство, як свою еліту.

Прототипами кобзарів можемо вважати ще народних співців-гудців княжої доби Бояна, Митусу, Мануйла, які згадуються в старовинних літописах. Музикантів з кобзоподібними інструментами зображено на фресках Софійського собору в Києві, а також на інших старовинних картинах.

В XV–XVII століттях кобзарське мистецтво набуло небувалої популярности. На кобзах і бандурах грали у вищих верствах суспільства, грали на них і селяни, і козаки.

Високе кобзарське мистецтво було відоме і за кордоном. До складу придворних музикантів королів та вельмож часто входили бандуристи.

Великою пошаною кобзарство користувалося на Запорізькій Січі. Елітарні функції кобзарства розуміли та успішно їх використовували у своїй діяльності гетьмани України, зокрема, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа та ін. Так, Богдан Хмельницький дав певні уповноваження кобзареві Макушенкові закріплюючи їх своїм універсалом.

Суспільно-політична роля кобзарства особливо зросла з втратою Україною її незалежності. Про це добре знали поневолювачі, які завжди переслідували кобзарство. Незважаючи на репресії та масові нищення «власть імущими» та поневолювачами, кобзарство, завдяки всенародній підтримці, вижило та збереглося до наших днів.

В усі часи свого існування кобзарство проявляло велику організованість та самодисципліну. Народні співці-музиканти гуртувалися в цехових об’єднаннях-братствах, які відіграли визначну прогресивну ролю у розвитку кобзарського мистецтва. Щоб стати кобзарем, треба було пройти сувору цехову школу, досконало вивчити репертуар, добре оволодіти інструментом.

Велике значення надавалося збереженню давніх кобзарських традицій, які базувалися на своєрідній кобзарській філософії, в основі якої лежали християнська віра і висока моральність, любов до рідного краю та свого народу, вимогливість до репертуару і виконавської майстерности. Культивувалася пошана і дбайливе ставлення до інструменту. Кобза, бандура і ліра вважалися «священними інструментами», а кобзарів та лірників в народі називали «Божими людьми».

Основні кобзарсько-лірницькі традиції були викладені в так званих «Устинських книгах», своєрідних неписаних законах і вказівках, які передавалися усно від вчителя панотця до перевіреного, відданого кобзарству новобранця. Вони служили своєрідними збірниками рекомендацій з освоєння кобзарського мистецтва, і зводом правил поведінки, і устними підручниками вивчення таємної лебійської мови. «Устинські книги» кобзарства чекають своїх дослідників, їх величезне значення важко переоцінити.

Тоталітарний комуністичний режим колишнього СССР робив усе, щоб знищити будь-які прояви славних-кобзарських традицій. Незважаючи на це, окремі кобзарські звичаї, обряди та традиції збереглися до наших днів і далі культивуються в житті та творчості сучасних народних співців.

Кобзарське мистецтво, як явище самобутнє і творче, проявляло величезний вплив на формування суспільної думки та виховання молодого покоління українського народу, зокрема формування рідної еліти в усі історичні часи.

Тепер, в час відродження української держави, відроджується та вдосконалюється і сучасне кобзарське мистецтво. Створена і офіційно визнана Всеукраїнська спілка кобзарів, бандуристів і лірників. Кобзарство стає могутнім інтелектуальним потенціялом України. Використати його багатовіковий досвід та величезні духовні і творчі потенціяльні можливості для формування нового свідомого суспільства – завдання нашої доби.

Б. Жеплинський, вчитель кобзарства Львівської середньої школи № 75
Свобода. Український щоденник
12.09.1996, №174, стор. – 3

Взимку 1997 року дуже врочисто вшановано 50-ліття діяльности кобзарознавця і бандуриста Богдана Жеплинського у Львові. Залю переповнили кобзарі, бандуристи, учні ювілята, делегати різних інституцій тощо. Ювілятові вручено грамоту – духовний фонд відродження ім. Митрополита Шептицького. Відбувся концерт, в якому виступав і дитячий ансамбль «Дударик», якого, до речі, співосновником був Б.Жеплинський. З цієї нагоди ювілят видав власної продукції пропам’ятну серію листівок. Хочу згадати, що син ювілята Тарас цілий час виступав в ансамблі.

Богдан Жеплинський – це кобзарознавець, бандурист, журналіст, публіцист, інженер-хемік, суспільний діяч і в’язень таборів в Сибірі. Вже з цієї загальної характеристики кидається у вічі широкий діяпазон талантів і конструктивної праці інж. Жеплинського. І можна сміливо сказати, що він не змарнував йому Богом даних талантів, але використав їх всеціло на прославу Бога та для добра нашої батьківщини-України. Його праця є багатогранною, колоритною та продуктивною. Жеплинський пройшов тернистий шлях у своєму житті. В 1950 році був безпідставно репресований і засланий в сибірські тайги Томської области, де карався 5 років. Але навіть серед тих нелюдських умов заслання, йому разом з репресованим рідним братом Романом вдалося зорганізувати на засланні капелю бандуристів з репресованих каторжан, до речі, одинокої в історії Сибіру.

Інж. Жеплинський родився 1929 року в Дрогобичі, і його батько о. Михайло був священиком в селі Завадка Риманівська, біля Дуклі, а дідуньо по мамі о. Йосиф Миць був парохом в Медвежій, коло Дрогобича. До школи ходив у Медвежій, Дрогобичі, а потім у Яворові. Вищі студії інженерії в ділянці хемії почав на Політехніці у Львові, а закінчив в Томську, Сибір. Рівночасно вчився грати на бандурі в Юрія Сінґалевича і Олега Гасюка. Грав і співав в капелях бандуристів Львівської Політехніки, Університету та концертував у гастролях. Виступав, як соліст-бандурист на різних концертах. Разом з братом Романом керував капелями бандуристів «Дністер» і «Струмок» та з дружиною Вірою, з дому Ваврик, капелею «Заспів» у Львові. Жеплинський зібрав численний і рідкісний матеріял про кобзарів-бандуристів, лірників, дударів і трембітарів усіх часів. В його картотеці є докладні характеристики понад 2000 народніх музик. Виступає часто з лекціями, концертами, викладає кобзарствознавство в школах Львова, в Львівській Духовній Семінарії і Львівському Державному Університеті ім. І.Франка. Спілкувався і має контакти з такими визначними кобзарями, як Ільченко, Адамкевич, Маркевич, Данилів, Корнієвський та інші. Є автором понад 200 публікацій в наукових збірниках і часописах України та інших країн, а також дописів в енциклопедії «Мистецтво України», та «Українська енциклопедія». Діяльність Жеплинського висвітлена в кількох відеофільмах та у фільмі «Шляхами кобзарськими». Марія Сорока в часописі «Українське слово» починає свою статтю про Жеплинського «Наставник» моттом: «Гомо гоміні гомо ест, а не люпус», себто «Людина людині людиною, а не вовком є» та підкреслює шляхетні риси духа інж. Жеплинського, як релігійність, патріотизм, працьовитість та гуманність.

Богданові вручено 25 авторських свідоцтв за винаходи. Він є активним членом Руху, товариств «Бойківщина», «Просвіта» та кобзарів-бандуристів. Він відродив ляльковий вертеп у Львові, виїжджає в різні місця і пропагує та організує школи кобзарського мистецтва, як останньо в Миколаєві, веде курси і є автором журналу «Бандура» в ЗСА і завершує епохальну працю над «Енциклопедією кобзарства» та споминами зі заслання. Бере активну участь в ювілею 900-ліття міста Дрогобич. Енергію і сили він черпає з любови до правди і справедливости та гарту на стежинах свого життя. Вже здав рукопис своєї книжки «Кобзарськими стежинами».

Одружився в 1956 році, в рік після відбуття 5 років заслання в Сибір, з Ві-рою Ваврик, яка вірно чекала на нього 6 років. Жеплинські мають сина Тараса – також інженера-хеміка, спеціяліста з ділянки скла, науковця-доцента і заочного студента теології Люблінського Університету і диригента церковного хору. Син Тарас викладає на Політехніці у Львові, та як науковець-спеціяліст бере участь у міжнародніх наукових симпозіюмах і конференціях. Доня Дарця є завідуючою в Музеї Мистецтва, а також разом з невісткою Оксаною студіюють катехизацію для дітей у школі і церквах.

Жеплинські втішаються своїми двома внуками.

При кінці хіба можна тільки побажати інж. Богданові Жеплинському ще багато духовної наснаги, здоров’я та передовсім великих ласк Божих в його конструктивній праці на прославу Бога та позитивного розвою державно-культурного життя України.

Д-р Володимир Боднар
Свобода. Український щоденник
06.05.1998, №185, стор. – 4

Після вбивства Ярослава Галана Львовом прокотилася хвиля арештів та депортацій національно свідомого й активного студентства. 1950 року репресували і братів-бандуристів Богдана та Романа Жеплинських. Завезли їх аж у Томську область. Каралися в Зирянському лісгоспі майже п’ять років. У селищі Торба створили капелу бандуристів. 1954 року вона успішно виступила на обласному конкурсному огляді.

1959 року брати повернулися на Батьківщину. Разом із дружинами (Вірою Андріївною та Вірою Теодозіївною) організували родинний ансамбль бандуристів, а згодом – капелу бандуристів «Дністер» та дитячу капелу бандуристів «Струмок».

1969 року Богдан Жеплинський переїхав до Львова, де став науковим співробітником Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР. 1970 року разом із дружиною створив і керував капелами бандуристів при Палаці культури заводу «Львівсільмаш», «Львівської політехніки», Львівському професійно-технічному училищі № 4.

Богдан Жеплинський підготував до друку «Кобзарську енциклопедію». В ній близько 4000 імен. У його картотеці – майже 6000 біографій народних музикантів України. Написав і видав Богдан Жеплинський «Коротку історію кобзарства в Україні» (Львів: Край, 2000). Також видав три серії листівок із біографіями кобзарів. Цікавою є й остання книга пана Богдана – «Кобзарськими стежинами», в якій він розповідає про кобзарів-бандуристів, з якими заприязнився в 1960 – 1970 роках.

Громадськість Львівщини гідно відзначила ювілей Богдана Жеплинського (75-ліття від дня його народження) великим кобзарським вечором, на якому українського подвижника вшанувало багато кобзарів та кобзарських колективів. Можливо, найзворушливим музичним вітанням була пісня «Взяв би я бандуру» у виконанні Соломії Жеплинської – онучки брата Романа.

Голова Львівського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Петро Франко нагородив ювіляра почесною відзнакою «Хрест Слави». Серед багатьох інших виступали на вечорі друзі з дрогобицької гімназії Я. Дацишин та В. Куц (Новицька), які пережили разом із паном Богданом жахи сталінських репресій.

Недаремно в народі кажуть: «Хто грає – того знають і слухають люди». Напевно, саме й тому галицька інтелігенція достойно вшанувала ювілей Богдана Жеплинського. З роси і води, Вам, шановний Богдане Михайловичу!

Дарія КОВАЛЬЧУК
м. Львів
«Незборима нація» Число 8 (222) Серпень 2004 р.

У тому, що на ниві українського народознавства самовіддано працювали представники різних галузей знань, різних професій, занять і зацікавлень є певна закономірність. Поряд з іменами І.Франка, О.Потебні, М.Сумцова та інших учених-філологів маємо й правника П.Чубинського, священиків А.Могильницького та В.Ільницького, відрахованого з числа студентів Харківського ветеринарного інституту «за неблагонадежность поведения» І.Манжуру і т. д. Ця закономірність виявляється, очевидно, не лише в усвідомленні ними виняткової ваги усної народної поезії, народного побуту, мистецтва в духовному розвої нації, а й необхідності збереження сформованих упродовж віків обставин національного буття та розвитку на їх основі народних звичаїв як невід’ємної умови природного поступування нації, насамперед, національних взірців духовної досконалості людини, вишуканості та благородства її духовного світу, становлення її національної самобутності. Спадкоємність цих звичаїв, такого усвідомлення засвідчує й життя та народознавча діяльність інженера-хіміка зі Львова Богдана Жеплинського.

Родина Михайла Жеплинського, учасника національно-визвольних змагань, українського священика-патріота, у якій 5 квітня 1929 року в Дрогобичі народився Богданко, не лише зберігала, а й свято плекала звичаї національного духовного життя, виховувала на них своїх дітей. З покоління в покоління тут передавали переказ про походження прізвища і роду Жеплинських. А він оповідав, що далекі їх предки були чесними, працьовитими та дбайливими господарями, які ввібрали в себе войовничий дух, сміливість та звитягу славних запорізьких козаків. Особливо відзначились брати Григорій та Михайло у бою з турками. Один з них у двобої з самим турецьким пашею відтяв останньому руку. Не поступався в боях відвагою та мужністю й інший. Лицарство цих двох козаків високо оцінив польський король. Він надав їм шляхетський титул, а оскільки брати уславилися вирощуванням ріпи, то й прізвище дали їм Ріпинські (по-польськи писали Жеплінські). Однак братів мало цікавило шляхетство. З роду козаки вони найбільше цінували свободу і волю, готовність будь-якої хвилини захистити рідний край від зайд-ворогів. У сім’ї також зберігалися столові набори з родинними гербами, старі світлини, документи. До того ж дядько по материнській лінії священик Мар’ян Дерев’янко, досліджуючи родовід, назбирав багато й інших матеріалів, від яких віяло історією, загадковими подіями, які так хотілося розгадати малому Богданкові. Усе те збагачувало усе новими і новими знаннями, формувало погляд на світ, його розуміння, заохочувало до шляхетних вчинків, виробляло потребу високих цілей, формувало життєву позицію.

Як і у всіх українських родинах, в родині Жеплинських з побожністю читали «Кобзар» Т.Шевченка. Міцні та хвилюючі враження від прочитаного та народної картини «Козак Мамай» глибоко запали в душу, на все життя визначили зміст народознавчих зацікавлень та народознавчої діяльності Б.Жеплинського. «Жили ми тоді в селі Задавка Римарівська, що біля Дуклі на Лемківщині, – згадував він згодом. – Кобзарі в ці сторони не заходили, але про них та про їх інструмент я знав з оповідань батька та матусі. А перше моє зацікавлення цим інструментом тісно пов’язане з «Кобзарем» Г.Шевченка, однією з книжок, з якої я вчився пізнавати букви і відчувати перші слова. Малюнок кобзаря з поводирем, видрукуваний у «Кобзарі», пов’язувався в моїй уяві з чимось величним і героїчним, рідним, дорогим і привабливим. А ще був у нас вдома старовинний образ із зображенням легендарного козака Мамая, який сидів під дубом біля коня, серед численної зброї та амуніції з кобзою в руках і, хвацько підкрутивши вуса, неначе всміхався до мене і хотів сказати: «Дивись, який гарний інструмент у мене!» З тих пір кобза та бандура стали предметом мого зацікавлення, і я не оминав нагоди, щоб довідатись щось нового про ці інструменти і виконавців на них»1. Мрія побачити живих, правдивих кобзарів не давала спокою хлопцеві на кожному кроці, а ще до того батько пообіцяв придбати йому бандуру і допомогти навчитися самому грати на ній. Щастю Богдана не було меж. Ця мрія не полишала його і тоді, коли навчався у початкових Вселюдних школах сіл Медвежа та Наконечне 1 на Львівщині, в українській Дрогобицькій державній гімназії, Яворівській середній школі № 1 та Львівському політехнічному інституті, де брав участь у самодіяльних дитячих виставах, у гімназійному оркестрі та гімназійному хорі. Захоплений музикою у 1943 році разом з братом у селі Наконечне 1, що біля Яворова, створює свій перший музичний колектив – камерний ансамбль (скрипка, альт, віолончель). Пожадливо вбирає в себе дивосвіт народного мистецтва Бойківщини та Лемківщини. Любов до музики, до української народної пісні уже в студентські роки (1946-1950) приводить його, зрештою, на вулицю Францішканську (тепер Короленка) у Львові, де в одному з будинків мешкав тоді Юрій Сінгалевич, знаний у краї бандурист. Відтоді почався новий період у житті Богдана Жеплинського.

Людина широких зацікавлень, здібний педагог та організатор культурно-мистецького життя в Галичині Юрій Сінгалевич співпрацював з націоналістичним підпіллям, передовою інтелігенцією краю, за що зазнав утисків та переслідувань німецькою та комуністичною окупаційними владами. Однак і за таких обставин він, кинувши виклик тим утискам і переслідуванням, гуртував довкола себе національно свідому молодь, щиро дбав про її духовне зростання. Мистецтво кобзарів та бандуристів було для нього вельми вдячним ґрунтом у такій роботі. Українські народні пісні, насамперед історичні, та думи у його виконанні створювали особливі обставини навколо нього, збуджували і викликали бажання глибше пізнати благородство і вишуканість світу української духовності, усебічно осмислити зв’язок часів, гострим проблемам сьогодення надати злободенного змісту, визначаючи тим самим і своє місце в житті, його мету, сенс і цінність. Тож цілком закономірно, що навколо Юрія Сінгалевича зібралась талановита, свідома свого патріотизму молодь. Саме з її кола згодом вийшли такі талановиті бандуристи, педагоги та організатори культурно-мистецького життя в Галичині та за кордоном, як Зіновій Штокалко, Олег Гасюк, Юрій Данилів, Наталія Сінгалевич, Володимир Дичак, Всеволод Васильківський, Мирослава Гребенюк, Михайло Табінський та інші. Пожадливо бере уроки гри на бандурі у свого вчителя і студент Львівської політехніки Богдан Жеплинський. Спілкування з друзями-однодумцями, успіхи в оволодінні грою на бандурі облагороджують, надихають, додають сил до подальшої праці. Заповітна мрія дитинства стає дійсністю. Богдан бере якнайдієвішу участь у капелах бандуристів Львівської політехніки, Львівського Будинку вчителя (керівник Олег Гасюк). Разом з Олегом Гасюком, Михайлом Табінським та братом Романом також виступає в складі дуету, тріо та квартету бандуристів, одночасно з навчанням на хіміко-технологічному факультеті Львівського політехнічного інституту вдосконалює свою майстерність гри на бандурі в Олега Гасюка.

Як і далекі його предки, студент Богдан Жеплинський залишається байдужим до високих титулів, карколомного сходження по сходинках службової кар’єри. Утвердження в різних верствах своїх земляків національної духовності, формування у них національної свідомості та дієвої життєвої позиції він визначає як основне і невідкладне завдання свого житгя.

Разом з тим Богдан Жеплинський дієво поглиблює свої знання з інженерної справи. Культурно-мистецьку діяльність він вдало поєднує з роботою в студентських науково-технічних гуртках, де під керівництвом знаних у вузі та поза його межами учених успішно виконує дослідні роботи в галузі хімії та хімічної технології. З тим приходить усвідомлення змістовності життя, народжуються нові захоплюючі плани, ідеї.

Однак так було недовго. Відоме вбивство Я.Галана повело за собою відповідні наслідки. У Львові прокотилася хвиля провокацій, арештів, депортацій. Переслідувались і придушувались найменші прояви національного духовного життя, національної культури та свідомості. Не оминули вони й львівських бандуристів. Було арештовано Олега Гасюка, згодом – Михайла Табінського. Тож цілком закономірно, що після концертних виступів капели бандуристів Львівської політехніки в Москві Богдана Жеплинського разом з братом було арештовано і заслано на каторжні роботи до Сибіру в Томську область. Така ж доля спіткала й інших самодіяльних митців-бандуристів, їх друзів. Львів огорнули тривога, неспокій, лихі передчуття.

Кожна ніч проходила в неймовірному напруженні: не лише арешти, а й чутки про те, що львів’ян чекають нові виселення, не були безпідставними, адже всі добре знали, що в Сибіру вже є спецпоселення, а щоночі приходили до когось, забирали і вивозили невідь-куди. 27 квітня 1950 року Богданові Жеплинському запам’яталося назавжди. «Я сидів серед книг на квартирі у тітки (що по вул. Морозенка) і готувався до чергового іспиту, – з болем згадує він. – Брат уже спав. Було пізно, десь близько півночі. Раптом нічну тишу пронизали притишені голоси. Затупали важкі чоботи по сходах. В двері загрюкали, хтось почав сильно бити кулаками… Тітка відчинила двері, і в хату ввірвалося шість-сім здорованів, на чолі з миршавеньким чоловіком в окулярах. Біля входу стривожено принишкла двірничка з мужем. «Будете за понятих!» – кинув до них котрийсь з прибулих і замахав оголеним пістолетом. Брутально розбуджено брата, і хтось із прибулої компанії зачитав з папірця: «Решением тройки вы выселяетесь в удаленные места». І згодом докинув: «Собирайтесь. Можете взять только то, что унесете!». Нам, студентам, що жили на квартирі у тітки, і забирати було особливо нічого. Попрощались з заплаканою тіткою і, поцілувавши сонних її дітей, наших сестринників, через деякий час ми з братом вже сиділи на своїх валізах з бандурами за плечима на вантажній автомашині, що з кількома озброєними конвоїрами стояла на вулиці поруч з будинком, де ми жили. На машині на своїх скромних пожитках вже сиділи кілька інших людей, товаришів нашої спільної долі»2. На подвір’ї тюрми вже було багато заплаканих людей. Серед них – старенькі, учні шкіл, діти. А машини все прибували і прибували. Тут же зустріли і дружину Юрія Сінгалевича пані Наталію Сінгалевич. Богдан Жеплинський написав заяву тюремному начальству, в якій вказав, що Наталія Сінгалевич є їхньою тіткою, тому їх поселили в одну камеру. Душа і серце клекотіли гнівом, обуренням, протестом. Але як діяти? Чим заявити про свою непокору за даних обставин? І на допомогу в’язням знову приходить бандура. Усі просили заграти і заспівати таких рідних і дорогих пісень, бо ж то – подих свободи і волі. Та грати і співати суворо заборонялось. Однак брати Жеплинські, Наталія Сінгалевич, їх друзі наполегливо вимагали такого дозволу. У відповідь на ці домагання заборону було знято з умовою грати й співати «не особо громко и без лишнего шума». Під арештом, у в’язниці – це вже перемога, перемога, що окрилювала і додавала сил вистояти не лише бандуристам, а й тим, хто їх слухав. Срібний передзвін бандур вселяв віру й надію на краще.

Наприкінці травня допити закінчились. В’язнів у закритих «чорних воронах» перевезено в заґратовані вагони і великим ешелоном, під охороною озброєних вартових, відправлено зі Львова. «Коли зникав з виду шпиль Високого Замку, за яким ми спостерігали через ґрати і щілини вагона, – знову згадує Богдан Михайлович, – весь вагон, в якому ми їхали, заридав. Довелось підбадьорювати наших друзів по недолі, твердити, хоч і самим не дуже вірилось, що скоро знову ми побачимо рідний Львів. Дорога була далекою, і знову в пригоді ставали нам наші бандури»3. Роки заслання – то роки випробувань на вірність раз і назавжди обраним життєвим принципам та ідеалам, на вірність своїм далеким козацьким предкам. Богдан Жеплинський не лише з честю пройшов через ці випробування, а й знову вийшов з них переможцем.

Подиву гідна праця Богдана Жеплинського по вивченню і пропаганді мистецтва кобзарів та бандуристів на засланні. Важко навіть уявити моральний стан ні в чому не винних каторжан, яких без будь-якого слідства і суду, навіть без засвідчення найменшого звинувачення, позбавлених елементарного права на захист, якого не позбавляють навіть кримінальних злочинців, даючи їм певний термін засуду, баржею вивозять на пустельний берег сибірської річки Чулим і висаджують на невеликій галявині серед глухої тайги, прирікаючи на каторгу «на вечность». Згодом до них під’їхало дві підводи. Як на невільничих ринках оглядали кожного, відбираючи «подходящий товар». Відібраних, у тому числі братів Жеплинських і Наталію Сінгалевич, поселили у напіврозвалених дерев’яних бараках, де колись мешкали каторжани. Та недовго судилося бути й тут. Під наглядом конвоїра їх знову переправляють у ще глухіший район дикої сибірської тайги. На новому місці їх чекали ще близько тридцяти спецпоселенців. Жити довелося у двох військових наметах та одному нашвидкоруч спорудженому шалаші-барані. Сходило тепле літо, наближалась холодна сибірська зима, і каторжани поспішали збудувати придатне для життя в таких умовах житло. Звернімо увагу: спецпоселення не мало навіть назви. Порадившись, назвали його по-кобзарськи – Торба, бо й справді жили тут відірвані від світу і волі, неначе в якійсь зав’язаній торбі чи щільно закритій скрині. Кожен день був виснажливим і морально, і фізично. Каторжани мали організувати нову ділянку заготівлі, тому їм «наказано було рубати ліс, підтягувати його до річки, а весною пускати його вплав по течії»4. Працювали по 12 і більше годин щодоби. Де вже було думати про бандуру? Хтось би впав у розпач, зневірився, підкорився обставинам, став дбати про щось інше. Та не з таких були Богдан і Роман Жеплинські, Наталія Сінгалевич, їх друзі, бо ж не самозабувалися на чужині, завжди пам’ятали, що вони – українці, що вони козацького роду. А щоб нагадувати про це іншим, у вільний від каторжних робіт час грали на бандурах, під їх супровід виконували українські пісні. Над глухою тайгою аж до неба зринали дзвінкі українські мелодії, захоплювали литовців, естонців, німців, молдаван, румун, росіян, поляків, з якими бандуристи ділили гірку долю. Та й не просто захоплювали, а в багатьох викликали бажання навчитися грати на цьому чарівному інструменті.

Кількох привезених з собою з України бандур для всіх не вистачало. Отож взялися за їх виготовлення. То байдуже, що тут не було відповідних умов для такої тонкої роботи. Колись Юрій Сінгалевич навчив свого учня виготовляти бандури, і ці знання тепер знадобилися Богданові Жеплинському. З кишок звірів виготовляли струни, знайшли спосіб пристосувати для цього й деревину кедра. Робота згуртувала каторжан, і вже невдовзі Михайло Петрів, Іван та Гриць Орські, Ірина Монастирська, Володимир Чучман, Мирослава Захаревич та інші, беручи уроки у пані Сінгалевичевої, братів Жеплинських, чудово вправляли на бандурі. Пані Надія Цюцюра організувала хор, її чоловік Ярослав – невеликий танцювальний гурток. Разом з тим у монотонне каторжанське життя вливався справді волелюбний український дух. Що це значило для каторжан? «Багато і дуже багато. Ми відчували плече один одного, побратимство, як і колись козакам у турецькій неволі, усе те зігрівало нас своїм теплом. Ми усвідомлювали, що Україна для нас не вмерла, отже необхідно знаходити сили жити для неї, йти до неї! І ми це робили!», – відповідає Богдан Михайлович. Справді-бо, у тій згуртованості та побратимстві знаходила свій розвиток нескореність і волелюбність українського козацтва, оспіваного у невільницьких думах-плачах, мов той фенікс з попелу оживала національна історія.

Знаменно, що в цьому пеклі радянської дійсності, на дні так цинічно й брехливо хваленого суспільства «свобод і демократії», коли навіть у грі на бандурі вбачали загрозу державі, у Богдана Жеплинського виникає задум підготувати науково-довідкову працю про кобзарів, бандуристів та лірників України, якій він присвятив усе своє життя. Ця думка з’явилася ще у студентські роки. У музеях не раз бачив кобзи, бандури, ліри. Вони привертали його увагу, бо ж не раз чув майстерну гру свого вчителя Юрія Сінгалевича. Але хто виготовляв їх? Хто грав на них? Які думи й пісні виконувались під їх супровід, воскрешаючи у пам’яті поколінь національну історію? На ці питання не давали відповіді ні екскурсоводи, ні будь-хто інший. Знати ж усе це так потрібно, аби не переривався духовний зв’язок поколінь. Безсонними ночами, на каторжних лісозаготівлях, під час концертів у Торбі зринали у пам’яті зустрічі зі своїм наставником Юрієм Сінгалевичем, з кобзарями та лірниками на Калічій горі у Львові. У розмовах вони не раз натякали: добре було б зберегти імена народних співців-музикантів для нащадків, для історії! Гнітючі обставини життя, відродження мистецтва бандурного музикування на каторзі загострювали відчуття такої потреби. Врятувала ж Леся Українка разом з Климентом Квіткою та Філаретом Колессою українські народні думи у виконанні кобзарів! Бодай коротенькі біографії народних співців-музикантів також необхідно передати нащадкам. Поступово визріває побудова таких статей-довідок. Вони, на думку Богдана Жеплинського, мають містити основні відомості про життя, опис репертуару кобзаря, бандуриста чи лірника та літературу про нього. До цього спонукали і вже зібрані матеріали. Помираючи, Юрій Сінгалевич заповів Богданові Жеплинському недоступні тоді «Матеріали до української етнології», на сторінках яких були видрукувані біографії кобзарів, від яких Філарет Колесса записував думи й пісні. У спадок від учителя перейшов йому й машинописний варіант статті Г.Хоткевича «Воспоминания о моих встречах со слепьіми». Виписані звідти біографії кобзарів доповнив довідками про свого наставника Олега Гасюка, інших бандуристів, котрих добре знав. Але те все залишилось у Львові. Відтак Богдан Михайлович зав’язує нові знайомства і розмови з репресованими, багато нового довідується від них про кобзарів, бандуристів та лірників, усе те запам’ятовує і в міру можливостей занотовує до свого записника. Тим записником спочатку була кора берези. Згодом усе переніс на папір, додав туди і розповіді репресованих про безіменних лірників та кобзарів, про бандуристів Костянтина Місевича, Дмитра Гонту, Михайла Телігу, Володимира Шуля, Данила Щербину, Київську (1918 р.) капелу бандуристів і т. д. Разом з тим розгорталося й культурно-мистецьке життя спецпоселенців. Учасники капели бандуристів Іван Сірський та Роман Жеплинський створили кілька невільницьких пісень. Під орудою Миколи Охрімовича за дієвої участі його сестер та товаришів по недолі у селищі Біхтуїл українська молодь створила драматичний гурток. Українські вистави за п’єсами «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка у постановці цього гуртка також дивилися українські спецпоселенці селищ Торба та Чорний Яр. Під впливом побаченого і почутого в їх уяві поставала Україна, рідні, близькі, друзі, задля яких хоті-лося жити і плекати мрію про повернення на Батьківщину. Хоча доводилося працювати напівпідпільно, під суворим наглядом кагебістів, набирала сил і капела бандуристів. Невдовзі митці-каторжани брали участь у районному (у Зирянці) та обласному (в Томську) оглядах художньої самодіяльності, у яких завоювала призові місця. «Звідки вони тут взялися, оці чарівні співучі українці?» – не раз самі себе запитували глядачі. В той же час із-за куліс за ними стежив кагебіст. Однак про ці виступи навіть було опубліковано схвальні відгуки у місцевій пресі, а українці, які там жили і слухали бандуристів, назавжди зберегли у своїх душах і серцях срібні переливи рідних мелодій.

Вольовий, цілеспрямований, наполегливий і на засланні в сибірській тайзі Богдан Жеплинський робить усе аби закінчити навчання і здобути вищу освіту. У 1956 році він закінчує Томський політехнічний інститут й отримує диплом інженера-хіміка. Потім кілька років працює на хімічному заводі у Пермі. Сюди до нього приїжджає Віра Ваврик. Тоді вони й побралися. Разом пропагують бандуру та українську пісню на Уралі, організовують концерти.

І ось знову довгождана Україна. У великих містах йому не дозволяють прописуватися, тому 1959 року Богдан Жеплинський з родиною переїжджає до Нового Роздолу на Львівщині, де влаштовується на працю в місцевому гірничо-хімічному (сірчаному) комбінаті. Одразу береться за організацію культурно-мистецького життя міста. Разом з братом Романом, який також повернувся із заслання, дружинами Вірою Андріївною та Вірою Теодозівною створюють родинний ансамбль бандуристів, потім – капелу бандуристів «Дністер» та дитячу капелу бандуристів «Струмок», а в Новороздольській музичній школі без відриву від виробництва веде клас бандури, організовує зустрічі з кобзарями та бандуристами, вивчає історію кобзарства. Це завдяки його старанням новороздольці слухали «Запорізький марш», «Суд Байди», «Євшан-зілля», «Про Морозенка», «Ой не пугай, пугаченьку» та інші твори у виконанні роменського кобзаря Євгена Адамцевича. Організовував він зустрічі з кобзарем і в інших містах. «У Трускавці вітали мене учасники капел бандуристів «Струмок» та «Дністер». Казали: «Співцю «Євшана» – сердечна шана! І заграли та заспівали на мою честь», – ділився враженнями від тих зустрічей Євген Адамцевич5. Щедро передавали Жеплинські свій досвід гри на бандурі молодим робітникам, інженерам Новороздольського комбінату та учням місцевої школи, поглиблюючи самоусвідомлення ними призначення бандури і пісні у формуванні духовної культури та національної свідомості. Самодіяльні митці швидко здобули визнання не лише у рідному краї, а й далеко за його межами. З творчими здобутками капелян вітають Платоніда Хоткевич, дружина Гната Хоткевича, композитор Анатолій Кос-Анатольський, знані учені Григорій Нудьга, Ярослав Ісаєвич, Володимир Грабовецький, Ярослав Дашкевич та інші. Про о них Київською кіностудією знято кінофільм. Одне слово – діяльність Богдана Жеплинського здобуває загальне визнання, стає природною складовою культурно-мистецького та духовного життя краю. Мрії, творчі плани, пронесені через жорстокі сибірські випробування, стають дійсністю. «На жаль, з ростом популярності капели зростає й тиск на колектив «власть імущих», – розповідає Богдан Михайлович. – А після арешту братів Горинів почались переслідування і нас з братом. Мені заборонили друкувати статті про кобзарство, не дозволили захистити дисертацію, давши зрозуміти, що ми з братом у Новому Роздолі persona non grata. Брат був переведений працювати в Яворівський сірчаний рудник, а згодом у пошуках нового місця праці виїхали з Нового Роздолу і ми з дружиною. Діяльність капел без надійного керівництва призупинилася, а потім вони саморозпустилися».

Однак Богдан Жеплинський не з тих, хто здається перед жорстокими ударами долі. Переїхавши у 1969 році до Львова, уже з перших днів розпочинає організацію нової капели бандуристів, дбає про те, щоб вона була діяльна, привертала до себе увагу найрізноманітніших прошарків тогочасної Галичини і всієї України, формувала у них тонке і вишукане естетичне чуття, історичну пам’ять, багатогранний духовний світ. Поставлені завдання визначили й основоположні підстави та напрями творчої діяльності організатора та художнього керівника капели, її учасників. Відтак основну ставку робить на молодь, адже молодь – це не лише почин, дієвість, це, насамперед, майбутнє, отже й доля національної духовності. Звичайно, після фактичного саморозпуску новороздольських капел «Дністер» та «Струмок», що стало своєрідним протестом проти переслідувань, під пильним наглядом «недремного ока» працювати було не лише неймовірно важко, а й ризиковано. Але Богдан Жеплинський свідомо йшов на цей ризик, вишукував найменші можливості здійснення своїх творчих планів. Найперше до участі у створюваній капелі залучає учнів львівських профтехучилищ, молодих робітників заводу «Львівсільмаш», добирає відповідний репертуар – від історичних пісень про Довбуша до коломийок. Так при Палаці культури «Львівсільмашу» було зорганізовано капелу бандуристів «Заспів». Та капеляни не просто училися майстерності гри на бандурі і виконанню пісень під її супровід, вони наближали до себе слухачів, оживляли історію, осучаснювали звичаї рідного краю, давали їм нове життя. У наполегливій праці молодих бандуристів ненав’язливо, якось само по собі приходило ус-відомлення морального обов’язку перед минулим, теперішнім і майбутнім свого народу. З учнів профтехучилищ і робітників формувались яскраві естетично розвинуті особистості, люди високої культури помислів, поведінки, на основі чого формувався увесь уклад їх життя.

При капелі Богдан Жеплинський організовує ансамбль українських народних музичних інструментів, відновлювались народні звичаї колядування, проводились зустрічі з видатними кобзарями та бандуристами, письменниками, композиторами, студентською та учнівською молоддю, військовиками. Усе це згуртовувало, ріднило капелян. Окремі з них тут знаходили свою долю. Тож цілком закономірно, що й весілля Олі Друк, Ганни Гурман, Івана Мулика з відродженням народних обрядів грали також разом. «Заспів» не лише набирав сил, а й здобув визнання. Капела постійно бере участь в оглядах художньої самодіяльності Львівської області, її учасники виступають у столичному Палаці культури «Україна», на телебаченні, гастролюють у Ялті та Севастополі, налагоджують творчі зв’яз-ки з Ялтинською капелою бандуристів ім. С.Руданського (керівник Олексій Нирко), схвальні відгуки про «Заспів» друкують газети «Вільна Україна» (Гурман А. Наш «Заспів». – Л, 1979. – № 6 (10157) від 2.06), «Зоря» (Кліщ С. Спасибі за пісню. – м. Яворів Львівської обл., 1979. – № 129 (5089) від 30.10), «Крымская правда» (Нырко А. Возьми мою песню. – 1982. – № 175 (17690) від 28.07), «Вісті з України» («Грай, бандуро!» – 1983. – № 42, жовтень) і т. д.

Як бачимо, багатий досвід Богдана Жеплинського як організатора та керівника капел бандуристів, як і діяльності інших подібних колективів, по формуванню духовного світу свого сучасника, насамперед молоді, заслуговував не лише на уважне вивчення та узагальнення, а й на повсюдне його поширення і утвердження по всій Україні. Його й справді вивчали та узагальнювали, але… таємно. Коли капела досягла найвищого рівня художньої майстерності, а її виступи користувались незмінним успіхом у слухачів, компартійне керівництво заводу сполошилося: що це? буржуазний націоналізм? До того ж і керівник «бывший репрессированный, ненадежный». Після переслідувань та утисків капелу було розформовано, розпродано однострої та знаряддя бандуристів. Замість здорового способу життя молоді народжувалася пустка. Важко у це повірити. Але усе це не сон, не вигадка. Усе це – дійсність 70–80-х років XX століття, дійсність, у якій корені винародовлення нації, дійсність, яка розчистила шлях до морального і духовного занепаду нових поколінь, яке так щедро вихлюпнуло увесь свій бруд на естраду, телеекрани, на вулиці сіл і міст, у душі наших сучасників. Ми ж розводимо руки: «Що вдієш? Такий, мовляв, час!» А хто ж творить цей час?! Правда, традиції капели «Заспів» продовжив ансамбль бандуристів під такою ж назвою при Львівській політехніці. Його керівником стала спочатку Віра Андріївна Жеплинська, потім їх син Тарас, тепер доцент хіміко-технологічного факультету. Нині ж капела працює під орудою Христини Залуцької. «Заспів» живе, чарує своїм мистецтвом не лише своїх слухачів у Галичині, а й на Півдні та Сході України, у Польщі. Це вселяє віру у незнищенність краси, твореної нашим народом у негоди та лихоліття упродовж віків, віру в те, що сотні, тисячі таких колективів знову відродяться в новій, справді незалежній Україні, вдихнуть свіже повітря національних звичаїв у наше повсякденне життя і ми подолаємо ту моральну та духовну недугу, яку переживаємо нині.

За таких обставин Богдан Жеплинський продовжує дієву науково-дослідну роботу. Заочно закінчує аспірантуру. Одну за одною готує до захисту три (!) кандидатські дисертації – з мистецтвознавства «Кобзарство в Україні», з економічних – «Математичне моделювання та техніко-економічна оцінка розділювальних процесів» та технічних – «Вдосконалення виплавки сірки автоклавним методом» наук. З відомих причин жодної з них захистити не дозволили. Проте вчений працює дієво і послідовно. Він розробляє, зокрема, спосіб одержання сульфіду заліза високої чистоти, який використовується для акумуляторів космічних апаратів, пише низку навчальних посібників з виробництва сірки і т. д., продовжує укладати розпочатий на засланні словник-довідник про кобзарів, бандуристів та лірників України, виступає у різних періодичних виданнях України, Польщі, Югославії, Німеччини, Англії, США та інших країн зі статтями з історії кобзарства, обирається членом редколегії єдиного в світі часопису «Бандура» (США), першим вводить в науку поняття «кобзарознавство», виконує задум та формує сукупність основоположних підстав «Історії кобзарства в Україні», веде велику роботу з пропаганди інших галузей українського народознавства.

Провідною ідеєю усієї роботи Богдана Жеплинського як кобзарознавця стало збереження для пам’яті нащадків якнайбільшої кількості імен народних співців-музикантів та дослідження становлення і розвитку їх мистецтва. «Кожен з них творив національний духовний світ свого сучасника, світ, який потім передавався з покоління в покоління, на давав згаснути волелюбним ідеям наших предків, відтак кожен не може бути забутим і не пошанованим своїми нащадками», – таку своєрідну обітницю склав собі Богдан Михайлович. Зміст цієї обітниці він розумів не як гасло, а як щоденну саможертовну працю по увічненню пам’яті народних співців-музикантів. Особливо хвилювало те, що утиски, переслідування дослідників кобзарства, заборони кобзарської тематики переривають спадкоємність наукових звичаїв Пантелеймона Куліша, Порфирія Мартиновича, Льва Жемчужникова, Лесі Українки. Філарета Колесси, інших учених, що у мороці століть губляться імена, в задусі комуністичного режиму відходять учасники і очевидці драматичної історії українського кобзарства. Виснажливу працю після щоденної роботи, довгими недоспаними ночами, вихідні дні, відпустки Богдан Жеплинський присвячує здійсненню своєї обітниці. Підтримка родини, друзів додають сил. Доводиться працювати за досить скрутних обставин, нерідко ж – підпільно, чи то напівпідпільно, не раз наражаючись на провокації КГБ. Навіть випадкові зустрічі з різними людьми, побіжні згадки про кобзарів у газетних і журнальних публікаціях, чийсь принагідний спогад кличе Богдана Михайловича в дорогу, до праці в архівах, спонукає до листування.

Сьогодні він уже й не пам’ятає, хто з кобзарів десь на початку 60-х років минулого століття порадив звернутися до Івана Панченка, знаного у Києві бандуриста. Відразу ж знайшов час і за кілька днів уже був у Києві, у скромній, але гостинній господі народного музики. Зав’язалася розмова, слово за словом оживали у спогадах імена Єгора Мовчана, Павла Носача, Георгія Ткаченка, Павла Чемерського, Петра Дугіна, цікаві історії з їх життя і творчості. За допомоги Івана Панченка зустрівся й з Анатолієм Білоцьким. Розговорилися. І тут же бандурист пригадав, як одного дня 1939 року він, офіцер Червоної Армії і український бандурист, у Яворові на Львівщині дав концерт. Був він тоді не в офіцерській амуніції, а у вишиваній сорочці та шароварах і до глибини душі зачарував десятирічного хлопчика, котрий з Наконечного прийшов послухати «правдивого бандуриста з Великої України». Тим хлопчиком був не хто інший як Михайлик Жеплинський. Ось така зустріч відбулася через кілька десятиліть. Усе те запам’ятовував, занотовував до записника, бо ж кожен новий факт знову кликав його у дорогу.

Прикметний і такий випадок. У Львівському історичному музеї серед експонатів періоду громадянської війни побачив бандуру. Стрепенулась душа, частіше забилося серце: чия вона? На щастя на ній побачив напис: «Бандура козака С.В.Топірця». Про історію знаряддя цього козацького бандуриста розпитав працівників музею. І хоч Степан Топірець народився в с. Курган, що неподалік Лебедина на Сумщині – виявилося, що доля закину-ла його до Львова. Як про козацького музику про нього знає не так багато людей. Тож Богдан Жеплинський знову-таки не забарився з гостиною до старого козака.

– Степан Васильович Топірець, гвардії старшина у відставці першого кінного корпусу козацтва, – клацнув той закаблуками і міцно потис руку несподіваному гостеві, коли Богдан Жеплинський з’явився перед ним на обійсті бандуриста. Скільки було задушевних розмов, теплих, припорошених часом спогадів. Разом переглядали світлини, під срібний передзвін козацької бандури обмінювалися думками. Вони й покликали до роботи над нарисом «Бандура, гартована в боях» – чи не єдиній публікації про С.Топірця. Богдан Жеплинський опублікував світлини бандуриста, біографічну довідку. Так повернулося із забуття ще одне славне ім’я. А скільки їх було до цього і потім. Юрій Данилів, Костянтин Місевич, Маргарита Боно-Місевич, Ігор Рачок, Остап Кіндрачук, Микола Сарма-Соколовський, Ганна Білогуб-Вернигір… Про кожного з них розповів Богдан Жеплинський щось нове, цікаве . Завжди підтримував і підтримує молодих. Його батьківській підтримці завдячують угорець Лайош Молнар, який чудово оволодів грою на українській бандурі, й Тарас Дороцький та Олег Коваль.

Тісні зв’язки з видатним дослідником козацтва і кобзарського мистецтва Іваном Шаповалом, кобзарями Олексієм Чуприною, Євгеном Адамцевичем, співпраця з подвижниками кобзарства та бандурного музикування Олексієм Нирком, М.Шпірним, Андрієм Омельченком, Іваном Немировичем, Миколою Скірком, підтримка Максима Рильського і т. д. завершилися підготовленим у 1970 році до друку двотомним словником-довідником про кобзарів, бандуристів та лірників. Він містить понад 4 000 біографічних довідок, згадок про народних співців-музикантів, опис їх репертуару, список літератури (542 джерела) про них, додатки. Видавництво «Музична Україна» розпочало підготовку до друку цієї неповторної в історії кобзарс-тва праці. Надзвичайно скромний, Богдан Михайлович не подав на сторінках «Словника» жодних відомостей про себе, хоча у тому чотиритисячному ряду його ім’я мало зайняти і усе-таки колись займе своє місце. Та попри все й тут «Словнику» судилася лиха доля: після звільнення з роботи Петра Шелеста по Україні прокотилася нова брежнєвська хвиля репресій. На кобзарську тематику було накладено суворі заборони, пропагандисти і дослідники цього виду українського народного мистецтва зазнали переслідувань, утисків, погроз звільнення з роботи, а студенти – з навчальних закладів. Будь-які спроби Богдана Жеплинського видати свої праці з історії кобзарства обертались для нього та його брата Романа нагадуваннями про сибірське минуле, «неблагонадійність», новими утисками. Однак він продовжує свою працю, бере участь у підпільних зібраннях кобзарів та бандуристів, спілкується з Іваном Гончарем, Борисом Кирданом, далі збирає матеріали про кобзарів, бандуристів та лірників в Україні, на Кубані, в Сибіру та країнах далекого і близького зарубіжжя, готує нове, поглиблене і доповнене видання словника-довідника.

Неважко зрозуміти, з якою радістю зустрів Богдан Жеплинський здобуття Україною незалежності. Людина пенсійного віку, з підірваним здоров’ям, він бере дієву участь у кобзарських з’їздах, організації Національної спілки кобзарів, наукових конференцій, присвячених кобзарству, семінарах керівників капел бандуристів, виступає в пресі, на радіо і телебаченні. З-під його пера виходить «Коротка історія кобзарства в Україні» (2000 р.)6 та книга спогадів, розвідок і нарисів «Кобзарськими стежинами» (2002 р.). Він видає три комплекти листівок-фотопортретів кобзарів та бандуристів України, веде гуртки і спецкурси з історії кобзарства та бандурного музикування у школах, профтехучилищах Львова, Львівському національному університеті ім. І.Франка, Львівській духовній семінарії Св. Духа. Перу Богдана Жеплинського належить низка статей у довідкових виданнях «Мистецтво України» (К., 1995), «Енциклопедія сучасної України» (К., 2001), «Українська журналістика в іменах» (Львів, 2000. – № 7; 2001.-№ 8; 2003. – № 10; 2004. -№ 11).

Глибоко усвідомлюючи виняткове значення народного мистецтва в духовному формуванні нашого сучасника, Богдан Михайлович вперше зібрав і опублікував творчі біографії дударів Гуцульщини (Гуцульщина. – 1990. – № 3–4), фольклорно-етнографічні матеріали про народну культуру Яворівщини (Скриня. – 1991. – № 5) та Лемківщини (Літературний Львів. – 1995. – № 14 (38)), не зважаючи на поважний вік, з молодечим завзяттям береться за відродження галицького лялькового вертепу, проводить роботу із залучення молоді, вчителів, студентів, науковців до вивчення родоводів, бере участь у наукових конференціях. Сімдесяти- та сімдесятип’ятирічні ювілеї Богдана Жеплинського стали справжніми святами у його житті, які засвідчили увагу і повагу до нього широких кіл громадськості. За визначні заслуги у вивченні та пропаганді кобзарства 21 листопада 1997 року Фонд Духовного відродження ім. Митрополита Андрея Шептицького нагороджує його своїм Дипломом, а 5 квітня 2004 року за заслуги в національно-визвольній боротьбі, в утвердженні та розбудові Української Держави Всеукраїнське Товариство політичних в’язнів і репресованих – Почесною відзнакою «Хрест слави».

… Дзвенять бандури над сивочолим Львовом. У тому срібному передзвоні – незалежність духу, слава і безсмертя козацького роду Жеплинських.

м. Суми

1 Жеплинський В. Кобзарськими стежинами. – Л., 2002. – С. 5.
2 Там само. – С. 213-214.
3 Там само. – С. 216.
4 Там само. – С. 217.
5 Там само. – С. 84.
6 Нашу рецензію на це видання див.: Вертій О. Нова книга про кобзарство України. Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. – Л., 2000 // Народна творчість та етнографія. – 2001. – № 1–2. – С. 105-107.

Олексій Вертій
Народна творчість та етнографія
2006 – №. 2. – С. 109-117

Він виготовляє шопки, малює ескізи ляльок, а також відтворює різдвяні та побутові сценки, які бачив у дитинстві.

Наш кореспондент побувала на генеральній репетиції вертепу, який щороку напередодні Різдва пан Богдан організовує у Міжрегіональному центрі профтехосвіти, художнього моделювання та дизайну.

Учні бережно несуть в актовий зал величезну дерев’яну шопку та великі коробки з ляльками. Поки вони готуються до виступу, Богдан Жеплинський охоче ділиться спогадами з дитинства. «Колись на Різдво до нас приходив колядувати лемко. Він мав із собою велику скриню на палиці. З однієї торби виймав вертепних персонажів і через дірочку запихав «на сцену». Після того, як ляльки виступили, перекладав їх в іншу сумку. Спершу йшлося про народження Христа, потім можна було побачити веселі побутові сценки: шандар когось штрафував або чіплявся до молодиці, селяни обурювалися через високі податки, жид продавав коня чи козу, теща сварилася із зятем-пияком… Особливо мені запам’яталися рухомі ляльки-козаки, які молотили горох, та чарівниця, що робила масло. Якось у 70 роках я гостював у художника Володимира Шагали. У нього на стриху син знайшов стару дерев’яну шопку. Верхня частина була нерухомою, а нижня – призначена для театрального дійства. Основа цієї шопки послужила для відтворення нової. Я загорівся відродити старий галицький ляльковий вертеп. Разом з Володимиром Шагалою почав збирати сюжети. Деякі записав з пам’яті».

Тим часом у шопці з’являється Ангел і сповіщає радісну новину – у Вифлеємі народився маленький Ісусик. Сина Божого йдуть вітати Пастушки та три Царі. Ірод, довідавшись про Дитятко, наказує повбивати всіх немовлят у своєму царстві. Незадовго по його душу приходять Смерть та Чорт. Після різдвяного дійства бачимо побутові сценки: два Козаки молотять горох і колядують, а Жид запрошує у корчму (Богдан Жеплинський за шопкою співає: «Ой хто п’є, тому наливайте…»), стара Чарівниця у свято робить масло і чаклує корів. За це Чорт забирає її до пекла. Потім з’являється Циган з Козою – «такий голодний, що не має де переночувати». Мошко пропонує молодиці купити Козу і напрошується до неї в гості. Цю сценку змінюють закохані хлопець і дівчина у народних костюмах. Вони співають українські пісні. Згодом бачимо у шопці давніх знайомих – Гриця і Касю. Кася несе продавати півня, а Гриць відмовляє: «Краще віддай когута вчительці математики. Побачиш, твоя дитина відразу стане добре вчитися». Закінчується дійство виступом Гуцула, який наспівує: «Маю кільо хліба, трохи мармуляди, бувайте здорові – їду до Канади…». Гуцул – одна з найулюбленіших ляльок пана Жеплинського, адже їй понад сорок років.

За словами Богдана Жеплинського, у різдвяному дійстві мають брати участь не лише релігійні персонажі, а й звичайні люди, як-от Кася і Гриць, бо так було здавна заведено в Галичині. Вони повинні розповідати про політичну ситуацію в країні, про те, що найбільше турбує людей. «Коли Ющенко був головою Нацбанку України, Кася і Гриць переживали за гроші, які тримали у… консервних банках. Коли ж Януковича закидали яйцями, селяни говорили про курей, які останнім часом стали добре нестися», – розповідає Богдан Жеплинський. На запитання: «Чи місце у вертепі сучасним політикам?» Богдан Михайлович відповідає, що все залежить від того, наскільки вдало продумано сценарій. «Колись не було прийнято, щоб політики були вертепними персонажами. Їх висміювали прості селяни. Тепер у вертепі можна побачити і Кучму, і Ющенка, і Януковича, і Юлю. З одного боку, це добре, бо з’являється щось нове, сучасне, з іншого – погано, бо такі вертепи часом бувають вульгарними. Я натрапляв на сценарії, де дійовими особами виступають Тарас Шевченко, Леся Українка і навіть… Єва. Це – явний перебір, несмак. Складаючи сценарій, треба виважено добирати персонажів і висміювати їх потрібно делікатно. У вертепі допускається експромт, головне – зберегти суть».

Пан Жеплинський сам малює ескізи для ляльок. Одяг їм шиє викладач з моделювання Оксана Душна та учениці профтехучилища. У такий спосіб вивчають історію українського та світового одягу.

Лауреат Премії духовного відродження імені митрополита Андрея Шептицького, голова Львівського відділення Національної спілки кобзарів України Богдан Жеплинський вважає, що справжній галицький вертеп – ляльковий. Та й в Україні загалом він походить ще з княжих часів, був популярний за Сковороди. З таким ляльковим вертепом ходили спудеї Києво-Могилянської академії. Син пана Богдана Тарас записав понад двісті різних вертепних сценаріїв, онук Мирослав від шести років допомагає дідусеві, виступає у різних сценках. Нині вже на п’ятому курсі політехнічного університету, однак не полишає улюбленого заняття.

За високий внесок у розвиток нашої культури, збереження українських традицій Богданові Жеплинському кілька днів тому присвоїли звання заслуженого працівника культури України.

Олеся Пастернак
06.01.2007
«Високий Замок»

Коли 2002 року до моїх рук потрапила книга Богдана Жеплинського «Кобзарськими стежинами», видана Львівською науковою бібліотекою ім. В.Стефаника накладом 250 примірників (відповідальний редактор – Лариса Крушельницька), я вважав її шедевром української фольклористики, який довго не зможе бути перевершеним. У ній подано блискучі нариси про 36 кобзарів- бандуристів, з якими особисто спілкувався автор (переважно репресованих радянською владою), та 18 інших захоплюючих статей про кобзарство* і його дослідників. Кожна стаття цієї книги – високохудожній твір, побудований на реальних фактах.

Відтоді я кілька разів зустрічався з Богданом Михайловичем і при кожній зустрічі він дарував мені свої нові праці, які захоплювали мене новизною та оригінальністю. Під час зустрічі на Четвертому конгресі української діа-спори у Львові влітку 2013 року він подарував мені енциклопедичний довідник «Українські кобзарі, бандуристи, лірники», створений у співавторстві з дочкою Дарією Богдавнівною Ковальчук (Львів, 2011. – 316 с. – Наклад 1000 прим.). Це – унікальна книга, яка перевершила не тільки мої очікування, але й усе, що дотепер було видано про цих найвизначніших носіїв українського вокально-інструментального фольклору. У ній подано творчі біографії 2562 кобзарів, бандуристів та лірників, майстрів кобз, бандур і лір усіх часів, визначних членів окремих ансамблів та капел бандуристів. Наведено репертуар багатьох народних співців, перелік їхніх авторських творів, імена учителів або наставників, найважливіші виступи (з ким, коли і де), висловлено оцінки і перераховано нагороди. Зазначено ніколи, що їх відвідували професійні бандуристи, імена їхніх пайвідоміїпих вихованців тощо. У кінці майже кожної статті є посилання на літературу або архівні джерела, з яких запозичено дані й у яких читач знайде детальніші відомості про особу.

Книга доповнена 1154 ілюстраціями (головним чином, фотографіями діячів українського кобзарства), з яких 167 кольорових, які є окремим додатком на крейдяному папері (с. 302–312). Іншим додатком автори подали 84 чорно-білі світлини учасників Школи кобзарського мистецтва в Нью-Йорку (с. 296–301).

Зібрання неймовірної кількості матеріалів було б гордістю академічного науково-дослідною інституту музикознавства та фольклористики. Проте весь цей колосальний матеріал зібрав «аматор» в етномузикології, спеціаліст у галузі хімічної промисловості Б. Жеплинськнй разом з дочкою Даріею – теж інженером хіміком-технологом.

Енциклопедичний довідник «Українські кобзарі, бандуристи, лірники» є продуктом цілого життя Б.Жеплинського. Ще під час навчання в середній школі він уклав картотеку відомих йому кобзарів, яку постійно поповнював новими іменами. Згодом він прищепив любов до кобзарства усій родині: братові, дружині, своїм і братовим дітям та сотням інших людей, які безкорисливо допомагали йому у його благородній роботі. Імена багатьох з них (у тому числі шістьох Жеплннських та Ковальчуків) увіковічено в цій енциклопедії.

Тож хто є той велетень духу, який нині святкує 85-річний ювілей?

* * *

Богдан Жеплинський, згідно зі згадуваним енциклопедичним довідником кобзарства, – «бандурист, інженер, науковець, громадський діяч. Заслужений працівник культури України (2006), відмінник народної освіти, член НТШ, член Національної спілки кобзарів України – голова її Львівського відділення» (с. 85).

Народився він 5 квітня 1929 року в м. Дрогобичі па Львівщині в сім’ї священика, однак його дитинство проходило в с. Завадка Риманівська біля м. Дукля на Лемківщині. Уже в початковій школі в Яворові він засвоїв гру на скрипці, а в організатора першої капели бандуристів на Львівщині Юрія Сінгалевича (1911–1947) – гру на бандурі. Після закінчення Яворівської середньої школи 1946 року він вступив до Львівського політехнічного інституту, де продовжував удосконалювати майстерність гри на бандурі в керівника інститутської капели бандуристів Олега Гасюка (1922–2002). Крім того, Б.Жеплинський займався науковою роботою в галузі хімії та хімічної технології. З четвертого курсу його було відраховано і засуджено до заслання в Сибір. Працюючи на каторзі в Зирянському ліспромгоспі Томської області, він разом з братом Романом у селищі Торба організував серед репресованих українців Сибірську капелу бандуристів. Це був героїчний вчинок, бо інструментів там не було і з братом довелося виробляти їх самотужки з кедрового дерева. Уже перший сольний виступ Богдана на саморобній бандурі викликав захоплення публіки. Коли змайстрували другу бандуру, виступали дуетом з братом Романом з не меншим успіхом. Поступово дует перетворився на капелу, яка па огляді художньої самодіяльності в Томську (Росія) 1954 року здобула перший приз.

У 1956 році Б. Жеплинський закінчив Політехнічний інститут у Томську і здобув диплом інженера хіміка-технолога. У тому самому році отримав роботу на хімічному заводі м. Пермі, водночас продовжував влаштовувати концерти бандуристів. На цей період припадають і його перші наукові праці.

У 1959 році під час «хрущовської відлиги» він повернувся із заслання на батьківщину. Працюючи інженером на Роздільському хімічному комбінаті (Львівщина), продовжував роботу в науково-дослідній ділянці хімічної технології, а у вільний від роботи час створив унікальний родинний квартет бандуристів (два брати і їхні дружини). Згодом разом із братом Романом заснував капелу бандуристів «Дністер» та дитячу капелу «Струмок». Ці капели з неабияким успіхом виступали на різноманітних святах, а на обласних і республіканських оглядах народної художньої самодіяльності здобували призові місця.

У 1969 році Б.Жеплинський з родиною переїхав з Нового Роздолу до Львова і став старшим науковим співробітником Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР. З 1972 року до виходу на пенсію 1992 року місцем його постійної роботи був Всесоюзний науково-дослідний і проектний інститут сірчаної промисловості, де він провадив інтенсивну наукову роботу в галузі технології виробництва сірки. Кобзарство і тут не виходило зі сфери його зацікавлень.

Упродовж 1969 – 1985 років він разом із дружиною Вірою створив три капели бандуристів: при Палаці культури заводу «Львівсільмаш» («Заспів»), при Львівському політехнічному інституті та при професійно-технічному училищі № 4. Усі вони під їх керівництвом виступали з концертами на багатьох святах, фестивалях, на радіо і телебаченні, а на оглядах і змаганнях здобували премії.

Після виходу на «заслужений відпочинок» Б.Жеплинський повністю присвятив себе праці з молоддю. При одній зі львівських середніх шкіл він відродив «Галицький ляльковий вертеп» (для якого сам створив ляльки і шопку), у Львівському національному університеті та Львівській духовній семінарії запровадив спецкурси нової дисципліни – «Кобзарознавство».

Вихід на пенсію Б.Жеплинського збігся з проголошенням незалежності України, що значно змобілізувало його і до того неймовірно потужні творчі сили. Численні статті про кобзарство та кобзарів він публікує не лише в Україні, але й у США, Канаді, Австралії, Росії, Німеччині, Польщі та Югославії. Статтями про кобзарство і кобзарів він і досі постачає українські та зарубіжні енциклопедичні довідники.

Співавтор енциклопедичного довідника «Українські кобзарі, бандуристи, лірники» Дарія Ковальчук (1957 р. н.) гру на бандурі засвоїла від батьків у дитячій капелі «Струмочок» у м. Новий Розділ, пізніше самотужки оволоділа грою на цимбалах, а в музичній школі ще й грою на фортепіано. Майстерність гри на бандурі та цимбалах вона удосконалила в капелі бандуристів «Заспів» та в ансамблі українських народних інструментів ПК «Львівхімсільгоспмаш», якими керували її батьки.

Як і батько Богдан, на хліб вона заробляла працею інженера у Львівському науково-дослідному інституті матеріалів, і поряд із численними дипломами за участь у народній художній самодіяльності одержала п’ять авторських свідоцтв на винаходи. Заочно закінчила педагогічний відділ Львівської політехніки, здобувши другу вищу освіту – викладача хімії та біології. Однак цього їй не було досить, вона п’ять років (1995 – 2000) викладала предмет «Християнська етика» у львівській середній школі № 84, а з 2000 року і до сьогодні працює референтом вечірньої форми навчання Катехитично-педагогічного інституту Українського католицького університету. Там вона 2005 року захистила магістерську наукову роботу «Кобзарство в церковно-релігійній традиції українського народу». Вона – автор численних публікацій про кобзарство, серед яких є й монографія про батька «Життя прожити – не поле перейти. До 80-річчя Богдана Женлинського» (Львів, 2009).

* * *

Уже після написання цієї статті до моїх рук потрапила книга Богдана Жеплинського, Мирослава Ковальчука та Дарії Ковальчук (Жеплинської) «Відроджений ляльковий вертеп» (Львів, 2013. – 204 с. – Наклад 300 прим.), до якої додається компакт-диск.

Книга є найвичерпнішим довідником про майже забутий жанр українського фольклору, відновлений саме стараннями Богдана Жеплинського. У 1970-х роках на горищі домівки В.Шагала в с. Нижанковичі на Львівщині він випадково знайшов рештки знищеної вертепної лялькової шопки і за її зразком змайстрував власну шопку, яку значно удосконалив, і самостійно виготовив для неї ляльки.

Також він реконструював вертепну драму.

Його ляльковий вертеп у Західній Україні здобув масове поширення, головним чином, завдяки ентузіазму молоді та діяльності засобів масової інформації.

Книга трійці авторів (усі вони інженери хіміки-технологи) містить майже все, що було опубліковано про ляльковий вертеп в Україні після його відродження в часи незалежної України (50 статей), а також детальну інформацію про те, як створити вертепну групу, як виготовити вертепну шопку, ляльки, ширми та інші додатки, як написати сценарій, розподілити ролі, проводити репетиції та організувати виступи.

Наприкінці книги автори подали сценарій галицького лялькового вертепу з віршованими текстами та 99 фотографіями, у тому числі 79 високоякісними кольоровими на крейдяному папері (здебільшого світлини вертепників, їхніх шопок та трьох десятків ляльок). Книжка закінчується списком використаних джерел (21 позиція). На компакт-диску подано розповідь Б.Жеплинського про історію відродження галицького лялькового вертепу та його виставу, яку неодноразово транслювали на телебаченні.

Отже, книга є наочним підручником відродження цього майже забутого жанру української національної культури, який в Україні має понад 400-річну традицію і який недавня комуністична влада намагалася стерти з лиця землі.

* * *

Три книжки Богдана Жеплинського, про які я подав коротку інформацію (та інші його праці), заслуговують на те, щоб з ними ознайомилась уся Україна. На жаль, їх низький наклад не сприяє цьому.

Що сказати насамкінець?

Якби я мав силу, без вагання б з нагоди 85-річчя з дня народження Богдана Жеплинського за його самовіддану працю на користь України відзначив би його найвищими державними нагородами.

А відтак бажаю йому доброго здоров’я, аби він міг і надалі збагачувати українську культуру своїми дослідженнями.

* Терміном «кобзарство» наразі охоплено виконання на бандурі та лірі.

М.Мушинка
Народна творчість та етнографія
2014 – №. 1., стор.: 132-135

30 травня у читальній залі відбулася зустріч з львівським бандуристом Богданом Жеплинським з нагоди його 85-річчя та презентація двотомника «Кобзарство і ми», авторами якого є Богдан Жеплинський, Дарія Ковальчук і Мирослав Ковальчук. Вечір розпочався абсолютно несподівано. Гості почули справжню трембіту, соло на якій виконав побратим Богдана Жеплинського Любомир Кушлик.

У розмові з гостями пан Богдан розповів про три історії, які визначили його подальший життєвий шлях. Перша відноситься до дитячих споминів. Якось тато слухав радіо через навушники. «Богданку, а ходи-но сюди! Послухай – це славний кобзар Юрій Сінгалевич. Чи ти хотів би так грати?». Син захоплено підхопив: «Так, дуже хочу!». «Тоді стань у куток, помолися й добре подумай, чи ти справді цього так хочеш». За якийсь час Богданко знову звернувся до тата: «Тату, я подумав, і вирішив, що дуже хочу». «Гаразд, якщо хочеш, то Господь тебе попровадить до цього». За якийсь час батько відвіз малого до Львова й віддав у науку до Сінгалевича.

Друга історія була дуже схожою. Лише стосувалася вертепа, який майстерно продемонструвало в їхній домівці лемківське подружжя. Палке бажання дитини втілилося у пізніші роки завдяки знайомству з іншим аматором селянського вертепу.

Третя історія була пов’язана зі святим. Якось у їхній парохії перебував з візитацією владика Йосафат Коциловський. Зовнішньо він дуже нагадав Богданкові святого Миколая. «Тату, – прошепотів хлопчик, – а борода в нього справжня, чи приклеєна?». Владика мав добрий слух, отож відповів дитині: «А ти попробуй!». Хлопчик підійшов до священника й посмикав його за бороду. «Так я «тримав Бога за бороду», – жартує пан Богдан. Саме ця глибока побожність і звертання до віри в найтяжчі моменти життя вберегли кобзаря в тяжкі роки табірних поневірянь і в’язниць.

Про цей складний період життя видатного діяча музичної культури детально розповіла ведуча вечора пані Плахтій. Вона охарактеризувала творчу спадщину Богдана Жеплинського, його внесок у відродження кобзарства в Галичині, величезну працю, вкладену в енциклопедію кобзарства, увічнення пам’яті сотень і тисяч народних співців, доля яких часто складалася трагічно.

У книзі представлені тексти доповідей Богдана Жеплинського на конференціях, спогади, наукові статті з відомостями про 4000 кобзарів України, а також дописи інших авторів про нього. Видання доповнене відеодисками, які містять інтерв’ю музиканта. Богдан Жеплинський збирав матеріали до книги «Кобзарство і ми» упродовж всього свого життя. Донька бандуриста Дарія Ковальчук зауважила: «Наша наукова робота триватиме, оскільки вдома зберігаються дані ще про 6000 кобзарів». Привітати свого друга і колегу прийшов збирач стародавніх українських інструментів Любомир Кушлик. Його колекція давніх музичних інструментів налічує понад 800 одиниць, кілька з них він продемонстрував гостям: заграв на пастушій сопілці без дірок, на дримбі, на зозулиці, на ребрі та навіть на трембіті. Студент Львівської національної музичної академії ім. Лисенка Богдан Баглай виконав декілька творів на бандурі.

Працівниками відділу було оформлено книжкову виставку «Кобзарство – носій і виразник лицарських ідей та чину».

03.06.2014
Львівська обласна універсальна наукова бібліотека

В суботу 17 травня 2014р. в Львівському Палаці мистецтв відбувся урочистий вечір з вшанування 85-літнього ювілею науковця Богдана Михайловича Жеплинського. На цей захід, який знаменито вів директор Львівського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи канд. педаг. наук п. Роман Береза, зібралась численна громада шанувальників таланту ювіляра та його досягнень в області науки та мистецтва.

Розпочалися урочистості молитвою, яку провів син ювіляра о. Тарас Жеплинський.

Ведучий вечора у вступному слові охарактеризував особистісні якості Богдана Михайловича Жеплинського, як людини, любителя і шанувальника прекрасного, інженера-хіміка, науковця, члена НТШ, публіциста, бандуриста, Почесного Голову Львівського обласного відділення національної спідки кобзарів України, засновника і керівника лялькових вертепів, лауреата Фонду духовного відродження ім. Митрополита Андрея Шептицького, заслуженого працівника культури України, учасника численних наукових конференцій.

Ювіляр нагороджений багатьма почесними відзнаками, зокрема «Хрест слави» ( 2004р.) та «Хрест звитяги» ( 2005р.). Б.Жеплинський автор книг: «Коротка історія кобзарства в Україні» (2000р.), «Кобзарськими стежинами» ( 2002р.), «Біобібліографічний довідник» (2011р.), «Українські кобзарі, бандуристи, лірники» (2011р.), «Відроджений ляльковий вертеп» ( 2013р.), а до ювілею вийшла з друку ще одна книга – Б.Жеплинський, Д.Ковальчук, М.Ковальчук. Кобзарство і ми. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2014. – 1252ст., 1 та 2 том.

Народився Богдан Михайлович Жеплинський 5 квітня 1929р. в м.Дрогобич у священичій сім’ї. В 1946р. закінчив Яворівську СШ №1 і почав навчання на хіміко-технологічному факультеті Львівського Політехнічного інституту. Тут разом з братом Романом грає-співає в інститутській капелі бандуристів під керівництвом Олега Гасюка, займається науково-дослідною роботою в галузі хімії та хімічної технології. На жаль в 1950р. разом з братом був безпідставно звинувачений та засланий в Сибір. В Сибірі разом з Романом навчав засланців робити бандури і там створили сибірську капелу бандуристів. Після смерті Сталіна, Б.Жеплинський був реабілітований, закінчив Томський Політехнічний інститут, працював інженером-хіміком на різних підприємствах. Працюючи на Роздольському гірничо-хімічному комбінаті, створив родинний квартет Жеплинських та капели бандуристів «Дністер» та «Струмок», якими керував разом з братом Романом. Далі постійно займається науково-дослідницькою працею, публікує ряд статей та дописів до енциклопедій та інших видань, зокрема в часописах України, Росії, Польщі, Югославії, Німеччини, США, Канади, Австралії.

В 1997р. ювіляр стає дипломантом Фонду духовного відродження ім. митрополита Андрея Шептицького, а в 2002р. нагороджений дипломом І-го ступеня ( лауреат першої премії міжнародного фестивалю «Горицвіт»). В 2005р. нагороджений знаком «Відмінник освіти України», а в 2006р. п. Богдану присвоєно звання «Заслужений працівник культури України». В 2008р. нагороджений медаллю з нагоди 100 річчя генерала Р. Шухевича.

На ювілейний вечір зібралися численні шанувальники іменинника, якого вітали представники урядових та громадських організацій, а далі приятелі та друзі. Б.Жеплиинський був нагороджений і йому вручено медаль від Міністра Культури України Є. Нищука «За досягнення в розвитку культури і мистецтва», яку вручив представник Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації. Ювіляра також нагороджено Грамотою від Митрополита Львівського Ігора (Возняка). Подяку від Голови Львівської обласної Ради п. П.Колодія вручив депутат Львівської обласної ради п.Остап Стахів. Від міжрегіонального центру профтехосвіти, художнього моделювання та дизайну вітання вручали директор п. Я.Даць, А.Прокопюк, В.Терлецький., від Товариства «Лемківщина» – п.Я.Швягла, від Яворівщини – міський Голова м. Яворів п.Степан Венгерак. Привітання від Наукового Товариства ім. Т.Шевченка вручали канд. філол. наук. П. М.Чорнопиский та док. філ. наук Р.Кирчів.. До привітань приєднався директор видавництва «Галицька видавнича спілка» п.Ярослав Сватко, який презентував глядачам нове видання Б.Жеплинського « Кобзарство і ми». На урочистості завітали представники м. Новий Розділ, колишні учасниці капели бандуристів «Струмок» Люба Худяк, Марія Романюк, Марія Швед, Христина Соболь. Вони щиро вітали ювіляра. Народна артистка України Людмила Посікіра прочитала вітального листа від Національної Спілки кобзарів України та від Львівського обласного відділення цієї спілки, засновником і довголітнім членом якого є Б.Жеплинський. Вітання з Києва привіз ювіляру п.Віталій Гурнак. Прийшов привітати п. Богдана керівник знаменитого Львівського хору хлопчиків та юнаків «Дударик» п. Микола Кацал.

Привітати ювіляра прибув проф. Пряшівського університету, автор рецензій на книги Б.Жеплинського п. Микола Мушинка з Словаччини. В свойому виступі п. Мушинка сказав, що найбільше цінує трьох найвизначніших науковців в області вивчення кобзарства – М.Колессу, С.Людкевича та Б.Жеплинського і що п. Богдан заслуговує найвищої державної нагороди України.

Ведучий вечора зачитав привітання, які були надіслані ювіляру від Львівського міського Голови п. Андрія Садового та проф. Альбертського університету п.Андрія Горняткевича ( Едмонтон, Канада).

Прикрасили урочистий вечір виступи бандуристів – студента Львівської національної музичної академії Богодара Баглая, тріо бандуристок « Червона калина» під кер. засл. арт. України М.Сороки в складі Л.Вальчак, Н.Кончаківської, та І.Шуст, що виконали пісні «Цвітуть сади на Україні» та твір «Козацька Мадонна», музиканта Мирона Блощичника, ансамблю бандуристок «Чарівні струни» Будинку науки і техніки Львівської залізниці під управою Ірини Содомори. Завершив вечір виступ капели бандуристів УТОС « Карпати» під кер. Я.Мелеха.

Під час презентації нової книги демонструвалися уривки з відеофільмів присвячених діяльності ювіляра, а також фото, альбоми та книги написані та видані Б.Жеплинським. На урочистостях було нагороджено грамотами Львівського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи всіх авторів нової книги – Б.Жеплинського, Д.Ковальчук, М.Ковальчук, директора видавництва Я.Сватка, заст. директора видавництва Г.Левандовського, технічного редактора книги І.Семенко, літературного редактора О.Сатурську, художника М.Качмар ( Фляк).

Не випадково, що Богдан Жеплинський святкує свій ювілей в рік вшанування 200-літнього ювілею від дня народження Великого Кобзаря України – Т.Г.Шевченка. В адресу ювіляра надійшло привітання від хранителів Шевченківського меморіалу в Каневі. Ось що написано в телеграмі: «Дорогий Богдане Михайловичу! Прийміть найщиріші вітання з нагоди Вашого ювілею – 85 – ти річчя від дня народження. Тарасова Гора єднає навколо себе людей вірних Шевченковим заповітам національного єднання братолюбія. Щиро вдячні Вам за подвижницьку працю, багаторічне плекання української культури, вікових традицій рідного народу, вивчення та популяризацію кобзарства, як унікального явища українського мистецтва. Радіємо Вашим творчим здобуткам з збереження та примноження духовних скарбів України. Бажаємо Вам щастя, міцного здоров’я, козацького духу, родинного затишку. Нехай Бог береже Вас і Україну. Многая літа!»

Надійшли привітання з Національної спілки кобзарів з Києва та з обласних відділень спілки кобзарів України, зокрема від Г.Топоровської з Рівного, В.Дутчак та М. Шевченко з Івано-Франківська, М.Євгеньєвої з Тернополя, В.Січко з м.Миколаєва, І. Куровської з Криму. ( м.Ялта). Ось що вона пише:

«Ювілеї як вихори мчать,
Віхи Вашої долі відзначені,
Але хочемо Вам пригадать ,
Для великих надбань Ви призначені.
Безкінечним здається дослідницький шлях,
Ще багато імен не обізнані,
Та сіяє посмішка у Ваших очах,
Йти попереду видно Ви призвані..
Вам бажаємо щастя і многі літа,
Хай Господь береже Вас і милує.
Дзвінко грає бандура завжди молода,
І в серцях озивається вірою.

В руки ювіляра вручали численні букети весняних квітів колишні учасники Львівської капели бандуристів «Заспів» Г.Кіт-Ралько, Г.Медведенко, Г.Конрад-Пляшовецька, Г.Шевців, В. Дудусь, О.Сатурська, Ю.Жеплинський, М.Петрук та інші.

Завершилося святкування многоліттям в честь Богдана Жеплинського…

Учасниця святкуваня Лідія Сергета
27.05.2014
«Український погляд»

На презентації книги «Кобзарство і ми» бандурист Богдан Жеплинський розповів про мову кобзарів, стародавні різдвяні вертепи та про свого наставника Юрія Сінґалевича

Богдан Жеплинський збирав матеріали до книги «Кобзарство і ми» упродовж всього свого життя. Сюди увійшли його спогади, наукові статті, де вміщені відомості про 4000 кобзарів України. Донька бандуриста Дарія зауважила: «Наша наукова робота буде продовжуватися, оскільки вдома зберігаються дані ще про 6000 кобзарів».

За словами Богдана Жеплинського, він з дитинства захоплювався кобзарством. Навіть перебуваючи на засланні у Сибіру, музикант власноруч створював бандури з кедрового дерева та засновував у далекому краї капели бандуристів. Богдан Жеплинський був учнем легендарного львівського кобзаря Юрія Сінґалевича. Бандурист так розповідає про свого вчителя: «Сінґалевич був надзвичайно цікавою людиною. Він запропонував відвезти мене на гору, де збиралися справжні кобзарі, тобто каліки. Там було одинадцять кобзарів. Серед них лише один мав зір. Мені пощастило і я таємно потрапив на справжні збори кобзарів. У них були надзвичайно ввічливі відносини. Щоб стати кобзарем треба було пройти спеціальний іспит, а лише потім ти допускався до того, щоб вивчити таємну мову кобзарів – лебійську. Звичайна людина мала право на те, щоб знати 12-20 слів, але не більше. Всі вчені, які намагалися розвідати цю мову, помирали у муках, часто не своєю смертю. Всього було дванадцять томів знання кобзарів. Одинадцятий та дванадцятий томи недоступні звичайним людям. Дванадцятий том – це потаємна кобзарська філософія, там є навіть знання про те, як психологічно впливати на людину», – зауважив Богдан Жеплинський.

Окрім зацікавлень бандурою пан Богдан ще відроджує стародавні різдвяні вертепи. Про це розповів історик Іван Сварник: «Я пригадую як Богдан Жеплинський презентував перед Науковим товариством імені Тараса Шевченка стародавній вертеп у записі. Сивочолі академіки, науковці зачудовано слухали цей запис і поринали у красу минувшини».

Привітати свого друга і колегу прийшов збирач стародавніх українських інструментів Любомир Кушлик. Він заграв для аудиторії на пастушій сопілці без дірок, на дримбі, на зозулиці та навіть на трембіті.

02.06.2014
«Західна інформаційна корпорація»

БІБЛІОГРАФІЯ