Володимир Луців – видатний український співак, бандурист, публіцист, музичний критик, культурно-громадський діяч
Володимир Луців народився 25 червня 1929 року в родині купця Гавриїла і Юлії у м. Надвірна Івано-Франківської області.
Наприкінці Другої світової війни потрапив на примусові роботи до Німеччини. Тут і почав свою мистецьку працю, спочатку співав у невеличкому хорі українців, а згодом став учасником капели бандуристів ім. М.Леонтовича під керівництвом Григорія Назаренка (м. Госляр, 1947). Вже тоді співак вирізнявся чудовим голосом. Також в Німеччині закінчив українську гімназію.
У 1948 році Володимир Луців переїхав до Великобританії. Спочатку працював на текстильній фабриці у місті Брадфорд. Почав брати лекції співу у відомого професора, в минулому відомого співака-баритона Гаррі Горнера (Harry Horner). У 1950 році у Брадфорді була здійснена постановка «Наталки Полтавки» Івана Котляревського, в якій Володимир Луців грав роль Петра. Перші позитивні рецензії-відгуки з’явилися про молодого співака в газеті «Українець-Час» у 1949 році.
Після двох років перебування у Брадфорді, у вересні 1951 року, Володимир Луців переїхав до Лондону. Після вступних іспитів його прийняли на безкоштовне навчання до Лондонської консерваторії «Трініті Коледж оф Мюзик» (Trinity College of Music), де він потрапив до відомого професора Торн Бейца (баритона). Паралельно з навчанням співак успішно дебютував в опері Д. Пуччіні «Богема» (Марсель), брав участь у концертах на запрошення Союзу українців у Великій Британії. Окрім українських пісень, Луців активно вивчав класичний репертуар, співав солоспіви композиторів інших країн.
У 1952 році за сприяння архієпископа Івана Бучка Володимир Луців поїхав навчатися в Італію, в «Музичну консерваторію Св. Кекелії» (Accademia Nazionale di Santa Cecilia) у Римі, до вокального класу професора Гелени Д’Амброзіо. Під час навчання відбулася переорієнтація В.Луціва з баритонового на теноровий діапазон. За період навчання (1952–1956) В. Луців активно пропагував бандуру серед італійців, проводив концерти-лекції, робив переклади українських пісень та дум, додавав до них коротке роз’яснення. У цей період завдяки сприянню Союзу Українців у Великобританії Луців зумів видати дві платівки (45 об./хв).
Пізніше Володимир Луців продовжував свої музичні студії в Мюнхенській консерваторії, в Моцартерум у Зальцбурзі, в Консерваторії у Катані, Сицилія. Після більш як п’яти років він повернувся назад до Англії, де під почав виступати як повноцінний соліст – тенор і бандурист на концертах, в оперетах, на телебаченні, одночасно закінчуючи лекції співу у видатного професора співу Ґустава Захера.
Слава прийшла до Володимира Луціва в 1961 році, коли він презентував Англію на ІІІ Міжнародному європейському пісенному конкурсі у Бельгії (Coupe d’Europe), де в складі англійської команди здобув перше місце. Як професійний співак (артистичний псевдонім Tino Valdi) Володимир Луців працював у міжнародних музичних ревю, концертних шоу, радіо і телевізійних програмах Рима, Лондона, співав на найбільших кораблях світу «Квін Мері» і «Квін Елізабет». Вільно володіючи багатьма європейськими мовами, виступав на престижних сценах Австралії, Австрії, Бельгії, Великобританії, Голландії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, США, Франції, Швейцарії, Швеції та інших країн.
За час активної виконавської діяльності видано більше десяти платівок з записами пісень Володимира Луціва.
З 1980-х років у своїй мистецькій діяльності Володимир Луців переорієнтувався з виконавської на культурно-громадську, відбулися його виступи в ролі імпресаріо, координатора концертів і гастрольних турне українських та зарубіжних колективів.
За кілька десятиліть Володимир Луців організував численні міжнародні турне хорів, танцювальних колективів та окремих виконавців, зокрема, хору «Думка» з США у Європу (1985), «Візантійського хору» Мирослава Антоновича з Голландії в Україну (1990) і вже з іншим Маестро(2012), гастролей ансамблю пісні й танцю МВС України у США (1995), хору «Мрія» Львівської комерційної академії до Великобританії (2004), а також англійських хорів в Україну: жіночого «Вокальні експресії» з м. Гаддерсфілда (2005) та мішаного «Голоси Рідженсі» з м. Челтенгама (2006), хору ім. М. Лисенка з Голландії (2008).
Також Володимир Луців був координатором святкування 1000-ліття Хрещення України (Рим, 1988), повернення Глави УГКЦ M. І. кардинала Любачівського (1991) та перепоховання патріарха Й. Сліпого (1992) з Апостольської Столиці до Львова, першої міжнародної конференції з боротьби із організованою злочинністю і нелегальним наркобізнесом (Київ, 1994), відзначення 400-річчя Берестейської унії (Рим, 1996) та багатьох інших культурно-громадських акцій.
Мав Володимир Луців і неабиякий літературний хист. Він є автором понад 400 статей, рецензій, репортажів на мистецьку тематику. 1999 року у Львові видавництво «Дивосвіт» опублікувало його автобіографічну книгу «Від Бистриці до Темзи».
Впродовж своєї довгої мистецької кар’єри Володимир Луців отримав багато різних відзнак: перше місце і чашу Європи на ІІІ Міжнародному пісенному конкурсі (Бельгія, 1961), срібну медаль за виступи на кораблях «Квін Мері» та «Квін Елізабет» (1970), почесні грамоти штату Массачусетс в США (1966), Українського Конгресового Комітету Америки (США, 1980), Світового Конґресу Вільних Українців (Канада, 1981), Львова (1998) і Києва (2000), медаль Святого Володимира Великого Світового Конґресу Українців (Канада, 2008) та інші. Володимир Луців став лауреатом Міжнародної премії ім. В. Винниченка (Київ, 1993).
За вагомий особистий внесок у формування позитивного міжнародного іміджу України та інтеграцію українського мистецтва у світовий культурний простір Володимир Луців одержав Орден «За заслуги» ІІІ ступеня від Президента України Л. Кучми (2001) та Орден «За заслуги» ІІ ступеня від Президента України В. Ющенка (2008). А за заслуги з відродження та утвердження Помісної Української Православної Церкви Луців нагороджений орденом Святого Миколая Чудотворця (Указ Патріарха Київського і Всієї Руси-України Філарета від 22 червня 2009 р.). За особисті заслуги перед УГКЦ та Українською державою і значний внесок в розвиток християнської культури та з нагоди 75-річчя з дня народження Володимир Луців одержав Грамоту від Преосвященного Кир Павла Василика (2004).
Помер Володимир Луців 7 вересня 2019 року в Лондоні. Поховали славетного співака і великого українця у м. Надвірна, Івано-Франківської області.
1. Дутчак В. Бандурне мистецтво у Великобританії другої половини ХХ- початку ХХІ ст.: персоналії і колективи / В. Дутчак // Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. Історичні науки. – 2013. – Вип. 21., стор.: – 42 – 42.
2. Микола Кавка. Свобода. Український щоденник, 07.10.1986, №191 – с.2.
3. Захарчук О. «Володимир Луців: жертовне служіння Україні» / О. Захарчук // Українська музика. – 2013. – Число 3. – С. 74-77.
4. Володимир Луців: «Коли у 1961 році переміг у «Євробаченні», став популярним на європейській сцені». Інна КОРЧУК, Високий замок, 09.11.2012, № 210 (4834).
5. Володимир Луців – Життя присвячене пісні й культурі. 10.09.19,
Association of Ukrainians in Great Britain (www.augb.co.uk).
Володимир Луців | Wolodymyr Luciw | Volodymyr Luciv | Volodymyr Luciw | В. Луцев | Tino Valdi | Тіно Вальді
Українці в діяспорі знають В. Луцева як виконавця, бандуриста, і тенора-соліста, який видав численні і гарні платівки, і сам влаштовує концерти для українців і неукраїнців в Европі, Америці, Канаді й далекій Австралії, здобуваючи скрізь великі признання, що неодноразово відзначала наша й інші преси. Чому подобаються виступи В. Луцева?
У нього гарний ліричний тенор, знаменито грає на бандурі, до цього у нього гарний сценічний усміх і вся його зовнішність. Своєю Появою на сцені з бандурою чи без бандури він уміє нав’язати контакт із публікою своєю культурною поведінкою.
Володимир Луців знає як і що співати для нашої, а що для неукраїнської публіки. У нього в репертуарі історичні думи, патріотичні й народні пісні, романси і все, що гарне й цікаве. Між чужинцями він пропагує українську культуру своєю бандурою, своїм співом, своїм словом. Він – амбасадор поневоленої, але нескореної України.
І ось Володимир Луців стає організатором і адміністратором численних міжнародних турне європейських українських ансамблів по Европі, Канаді й Америці. Людина, яка береться за таке діло, мусить мати широкий особистий розмах, товариський такт, уміти говорити з різними людьми і «склеїти» все докупи. Треба поїхати до всіх осередків, зорганізувати ділові комітети, подбати про нічліги й тощо.
Замешкавши в Англії, це не є легка справа. Розуміючи, одначе, велике пропагандивне значення турне українських ансамблів для нас усіх, головно сьогодні, з посвятою свого часу і здоров’я, взявся за адміністрацію семи турне в Европі. Америці й Канаді.
І ось вони: два турне хору «Гомін» з Англії, два — Візантійського хору з Голляндії, турне для «Черемоша» з Едмонтону, «Чайки» з Канади і турне хору «Прометей» з Філядельфії до Европи. Чи згадане турне відбулося б без допомоги Володимира Луцева?
Безперечно, що робив він це не сам: до помочі йому був СУБ в Англії. У Канаді в Америці і КУК у Канаді, наше духовенство і ми всі, одначе, хтось відповідав за цілість. Хто займе його місце, коли він відійде на пенсію? Хто схоче лишати родину і спокійне життя, щоб посвятитися пропаганді української справи? Володимир Луців! Честь Вам за це все, що Ви, маестро Луців, з такою ідейністю посвячуєте свій талант для нашої культури, для України.
Турне Візантійського хору було черговим успіхом нас всіх, а головно д-ра М. Антоновича і В. Луціва. Боже, помагай!
Кирило Цепенда
Свобода. Український щоденник.
03.02.1981, №21 – с.4.
Музика і пісня — це чи не найважливіші галузі вселюдської культури. Вони промовляють мовою, яка не знає кордонів чи континентів. Вони для всіх зрозумілі. Вони є важливим духовним чинником, і всі цивілізовані народи плекають своє музичне і пісенне мистецтво, здобуваючи щораз кращі осяги. Українська нація видала з себе багато музик і співаків, які здобули міжнародну славу. До плеяди солістів тенорів Менцінського, Голинського, Руснака, Тисяка, Міро Скаля-Старицького доходить ім’я популярного сучасного тенора бандуриста Володимира Луцева з Англії, який зі своєю «нерозлучницею» бандурою об’їхав майже цілий світ, здобуваючи блискучі осяги. Мало є таких мистців, які могли б рівнятися з В. Луцевим. посвятою, відданістю і глибоким патріотизмом у праці докладання і своєї цеглини в народну скарбницю, який на ім’я українська культура.
І саме на цей рік 1986-ий припало 40-річчя творчої мистецької праці маестра Володимира Луцева на полі української культури.
Володимир Луців почав свою мистецьку працю в Німеччині в Українській Капелі Бандуристів ім. М. Леонтовича під мистецьким проводом відомого бандуриста Григорія Назаренка. Вже тоді вирізнявся В. Луців чудовим голосом, багатонадійним баритоном. Григорій Назаренко порадив Луцеву здобути музичну освіту і попрацювати над постановкою голосу. Переїхавши до, Англії до міста Брадфорду на працю, В. Луців почав брати лекції співу у відомого професора Геррі Гарнера. По двох роках перебування у Брадфорді, Луців переїхав до Лондону, і після вступних іспитів його прийняли до відомої Лондонської консерваторії «Трініті Коледж оф Мюзик», де він потрапив до відомого професора Сорп Бейтса, одержуючи безплатне навчання (сколаршіп), і вже після першого року навчання Луців одержав ролю Марселя в опері Пуччіні «Богема». Після двох років студій, за допомогою св. п. Архиєпископа Владики Івана Бучка, переїхав Луців до Риму, де продовжував науку в Консерваторії св. Кекилії у професора співу Елєни Дамброзіо, яка по певному часі заявила, що Володимир Луців є тенор з уродження, і тут почалася перестановка голосу, як теж вивчення нового репертуару. Згодом Луців продовжував свої музичні студії в Мюнхенській консерваторії, в Моцартерум у Зальзбурзі, в Консерваторії у Катані, Сицилія, та виступав у радіовисильнях. Після п’яти і півроку повернувся він назад до Англії, де почав виступати як повноцінний соліст – тенор і бандурист на концертах, в оперетах, на телебаченні, і в ревіях. закінчуючи лекції співу у видатного професора співу Ґустава Захера.
Звідси починається його «грандіозний похід» — гостинні виступи по цілому світі: він виступає в найбільш репрезентативних залях, перед тисячами українських і неукраїнських глядачів, здобуваючи щораз нові успіхи. Концертував маестро В. Луців в Англії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, Швеції, Італії, Бельгії, Голляндії, Австралії, Ізраїлі, Сицилії, в Ґібральтарі, на Бермудських островах, у ЗСА, Канаді тощо.
Виступи В. Луцева проходили при акомпаньяменті фортепіяну, симфонічних оркестр, а найбільше — при його улюбленій нерозлучній бандурі. Луців – бандурист-віртуоз. Бандура в його руках — це не тільки інструмент до акомпаньяменту, — вона в його руках наче говорить, радіє, оспівуючи козацьку славу, а інколи плаче, особливо при історичних думах. Його ім’я, як бандуриста на мою думку, — може стати поруч таких велетнів-бандуристів, як Хоткевич, Ємець, Штокалко, Китастий, Назаренко, Мішалов та інші. Інтерпретація виконуваних творів маестра Луцева, його сценічна поведінка, чітка дикція, а понад усе — його милозвучний голос широкого діяпазону, з металічним забарвленням, вирівняний у низьких та у високих регістрах; переходу на «піяно-піянісімо», чи на «форте», такі легкі й непомітні, тони цього співака на високих регістрах рівні, без найменшого висилювання, що все це робить нашого Ювілята найпопулярнішим тенором-бандуристом наших часів.
Щоб подати повний образ співака В. Луцева, я наведу тут частину голосів міжнародної й української преси, бо розмір цієї статті не дозволяє мені помістити всіх, що їх є дуже багато.
Рим, Міжнародний Музичний Центр, «Ля Джустіція»… Тенор В. Луців майстерно виконав на оригінальному українському інструменті – бандурі пісні козаків, які відбивають глибокі почування смутку і радости».
Рим з циклу «Історичні концерти», «Іль Темпо». Особливий успіх співака, який проспівав українські пісні з XVIII, XIX і XX століть. Ці пісні вперше співав у Італії справжній співак України В. Луців, осягнувши особистий успіх завдяки надзвичайним його голосовим даним. Він співав сумні пісні своєї країни з інструментальним супроводом на трудному і невідомому нам національному інструменті, бандурі…»
Рим, Театро «Деі Сатірі Іль Попольо»: «Особливий успіх співака через його незрівнянні вокальні здібності та велику майстерність інструменту, незнаного зовсім в Італії…»
«Корі єре ді Січілія»: «Мистець залишив після свого виступу незатерте враження своєю мистецькою інтерпретацією українських і наших пісень».
«Корієре дель Джорно» Таранто: «Не знаємо його мови, але манера його співу зацікавила нас надзвичайно від першої до останньої ноти. Без перебільшення кажу, що присутні відразу зауважити, що мають перед собою тонкого виконавця, який своєю великою музикальністю захопив нас усіх»…
«Ля Січілія» Театро Лічеум Катанія: «В.Л. бандурист, що ми його слухали, є справжній майстер гри на бандурі. Він видобуває з неї акорди виключної елеганції і прекрасного ефекту… Співак має досконалу техніку, що виявилась у цілому його виконанні. Концерт був дуже приємною маніфестацією не тільки з огляду на вартість соліста, але передусім як досвід музичного світу, дотепер нам зовсім не знаного»…
Микола Кавка
Свобода. Український щоденник
07.10.1986, №191 – с.2.
«Майн Пост» Вірцбург, 23-го вересня 1954 р. У своєму концерті арій і пісень В. Луців показав гідний подиву голосовий матеріял, без труду переходив всі голосові верхи, та наповнював їх чудовим кольором. З запалом вивів староіталійські арії Каччіні і Фальконері. З великим відчуттям співав арії з Джордано і Лонцетті. Своєрідне захоплення викликали Думи «Байда» і «Три брати», які він передав з надзвичайною майстерністю».
«Ле Нувель Альзассен» Штрасбург, театр «Аль Аубетт» «Співак вміє очарувати, він має надзвичайний голос, який вільно коливається поміж грудним повним звуком і фальцетом. Його виступ виявив нам частину музичної України».
«Лє Дернер Нувель Д’Альзас», Страсбург: «Досконало вишколений голос в Римі і Італії зумілими переходами від піяніссімо до могутнього форте, що повністю використано в українських піснях, балядах, думах, а також в релігійних піснях, які він з великою експресією виконує».
«Дернер Нувель ду Люнді», Мільгавз, Франція «Великий артист В. Луців акомпануював собі на бандурі наче своєрідній лютні. Він зумів видобути з неї надзвичайні звуки, повні чуття та подиву гідної тонкости. Своїм чудовим голосом, яким він так знаменито орудує, своїми піснями він віддзеркалює слов’янську ностальгію і пасію».
«Люче Серафіка», Неаполь, Італія: «Крім чудово заспіваних козацьких пісень, В. Луців – український тенор, показав також бравуру, виконуючи наші оперні арії. Його успіх був справжнім».
«Іль Квотідіяно», Неаполь, Італія: «У залі «Капітоляре» В. Луців був надзвичайним у програмі, яку він виконав при фортепіяні і при акомпаньяменті бандури. Він показав цілковиту контролю над інструментом який для всіх був ревеляцією. Він виконав козацькі пісні солодким і модульованим голосом».
«Оссерваторе Романо». Концерт Сочета дель Квартето, заля Бороміні, Рим: «Концерт української музики, в програму якого входили релігійні, історичні та народні пісні у виконанні молодого українського тенора і бандуриста В. Луцева, був справжнім успіхом цього українського співака. У своєму виступі він показав свої незаперечні здібності, майстерність співу та інтерпретації.
«Нотіціаріо Музікале», Орвето, Італія: «Делікатний і блискучий співак-бандурист В. Луців. Його виступ можна уважати великим успіхом, як для нього так і для української музики, яку він репрезентує».
Те саме сказали часописи: «Дейлі Телеграм», Лондон, за виступ в театрі «Адельфі»; «Дейлі Мейль», Манчестер, за виступ в театрі «С’каля»; «Едінбург Івнінг Нюз» з Едінбургу, Шотляндія; «Сцена» Лондон.
«Студі Романі», Рим «Журнал літератури, музики і мистецтва» з дня 20-го вересня 1958 року подав про виступ В. Луцева у залі Академії св. Кекилії та про виступ у залі Броміні й Академії довшу статтю, пишучи, що тут «показано римській публіці українського тенора, його бандуру та українську музичну історію». Виконавець обидвох виступів подав слухачам яскраву антологію української музики, яку публіка з великим зацікавленням прийняла… На концерті у залі Академії св. Кемилії поміж вибраною публікою був президент Академії маестро Бустіні та секретар Академії д-р Романнелі.
«Ля Вуа ду Норд», Ліль, Франція. «У залі св. Андрія, перед ентузіястичною публікою тенор з Лондону В. Луців дав високої кляси концерт української вокальної та інструментальної музики. Обдарований голосом гарного тенора, і неабияким сценічним талантом, він передав усі багатства української музики, від ліризму народної пісні починаючи, до трагізму історичних Дум. Слухачі були зачаровані поезією творів із українських та міжнародних музичних скарбів».
«Гільдесгаймер Альгемайне Цайтунг», Гільдесгайм, Німеччина: «Понад усе були захоплюючі пісні з України виконані під супровід бандури, яка звуком подібна до цитри. В. Луців, — український тенор, змалював своїм повним і багатозвучним голосом у чаруючий спосіб настрої в часто меланхолійних піснях, щоб потім в жартівливий спосіб створити дійсно веселий настрій».
«Прогрес», Намюр, Бельгія: Переповівши зміст «Думи на смерть козака-баидуриста» і порівнявши її до баляди про смерть лицаря Ролянда з «Пісні про Ролянда», автор пише, що бандура є тим для українців, чим для стародавніх греків була ліра, для бретонців — арфа, для французів і австрійців – цитра. Прізвище В. Луцева заслуговує на те, щоб воно було більше відомим по світі. Він епічний співак, а разом з тим — бард, трубадур і виховник».
«Оребро Куріген», Оребро, Швеція, концертова заля Оребро: «Під час виступу, український тенор В. Луців при акомпаньяменті бандури показав нам надзвичайну музичну форму, яку посідає український народ».
«Дзеннік Польскі», Лондон, концерт з нагоди Срібного Ювілею королеви Єлисавети: «Найбільшим успіхом вечора були два українські виступи хор «Гомін» та «Орлик» і тенор В. Луців»
«Едмонтон Джорнел»: «Дуже добрий бандурист, який показав надзвичайну техніку на інструменті. Виконуючи українські пісні своїм сповненим сили багатокольоровим голосом, він зачарував публіку».
«Вінніпег Фрі Пресс»: «В.Л. зразу показав, що він є талановитий, відчутливий артист у своїх епічних поемах, які він співав і рецитував. Його пальці на бандурі, неначе совгалися по інструменті, продукуючи чудові і містерні звуки».
«Гааретц», Тель-Авів, Ізраїль: Тут автор рецитації нав’язує до успішних виступів В.Л. у Єрусалимі у залі ІМКА та у Тель-Авіві. Описує він українську бандуру та підкреслює великі голосові спроможності українського співака, бандуриста В. Луцева. Появилися рецензії ще в наступній пресі: «Лє Нувель Альзасен», Штрасбург, «3альзбургер Фольскблят» Зальсбург, «Моцартеум», Австрія, «Йокшер Пост» Гаррогейт, «ЛьЕст Републікен» Монбелярд, Франція, «Нотінггам Івнінг Пост» Клісорп Англія й інші, але з браку місця згадую тільки назву щоденника чи журналу. А тепер хочу навести деякі голоси в українській пресі:
«Свобода» (до концерту у Детройті): «В. Луців завоював симпатії вибагливої авдиторії своєю віртуозною грою на бандурі, непересічним голосом, та переконуючою інтерпретацією виконування пісень». Кирило Цепенда.
«В. Луців — це співак і бандурист високої кляси Богом обдарованим голосом і майстерною технікою гри на бандурі. В. Луців знаний не тільки з виступів на концертах, радіопрограмах, міжнародних фестивалях, але теж і з платівок. Це один з найпопулярніших мистців у вільному світі». — М. К.
«Гомін України» до концерту в Торонто: «Цілком особливим явищем між українськими тенорами є В. Луців. Сила голосу і діяпазон – рівні найкращим італійським співакам, але він має те, чого італійцям недостає, сили чуття якогось дивного притаманного лиш нам «героїчного трагізму».
Ця віха виступила найяскравіше, коли він виконував Думи з високомистецькою простотою, без дрібочки пози чи зниження в побутовщину… Своїми виступами він виконує священну службу своїй нації» – Аріядна Шум.
«Шлях Перемоги» до концерту в Рочестері: … «Широкий голосовий діяпазон здивував у залі людей, а тембр його голосу дав усім також багато до думання. Виконуючи «Думу на смерть козака-бандуриста» забрав мистець усіх зі залі людей і поніс у далекий широкий степ, виконав її з такою майстерною досконалістю, що став перед очима древній Боян і античний Орфей, виринала вся наша сива давнина, а з нею уся велич і трагедія нашого народу. Цей унікальний співець-артист бере і чужинців. На концерті в Бостоні був присутній губернатор Вольне, який обняв його і поґратулював у захопленні за його високомистецький виступ». Борис Губка.
«Вільна Думка» до концерту у Сіднею, Австралія: «Не знаю, як хто, але автор цих рядків, вперше почувши цю думу «На смерть козака бандуриста», пережив її всією істотою, і це переживання сказало мені, що бандурист В. Луців — великий мистець, якому хотілося б поклонитись в ноги або в раптовому пориві схопити його руку і поцілувати з найбільшою вдячністю» — Сергій Домазар.
Микола Кавка
Свобода. Український щоденник
08.10.1986, №192 – с.2.
«Наша Мета» Торонто: до концерту в Месі Гол: У його блискучому голосі, що несеться із стихійною силою та могутністю, повно непорочної краси, повно ясного сонця і весняної радости, а техніка співу доведена до досконалості» — Петро Хомин.
«Українське Слово». Париж, Франція: В. Луців має прекрасну італійську школу, а завдяки своєму голосові опануванню інструменту виводить українську «Думу» на широку мистецьку арену у найкращому виданні». В. М.
«Нові Обрії»: «Чарівний тенор самобутнього українського співака можна почути у кращих залях в концертових та радіо-телевізійних програмах Великобританії. В. Луцеву однаково доступні як класичні оперові партії, так і українські народні пісні та Думи. Арія Андрія з опери «Катерина», аріозо Богуна з опери «Богдан Хмельницький», аріозо Назара з опери «Назар Стодоля» у його виконанні хвилюють кожного навіть не-українця до глибини душі… Надзвичайні вокальні і музикальні здібності демонструє він у піснях українських композиторів, такі як «Безмежне поле», «Зоряна ніч», «Києве мій» тощо. Та справді неперевершеним є як виконавець старовинних народних дум у супроводі бандури — В. Тимощук.
«Українська Думка», Лондон 28 лютого 1965 року. У Гаммерсмит Тавн Голл Лондон відбувся вокально-музичний концерт, в якому взяли участь В. Луців тенор, струнний квартет Давида Винстона, камерна оркестра під керівництвом Ґаспаре Кіяреллі, чи у числі приблизно 30 осіб, та український мішаний хор під керівництвом М. Соломки. В. Луців з великим успіхом проспівав при фортепіяновому акомпаньяменті Марселя Льорбера «Черемоше брате мій» Людкевича «Фінал» Січинського і «Пісня» Гнатишина. Другу частину присвячено оперовим аріям. «О раю» Альфрікана Маєрбера Арія «Альфреда» з «Ля Травіята» Дж. Верді «Серенада» з опери «Паяци» Леонковальо та арія Андрія з опери «Тарас Бульба». Всі вони були дуже добре виконані В. Луцевим при супроводі оркестри Кіяреллі. На кінець такого успішного концету хор «Боян», оркестра і В. Луців виконали «Молитву» з опери «Запорожець за Дунаєм» Гулака Артемовського. Концерти такого характеру корисні для популяризації у чужинецькому мистецькому світі української клясичної культури і її композиторів — І. Рубіжний.
Наведено тут цю довшу замітку, щоб показати багатогранність мистецької діяльности В. Луцева, який крім того, що був головним виконавцем, був також надхненником і співорганізатором цієї гарної і цікавої імпрези. Коли мова про організацію, то у цьому випадку В. Луців має величезні заслуги. При співпраці Ієрархії Українських Церков, Ради для Справ Культури при СКВУ, УККА, КУК, СУБ, КОУГЦУ, УНСоюзу й інших організацій та ансамблів він зорганізував за час понад 20 років такі концертові турне: для хору «Гомін» і народного балету «Орлик» два концертові турне до Канали і ЗСА, один в Европі та турне по великих театрах Англії з нагоди Срібного Ювілею Королеви Великобританії. Візантійському хорові зорганізував В. Луців два концертові турне по Канаді і ЗСА і одно турне по Англії, крім того запросив їх на 35-літній Ювілей хору «Гомін» і танцювального Ансамблю «Орлик» до участи в програмі. Він теж зорганізував для ансамблю «Чайка» з Гамілтону, Канада, турне в Англії і Европі, для дівочого хору «Веснівка» з Торонто два турне — одне по Англії і одне по Европі, для танцювального ансамблю «Черемош» з Едмонтону — виступи в Англії, як теж хорові «Прометей» з Філадельфії два турне, одне по Англії, а одне по Европі. Для артистики Язичинськоі і актора Я. Климовського з Філядельфії також В. Луців зорганізував турне по Англії, для квартету «Верховина» з Торонто, — турне по Англії, для хору «Думка» з Ню Йорку — по Англії і Европі. Цього року В. Луців організує велике турне по Америці і Каналі чудового і надзвичайного танцювального ансамблю Степана Чупляка з Нотінгтаму, який є репрезентативним ансамблем Відділу СУБ. Турне ансамблю відбуватиметься у листопаді цього року. Варто теж згадати, що в листопаді, а точніше 29-го листопада, В. Луців організує велику виставку різьб славного українського скульптора Григора Крука. Виставка відбудеться при співпраці Відділу Бредфорлського Музею «Кліф Касель Музеум» та Союзу Українців Великобританії. Коли ще долати до того Декількасот статтей його пера на музичні та мистецькі теми, а далі спогади з подорожей, та статті про ансамблі, та поодиноких мистців, ми ж бо не заторкнули цілого ряду інтерв’ю, що їх наш митець провів при нагоді різних виступів та імпрез.
За час цієї довгої мистецької діяльности В. Луців отримав цілий ряд усяких нагород і відзначень. Тут варто згадати принайменше головніші: У 1961 році перше місце і Европейську Чашу на Міжнародному конкурсі пісень у Бельгії, срібну медалю за його виступи на кораблях-велетнях «Квін Мері» і «Квін Елізабет» у 1970 році, почесну грамоту стейту Массачусетс від тодішнього губернатора А. Вольпе у 1966 році. «Золотий ключ» міста Клівленду від посадника міста Р. Перкса, у 1975 році та «Почесну Грамоту» від Управи міста в 1970 році.
В. Луців також дістав криштал у формі будинку Управи міста Торонто — від посадника міста у 1978 році, срібну тарілку від Провінційного Уряду, Онтаріо 1978 року. Грамоту Вдячности від Ради для Справ Культури у 1975 році, «Почесну Грамоту» в 1979 році. Грамоту Вдячности віл УККА у 1980 році. Грамоту від хору «Гомін» у 1979 році, спеціяльну картину віл українців в Австралії, та грамоту віл хору «Думка» у 1985. За час діяльности нашого мистця появилося немало віршів і поезій в його честь. Він відомий теж і з численних платівок, які є у радіовисильнях Европн і за океаном. Про В. Луцева були згадки майже у всій українській пресі, багато про нього писалося у Музично-Літературному журналі «Бандура», у журналі «Екран» недавно появилася гарна стаття у 2-му томі Альманаху Станиславівської Землі, виданої НТШ (український архів том 29). Оце про В. Луцева нагороди і відзначення. Маестрові Володимирові Луцеву належиться велике признання за його колосальну працю для нашого українського мистецтва, для української культури, за його невсипущий вклад у багатство української спадщини.
Микола Кавка
Свобода. Український щоденник
09.10.1986, №193 – с.2.
«Свобода» в ч. 36 повідомила читачів про появу в Україні компакт-диску «Кращі пісні» у виконанні відомого англійського співака українського походження Володимира Луцева. Записи узяті з Культурно-мистецького фонду ім. В. Луцева, що діє в Надвірній, Івано-Франківська обл. Адреса інтернет-крамниці: www.ukrmusic.com.ua. На диску записані пісні Платона Майбороди, Миколи Лисенка, Миколи Колесси, Богдана Веселовського та інших композиторів на слова Івана Франка, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, інших українських поетів, а також твори закордонних композиторів. Сьогодні є нагода розповісти про В. Луцева – співака і мецената, про його новий диск.
Володимир Луців був координатором двох европейських турне хору «Думка» і тепер допомагає різним хорам. Так, англійські хори «Вокальні експресії» з Гадерсфільду та «Голоси Рідженсі» з Челтенгаму, які виступали у Львові, Києві та інших містах України у 2006 і 2007 роках, з ініціятиви В. Луцева вивчили українські музичні твори українською мовою, що є, мабуть, поки що унікальним явищем у хоровому співі.
На концерті в Києві В. Луцеву було вручено грамоту подяки від Патріярха УГКЦ Любомира Гузара. Це було в червні нинішнього року. Від Президента Віктора Ющенка було внесено на залю два прекрасні кошики квітів, що підкреслює значення такої міжнародної співпраці.
А меценат культури у Києві Ігор Понамарчук, який подарував хорові дві старовинні літографії Києва, закупив 50 компакт-дисків і сказав, що не уявляє собі кращого подарунку для шанувальників української пісні. Створений В. Луцевим у Надвірній фонд вже вісім років продовжує корисну і потрібну справу допомоги українській культурі. Фонд провадить конкурси «Мистець», «Науковець», «Громадський діяч», вручає переможцям нагороди.
В. Луців закінчив консерваторію в Римі у 1957 році. А вже у 1961 році він став одним з п’яти співаків, які представляли Великобританію на Міжнародному пісенному конкурсі «Евробачення», в Бельгії. За краще виконання В. Луців дістав першу нагороду – фіґурку русалки з арфою і півтори тисячі долярів. Після перемоги співак став популярним на сценах Европи. А коли на такому ж конкурсі перемогла Руслана Лижичко, В. Луців розповів про неї і про українську пісню англійським телеглядачам.
Диск «Кращі пісні» породив зацікавлення в музичному світі, бо йдеться про перше таке видання, у якому є українська і міжнародна естрадна музика, але усі – українською мовою. Записи зроблено з оркестрами Стіва Норберта у Лондоні та Швайцарсько-італійського радіо у Люґано на початку 1970-их років. Репертуар, виконання та оркестрації є настільки ориґінальні та професійно виконані, що в Україні це видання можна назвати музичною подією.
У репертуарі є чотири композиції Богдана Весоловського (1915-1971) – українського композитора естрадної музики, який творив у Львові та Монреалі до 1971 року. В. Луців перший записав ряд неаполітанських пісень українською мовою, перший поєднав бандуру із камерним оркестром С. Норберта.
Ось що писав Б. Весоловський про виконання деяких його композицій: «Дорогий пане Луців, дякую Вам за знамените виконання пісень. Дуже ориґінально звучить «Чумацький шлях», а загально «бере» за серце «Біжить доріжка». Монреаль 3 квітня 1970 року».
А ось що писав про виконання цих пісень великий авторитет звукозапису та дискографії проф. Степан Максимюк у своїй монументальній праці з історії українського звукозапису та дискографії: «Наш відомий тенор з Англії В. Луців – у його пісні «Чумацький шлях» пробивається у виконанні добре вишколеного соліста та стихія українського степу і зоряної ночі, де він на висоті свого душевного над-хнення дійсно любови повний до нестями». До 750-річчя Львова у 2006 році Управління культури та туризму і Львівська обласна філармонія влаштували концерт пісні Б. Весоловського. Почесним гостем був В. Луців.
Цей диск приваблює передусім різнорідним репертуаром, інтимно-романтичним виконанням і тому є свого роду клясичним виданням.
В. Луців готується відзначити 50 років подружнього життя з Лесею, яку зустрів, коли був студентом консерваторії і виступав в місті Сошо, де випускають французькі авта. Леся Нестерук принесла йому квіти, а потім приїхала на побачення до Риму. Тепер у них троє дітей -донечки Анна і Оксана, син Андрій.
Л. Хм.
Свобода
26.10.2007, №43 – с.28.
Феномен співака-бандуриста, музичного критика, організатора і координатора багатьох культурних імпрез Володимира Луцева з Великої Британії вражає діяпазоном творчих проявів. У буревії Другої світової війни він потрапив на Захід, здобув вокальну освіту в Лондонському музичному коледжі та музичній консерваторії св. Цецилії в Римі, поєднав свою долю з бандурою і став невтомним пропаґандистом кобзарського мистецтва у багатьох країнах світу.
За 60 років творчого життя він здійснив понад 2,000 виступів, залишив непроминальний слід в історії українського музичного мистецтва за кордоном. Впродовж кількох десятиліть В. Луців активно дописує до «Української думки» в Лондоні, «Свободи» в США та інших українських видань на теми української культури в діяспорі. Проте, чи не найбільша заслуга В. Луцева перед українською культурою – організування багаточисельних культурних імпрез та гастролей, координація масових святкувань; організування мистецьких імпрез (виставок) та інших акцій.
Маратон гастролей українських мистецьких колективів (вже 30 їх відбулося за його участю) В. Луців продовжує до наших днів, не зважаючи на поважний вік. Зокрема В. Луців організував багаторазові виступи хору «Гомін» (керівник Ярослав Бабуняк) з Манчестерського Союзу Українців Великої Британії і «Візантійського хору» з Голяндії під керівництвом Мирослава Антоновича в країнах Европи, США і Канади, а також в Україні, чоловічого хору «Прометей» з Філядельфії (керівник Михайло Длябога) у Великій Британії, хору «Думка» з Ню-Йорку (керівник Семен Комірний) в країнах Західньої Европи, ансамблю танцю Степана Чупляка з Нотінґаму (Англія) у США і Канаді, хору ім. Миколи Лисенка з Голяндії в країнах Европи і в Україні. Останні гастролі цього колективу в Україні за ініціятиви В. Луцева відбулися восени 2008 року.
В. Луців був організатором багатьох масових святкувань. Найбільшою творчою справою його життя була організація мистецької ювілейної академії в Римі з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України та спільної св. Літургії в Базиліці св. Петра за участю Папи Івана-Павла ІІ, святкових заходів у Великій Британії з цієї ж нагоди. В 1988 році за дорученням Владики Михаїла Гринчишина, генерального секретаря Центрального ювілейного комітету 1000- ліття Хрещення Руси-України Української Католицької Церкви В. Луців був коментатором концертної програми та координатором великого концерту в Папській залі на Ясній Горі (Польща). В 1996 році за дорученням Єпископату Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) займався організацією відзначень в Римі 400-ліття Берестейського єднання, зокрема відповідав за хорову і музичну програму. В. Луців був координатором акції повернення в Україну Верховного Архиєпископа УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського в 1991 році, перепоховання у Львові тлінних останків Патріярха Йосифа Сліпого в 1992 році.
Така широкомаштабна багатолітня невтомна мистецька і громадська діяльність В. Луцева для розвитку української культури викликає глибоку повагу і заслуговує на широке визнання. Український фонд культури нагородив його премією ім. Володимира Винниченка, сесія Надвірнянської міської ради в 1993 році присвоїла йому звання Почесного громадянина цього міста, указом Президента України в 2008 році його нагороджено орденом «За заслуги» ІІ ступеня.
В червні відбулося вшанування В. Луцева в Україні з нагоди 80-ліття з дня народження. 18-19 червня в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (Івано-Франківськ) працювала Всеукраїнська наукова конференція «Культурно-мистецькі здобутки українського зарубіжжя», участь в якій взяли провідні науковці Києва, Львова, Тернополя та Івано-Франківська.
Наскрізною темою наукових доповідей була аналіза внеску В. Луцева в українську культуру. Його творчості присвятили виступи член-кореспондент Академії мистецтв України, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фолкльору та етнології ім. Максима Рильського д-р Алла Терещенко, завідувач катедри народних інструментів і музичного фолкльору Прикарпатського національного університету Віолета Дутчак, Заслужений працівник культури України, докторант Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв Ганна Карась, Заслужений працівник культури України, начальник управління культури Івано-Франківської обласної адміністрації Володимир Федорак, виконавчий директор культурно-мистецького фонду ім. В. Луцева Ольга Максим’юк з Надвірної, маґістрантка університету Оксана Серебріан.
В обласній філярмонії 18 червня відбувся концерт-вшанування 80-ліття В. Луцева за участю мистецьких колективів і окремих виконавців (режисер – В. Дутчак). Виступили Ансамбль бандуристів Прикарпатського національного університету (керівник В. Дутчак), Івано-Франківська муніципальна капела бандуристів (керівник – Заслужений працівник культури України Марта Шевченка), солісти-бандуристи В. Дутчак, Марія Боднар, Ігор і Надія Євенки, Заслужений працівник культури України Ганна Макось і струнний квартет «До світла» (Надвірна). Виконувались твори з сольного репертуару співака – солісти Олег Чигер, Володимир Дутчак, Микола Сисак, духовна музика – камерний хор «Кантемус» церкви Царя-Христа монастиря оо. Василіян УГКЦ (керівник Ігор Дем’янець), камерний хор «Кредо» Івано-Франківського катедрального собору св. Воскресіння УГКЦ (керівник – Заслужений працівник культури України Жанна Зваричук).
Були виголошені вітання від обласної міської і районної влади, вручені подарунки і квіти. На святі був представлений новий альбом з трьох компакт-дисків «Володимир Луців. Колекція», який випустила в Києві фірма «Наш формат» (автор проєкту та упорядник – Орест Цимбала зі Львова). До альбому ввійшли українські народні пісні, думи, твори українських та зарубіжних композиторів, популярні пісні. Тепер голос В. Луцева, який звучав за межами рідної землі, назавжди залишиться в Україні. В рамках вшанування відбулося вручення нагород талановитій молоді Надвірнянщини від фонду ім. В. Луцева, зокрема Назарові Лазаркові, Оксані Оринчак і Наталії Андрусяк.
19 червня святкування продовжувались у рідному місті мистця – Надвірній. Учасники конференції в Музеї історії Надвірнянщини оглянули фонди В. Луцева, з якими сьогодні активно працюють українські науковці.
Спостерігаючи за мистцем ці дні, бачачи щирі сльози радости на його обличчі, ловиш себе на думці: «Яке це щастя – працювати для розвитку української культури, в такому поважному віці дочекатися визнання на рідній землі».
Ганна Карась
Заслужений працівник культури України, Київ
31.07.2009
Свобода, №31 – с.19
Разом зі статтею Ганни Карась до «Свободи» надійшли повідомлення, що з нагоди 80-ліття Володимир Луців дістав листовне Апостольське благословення Святішого отця Бенедикта XVI, Грамоту подяки Верховного Архиєпископа УГКЦ Любомира. Патріярх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив В. Луцева орденом св. Миколая Чудотворця. Вітання ювілярові надіслали голова Івано-Франківської обласної адміністрації Микола Палійчук і голова обласної ради Ігор Олійник, голова Надвірнянської районної ради Володимир Іванчук і міський голова Зіновій Андрійович, ряд інших осіб. Публікації про В. Луцева вмістили газети «За вільну Україну» у Львові, «Народна воля» в Надвірній. Портрет В. Луцева вміщено у ґалерії «100 видатних українців» в Українському домі Києва.
Уродженець Івано-Франківщини, нині громадянин Великобританії Володимир Луців переміг на Євробаченні понад півстоліття тому.
Щоправда, 1961 року міжнародний конкурс виконавців естрадної пісні, наступником якого і стало Євробачення, називався «За чашу Європи». А здобув перемогу Тіно Вальді (сценічний псевдонім співака), яка принесла йому світову славу, в бельгійському місті Ноклезіт. З 82-річним співаком, музикантом, громадським діячем ведемо мову про його непросте життя.
— Володимире Гавриловичу, і все-таки, чому тоді в бельгійському розкішному казино над морем, де змагалися сотні кращих виконавців шлягерів 1950—1960-х років з багатьох країн світу, ви були Тіно Вальді?
— Частина мого життя випала на часи Другої світової війни. Передумови і наслідки, з нею пов’язані, позначалися на людських долях. У своїй біографічній книзі «Від Бистриці до Темзи» розповідаю про те, що з батьком своїм зустрівся в післявоєнній Німеччині, згодом він жив зі мною в Англії. Мати так і залишилася в Польщі у моєї сестри. Свою дружину Лесю Нестерук зустрів під час концерту у Франції: вона вважала, що я італієць, а я — що вона француженка. Тільки в 90-х роках минулого століття зміг побачити своїх родичів у Надвірній.
— То був і непересічний творчий дебют: об’їхавши 16 країн світу, виконуючи пісні на шести мовах, виступили в київському Жовтневому палаці з голландським хором імені Миколи Лисенка, де нема жодного українця, крім диригента…
— І якби ви знали, який я був щасливий, що здійснилася моя давня мрія — виступити на Батьківщині під своїм іменем: Володимир Луців — того вже було достатньо. Виконав на бандурі прекрасну думу XVII століття «На смерть козака-бандуриста», жанр, який унікально презентує в світовій музичній скарбниці наше народне мистецтво, державу і культуру, поєднує в собі творчу палітру трьох оперних арій, де немає нічого банального.
— Мистецтвознавець Алла Терещенко написала тоді про виконання вами цього твору прекрасний відгук у пресі…
— А письменник Олесь Гончар висловив знамениті, актуальні для нас сьогодні думки в «Літературній Україні» про цих голландців у вишиванках: наскільки треба бути високоцивілізованим народом, щоб пропагувати чужу культуру десятиліттями задарма. Навпаки, ще й тратити свої кошти, щоб мати можливість співати наші пісні.
— Пане Володимире, повернімося в ті часи, коли прізвища Луців було мало і ви на Євробаченні «За чашу Європи» були Тіно Вальді, представляючи…
— … команду Англії.
— Як — команду?
— Конкурс Євробачення зароджувався в 1957-1958 роках. У 1960-х мав кілька напрямків, конкурсів-клонів. «За чашу Європи» змагалися команди виконавців багатьох країн світу. Я представляв Англію в числі її п’яти естрадних співаків. Ми протягом тижня виконували по кілька популярних пісень кожен. Мій англійський шлягер «Марта» серед інших, мною виконаних, набрав найбільшу кількість балів, які принесли перемогу мені і Сполученому Королівству Великої Британії.
— Тоді конкурс таки суттєво різнився від теперішнього?
— Особливо мистецьким рівнем. Недарма Італія довго не брала в наш час у ньому участі. Тоді оцінювалася не стільки пісня, скільки рівень виконавської майстерності не тінейджерами, а авторитетними фахівцями, на першому місці була творча особистість, а не кланові, комерційні чи політичні інтереси.
На цей конкурс я вже прийшов з коротким і зручним для слуху західного слухача іменем — Тіно Вальді. Його припасував мені менеджер після однієї цікавої історії моєї розкрутки на британському комерційному телебаченні.
Мене кілька днів анонсували: «Владімір Луців просто з Москви», хоч я мешкав у одному з кварталів Лондона, був у тутешній українській громаді і ходив до української церкви. Я навідріз відмовився від такої презентації та виступу, тому мені надовго був відрізаний шлях на комерційну телевізію.
— А що було далі з вами і членами британської команди після здобуття «Чаші Європи»?
— Стали дуже популярними. З нами була згодом відома у світі естрадна співачка Кеті Кірбі, яка померла недавно. Я мав ангажементи в кращих театрах Європи, творчі турне по 3—4 місяці на фешенебельних суднах «Королева Єлизавета» та «Королева Марія». Вони брали на борт 3—4 тисячі пасажирів, яких обслуговувало 7 ресторанів і 16 оркестрів. Там мав змогу познайомитися з відомими особистостями, як, наприклад, російський поет Євген Євтушенко, англійський актор Брус Форсайт та багато інших.
— Десь читала, що на конкурсі Євробачення 50 років тому серед інших ви виконували пісню «Дикі гуси».
— Так, але це були не ті, що в Руслани Лижичко. Втім, коли вона в 2004-му стала переможницею конкурсу Євробачення з «Дикими танцями» (а цю пісню вона теж виконує), до мене, як до першого переможця, українця за походженням, зателефонували з Бі-Бі-Сі й запросили на прямий ефір. Серед кількох питань було таке: «Чи дасть собі раду Київ з організацією конкурсу і прийомом гостей?»
Я згадав, що її танцювальна група була одягнена в шкіряний одяг, і сказав: «Звичайно. Хоч столиця України і давнє місто, але в шкірах там уже давно не ходять».
— Пане Володимире, після того, як ви перемогли на євроконкурсі, вам таланило ще не раз бути першим, робити вагоме для української і світової культури та історії?
— Уперше в історії музики дав і записав концерт бандури в супроводі камерного оркестру, переклав і виконував неаполітанські пісні українською мовою. Італійці насолоджувалися мелодійністю української мови, дивуючись її близькості до їх рідної. В 1986—1987 роках уперше очолив мистецьку комісію підготовчого комітету зі святкування 1000-річчя Хрещення Русі-України, організував понад 30 творчих турне українських ансамблів і творчих колективів до Америки, Канади та Європи і вперше для себе (сміється) прожив з однією коханою жінкою півстоліття.
— Чи хтось з ваших дітей та внуків обрав музичну стезю?
— Моя дружина теж співала. Одна з трьох доньок якось сказала: «Треба, щоб хоч хтось мав у тій хаті розум» — вони обрали біологію та медицину.
— А ви знайшли своїх послідовників у рідній Надвірній, ставши її почесним громадянином, заснувавши благодійний фонд імені Володимира Луціва? Адже там зберігаються ваші концертні бандури, рідкісної ручної роботи німецьких майстрів українського походження Василя Глада, братів Гончаренків…
— Своєму рідному місту я справді подарував те, що мені найдорожче. В числі цих речей — збірка живописних творів. Оскільки я вже 17 років пересічний англійський пенсіонер — через складну операцію мусив назавжди покинути сцену і допрацьовувати до заслуженого відпочинку менеджером у великій фірмі, то тепер, користуючись своїми зв’язками і знайомствами, займаюся підтримкою талановитої надвірнянської молоді.
— Ми дізналися, що всі 40 лауреатів премії імені Володимира Луціва в різних номінаціях — мистецьких, технічних, громадських — стали успішними в житті і в своїй професії. Що їм дав фонд — велику матеріальну підтримку?
— Ні. 1500 гривень — сума чисто символічна. Очевидно, сама процедура визначення кращих, чесність і об’єктивність людей, які працюють у фонді з молоддю, урочистість, велелюдність вручення премії дають їм моральне натхнення і віру в свої сили. Мені хотілося, крім посильної для мене матеріальної допомоги, передати їм свій дух і віру в себе, своє оточення, в потрібність своїй країні. А головне, що для цього варто і треба жити та працювати.
— Вочевидь вам це вдалося. Спасибі за розмову і невичерпний життєвий оптимізм.
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
4 лютого 2012
«Урядовий кур’єр»
Слава до видатного українського тенора, бандуриста, відомого культурно-громадського діяча Володимира Луціва прийшла у 1961 році, коли він виборов першість на пісенному конкурсі «Євробачення». Щоправда, перемогу здобув для Англії, оскільки вже понад 60 років мешкає там. Відтоді пан Володимир співав на кращих сценах світу, десятиліттями пропагував за кордоном українську пісню та бандуру, організував понад 30 міжнародних турне, заснував власний фонд на підтримку талановитої української молоді… Про шлях до успіху, «Євробачення», нелегке життя на чужині, сім’ю – кореспонденту «ВЗ» розповів Володимир Луців.
– Я народився у простій родині в Надвірній, – каже пан Володимир.- До війни сестра з чоловіком виїхала в Польщу. Як тільки я приїхав до них у 1944 році, німці вивезли мене до Німеччини. В 17-річному віці поїхав на північ Англії. З різними труднощами стикався. Працював на текстильній фабриці, паралельно відвідував лекції з вокалу. Згодом поїхав до Лондона, де в коледжі Св. Трійці отримав музичну освіту. Далі подався до Риму, де ще п’ять років навчався у консерваторії св. Кекилії. За ці роки опанував шість мов. Італійці часто казали, що я більше італієць, ніж самі італійці. Вдавалось ідеально відтворювати мелодику закордонних мов. 27 років співав професійно на кращих концертних та театральних сценах 16 країн світу, в тому числі на найбільших кораблях «Квін Мері» і «Квін Елізабет».
– Ви відомі не лише як співак, а й як бандурист. Хто вас ознайомив з бандурою?
– Коли навчався у Німеччині в українській гімназії, познайомився з відомим бандуристом Григорієм Назаренком. Вступив до капели бандуристів iм. М. Леонтовича під керівництвом того ж Назаренка у м. Ґослярі. У майстерні братів Гончаренків отримав свою «нерозлучницю»-бандуру і став наймолодшим учасником капели. Часто давав двогодинні бандурні концерти у різних країнах світу.
– Ви є першопрохідцем у багатьох напрямах…
– Першим записав низку неаполітанських пісень українською мовою. Першим поєднав бандуру з камерним оркестром, що в Україні зробили аж через 25 років. Десятиліттями возив українські та закордонні хори по всьому світу. У 1990 р. вперше привіз в Україну унікальний «Візантійський хор» з Голландії, у 1995-му організував турне ансамблю Міністерства внутрішніх справ України до США. Був координатором святкування 1000-ліття Хрещення України (Рим, 1988 р.), повернення Глави УГКЦ кардинала Любачівського (1991 р.), перепоховання патріарха Йосипа Сліпого з Апостольської столиці до Львова (1992 р.), відзначення 400-річчя Берестейської унії (Рим, 1996 р.)…
У 1999 році у львівському видавництві «Дивосвіт» вийшла моя книга «Від Бистриці до Темзи», де я описав свій життєвий та творчий шлях.
– Але найбільш знаковою подією у вашому житті стала перемога у «Євробаченні» 1961 року в Бельгії…
– У 1960-х було кілька клонів «Євробачення», аби згодом обрати найбільш прийнятний формат для цього конкурсу. Формат, де виборов перемогу я, був складним. Адже тривав тиждень, і кожен співак виконував по кілька пісень різними мовами, щоб показати всі грані таланту. Брали участь у цьому «Євробаченні» визначні європейські держави — Англія, Італія, Франція, Німеччина, Бельгія, Голландія… Ми боролися за так звану чашу Європи. Призом слугували статуетка русалки з арфою і грошова премія – півтори тисячі доларів. На 1961 рік це були великі гроші. Але такі масштаби виявилися з часом непідйомними для організаторів конкурсу. Тому «Євробачення» стало одноденним дійством з однією піснею від кожного учасника.
– Як ця перемога позначилась на вашому житті?
– Всі газети розмістили матеріали про мою перемогу на перших шпальтах. Одразу став популярним на європейській сцені. Отримав контракт у Берліні, посипалися запрошення до Голландії…
– Знаю, що ви першим зі студії BBC у 2004 році привітали Руслану з перемогою на «Євробаченні»…
– Коли Руслана виборола першість на «Євробаченні», мене як людину, яка знає ту кухню зсередини і відчула на собі радість перемоги, запросили в прямий ефір на ВВС. Запитали, як оцінюю переможну пісню землячки Руслани. Сказав, що мені сподобалась пісня, її палке, ритмічне виконання. Пояснив, що це осучаснена українська коломийка, під яку можна добре потанцювати. Друге, що цікавило журналістів ВВС, чи дасть собі Київ раду з наступним «Євробаченням». Довелось їх запевняти, що Київ – старовинне культурне місто, а Україна – цивілізована європейська держава, і що там уже давно не ходять у шкурах тварин, в яких виступала Руслана (сміється. – І. К.)…
– Які недоліки бачите в сучасному «Євробаченні?
– Раніше цей конкурс не був таким заполітизованим і комерціалізованим, як тепер. У «Євробачення» вже немає любові, лише гроші…
– Чому ви одного дня вирішили змінити рідне ім’я Володимир Луців на псевдо Тіно Вальді?
– В Англії, аби чогось досягти, потрібно мати агента, у якого є напрацьована схема домовленостей про концерти. Я теж мав професійного агента. Якось він домовився про мою участь у популярній телевізійній англійській програмі. Того ж вечора на каналі з’явився анонс моєї участі у цій передачі під заголовком «Известный тенор Владимир Луцив прямо из Москвы». Зателефонував до свого агента з вимогою змінити «Владимир» на «Володимир» і не «из Москвы», а «просто з України». Він намагався мене переконати, що анонс вже зроблено, що це грандіозна реклама для мене. Але я сказав: або так, або ніяк. Врешті, відмовився від участі у цій програмі. Відтоді не мав доступу до комерційного лондонського телебачення. Через деякий час мій агент запропонував взяти псевдо, аби мати можливість виходити в світ під новим ім’ям. Зупинились на варіанті Тіно Вальді. Але завжди і всюди наголошував, що я – українець.
– До рідної Надвірної часто навідуєтесь?
– Постійно. На малу батьківщину перевіз усю свою спадщину, те, що було найдорожчим для мене. Це близько тисячі книжок, 36 картин відомих українських митців, всі нагороди – від медалей до кубків… А найголовніше – дві мої бандури, з якими не розлучався все життя. Усе це зберігається в музеї історії Надвірнянщини. Десять років тому у Надвірній створив культурно-мистецький фонд імені Володимира Луціва. За цей час уже понад сорок талановитих дітей з Надвірнянського району отримали премії. Важко щоразу знаходити кошти для цих діток. Адже пенсія у мене – невелика. Доводиться щоразу для свого фонду жебрати гроші у спонсорів.
– Що вас найдужче дивувало, коли після довгих років життя за кордоном приїжджали в Україну?
– Одного разу, привізши в Україну черговий хор з-за кордону, біжу через центр Львова узгоджувати ще якість питання, не встигаю… Бачу, як біля Оперного театру на лавках сидять чоловіки мого віку і спокійнісінько грають у шахи, доміно. І це вони кажуть, що треба будувати Україну, що тут проблеми… Без праці нічого не буде!
– А який образ українця вимальовується за кордоном?
– Інтелігентні люди можуть навести кілька фактів про Україну, згадують знакові постаті нашої держави. Але загалом іноземці не цікавляться Україною. Ми самі винні у цьому. Образ українця у світі вимальовується неоднозначним. Адже закордонні ЗМІ шукають лише сенсаційних матеріалів про інші країни. Наприклад, всі газети на перших сторінках написали, що найдорожчу квартиру Лондона купив український бізнесмен Ахметов. Після таких фактів світ дивується, коли ми хочемо, щоб нам звідусіль допомагали, давали кредити. Іноземці часто кажуть, що ніде не бачили стільки дорогих авто, як у Києві. Важко після цього пояснити, що насправді більшість людей в нас бідує. Закордонна преса активно обговорювала сварки нашого уряду. І це теж поставило своє клеймо на імідж України. Тому нашу країну вважають ненадійним партнером для Європи. Псується враження про Україну вже при в’їзді, адже на кордонах доводиться вистоювати по кілька годин, відчувати хамське ставлення…
– Якщо порівнювати Україну з Англією, то ми насправді у прірві?
– Можна порівнювати з кількох боків. Якщо говорити про освіту, то в Англії студенти мітингують через різке підвищення плати за навчання у вузах. В Україні ж освіта дешева і на доброму рівні. Але коли йдеться про певне впорядкування, стабільність у державній політиці, то між Англією і Україною справді прірва. В Англії змінюються уряди, але структура держави залишається стабільною.
– Розкажіть про ваше особисте життя: про дружину, дітей, внуків…
– Все життя прожив з моєю коханою дружиною Лесею. Вона – українка, батьки якої свого часу переїхали до Франції. Ніколи не забуду нашу першу зустріч. Одного разу у Франції, після виступу, до мене на сцену вибігло кілька дівчат з квітами, серед яких зустрів її очі… Це був спалах. Відчув вогонь у грудях. Подумав, що вона – француженка, а вона була впевнена, що я – італієць. Після концерту почав з’ясовувати, хто ця чарівна незнайомка. Сказали, що вона – українка, і познайомили з її батьком. Підійшов до нього, слово за словом, між рядків запитав про його доньку. Сказав, що могли б познайомитись ближче, але я, мовляв, вже завтра повертаюся до Лондона. Так напросився на вечерю. З того вечора почалася наша з Лесею життєва мандрівка, що триває уже понад 50 років. Коли бував у роз’їздах, то, лягаючи спати, щоночі бачив образ дружини на стелі. Леся має гарний голос, хоча ніколи не займалась співом професійно. Її спів можна почути на моїх платівках, де вона виконує кілька вокальних партій. Виховали разом трьох донечок – Анну, Оксану та Іванку. Маємо вже чотирьох онуків.
– Хтось з дітей чи внуків пішов вашими слідами?
– Середня донька Оксана має гарний голос, співала, але нічого конкретного з цього не вийшло. Але от син старшої доньки Анни — 17-річний Максимко – співає потужним баритоном. Лише боюсь, щоб він у такому юному віці не зірвав собі голос. Візьмусь за його музичне виховання сам. Внук мене любить і каже, що дідусь для нього – смолоскип.
– Ви жили і в Польщі, і в Німеччині, і в Італії. Уже понад 60 років мешкаєте в Англії. А де ваша батьківщина?
– Ці країни дали мені багато у житті. Але Україна назавжди залишиться для мене єдиною батьківщиною. Хотів свого часу переїхати в Україну. Якби був сам, обов’язково зробив би це. Але родичі дружини живуть у Франції, з України не вдавалось би часто їх навідувати. Зрештою, діти вкорінились в Англії, внуки тут вчаться…
– А ваші діти, внуки знають українську?
– Вони вчили українську. Вдома спілкуємось українською. Навіть внуки наймолодші від доньки Іванки – Григорчик і Марічка – теж вже знають кілька слів українською. Це при тому, що чоловік Іванки – австралієць і української не знає.
– Днями у Львівській філармонії відбувся концерт на вшанування вашої творчості. Чим потішили вас молоді таланти?
– Вечір був душевним, адже напередодні, 25 червня, мав день уродин. Щиро вдячний організаторам концерту «Від Бистриці до Темзи». Це – Орест Цимбала і Андрій Яцків. Переживали, щоб концерт не тривав довше, як три години. Вклалися в чотири (сміється. – І. К.)…
Інна КОРЧУК
Високий замок, 09.11.2012, № 210 (4834)
Високий Замок Online
«Вистояти і зберегти себе, свою історичну перспективу
в нинішньому жорстокому, динамічному, технологічному
і мінливому світі можуть лише нації, які не втратять
своєї самобутності і культури»
Володимир Луців
Постать Володимира Луціва — подвижника української духовної культури– добре відома в усьому світі. Різнобічна діяльність цієї унікальної людини охоплює різні сфери. Він здобув славу насамперед як співак-тенор і бандурист, публіцист, музичний критик, менеджер, колекціонер, культурно-громадський діяч. Свій рідкісний і різносторонній талант він поклав на вівтар служіння рідному народу, популяризації українського мистецтва в світі. Багаторічна творча праця та моральна сила митця-патріота гідна наслідування. Силою свого таланту та різновекторної діяльности Луців заслужено посідає одне з провідних місць поряд з іншими визначними діячами української діяспори.
Володимир Луців народився 25 червня 1929 року у Надвірній Івано-Франківської области на Прикарпатті. Наприкінці Другої світової війни потрапив до Німеччини, де стає наймолодшим учасником капели бандуристів ім. М. Леонтовича (м. Госляр, 1947). Зустріч з кобзарем Григорієм Назаренком, керівником капели, визначила подальшу його долю як співака-бандуриста. Його улюблену бандуру зробили в майстерні братів Гончаренків. 1948 року Луців переїжджає до Великобританії, бере приватні лекції з вокалу, навчається в коледжі св. Трійці (Лондон), а з 1952 по 1957 р. студіює вокал в консерваторії св. Цецилії у Римі. Під час навчання багато концертує країнами Європи.
Слава прийшла до Луціва в 1961 році, коли він презентував Англію на ІІІ Міжнародному європейському пісенному конкурсі у Бельгії (аналог теперішнього Євробачення), де здобув перше місце. Як професійний співак (артистичний псевдонім Tino Valdi) Володимир Луців працював у міжнародних музичних ревю, концертних шоу, радіо і телевізійних програмах Рима, Лондона, співав на найбільших кораблях світу «Квін Мері» і «Квін Елізабет». Вільно володіючи багатьма європейськими мовами, виступав на престижних сценах Австралії, Австрії, Бельгії, Великобританії, Голландії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, США, Франції, Швейцарії, Швеції та інших країн. Його дзвінкий голос, сріблистого, напрочуд м’якого тембру проникає в саму душу, і його не можна ні з ким сплутати. Луців співає серцем, надзвичайно природно, ніби розмовляє. Його спів захоплює легкістю, чистотою інтонації, гнучким фразуванням і, що дуже важливо, чіткою дикцією. Адже саме в слові криється основний ідейний зміст твору, його образно-емоційне наповнення.
Впродовж понад 50 років співав у супроводі симфонічних оркестрів, хорів, фортеп’яно, та найбільше під його улюблену й нерозлучну бандуру Луців пропаґував українські думи і народні пісні. Тісна співпраця єднала митця з чоловічим хором «Гомін» (кер. Ярослав Бабуняк) та Народним балетом «Орлик» (кер. Марія Бабич і Дмитро Парадюк) з Манчестера; їм В. Луців допоміг відбути два турне з Англії до Америки та Канади, мав з ними багато виступів. Гастролював з хором «Прометей» з Філадельфії, США (кер. Михайло Длябога). Дуже вдало поєднував звучання бандури з камерним оркестром, зокрема, з лондонським Стіва Норберта.
Свого часу Луців зробив записи на п’яти довгограючих платівках, а недавно видав три диски з кращими своїми записами (автор проєкту та упорядник Орест Цимбала). Перший диск «З Україною в серці» складає естрадні пісні, серед яких твори Платона Майбороди, Анатоля Кос-Анатольського. Другий диск — «Українські пісні й думи» — включає українські народні пісні «Чорнії брови, карії очі», «Дивлюсь я на небо», «Повій, вітре» та інші. Це записи 60–70-х років, зроблені у супроводі оркестру швейцарсько-італійського радіо, хором «Гомін» з Манчестера та камерним оркестром С. Норберта. Третій диск — «Міжнародні пісні» — містить переважно європейські популярні пісні 50–70-х років. Цікаво, що більшість цих пісень перекладено українською мовою. Луців говорить: «Саме спів не дав мені асимілюватися, розчинитися серед чужинців, поміж якими я в різний час перебував. Завжди, при будь-яких обставинах, пам’ятав, що я – українець. І цим все сказано».
Впродовж десятиліть Луців організовує численні міжнародні турне хорів, танцювальних колективів та окремих виконавців за маршрутом від Європи до Америки і навпаки — зокрема, хору «Думка» з США у Європу (1985), «Візантійського хору» Мирослава Антоновича з Голландії в Україну (1990) і вже з іншим Маестро (2012), гастролей ансамблю пісні й танцю МВС України у США (1995), хору «Мрія» Львівської комерційної академії до Великобританії (2004), а також англійських хорів в Україну: жіночого «Вокальні експресії» з м. Гаддерсфілда (2005) та мішаного «Голоси Рідженсі» з м. Челтенгама (2006). Необхідно зазначити, що за його ініціятивою хорова капела з Челтенгама вивчила 5 українських народних пісень, гимн «Ще не вмерла України» і два концерти Д. Бортнянського українською мовою. Луців був також координатором святкування 1000-ліття Хрещення України (Рим, 1988),повернення Глави УГКЦ кардинала Мирослава Любачівського в Україну (1991) та перепоховання останків патріярха Йосифа Сліпого з Апостольської Столиці до Львова (1992). За дорученням Єпископату УГКЦ координував музичну підготовку урочистих святкувань в Римі 400-річчя єднання Київської митрополії з Апостольським Престолом. Як митець-патріот і людина з дієвою творчою енерґією Володимир Луців передає особистий архів в Україну, в рідну Надвірну. Тож скарбниця української культури поповнилася унікальними матеріялами (загалом 3000 музейних одиниць). Це численні документи про історичні, культурні події, діяльність організацій і товариств за кордоном, різнопланова українознавча література, нотна бібліотека, фонотека, рукописний нотний архів, численна епістолярна спадщина, зарубіжна періодика, авторські аудіоальбоми, афіші, програми концертів, рецензії в діяспорній пресі, а також колекція картин визначних художників зарубіжжя. Ці фонди є дбайливо сформовані за тематикою: духовно-релігійна, національно-визвольна, історична, мистецька, зокрема, музична, образотворча. Уся ця спадщина знаходиться в музеї Надвірнянщини. В 2001 році в Надвірній було засновано Культурно-Мистецький фонд ім. В. Луціва (головою фонду є знана скрипалька Ольга Максим’юк), метою якого є підтримка талановитої молоді Прикарпаття. За десять років Фондом було відзначено близько 40 учасників за трьома номінаціями – «Митець», «Науковець», «Громадський діяч».
Луців ініціює та організовує художні виставки українського мистецтва в галереях Великобританії, бере участь у підготовці Міжнародної конференції з боротьби з організованою злочинністю, яка відбулася в Києві у серпні 1994 року за участи представників 33-х держав світу, Організації Об‘єднаних Націй та Ради Європи.
Володимир Луців має також і неабиякий літературний хист. Він є автором понад 400 статей, рецензій, репортажів на мистецьку тематику. 1999 року у Львові видавництво «Дивосвіт» опублікувало його автобіографічну книгу «Від Бистриці до Темзи». Це видання заповнює прогалину в рідкісному й завжди актуальному жанрі української літератури – мемуаристиці. Книга написана на основі багатого фактичного матеріялу, гарною українською літературною мовою, читається легко і з великим захопленням. З її сторінок вимальовується жива постать автора як енерґійної, життєрадісної, повної задумів людини, готової до жертовної праці. З листування ми довідуємось, що Луціва люди шанують і люблять за щирість, відвагу, оптимізм, гаряче серце українського патріота і цілеспрямовану працю на прославу Бога і для добра України.
За вагомий особистий внесок у формування позитивного міжнародного іміджу України та інтеґрацію українського мистецтва у світовий культурний простір Луців одержав Орден «За заслуги» ІІІ ступеня від Президента України Л. Кучми (2001) та Орден «За заслуги» ІІ ступеня від Президента України В. Ющенка (2008). А за заслуги з відродження та утвердження Помісної Української Православної Церкви Луців нагороджений орденом Святого Миколая Чудотворця (Указ Патріярха Київського і Всієї Руси-України Філарета від 22 червня 2009 р.). За особисті заслуги перед УГКЦ та Українською державою і значний внесок в розвиток християнської культури та з нагоди 75-річчя з дня народження Луців одержав Грамоту від Преосвященного Кир Павла Василика (2004).
Впродовж своєї довгої мистецької кар’єри Володимир Луців отримав багато різних відзнак: перше місце і чашу Європи на ІІІ Міжнародному пісенному конкурсі (Бельгія, 1961), срібну медаль за виступи на кораблях «Квін Мері» та «Квін Елізабет» (1970), почесні грамоти штату Массачусетс в США (1966), Українського Кон ґресового Комітету Америки (США, 1980), Світового Конґресу Вільних Українців (Канада, 1981), Львова (1998) і Києва (2000), медаль Святого Володимира Великого Світового Конґресу Українців (Канада, 2008) та інші. Володимир Луців став лауреатом Міжнародної премії ім. В. Винниченка (Київ, 1993).
Володимира Луціва за кордоном називають амбасадором української музики. Адже як бандурист він виступав на всіх континентах, у десятках країн світу. Луців згадує: «За плечима тисячі кілометрів з бандурою й українською піснею […]. І якщо струни мого голосу і бандури через звукові коливання передаються потаємним струнам душі не одному українцеві, то я можу вважати, що моя пісня-праця не пропала даремно». І насправді, високомайстерний спів Луціва допомагає позбутися комплексу меншовартости, усвідомити хто ми і чиїх батьків ми діти, що в нас є унікальна і самобутня культура з давніми традиціями та глибоким корінням.
Різностороння діяльність видатного нашого сучасника, унікальна особистість гідна великого подиву і щирого захоплення. Він створив міцний місток між українською культурою в Україні та у світі. Володимир Луців зазначав: «Я прагнув виконувати доручення чесно з повною віддачею сил, знань і досвіду для добра Церкви, для добра справи, для добра України».
Захарчук О. «Володимир Луців: жертовне служіння Україні» / О. Захарчук // Українська музика. – 2013. – Число 3. – С. 74-77.
Лондон – День Незалежності цими вихідними українці відзначатимуть часом далеко від Батьківщини. Володимир Луців – представник повоєнного покоління, доля якого була затьмарена Другою світовою, але для якого ідея державності України завжди була символом свободи і можливості зробити свій внесок.
До незалежності України він не міг вільно відвідати Батьківщину, яку вимушено полишив, коли йому було 15 років. Більшу частину життя він прожив у Британії, а одне з досягнень у своїй кар’єрі здобув під італійським псевдонімом.
Володимир Луців співав і переміг як представник Англії під сценічним ім’ям Тіно Вальді на міжнародному змаганні співаків Coupe d’Europe у Бельгії.
«То був 1961 рік і фестиваль тривав цілий тиждень. Усе те показували на «Євробаченні», але конкурс ще не називався пісенним конкурсом «Євробачення», – розповідає Володимир Луців, який критично дивиться на систему голосування під час теперішніх концертів цього змагання, але взагалі дуже серйозно сприймає популярну музику, або, як він каже, естраду.
«Її слухають мільйони. Ті мільйони мають право голосу. Це важлива гілка і української культури. Скільки людей ходить до оперного театру? Але скільки в Англії слухають популярну музику? Beatles зробили революцію! Хіба вони зробили її оперними аріями? Ні», – каже Луців.
«…Богдан Весоловський у Львові перед війною в тридцятих роках писав естрадну музику. Вже тоді така музика поширювалася Польщею, Німеччиною. Танго, фокстроти і чарльстони прийшли з Америки і з Південної Америки. Богдан Весоловський і Степан Гумінілович почали творити українську естрадну музику. Але уявіть собі, яка наша жахлива історія. Коли в Західній Україні писали танго і фокстроти, то на Великій Україні був Голодомор і розстріли української інтелігенції», – розмірковує співак, який завжди був активістом українського громадського життя в діаспорі, а зі здобуттям Україною незалежності з ентузіазмом застосовував свої здібності організатора та імпресаріо.
«Я не мав часу на розчарування, – каже Володимир Луців. – Мене просили щось зробити, то я старався це зробити якнайкраще. Можливо, що я був оточений добрими, цікавими людьми. Категоріями садів з соловейками я не думав. Мені здавалося, що ми вже є на добрій дорозі, що Україна стала на шлях до будування держави, і це мене захоплювало».
Наступного року Володимир Луців відзначатиме 85 років з дня народження, а захоплення та ентузіазму він має досить і на себе, і на довколишніх.
Богдан Цюпин
24 серпня 2013
Радіо Свобода
Володимир Луців (25.06.1929) – легендарний всесвітньовідомий співак-бандурист, українець за походженням, який попри 86 років прибув із Лондона, щоб ушанувати Богдана Весоловського. До цієї дати видавництво «Дуліби» видало компакт-диск творів Володимира Луціва «Біжить доріжка» (упорядник Орест Цимбала). На ньому, зокрема, й пісні Богдана Весоловського у виконанні Луціва: «Очі», «Сокіл», «Одинокий риболов», «Чумацький шлях», «Біжить доріжка». На заході видавали велику кількість записів його творів, а в Україні до 2007 року не було жодного. За сприяння львівського співака, очільника МО «Ревіа» Ореста Цимбали видано компакт-диски Луціва: «Кращі пісні» («Укрмюзік», 2007), «Українські пісні й думи» («Наш формат», 2008), колекція з трьох дисків («Наш формат», 2009 – «З Україною в серці», «Міжнародні пісні», «Українські народні пісні й думи»).
Володимир Луців був першим українцем, який під псевдонімом Тіно Вальді став переможцем конкурсу Євробачення 1961 року. Були й інші нагороди й відзнаки: срібна медаль за виступи на кораблях «Квін Мері» й «Квін Елізабет» (1970), почесні грамоти Штату Массачусетс (США, 1966), Українського конгресового комітету Америки (США, 1980), Світового Конгресу Вільних Українців (Канада, 1981), Львова (1998), Києва (2000), медаль святого Володимира Великого Світового конгресу українців (Канада, 2008) та інші. Володимир Луців – лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка (Київ, 1993). Нагороджений орденом «За заслуги» другого ступеня (Київ, 2008).
Співак люб’язно погодився розповісти читачам «Письменницького портала Пилипа Юрика» про себе, творчість та участь у громадському житті України.
Мусимо боронити все добре, святе для нас, щоби втриматися, як нація
Пан Володимир із захопленням сприйняв виступи молодих конкурсантів, висловив велику подяку голові оргкомітету фестивалю Ігорю Осташу, всім іншим причетним до цього заходу.
– Мрію, щоб прекрасна пісня Весоловського дістала відгомін у Європі й на Американському континенті, – додав він. – Нинішня ситуація в Україні прикра – існує певний поділ країни, але треба пригадати собі, який поділ тоді був – танго, чарльстони, фокстроти з одного боку й Голодомор на великій Україні, заслання в Сибір і розстріли. Ми мусимо це пам’ятати й знати, чи хочемо до такого страшного вертатися, а якщо ні, то мусимо боронити все те, що маємо за добре, святе для нас, щоби ми втрималися, як нація.
Мистецькі заходи – за покликом серця
Упродовж десятиліть Володимир Луців організував 25 міжнародних турне для великих хорів, танцювальних колективів й окремих виконавців від Європи до Америки й навпаки – зокрема, для хору «Гомін» і танцювального ансамблю «Орлик» (з Англії до США й Канади, 1974), для хору «Думка» (з США в Європу, 1985), хору «Голоси Рідженсі» (з Англії в Україну, 2007). Крім того, він – знаний журналіст, ініціатор мистецьких виставок.
– Пане Володимире! Розкажіть, будь ласка, про найяскравіші мистецькі ініціативи в Україні.
– 2012 року я привозив в Україну голландський хор, який співає лише українською мовою. Усі хористи були вбрані в українські строї. Ми виступали в Донецьку, Кривому Розі, Черкасах. Я представляв кожний їхній номер – для глядачів це було відкриття, вони плакали.
Я багато робив в Україні такого, що потрібно робити, наприклад, був причетний до Першої міжнародної конференції по боротьбі зі злочинністю й нелегальним наркобізнесом 1994 року в Києві. Знав двох міністрів МВС, тож возив ансамбль пісні й танцю МВС України в США 1995 року. Організовував також багато різних церковних заходів, зокрема, до 1000-річчя хрещення України-Руси в Римі й Лондоні. Я це робив не як продюсер, а серцем.
Після Євробачення дістав роботу в Берліні й Роттердамі
– Як же ви потрапили на Євробачення?
– Запропонував мій театральний агент. Зараз мені важко пояснити, чому він мене обрав, адже до того я виступав у різних англійських театрах, мав виступи зі славними гумористами. Я був гарний виконавець – співав сімома мовами. Глядачам подобалось, що я виконував, тож мене ангажували у величезний театр. Протягом 26 років я професійно співав у найбільших містах 16 країн світу (Європи, CШA, Канади, Австралії). У супроводі оркестрів, хорів, фортепіано та улюбленої бандури пропагував українські пісні й думи. Мав приблизно 2500 виступів у концертах. Репертуар був міжнародний, але завжди щонайменше одну-дві пісні я виконував українською мовою. Коли ж були виступи з бандурою, то в моєму виконанні звучали лише українські пісні. Це дивно, що з одного боку в мене була естрада, з іншого – думи в супроводі бандури. І все це – в англійських театрах! А ще я представляв бандуру в шести консерваторіях світу (до мене цього ніхто не робив).
– Яку країну ви представляли на Євробаченні?
– Великобританію, де я жив із 1958 року.
– Якою мовою співали?
– Хочу зауважити, що тоді цей конкурс тривав тиждень, це зараз – лише два тури, бо дорого все коштує. Конкурс відбувавсь у Бельгії. Участь у ньому брали представники Італії, Швейцарії, Англії, Німеччини, Бельгії, Голландії. Тоді було важливо не що ми співали, а як ми співали. Я співав приблизно дев’ять різних пісень іспанською, англійською, французькою. Українською я не співав. Але після конкурсу я дістав роботу в Берліні й у Роттердамі. Тоді Євробачення було більше пов’язане з піснею. Тепер усе гарно, величаво, але не йдеться про саму пісню, часто обираються чудернацькі виконавці.
– Де ви навчалися такого прекрасного співу?
– Спочатку брав приватні лекції вокалу у Брадфорді, потім навчався у коледжі святої Трійці в Лондоні. Після двох років навчання переїхав до Риму, де успішно склавши екзамени 1957 року, став студентом престижної найбільшої консерваторії світу Святої Кекилії й навчався там п’ять років. Під час навчання багато концертував у європейських країнах. Повернувшись після навчання в Лондон, я розпочав виступати як Володимир Луців.
– А як ви стали Тіно Вальді?
– Англійцям моє ім’я й прізвище вимовляти важко, але основною причиною було те, що мене оголошували або ж позначали в афішах як російського співака. Якось заангажували виступити на телебаченні й у рекламі. Моя дружина Леся (теж співачка українського походження, але народжена у Франції) якось почула рекламу мого концерту по телебаченню, де сказали: виступає тенор Володимир Луців прямо із Москви. Я дуже переживав з цього приводу, адже скільки наших людей перебили енкаведисти. Мені це було огидно… А я ж лише починав співочу кар’єру, тож мав бути дипломатичним. Мені порадили: «Ти співаєш італійською, навчався в Італії, трохи схожий на італійця, зміни ім’я, візьми псевдо. Інакше ти не зможеш через це співати». Я дослухався до поради. Із того часу скрізь почали писати: «Тіно Вальді, український співак» або «Тіно Вальді з України». Так я намагався прославляти Україну.
Україна – Німеччина – Англія
– Як ви потрапили в Англію?
– За німецької окупації мене, п’ятнадцятирічного хлопця (а народився я в Надвірній, що на Івано-Франківщині) взяли німці на примусові роботи 1944 року. До травня 1945 року я працював на фабриці. Дуже важка була робота!
У німецькому місті Ґослар я закінчив українську гімназію та вступив 1947 року до Капели бандуристів імені Миколи Леонтовича під керівництвом Григорія Назаренка. У майстерні братів Гончаренків мені виготовили бандуру, і я став наймолодшим учасником капели. Так визначилась моя подальша доля.
1948 року переїхав до Лондона. Але я завжди хотів співати. Моя покійна мама дуже гарно співала, грала на гітарі. У музеї міста Надвірна – вся моя спадщина, яку я туди перевіз. 15 років тому я створив благодійну культурно-освітню фундацію для талановитих, але бідних студентів Карпатського краю.
Ось і цього року після фестивалю Володимир Луців поїхав у Надвірну, де й відзначив свій день народження. Коли він у рідному краї, одразу ж пригадується пісня з його репертуару «Мама», слова якої наче перегукуються з долею самого митця – й образ матері уособлюється з Україною: «…важка до тебе дорога, бо я в чужій стороні. Та я до тебе повернусь знов…» Отак і повертається.
ВІРА СЕРЕДА
18 червня 2015
Письменницький портал Пилипа Юрика
Розмова з Володимиром Луцівим, всесвітньої слави бандуристом і співаком, амбасадором української культури у світі
«У твоєму віці люди вже милуються природою у найближчому парку та нюхають квіточки, а не пакують валізи в широкі світи», – вкотре повторює йому його дружина, коли він, перейнятий черговою благородною ідеєю, знову готується до поїздки в Україну. А в Україну від 1991 року уродженець Надвірної на Франківщині (якого не залежні від нього обставини у роки війни закинули у Німеччину, а в 1948 році до Англії) Володимир Луців їздить, як правило, 3-4 рази щороку. І не просто як гість, а щоразу ставлячи перед собою якусь високу і суспільно значиму ціль.
Всесвітньої слави бандурист і співак, якому судилося виступати на дуже престижних сценах світу (сценічне ім’я – Tino Valdi), амбасадор української культури, що ніс її в інші світи ненав’язливо, але цілеспрямовано, невтомний організатор або ж координатор величезної кількості акцій (зокрема, 24-х міжнародних турне для великих творчих колективів за маршрутом від Америки до Європи і навпаки, скажімо, для Візантійського хору з Голландії в Україну чи для Ансамблю пісні і танцю МВС України у США, святкування 1000-літнього ювілею Хрещення України у Римі, повернення глави УГКЦ кардинала Любачівського з Апостольської столиці до Львова, перепоховання тлінних останків патріарха Йосифа Сліпого тощо, володар ще більшої купи нагород та відзнак (серед яких і від президентів України), засновник однойменного культурно-мистецького фонду в рідній Надвірній Володимир Луців, який уже багато десятиліть мешкає у Лондоні, водночас є ще й людиною особливого чару. Спостерігаючи за ним, не втомлюєшся дивуватися його життєлюбству, динамічності, внутрішній молодості, яка в цього чоловіка, схоже, не мине ніколи…
– Усі, хто про вас чув, зазначають, що епітет «великий» вам підходить найкраще. Наполеон І був переконаним – великих творить успіх. Як вважаєте ви?
– Насправді з великими людьми себе не асоціюю, просто все, чим випадало у житті займатися, завжди робив передовсім серцем. Плюс особливість моєї натури – якщо потрібно працювати на день 18 годин, то працюватиму й не дивитимуся на годинник. Саме через це, вважаю, мені вдалося так багато зробити в житті. Знаєте, я чомусь переконаний, що людина завжди повинна бути готовою взяти ініціативу у свої руки і робити це тоді, коли треба. Тобто мати чуття. І обов’язково – блискавичну реакцію. Звичайно, можна зробити помилку, але можна зробити добру справу. І гарантій, як буде, ніхто не може дати.
– У вас як виходило – більше помилок чи добрих справ?
– Мій внутрішній голос мене рідко підводив. Скажімо, коли мені у 1994 році випало бути координатором між Міністерством внутрішніх справ України й Асоціацією поліцейських українського походження у США, під егідою яких у Києві мала відбутися конференція фахівців-правоохоронців на тему боротьби з організованою злочинністю та наркобізнесом (а вона таки відбулася за участі високих чинів із 33 країн світу), то я наполіг, аби робочою мовою конференції, крім англійської, була не російська, а українська. Завжди вважав і продовжую вважати, що українці просто зобов’язані позбутися комплексу меншовартості.
– Одна з найдраматичніших постатей ХХ століття, член Світової асоціації митців, що малюють вустами або ногами, український художник із Канади Микола Бідняк, який десять останніх років свого життя прожив у Львові, розповідав, що ущемлення через те, що є українцем, відчував упродовж усього життя. Йому неодноразово натякали: хай назве себе представником будь-якого іншого народу – і все складатиметься для нього якнайкраще, однак він відмовлявся. «За приналежність до української нації треба платити кров’ю, – гірко підсумовував свій досвід. – Але я був і лишаюся лише Миколою. І лише Бідняком». Вам заважало те, що ви – українець?
– Повернувшись після студій у консерваторії св. Кекилії (Рим) до Лондона, почав давати концерти. А оскільки називаюся Володимир, то англійська преса відразу почала писати, що я – російський співак. І так тривало майже рік, витримати це було годі. Терпець остаточно урвався, коли мій агент Норман Маккан заангажував мене на виступ у прайм-таймі до суперпопулярного телевізійного шоу «Челсі ат ейт». Я мав заспівати чотири пісні, три з яких – українські. Виступити у цій програмі, кожну з наступних яких починали анонсувати за два тижні до її виходу в ефір, – означало потрапити в обойму популярних шоу-зарок. Якось приходжу додому, а дружина каже: «Ти чув, як тебе заанонсували? Що ти начебто популярний російський співак Владімір Луців, який приїхав до столиці Великобританії відразу з Москви». Я похолов. Дзвоню Норману і кажу: «Та що ж ти виробляєш?» А він: «Я тебе не розумію, роблю тобі таку колосальну рекламу (адже цю програму завжди дивляться 10 мільйонів людей), а ти незадоволений». Однак я розірвав той контракт, бо мусив заявити свою позицію. Відтак мене більше на першому комерційному каналі лондонської телевізії не прийняли ніколи. Українські газети тоді гарно написали, що, мовляв, треба брати з Луціва приклад. Та і я сам був за себе гордим, хоча, правду кажучи, той мій сміливий крок перекреслив мою кар’єру телевізійного співака. Широкий кар’єрний шлях переді мною був закритий.
– Важко було зважитися на цей крок?
– Страшенно. Бо ти в чужому світі і в іншому часі, коли про Україну фактично не знають – частина Росії, і на тім кінець. Однак треба було з цією ситуацією боротися, і ми це робили – маленькими концертами, зустрічами з англійцями. Мені дуже допомогло те, що знав мови, мав міжнародний репертуар, плюс випадок, коли пощастило підписати контракт на 36 тижнів спільно з коміком світової слави Брюсом Форсайтом. Після цього зразу стало легше. Я 28 років жив як співак, дав понад 2000 концертів, а потім перестав. Бо маю три доні, і найменша Іванка, як бачила, що пакую свою валізку, починала плакати. Душа починала боліти, бо не пригадую, аби старші так реагували. Приходило усвідомлення, що треба шукати інших шляхів самореалізації. І доля (а вона до мене щедра) подарувала мені несподіване знайомство з українцем з Австралії Миколою Добротвором, який виявився президентом та виконавчим директором компанії-мультимійльонера, яка займалася нафтою. Я і спитав, чи немає для мене якоїсь праці. «А що вмієте?» – «Співати». – Він засміявся, а тоді каже: «Мені потрібно людину, котра координуватиме службові відрядження інженерно-технічних працівників – а це 360 інженерів та 11 директорів» Питаю: «А чи треба на це вчитися?» Він: «Ні, це треба вміти». Мені було дозволено зробити в моїй новій роботі дві помилки, які компанія могла мені вибачити. За рік своєї праці я не зробив жодної. Але ті перші тижні згадую з жахом. Виходив з офісу і дивувався, що десь люди нормально ходять, сміються, а я немов у божевільні – нервова напруга неймовірна. Уявіть собі, за 50 хвилин, поки директор їхав до аеропорту, я мав організувати квитки на літак, готель, у якому він житиме, таксі, яке його зустріне, вміст бару в готельному номері. І так щодня, та й не одне, а велику кількість чужих відряджень. За півроку навчився, усі організаційні моменти освоїв перфектно, і жити стало веселіше. Говорив собі: «Влодзю, як ти зумів то все зорганізувати, то ти й державою зможеш керувати».
– Колись на ширший загал ви розповідали, як ще малим пішли купатися на ріку Бистрицю і потрапили у вир. Оскільки поруч із дорослих нікого не було, ви в один момент усвідомили, що розраховувати можете лише на власні сили. Зібравши енергію, почали щосили працювати ногами й руками – і так навчилися плавати. Багато уроків на виживання давало вам життя?
– Та це щодня, більші чи менші. Щоправда, таких, як моє купання у Бистриці, слава Богу, було значно менше, ніж дрібних. Але тішуся, що всі вони у моєму житті були. Та хоча би приклад організації мною двох великих турне для Візантійського хору (Голландія) Америкою (1975) і п’ять років згодом Канадою. І вважаю, що я суттєво доклався до того, аби наша еміграція пережила духовне піднесення. Бо уявіть собі, яка це для багатьох подія – осягнути, що українською мовою співають не українці, а сорок із діда-прадіда голландців і співають не тільки про кохання, а й «Ще не вмерла Україна». І це – в тому глухому для матірної землі часу. Коли 1990 року я привіз цей хор до України, зворушений Олесь Гончар написав про них: «Наскільки можна бути цивілізованою нацією, аби десятиліттями безкоштовно пропагувати чужу культуру». Осягати духовні скарби, якими володіє твій народ – теж урок і не менш важливий, ніж боротьба за життя у гірській річці.
– Звідки у вас така величезна енергія? Вона вроджена, набута? І чим її живите?
– Людина має робити все, що може. Це – моя життєва настанова. Коли Україна будилася, я звертався до тутешніх людей і казав, що замало бути лікарем, учителем чи юристом, треба працювати ще й на культуру. Бо якщо кожен вкладе щось доброго в ту культуру, то всі ми будемо багатші, сильніші, матимемо силу боротися з усіма негараздами. Тут часто люблять казати: «Ми – люди культури». Але що це означає? Якщо людина тільки продає на базарі яблука чи одяг, то що вона додає до тої культури? А якщо таких людей мільйонні масштаби? Це – велика біда. Замало назватися інтелігентом, треба поводитись, як інтелігент… Мене зараз дуже лякає, що на зміну комуністично-атеїстичних догм переможною ходою іде так звана «ерзац-культура», вседозволеність і розбещеність. Допускати цього, тим паче в таких величезних масштабах, не можна. І ще – а це стосується зокрема молодих – учіть мови – свою й інші. Мені в житті багато чого не вдалося б реалізувати, якби не знав мов. До української у школі долучилася польська, потім німецька, англійська, італійська. Далі – іспанська, а потім французька (бо моя дружина Леся, хоча й народжена в українській родині, але у Франції, куди ми часто їздимо). Знаючи іноземні мови, можна глибше пізнати світову культуру, а на тому фоні повніше і рельєфніше усвідомити культуру свою.
– У такому випадку, чи не відчуваєте себе зі своїми життєвими настановами в Україні чужим?
– Чи я тут свій? Не знаю… Я для України працюю рік за роком, як вірна собака, бо інакше не можу. Але своїм, напевно, почуваюся більшою мірою тільки, коли їду в Надвірну, бо немов знову бачу себе малим хлопцем, хоча люди сильно змінилися. Комерція, меркантильність, глобалізація забагато перебирає на себе життя. А якщо будемо тільки дивитись, як виростають будинки, і будемо щораз ставати бідніші духовно, то не знаю, куди зайдемо…
– Пані Леся поділяє вашу величезну відданість Україні? І чим узагалі дружина підкорила ваше серце?
– Не можу вимагати від Лесі, аби захоплювалася всім, чим захоплююсь я, бо народилася не в Україні. Але вона розуміє мої почуття. А щодо нашого знайомства, то все відбулося так: я давав концерт у Франції в її рідному місті, а вона мені винесла букет квітів від громади. І така вона була гарна й натуральна, що я відразу почав цікавитися, чи є тут хто з її родини. Був батько, ми познайомились, і я так повів розмову, аби мене запросили до них додому. Адже назавтра мав від’їжджати й боявся, що більше ніколи не побачу цієї молодшої за себе на вісім літ дівчини. Мене, нічого не підозрюючи, запросили, і так ми з Лесею почали спілкуватись. Я тоді ще вчився у Римі, а відтак запросив Лесю подивитися Рим, вона приїхала. Це збіглося з пропозицією до мене зі Швейцарії записати в них на радіо дві українські пісні. Ми з Лесею вирішили до Люгано поїхати разом. А коли роз’їхалися, то зі мною почали творитися дивні речі. Лягаю спати, а на стелі перед очима її образ. Зрозумів, що розлука для мене – нестерпна, написав їй листа, де сказав, що хочу, аби ми завжди були разом. За кілька місяців ми побралися. Скоро шістдесят років, як повінчались.
– Мандруючи зі своїми концертами світом (зокрема, свого часу згодившись задемонструвати свій тенор на найбільших кораблях світу «Квін Елізабет» і «Квін Мері», якими плавала найвища еліта), ви мали нагоду бачити величезну галерею гарних жінок. На ваш погляд, якою мати бути жінка, щоб зацікавити чоловіка?
– Вона має мати елегантність, але натуральну. Бо коли хтось намагається щось зімітувати, це відразу видно. Узагалі в жінці все важливо, навіть те, як вона говорить. Жінка уже від природи своєї гарна, а коли до цього доєднується культура, то жінка – не просто жінка: вона – королева!
– Маєте власний секрет сімейного щастя?
– Бути гнучким і дипломатичним, а ще – любити. Любов – передовсім. Мені уже вісімдесят cім літ, а я так і не навчився приховувати від інших, що й далі є дуже залюбленим у свою дружину.
Ярина Коваль
26 СерПНЯ 2016
Львівська газета
(gazeta.lviv.ua)
Всесвітньо відомий тенор, переможець «Євробачення» у 1961 році, – про новий фестиваль «Зорі Неаполя» у Львові і популяризацію української пісні у світі.
Володимир Луців — представник повоєнного покоління. У юності його доля складалася зі суцільних чорних смуг, але він не здавався. Не мав що їсти, тяжко гарував, але відкладав тяжко зароблену копійчину, щоб віддати за приватні уроки вокалу. Попри те, що жив далеко від рідного Прикарпаття, ідея державності України завжди була для пана Володимира символом свободи і незалежності. Щоб його не позиціонували як московського співака, змушений був виступати під італійським псевдонімом Тіно Вальді, з яким переміг від Англії у ІІІ Міжнародному пісенному конкурсі у Бельгії (аналог теперішнього “Євробачення”) у 1961 році. Володимир Луців — частий гість в Україні. У 2015 році був головою журі І Міжнародного фестивалю української ретро-музики ім. Б. Весоловського, а зараз активно допомагає своєму другові Оресту Цимбалі, як голова оргкомітету, в організації Міжнародного фестивалю неаполітанської пісні «Зорі Неаполя» у Львові.
— Пане Володимире, ви давно живете у Великій Британії. Яка мета вашого приїзду до Львова саме зараз?
— Приїхав, щоб допомогти моєму доброму приятелеві — львівському естрадному співакові Оресту Цимбалі, який є організатором надзвичайної події — Міжнародного фестивалю неаполітанської пісні, який відбудеться 12 жовтня у Львівській опері.
— Що це за фестиваль?
— Це найкращі неаполітанські пісні, які співає цілий світ. Але на цьому фестивалі ці пісні зазвучать українською мовою. Відомий поет Богдан Стельмах на прохання Ореста Цимбали переклав сто неаполітанських пісень українською. Завдяки Цимбалі і Стельмаху чудову неаполітанську пісню почують в Україні. З Італії до Львова зі своїм ансамблем приїде співачка Анналіза Мартінізі, яка співатиме сім пісень українською мовою. У шістдесятих роках минулого століття я мав щастя першим записати кілька неаполітанських пісень на українські тексти. Коли я вчився в Італії, бачив, що неаполітанську пісню французи співають французькою, німці — німецькою. І я подумав: а чому б мені, вихідцеві з України, не заспівати українською?
— Як вам це вдалося?
— Я мав щастя познайомитися з чудовим музикантом, диригентом Стівом Норбертом. На тих платівках, де є записані різні пісні і, зокрема, неаполітанські, українською мовою, грає оркестр, що складався з англійських, італійських, єврейських музикантів. А коли я виступав з цими піснями на концертах, мене завжди запитували, що це за така мелодійна мова. Я з гордістю завжди казав: «Це — українська».
— Таким чином, ви популяризували українську пісню у світі, а до Львова зараз приїхали, щоб популяризувати неаполітанську пісню, перекладену українською?
— Мені 87 років. Я давно вже не співаю. А до Львова на фестиваль приїхав як один із фундаторів неаполітанської пісні українською мовою у світі. Сто неаполітанських пісень ще ніхто не переклав. Зроблено велику справу. Ми підносимо українську мову у світі, популяризуємо її. Особливо це потрібно тепер, коли про Україну говорить світ.
— Ви покинули Батьківщину 15-річним юнаком. Які спогади у вас залишилися про ті часи?
— Я народився у Надвірній, що на Івано-Франківщині. Часи були дуже тяжкі. Постійно рейди проводили «ковпаківці». Одні війська, потім інші, облави… Моя рідна сестра вийшла заміж за польського лікаря-ветеринара і поїхала жити до нього. Батьки вирішили забрати мене з того пекла і відправити до сестри до Польщі. Але сталося так, коли я приїхав, те село, де жила сестра з чоловіком, оточила «російська асвабадітєльная армія Власова» під керівництвом трьох німецьких офіцерів. Нас забрали копати протитанкові рови. А там реєстрували, хто що може робити. Коли довідалися, що мій швагер — ветеринарний лікар, його забрали в інше місце, де він вирішував долю поранених на фронті коней — виходжувати їх чи розстрілювати. Швагер забрав мене зі собою. Одного разу під час чергової облави мене кинули у поїзд, і я опинився у Німеччині у таборі, де я дуже тяжко гарував і був постійно голодний. Так тривало доти, поки не закінчилася війна. Після капітуляції Німеччини її розділили, і я опинився у так званій англійській зоні.
— І з того моменту у вашому житті настала біла смуга?
— Я познайомився зі славним кобзарем Григорієм Назаренком, який прищепив мені любов до бандури.
— То він вас навчив співати?
— Моя мама чудово співала і грала на гітарі. Мабуть, голос і слух я успадкував від неї. Співав, де тільки міг. Коли після війни я на Шевченківському святі співав у хорі, мене почув Григорій Назаренко, у якого на той час вже була капела бандуристів. Після концерту він запитав: «Молодий козаче, чи ти би не хотів навчитися грати на бандурі?». І хоча я навіть не знав, що це за інструмент, погодився. Щоб навчитися грати, треба мати власний інструмент. Мені зробили бандуру, за яку заплатив 400 цигарок. Я не курив, а сигарети, які нам видавали на роботі, складав. Коли капела бандуристів поїхала до Америки, ми залишилися. Кільком людям запропонували Канаду, а я ще з чотирма хлопцями вибрали Англію, хоча навіть не уявляли, де ця країна. У свої 17 років влаштувався у Брадфорді на фабрику з виготовлення сукна. Я добре працював, і керівництво хотіло з мене зробити начальника. Але то було не моє. Майже усі зароблені гроші витрачав на приватні уроки з вокалу. Викладач казав, якщо хочу навчитися, мушу їхати до Лондона. У Лондоні вступив у Музичну школу Святої Трійці. Коли директор школи почув, як я співаю, сказав, що бере мене на безоплатну форму навчання. Мені залишалося подбати за житло і харчування. Щоб вижити, влаштувався кельнером у фешенебельному ресторані, у якому неодноразово обідала Елізабет Тейлор. Вільного часу у мене майже не залишалося. Одного разу навідав українців у Лондоні архієпископ Іван Бучко. Мені знову пощастило, бо вдалося з ним поспілкуватися. Сказав, що хотів би навчатися у Римі. Архієпископ пообіцяв, якщо вступлю у консерваторію, то перший рік мені допомагатимуть, але знову доведеться працювати, щоб заплатити за житло і харчування.
— Вдалося?
— Так. Я став студентом римської консерваторії Святої Кекилії. Вивчив італійську мову, працював на радіо. А потім почав давати концерти. 16 концертів було з бандурою не лише у Римі, а й на Сицилії. Хто там бачив коли бандуру? Мій репертуар в основному складався з української пісні.
— І ви постійно виступали як Володимир Луців. А чому потім стали Тіно Вальді?
— У 1958 році повернувся до Лондона. Щоб концертувати, змушений був мати свого музичного агента. Одного разу агентові вдалося «впхати» мене у рейтингову програму телебачення, де мали виступати різні міжнародні зірки, і я разом з ними. Ввечері подали анонс цієї програми і сказали так: «Володимир Луців, тенор — просто з Москви». Думав, може, хтось щось наплутав, але наступного дня в анонсі прозвучало те саме. Як я міг змиритися з тим, що я — українець, співаю українською, а на мене кажуть, що я приїхав «просто з Москви»? Тоді я вперше розірвав контракт. Один мій приятель тоді порадив, щоб мене більше не називали московським співаком, взяти собі італійський псевдонім Тіно Вальді. Під цим псевдонімом виступав в усіх концертних залах світу. На одних афішах писали, що я — італійський співак, на інших — що український.
— Під цим псевдонімом ви у 1961 році перемогли на третьому конкурсі «Євробачення». Від якої країни ?
— Я представляв Велику Британію. Конкурс тоді відрізнявся від теперішнього. Тривав цілий тиждень.
— Що вам дала ця перемога?
— Найбільше мене тішило те, що всі знали, що переможець від Англії — українець. Газети писали: «Тіно Вальді — український співак». Я відразу дістав роботу у Берліні, в Амстердамі, переді мною були відкриті двері тих сцен, на яких я ще досі не виступав.
— Від тодішнього «Євробачення» до цьогорічного минуло 55 років. Перемогла наша Джамала. Як оцінили її перемогу у Великій Британії?
— За Україну вболівають у світі. Все наклало відбиток на її виступ — і депортація кримських татар у 1944 році, і теперішня анексія Криму, і події на Майдані. Джамала виступила настільки щиро і показала у своїй пісні біль українців, що їй не можна було не повірити. Її виконання — це не було шоу, це був виступ високопрофесійної співачки. А коли перед тим перемогла Руслана, до мене зателефонували з Бі-Бі-Сі і запросили у прямому ефірі сказати кілька слів з цього приводу. Попросили оцінити пісню. Кажу: ця пісня феноменальна. Бо під неї можна танцювати і її можна співати та рецитувати. Пісня пов’язана з Коломиєю — славним українським містом. А потім запитали, чи Київ дасть собі раду з наступним «Євробаченням». Я їм відповів: «Київ — тисячолітнє місто, висококультурне, і у шкірах там вже не ходять». Усі сміялися.
— Ми звикли бачити бандуристів у червоних шароварах, з довгими вусами і оселедцем на голові. Ви зламали цей стереотип, внесли нове віяння у стиль, одягнувши чорний костюм, білу сорочку і краватку.
— Виступав у смокінгу, а пізніше у костюмі чигиринського полковника. Мені його пошила одна пані, яка з історичного боку знала всі деталі костюма. Я співав думи українською мовою, у кожній з яких є історія України. Були спеціальні люди, які їх перекладали італійською чи французькою.
— У 2002 році ви заснували у Надвірній благодійний фонд, який підтримує талановиту молодь. У чому полягає ця підтримка?
— Це одноразова стипендія. Важливо не те, скільки грошей ми даємо талановитій дитині, а титул називатися стипендіатом Володимира Луціва. Такі іменні стипендії у Надвірній вже отримали 50 студентів. І не лише музикантам присуджується ця іменна стипендія. Це може бути науковець, молодий художник, поет…
— Ви ще й займаєтеся громадською діяльністю. Не без вашої участі відбулося багато акцій, зокрема, перепоховання патріарха Йосипа Сліпого. Чому саме ви взяли на себе цю місію?
— Все почалося з того, коли у 1988 році я допомагав організувати святкування Хрещення Русі-України в Римі, а потім мене попросили допомогти у цій справі. Було багато роботи. Мене ще й уповноважили написати сценарій того дійства, а потім призначили ведучим урочистості в Оперному театрі.
— Ваша дружина також співає?
— На деяких платівках вона співає зі мною, але не є професійною співачкою. Леся — українка, хоча народилася у Франції. За два роки будемо відзначати 60 років подружнього життя. Ми виховали трьох доньок — Анну, Оксану та Іванку. У нашій родині всі гарно співають, але на сцені не виступає ніхто.
Галина Ярема
28.08.2016
Високий Замок Online
Уродженець Надвірної Володимир Луців зазнав світової слави як бандурист, концертний співак-тенор, громадський діяч. Нині він – громадянин Сполученого Королівства Великобританії. Ми уже неодноразово інформували про його творчі здобутки, життєвий шлях, постійний зв`язок із Надвірною, де визнали його Почесним громадянином міста. Тут він 15 років тому заснував благодійний культурно-мистецький фонд. Напередодні Великодних свят із Володимиром Луцівим спілкувався фотомитець Роман Глодан.
– Пане Володимире, багато спливло літ, як Ви не вдома, а проживаєте в Англії. Але Ви до цього часу з надвірнянцями. Не забуваєте свого коріння, своєї землі і краян. Від чого отака притягальність до родинних місць?
– Людина може вибирати багато дечого, але не може вибрати своїх батьків чи місця їхнього проживання, їхній характер чи будь-що взагалі. Важливо, які батьки, родина, оточення, яке виховання у молодих роках. Вони формують духовність юнака, характер, дають якийсь дороговказ куди і як рухатися. Мої молоді літа, скажімо 6-9 років – безжурні, бо мав родинну теплоту. Від ранніх років дошкілля проводив певний час у захоронці Сестер Служебниць у Надвірній (нинішній жіночий монастир на вул. Шевченка). Пригадую, як 5-6-літнім хлопцем у старій церкві клячав по лівій стороні бічних Царських воріт і щиро та голосно співав на Маївках вечірніх. Моя покійна мама Юлія грала на гітарі й дуже гарно співала. Може оця комбінація: родина, Церква і шановане товариство Олька Николайчука, Олька Дутковського, Адама Буня, Івана Томина, Івана Гречка та інших стали отим магнітом, який мене тягне до родинного міста.
Від автора: – Володимир Луців ніколи не забував своїх Карпат, земляків і повсякчас гордився, що він – Українець. Бо тільки у рідних стінах можна почуватися господарем своєї землі.
– Шановний пане маестро, як Вас сприймали у світі як Українця і співака?
– Тепер світ знає уже ширше і більше про Україну, бо понад чверть століття вона на мапі світу. Але у повоєнних роках було інакше. На кожному кроці доводилось боротися за слово «Україна», «український» і без перерви пояснювати хто ми такі. На Заході молодь захоплювалася так званою поп-музикою, яка звучала переважно англомовною. Якщо б хоч деякі українські пісні входили тоді до пісенного хіт-параду, то це дуже допомогло б естрадним співакам, до яких себе зараховую.
Від автора: – Українці – народ талановитий і співочий. Куди б не закидала доля, любов до України, до рідної землі, до батьківського порогу завжди повертала їх до власного краю і маминої пісні. У своїх піснях пан Володимир завжди старався доносити до людських сердець пісні про життя в Україні, любов до матері, коханої: кожному виконанню передувала коротка розповідь В. Луціва про зміст пісні, яку виконуватиме.
– Що потрібно у наш нелегкий час, щоб ми нарешті вибороли своє право жити добре, незалежно й у мирі на своїй землі?
– Питання непросте, бо на нього є більше, ніж одна відповідь. Пригадую, у 1960-х роках провели свого роду міжнародне опитування: якщо б вибухнула Третя світова війна, то який відсоток людей у різних європейських країнах готовий боротися за свою країну? Найвищий відсоток виявився в Англії. Так як у торгівлі є конкуренція, у такий самий спосіб є боротьба за міжнародні впливи. Нічого у світі немає задарма, за все треба платити. Тільки в єдності і великому спільному бажанні зможемо вирішити свою долю. А дороговказом мають бути слова Івана Франка:
Кожний думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт.
Від автора: – Боротьба за власну державність у національно-визвольній боротьбі дала можливість вирватися від різних окупантів. Як бачимо, і тепер український народ продовжує боротися за своє право незалежності на своїй території, на своїй Богом даній землі. Втративши свою цілість, ми втратимо мову, самобутність, пісню і врешті свій суверенітет. Аби зупинити цей процес, потрібно консолідувати націю.
– Ніхто і ніколи не сподівався, що може виникнути війна з Росією. Яке Ваше бачення щодо вирішення цього військового конфлікту?
– Ніхто не чекав війни з Росією. Бо ми народ, який не завойовував чужі території. А тепер війна – це дійсність. У 60-х роках професор Українського університету у Мюнхені Іван Мірчук писав, що українці – це нація індивідуалістів. А таку роботу не можна провадити індивідуально. Мусить бути більша пошана один до одного. Бо тільки у єдності сила. Іван Франко писав: «Лиш боротись, значить жить!». Але боротьба є усяка і кожний має робити те, що може та бути відповідальним за свої діла і вчинки.
Від автора: – Націю звеличує, творить її неповторне духовне, моральне й естетично-культурне виховання. Потрібно себе змінювати внутрішньо. Нам Бог дав гарну землю, територію, – а це найбільше багатство. Тож захистім нашу землю від ворогів, своєю правдою, любов`ю, мужністю і, врешті, перемогою!
– Що може нас врятувати від зневіри, неправди і такого скрутного життя?
– Наш прекрасний край, мова, спів, культурні надбання, знання своєї історії. Разом з тим ми повинні не лише пам’ятати минуле, а й реагувати і допомагати жертвам сучасної війни в який тільки спосіб можемо, і розуміти ситуацію в Україні. Пригадую, покійний президент США Джон Кеннеді сказав: «Не очікуй від своєї держави забагато, а перше скажи, що доброго ти для своєї країни робиш?». Коли живемо у такій гарній країні, то не тільки красою маємо захоплюватися, але усіма способами вивчати нові технології, розвивати підприємства, щоб не знаходитися, коли мова про економіку, на, здається, 50-му місці у світі, але весь час робити поступи у цій царині.
Від автора: – Сподіваюсь, що наш чарівний Карпатський край, зокрема, Надвірнянщина стане заможним і процвітатиме в економіці, культурі, а, особливо, духовності.
– Що б Ви побажали нашим краянам?
– Вірити, що як будемо докладати усіх можливих зусиль, щоб перемога при Божій помочі стала за нами, то так і буде. Це зміцнить наш дух і віру у краще майбутнє. Якщо кожний із нас робитиме, що зможе корисного для свого оточення, міста чи села, для України, то обов’язково результат буде позитивний.
Від автора: – Зробімо все, аби розбудити у серці у кожного з нас віру у майбутнє, де всі матимуть гідну роботу, а в оселях пануватиме мир, любов і Господня благодать, яка так нам потрібна сьогодні.
– Я відчуваю, що Ви серцем і душею завжди з нами, у центрі подій нашого міста і, загалом, України…
– Коли у 1990 році мене питали, що б хотів зробити корисного для України, я зразу відповів: зорганізувати турне Голландського хору із Утрехта в Україну. Доказом того, що серцем і душею я з Вами, нехай послужить і той факт, що у 2001-му при помочі Романа Гончарука, Богдана Нагорняка та представниці Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей я подарував родинному місту свою мистецьку спадщину та архів. Це ціложиттєве надбання, яким я хотів поділитися з моєю рідною Надвірною. 5 липня 2001-го мене нагородили дипломом Кабінету Міністрів України «За винятковий внесок у справу збагачення, збереження національної історико-культурної спадщини та повернення культурних цінностей до духовної скарбниці України». Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей присвоїла мені звання «Почесний Член Національної комісії». Рідне місто також подарувало звання «Почесний громадянин міста Надвірна».
А вже роком пізніше з допомогою прекрасних людей, як світлої пам’яті Олександри Зварчук, шкільних друзів Адама Буня та Івана Томина, п. Ольги Максим’юк, Дарії Кочержук, Івана Гриджука, Марти Кушнерчук, Тетяни Вишпольської, Наталії Пришляк, Марії Томин та багато інших прекрасних людей створено Культурно-мистецький фонд імені Володимира Луціва при Музеї історії Надвірнянщини. За 15 років діяльності Фонду нагороджено цілий ряд талановитих молодих людей у номінаціях «Митець», «Громадський діяч», «Науковець». Поранені вояки АТО, діти з особливими потребами отримали допомоги. Дотепер Музей історії Надвірнянщини із фаховими та приємними працівницями як п. Уляна Бошко, Ірина Кравчук, Андрій Василів вміло провадить цю вельми корисну справу не тільки для м. Надвірної, але взагалі для України. Честь і слава їм за те.
Від щирого серця бажаю усім жителям міста і району, а також усім українцям, добра, волі, щасливих і радісних Великодних свят. Христос Воскрес!
Від автора: – Вміймо допомогти, поспівчувати і порадіти один за одного, бо всі ми Господні діти і Бог нас любить усіх однаково. Воістину Воскрес!
Роман Глодан
14 квітня 2017
Народна воля
…Як швидко й невблаганно лине час. Здається, ніби вчора, 17 червня громадськість відзначала 90-річчя Володимира Луціва у Львівській філармонії. Там відбувся приурочений творчому і життєвому шляху IV Міжнародний фестиваль ретро-музики імені Богдана Весоловського. В числі перших, хто підтримав Фестиваль – міський голова Долини Володимир Гаразд. Згуртувалось на ньому багато виконавців та шанувальників творчості. В програмі був презентований документальний фільм, звучали найкращі пісні, народні думи, золоті неаполітанські шлягери з репертуару Володимира Луціва. А потім була автограф-сесія з аудіо-дисками пісень Маестро…
«Пан Влодко був на піднесенні, жвавий, ми навіть наприкінці концерту експромтом заспівали ПРИЙДЕ ЩЕ ЧАС! АЛЕ… Не думалося тоді, що Маестро Луців 7 вересня покине нас… Він заповів поховати себе у Надвірній, де народився, звідки пішов у широкий світ – “ВІД БИСТРИЦІ ДО ТЕМЗИ…Отож, шлях Володимира Луціва проліг «ВІД ТЕМЗИ ДО БИСТРИЦІ…» – з Лондона до Надвірної»… – написав організатор відзначення ювілею Орест Цимбала на своїй особистій сторінці у мережі Фейсбук.
Хто для нас Володимир Луців?
Це видатний український співак, бандурист, відомий культурно-громадський діяч.
Народився 5 червня (за даними деяких друкованих довідників та Вікіпедії – 29 червня) 1929 року в містечку Надвірна Івано-Франківської області. Наприкінці Другої світової війни потрапив у Німеччину, де став наймолодшим учасником капели бандуристів імені М. Леонтовича (Госляр, 1947). Навчався вокалу в коледжі Святої Трійці (Лондон, 1951-1952) та у консерваторії Святої Кекилії (Рим, 1952-1957).
Професійна кар’єра розпочалася в 1961 році, коли він презентував Англію на ІІІ Міжнародному європейському пісенному конкурсі, де здобув перше місце. Як професійний співак Tino Valdi (артистичний псевдонім В. Луціва) працював у музичних напрямах, концертних шоу, радіо і телевізійних програмах. Виступав на престижних сценах Європи, США, Канади, Австралії. У супроводі оркестрів, хорів та улюбленої бандури десятиліттями пропагував українські пісні й думи.
Координатор святкування 1000-ліття Хрещення України (Рим, 1988), повернення Глави УГКЦ Кардинала Мирослава Івана Любачівського (1991) та перепоховання патріарха Йосипа Сліпого (1992) з Рима до Львова, відзначення 400-річчя Берестейської унії (Рим, 1996) та багатьох інших культурно-громадських акцій.
Організатор понад 30 міжнародних турне для великих хорів, танцювальних колективів й окремих виконавців. Знаний музичний критик, автор сотень статей і репортажів, ініціатор мистецьких виставок.
Видав декілька сольних платівок та аудіо дисків. Опублікував автобіографію «Від Бистриці до Темзи» (1999). Засновник культурно – мистецького фонду імені Володимира Луціва (Надвірна, 2002).
Голова журі І Міжнародного фестивалю української ретро-музики імені Богдана Весоловського (Львів – 2015)»
Лауреат премії імені Володимира Винниченка (Київ, 1993), Орденів «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів (2001, 2008).
«Біжить доріжка, стелиться…»
Похорон Cлаветного Cпівака і Великого Українця відбувся 26 вересня 2019 року в Надвірній. Через день, 27 вересня, вшанування пам’яті видатного співака, бандуриста, активного діяча в музичному мистецтві й поширенні української пісні по всьому світові, відданого сина України відбулося у концертному залі імені Володимира Луціва Долинської школи естетичного виховання імені Мирослава Антоновича.
У кожного з нас своя доріжка-дорога, на яку вперше стаємо несміливими кроками дитинства, а згодом впевнено йдемо нею, пізнаючи світ. На свою доріжку ступив колись і Маестро Володимир Луців, пішов нею, щоб дивувати своїм талантом. Лірично і проникливо прозвучав запис голосу Маестро у пісні «Біжить доріжка», зануривши присутніх в атмосферу краси української музики, додавши їй своїм чудовим голосом, надзвичайним тембром ще більшої чарівності…
Наповнив наші серця щемом запис пісні «Мама» у його виконанні. А далі, в затишному залі, який гордо носить ім’я Великого Маестро, серед рідних, близьких, друзів, однодумців, професійних музикантів та шанувальників творчості, – лунали пісні й мелодії. Були вони мережані добрими словами згадки й розповідей про Володимира Луціва, як невтомного організатора великих справ у єднанні українців по всьому світові, у поширенні української пісні на всіх континентах.
Прекрасна людина, щирий друг, меценат і благодійник, про нього ми почули з уст тих, хто тісно спілкувався, співпрацював з Маестро у його високій меті.
Від родини до слова була запрошена дочка Володимира Луціва – Оксана.
«Нам дуже не вистачатиме батька. Такого завжди доброго, чуйного, веселого. Він для всіх нас був взірцем, як треба любити свою професію, родину, країну, звідки ми родом…», – зазначила зокрема вона. Як і в батька, в неї пречудовий голос, ліричне сопрано.
Бандура промовляла до мільйонів глядачів
У Німеччині, таборі для переселення, котрий належав до англійської зони, щаслива доля звела юного Володимира з Григорієм Назаренком, керівником новоствореної капели бандуристів. Це був один із аматорських концертів, де виступав п’ятнадцятирічний юнак з чудовим голосом, який і захопив своїм талантом відомого бандуриста Назаренка. Він запитав хлопця, чи хоче той грати на бандурі. Володимир відповів згодою. Григорій Назаренко запросив його до себе в дім. Взявши до рук бандуру, почав награвати українську думу. Це справило на юнака невідворотнє враження і бажання вчитися гри на бандурі. Але бандури не було. Треба було її дістати. Про це подбав Назаренко, познайомивши хлопця з відомими майстрами – братами Гончаренками, які виготовляли ці інструменти. Вони попросили за бандуру… 200 цигарок. Їх Володимир Луців зібрав за допомоги таборованих переселенців.
«Якби ж у той час могли уявити собі брати Гончаренки, в яких залах, по яких континентах звучатиме інструмент, який вони виготовили для юного бандуриста… Честь і слава їм! Бо завдяки бандурі Володимира Луціва мільйони глядачів довідались про українську пісню, про Україну», – слушно зазначила ведуча Вечора пам’яті, викладач школи естетичного виховання ім. М. Антоновича Оксана Соловій – Лозинська у своєму чудовому, змістовному сценарії. Відтак, запросила на сцену випускницю Долинської школи естетичного виховання імені Мирослава Антоновича Марію Гуляк. Вона віртуозно володіє бандурою, успішно закінчила Львівську музичну академію імені Миколи Лисенка, мала щастя бути особисто знайомою з Володимиром Луцівим. Бандура того вечора звучала особливо, як ніколи…
Улюблені мелодії для Маестро
…З часу прибуття до Англії – особливої країни з королями й монархією, з обов’язковою ранковою і вечірньою традицією пити чай та пристосуватись до інших правил і канонів проживання в новому середовищі, – розпочалась нова сторінка біографії Володимира Луціва. Вона була нелегкою, з «чистого аркуша». Але молодим, цілеспрямованим, вродливим, талановитим, одержимим творчістю – усе під силу. Як зростав Маестро у новому середовищі, як розвивався багатогранний талант, про це розповідають його праця, навчання, становлення як виконавця і як жителя Великої Британії…
Для родини Володимира Луціва, яка чисельно прибула на Вечір пам’яті в Долині, натхненне і дуже душевне виконання пісні авторства А. Кос-Анатольського «Де ви, очі?» присвятив молодий, надзвичайно обдарований випускник школи Святослав Винник. Маестро свого часу високо оцінив талант, захоплювався голосом Святослава…
В Англії творча діяльність Маестро з пречудовим ліричним тенором, здатним працювати в багатьох жанрах, врожайно розвивалась. Все частіше запрошували молодого співака до участі в концертах на радіо і телебаченні, постійно – в урочистостях української та польської громад. Згадував про це Маестро, як про час романтичний і цікавий, повний прекрасних мелодій, душевних текстів у репертуарах відомих композиторів та виконавців. У Лондоні він продовжив цю почуттєву атмосферу в поезіях та мелодіях. Піднесеною була епоха вокальної лірики, особливо в ритмі танго. Власне про цей улюблений жанр він згадує у своїх інтерв’ю, у Надвірній, Івано-Франківську та Львові.
Для Маестро Володимира Луціва звучали мелодії у виконанні квінтету скрипалів «Баркарола»: “Реквієм” й зокрема улюблене ним, невмируще танго «Гуцулка Ксеня».
Перемога в Євробаченні
Визначною подією була участь Володимира Луціва в одному з перших конкурсів Євробачення (Євровізії) у 1961 році. «Тоді оцінювалася не стільки пісня, скільки рівень виконавської майстерності не тінейджерами, а авторитетними фахівцями, на першому місці була творча особистість, а не кланові, комерційні чи політичні інтереси»,– згадував пан Володимир в інтерв’ю газеті «Урядовий кур’єр».
Велику Британію представила група з п’яти співаків, які й виграли цей конкурс. Серед них – Володимир Луців. Як результат перемоги – молодого співака запрошують з гастролями до Німеччини, Франції, Китаю. Це послужило великим поштовхом до популярності, поглиблення та різноманітності репертуару. Володимир Луців вільно володів багатьма мовами, особливо досконало – італійською, адже навчався в Італії. Згодом його яскравий ліричний тенор звучав в Європі, США, Австралії. І завжди була поряд бандура, на якій виконував щонайменше один твір українською мовою…
Про те, як Маестро переклав серію відомих неаполітанських пісень, доповнивши цю працю вже в останні десятиліття свого життя, ми мали можливість довідатись у 2017 році під час Фестивалю «Зорі Неаполя». Його організував відомий український співак, автор багатьох мистецьких проектів Орест Цимбала у Львівській опері. Серед виконавців виділявся знаменитий, далеко відомий за межами України квартет Tenors BEL’CANTO. Тож ведуча заходу Оксана Соловій-Лозинська гостинно запросила на сцену засновника квартету, заслуженого артиста України, випускника школи Василя Понайду. Щедрі овації в залі прозвучали за його неперевершене виконання знаменитої пісні «O, Sole Mio».
В серці завжди була Україна
З часом, виявивши у себе великі організаторські здібності, Маестро взявся активно пропагувати українську пісню хоровими колективами Америки, Канади, Європи, Австралії. Особливо тісною і плідною була співпраця з голландським хором імені Лисенка, який «виріс» із Візантійського чоловічого хору під керівництвом доктора музикології Мирослава Антоновича. Познайомившись з цим хором, Маестро Володимир Луців задумується над першими гастролями хору до України. Щасливий випадок привів цей знаменитий колектив і до нас, до нашої музичної школи, яка згодом була названа іменем Мирослава Антоновича.
Спогадами про багаторічну дружбу з Маестро щедро ділилися представники голландських хорів Пауль Гаккенес, Брам Босгард, Ерік Ван Грікен, диригент хору імені М. Лисенка Ірина Горванко.
Тему двох голландських хорів, заснованих долинянином Мирославом Антоновичем та їх значимість для Долини і всієї України, дружбу й тісну співпрацю з Маестро Володимиром Луцівим продовжив міський голова Долини, очільник Долинської ОТГ Володимир Гаразд. Власне, він й ініціював та організовував Вечір пам’яті Володимира Луціва в Долині.
З теплотою про Маестро Луціва, його співпрацю з викладачами та учнями директор школи естетичного виховання імені Мирослава Антоновича згадувала Ольга Павлишин.
Цього року Володимиру Луціву минуло 90 років. Учасники Вечора пам’яті полинули у ті часи, коли цей талановитий українець був зовсім молодим, на початку свого прекрасного пісенного польоту над землею. Хоч було то в Лондоні, на чужині, а здавалось йому, що в рідній Галичині. Адже всюди звучали пісні Богдана Весоловського, які виконували Рената Богданська та Ірена Андерс – чудові співачки з України, зі Львова. Це був час кохання, щастя, надій, заповітних мрій…
В цю дещо ностальгійну атмосферу повернув нас пісенний виступ великого приятеля, організатора ювілейного концерту з нагоди 90-річчя Маестро у Львівській філармонії Ореста Цимбали. Зазначимо, що присвячені 90-річному ювілею Володимира Луціва заходи відбулись в декількох країнах світу, а в Україні – у Надвірній, Івано-Франківську, завершальний – у Львові. Колектив школи естетичного виховання імені Мирослава Антоновича теж планував з своїми талановитими вихованцями організувати ювілейний концерт на присвяту Володимиру Луціву. Але, на жаль…
Символічною даниною малій батьківщині Великого Українця прозвучала у виконанні Ореста Цимбали відома пісня «Смерекова хата».
А пісенний твір «Прийде ще час» , як відеофрагмент відзначення ювілею Володимира Луціва у Львові, згуртував до співу усіх присутні в залі.
Ще раз поглянути на тебе,
З тобою стрінутись ще раз,
У вечір, як зірки засяють в небі,
В осінній вечір, як тільки день погас.
На кадрах відеохроніки він співає цю пісню з Орестом Цимбалою, веселий і щасливий. Долиняни співали разом з Маестро. В залі витала і раділа його добра і світла душа, і кожен відчував цю його невидиму присутність.
…Прозвучали слова, замовкли звуки музики, приурочені Маестро Володимиру Луціву. Вічний спомин про нього житиме не тільки в концертному залі імені Володимира Луціва в Долинській школі естетичного виховання імені Мирослава Антоновича, але і в серцях тих, хто знав, спілкувався, дружив з Маестро, отримуючи великий заряд надії, оптимізму, підтримки та енергії. Буде навічно він також в згадках тих, хто відкриє незабутнє ім’я видатного українця вже після його відходу в засвіти Вічності.
Літопис споминів
«Він відкрив для мене і для долинян великий світ, про який ми й не здогадувалися»
Спогадами про Маестро ділиться Володимир Гаразд
…26 вересня 2019 року ми провели Маестро Володимира Луціва в останню путь. Він повернувся з Лондона до України, до рідного міста Надвірни, повернувся від Темзи до Бистирці. Тим вчинком, що захотів бути упокоєним на українській землі, він продемонстрував велику любов до України. Бо справді любив її понад усе.
Він дуже любив культуру свого народу, дуже переживав за майбутнє України. Так само він любив свою малу батьківщину – Надвірну, де мав проекти підтримки дитячої творчості. І він любив Долину. По своєму, особливо. Я так думаю, що він її особливо любив через те, що це батьківщина Мирослава Антоновича, це батьківщина кардинала Івана Мирослава Любачівського. І, мабуть тому, що Долина його полюбила з першого разу, першого візиту.
…Пригадую 2008 рік. Я тільки другий рік працював в уряді міста, ще нічого не знав про Мирослава Антоновича, про голландські хори, які співають українською мовою. Один знайомий зі Львова сказав мені, що голландський хор, засновником якого є долинянин, буде у Львові у вересні. І я попросив його, щоб він мені дав контакти. Невдовзі мені поступив дзвінок. Дивлюся, телефонують з Британії. Я відповів. То був пан Луців. Він представився. І запитав: «Чи то правда, що ви нас хочете бачити в Долині?» Я кажу: «Так, звичайно. Ми дуже хочемо Вас бачити в Долині». І він каже: «Ну, то значить так: ви маєте знати, що то дуже відповідально, бо це сорок голландців, поважних людей…». Він сказав, що їм треба готель, харчування, окрім того – зал. Я тоді ще був «юним» мером, таких проектів ми ще не мали в Долині. Але все нам вдалося. Пан Луців запропонував приїхати для знайомства на перший концерт у Львові. Там я познайомився з керівництвом хору, з паном Володимиром, з Паулем, з Романом (прим. авт – сином Мирослава Антоновича). У їхньому графіку не було місця для концерту в Долині. Ми вибрали два останні дні. Ті дні, які хористи витрачають зазвичай на шопінг, відпочинок, збір додому. Це була субота і неділя – останні дні подорожі. В суботу був концерт в міському Будинку культури (тоді ще Будинок техніки). Повний зал людей, аншлаг, море емоцій. Це було щось надзвичайне…
В неділю був Гошів, Ясна Гора.І це теж був чудовий досвід і для хористів. Хор потрапив в щедрі обійми настоятеля отця Дам’яна. Він запросив усіх на трапезу. І на тому ланчі пан Луців, порадившись з хором, прийняв рішення, щоби записати спільний диск хору – Літургію з священиками, отцем Дам’яном і отцем Тарасом, світлої пам’яті (Керницьким, прим. авт). Це був наш спільний проект. В листопаді ми поїхали в Голландію разом з отцями. А вже в 2009 році була презентація цього диску. І на пропозицію хору в Голландію поїхали перші п’ять студентів з нашої музичної школи. Для наших діток це був колосальний досвід і мотивація. Пам’ятаю, пан Володимир дуже радів, що дітки поїхали. Це для нього було дуже важливо. Він тішився кожному студенту, кожній дитині, розпитувався, як, що, дуже переживав. І ми теж дуже вдячні йому, бо ця програма має й донині продовження. Ми вдячні хору імені Миколи Лисенка, пану Браму,пані Яні, які вдома приймають долинських діток. Ми це дуже цінуємо. Дітки, які були в Голландії,– всі дуже успішні в музиці.
Тоді ж, у 2009 році ми підписали угоду про співпрацю між містом і хором імені Миколи Лисенка під патронатом Володимира Луціва, під його опікою. Після цього були десятки проектів. І це все було під опікою пана Володимира. Він цікавився всіма деталями, ми завжди з ним радилися, і голландці з ним радилися. Він і телефонував мені, і писав, як і я до нього. Крім діток з музичної школи, ми мали можливість їхати з нашими колективами, зокрема гуртом «Контраст»(керівник Богдан Погонич). Не пам’ятаю уже й скільки разів були з концертами у Голландії, у Франції разом з хористами. Майже завжди з нами був пан Володимир. При першій нагоді, коли ми зустрічалися, він розпитував, а як там в Україні, чи є якісь зміни, а як там уряд, а як Президент, а що ви думаєте, як ви міркуєте. Він завжди дуже переживав за долю рідної держави.
Особисто для мене, для долинян найбільшим відкриттям від Володимира Луціва були голландські хори, які виконують українські пісні. Він цим жив. На всіх концертах свою промову він присвячував українсько-голландським стосункам і цьому феномену, як говорила пані Ірина (Горванко, диригент хору – авт.), згадуючи слова Олеся Гончара про «феномен планетарного масштабу». Видатний український письменник написав про це у «Літературній Україні» під впливом їх першого виступу. Дійсно унікально, що голландці співають українські пісні, пропагуючи українську культуру, притому як дарунок, безкорисливо. Світлої пам’яті Володимир Луців про це постійно нагадував і розповідав усім.
…Згодом у нас з паном Володимиром виник задум поїхати з українською піснею, з голландським хором на Схід України. З Божою поміччю в 2012 році нам це вдалося. Це був непростий час партії регіонів і президентства Януковича. В якійсь мірі було навіть трохи ризиковано їхати. Але нам це вдалося організувати, дякуючи Богу, дякуючи пану Володимиру і дякуючи контактами з міськими головами тих міст, де ми були та відомому балетмейстеру, народному артисту України Вадиму Писарєву. А ще – завдяки послу Нідерландів в Україні Яну Волтерсу, який дуже допоміг нам, надавши для гастролей автобус. Пан посол був два рази в Долині з дружиною. Які ще посли були в нас два рази? Він теж відчував цю любов і щирість.
Це була фантастична поїздка для мене особисто, колосальний досвід для голландців. Я бачив, як радів пан Володимир. Незважаючи на свій вік, на стан здоров’я, він просто «жив» цією поїздкою. Бо раніше хори далі Києва не були. А це ми поїхали за Дніпро. Вінниця, Черкаси, Кривий Ріг, Донецьк. Я вам скажу, ми були приємно вражені тією теплотою, з якою люди приходили на концерти. Повні зали, філармонії, всі у вишиванках. Спочатку літургійна частина, потім виступ нашого цимбаліста Михайла Захарії, далі народні пісні. Й, звичайно, наприкінці пан Володимир з такою промовою, емоційною, змістовною, про хори, про цей феномен, про наші багаторічні стосунки з голландцями. Не дивлячись на те, що концерти тривали не менше трьох годин, люди були до останнього виступу, потім після завершення концерту більша половина йшла до сцени. Вони не вірили, що це голландці, вони думали, що це українська діаспора. Розпитували хористів про все. І були подивовані, що це таки справжні, корінні голландці співають українські пісні!
…Колосальний вплив має наша українська пісня. Хочу розповісти про один випадок, свідком якого був пан Володимир. Це було в Кривому Розі. Від міського Криворізького уряду хором опікувалася одна дівчина. Вона чудово спілкувалася англійською мовою. Я до неї говорив українською мовою, а вона мені вперто відповідала російською. Так було впродовж двох днів. Після концерту, коли біля сцени всі люди вже гомонять, розпитують,вручають подарунки, провадяться інтерв’ю, вона підходить до мене і в неї в очах рясні сльози. Вперше за два дні вона до мене українською мовою звернулася: «Пане Володимире, я народилася в російськомовній сім’ї, мої батьки етнічні росіяни. Але після таких концертів хочеться говорити українською!». І пан Володимир Луців, який це все бачив і чув, сказав: «От бачите, бачите, як діє українська пісня. Значить, можна це робити і треба. Треба їхати, пропагувати українське!»
Я скажу, що ми усі були дуже щасливі від тої поїздки. Пан Володимир особливо. Бо це була одна з його таких давніх мрій, і думаю Мирослава Антоновича теж, – поїхати з концертами, щоб пробуджувати русифікований Схід України.
А вже через рік ми мали спільний проект з хором імені Миколи Лисенка. Він полягав у створенні кращих умов для діток, які навчаються в музичній школі. Я щиро дякую хористам і пану Браму, який особисто займався цим проектом. Результатом є чудовий світлий концертний зал, який створили спільно з міським бюджетом та дякуючи голландському фонду. Коли ми вже його завершувати облаштовувати, пан Брам зателефонував і сказав, що в них є пропозиція назвати цей концертний зал іменем Володимира Луціва. Ми, звичайно, разом з педагогічним колективом, погодилися. То було дуже правильне рішення. Бо пан Володимир Луців заслужив це в Долині своєю увагою і своєю любов’ю до студентів школи. Був тоді непростий час. Зима, Майдан, розстріли. Але, тим не менше, голландці приїхали, не дивлячись на таку складну ситуацію в державі. Ми цей зал урочисто відкрили. І цим дали нові можливості для наших студентів.
…Ще один проект, який ми втілили разом з Володимиром Луцівим у 2017 році – відзначення століття Мирослава Антоновича. Скажу, що в розмовах пана Луціва я вловив одну незмінну річ. Він дуже важко переживав кризу стосунків між двома хорами, яка тривала довший час. Власне, об’єднавча ідея була, щоби в століття Мирослава Антоновича, батька – засновника двох хорів, ці чудові колективи приїхали в Долину. Нам усім це вдалося, друзі. І ми маємо бути вдячні за це пану Володимиру. Це був чудовий час концертів у Долині, Львові, Івано-Франківську. Це також Служба Божа в Гошеві на Ясній Горі, в церкві Апостола Андрія Первозванного, яку починав будувати отець Тарас. Ми говорили тоді, що ті, хто полишив нас скоріше, зокрема Мирослав Антонович й отець Тарас Криницький, – десь там в небесах радіють, що життя продовжується і Візантійський хор та хор імені Миколи Лисенка знову разом. Сьогодні,переконаний теж, що пан Володимир на небесах радіє тому, що ми зібралися, і згадуємо все, що пов’язане з ним.
Хто був Володимир Луців для мене особисто? Це великий друг, це батько, це старший брат, це вчитель, це великий українець.
Він був щирою людиною, добрим порадником, уважним до дрібниць. Зрештою, в нього не було дрібниць. Коли писав листа, згадував усіх-усіх, кому передати вітання, нікого не забував.
…Я дякую долі, що познайомився з паном Володимиром. Він відкрив для мене і для долинян великий світ, про який ми й не здогадувалися. Це 11 великих, урожайних, незабутніх років співпраці.
Нехай земля буде пухом, нехай пам’ять буде вічною про нашого друга Володимира. Дякую родині, та всім, хто вшанував своєю участю, своєю присутністю приурочений йому Вечір пам’яті в Долині.
Маємо витерти сльози смутку і продовжувати спільно, всі разом, ті проекти, ті задуми, які започаткував світлої пам’яті Володимир Луців!»
Володимир ГАРАЗД, міський голова Долини, очільник Долинської ОТГ
з виступу на Вечорі пам’яті, школа естетичного виховання імені Мирослава Антоновича, концертний зал імені Володимира Луціва, місто Долина, 27 вересня 2019 року
Підготувала до друку Галина Максимів
03.10.2019
Долина. Долинська міська рада
Офіційний сайт
«….Саме спів не дав мені асимілюватися й розчинитися серед чужинців. Проспівав я піввіку і ще трохи і якщо струни мого голосу і бандури передаються потаємним струнам душі не одному українцеві, то я можу вважати, що моя пісня-праця не пропала даремно…»
Володимир Луців
Відомий бандурист, концертний співак-тенор, який протягом життя пропагував Україну в світі через бандуру та думу, народився 25 червня 1929 року у містечку Надвірній на Прикарпатті в родині підприємця. Тут минуло дитинство, а коли виповнилося 15 років, у 1944-му, переїхав до своєї сестри в Польщу, звідки його забрали до Німеччини. Після завершення Другої світової війни закінчив у Німеччині українську гімназію і вступив до капели бандуристів ім. М.Леонтовича під керівництвом Григорія Назаренка в м. Ґосляр (та той час британська зона окупації Німеччини).
У 1948 році прибув до Англії і працював три роки на фабриці у Брадфорді, де у вечірніх годинах також брав приватні уроки вокалу. У 1952 році переїхав до Риму, де навчався в консерваторії Святої Кекилії, а відтак почав подорожувати з концертами по країнах світу. У 1958 році В.Луців повернувся до Лондону, де знову виступає з концертами по радіо та телебаченню.
У 1961 році здобув перше місце на Конкурсі пісні Knokke – Heist, Бельгія (Knokke – Heist song festival) або Кубок Європи за вокальне декламування (як його насправді називали), що проходив у казино Knokke (1959-73 роках), де презентував Британію під псевдонімом Tino Valdi.
Як професійний співак, під цим псевдонімом, працював у міжнародних музичних ревю, концертних шоу, радіо і телевізійних програмах Рима, Лондона, співав на найбільших кораблях світу «Квін Мері» і «Квін Елізабет» (див. фото внизу). Виступав на сценах Австралії, Австрії, Бельгії, Великої Британії, Голландії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, США, Франції, Швейцарії, Швеції та інших країн.
Впродовж понад 50 років співав у супроводі симфонічних оркестрів, хорів, фортеп’яно, та найбільше під бандуру пропагував українські думи і народні пісні.
Тісна співпраця єднала митця з репрезентивними ансамблями Союзу Ураїнців у Великій Британії – чоловічим хором «Гомін» (кер. Ярослав Бабуняк) та Народним балетом «Орлик» (кер. Дмитро Парадюк та Марія Бабич) з Манчестера. Разом організували й провели два турне з Англії до Америки та Канади, мав з ними багато виступів. Гастролював з хором «Прометей» з Філадельфії, США (кер. Михайло Длябога). Дуже вдало поєднував звучання бандури з камерним оркестром, зокрема, з лондонським Стіва Норберта.
У 1960-70-х роках записав п’ять платівок, серед яких вперше неаполітанські пісні українською мовою.
Від 1986 року очолював мистецьку комісію Комітету для відзначення 1000-ліття Хрещення Русі-України, кульмінацією якого був концерт духовної музики у Royal Abert Hall у Лондоні, 29 травня 1988 року. Одночасно очолював організаційний комітет для святкування Тисячоліття християнства в Україні, яке пройшло в Римі того ж року, в присутності Папи Івана-Павла ІІ. Координував у Римі відзначення 400-річчя єднання Київської митрополії з Апостольським Престолом (1996 р.). За дорученням Проводу УГКЦ організував програму до 100-ліття народження Патріарха Йосифа Сліпого (1992 р.), включно з його перепохованням у Львові, та повернення Блаженнішого Кардинала Любачівського до Львова (1991 р.).
Упродовж десятиліть В. Луців організовував численні міжнародні турне для хорів, танцювальних колективів та окремих виконавців у Європі та Америці. Зокрема, для хору «Думка» з США у Європі (1985 р.), Візантійського хору з Голландії в Україні (1990 і 2017 рр.), гастролей Академічного ансамблю пісні й танцю МВС України у США (1995 р.), культурний обмін Львівського хору Мрія» і Гаддерсфільдського хору Vocal Expressions, хору «Голоси Рідженсі» з Англії в Україні (2007 р.), і тд.
Нагороджений державними відзнаками – Орден «За заслуги» ІІ (2008 р.) та ІІІ ступенів (2001 р.) за вагомий особистий внесок у піднесення міжнародного авторитету України, зміцнення співробітництва і дружніх зв’язків з історичною Батьківщиною та з нагоди незалежності України, формування її позитивного міжнародного іміджу. За заслуги з відродження та утвердження Помісної Української Православної Церкви нагороджений орденом Святого Миколая Чудотворця (Указ Патріярха Київського і Всієї Руси-України Філарета від 22 червня 2009 р.). За особисті заслуги перед УГКЦ та Українською державою і значний внесок в розвиток християнської культури одержав Грамоту від Преосвященного Кир Павла Василика (2004 р.).
Автор кількох сотен статей, рецензій, репортажів на мистецьку тематику. 1999 року видавництво «Дивосвіт» у Львові опублікувало його автобіографічну книгу «Від Бистриці до Темзи» (1999 р.).
У 2002 році у рідному місті Надвірній заснував музей і благодійний культурно-мистецький фонд ім. Володимира Луціва, який опікується талановитою молоддю Прикарпаття.
У червні ц.р. взяв участь у ювілейному концерті, присвяченому його 90-річчю, який пройшов у Львівській Філармонії. На жаль, це був його останній публічний виступ.
Помер 7 вересня, залишивши у смутку дружину Лесю з родиною, багато друзів, знайомих та прихильників його таланту.
Вічна і Блаженна Йому Пам’ять!
Рада Директорів СУБ
10.09.19
Association of Ukrainians in Great Britain
Володимир Луців (1959) 
Володимир Луців (Німеччина, Госляр, 1947) 
Госляр, табір «Ді-Пі». Капела бандуристів ім. Леонтовича, організована Г. Назаренком (у першому ряді – крайній справа); В. Луців (стоїть – другий справа). Фото 1947 р. 
У Брадфорді. Фото 1951 р. 
Володимир Луців (1958) 
В. Луців – студент Лондонського музичного коледжу. Фото 1952 р. 
Володимир Луців з дружиною Лесею (1959) 
Володимир Луців (Tino Valdi) The entertainer Bruce Forsyth & Tino Valdi (London, 1959) 
Володимир Луців (Лондон, 1964) 
Володимир Луців (Мюнхен, 1970) 
Володимир Луців з капелою бандуристок ім. П. Орлика (керівник – К.Цепенда) США, 1974 
Володимир Луців і Ярослав Бабуняк (Торонто, 1974) 
Володимир Луців і Улас Самчук (Нью-Йорк, 1979) 
Володимир Луців співає думу На смерть козака-бандуриста (Львів, 1990) 
В’ячеслав Чорновіл, Микола Горинь, Володимир Луців (Львів, 1991) 
Микола Колесса, Мирослав Антонович, Володимир Луців (Концерт Візантійського хоруз Голландії, Львів, 1990) 
Олесь Гончар і Володимир Луців (Львів, 1991) 
Володимир Луців та музикознавець Юрій Ясіновський. Презентація диску В.Луціва «Кращі пісні» (Львів, Український Католицький Університет, 05.06.2007) 
Володимир Луців разом із Орестом та Олесею Цимбалами. Презентація диску В.Луціва «Кращі пісні» (Львів, 08.06.2007) 
Інтерв’ю Володимира Луціва кореспондентці «Львівської газети» Ярині Коваль (Львів, 07.06.2007) 
Фото з Facebook.com, сторінка – Володимир Луців / Volodymyr Luciw