Павло Дворський – співак (тенор), композитор, Народний артист України

Окремі записи

Павло Дворський народився 1 лютого 1953 в мальовничому селі Ленківці Кельменецького району Чернівецької області (Україна). Навчався в музичній школі в райцентрі Кельменці Чернівецької області. Закінчив музичне училище в Чернівцях (1976; відділення: хорово-диригентське, народних інструментів (баян), вокальне), Львівську консерваторію (1994; клас І.Небожинського). У 1976 – 2005 роках – соліст Чернівецької філармонії. З 2005 року розпочав самостійну сольну кар’єру.

Уперше заявив про себе, працюючи в складі вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» разом з Назарієм Яремчуком та Левком Дутківським. Це його незабутні «Стожари» облетіли всю Україну і стали улюбленим народним шлягером.

Велику роль у творчому становленні артиста відіграли зустріч і знайомство з Володимиром Івасюком. Він мріяв стати оперним співаком, але задушевні мелодії славетного композитора заполонили його душу.

Незабутніми в пам’яті шанувальників українського виконавця залишилися концертні програми в Національному палаці мистецтв «Україна»: «Горнусь до тебе, Україно» (1994), «Буковинське танго» (1998), «Почуття» (1999), «Стожари» (2001), «Товариство моє» (2003), «Тридцять пісенних сходинок» (2006), «Щастя моє» (2012) в Національній Львівській опері, творчі звіти перед земляками (зокрема «Автографи любові» – Буковина, Кельменці, 1996). З успіхом Павло Дворський презентував чарівну українську пісню в Лаосі, Індії, Австралії, Канаді, США, Італії, Німеччині, Чехословаччині, Румунії, Росії, Австрії, Франції, Польщі. Першим з українських матців виступив на українсько-американському фестивалі в Нью-Джерсі на сцені знаменитого Медісон Гарден Стейт.

Побачили світ аудіоальбоми та компакт-диски: «Біла криниця» (1988), «Будуймо храм» (1990, 1999), «Горнусь до тебе, Україно» (1993), «Товариство моє» (1994), «Стожари» (1995), «Автографи любові» (1996), «Забута ікона» (1999), «Буковинське танго» (1999), «Почуття» (2000), «Чверть століття дарую пісні» (2001), «Так починається кохання» (2002), «Молода мелодія» (2003), «Смерекова хата» (2004), «Canzoni di passione» (2004), «Кольори любові» (2005, 2006), «Щастя моє» (2008 Америка),(2010 Україна), «Le stelle cadenti» (2012).

Відомий композитор і співак – лауреат премії імені Кузьми Галкіна (1987), фестивалів «Червона рута» (1989), «Пісенного вернісажу» (1990), дипломант Міжнародного фестивалю сучасної пісні «Шлягер року» (номінації: «Краща пісня року» (щорічно з 1996 р.), «За вагомий внесок у розвиток естрадної пісні» (2000) та ін).

У мистецькій колекції обдарованого Майстра багато нагород і відзнак: «Лицарський хрест слави» (української діаспори Канади, США, 1996); знак «Відмінник освіти України» (1999); орден «За заслуги» III ступеня (2001); медаль «За громадянську мужність» Української спілки ветеранів Афганістану (2001); орден «За заслуги» II ступеня (2003); почесна відзнака «За досягнення в розвитку культури і мистецтва» Міністерства культури і мистецтв України (2003); православний орден архістратига Михаїла (2006); грамота і пам’ятна медаль Верховного архієпископа Києво-Галицького Любомира за благодійну діяльність; подяка патріарха Любомира Гузара (2007).

Професійно грає на акордеоні, губній гармошці, трубі. Важливими складовими успіху є працьовитість і наполегливість. Павло Дворський – майстер спорту України з настільного тенісу (2003). Брав участь у турнірах в Україні, Росії, Молдові, Естонії. Має перший розряд з футболу.

Митець мріє про нові пісенні програми, запис альбому пісень у супроводі симфонічного оркестру. Девіз народного артиста: «Не зупинятися!». Павло Дворський щасливий, що пісенні родинні традиції продовжують сини Павло і В’ячеслав.

Джерело: Павло Дворський – співак, композитор, Народний артист України. Веб-сайт П.Дворського (dvorskyy.com).

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Ім’я видатного українського співака, народного артиста України Павла Дворського вже довгі роки лишається гаряче вітаним численними шанувальниками української пісні.

Буковинська земля дала Україні ще одне знане у всьому світі ім’я. Це – співак і композитор Павло Дворський, продовжувач славної справи своїх видатних земляків – Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Івана Миколайчука.

Павло Дворський належить до найпопулярніших українських композиторів. Сьогодні він уже видав, починаючи з 1994 р., 8 альбомів пісень. Його люблять у Хмельницькому й Львові, він збирає повний зал палацу «Україна».

Народився Павло 1 лютого 1953 року. Закінчивши Чернівецьке музичне училище відразу по трьох відділеннях, в 1976 році Дворський був запрошений до ВІА «Смерічка». Замінивши Василя Зінкевича і ставши другим голосом Назарія Яремчука, він довгий час залишався в тіні. В 1979 році в репертуарі «Смерічки» з’явилися перші пісні Дворського – «Стожари» та присвячена пам’яті Володі Івасюка «Маки для сина».

У кожного композитора є така пісня, яка стає його своєрідною візитною карткою. Для Михайлюка це – «Черемшина», для Сабадаша – «Марічка», для Дутківського – «Незрівнянний світ краси», для Івасюка – «Червона рута». Для Павла Дворського це, безсумнівно, «Смерекова хата». Вона народилася з мелодії, що, не покидаючи, бриніла в серці на далеких гарячих пісках Чорного моря в Болгарії. Було сонце, море, приємний відпочинок від усіляких побутових клопотів. Що ще треба втомленій людині? А тут заволоділа справжня туга за рідним – словом, домом, краєм… Не було поруч інструмента, не було в Ленківцях у батьків телефону, щоб подзвонити. Чекав повернення. Коли ж приїхав, одразу зателефонував Миколі Бакаю, сказав, що має мелодію й один рядок вірша «Смерекова хата, батьківський поріг…». Знав, що саме Микола Петрович зрозуміє його як ніхто – у дитинстві був вивезений у Сибір. «Ти мені так розворушив серце, що йду працювати», – відповів Бакай. І через кілька днів приніс вірш.

Саме це й принесло йому популярність у 1985 році, коли Яремчук заспівав «Смерекову хату» та «Писанку». Лише по тому Дворського признали повноправним солістом «Смерічки» і він заспівав свої пісні сам.

У «Смерековій хаті», а ще у піснях «Горнусь до тебе, Україно», «Товариство моє», «Солов’їна пісня», «Рідна мова» Павло Дворський заявляє про себе як громадянин й патріот квітучої, прекрасної землі. І характерною особливістю цих творів є їх глибоко ліричний, навіть інтимний зміст. У них немає лозунговості й плакатності, а тільки щира синівська любов. У більшості випадків сам Дворський дуже точно інтонує свої пісні й створює в них об’ємний образ України – не тієї, у якій живемо, а тієї, якої прагнемо. Близько до цих пісень стоять його пісні про природу, зокрема, «Живиця» на вірші Миколи Бакая та «Аве, надіє!». Голос Дворського на захист краси особливо виразно звучить у другій пісні, на якій позначилась поїздка композитора у складі ансамблю «Смерічка» на Чорнобильську АЕС в часи найстрашнішої екологічної катастрофи. З’явилась вона не одразу, а через декілька років. Більшість пісень Дворського написані в мінорі, але мінор забарвлюється світлою печаллю, а в даному конкретному випадку – надією на те, що дух людський переборе смерть. У піснях Дворського є правда про руйнацію людини й природи, але немає відчаю. У цьому їх велика привабливість.

За пропаганду молодіжної пісні Павла Дворського відзначено обласною комсомольською премією. В 1989 році він був третім в жанрі популярної музики на «Червоній руті» в Чернівцях; студія Львівського телебачення відзняла сольний відеоальбом Дворського. У 1993 році відбувся ювілейний концерт «Будуймо храм» у м. Чернівці. Закінчивши Львівську консерваторію він значно активізувався в написанні пісень, записав два магнітоальбоми і в 1994 році розпочав сольну кар’єру. 1994 року Павло Дворський відзначений почесним званням народного артиста України. Тоді ж він знайомиться з майбутнім продюсером Марією Свистуновою, яка стає справжньою помічницею для митця у його творчій праці.

Творчості Павла Дворського була дана висока оцінка і в США. Виступ на українсько-американському фестивалі в Нью-Джерсі з американським естрадним колективом на сцені знаменитого Медісон Гарден Стейт пройшов з великим успіхом.

1995 рік запам’ятався співаку найдовшими в житті гастролями за океаном (більше трьох місяців), разом з Володимиром Прокопиком та дуетом «Писанка» він гастролював по Сполучених Штатах Америки та Канаді. І мав бути там до середини липня. Але, очевидно, Бог підказав їм, що треба негайно їхати додому. Отож, 29 червня вони прилетіли з Нью-Йорка і застали Назарія Яремчука ще живим. Могли впродовж години поспілкуватися з ним. Це був останній день Назарієвого життя. Наступного ранку Яремчук помер у Павла на очах…

Життя тривало. У 1996 році Павло Дворський розпочав роботу над своїм першим компакт-диском «Автографи любові». За внесок у національний рух діаспора нагородила співака в 1997 році «Лицарським Хрестом Слави», наступного року рицарський орден «Архистратиг Михайло» удостоїв його рицарським титулом. З’являються нові альбоми митця, тривають концертні програми. І ми любимо незабутні «Будуймо храм» і «Смерекова хата», «Товариство моє» і «Стожари», «Рідну мову» і «Горнусь до тебе, Україно».

У 1998 р. – виступає в ювілейному концерті «Буковинське танго» в Національному палаці культури України, через рік – у сольному концерті «Почуття» там же у супроводі естрадно-симфонічного оркестру України під керуванням народного артиста України Віктора Здоренка.

У 2000 р. виходять два аудіоальбоми і CD «Будуймо храм» і «Буковинське танго». У 2001 р. відбувся ювілейний концерт «Стожари» в Національному палаці культури «Україна». Випуск нового альбому «Так починається кохання» припадає на 2002 рік. Врожайний 2003 рік подарував прихильникам творчості Павла Дворського ювілейний випуск аудіоальбому «Молода мелодія» і вихід подвійного альбому «Товариство моє», де пісні митця виконуються метрами української естради: В. Білоножком, Л. Сандулесою, І. Бобулом, тріо «Либідь», Н.Яремчуком.

15 березня 2003 року в Національному палаці культури «України» відбулася програма «Товариство моє» до 50-річчя від дня народження П. Дворського, а в 2003-2005 рр. за ініціативи української греко-католицької церкви – концертна поїздка до Італії по містах Рим, Бреша, Терні.

Проте, де б не звучав його голос, перед якою аудиторією не виступав би цей артист – у ньому завжди струменить величезна гордість за українську пісню, бо пісня для Павла Дворського – це стожари над рідним краєм, татова криниця, духовний храм…

Львівська національна філармонія

Павла Дворського, композитора, співака, учасника легендарного гурту «Смерічка», творчого побратима Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, знає і любить не одне покоління шанувальників української пісні. Багато його друзів уже, на жаль, не з нами.

Але живе їхня пісня. Цьому довголіттю сприяють ті, хто залишився жити й творити. Серед них – народний артист України Павло Дворський. Про творчі новини, про захоплення і родину співак розповів кореспонденту «ВЗ».

– Концертне життя триває, – розпочав пан Павло. – Участь у фестивалях, конкурсах, у журі дитячих і дорослих фестивалів. А найголовніше – концерти, коли йдеш до людей в усіх куточках України. Маю, зокрема, виступи у містах Кримського півострова – у Судаку, Керчі, Сімферополі… Люди чекають української пісні, хочуть чути мелодійну, задушевну пісню, за якою скучили. Зараз ситуація, що на всіх теле- і радіостанціях звучить будь-яка музика, але не українська. А так хотілося б, щоб в Україні звучала українська пісня!

– Ви виступаєте не лише в Україні…

– Так. Усю глибину української пісні відчуваєш саме тоді, коли їдеш далеко за кордон – у Росію, Молдову, країни Прибалтики, Італію… Там люди спраглі рідної пісні. Й італійці просять співати українських пісень. Так само, у Канаді, США, Австралії… Співаю про рідну землю, про наші проблеми, про чарівне й неповторне кохання – про те, що зачіпає серця людей, робить їх добрішими. Люди шукають позитивних емоцій. Після концертів до мене підходять і запитують, чому так рідко звучать мої пісні в Україні… Хотілося б державної підтримки. Розумію, що тепер майже усі канали приватні. За кордоном теж приватні канали, але є держава і закони, які оберігають національні інтереси.

– Попри все, у вас чимало нових пісень…

– Звичайно, працюю над новими піснями на вірші Галини Калюжної, Віктора Герасименка, Вадима Крищенка, Неоніли Стефурак, Богдана Кульчицького… Наступного року планую завершити роботу над альбомом італійською мовою. У мене уже є альбом італійських пісень Саncone de passione, а цього разу будуть переклади українських пісень італійською. Альбом матиме назву Stella cadentis – «Стожари». Тут буде вміщено мої пісні «Стожари», «Мама Марія», «Ночі кохання», «Ніхто так не любив», «Кохання може все» у перекладі Даніели Агостінеллі. Даніела закінчила Римський університет, факультет російської філології, але вийшла заміж за українця – львів’янина – і з задоволенням розмовляє українською. Коли співав ці пісні в Італії – у Болоньї, Брешії, Римі, італійці сприймали їх як свої рідні, але нові пісні. Життя іде вперед, багато наших жінок-заробітчанок залишилися в Італії, створили нові родини. Тому, мабуть, і музика наших народів переплелася, як і долі.

– Знаю, що, крім творчості, у вас є ще одне захоплення – настільний теніс…

– У моєму житті поряд завжди йшли музика і спорт. Хотів стати спочатку футболістом, а потім – тенісистом. Добре грав у теніс директор моєї школи. Ми з хлопцями саме тренувалися, коли прийшов директор і запитав, хто із нас найсильніший. Хлопці показали на мене. Директор тоді виграв у мене, і я був цим засмучений і розчарований. Почав посилено тренуватися, читати книги тренера збірної СРСР Іванова про прийоми, подачі, підрізки, удари… Через півроку я таки у директора виграв. Виступав за школу, район. Захопив тенісом свою рідну сестру Ларису, двоюрідних брата Віссаріона і сестру Людмилу. Утворилася сімейна команда. Ми сім разів були чемпіонами нашого району. Коли пішов служити в армію, командиром взводу був ваш земляк, львів’янин, який закінчив Львівську політехніку. Він був кандидатом у майстри спорту з тенісу. Ми почали з ним тренуватися. Служив я в Угорщині, а там настільний теніс – на високому рівні. Ми часто брали участь у змаганнях з угорцями – вигравали, програвали, набиралися досвіду. В армії виконав норматив кандидата у майстри спорту. Повернувшись в Україну, вступив до Чернівецького музичного училища, і знову брав участь у змаганнях. Коли почав гастролювати зі «Смерічкою», займався уже тенісом не так часто, але тенісну ракетку завжди зі собою возив.

– Тобто музика перемогла?

– Так, але я грав і у Владивостоці, і у Варшаві, і в Миколаєві, і у Києві… Завжди у проміжках між концертами знаходив партнерів для гри у теніс. Непогано грав у теніс Назарій Яремчук, а зараз зі мною грають мої сини – Павло Дворський-молодший і В’ячеслав. Павло закінчив тенісну школу у Чернівцях і виконав норматив кандидата у майстри спорту. Коли за стіл стають батько і син, іде така боротьба!.. В’ячеслав має лише перший розряд. Він грає за свій коледж, а Павло – за консерваторію, де навчається. Здобув перше місце серед вищих навчальних закладів Києва.

Коли є перерва між концертами, їду на турніри ветеранів у Кишинів, Тирасполь, Прибалтику. Якось привіз кубок із Москви. Мене там недооцінили, гадали, якщо я – народний артист України, то граю слабенько. Але я переміг. Навіть на митниці мене запитували, чи це, бува, не золотий кубок. Після нового року планую поїхати на міжнародний турнір до Молдови. Зазвичай, маю завжди й концерти там, де граю у теніс.

– Чи «заразили» когось із колег по сцені настільним тенісом?

– Добре грають Микола Свидюк, Віктор Павлік… Щоправда, з Віктором ми ще за одним столом не грали, але плануємо організувати мистецький турнір, шукаємо хороший інвентар. Є також кілька звукорежисерів, які з нами співпрацюють і теж непогано грають у теніс. Добре грає Ніна Шестакова.

– Ви згадали про синів. Чи планують продовжити пісенну справу батька?

– Молодший навчається у юридичному коледжі, але дуже любить музику, закінчив музичну школу. Захоплюється грою на гітарі та фортепіано, ходить на концерти гуртів Scorpions, «Океан Ельзи»… У моїх синів прекрасні голоси, ми співаємо і дуетом, і тріо. Коли вони закінчать навчання, буду брати їх зі собою на концерти. Крім музичної, вони матимуть ще й юридичну освіту, а це допоможе їм у житті. Павлові зараз 25 років, В’ячеславу – 20. Помічники підростають. Хотілося б, щоб вони продовжили музичну лінію і, звичайно, надійно стояли на землі.

– Бог подарував вам не лише щасливу творчу долю, а й щастя в особистому житті. У чому ваш секрет сімейного щастя?

– Потрібно любити й поважати ту людину, яка поруч з тобою. Коли їдеш на гастролі і знаєш, що вдома все гаразд: діти нагодовані, одягнуті, доглянуті, – це важливо. Звісно, приїжджаючи з гастролей, багато часу приділяю спілкуванню з дітьми, особливо, коли вони були маленькими. У родині повинна бути взаємоповага – чоловіка до жінки, батьків до дітей, не повинно бути криків і сварок, брутальних слів. Велике місце у вихованні дітей займає церква, молитва. Багато залежить від того, де діти виховуються, чи бувають вони у селі, на природі, чи цікавляться родоводом своїх дідів і прадідів. Радий, що мої сини із задоволенням виконують мої пісні. Нещодавно Павло захотів заспівати мою пісню «Маки для сина», яку я 31 рік тому присвятив пам’яті Володимира Івасюка. До нас у гуртожиток прийшла поетеса Тамара Северенюк, і ми з нею написали цю пісню. Але тоді її не скрізь можна було виконувати: не можна було говорити, що ця пісня – посвята Івасюкові. Могли звільнити з роботи… Діти тягнуться до справжнього, їх не обдуриш. Життя зараз бурхливе, цікаве, але й важке, і треба знайти себе у цьому житті, особливо – молоді. Хотілося б, щоб молоде покоління свій талант розкрило на рідній землі. Нашого цвіту по всьому білому світу, а хочеться, щоб цей цвіт був в Україні…

– Тридцять років тому далеко не все можна було говорити і співати. Сьогодні можна все. Ефір заполонили силіконові дівчата і «Пающіє труси». Чому справжня українська пісня так важко пробивається до людей?

– Потрібно шукати меценатів, які підтримували б українську культуру. Інакше прийдуть сюди інша культура, інша мова та інші звичаї – і будемо називатися населенням, а не нацією, народом. Людям потрібно думати, кого обирати на найвищі посади, – на державному і місцевому рівнях. Обирати треба тих, хто вболіває за рідне. Я із задоволенням слухаю прекрасні російські гурти, англійські, американські, але кращі, а не ті, які заполоняють наші ефіри. В ефірі повинен звучати певний відсоток рідної музики – хоча б

60-70. У ресторанах, кафе майже не почуєш української пісні, хоча власники начебто українці. Українська пісня нині – «неформат». Коли «неформат» стане «форматом», тільки тоді нам буде легше. Але не можна здаватися і опускати руки, потрібно жити і творити, оберігаючи рідне слово, і йти із ним до людей. І тоді любов до рідної землі та пісні проросте і дасть свої плоди. Треба серцем відчути, що ми – українці

Довідка «ВЗ»

Павло Дворський народився 1 лютого 1953 р. у с. Ленківцях Кельменецького р-ну Чернівецької обл. Після закінчення Чернівецького музичного училища в 1976 р. Дворський стає учасником вокально-інструментального ансамблю «Смерічка». Популярність до нього прийшла в 1985 р., коли відомий український співак Назарій Яремчук заспівав його «Смерекову хату» і «Писанку». Після цього Павло Дворський розпочинає сольну кар’єру. У його творчому доробку – близько десяти аудіоальбомів, зокрема такі: «Так починається кохання», «Смерекова хата», «Будуймо храм», «Кольори любові». Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2003 р.). Майстер спорту з тенісу. Одружений, має двох синів.

Людмила ПУЛЯЄВА Фото Андрія КУБ’ЯКА
17.12.2010
Високий Замок – інтернет версія

Цікавою й насиченою була цьогорічна програма святкування Дня міста Стрия. Місцяни мали змогу подивитися та послухати виступи багатьох іменитих виконавців. Серед цієї когорти знаковою постаттю безперечно був Народний артист України Павло Дворський. Його приїзду стрияни завдячують Президенту Благодійного фонду «Добре серце», заступнику Голови Політради Української партії Олегу Канівцю.

Журналістка прес-служби Української партії Наталя Карпенкова поспілкувалася з відомим співаком.

– Пане Павле, прийміть найщиріші вітання від стриян, серед яких багато шанувальників Вашої творчості. Ви не вперше в нашому місті тож чи помічаєте якісь зміни? Адже збоку завжди видніше.

– Стрий сміливо можна назвати європейським містом з галицьким шармом. Я приємно вражений новими будівлями й відреставрованими старими будинками, затишними вуличками, усміхненими городянами. Змінюється й менталітет людей, обслуговування клієнтів і покупців. Цікава героїчна й патріотична історія вашого міста. Адже саме в Стрию вперше було піднято синьо-жовтий прапор над адміністративною будівлею, а вже потім і в інших містах України. Ще приїжджаючи з ансамблем «Смерічка», з Назарієм Яремчуком, пам’ятаю переповнені зали й теплий прийом глядачів. Завжди їхали зі Стрия з хорошим настроєм.

І, сьогодні, в День міста знаю, що буде багато гарних людей, які люблять мелодійну українську пісню. Хочу щоб линули у Стрию пісні у моєму виконанні із супроводом багатотисячного хору. Тут вміють плекати й зберігати звичаї, а також цікавляться новинками й тим, що робиться за кордоном. Це дуже важливо.

Один з філософів сказав, що без традицій немає культури, а без культури немає нації. Я мрію і хочу, щоб наші діти, внуки і правнуки гордилися тим, що у них є Україна, у них є рідна мова, їхня пісня, культура, звичаї, обряди, колядки, гаївки. Все те, що нам залишили наші пращури. Усе це ми маємо продовжувати і збагачувати щирим відношенням, своїми серцями, душами. Я з великим задоволенням приїжджаю у ваш благословенний край чудових музикантів, композиторів, поетів, духовників. Щиро радий, що стриянина Святослава Шевчука обрано Владикою Греко-Католицької церкви, тут його коріння, проживає його мати Віра. Стрий дав людству багатьох видатних людей.

– Ви багато гастролюєте в Україні й за кордоном. Скажіть, будь ласка, чи відрізняється енергетика й сприйняття аудиторією української пісні по обидва боки Дніпра й за океаном?

– Багато залежить, я б сказав дев’яносто відсотків, від самого артиста, який виходить на сцену, чи поле, чи стадіон. Дуже важливо як ти ідеш до людей, що ти хочеш їм сказати. Як ти це робитимеш. І ви знаєте, майже різниці немає, чи я працюю в Кривому Розі, чи в Донецьку, чи у Львові, чи в Одесі. Якщо люди відчувають, що від тебе іде позитив, що ти прийшов поділитися з ними своїми почуттями вони будуть такими ж позитивними.

Пригадую, одного разу виступаючи в Луганську на стадіоні, почалася сильна злива. Ну думаю, все зараз народ розійдеться і як бути з концертом. Та жодна людина не ворухнулася. Я виходжу до них на сцену й ми разом співаємо «Червону руту» Володі Івасюка, й «Смерекову хату», й «Водограй», «Горнусь до тебе, Україно». І люди зі сльозами на очах просять: «частіше приїжджайте, ми чекаємо на вас, ми любимо рідну пісню, чекаємо спілкування українською мовою». На жаль, там розмовляють на суржику чи російською, та кажуть, що якщо б мали українського співрозмовника то б залюбки говорили рідною мовою. Тому через пісню перш за все ми маємо підтримати тих людей, які мають українське серце й хочуть бути патріотами. Маємо вселити надію, що їхні діти й онуки, знаючи різні мови, перш за все повинні розмовляти українською. Без мови немає майбутнього. Я вірю, що ми прийдемо до єдиної віри, станемо справжніми господарями на своїй землі.

– Багато Ваших колег по-цеху йдуть в політику, чи підтримують того чи іншого кандидата. А у Вас було бажання зробити політичну кар’єру?

– Так, пропозиції були. Навіть у перший український парламент. Я був на гастролях з ансамблем «Смерічка», а колектив філармонії висунув мене кандидатом до Верховної Ради. Я ще тоді був молодий, ну й думаю, нехай буде. А вже потім зрозумів, яка це величезна відповідальність. Я ж співак, багато гастролюю. Я дуже хвилювався у ту ніч коли підбивали підсумки голосування. Думав, Боже, якщо мене виберуть, що я буду робити. Я ж звик працювати, а не халтурити. Якщо за щось берусь, то віддаюся на всі сто. Тоді я зайняв по рейтингу третє місце.

До мене пізніше зверталися, щоб я виступив на підтримку іншого кандидата під час другого туру виборів. І тоді я ще раз переконався, як добре, що мене не вибрали у парламент, тому що вважаю, що кожен повинен займатися своєю справою, кожна людина повинна на своєму місці приносити користь.

Якщо ти митець, лікар, вчитель, якщо в тебе справді талант служити людям, маєш служити на своєму поприщі. Я зрозумів, моє місце на сцені, серед людей, яким я дарую свою любов, вселяю через свої пісні надію і віру в те, що все таки попри всі негаразди в нашому суспільстві, ми виберемося з того ярма. Можливо мої діти підуть в політику, вони набувають юридичного фаху й музичні ВУЗи закінчують. Я особисто служитиму людям на сцені: піснею, словом, душевною підтримкою.

– Вашому приїзду до нашого міста на свято стрияни завдячують Президенту Благодійного фонду «Добре серце», заступнику Голови Політради Української партії Олегу Канівцю. А який зміст Ви вкладаєте у поняття «добре серце»?

– Мої нині, на жаль, вже покійні батьки Ананій Кирилович і Вікторія В’ячеславівна казали: «Павле, завжди іди до людей з добрим серцем».

Я переконаний, що люди, які заснували фонд з такою назвою, самі мають добре серце. Людина може мати високі посади, звання, великі статки, готелі, заводи та не мати серця. І чим більше буде добрих сердець, тим менше буде обездолених, талановиті діти зможуть досягти мети, добрі справи говоритимуть самі за себе. Процитую знову своїх батьків, які мені казали: «Павле, зрозумій – те, що ти віддаєш то твоє, а не те, що ти береш». Це проста життєва філософія. Побажаю всім, хто займається меценатством злагоди у їхніх родинах, здоров’я. Нехай Бог їх благословляє на добру й щиру працю на благо нашої землі, України, звичайно на милість Бога.

– Журналістів не люблять за запитання про особисте життя й банальне – про творчі плани. А які питання Вас дратують?

– В принципі, мене жодні питання не дратують. Я готовий відповідати на будь-які. Вважаю, що якщо ти людина публічна, виходиш до аудиторії, як на сповідь, то чому ж не розказати про особисте, деколи потаємне. Наші слухачі, глядачі ж беруть приклад з митців, хочуть знати про нього так чи не інакше, де вчився, чого досяг, що вдалося, а що ні.

Тому, зрештою і як політики, творчі люди повинні йти до людей з відкритим серцем.

Зрозуміло, що є деякі такі моменти для артистів, коли зачіпають їхню честь, професійність. Та я погоджуючись на інтерв’ю, бо переконаний, що ті мільйони людей, які слідкують за моєю творчістю та не завжди мають змогу побувати на моїх концертах, мають знати про моє життя на сцені й поза нею. Я сам люблю почерпнути щось цікаве від мудрих людей й радо ділюся своїми знаннями.

– Багато людей для своєї популяризації зараз використовують Інтернет. Ведуть блоги, відкривають сайти, розміщують відео, фото, користуються соціальними мережами. А Ви «дружите» із всесвітньою павутиною?

– Так. Мої сини Павло і Славко займаються цією справою. Незабаром оновиться мій сайт. На популярному сайті You Tube розміщені сотні моїх пісень, кліпи. Це вимога часу, вік інформації.

– Чим дивуватимете сьогодні стриян? Прем’єри пісень будуть?

– Звичайно. На стрийській сцені вперше виконаю пісні на вірші Галини Калюжної, Миколи Величка про рідний край, про кохання. Цікавим буде те, що я виконаю кілька пісень італійською мовою у перекладі поетеси Даніели Гостінеллі. З нею я познайомився під час гастролей в Італії, бо крім наших співвітчизників на концерти приходять й італійці.

Коли ми виступали в Римі з «Пікардійською терцією» до нас підійшла випускниця Римського університету, в якої до речі чоловік зі Львова – Даніела Гостінеллі й запитала дозволу перекласти деякі пісні, щоб їх слухали й італійці. Мені ця ідея здалася чудовою, оскільки наші мови дуже мелодійні, солов’їні. І вона взялася за цю справу. Вже переклала вісім моїх пісень. Серед них «Стожари», «Мама Марія», «Срібний дощ». Я думаю стриянам буде цікаво послухати мої відомі пісні італійською мовою. Ось, наприклад, «Місячне сяйво» (співає українською, а потім італійською – прим. автора). Бачите мови співзвучні й слухати можна серцем.

Співатиму пам’яті Назарія Яремчука, патріотичні пісні, бо Стрий надзвичайно патріотичний край. Цього року святкуємо 20 років Незалежності. Хоч у великих потугах та ми маємо можливість будувати нашу державу Україну.

Впевнений, що і молодь буде співати тих пісень, бо попри розважальні пісні вони співатимуть і ті, що згуртовують наші лави, надихають нас на творення, на злагоду.

Пісню «Перехрестила на дорогу» я присвячу усім берегиням нашого роду й зокрема матері Владики Святослава Шевчука, бо мамине благословення, мамина молитва є найсильнішим оберегом.

Вітаю усіх стриян з Днем міста. Добробуту вам і процвітання, й до зустрічі на концертних майданчиках.

– Дякую Вам за Вашу творчість, щире серце й неймовірну енергетику. Чекатимемо на нові пісні у Вашому виконанні.

Наталя Карпенкова
08.06.2011
Українська партія

Співак Павло Дворський, який переїхав до Києва шість років тому, приїде до Чернівців із програмою «Щастя моє». Програма ювілейна: менше, ніж за рік, пан Павло відзначить 60-річчя. Павло Дворський співатиме у супроводі симфонічного оркестру INSO-Lviv, яким керує Мирослав Скорик. Також на сцені працюватимуть музиканти гурту «19 клас».

У концерті візьме участь і Павло Дворський-молодший (на Міжнародному вокальному конкурсі в Італії, де було представлено 18 країн і Гран-прі отримала співачка з Віденської опери, він посів перше місце).

Глядач нині переважно платить не за творчість, а за можливість побачити героїв скандальних сторінок Інтернету, телебачення. Скандал, тусовка – основа шоу-бізнесу. Павло Дворський ніколи не був і не буде людиною тусовки. Вся його робота – це бажання гідно продовжити справу Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Ігоря Білозіра, зберегти мелодику української пісні.

– Із сольною програмою ви приїжджаєте вперше…

– Програма називається «Щастя моє». Вона узагальнює всі образи, пісні, думки, мрії. Звучатимуть пісні про любов до рідного краю, до Бога, до краян, про людські почуття. Пісні, перекладені італійською. Днями я повернувся з Італії, де мав концерти і презентував альбом з Le stelle cadenti (мої пісні у перекладі італійською). Співатиму із синами. Павло Дворський-молодший виконає арії, неаполітанські пісні, мої пісні. Він зараз захищає ступінь магістра у музичній академії імені Чайковського. Вже тричі співав оперу в постановці Дмитра Гнатюка «Запорожець за Дунаєм». Виконував партію Андрія. А Славко закінчує юридичний університет «Крок», не полишає заняття музикою.

– Київ виправдав ваші сподівання?

– Ми переїхали, бо синам слід було здобувати вищу освіту. Нам порадили університет економіки і права «Крок», який дає грунтовні знання, а його дипломи мають європейську сертифікацію. А музична академія у Києві – прекрасна у вокальному плані. Там працюють найкращі викладачі, велике сузір’я оперних співаків. Ми вирішили поєднати навчання синів і мою творчу роботу. Хоча вагалися, радилися з дружиною, рідними. Іноді у житі слід щось змінювати . Але життя покаже. Ми маємо помешкання у Чернівцях. Хто знає, як складеться життя, де сини захочуть працювати.

– Життя змінилося? Ви придбали дороге авто, будинок…

– Ми їхали не для того, щоб заробити мільйони та їздити розкішними авто і не бачити людей. Мета була – працювати творчо, більше гастролювати. Є нормальні умови: гарна квартира у хорошому спальному районі Голосієво. Маю авто «Субару», назва якого, як дізнався, у перекладі з японської – «Стожари». Як і моєї пісні, яку написав 35 років тому.

– Нині української пісні в ефірі не так вже і багато…

– Я був з українськими співаками з концертом у Ростові-на-Дону, де нас запросили на радіо для інтерв’ю. Кажуть: «Давайте русскую песню». Ми почали казати, що слухачам цікаво буде послухати українську, з якою ми приїхали. «Не можна, наш керівник сказав: «У нас же русское радио», – відповіли. Нарешті перепитали у редактора і дозволили… один куплет. Вважаю, повинні звучати пісні різними мовами. Але якщо не звучатимуть пісні рідною мовою, це буде нонсенс. У нинішній ситуації ми й самі винні. Хотілося б, щоб на радіо, телебаченні працювали редактори-патріоти свого рідного.

– За часів «Смерічки», кажуть, мали по три-чотири концерти поспіль.

– Так, за часів «Смерічки» ми мали по три-чотири концерти на день. Пригадую, у Свєрдловську (нині Катеринослав, Росія, – авт.) концерт розпочинався о 09.00! І Палац спорту – переповнений! А в Лужниках тиждень працювали за аншлагів. Заледве проводили знайомих, щоб вони стоячи послухали наш концерт. Охочих потрапити на концерти у Львові було більше, ніж місць: люди перелазили з горища, ламали двері, щоби стоячи-напівлежачи послухати. Коли зараз розповідаєш молодим митцям – не вірять.

– Українські пісні називають іноді неформатом…

– Нас, тих, хто починав писати українську пісню, творив, хвилювався, падав, підіймався, дуже важко збити з цієї дороги. Завжди було нелегко. Нелегко було і Воробкевичу, і Федьковичу, і Сковороді. Але ми повинні робити свою справу щиро і натхненно.

Юлія Боднарюк
31.05.2012
Молодий буковинець

Народного артиста України Павла Дворського справедливо називають легендою, корифеєм, совістю української пісні. Його твори вже увійшли в її золотий фонд, а на концертах він збирає аншлаги. «Однієї тільки «Смерекової хати» достатньо, аби Павло Дворський назавжди увійшов в історію національної культури», – влучно сказав якось народний артист України Ян Табачник.

А ще від нього просто нуртує така сильна світла, тепла і добра енергія, що її відчуваєш шкірою.
Маестро відзначив 60-й день народження, а недавно побував у Львові, щоб взяти участь у творчому вечорі свого побратима – композитора, поета, співака, заслуженого артиста України Ярослава Музики в Оперному театрі.

– Шановний маестро, ще раз вітаємо з ювілеєм. Як відзначили його?

– Для мене головне святкування – на сцені. Почав відзначення ювілею концертом на тій сцені, яка стала для мене першою професійною у 1976 році, коли після закінчення муз-училища став солістом легендарного ансамблю «Смерічка», – у Чернівецькій філармонії. Виступав з Чернівецьким філармонійним оркестром – блискучим колективом, про професійний рівень якого свідчить хоча б те, що гастролі в Італії стали для нього звичною справою. Разом зі мною на сцену виходили й сини Павло та В’ячеслав, дружина Світлана.

– Хотілося б побачити таке дійство у Львові. Тим паче, що ви недавно мали сольний концерт у Львівській опері в супроводі симфонічного оркестру «ІНСО-Львів» та групи «19 клас» Мар’яна Шуневича та Олександра Загороднюка.

– Я й хочу показати цей ювілейний проект в інших містах України, зокрема на сцені Львівської опери. Планую зробити це восени.

– Нині ви киянин. А на Буковині, у Чернівцях, де ви є почесним громадянином міста, у Ленківцях, де народилися, буваєте?

– Звичайно! Буковина – моя колиска, перші кроки у творчості, зрілість. Для мене материнська світлиця, батьківський поріг – не просто слова чи навіть образи, а те цілюще джерело, звідки черпаю силу і наснагу.

– Ваша родина суціль музична. З дружиною Світланою познайомилися у «Смерічці», коли обоє були її солістами, співають і ваші сини.

– Павло-молодший і В’ячес-лав поєднують кар’єри співаків і юристів, маючи відповідні освіти. Але, займаючись юриспруденцією, ставляться до музики не як до захоплення, до другорядного, а відповідально, професійно, як, утім, і належить. Радий, що прищепив їм і любов до спорту, до настільного тенісу, – я ж майстер спорту України з цього виду.

– Поговорімо про те, що діється в сучасній українській естраді. Як оцінюєте виступ Злати Огнєвіч на цьогорічному «Євробаченні»?

– Це питання більше до Павла-молодшого і В’ячеслава (усміхається)… Третє місце Злати, безумовно, успіх, і Україна повинна пишатися цим. Вона талановита, сучасна, перспективна, і хай її творчий шлях буде постійним злетом.

Для перемоги на «Євробаченні» треба бути на голову, а то й на дві вищим від інших. Мусить статится вибух, як це зробила Руслана у 2004 році. Але «Євробачення» – не пуп землі. Всі й тепер люблять шведський ансамбль «АББА». Хоч мало хто пам’ятає, що він свого часу двічі був переможцем «Євробачення». Бо тоді це й був вибух, явище, неповторність.

– Мені видається, що більшість виступів на цьогорічному «Євробаченні» були немов під копірку, до певної міри шаблонними. Те ж можна сказати і про багатьох молодих українських виконавців (а деяких і співаками годі назвати). Чому так? Чому немає такого явища, як на початку 70-х років минулого століття, коли на Буковині потужно вибухнули на весь світ Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, «Смерічка», пісні Володимира Івасюка, Левка Дутківського, а невдовзі – й творчість ваша, Ігоря Білозіра, Миколи Мозгового?

– Наше покоління спиралося і спирається на народну творчість, український мелос, саме це було могутнім фундаментом і плодючим чорноземом. Так само, як людина мусить пам’ятати свій родовід, а не бути манкуртом. Нинішнє покоління цього не робить, а копіює чуже і одне одного. Воно не хоче живитися вічним корінням, а без цього не може бути квітучої крони. На тому ж «Євробаченні» впродовж багатьох років незмінно серед лідерів – представники балканських країн, тим паче, що після розпаду Югославії на п’ять держав їх побільшало. А це тому, що їхні пісні ґрунтуються на мелосі відповідних народів. Мені шкода, що цьогоріч до фіналу не потрапили двоє виконавців, яким я симпатизував, – чоловічий вокальний квартет з Хорватії і тріо дівчат із Сербії. Вони, до речі, єдині, хто співав не англійською, а рідною сербською мовою.

Митець – це яскрава особистість, творча індивідуальність. Ви ніколи не сплутаєте Софію Ротару, Ніну Матвієнко, Руслану, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Мар’яна Шуневича як співаків, Володимира Івасюка, Ігоря Поклада, Левка Дутківського, Миколу Мозгового, Ігоря Білозіра як композиторів, Юрія Рибчинського, Вадима Крищенка, Богдана Стельмаха як поетів, «Смерічку», «Ватру» і «Кобзу» як ансамблі.

У нас же вигадали таку нісенітницю, як «формат-неформат». До «неформату» зараховували і мене, а головне – таких видатних митців, як Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ніна Матвієнко, Мареничі, українську «Кобзу» Євгена Коваленка і білоруських «Піснярів» Володимира Мулявіна. «Форматом» же виявилися шаблон, несмак, псевдомистецтво, які забуваються якщо не завтра, то післязавтра. Ви назвете мені зараз імена лауреатів фестивалів «Червона рута», крім хіба що кількох першої чернівецької?

– Повернімося до міста Лева. Чим є для вас Львів?

– Коханим і рідним. Він – єдине місто у світі, якому я присвятив пісню, – «Кохання у Львові». Неможливо порахувати, скільки разів бував тут з концертами і не тільки. Першим вищим навчальним закладом, куди вступив, була Львівська політехніка. Правда, забрав звідти документи і вступив у Харківський авіаційний, хоча і його покинув після першого семестру – любов до музики перемогла. Приїздив сюди складати заліки та іспити, коли навчався на заочному відділенні Львівської музичної академії імені М.Лисенка (тоді консерваторії). Охоче відгукуюсь на запрошення виступити у Львові на будь-якій сцені. Кілька років тому виступав в Актовій залі Університету імені Івана Франка на концерті з нагоди 60-річчя з дня народження Володимира Івасюка, організованому факультетом журналістики. Тепер ось мав честь співати у Львівській опері на прекрасному творчому вечорі мого друга і творчого побратима Ярослава Музики.

Маю у Львові сердечних друзів. Болить тільки, що з кожним роком відходять такі близькі і дорогі мені львів’яни, могилам яких вклоняюся на Личакові, – Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Ростислав Братунь, Іван Мацялко, Ігор Кушплер

Вклоняюся львів’янам ще й за те, що трепетно бережуть пам’ять про Володимира Івасюка. Саме львівський Клуб творчої молоді імені Володимира Івасюка висунув його на посмертне здобуття Шевченківської премії, яка й була присуджена 1994 року. Навіть у Чернівцях поки що немає пам’ятника лицареві української пісні, а у Львові є (він є ще у Кіцмані, де він народився). У Львові вже багато років проводяться масштабні концерти пам’яті композитора за участі провідних майстрів мистецтв, юних виконавців. А блискучий проект «Івасюк» з «Трембітою», «Піккардійською терцією», молодими співаками! У травні він з великим успіхом пройшов у Києві в палаці «Україна».

– Ваші пісні воістину народні. Їх співають біля туристського багаття, на студентських вечорах, сільських весіллях. І, звісно, «зірки» першої величини – як-от Василь Зінкевич, Мар’ян Шуневич, «Кобза», «Піккардійська терція». Чия інтерпретація вам найближча до серця?

– Не можу вирізнити когось, і не тому, що це мої друзі. Кожен виконує їх по-своєму, з притаманними тільки йому барвами й відтінками. Власне це і є ознакою справжнього майстра.

– Ви ніколи не пишете віршів до своїх пісень.

– У мистецтві кожен повинен займатися своєю справою. Працював і працюю з істинними поетами-піснярами – Ростиславом Братунем, Миколою Бучком, Миколою Бакаєм, Галиною Калюжною, багатьма іншими. Вони, як і Юрій Рибчинський, Богдан Стельмах, Вадим Крищенко, Роман Кудлик, ніколи не писали музики, як не писали віршів до своїх пісень Ігор Поклад, Левко Дутківський чи Геннадій Татарченко. Втім, є й винятки – Володимир Івасюк, Микола Мозговий, але це тільки підтверджує правило.

– Годі порахувати, скільки разів ви виходили на сцену в Україні і в багатьох країнах світу. А тепер, на мистецьких висотах, хвилюєтеся перед виступом?

– Не вірте тим, хто каже, що перед концертом не переживає. Якщо це так, то такий співак буде нещирим на сцені перед людьми, а вони відчують це. Звісно, з роками прийшов досвід. Але перед кожним виступом у мене не нервове тремтіння колін, а радше зосередженість, сказати б, нуртування душі. Коли ведучий концерту оголошує моє прізвище, за лаштунками хрещуся.

Максим Міщенко
25 червня 2013 року
«Високий Замок»

На початку лютого Народний артист України відзначив 60-річний ювілей. 35 років виповнюється і славнозвісній пісні «Стожари», до якої Дворський написав музику. Адже у 1976-1994 роки Павло Дворський працював у легендарній «Смерічці».

«Я думав ти станеш відомим співаком, а ти хочеш будувати космічні кораблі…»

Павло Дворський народився у буковинському селі Ленківці. Батько, тесляр по професії, був знаною у селі людиною. Адже жодне весілля, хрестини, день народження чи проводи у армію не обходилися без його участі. Дворський-старший чудово грав на різних музичних інструментах, мав гарний голос і чималий репертуар з народних пісень. Мати музиканта – працівниця колгоспу, щонеділі співала у церковному хорі.

– У 5 років я опанував батькову гармошку, у 6 – почав грати на баяні і разом із татом виступав на всіх святах, на які лише запрошували односельчани. Через це пізніше родина мала клопіт із місцевим осередком комуністичної партії. Вважалося, що діти Радянської України не повинні цим займатися.

Ленківську середню школу Павло Ананійович закінчив із золотою медаллю. І за порадою вчителів подав документи до Львівського політехнічного інституту. Але невдовзі один із товаришів вмовив музиканта забрати документи і вступити до одного з найпрестижніших вишів колишнього СРСР – Харківського авіаційного інституту. Тут майбутній артист теж надовго не затримався.

– Провчився всього півроку! Пригадую, приїхав на Різдво додому, посиділи за святковим столом, а потім вийшов з батьком на вулицю прогулятися, а він і каже: «Ех, сину! Я думав, що ти продовжуватимеш музичний рід Дворських, станеш відомим музикантом чи співаком, а ти хочеш будувати космічні кораблі..». Ці слова так зачепили за живе, що я вирішив, поки не пізно, піти туди, куди кличе серце.

Павло забрав документи з авіаційного і.. потрапив до армії. Адже того року вступна кампанія вже завершилася. Під час служби майбутній артист грав у духовому оркестрі, брав участь у самодіяльності. А після армії поступив у чернівецьке музучилище,опановував гру на музичних інструментах та вокал.

ВІА «Смерічка» , Назарій Яремчук, Володимир Івасюк

Цей період подарував музиканту не лише можливість об’їздити мало не півсвіту з гастролями, а й зустріти справжніх однодумців – Назарія Яремчука, Володимира Івасюка, Василя Зінкевича.

– Володимир Івасюк запам’ятався, як дуже талановита, але скромна людина. Не зважаючи на шалену популярність, він ніколи не виставляв себе зіркою. Ми жодного разу не бачили, щоб він відпочивав. Завжди кудись їхав на гастролі і при ньому неодмінно були аркуші паперу, на яких він робив оркестровки. А от про те, що ми товаришами були, сказати не можу, скоріше музичними побратимами. З Івасюком більше товаришував Назарій.

Гарні товариські стосунки склалися у Дворського і самим Назарієм Яремчуком. Він, як старший колега, допомагав Павлу освоїтися в колективі та на великій сцені. А у 1990 році Назарій став хрещеним батьком молодшого сина Павла – В’ячеслава.

Зв’язок із родиною Яремчука Павло Дворський підтримує і зараз. Переконаний, навіть після смерті товариша, його творчість продовжує жити.

– Радіємо, що у Назара-молодшого (син Назарія Яремчука – Авт.) народився син, це означає, що рід Яремчуків має продовження. Тішимося творчими перемогами Марійки (донька Яремчука – Авт.) Зокрема, на фестивалі в Юрмалі. І я вірю, що наші діти обов’язково продовжуватимуть пісенні традиції своїх батьків.

Завдяки нащадкам, а також артистам, які свого часу виступали із «Смерічкою», є надія на відродження цього легендарного колективу. На думку Павла Дворського, для цього потрібен лідер, який би зміг знову об’єднати колектив. Такою людиною може стати колишній засновник ансамблю – Левко Дутківський. Він живе у Чернівцях, працює у місцевій філармонії.

– Я впевнений, наші пісні лунатимуть знову. Але одного бажання Дутківського не достатньо, у цьому має допомогти, якщо не держава, то заможні патріоти української пісні.

Я впевнений, наші пісні лунатимуть знову. Але одного бажання не достатньо, у цьому має допомогти, якщо не держава, то заможні патріоти української пісні.

«Що завгодно, лише не своє»

З сумом говорить артист і про іншу проблему сучасності – занепад української пісні.

– Ви ж самі чуєте, що лунає на наших FM-станціях, які намагаються переконати слухачів, що українська пісня не конкурентоспроможна. Що це – нафталін, який виконують якісь «динозаври». Те ж саме і на телебаченні. В численних пісенних шоу лунають російські та іноземні пісні. Звичайно, приємно, що в нас талановита молодь, яка вміє співати різними мовами, але що від того матиме українська культура, якщо ми популяризуватимемо все, що завгодно, лише не своє? Який гарний приклад маємо на дитячому Євробаченні, коли наша Настуня Петрик заспівала українською мовою і отримала гран-прі! І нехай тепер, хоч хтось скаже, що на престижних конкурсах слід співати лише англійською, аби досягти успіху! Просто комусь вигідно, щоб російські і закордонні співаки гастролювали Україною та вивозили звідси мільйони. На мою думку, на радіохвилях, з російськими та іноземними піснями повноправно має лунати і українська пісня. Адже ми живемо в Україні і наша мова має бути захищена.

Нині Павло Дворський успішно гастролює за кордоном. Представники українських діаспор, іноземні прихильники наших пісень радіють зустрічі з улюбленим артистом. Виступає і в Україні. Радіє, що його творчістю цікавляться, як на заході, так і на сході країни. Минулого року, разом із сином Павлом мав великий концерт у Львівському оперному театрі у супроводі симфонічного оркестру під керуванням Мирослава Скорика. Програму «Щастя мої» планує цього року презентувати і в інших містах України.

Запах карпатського краю на Теремках

Дружина Світлана, сини Павло та В’ячеслав для Дворського-старшого – найбільше особисте досягнення. З дружиною Павла звела сама доля, коли Світлана прийшла до колективу «Смерічка» працювати солісткою. Дворський-старший не приховує, що любов та злагода у родині панують саме завдяки Світлані, яка майже повністю присвятила себе родині.

– Звичайно, були і важкі моменти, коли я був на гастролях, а Світлані потрібно було опікуватися родиною, батьками. Але вона сама пройшла нелегкий творчий шлях і розуміла, що це моє покликання. І, поки Бог дає талант, сили, здоров’я, треба робити свою справу.

8 років тому родина переїхала до столиці. Досить важко далося таке рішення Дворським, адже все їх життя та творчість були тісно пов’язані із буковинським краєм. Проте Павло Ананійович зумів переконати рідних, що цей крок необхідний для подальшої роботи.

Трикімнатна квартира Дворських на столичному масиві Теремки – своєрідна маленька Буковина. Адже меблі, паркет, гардини господарі замовляли у рідних Чернівцях.

– Ми хотіли, щоб усе нагадувало про наш край! Хотілося, щоб кухня була зі смереки, щоб був рідний запах в квартирі. Тепер в нас пахне Карпатським краєм.

Христина БРЯНЦЕВА
16.02.2013
Час Київщини (chask.net)

Павло Дворський має якесь особливе, своє відчуття пісні і місії співака на сцені, яке, попри надзвичайну скромність, завжди вирізняло його і в ансамблі «Смерічка», і в часи національного підйому початку 90х, і нині. Приводом для нашої розмови стало 60ліття композитора, яке припадає на перший день лютого.

Як «Смерічка» ледь не стала «Ялинкою»

— Павле Ананійовичу, цього року виповнюється 35 років одній із ваших найвідоміших пісень — «Стожари». Це перша пісня, після якої ви прокинулися знаменитим?

— Це перша, яка стала такою популярною. А взагалі перша з моїх пісень, яка зазвучала в репертуарі «Смерічки», — це «Весільний розмай» на вірші Бориса Касієва, яку виконав Назарій Яремчук. Це був 1976 рік.

— А як народилися «Стожари»?

— Спочатку в мене з’явилася мелодія і деякі слова. Коли познайомився з Володимиром Кудрявцевим, я наспівав йому цю мелодію. Він працював два тижні і врешті вислав листом вірші. Написав: «Павле, я вірю, що цю пісню заспіває вся Україна». Так воно і сталося. До речі, два роки тому я купив собі машину марки «Субару», а нещодавно дізнався, що «субару» в перекладі з японської означає «стожари». Отакі бувають усмішки долі.

— 70ті роки, попри компартійний контроль, був вибухом в українській культурі: українське поетичне кіно, величезний інтерес до української естради (згадаймо «Червону руту» Івасюка, яку співав увесь Союз). У чому феномен того часу?

— Люди стали більш вільними. Тоді дуже модними стали електричні гітари, іоніка. З’явилася музика «Бітлз», хоч офіційно це вважалася буржуазна музика. Але молодь підхопила. При будинках культури почали організовуватися ВІА. Феномен «Смерічки» полягав у тому, що гарний музикант Левко Дуткiвський навколо себе організував молодь, яка теж була одержима ідеєю співати естрадну пісню. І під новий 1967й рік відбувся перший виступ ансамблю «Смерічка».

— Біограф української естради Михайло Маслій писав, що була думка назвати ансамбль «Ялинка»?

— Так, це правда, адже колектив народився на Новий рік. Але потім, щоб назва була актуальною і в інші пори року, зупинилися на нашій, карпатській, ялинці — смерічці.

— Інструменти де брали?

— Спочатку робили самі: діставали транзистори, робили звукознімачі — і звучало. А потім Левко Дуткiвський написав листа міністру культури СРСР Фурцевій з проханням надіслати інструменти — і вона відгукнулася. Це було неабиякою підтримкою колективу, бо музичні експерименти «Смерічки» багато хто сприймав насторожено.

Посвята Івасюку

— Важко було пробити свої пісні?

— Непросто. Присилали з Києва, з Москви пісні Тухманова, Колмановського, Пахмутової. Але то б не був ансамбль «Смерічка», якби не мав самобутнього репертуару. Без естрадних пісень Дуткiвського, Івасюка, я писав для ансамблю, Віктор Морозов, Володимир Прокопик, Олександр Злотник, — переконаний, що «Смерічки» як такої не було б. Усі знали: якщо приїжджає «Смерічка» — то це колорит Буковини, це Україна і це сучасні ритми. Ніхто ні в Архангельську, ні на БАМі, ні в Сургуті не говорив нам: «Спойте нам на русском языке, потому что мы не понимаем». Розуміли всі. І любили всі. І співали всі. Тому ці пісні й стали народними: і «Водограй», і «Червона рута», і «Стожари».

— Але тоді потрапити в програму було не так просто. Навіть Володимир Івасюк, оскільки він не був членом Спілки композиторів, змушений був давати свої пісні під псевдо…

— У мене також було псевдо. Я народився на Дністрі, отож був Павлом Дністровським. Члени комісії читали у програмці: Дністровський — хто такий? — невідомо, мабуть, член Спілки композиторів. І пропускали. І пісні звучали — і «Місячна дорога», і «Смерекова хата», і «Маки для сина».

— Дозволяли? Це ж була посвята Володимиру Івасюку.

— Я цю пісню написав одразу ж після того, як Володимир Івасюк загинув. Ми з поеткою Тамарою Севернюк дві ночі не спали, і Назарій Яремчук iз нами був — ми написали цю пісню. Нам тоді забороняли співати пісні Івасюка, називали його самовбивцею. А ми все одно, коли знали, що перевіряючих у залі немає, співали і «Червону руту», і «Пісня ходить поміж нас». Майже в кожному концерті тоді я співав «Маки для сина», і всі знали, що це пісня пам’яті Володимира Івасюка.

Співали під чорнобильським реактором

— Свого часу ви побували зі «Смерічкою» в багатьох гарячих точках: у Чорнобилі, Афганістані…

— Ми з покійним Назарієм Яремчуком, з Орестом Хомою виступали в Чорнобилі перед будівельниками — за сто метрів від реактора. А на згадку зробили фото на фоні зруйнованого реактора. Потім цікавий випадок був: за кілька місяців я поїхав у Канаду на гастролі, а там ходили чутки, що в Чорнобилі все знищено — випалена земля. У Ванкувері, коли в мене брали інтерв’ю і почали розпитувати про Чорнобиль, я показав це фото і кажу: ось, подивіться, я там був, давав концерт зі своїми творчими побратимами. А потім прочитав те інтерв’ю — канадійці із сарказмом написали, що те, що я їм розповів, — все брехня, а ці світлини мені КДБ змонтував, щоб «Заходу очі замилювати».

— Не було відчуття небезпеки?

— Було. Багатьох операторів, які нас у Чорнобилі супроводжували, немає вже серед живих. Назар надто рано пішов від нас у небеса. А нам Бог дав жити і співати далі. А в Афганістані нам на танках довелося прориватися до тих майданчиків, де виступали. Співали майже під кулями. У мене лишилося багато друзів-«афганців», досі підтримуємо контакти.

Неаполітанські пісні

— В Італії вийшов диск ваших пісень італійською мовою Le stelle cadenti, диск неаполітанських пісень. Як Італія виникла у вашій долі?

— Усе почалося зі знайомства з отцем Василем Поточняком, який поїхав до Італії, щоб духовно підтримувати наших заробітчан. Ще років 10—15 тому українки в Римі чи Мілані боялися вийти за межі маєтків, де вони працювали, щоб їх не депортували. Десять років тому в Римі був організований грандіозний концерт до Дня матері — Fiesta de la Mamma. Церква звернулася тоді до Папи Римського з проханням, щоб поліція не затримувала заробітчан, які приїдуть з інших міст. І їм пішли назустріч. У Римі біля церкви Святої Софії, яку побудував патріарх Йосип Сліпий, тоді зібралося близько 15 тисяч українців з усієї Італії. Була літургія, і був концерт, у якому також брали участь Тарас Петриненко, Олександр Пономарьов. Це було надзвичайне піднесення… З того часу я уже сім разів побував в Італії, і мене вже й італійці, і заробітчани зустрічають, як свого. Я вважаю, що треба підтримувати тих людей, які покинули свій рідний край.

— Хто перекладає ваші пісні італійською?

— Італійська поетка Даніела Агостінеллі. Вона італійка, але вийшла заміж за українця зі Львова, вивчила українську мову і одного разу підійшла до мене після концерту і запропонувала переклад пісні «Нехай тобі розкаже дощ» — La piogia ti raccontera. Потім були інші переклади. Серед інших в альбомі Le stelle cadenti є і пісня «Мама Марія» італійською, яку ми дуже хотіли заспівати Папі Римському Івану Павлу ІІ. На жаль, не встигли.

«Справжня пісня — та, яку можна заспівати в колі друзів»

— Що зараз треба, щоб українська пісня набула ваги і популярності?

— Підтримки з боку держави. На жаль, досі не прийнято закон про благодійність — ті спонсори, які хотіли б підтримати тебе, змушені на гроші, що вони дають на концерт, платити податок. Потрібно навчитися шанувати себе, розуміти, що пісня, культура — це скарб, даний від Бога.

— Ви — один із тих, хто за 40 років на естраді практично не змінився — ні в манері виконання, ні в стилі та доборі репертуару. Не було спокуси поекспериментувати?

— У нас є своя історія, своя культура. Чом мусимо когось мавпувати? «Фішкою» зараз у всьому світі є живі концерти із симфонічним оркестром, коли в тебе за спиною 60 музикантів, коли грає жива бітгрупа, так виступають Scorpions, інші музиканти — це колосальна енергетика. Треба повертатися до живих концертів, якими колись були концерти «Смерічки», — коли чуєш, як звучить гітара, клавішні.

— Коли дивишся наше телебачення, складається враження, що української пісні взагалі не існує. Чому?

— Це — інформаційна війна. Працюють наші сусіди, вкладаються гроші, робиться все, щоб звучало що завгодно, тільки не наше. Подивіться, хто виступає в концертних залах, яка музика в ефірі, які серіали. Взяти ті ж конкурси «Голос країни» чи «Х-фактор» — там усе, тільки не українське. Нав’язують дітям, що всі нормальні пісні можуть бути або з репертуару Джексона, або з репертуару Мадонни. А пісні Івасюка звучали по всій Європі. Чому б не підняти цей пласт, дати сучасне аранжування, щоб наші діти виховувалися на своїй культурі?

— Виконавцям часто доводиться чути, що українська естрада — це «нафталін».

— Той, хто говорить про «нафталін», нічого не розуміє у справжніх піснях, від яких сльози проступають. Вони звикли до кліпів, від яких рябить в очах. Розумієте, є пісня, а є — шоу. Це різні речі. Молоді потрібні шоу. Але справжня пісня — це та, від якої мурашки по спині йдуть, яку людина може заспівати в колі родини, друзів. Яку з тих пісень, які нам зараз пропонують, люди заспівають для душі?..

СПРАВИ СІМЕЙНІ

— У вас музична родина: з дружиною Світланою вас звела «Смерічка», двоє синів теж не цураються музики.

— Так. Павло закінчив Київську музичну академію, у нього — драматичний тенор. Не так давно ми з ним у Львівській опері дали спільний концерт разом із симфонічним оркестром INSOЛьвів під керуванням Мирослава Скорика. Хочемо зробити цикл таких концертів із Чернівецьким симфонічним концертом, але все впирається в кошти… Славко ж чудово грає на гітарі, співає. Обоє хлопців також мають і юридичну освіту.

— А заняття тенісом не покидаєте? Ви ж майстер спорту з настільного тенісу.

— Не покидаю. Виступаю на різних турнірах. Нещодавно повернувся із Росії, де брав участь у турнірі до дня торгового флоту Росії, і привіз звідти кубок за перше місце. Мене запросили туди як співака і як тенісиста. Вони, мабуть, думали, що я там просто заспіваю і трішки ракеткою помахаю, а я взяв і виграв.

ДОСЬЄ «УМ»

Павло Дворський

Народився 1 лютого 1953 р. у с. Ленківці Кельменецького району Буковини. Закінчив Чернівецьке музичне училище відразу по трьох відділеннях. Каже, що пісні почав писати ще тоді, але намагався не афішувати: «Коли мене питали, чия це пісня, я віднікувався: «Та, то Олександр Білаш написав».

З 1976 р. — у ВІА «Смерічка» натомість Василя Зінкевича.

Автор музики до пісень «Стожари», «Смерекова хата», «Маки для сина», «Писанка», «Горнусь до тебе, Україно» та інших.

У 1994 р. розпочав сольну кар’єру. Народний артист України (1994 р.).

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
01.02.2013
«Україна Молода»

Уперше він заявив про себе, працюючи у складі вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» разом iз Назарієм Яремчуком та Левком Дутківським.

Знайомство і зустріч iз Володимиром Івасюком позначилися на його творчому становленні.

Його «Стожари» облетіли всю Україну і стали улюбленим шлягером, а «Смерекова хата» стала його візитівкою.

Нинішній рік для автора багатьох шлягерів і просто популярних та улюблених пісень, народного артиста України Павла Дворського ювілейний —

Від удалого дебюту до авторської візитівки

Буковинська земля дала Україні не одне знане в усьому світі ім’я, серед них співак і композитор Павло Дворський. Він народився в селі Ленківці, Кельменецького району, Чернівецької області, у селянській родині. Закінчив із золою медаллю школу в рідному селі. Початкову музичну освіту отримав у Кельменецькій районній музичній школі. А після служби в армії вступив і навчався в Чернівецькому музичному училищі відразу на трьох відділах: хорово-диригентському, народних інструментів (баян) та вокальному.

Обдарованого юнака помітили і запросили до ВІА «Смерічка». Працюючи у складі популяр­ного вокально-інструментального ансамблю разом iз Назарієм Яремчуком та Левком Дутківським, він уперше заявив про себе на професійній сцені як композитор. У 1979 році в репертуарі «Смерічки» з’явилися його перші пісні — «Стожари» та «Маки для сина». Дебют молодого гітариста виявився настільки вдали, що його нині незабутні «Стожари» тоді облетіли всю Україну і стали улюбленим шлягером на довгі роки.

У кожного композитора одна така пісня, що на все життя стає його своєрідною візитною карткою. Для Василя Михайлюка це — «Черемшина», для Степана Сабадаша — «Марічка», для Левка Дутківського — «Незрівнянний світ краси», для Володимира Івасюка — «Червона рута». А для Павла Дворського це, безсумнівно, «Смерекова хата», яка разом зі «Стожарами» та «Писанкою» у виконанні Назарія Яремчука принесла йому не тільки популярність у 1985 році, а й визнання. Павло Дворський став повноправним солістом «Смерічки» і заспівав свої пісні сам.

У більшості випадків сам Дворський дуже точно інтонує свої пісні й створює в них об’ємний образ України — не тієї, у якій живемо, а тієї, якої прагнемо. У «Смерековій хаті», а ще у піснях «Горнусь до тебе, Україно», «Товариство моє», «Со­лов’їна пісня», «Рідна мова» Павло Дворський заявив про себе як громадянин і патріот своєї землі. Адже характерною особливістю цих творів є глибоко ліричний, навіть інтимний зміст і щира синівська любов. Близько до цих пісень стоять його пісні про природу, зокрема «Живиця» на вірші Миколи Бакая, та «Аве, надіє!».

Чернівці — столиця пісні

Сьогодні розмовляємо з Павлом Ананійовичем про сокровенне: його життя за лаштунками сцени — родину, дім і смаки не тільки в творчості.

— Донедавна ви були єдиним із буковинських естрадних зірок, хто, незважаючи на популярність, не полишав Чернівці. Сьогодні ви вже киянин. Як пережили зміну місця проживання?

— Переїзд був дуже болісним у моральному плані. Адже 32 роки мого життя пов’язані з Чернівцями: тут я зустрів свою дружину, тут народилися мої сини, тут я співав у «Смерічці» разом iз побратимом Назарієм Яремчуком. Чернівці — столиця пісні, але Київ — столиця шоу-бізнесу… Я не один рік міркував над тим, їхати туди чи ні. А відтак вирішили поєднати навчання синів і мою творчу роботу. Живу в районі, який мені нагадує Чернівці, — Теремки-2. Там є поблизу три озера, гарний дубовий парк. Також є хороший зв’язок із центром. Студія звукозапису, у якій я працюю, розташована неподалік станції метро «Політехнічний iнститут».

— І де ж для вас краще жити?

— Звісно, у Чернівцях краще жити. За якихось півгодини, максимум годину, я міг пішки обійти увесь центр міста. У Києві для цього треба брати авто. Грати в теніс ходив до спортивної школи на вулиці Лесі Українки — зовсім близенько від дому, а в Києві на заняття треба далеченько їхати. На Буковині живуть мої родичі, друзі, знайомі. Але у Києві значно більше роботи, можливостей, хоч і життя дорожче. Щодня телефонують і запрошують на фестивалі, конкурси, концерти. І це чудово! Адже, якщо творча людина незатребувана, у неї починаються депресії.

Я не такий великий майстер на всі руки

— Що для вас є домівка і де вона бере свій початок?

— Мій дім починається з найсвятішого, що є для кожної людини, — батьківської хати, що в мальовничому буковинському селі Ленківці на Кельменеччині, з моєї родини: братів, сестер, племінників і моїх синочків. І незважаючи на те, що здебільшого перебуваю далеко від моїх рідних, я завжди відчуваю їхню присутність.

Для мене мій дім — це те коріння, що живить мою творчість, дає сили втриматися на цій землі і залишатися людиною, а головне — творити той духовний і щедрий храм на нашій українській землі. Тому свою квартиру у Чернівцях не збираюся продавати. Бо це наша колиска: тут було написано багато моїх пісень, виростали мої сини, приходили в гості гарні люди… Можливо, саме у ній житиму на старість.

— А якщо коротко описати, яким є Павло Дворський у своєму домі?

— Як кожен український батько — господар у своєму домі. Але відразу мушу зізнатися, що я не такий великий майстер на всі руки, щоб, наприклад, зробити вдома якийсь серйозний ремонт чи полагодити, скажімо, електрику чи якісь прилади. І все ж, коли, зрідка, випадають щасливі дні побути вдома з родиною, то залюбки ходжу на базар і в магазини. Допомагаю дружині у прибиранні оселі.

Що стосується кулінарії, то можу приготувати самостійно різні салати, підготувати все для борщу. А коли часом дружини вдома немає, то без проблем роблю яєчню, варю макарони. З голоду, як кажуть, не помремо. Але найбільше я люблю сільську роботу, до якої нас змалечку привчили батьки.

Бо в селі треба вміти все: орудувати косою і лопатою, граблями і вилами. Хто виріс у селі, має знати, як просушити сіно, перевернути його, а потім поскладати в копиці чи на горищі. Я думаю, хто не відчув у житті насолоди від цієї сільської роботи, такого своєрідного спілкування з природою, той дещо обділений радістю в житті.

А взагалі, вдома я відчуваю себе, як пташка у рідному гнізді, яке потребує твоєї постійної уваги і турботи. І я намагаюся вберегти своє родинне гніздо, бо саме його тепло завжди зігріває мене в гастрольній подорожі, завдяки йому виходжу на сцену з добрими, гарними почуттями до людей, які мене розуміють. І це мене тримає на цьому світі.

Артист може співати багатьма мовами, але — прославляти рідну

— Сьогодні немало українських виконавців заради популярності співають російською мовою?

— Я не проти співати російською мовою, якщо, скажімо, як колись, приїжджав, з концертом до Росії. Але російського альбому в мене ніколи не буде. Вважаю, що артист може співати багатьма мовами, але прославляти насамперед рідну.

— Про що мрієте?

— Мрію, щоб приїжджали до нас в Україну з інших країн — Канади, Америки, Австралії, Італії — і чарувалися талантами наших дітей, мудрістю наших ветеранів, красою нашої молоді. Щоб не було такого, що Україна пасе задніх в економіці, культурі, соціальному забезпеченні… Хотілося б, щоб наша країна реально була на європейському рівні. Адже навіть якщо людина має гідну зарплату і достойне життя, вона у нас все одно не почувається цілком щасливою, бо поряд існує бідність.

— Що найсокровенніше має бути для людей?

— Нехай та пісня, що звучить у ваших світлицях, у ваших родинах, гуртує вас, надихає на добрі справи, вселяє віру у перемогу і краще майбутнє нашої держави. Бо майбутнє нашої України залежить від того, як ми єднаємось, як ми розуміємо і підтримуємо один одного, як ми радіємо успіхам і співпереживаємо проблеми один одного. Тому гуртуймося, єднаймося і тримаймося купи.

Як писав наш земляк Микола Бакай:

«Будуймо храм, духовний храм.
Щоб жили діти і онуки.
Будуймо храм, щоб разом нам
Дійти до злагоди і злуки.
Будуймо храм, високий храм
Під мирним небом України
Будуймо храм, щоб жити нам
В одній згуртованій родині».

ГАСТРОЛІ

Сьогодні пісні Павла Дворського знають і люблять. Учасник легендарної «Смерічки», творчий побратим Назарія Яремчука, Володимира Івасюка, Ігоря Білозора, Павло Ананійович і нині плідно гастролює, пише нові пісні.

Він з успіхом презентував чарівну українську пісню в Лаосі, Індії, Австралії, Канаді, США, Італії, Німеччині, Чехословаччині, Румунії, Росії, Австрії, Франції, Польщі.

Першим з українських митців виступив на українсько-американському фестивалі в Нью-Джерсі на сцені знаменитого Медісон Гарден Стейт, де його творчості була дана висока оцінка.

Марія ВИШНЕВСЬКА
31.01.2018
«Україна Молода»

Нещодавно у Ємільчиному із концертом побував Народний артист Павло Дворський. Скориставшись нагодою, журналіст «НТ» взяв у нього ексклюзивне інтерв’ю. Отож для тих, кому не вдалося побувати того дня у БК та тим, хто хоче продовжити знайомство зі співаком.

О. В. Шановний пане Павле, на моїй пам’яті – це, здається, четвертий Ваш виступ у Ємільчиному. Чи ведете взагалі облік своїх концертів?

П. Д. Якщо чесно, ніколи не підраховував і про те, скільки разів співав у вашому місті, також точно не скажу: продюсери нас пакують і везуть.

О. В. А які виступи для Вас були найпам’ятнішими, найвідповідальнішими?

П. Д. Їх було декілька. Мій великий концерт у рідному селі Ленківцях перед земляками, родичами, моїми вчителями. У Кельменцях, нашому районному центрі, де навчався в музичній школі, не раз виступав на районній сцені, де живе багато друзів і знайомих. У Чернівцях – моїй музичній колисці – з естрадним оркестром, а також у Києві, в палаці «Україна» в супроводі великого естрадно-симфонічного оркестру.

О. В. Чи пам’ятаєте свій перший публічний виступ?

П. Д. Звичайно. Це було в моєму селі, у сільському клубі. Я співав пісню «Прилетіла ластівка», а батько акомпонував на гармошці. Тоді мені було років 4-5.

О. В. А що ще пригадується з тої пори?

П. Д. У тата і мами нас було троє: крім мене – ще дві сестри (перед нами у батьків народились дівчинка і хлопчик, які повмирали маленькими). В дитинстві я був дуже дрібненьким. Мене вже тоді страшно вабила татова гармошка, красива і дорога, яку він мені не дозволяв чіпати: боявся, що я її не втримаю і поб’ю. Та якось, коли його не було дома, я все-таки добрався до інструмента і почав тихенько щось підбирати на слух, і, мабуть, у мене таки стало виходити, бо так захопився, що й незчувся, як до хати зайшов тато. Від переляку я не знав, де подітися, а він, на моє здивування, не став сваритися і сказав слова, які я і зараз пам’ятаю: «Ну, синку, коли сам взявся грати, то грай далі.» І діло пішло. Скоро у мене вже була своя гармошка, і ми втрьох, тато і я – на гармошках, та ще один дідуньо з бубном пішли тішити кельменецьких людей по родинах, хрестинах і всяких празниках…

Моя мама Вікторія дуже гарно співала. Вісімнадцятирічною дівчиною вона прийшла до церковного хору і проспівала в ньому 60 років. Разом з нею там співала і моя сестра Віра, яка теж мала гарний голос. Змалку мама завжди брала мене з собою до церкви. У неділю чи на свято, одягнута в барвистий буковинський стрій, мама молилась і співала в храмі, а я, теж у вишиванці, слухав і летів до самого Бога. Багато років по тому цей сюжет я вплів у свою композицію «Христос Воскрес! – Воскресне Україна!»

О. В. Якою була Ваша дорога в музику?

П. Д. У 8 років я став учнем Кельменецької музичної школи по класу баяна. Першим музичним твором, який я на ньому зіграв на слух, ще не знаючи нотної грамоти, була українська народна пісня «Цвіте терен». Заняття в музшколі проходили тричі на тиждень. На уроки в район добирався і на конях, і на велосипеді, і на попутніх машинах. Вчитися музиці з села нас поступило п’ятнадцятеро, а закінчило троє. Мені дуже поталанило з музичним наставником. Василь Андрійович Шпарков навчив мене не лише віртуозній грі на баяні, а й дав чудову школу імпровізації, що в майбутньому дуже знадобилося. Крім баяна в музшколі я освоїв фортепіано, трубу, гітару і акордеон. Це стало мені в пригоді, коли проходив строкову службу в армії. В 1971-73 рр. служив в Угорщині. Там грав у духовому оркестрі; згодом організували і вокально-інструментальний ансамбль: тоді це було модно. Грали такі українські шлягери, як «Мила моя», «У Карпатах ходить осінь» Левка Дутківського та ін.

О. В. Пане Павле, коли у Вас остаточно визріло рішення присвятити себе музиці?

П. Д. Коли став студентом Харківського авіаційного інституту. Може, комусь це видасться і дивним. Річ у тім, що після армії треба було визначатися з професією, і мене переконали в тому, що хоч музика – це, безумовно, чудово, але вона не прогодує. І я вступив до одного з найпрестижніших у країні вишів, щоб стати авіаконструктором. Проте скоро зрозумів, що це не моє, і вернувся в Чернівці, де поступив до музичного училища. Мене вважали диваком – поміняти інститут на училище – сміялися з такого мого крутого «піке». Інше моє «дивацтво» в училищі, а радше вперта потреба доказати всім, а насамперед самому собі, осмисленість свого вибору – це навчання на трьох відділах одночасно: хорово-диригентському, народних інструментів та вокальному. На той час – це був прецедент, і відповідальність за нього взяв на себе директор училища. Я його не підвів, і кожен з відділів закінчив із червоним дипломом.

О. В. У яких країнах Ви представляли українську пісню? Де Вас приймали найтепліше?

П. Д. Найбільше я виступав у США і Канаді, десь разів 6-7, і це зрозуміло: там великі українські діаспори, які сприймають мою творчість по-особливому. Мав честь першим з українським митців виступити на українсько-американському фестивалі в Нью-Джерсі на сцені знаменитого Медісон Гарден Стейт. Концертував в Австралії, Індії, Лаосі, Франції, Бельгії, Німеччині, Австрії, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Росії… В останні роки часто запрошують до Італії, Іспанії, Португалії, де, як відомо, проживає багато українців. Нас там чекають і влаштовують сердечний прийом. Тільки в Італії був вісім разів, в т. ч. – три з синами. Запам’яталися тури по Риму, Мілану, Болоньї, Брешії. До виступів за кордоном готуємо пісні тих країн, які відвідуємо, а також виконуємо там багато українських народних пісень, які зачіпають струни душі.

О. В. Який слід залишила у Вас школа?

П. Д. Школу пам’ятатиму завжди, із вдячністю згадую своїх вчителів. Закінчив її із золотою медаллю. Улюбленими предметами були українська мова і література, історія, співи. Мені, учневі, навіть довіряли проводити уроки співів: вчителька виходила із класу, а я вчив дітей нотній грамоті, грав на баяні. Моя перша вчителька Галина Василівна Зарецька стала мені другою мамою. Опікувала мене малого, бачила мене в майбутньому тільки музикантом, відпрошувала з інших уроків, коли мені потрібно було музикувати і потім, до останніх днів своїх, слідкувала, як складається моя музична кар’єра, всіляко мене підтримувала. А взагалі, професію вчителя дуже ціную. В нашій родині – багато вчителів. Сам маю нагороду – знак відмінника освіти України.

О. В. Коли Павло Дворський відчув момент слави? Як сприйняв і як сприймає її зараз, адже зі сторони Ви – людина скромна.

П. Д. Це був 1993 рік, і мій перший творчий вечір як композитора і співака «Будуймо храм» у столичному палаці «Україна». Головна сцена країни. Великий естрадно-симфонічний оркестр. Зал на 3714 місць. У ньому – перші особи держави, поважні гості, і у 7-у ряду – мої мама і тато, прості сільські люди з Буковини. Мене і батьків зал зустрічав стоячи. Таке не забувається. А сприйняв все це, як вияв визнання моєї творчості і праці, їх потрібності людям, а ще – як момент єднання українських сердець у бажанні прислужитися своїй Вітчизні. Всі ми під Богом і нехай кожному воздається за труди його… Щоразу перед виходом на сцену обов’язково звертаюсь до Господа.

О. В. У наступному році виповниться 25 літ, як Вам присвоєно звання народного артиста України. Чи плануєте якусь творчу акцію з цього приводу?

П. Д. Так, планую, але не тільки в зв’язку з означеною датою. Наступного року буде ще одна пам’ятна віха у моїй творчій біографії – 35-річчя пісні «Смерекова хата», однієї з моїх візитівок. Тому на 10 жовтня 2019 року хочу влаштувати у Жовтневому палаці в Києві творчий вечір з синами, на який запросити, гостей, співавторів своїх пісень і творчих побратимів: В. Крищенка, В. Герасименка, Т. Севернюк, В. Китайгородську, В. Іваницького, А. Кичинського, В. Зінкевича, Л. Дутківського та ще багатьох-багатьох дорогих мені людей.

О. В. Як пояснити, що авторами текстів Ваших відомих шлягерів були Михайло Ткач, Микола Бакай – люди, набагато старші за Вас?

П. Д. Все дуже просто. Чернівці, де я у 1976-у році закінчив музучилище, з 1976 по 1994 рік працював у ВІА «Смерічка» – місто невелике і творчі люди, та ще й земляки, в ньому легко знайшли одне одного. Перша наша спільна робота з відомим буковинським поетом, автором тексту «Марічки», М. Ткачем – пісня «Аве Марія», створена як присвята усім матерям, до того ж і у Михайла Ткача, і у соліста «Смерічки», мого товариша, незабутнього Назарія Яремчука мами називались Маріями. Сьогодні «Аве Марія» вже перекладена італійською. Щирим синівським признанням у любові до рідного краю стала відома пісня, написана також з М. Ткачем – «Писанка».

Якось довго гастролюючи за кордоном, настільки гостро відчув тугу за рідною стороною, що годен був усе покинути і летіти в Україну, припасти до її святої землі і поцілувати. Цими відчуттями поділився з Миколою Бакаєм, артистом буковинського ансамблю пісні і танцю, який, до того ж, писав гарні вірші. А він, свою чергу, мені розповів, як 15 років пробув з мамою і бабунею в Сибіру, куди вивезли їхню сім’ю із Західної України. Як утікав звідти на товарняку, зарившись у вугілля, та як його знайшли і впіймали там, на Уралі міліціянти і хотіли розстріляти. Але відпустили, бо був малий. З того всього і народилась у 1985-у наша «Смерекова хата», у якій і віра, і нескореність, і любов до Батьківщини. Її ровесницею, знаною нашою з Миколою піснею, є «Місячна дорога».

Феєрверком моєї, Володі Кудрявцева і Назарія Яремчука творчості, стали «Стожари», 40-річчя яких відмічаємо цьогоріч разом із моїм 65-річчям. «Стожари» – так назвали ми і концертну програму, з якою гостролюємо Україною і виступили у вас. А всього маю власних понад 120 пісень і записав близько 20-ти аудіоальбомів і компакт-дисків.

О. В. Які Ваші захоплення, окрім музики?

П. Д. З дитинства любив настільний теніс і в 2003 році став майстром спорту України з цього виду. Брав участь у турнірах в Україні, Росії, Молдові, Естонії. Синів також змалку привчив до тенісу: Павло – кандидат у майстри спорту, а у Славка – перший розряд.

Люблю природу і працю на землі – привчений до неї з дитинства: коса, лопата, граблі, вила – то було моє. Хто не пізнав радості праці на землі – обділений…

Надихають гори. Коли обоє синів побралися з гуцулками (маємо вже й онучку Олюсю), часто буваємо в Карпатах.

О. В. Якщо зайшла мова про синів – а вони сьогодні «зірвали» зал – то чи можна докладніше про них, сім’ю?

П. Д. У побуті – це добрі, скромні хлопці, слухняні сини і уважні, люблячі чоловіки. Старший син, Павло Дворський (молодший) має соковитий тенор і широкий репертуар. Він – соліст Чернівецької обласної філармонії, багато концертує зі мною. Співу навчався у Дмитра Гнатюка в Київській консерваторії. В’ячеслава також Господь наділив чудовим голосом і виконавською експресією. Він вносить у наші концертні програми молодечий запал. Моя дружина – вчителька музики. Береже родинне гніздо. Керує, коли мене немає вдома (а це буває часто) і коли я є – керує також. При нагоді допомагаю їй по господарству, хоч я й не майстер на всі руки: можу піти на базар, у магазин, приготувати салат, яєчню, макарони, підготувати все до борщу… Зараз обживаємось у Києві на Теремках, але дуже сумуємо за Чернівцями, у яких прожито 32 роки.

О. В. Якось почув від однієї зірки естради, що шоу-бізнес – великий тераріум. Це так?

П. Д. Я не належу до тих, хто ліктями пробиває собі дорогу. Мій девіз: іти до людей. Орієнтуюсь на українську аудиторію і тих свідомих українців, які будують свою державу. Їду туди, де наші серця б’ються, живуть, щоб єднати Україну в цей нелегкий час, коли війна, анексія і наставила жало п’ята колона… Аудиторія моя давня і вірна, ще й до того – не мала і, сподіваюсь, приростатиме.

О. В. Павле Ананійовичу, незабаром Новий Рік, Різдво. Що б Ви побажали нашим читачам і Вашим шанувальникам?

П. Д. Від усього серця зичу жителям Ємільчиного і району миру, добра, щастя, любові на многії літа! А молодим – не опускати руки перед труднощами, шліфувати свої таланти – а вони є у кожного – і обов’язково дослухатись батьківського слова. Я щасливий, що батьківська порада вивела мене у широкий світ. І нехай нам усім і Україні помагає Бог.

О. В. Дуже дякую за розмову. Великих Вам творчих успіхів, гарного Нового Року і Різдва.

Інтерв’ю провів Олександр ВАЩУК
21.12.2018
tribunaem.info

ГАЛЕРЕЯ

Джерело: 01, 03, 06, 07, 08 – dvorskyy.com; 02, 04, 10, 11, 12, 13, 14 – сторінка Павла Дворського у Facebook.com; 05 – molbuk.ua.

ДИСКОГРАФІЯ