Василь Зінкевич – естрадний співак (лірико-драматичний тенор), народний артист України (1986), лауреат Шевченківської премії (1994), Герой України (2009)

Окремі записи

Народився Василь Іванович Зінкевич 1 травня 1945 року в селі Васьківці тепер Шепетівського району Хмельницької області в сім’ї Івана Харитоновича та Ганни Прокопівни.

Восьмирічну освіту Василь Зінкевич здобував у рідних Васьківцях, а середню – у сусідній Клубівці. Після закінчення школи вступив до Вижннцького училища декоративно-прикладного мистецтва на спеціальність «художня обробка металу».

Навчання довелося перервати – з училища Василя призвали до війська. Три роки (1966 – 1968 ) Василь Зінкевич прослужив у Львові, в Самаро-Ульянівській Залізній дивізії.

У 1968 році, повернувшись після військової служби Василь Зінкевич продовжив навчання у Вижннцькому училищі декоративно-прикладного мистецтва, яке закінчив у 1969 році. У 1968 – 1973 роках працював художнім керівником народного самодіяльного ансамблю танцю «Смеричина» при Вижницькому будинку культури. В цей час Василь Зінкевич також почав співати у створеному Левком Дутковським вокально-інструментальному ансамблі «Смерічка» Вижницького районного Будинку культури.

В квітні 1970 року ансамбль «Смерічка» брав участь у Республіканському фестивалі-конкурсі самодіяльного мистецтва з піснями Л.Дутковського «Незрівняний світ краси» (соліст Н. Яремчук ), «Бажання» (солістка М.Ісак), В.Михайлюка «Верба» (солістки Л.Шевченко та Р.Хотимська ), В.Івасюка « Я піду в далекі гори « (солісти В.Зінкевич та Н.Яремчук.). Оригінальні сценічні стилізовані біло-червоні естрадні костюми, виготовлені майстринями Вижницького побуткомбінату під керуванням Р.Обновленської та О.Рахубовської за ідеями і ескізами А.Дутковської та В.Зінкевича, гармонійно доповнювали мелодичні пісні «Смерічки». Успіх був великий. Ансамбль «Смерічка», як переможець отримав звання лауреата фестивалю самодіяльного мистецтва Української УРСР з врученням Диплома першого ступеня і Великої Золотої медалі, а її керівник отримав Диплом першого ступеня і Золоту медаль. Це була велика перша перемога «Смерічки», це було визнання ансамблю. Ансамбль стає популярним в Україні. Фірма «Мелодія» випустила першу малу платівку «Смерічки» з піснями Л.Дутковського «Ти прийди в синю ніч», «Бажання», «Незрівняний cвіт» і піснею В.Івасюка «Мила моя» (солісти М.Ісак, В.Зінкевич та Н.Яремчук).

У 1971 році в Карпатах, у містечку Яремче був знятий і показаний по Центральному телебаченню музичний фільм Мирослава Скочиляса та Романа Олексіва «Червона Рута». Сюжет фільму – кохання молодого шахтаря з Донеччини Бориса і карпатської дівчини Оксани. В ролі Бориса – виступив соліст «Смерічки» Василь Зінкевич, а в ролі Оксани – співачка, викладач Чернівецького культосвітнього училища Софія Ротару. Ансамбль «Смерічка» у телефільмі виконував пісні В.Івасюка: «Червона рута» і «Я піду в далекі гори» (солісти В.Зінкевич та Н.Яремчук), «Водограй» (солісти М.Ісак та Н.Яремчук); пісні Л.Дутковського «У Карпатах ходить осінь» (солістка С.Ротару), «Незрівняний світ краси» і «Якщо мине любов» (соліст Н.Яремчук); пісню В.Громцева «Залишені квіти» (соліст В.Зінкевич).

У 1971 році солісти ансамблю ВІА «Смерічка» Василь Зінкевич, Назарій Яремчук і молодий композитор Володимир Івасюк брали участь у підсумковому телеконкурсі «Песня года» в місті Москві. Вони успішно виконали пісню «Червона Рута» (автор В. Івасюк) в супроводі оркестру Всесоюзного радіо і телебачення під керівництвом Юрія Силантьєва, яка принесла колосальну популярність молодим митця. У 1972 році на Центральному телебаченні солісти Василь Зінкевич, Назарій Яремчук та ВІА «Смерічка» брали участь у Всесоюзному телеконкурсі «Алло, мы ищем таланты», успішно виконали пісню Левка Дутковського «Горянка» на слова поетів Д.Леонтюка, С.Борисенко і отримали звання лауреатів.

1 квітня 1973 року Левко Дутковський разом зі «Смерічкою» та солістами Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком перейшов на постійну роботу в Чернівецьку обласну філармонію. У цей час Василь Зінкевич в складі ВІА «Смерічка» багато гастролював по нашій країні і за кордоном.

У 1975 році Василь Зінкевич переїхав на Волинь і з 1977 року став солістом ансамблю «Світязь» Волинської обласної філармонії, а з 1980 року – його художнім керівником.

20 жовтня 1978 року Василю Зінкевичу присвоєно звання заслуженого артиста Української PCP, з січня 1986 року – народного артиста Української PCP.

З 1986 до 1991 року Василь Зінкевич навчався у Рівненському інституті культури, де здобув спеціальність режисера. З початку 90-х гастролює із сольними програмами.

Василь Зінкевич має сильний, широкого діапазону і багатої тембральної палітри голос, що дає йому змогу включати до свого репертуару різнохарактерні твори і добиватись високого професійного рівня їх виконання. Як співак Василь Зінкевич плідно співпрацює з композиторами і поетами Києва, Волині, Прикарпаття, Закарпаття, неодноразово був першим виконавцем їх творів. Особливе місце в творчості співака належить пісням патріотичного звучання, пісням про Україну, основна ідея яких – піднесення й утвердження самосвідомості нашого народу.

Багатогранною є концертна діяльність артиста. Всі його концертні програми відзначаються високим художнім рівнем і професійною майстерністю. Більше 30 років він успішно гастролює у містах і селах України, неодноразово пропагував українське мистецтво у Польщі, Румунії, Чехії, Югославії, Росії, Білорусі та інших країнах.

Василь Зінкевич – учасник багатьох престижних фестивалів і конкурсів, як виконавець і член журі. Зокрема, впродовж чотирьох років він очолює журі Всеукраїнського фестивалю української пісні «Пісенний вернісаж» (м. Київ); у 1995-1996 роках – голова журі Всеукраїнського телевізійного конкурсу молодих виконавців «Мелодія» (м. Львів); в 1997 році – член журі Міжнародного конкурсу молодих виконавців «Слов’янський базар» в м. Вітебську (Білорусь) і в м. Одесі (1998 р.). У 1999 році Василь Іванович був членом журі Міжнародного дитячого конкурсу виконавців «Маленький принц» в м. Бухаресті (Румунія).

Василь Іванович Зінкевич – лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка (1994), також нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого ІV (27.06.2020, за значний особистий внесок у державне будівництво, зміцнення національної безпеки, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю постановляю) та V (16.01.2009, за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України) ступеня, орденом «За заслуги» І (23.08.2005, за значний особистий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвиток України, вагомі трудові здобутки та активну громадську діяльність), ІІ (21.08.1999, за самовіддану працю, визначні особисті заслуги в державному будівництві, соціально-економічному, науково-технічному і культурному розвитку України та з нагоди 8-ї річниці незалежності України) та ІІІ (12.08.1999, за особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки) ступеня. У 1997 році фонд міжнародної премії імені українського академіка Миколи Касьяна нагородив його орденом Миколи Чудотворця, яким нагороджуються найпочесніші особистості за вагомий особистий внесок у «примноження добра на землі». 4 жовтня 2001 року від головного редактора газети «Голос України» за результатами конкурсу серед читачів отримав звання «Золотий голос України», що засвідчило вручення йому «золотого пера», 30 вересня 2001 року Луцький міський голова присвоїв йому звання почесного громадянина Луцька.

За визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку музичної культури, багаторічну творчу діяльність на ниві збагачення національної пісенної скарбниці солісту-вокалісту Волинської обласної філармонії, народному артисту України Василю Івановичу Зінкевичу 19 серпня 2009 року присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

Василь Зінкевич виховав двох синів – Богдана та Василя, які в свій час також зробили внесок в музичне мистецтво України, – були учасниками гуртів «Тартак» та «Основний показник».

Василь Зінкевич – різнобічно обдарована людина. Він – вокаліст, хореограф, художник, автор костюмів «Смерічки» і «Світязя», дослідник, захоплюється етнографією і фольклором. Кожен його виступ, кожен концерт – це зустріч з українською піснею, що залишає глибокий слід у людських серцях. Адже пісні, які співає Василь Зінкевич, – про долю України, про матір, про рідну землю, про кохану, пісні, у яких радісне і сумне, світле і задушевне, ніжне, високе і прекрасне.

1. Василь Зінкевич – Народний артист України. Новітня історія України: Волинь. 2006 (who-is-who.ua).
2. Маслій М.М. «Василь Зінкевич» // Золотий вік української естради (1960 – 1980-ті роки). Книга 1. Чернівці: Букрек, 2016, стор.: 254 – 265.
3. Брицький Петро. «Левко Дутковський – творець «Смерічки» (Вижницький період – з 25 серпня 1966 р. по 31 березня 1973 р.) « (bucoda.cv.ua).
4. Василь Зінкевич // «Нова Черемшина» (kmstudio.com.ua), 27.09.2006.
5. Золота зірка Василя Зінкевича. «Кримська Світлиця», #46 за 13.11.2009 р. (svitlytsia.crimea.ua).
6. Зінкевич Василь Іванович. Герої України (ukrgeroes.com.ua).
7. Савчук Остап. «ВІА «Смерічка» (Коротка історична довідка)» (filarmoniya.cv.ua).
8. Зінкевич Василь Іванович – народний артист України, лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, Почесний громадянин Луцька (lutskrada.gov.ua).

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

1 травня маестро відзначив своє 60-річчя. Серед поетів-піснярів побутує жарт, що Зінкевич може блискуче заспівати навіть телефонний довідник, але якось Василь Іванович змусив автора тексту пісні все переробляти одинадцять (!) разів.

Тему ж цієї пісні – «Новий день над Україною», що стала своєрідною одою Вітчизні, авторам підказав саме він.

У нього немає випадкових пісень, хоча за чотири десятиріччя заспівав їх сотні. Кожна стає подією, явищем: «Червона рута» і «Літо пізніх жоржин», «Два кольори» і «Ясени», «Ніби вчора» і «Хай щастить вам, люди добрі!», «Скрипка грає» і «Шлях до Тараса», «На березі життя» і «Музико моя». Кожна – як гімн високому й прекрасному.

Доводилося бачити його відразу після концерту, коли в кутку гримерки стояли відра з подарованими йому квітами, а сам маестро знеможено сидів у кріслі у мокрій до нитки сорочці. Та за якусь хвилю він вже завзято прасував ту сорочку для наступного виступу. Цю процедуру здійснює лише сам.

За першим фахом Василь Іванович – художник (другий його диплом – режисера). Він завжди сам моделював сценічні костюми для ансамблю «Світязь», з яким виступав багато років, неодмінно беручи на гастролі етюдник.

Він удостоєний всіх найвищих відзнак, можливих у нас для митця, – звання народного артиста України, Національної премії імені Тараса Шевченка. Та головне – він має ІМ’Я, здобуте благородно і правдиво, істинну любов народу.

Трикутник його долі – Поділля, де народився, де залишився спалахом дитячий спомин, коли на Святвечір батько заносив з морозної хурделиці дідуха у світлицю. Буковина, де навчався у Вижницькому художньому училищі. (Почав свій злет як співак разом з братом своїм духовним, Назарієм Яремчуком, у легендарній «Смерічці»). І Волинь, де живе і працює вже три десятиріччя, де сам зростив, поставив на крило двох соколів – синів Василя і Богдана.

Друзі й колеги співака знають: щороку на день народження Зінкевича марно було шукати для привітань вдома у Луцьку. Цього дня, незважаючи ні на що, він приїздив у рідне село Васьківці, що на Хмельниччині, – до мами. Та ніяк не погоджувалася переїздити до сина, казала, що старе дерево не пересаджують. Кілька років тому вона відійшла у вічність, і Зінкевич осиротів по-справжньому… А навесні 1983 року, коли сади купалися у білому цвіті, він, як завжди, приїхав у село до мами. Вона була вже у літах, їй стало важко носити воду до господи навіть від недалекого «журавля». І маестро викопав для неї на обійсті криницю. На початку 90-х років у Луцьку перейменували вулицю, на якій живе Василь Зінкевич. Вона отримала нову назву – Світла вулиця. Звичайно, випадковість, але символ також.

Максим МІЩЕНКО
Високий Замок – інтернет версія.
06.05.2005 (wz.lviv.ua)

У нашому місті знову виступав Василь Зінкевич. Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, народний артист України, легенда української естради взяв участь у розкішному концерті в «Березолі» до Дня працівників сільського господарства. Голова облдержадміністрації Михайло Цимбалюк зібрав на нього найвідоміших українських співаків. І Василь Зінкевич був серед них.

Його приїзд у Тернопіль (як, зрештою, в будь-яке інше українське місто) — завжди свято. Його слухав би безконечно, бо артист має не тільки прекрасний голос, а й співає розумом, серцем і своєю позицією — в житті, творчості. Він ніколи не цурався свого українства, а навпаки, вивищував його, прославляв. І став не просто зіркою — мегазіркою української естради, її легендою.

Незважаючи на те, що Василь Зінкевич — мій улюблений співак, якось не випадало взяти в нього інтерв’ю. Два роки тому, здавалось, була близькою до мети. Принаймні, мене запевняли, що є така домовленість, що артист погодився поспілкуватись після виступу. Він тоді співав у Тернопільському національному економічному університеті. Ми справді зустрілись після концерту. Василь Зінкевич залишив автограф на запрошенні, але сказав, що втомився, що йому ще їхати в Луцьк, а надворі — темна ніч (то був грудень 2008-го). Проте пообіцяв: як приїде в Тернопіль з наступним концертом, відповість на мої запитання. Та це виявилось лише ввічливою відмовкою, бо, як сказав мені його тернопільський друг-журналіст, Василь Зінкевич практично не дає інтерв’ю. Навіть йому. Тож він би щиро позаздрив, якби мені це вдалося зробити.

Але я ніскільки не жалкую, що нам так і не вдалося поспілкуватися. Бо диктофон зберіг його натхненне слово між піснями і позаминулорічного концерту, і цьогорічного. Василь Зінкевич говорить так само гарно, як і співає. Отож — одкровення співака між піснями.

ПРО ТЕРНОПІЛЬ. «Ви повернули мене в молодість. Якраз із Тернополя, з отих майже 25 концертів, розпочався мій пісенний шлях. Це була перша моя українська публіка, яка повірила в мене. Ви стали співавторами моєї творчості. Низький уклін вам за це».

Коли Василь Зінкевич з Назарієм Яремчуком із самодіяльної сцени Вижницького будинку культури перейшли на професійну Чернівецької обласної філармонії, то перші гастролі «Смерічки» в статусі професійного колективу відбулися саме на Тернопіллі. То був грудень 1968 року. Вони шість днів співали в Тернополі — по три концерти на день. Успіх був дивовижний! А потім поїхали по області — і теж скрізь аншлаги, овації, захоплення тернополян.

ПРО ПУБЛІКУ. «Феномен української публіки ще не досліджений і не вивчений. Це унікальне явище. Хто тільки не приїжджає до нас, зокрема й італійські співаки, всі дивуються: що за публіка?! А дивного тут немає нічого. В Україні прекрасні пісні, які потребували прекрасних голосів. Знову ж таки, прекрасні голоси потребували прекрасних пісень. І ще з давніх часів, від Соломії Крушельницької, пісенний тонус визначали Київ, Львів, Самбір, Коломия, Полтава, Лубни, Харків, Одеса і, безперечно, Тернопіль. Це все було тут. Публіка завжди робить свою справу — вона визначає, вона є своєрідним дзеркалом. Тому ще раз, моя рідна, дорога тернопільська публіко, спасибі! Я не зрадив тобі, я на крилах несу пісні по світу, пам’ятаючи, що саме з того берега Тернопільського ставу розпочав свій лет — високий, далекий і, слава Богу, потужний».

ПРО МИСТЕЦТВО. «Сьогодні зібрав нас усіх економічний університет. Цей прекрасний палац створений для того, щоб тут звучало високе мистецтво. Я завжди кажу: якщо зникне високе українське мистецтво, наш народ посеред білого дня осліпне. Духовно. Це дуже серйозно. Тому правильна лінія, правильна політика університету, спрямована на процвітання гармонії. Адже хочемо ми цього чи ні, все розпочинається з духовного. І коли мені сказали, що тут виступали і скрипалі Богодара Которовича, і Кубанський хор, то це досить серйозно, бо то справді високе мистецтво».

Той концерт в економічному університеті присвячувався репрезентації нової книги нашого земляка, поета-пісняра Степана Галябарди «Кохайте жінку», яка вийшла в Тернополі. Василь Зінкевич брав у ній участь, і, по суті, його виступ був концертом у концерті. Творчі побратими обмінялися компліментами. За словами Василя Зінкевича, «Степан Галябарда — поет унікальний, чутливий, неповторний. Він вміє сказати так, як у перший раз. Ідучи дорогою життя, він не зрадив у любові. І це не перебільшення… Якщо десь там, у Венеції, народжуються геніальні поети, то у нас вони народжуються в Гусятині. Там багато гусей, багато води, і наш Степанчик народився там. Він направду унікальний поет, не шоумен, він дихає правдою». Степан Галябарда від тих похвал зніяковів: «Аж незручно чути такі слова з уст князя української пісні, української культури і нації. Для мене найвища честь і гордість стояти поруч з класиком української пісні. І коли я чую з його уст свої слова — це для мене найбільша радість».

ПРО УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ. «Я торкнувся струн вашого серця — і вони зазвучали українською піснею. Ми є сила, хоча б тому, що маємо таку пісню, де три хвилини не просто забави, а нашої суті. Українська пісня справді обіймає своїми крилами світ. Доводилось бувати в багатьох країнах. І без перекладу, не розуміючи ані слова, публіка встає. Я кажу: ви ж не розумієте, про що я співав. А вони відповідають: в українських піснях є щось таке, що лікує. Ми не можемо без пісні, вона душа наша. Взагалі, треба частіше заглядати в дзеркало своєї душі, щоб впізнавати себе. Непростий тепер час, але ми ніколи не втратимо своєї неповторності. Бо ми — українці».

ПРО СЕЛО І ЙОГО ТРУДАРІВ. «Я щасливий, що народився в селі, ніколи не забуду тієї стежини, що пробігала поміж житами, а над нею — високі безмежні небеса; що українське село — це своєрідна академія високої моралі. Тут бережуть рідне слово, тут бережуть рідну пісню, тут кожному кажуть: «Добрий день!» Де б не бував, в яких далеких краях не виступав би, завжди із гордістю кажу, що я народився в селі, навчався в сільській консерваторії, де моїм високим професором був мій український народ. Направду, народе мій, ти не просто великий, ти — океан. І я щасливий, що з твого колоска рожденний».

ПРО ЖІНКУ. «В моїй уяві жінка самим Богом одягнута в сонце. Вона проміниться життям. Не випадково в просторі один-єдиний промінь приймає жінка, після чого з’являється життя на землі. Звучать пісні про любов для вас, адже жінка у віках любові — неповторна».

ПРО ЗНАЧИМОГО ДРУГА. «Маю за високу честь бути сьогодні серед прекрасної родини славного Тернополя. Тішуся, що в мене є тут багато друзів. І серед них один, значимий для мене, котрого величаю братом… То Михайло Михайлович Цимбалюк. Де б він не був, по всій Україні, завжди летів сюди, на Тернопілля, щоб ось так, як нині, в родинному колі, пліч-о-пліч, творити кожен день во славу України, во славу прийдешніх поколінь. Україна варта того. І я тішуся, що нині є така гармонія. Він завжди забороняє мені говорити про нього. Але сьогодні свято, то як же не сказати про друга добре слово. Та треба сказати, щоб і люди почули, щоби це було публічно (оплески). Ви чуєте, які оплески на вашу честь, Михайлику! Тому бажаю, брате мій, творчого польоту, високого, потужного. Разом із родиною. І в подарунок пісня нашої молодості — незабутня «Червона рута».

Коли Василь Зінкевич співав, він справді був на сцені князем української пісні. В білому піджаку, що розлітався над ним білими крилами, коли піднімав руки. З посивілим волоссям, та все той же карпатський легінь — енергійний, рвійний. Своїм неповторним і все ще сильним та задушевним голосом, своєю манерою виконання він видобував з кожної пісні душу і дарував її глядачам. Магія його співу не залишала байдужими ні літніх, ні молодих. Бо справжнє і високодуховне мистецтво поза часом і поза віком.

Галина САДОВСЬКА.
«Вільне життя плюс», №97 (15209) від 03.12.2010 р.
vilne.org.ua

24 травня 2002 року на майданчику біля столичного Міжнародного центру культури та мистецтв урочисто відкривали національну Алею зірок – наш варіант голлівудської Алеї Слави. Того дня було закладено чотири перші «іменні» зірки найбільших достойників у музиці та спорті – поряд з іменами прославленої гімнастки Лариси Латиніної, співачок Євгенії Мірошниченко та Софії Ротару під номером першим значилася зірка Василя Зінкевича.

У цьому є щось символічне. Василь Зінкевич у всьому, за що брався, намагався бути першим, якщо не єдиним. І в кожній справі вимагав і від інших, і насамперед від себе найвищої майстерності, досконалості, а то й філігранності. Можливо тому не так багато останнім часом з’являється нових пісень у його репертуарі. Але практично кожна пісня, яку співає Василь Зінкевич, увійшла до золотого фонду української естради. Друзі жартують, що Зінкевич може блискуче проспівати навіть телефонний довідник.

Упертість і наполегливість були в характері Василя Зінкевича завжди. Але хтозна, чи став би він колись співаком, якби не доленосна зустріч із Левком Дутковським, який 1968 року запросив випускника Вижницького училища декоративно-прикладного мистецтва першим чоловіком-солістом до жіночого вокально-інструментального ансамблю «Смерічка»? Адже Бог наділив Зінкевича ще й талантом неабиякого танцюриста та художника-модельєра. І до «Смерічки» Василь Зінкевич очолював танцювальний ансамбль «Смеречина», а ще раніше, в армії – полковий танцювальний колектив (він і досі виходить на сцену, наче танцює). Перші сценічні костюми для Софії Ротару, «Смерічки», пізніше «Світязя», «Червоної рути», а також для ансамблю пісні і танцю ім. Павла Вірського, Київського мюзик–холу, Буковинського ансамблю пісні і танцю розроблялися за ескізами Василя Зінкевича. Одначе саме музичне чуття і педагогічний талант Дутковського, який зумів запалити на нашому пісенному небосхилі не одну зірку, допомогли Зінкевичу вибрати пісенний шлях у житті.

Сам Василь Зінкевич згадував, що як співак він народився у новорічну ніч 1969 року, коли на Чернівецькому телебаченні в новорічній програмі прозвучав запис пісні Левка Дутковського «Сніжинки падають» у його виконанні. Історія цього запису досить незвичайна. Спочатку справа ніяк не клеїлася: зробили кілька дублів, а досягти бажаного ефекту ніяк не вдавалося. Тоді вирішили запросити Володимира Івасюка, який охоче відгукнувся і, маючи певний досвід, записав пісню з кількох дублів. Але Зінкевич не міг змиритися з «поразкою» і попросився зробити ще одну спробу. І заспівав цього разу так, що в ефір пішов саме цей запис.

А через три роки саме Василь Зінкевич, Володимир Івасюк і Назарій Яремчук, який прийшов до «Смерічки» у 1969 році, заспівали на весь Союз у фіналі «Пісні року» невмирущу «Червону руту», голосно заявивши про існування нової, самобутньої української естради. В Україні вона на той час звучала повсюди: восени 1971 року на екрани вийшов музичний фільм «Червона рута» з Василем Зінкевичем і Софією Ротару в головних ролях. І полетіли-поїхали ці пісні не лише по всій країні, а й по світу.

Разом із піснями поїхали країною і їх виконавці. «Смерічка» із Вижниці перейшла під егіду Чернівецької філармонії, тож артисти практично не відпочивали від гастролей, даючи по 2-3, а то й 4 концерти щодня вживу: в робітничих цехах, на колгоспних ланах, перед шахтарями, будівниками БАМу. Не витримавши такого напруженого графіка, Василь Зінкевич у 1975 році покидає «Смерічку» і переїжджає до Луцька, де невдовзі на багато років стає незмінним солістом ВІА «Світязь». У Луцьку він живе і нині – один з небагатьох, хто так і не зміняв затишок і душевність «периферії» на столичну метушню. Справу батька продовжують і два його сини, Василь та Богдан – лідери популярних серед молоді хіп-хопових колективів «Тартак» та «Основний показник».

Василя Зінкевича важко назвати обділеним державними відзнаками та нагородами. Він – народний артист України, лауреат Шевченківської премії, почесний громадянин Луцька, кавалер орденів «За заслуги» ІІІ та ІІ ступеня та ордена Миколи Чудотворця. І все ж, найбільшою нагородою для нього є любов і повага великого кола відданих шанувальників його голосу, яке з роками не зменшується. Ось і цього року 1 травня, в день народження співака, вітань на його адресу надійшло чимало – і від Президента, і від простих людей, залюблених у пісню.

Останнім часом Василь Зінкевич не частий гість на сторінках преси. Зрештою – це його вибір і його право. Як писав відомий тернопільський музичний літописець і його добрий друг Михайло Маслій, «він залишився старомодним і, мабуть, таким буде завжди. І хай собі, ми його любимо, незалежно від стану модності чи немодності. Василь Зінкевич нині уособлює найкраще, що є в українській естраді. Він працелюб до фанатизму і так само відданий мистецтву пісні. Зінкевич – ціла епоха в історії української культури». І до цього складно щось додати.

Наталка Позняк-Хоменко
7 травня 2009 року
Газета «Народне слово» (slovo-unp.com)

ВИДАТНИЙ СПІВАК ГОТУЄ НОВУ ПРОГРАМУ «УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ ЄДНАЄ СВІТ»

А ви помітили, коли саме з екранів олігархічних телеканалів і радіо почали поступово зникати українські співаки, пісні, концерти? Інформаційне витіснення питомо українського розпочалося ще з кінця 90-х років. Під цю спершу ніби й непомітну, поступову хвилю замовчування потрапили також і наші пісенні генії: Володимир Івасюк, Назарій Яремчук та Василь Зінкевич. Вже не кажу про Анатолія Солов’яненка, Дмитра Гнатюка, Оксану Петрусенко чи Діану й Тараса Петриненків. Маємо тисячі талантів. А на інформаційному гребені – майже пустка. Та священне місце пустим не буває. Замість українських пісень мізки молодих поколінь українців за допомогою телевізії, «ефемок» і соцмереж задурюються дешевим, примітивним російськомовним репом та співаками третьосортного штибу, але знову ж таки російськомовними чи англомовними. Але не українськими. І це велика проблема, про яку мовчати не можна.

ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО МЕЛОСУ

Тим більшою подією став нещодавній концерт «Скрипка грає» на головній сцені країни – у «Палаці Україна» за участю Народного артиста України, Героя України Василя Івановича Зінкевича. Сивочолий лицар українського мелосу, він сьогодні – єдиний серед живих з тієї легендарної трійці, яка на весь світ заспівала «Червону руту». Більше того, 76-річний Василь Зінкевич у чудовій формі: рухливий, енергійний, голосистий. І принциповий у своїх переконаннях. Тому ніколи не погоджувався виступати в агітаційних мистецьких бригадах різних політиків, хоча пропозицій не бракувало.

Концертів Зінкевича насправді навіть у «Палаці Україна» давно не було. Про причини залишається лише здогадуватися. А цей, що відбувся, переносився двічі через пандемію. Коли ж нарешті мав статися, то реклама про подію з’явилася ледве не за тиждень до початку. Проте віддані шанувальники таки зафіксували новину і почали купувати квитки. Виявилося, щоб потрапити на концерт, треба ще здати «ПЛР» або експрес-тест на ковід. Найнаполегливіших поціновувачів таланту Василя Зінкевича навіть це не зупинило, одначе концертна зала по факту виявилася заповненою глядачами лише на дві третини і вільних місць не бракувало.

Упродовж перших двох годин (!) концерту виступали інші виконавці, серед яких і всесвітньовідомий скрипаль-віртуоз неперевершений Василь Попадюк. Проте люди з нетерпінням чекали появи саме Зінкевича.

Василь Іванович тріумфально вийшов на сцену з піснею-пророцтвом, піснею-заклинанням «Новий день над Україною». Йому аплодували стоячи. Артист влаштував глядачам двогодинну пісенно-поетичну сповідь: промовляв і співав. Зрештою зізнався, що виговорився за два роки поспіль. Глядачі вдячно влаштовували овації. Прозвучали такі пісенні шедеври як балада «Літо пізніх жоржин», «Скрипка грає», «Море вечорове», «Марічка», «Така прозора музика звучить». «А любов як весна цвіте», «Музико моя», «Два кольори»…

Оскільки журналістам давно відомо, що Василь Зінкевич не дає інтерв’ю, то монологи Народного артиста України під час концерту можна вважати відповідями на всі можливі запитання. Головна новина: Василь Зінкевич вже 10 років готує нову програму «Українська пісня єднає світ». Дуже просить слідкувати за анонсами та прийти на дійство. Навіть хотів би влаштувати безплатний концерт для всіх охочих. Але коли це станеться через пандемію – сказати важко.

«ХОЧУ, ЩОБ ВИ ПОЧУЛИ ТЕ, ЩО Я ЗРОБИВ ЗА 10 РОКІВ»

Я записала все, що промовляв Василь Зінкевич зі сцени. Хочу, щоб ви дослухалися до його не просто слів, а послань:

«Вийти на цю сцену – це не просто сповідь чи звіт, – з високої духовної ноти розпочав розмову артист. – Це ще зустріч з витоками, де розпочинав свій шлях. Я й гадки не мав про те, що пісня стане моєю долею. І навіть коли зазвучав той щемливий, манливий мотив-вступ «Червоної рути», я не думав, що це визначить мою долю.

Дякую вам за те, що ви чекали на мій виступ два роки – саме ті вірні, а не то що терплячі – знову прийшли сюди, на мій концерт…

Знаєте, не випадкові ми, братове українці, на цій планеті Земля. Тому що наша пісня то не є просто забава, а наша суть. І ми не можемо без цього. До речі, ви знаєте, що на планеті Земля ми, українці, най-най-найбільше створили народних пісень. Українських. Ми виспівували свою історію через пісню. В самому українському слові вже закарбована музика. Мені доводиться бувати далеко за межами України, і коли співаю, а публіка стоячи аплодує, я кажу: «Панове, ви ж не розумієте ні єдиного слова». Мені відповідають: «Пане Василю, не потрібно перекладу». Бо у нашому слові звучить конкретна музика. Код. Поетичне слово в обіймах музики стає поетичною музикою. То є незрівнянне, що хвилює століттями. І коли наш славетний хор імені Григорія Верьовки співає своїх пісень там, за межами України, як би людина швидко не йшла, вона зупиняється, бо звучить її величність Українська пісня. Магічна сила! Напевне, ось цей український космос, який закладений в пісню, того вимагає. Взагалі українські пісні – глибинні.

То чому стверджували, що українського народу не існує, пісні не існує, мови не існує? А Володя Івасюк взяв та й написав «Червону руту», яку заспівали від Сахаліна до Прибалтики. А ви ж казали, що такого народу не існує? А він є!

Є пісні, які стали нашою дорогоцінністю. Як ми чекали в свій час – інтуїтивно, підсвідомо – «Червону руту»! І коли вона з’явилася, ми разом її заспівали, не думаючи про те, що вона стане нашим символом. І ця пісня на сьогоднішній день – як пшеничне перевесло – справді єднає Україну від донецьких степів до зелених Карпат. Ця пісня стала нашою необхідністю.

Ми ще не сказали, братове, своє слово. Ми скажемо ! Коли у нашому єстві ствердиться бодай половина національної свідомості, ми зазвучимо в повний голос. Терпіння! Століттями українське знищувалось…

Сто років тому Симон Петлюра звернувся до нашої еліти, до наших вітців Кирила Стеценка й Олександра Кошиця, мовляв, збирайте, хлопці, людей із сіл і міст та їдьте у світ і показуйте, що ми багаті не тільки чорноземом, хлібом, а маємо пісні та голоси. І поїхав хор Кошиця до Європи, Канади й Америки минулого століття у 20-ті роки. І сказали всі, навіть на рівні президентів, прем’єр-міністрів, в один голос: ЩО ЦЕ ЗА НАРОДИЩЕ, ЯКИЙ МОЖЕ ЛІКУВАТИ СВОЇМИ ПІСНЯМИ? Це було неймовірно! Королева Нідерландів прорекла (це все зафіксовано документально): «Якщо цей народ має такі пісні і голоси – рівних в Європі йому немає». Розумієте? Тобто українська пісня – це відповідальна місія.

І коли я порівняв найвищі зразки світового пісенного мистецтва з українськими піснями, то ще раз утвердилося: ми таки вартуємо не просто поваги, це – дорогоцінне.

Я взяв на себе величезну відповідальність, назвавши програму «Українська пісня єднає світ». Вона буде. Обов’язково. Влаштуємо цей концерт, щоб люди прийшли просто за запрошеннями. Тому що тут – Позиція. І я просто хочу віддати. Хочу, щоб ви почули те, що я зробив за 10 років. Не буду казати, що то каторжна праця, я не скаржуся. Коли Бог мені посилає думку й ідею, я допізна працюю як монах. Але щасливий, що чую те, що мені посилає Бог.

12 вересня вважається днем народження «Червоної рути». Ми були в Чернівцях і знову я згадав Володю Івасюка. У цій програмі я зібрав найкраще, що є в його творах. Зокрема, це й арія з його ненаписаної опери «Літо пізніх жоржин» на слова Олександра Сошальського. Кажу молодим виконавцям: інтелектом співайте! А тим більше Івасюка. І будете зрозумілими у світі без перекладу. Тому я вас прошу: як ця тільки програма анонсується – ПРИЙДІТЬ! Буде цікаво.

Володимир Івасюк, коли я його розшифрував, розкодував, бо не всі до кінця розуміють, у його мелос нього потрібно вникнути, побачив, що у нього багато глибини. Називаю Володимира Івасюка «композитор-бельканто», котрий визвучує у людині голос, про який навіть вона сама не відає. Він володів талантом композитора – бельканто, як Доніцентті, Россіні, Белліні, мелодії яких не випадково співали Марія Каллас, Тіто Руффо і наша Соломія Крушельницька. Це був філософський спів. І я думаю, що Софія Ротару – моя любов – зазвучала в ті часи, завдячуючи пісням Володі Івасюка, тобто він заспівав її голосом. І це просто фантастично…

ЯК ЧЕРЕМОШ ЗАКОХАВСЯ У ВИЖНИЦЮ

– У моєму репертуарі чимало пісень про любов, – констатував співак. – Бо любов – то свято, яке ніколи не закінчується. Ми щасливі, коли перебуваємо в полоні любові. Жінка в обіймах любові стає неповторною. Розквітає. Ви знаєте, в моїй уяві жінка самим Богом одягнута в Сонце. Вона промінить життя на землі. Ім’я жінки – Мати – це ім’я планетарне…

Коли я приїхав до Вижниці, щоби навчатися малювати, вступив до того учбового закладу, який свого часу допомагав заснувати цісар Австрії Франц Йосип – (нині – Вижницького коледжу декоративно-прикладного мистецтва), то якось ішов пішки мостом через Черемош від Кут до Вижниці. І коли я, юнак 17 літній, стрункий як смерека, стояв посеред мосту, саме там, де Черемош виривається з гір на простір, то звернув увагу: Черемош якось по-особливому обіймав своїм руслом Вижницю – маленьке містечко. Я подумав: напевне, він закохався. Оце навчуся малювати і обов’язково намалюю, як Черемош закохався у Вижницю. Така мрія. Подумалося: от би людина так вільно на своїх крилах летіла у просторі життя, як Черемош. Саме Черемош тоді дав мені урок свободи. Я не вступав ні в яку політичну партію по сьогоднішній день. Тому що Черемош мене навчив, як потрібно жити! Єднаючись з природою. Розумієте, я володію трошки словом, і політики не один раз на мене кидали оком для того, щоб я став «губошльопом» і «блудословом». Не вийшло. Я сказав:

– Панове гаманці! Кошельки! Для мене – без перебільшення – Україна понад усе. Тут зі мною діла не вийде. Гроші мене не люблять. А я їх ненавиджу за те, що вони ставлять людину на коліна. А я це ненавиджу. Гроші фінансують війну. І ця війна утворює ріки крові між державами. Це біда…

…Минуло багато літ. Я перейшов з Вижниці у Чернівецьку філармонію співати, а потім на Волинь переїхав. І так сталося, що я не бачив Черемоша 25 років. Приїздив до Вижниці з концертами, але до нього не приходив. Але одного разу з друзями знову рушив по тому самому мосту, і на тому самому місці, що в 17 років, у просторі чую якесь прохання. Мене про щось просять! А я не можу збагнути. Потім подумав: Господи, та я ж пообіцяв сказати людям, що Черемош протягом століть закоханий у Вижницю! Можливо, він до когось звертався з поетів чи художників, але цього не почули. Я повинен це явити. Приїхав на Волинь і за добу написав вірш. Послухайте, що вийшло:

На березі Черемоша – красуня стояла.
То красуня Вижниця легіня чекала.
Йой, не знала та красуня, що її кохає
Світловодий Черемош, спокою не має!
Наш Черемош розіллється понад берегами,
А кохана йде водою білими ногами.
Милується срібний легінь вродою такою,
Омиває тії ніжки чистою водою.
Закохався Черемош у Вижницю-чічку,
І співає свою пісню від рання до нічки.
Виспівує Черемош – аж в горах відлуння:
На березі стоїть його Вижниця-красуня!

Тому я вас запрошую в романтичну подорож до Вижниці над Черемошем.

Є в нашій пісні щось магічне. І нам важливо її зберегти. Не забути. Не бути байдужими. Бо часто ми буваємо, ви знаєте, байдужими. Випало так, що нашу долю вишиває історія скупими кольорами, як на тому рушникові. І ці скупі кольори ми передаємо з покоління в покоління.

Братове, настав вже час на повен зріст заспівати, що українське поле щедре і багате. Політики протягом століть знищували оцю клітину національної свідомості в нашому фізичному й духовному єстві. Вона лиш тепер відроджується! І нам потрібно звучати в повну силу.

Бог дав нам крила для вільного потужного й далекого лету! Не забуваймо про те. Написалося саме по собі:

То був нелегкий час: ти була забута,
Нашою байдужістю в кайдани закута.
То був жорстокий час :тебе забороняли,
Та протягом століть із хати виганяли.
Протягом століть тобі ламали крила,
Щоб свій народ назавжди залишила.
О, як же ми без тебе, рідна наша мово!
Ти ж одна у нас, зоре вечорова!
Ти – небесне сяйво, ти – ковток повітря,
Мудрості основа, сльози заповіту.
Я без тебе, мово, одразу осліпну,
Піду сиротою по білому світу.
Ти моє зерно, рідна наша мова,
А без тебе , чуєш, я – лише полова…

Не дозволяймо політикам, щоб вони нашою долею керували. Ми повинні себе стверджувати саме так, як нам дає Бог. Закон Божий то є головне, ось там наша сутність. Тому я невипадково кажу: Українонько моя, ти ж невипадково засіяна золотими маківками церков. Твоя дорога – в духовну висоту. І ти, мій народе, мій рідний народе, стерпи. Тому що політики брудними чобітьми йдуть по хребту твоєї національної свідомості, тебе болить, але ти витерпи. Прийде твій час. Тому що твоя дорога – в духовну висоту. Така місія України. І тому існує Український Космос.

Пісня є гордістю нашою нації і культури. Тому що там звучить Людина. І моя ціль – своєю піснею визвучити в людині гідність, щоб її не принижували, щоб її не обзивали ніколи бидлом. Вона людина. Її Бог обдарував іменем. Зокрема, ім’ям Українець.

Мені сказали, що сьогодні на нашому концерті є наші славні вояки – герої українського часу. Саме вони захищають нашу пісню. Хлопці, хочу вам сказати: я також проходив військову службу. Служив у Львові, потрапив окупантом у Чехословаччину 1968 року. Психологічно знаю, що це таке. Суть не в тому. Вам низький уклін за те, що є справжніми. Ви захищаєте не тільки Україну, а все людство. Тому самі просяться слова:

Боже, допоможи!
Над прірвою лишились ми.
Ми пропадемо, підемо в забуття,
Нема назад нам вороття.
Століттями до волі йшли
Крізь політичні злі вітри,
Найкращі гинули сини,
Щоби ми вільними були.
Буду молитись за єдину,
За рідну матір Україну!
За всіх дітей – вони ж малі.
За весь народ.
За себе – ні.
Не відлітайте з України,
Без вас нелегко їй одній.
Вертайтесь, чуєте, негайно!
Державу разом захищаймо.
Свій інтелект, протест і гнів
Спрямуйте тим, хто запанів.
Адже в Європі ти не пан,
В Європі ти заробітчан
Хіба в Європі вже забули,
Що волю козаки вернули?
Молися, брате, за єдину,
За рідну матір Україну.
За всіх дітей – вони ж малі.
За весь народ.
За себе – ні!

Оце я навколо поета Юрка Рибчинського крутився і вірші писати навчився. Це, напевно, крик душі, братове мої українці.

Та розмова, що зараз відбувається, її чують Небеса. Це не пройде так! Ми ствердимо себе! Ми будемо в повен зріст! І тому я завжди хочу сказати: народе мій, ти ж не просто великий, ти океан безмежний. І я щасливий, що з твого колоска рожденний! Народе мій!

І тому завжди буду стверджувати, що на честь її величності Держави України звучить завжди висока Музика.

Мені так добре з вами… Ви мені такої додали сили і натхнення! Безперечно, ще з того народяться нові пісні. Дякую, народе мій, що ти в мене такий справжній! Єдине: не давай себе в образу! Ми варті вищого!».

Ольга Дубовик
Український інтерес (uain.press)
03.11.2021

ГАЛЕРЕЯ
  • 01
  • Василь Зінкевич та Назарій Яремчук
    02
  • 03
  • Василь Зінкевич
    04
  • Василь Зінкевич
    05
  • Василь Зінкевич
    06
  • 07
  • 08
  • Василь Зінкевич
    09
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • Василь Зінкевич
    14

Примітки та джерела:

01. Керівник ансамблю «Смерічка» Левко Дутковський (за роялем) та солісти Назарій Яремчук і Василь Зінкевич під час репетиції. Чернівецька філармонія, 1973 рік (ivasyuk.org.ua).
02. Солісти ансамблю «Смерічка» Назарій Яремчук та Василь Зінкевич (світлина Віктора Співака, архів ukrmusic.online).
03, 04, 06, 11 – світлини з facebook.com (першоджерело не зазначено).
05, 08, 09 – світлини з uaestrada.org (першоджерело не зазначено).
07 – світлина з книги «Волинська обласна філармонія». / Єфіменко С.І., Москалюк В.В. / Автори проекту – Надстир’я, 2015.
10 – Енциклопедія Сучасної України (esu.com.ua)
12 – Президент України Віктор Ющенко вручає Василю Зінкевичу нагородні атрибути звання Герой Україн (ukrgeroes.com.ua).
13 – світлина Михайла Марківа (volyn.com.ua).
14 – світлина з стрінки Володимира Дубаса у facebook.com.
15 – Колаж ukrmusic.online.

ДИСКОГРАФІЯ