Гурт «Соколи»
«Соколи» – один із найпопулярніших українських музичних гуртів 90-х, в репертуарі українські народні пісні, пісні про козаків, Січових стрільців, УПА, власні твори та твори українських авторів.
Учасники гурту:
• Мацялко Михайло – керівник гурту
• Шалайкевич Марія – лідер-соліст
• Мацялко Іван – лідер-соліст
• Дуб Наталія – бандура, вокал
• Дуб Ярослав – клавішні, аранжування
• Касперський Роман – клавішні, скрипка
• Клок Юрій – клавіші
• Кобільник Ліля – вокал
• Лешишак Ігор – скрипка, гітара, вокал
• Наконечний Роман – клавішні, акордеон
• Остапчук Іван – вокал, бас-гітара
• Остапчук Роман – звукорежисер
• Піхоцький Ігор – вокал, гітара
Історія «Соколів» починається у 1989 році, коли в Дрогобицькому будинку культури, з наміром виконувати більш актуальну, на хвилі національного відродження, музику, колишні учасники гурту «Дзвін» Михайло Мацялко та Марія Шалайкевич організували музичний гурт.
До складу гурту також увійшли: лідер-вокаліст Іван Мацялко (брат Михайла Мацялка), Ярослав Дуб (клавіші), Роман Наконечний (клавішні, акордеон), Іван Остапчук (бас-гітара), Ігор Піхоцький (гітара), Роман Касперський (клавішні, скрипка; екс-«Дзвін»). Аранжування для новоствореного гурту робив керівник ВІА «Дзвін», композитор Анатолій Іванюк. З ансамблем також працювали костюмери Наталя Гадиняк та Орися Угрин, звукорежисери Богдан Маліш, Іван Сокіл та Роман Остапчук, адміністратор Василь Загайло.
Музиканти чітко визначились з тематичною концепцією гурту. Це мали бути пісні про козаків, Січових стрільців, УПА та фольклорний матеріал в сучасній інтерпретації. З таким репертуаром і почали виступати в Дрогобичі. Чудове музичне оформлення, прекрасні голоси та пісні з щиро-сентиментальною патріотикою припали до душі слухачам. Популярність «Соколів» зростала з кожним їх виступом.
На початку 1990 року музикантів запросили на серйозний виступ, гурту потрібно було дати якусь назву. Вибирали з багатьох варіантів, Роман Пастух, відомий журналіст і публіцист, запропонував назватись «Соколами». Така назва сподобалась музикантам. Уже на концерті 20 січня 1990 року музиканти виступали, як гурт «Соколи», цю дату і вважають офіційним стартом гурту.
У 1990 році «Соколи» взяли участь в червневому фестивалі «Одна в нас мова солов’їна», який відбувався у Львові, а вже 27 липня на Першому львівському міжнародному українському фестивалі «Громада» вибороли звання лауреата. Цього ж року «Соколи» відправились на свої перші закордонні гастролі в Канаду.
Колектив тричі брав участь у Міжнародному фестивалі «Слов’янський базар», став лауреатом всеукраїнських пісенних вернісажів – 93, 94, 95. У 1990 – 1992 роках «Соколи» давали понад 40 концертів щорічно у Канаді та США. У 1992 році здійснили всеукраїнське турне «Захід – Схід», присвячене 50-річчю УПА. В 90-х роках також побували з концертами в Югославії, Німеччині, Англії, Словаччині, Польщі, Білорусії та Росії. В скорім часі творчий доробок «Соколів» високо оцінили на державному рівні, двом солістам і художньому керівнику гурту присвоїли звання «Народний артист України»
У 1995 році «Соколи» з Дрогобича перебрались до Львова. Тут їм надали приміщення у палаці культури залізничників «Рокс». В цей час Іван Мацялко розпочав сольну кар’єру (хоч час від часу виступав і з «Соколами»). На перші ролі у гурті вийшла з власними піснями Марія Шалайкевич. Вона здобула перше місце на телеконкурсі «Мелодія-95» та Гран-прі фестивалю «Пісенний вернісаж-95» за пісню «Соломія». Згодом співачці, а також керівникові гурту Михайлу Мацялку були присвоєні звання Заслужених артистів України. В 1999 році «Соколи» встановили свій абсолютний рекорд, це був пік їх популярності, тоді всеукраїнське турне гурту тривало 9 місяців, за цей час вони дали понад 170 сольних концертів.
Пісні у виконанні «Соколів» у 90-х роках майже щодня звучали на Українському радіо і телебаченні, потрапили до фільму студії «Укртелефільм». На початку 90-х видані три магнітоальбоми гурту – «З Києва до Мукачева», «Гілка калини» та «Все це дари божі». В 1998 році лейбл «Media Casset» (ФРН) випустив CD-збірник кращих пісень гурту «Усі ми прагнемо любові». В 2002 році вийшов новий альбом гурту «Вона одна», наступного року був виданий концертний альбом «Гей, зі Львова до Мукачева», записаний в Торонто ще в 1990 році. Про гурт знято фільм «Гей, зі Львова до Мукачева» (режисер Т.Магар), а також вийшла книга академіка Володимира Качкана під назвою «Хлопці, як соколи».
Своє 25-ліття «Соколи» відзначили у 2015 році ювілейним концертом з програмою «Молюсь за тебе, Україно!».
Джерело:
1. Давидчак Х. Гурт «Соколи»: талант від Бога, Журнал «Листи до Приятелів» 22.01.2010 (текст – lysty.com.ua).
2. «Людина живе, поки її пам’ятають». 16.12.2012, Благодійний фонд «Добре серце» (dobreserce.com).
3. Соколи (cheremshyna.org.ua).
4. Стефанівський Ю. Гурт «Соколи» з Дрогобича. Свобода. Український щоденник. 28.08.1992, №165, стор. – 2, 3.
5. Козирєва Т. У Львові гурт «Соколи» святкуватиме 25-річчя. 10.02.2015, «День» (day.kiev.ua).
6. Остапчук С. Наша думка, наша пісня не вмре, не загине! «Час i Подiї» 02.04.2010, номер #2010-05 (chasipodii.net).
7. Атаманюк Ю. Відомому на всю Україну та у світі музичному гуртові «Соколи» виповнилося 25 років. «Час i Подiї» 02/18/2015, номер #2015-08 (chasipodii.net).
_____
Гурт «Соколи» | Sokoly
Кажуть, що життя українців вишите червоними і чорними нитками, дороги встелені вишитими рушниками, а душа вдягнена у пісню- вишиванку.
Тарас Шевченко написав для свого народу пророчі слова:
Наша думка, наша пісня,
Не вмре, не загине!
От де люди наша Слава,
Слава України!
акими Шевченковими словами ще у 90-х роках розпочинав знамениті концерти «Соколів» соліст гурту Іван Мацялко. Без булави, а лише своїм рідкісним лірико-драматичним голосом закликав від імені предків до боротьби: «Встань Тарасе, встань Богдане, повставайте всі гетьмани…», «Хлопці підемо, боротися будемо за Україну за вольнії права…», «На вулиці Сурма грає, нас до бою закликає…», «Ми вище прапор піднімемо, тризуб повернемо до чола і крикнемо: «Слава, слава Україні, так, щоб здригнулася Земля.» Це лише невеличка в’язанка слів, взята з духовного оберегу українського народу.
Створений 20 січня 1989 року гурт «Соколи» став передвісником і пісенним провідником Незалежної України. Це був знак неба і поклик матінки-землі: оспівати, звеличити, нагадати світові, що є такий народ ім’я, якому – українці. У 1990 році вони взяли участь в червневому фестивалі «Одна в нас мова солов’їна», який відбувався у Львові, а вже 27 липня на Першому львівському міжнародному українському фестивалі «Громада» вибороли звання лауреата. Українці Канади і Німеччини, Югославії, і Польщі, США й Англії, Словаччини, Бельгії зустрічали «Соколів», як героїв України і були вдячні за те, що вони визволили українську пісню з полону, з ярма і гімном Івана Франка звертались до світу: «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить, бо вершилась України кривда стара й нам пора для України жить!»
У травні 1991 року українським гопаком затанцювало Чорне море. Над Кримським півостровом літали не чайки, а «Соколи». На своїх крилах принесли вони з франкової землі мову колискову і українську пісню. Особливе турне «Захід-Схід» до 50- річчя Української Повстанської Армії допоміг організувати в Криму Василь Дзера. Він відіграв дуже важливу роль у проведенні цього туру. Тоді Василь Дзера був головою франківської районної Ради народних депутатів міста Львова і палким шанувальником гурту «Соколи». Звичайно візиткою була пісня: «Там, десь далеко на Волині створилась армія – УПА, щоби воскресла Україна і завітала свобода…» Хіба могли на концертах, українці Севастополя, Ялти, Сімферополя, Красноперекопська, Азовська не піднятися з місць на словах пісні: «Україно, Україно, Україно краю мій, я за тебе Україно муки тяжкії терпів…» Під українським небом на українській землі співав Іван Мацялко українську повстанську пісню: «Рости, рости, черемшино.» У цій своїй пісні-молитві він завжди ставав перед народом на коліна, де б він у світі не був. Хвилями національної гордості вкривалось Чорне море, лунали громи і блискавки, як відгомін козацької слави і вщухали хвилі, як тільки Марія Шалайкевич вела своєю піснею у світ української мови: «Над колискою, ген над колискою – українська мова піснею живою. Ніжний щебет, душі трепет лине з серця, як з відерця рідна мова колискова…»
Як два соловейки, що забралися на кримську гілочку українського дерева, переспівувались Марія та Іван. Кримські гори замовкали, коли співав найкращий український тенор: «Чужої мови я не знаю, а чи на світі є чужа, та лиш тією заспіваю, котрою мати нарекла…»
Після туру «Захід-Схід», який відбувся у шістнадцяти областях України, «Cоколи» з тріумфом виступали у заключному концерті у київському палаці «Україна», стали лауреатами у Вітебському міжнародному фестивалі «Слов’янський базар-92», також брали участь в урядовому концерті до Дня Незалежності 1992 року, провели тридцять чотири концерти В США, виступили у Колонному залі Москви на з’їзді українців Росії у 1993 році, стали лауреатами київського «Вернісажу-93»… В пісенно-музичній історії «Соколів» яскравий слід залишили меценат Георгій Кірпа і Укрзалізниця. Якби пан Кірпа передчасно не відійшов у потойбічний світ, то ще дуже довго разом вони будили б Україну піснею від сну.
З яким великим запалом говорить завжди Михайло Мацялко про колишнього міністра транспорту і зв’язку України Георгія Кірпу. Найкращої думки про незабутнього керівника укрзалізниці є і всі учасники гурту. Не можна було не захоплюватись цим неординарним чоловіком. На залізниці він творив дива. Пан Кірпа дав благословення на проведення туру: «Майстри мистецтв – залізничникам України» і вказівку, щоб Львівська залізниця надала «Соколам» спеціальний вагон для проведення цього туру. Вагон причіпляли до поїздів, що рухалися в напрямку Одеси, Харкова. Луганська, Полтави, Вінниці, Ужгороду, Кіровограду, Дніпропетровська. За дуже короткий час «Соколи» дали понад 120 концертів по всій Україні, на найвіддаленіших її теренах. Вони жили в «соколівській хатці» на колесах з просторими купе, з гостинним залом, з кухнею і поваром-провідницею. Пан Кірпа вважав, що про артистів потрібно дбати. Так дивно було бачити у вагоні величезний стіл з великими і зручними кріслами. За ним пізніми вечорами збирались стомлені артисти, але затишок оселі на колесах додавав їм нових сил. Щодня поїзд рухався в якомусь іншому напрямку. В концертному турі брали участь Народний артист України Василь Зінкевич і сьогодні вже Народний, а тоді ще Заслужений артист України, відомий гуморист Гриць Драпак. Василь Зінкевич, будучи таким яскравим світилом на українській сцені, перед Марією Шалайкевич прихиляв свої коліна. Для нього вона була і залишається Богинею української пісні. Зінкевич був ще й дуже близьким приятелем покійного Георгія Кірпи. Я чула, як в Києві на одній вечірці після концерту в управлінні Укрзалізниці співав сам Кірпа пісню «Дивлюсь я на небо.» Яке це було виконання! Він також був артистом, але без титулів, співав серцем і мав чудовий голос. Можливо це і буде поясненням великої любові людини-управлінця до музики і пісні.
Так як Михайло Мацялко завжди захоплювався Георгієм Кірпою, вважаючи його найвеличнішим спонсором «Соколів», я завжди і у всьому захоплювалась неперевершеним таланом керівника гурту «Соколи», організатором незабутніх концертних видовищ, Народним артистом України Михайлом Мацялком. Сьогодні в Україні не створено такої навчально менеджерської структури, яка могла б так високо-професійно навчати підростаюче покоління керувати творчим колективом, «летіти» над світом, осяюючи землю сонцем української пісні і зрошуючи її дощами української музики. У Михайла треба вчитися цього особливого мистецтва.
Марія Шалайкевич вела і веде аскетичний спосіб життя по відношенню до сцени. Задовго до концерту, вона занурюється в себе з молитвою, а потім так вибагливо розспівує свій голос, що не помічає сторонніх. На одинці залишається з Богом і з піснею, а коли вона виходить на сцену, то пісні у її виконанні зупиняють биття людських сердець, викликають захоплення, сльози радості й жалю і найпотаємніші емоції. Скільки разів, слухаючи пісню «Мама» з репертуару Робертіно Лоретті, казала сама собі, що не буду плакати. Але на словах пісні: «Мамо, не плач кохана ти за мною…», я плакала, щиро плакала не соромлячись своїх сліз.
Володимир Качкан – прозаїк, поет, фольклорист, історик, і теоретик української літератури та етнокультури, пресознавець, педагог, завідувач кафедрою українознавства державного медичного університету в Івано-Франківську написав книгу: «Хлопці, як соколи.» Він словом збудував пісенну фортецю гурту «Соколи», а всесвітньо відомий фотохудожник Ігор Фецяк наповнив її фотошедеврами. Від початку заснування «Соколів» він супроводжував їх завжди на гастролях з камерою в руках і своїм всевидющим оком зупиняв миттєвості для прийдешніх поколінь. Володимир Качкан детально описав три мистецькі долі: братів Михайла та Івана Мацялків і Марії Шалайкевич. Його розповідь вилилась в літературно-пісенну трилогію. Взагалі літературний геній не писав, а вишивав долі немеркнучих зірок на канві буття, де все так пов’язане між собою: люди, які творили пісенну історію, слухачі, які милувались «соколівськими» дзвонами-піснями і меценати, які давали можливість цим пісням облетіти цілий світ.
Працюючи ведучою на радіо «Міст» і радіо «Голос України», яке впродовж декількох років репрезентував українській громаді Чикаго президент компанії «Міст-Карпати» Богдан Бухвак, ловила себе на думці, як часто звучать в радіоефірі пісні гурту «Соколи». Радіо вела з Олесем Хрипливим, а Олесь ще не так давно був учасником відомого в Україні і по за її межами гурту «Світозари». Вся технічна сторона залежала від нього. Слово він мережив з піснею, і пісні «Соколів» звучали на американській землі майже щотижня. Для мене пісні гурту «Соколи» були, як повітря. Це українська пісенна класика і дух нації. На чужині важко уявити себе без пісень: «Усе – від Бога», «Тихий Дунай», «Гей, зі Львова до Мукачева», «Ой, на ставі», «Така її доля», «Соколи», «Коло млина – яворина», «А зорі та зорі», « Колиска яворова», «Мова колискова», «Коні на вигоні», «Там десь далеко на Волині», «Ой, у лісі на полянці», «Рости, рости, Черемшино» – всіх пісень не перелічити і сьогодні вони належать до найбільших скарбів України. Їх можна по праву вважати народними, бо вони виспівані і закарбовані в серці кожного українця. Колись почула фразу: «Він убогий, тому що ближчий до Бога.» Таке тлумачення хотілось би і надати званню «Народний артист України». Таке високе звання від Української держави отримали: Марія Шалайкевич, Михайло Мацялко і покійний вже нині Іван Мацялко. Народні, бо вийшли з народу, для народу живуть у пісні-вишиванці. Івана Мацялка забрав Бог до себе, щоб розвеселити небеса, щоб його голос з небесної висі звучав на цілий світ, бо пісня, як душа – вона невмируща.
У сузір’ї «Соколів» є так багато музичних зірок. Всі учасники гурту такі талановиті, надзвичайно скромні і правдиві: Ігор Піхоцький (гітара), Роман Наконечний (клавіші), Іван Остапчук (бас-гітара), Юрій Клок (клавіші), Роман Касперський (скрипка), Ігор Лешишак (скрипка), Ярослав Дуб, Наталя Дуб, Ліля Кобільник, звукорежисери: Богдан Маліш, Іван Сокіл, Роман Остапчук – це ті люди, які звуками музики підносили на своїх соколиних крилах пісню до найвищих висот. Сьогодні гурт «Соколи» зустрів свій двадцятилітній ювілей. Незабаром розпочнуться ювілейні концерти. «Соколи» не можуть мовчати, бо вони належать народові України і українській діаспорі.
Світлана Остапчук, Чикаго
«Час i Подiї» 02.04.2010, номер #2010-05
(chasipodii.net)
Мабуть, не знайдеться українця, котрий би не слухав пісні у виконанні цього славнозвісного гурту. Гурт «Соколи» з’явився на пісенному небосхилі України в той час, коли повіяв теплий вітер зі сходу. Відтоді гурт стрімко набував популярності. Співаки одними з перших визволяли українську пісню з полону.
В Україні знову зазвучали призабуті пісні «Рости, рости, черемшино», «Тихий Дунай», «Десь там далеко на Волині» та інші. Соколиний спів підносив настрій мільйонам наших співвітчизників, об’єднував українців сходу і заходу, півночі і півдня. Пісні у виконанні «Соколів» у 1990-х роках майже щодня звучали на Українському радіо і телебаченні, потрапили до фільму студії «Укртелефільм», про них не переставала писати українська та іноземна преса. Колектив тричі брав участь у Міжнародному фестивалі «Слов’янський базар» та багатьох конкурсах, де здобував перші місця, а також Гран-прі за пісню «Соломія». Про гурт знято фільм «Гей, зі Львова до Мукачева» (режисер Т. Магар), а також вийшла книжка академіка Володимира Качкана під назвою «Хлопці, як соколи».
Важко уявити гурт без красивої і сильної жінки, композитора і незмінної солістки гурту, народної артистки України Марії Шалайкевич. Її спів пронизує все єство та окрилює душу, а власні пісні пані Марії вже стали народними. Незабутніми у серцях українців залишаться пісні у виконанні соліста гурту, покійного Івана Мацялка. Він відчував пісню душею і передавав її серцем.
З нагоди ювілею пропоную читачам «Час і Події» інтерв’ю із засновником і лідером гурту, народним артистом України Михайлом Мацялком.
– Пане Михайле, різні джерела подають різну дату створення гурту «Соколи». Одні називають 1989 рік, інші – 1990-й. Коли насправді було створено ваш колектив?
Правильними є обидві дати. Гурт був створений у 1989 році, але не мав назви. Було 176 варіантів, і всі вони мені або не подобалися, або вже існували ансамблі з такими назвами. А 20 січня 1990 року нас запросили на серйозний виступ, і треба було дати назву. Відомий в Україні журналіст і публіцист Роман Пастух каже: «Михайле, чого ти мучишся? Чому б вам не назватися «Соколами?» Дивлюся у свої записи, а там є варіант: «Хлопці, як соколи». Ця назва мене збивала, бо було три слова, а я хотів знайти бренд, такий, як «АББА», «Динамо» Київ тощо. Тому дата 20 січня 1990 року вважається офіційним стартом гурту «Соколи».
– До створення «Соколів» ви разом з Марією Шалайкевич співали у ресторанах Дрогобича і Трускавця. Це був той самий склад і група?
Все почалося в 1968 році. Четверо студентів Дрогобицького педінституту (Роман Катинський, Юрій Дацко, Євген Толпінський і я) створили групу «Лотос», яка проіснувала рівно 4 роки. Ми працювали в тій будівлі, де зараз розташований знаменитий готель «Ріксос» у Трускавці. Після закінчення педінституту хлопці роз’їхалися, а я залишився в Дрогобичі і шукав роботу. Спочатку пішов до школи вчителем англійської мови, а згодом мене взяли на кафедру англійської мови у педінститут. Але паралельно я не покидав музику і пішов працювати барабанщиком (це мій улюблений інструмент) у ресторан «Україна» в Дрогобичі. Це була не просто ресторанна команда – я належав до Львівського об’єднання музичних ансамблів (ЛОМА). Ми тільки грали у ресторані. Такі ж об’єднання були і в Києві, і в Одесі. Ми співпрацювали і часто обмінювалися концертами. Побували з концертами і в Санкт-Петербурзі, і в Іркутську. Ми працювали в ресторані й одночасно виїжджали на гастролі.
– Як ви познайомились з Марією Шалайкевич?
У 1977 році я перейшов у Трускавець і там організував, з допомогою того ж ЛОМА, вечірнє вар’єте, яке мало концертну програму. І нам була потрібна добра солістка. Ми переслухали кілька претенденток, але вони нам не підійшли. Тоді мій брат Іван порекомендував Марію, з котрою разом навчався у Дрогобицькому педінституті. Коли на одному концерті послухав Марію, то одразу зрозумів, що вона буде нашою солісткою. Звичайно, Марія казала, що не вміє співати, але я бачив, що перед нами діамант, і його треба тільки обшліфувати. І з того все почалося. Потім я їй сказав: «Маріє, ти будеш співати по всіх світах: в Америці, Канаді, Австралії, Європі». Вона здивовано подивилася на мене і, мабуть, подумала, що я жартую. Але з часом ми дали за кордоном 243 сольних концерти.
– А пізніше до вас прийшов брат Іван…
Я побачив, що можна розширити вар’єте і взяти більше солістів, тому в 1979 році ми взяли Івана. До того він ще ніколи не виступав на сцені як вокаліст. Пригадую, що його першим твором була пісня «Золотоволоска». Звідси й почалися майбутні «Соколи».
– Це була ваша ідея створити гурт?
Ідея створити гурт була в мене з того дня, коли я народився. Любов до пісні передалася мені генетично. Моя мама була солісткою в церковному хорі все життя. Батько був кларнетистом на весіллях. Коли тато купив мені перший акордеон, то я за три дні вже грав на ньому. Всі були подивовані, що так швидко, а таємниця була в тому, що я ходив з батьком по весіллях, де грав на барабанах, а коли музиканти відпочивали, то я брав акордеон і вчився. Потім я відклав барабани і грав тільки на акордеоні. А ще в мене була внутрішня боротьба: акордеон, барабани, легка атлетика, футбол, англійська. Я не знав, що хочу, тому все це опановував паралельно і мав добрі результати. Але найбільше мене тягнуло до музики, на чому я й зупинився. І так, у 1989 році я заявив, що хочу створити свій ансамбль. Запитав, хто йде зі мною. Іван і Марія – це однозначно, бо я бачив, що вони теж не хочуть там співати. До нас ще приєднався Ярослав Дуб, і ця четвірка заснувала «Соколи».
– Талант до музики Марії Шалайкевич теж передався генетично?
Її мама дуже добре співала, і цей талант їй передався. Марія народилася у селі Смільна, Дрогобицького району. Це сусіднє село з Нагуєвичами. У Нагуєвичах вона навчалася у школі. Після школи Марія поїхала з дівчатами в Росію і там влаштувалася на якусь фабрику. Пізніше вона заспівала на одному концерті, а їй кажуть: «Ти не туди потрапила. Тобі треба навчатися в училищі». І вона поступила в Калінінське музичне училище. Закінчила його з успіхом, приїхала додому і поступила в Дрогобицький педінститут. Але на все воля Божа, і так склалося, що Бог привів до мене Марію. Дуже цікавий штрих: Марія з 1977 року і по сьогоднішній день (ми провели з нею більше, ніж 10 тисяч виступів) не пропустила жодного виступу. Вона жодного разу не захворіла. В неї жодного разу не боліло горло. І так само в мене.
– Ви створили гурт, але ж треба було брати пісні і з чогось починати. Як ви вирішили з форматом?
Цей формат був у моєму серці давним-давно. Мені це передавалося з дідів і прадідів. Вся наша родина, крім моєї мами, котра втекла у поле, була репресована. Коли я малим лягав з мамою спати (тоді мені було, мабуть, три роки), просив заспівати пісню «За Україну, за її волю». Мама співала, а я ще просив. І так кілька разів, аж поки мама не починала сваритися. Це в мені формувалося з дитинства. А з тематичною концепцією ми визначились швидко – це мали бути пісні козацькі, про Січових стрільців і воїнів УПА. Ми дали друге дихання забороненим і забутим пісням, піднявши їх на високий патріотичний рівень. Ми шукали пісні по селах, записували і співали.
– І плюс власні пісні…
Із власними вийшло по-іншому. Знаючи потенціал Марії, кажу: «Як би ми не переспівували народні пісні, пісні УПА, Січових стрільців і так далі, нам доведеться брати чистий листок і писати пісні. «А хто в нас буде писати?» – питає. «Ти», – відповідаю. – «Як я?» І на тому розмова закінчилася. Пізніше вона приходить на репетицію і щось в кишені крутить. Я кажу: «Витягуй, витягуй». Вона витягає аркуш паперу і подає нам свою першу пісню «Коні на вигоні». Пізніше ця пісня стала хітом. Наступними були пісні «Усе це дари Божі», «Мова колискова», і так дійшло аж до пісні «Усі ми прагнемо любові», завдяки котрій вона здобула в Києві перемогу. Потім перемагає з піснею «Нічого вічного немає – лише любов» і ставить крапку піснею «Соломія», завдяки якій здобула Гран-прі.
– Є композитори, котрі написали 100, 200 і більше пісень, але не завжди ці пісні відомі. Пані Марія написала небагато, але ті пісні стали народними.
У неї є небесний дар до співу. Коли вона співає, то в тебе щемить серце. Якби Марія народилася не в Україні, а, скажімо, у Франції, то була б на рівні з Едіт Піаф чи Мірей Матьє. Це не мої слова, а слова французів, поляків, хорватів, канадійців, корейців. До речі, Марія співає також пісні Едіт Піаф. Я вважаю, що Марія Шалайкевич – співачка світового рівня, і ніхто мені не заперечить. Єдине, хто не визнає свого, – це українці. Треба померти, і тоді оцінять твій талант. Так було із С. Крушельницькою та багатьма іншими.
– Ваш гурт став відомим незадовго після його створення. Як вам вдалося так швидко злетіти у пісенне небо?
Це все – збіг дивних обставин. Маючи в репертуарі 6 пісень, 28 липня 1990 року ми приїхали до Львова на фестиваль «І одна в нас мова солов’їна». Тоді було багато делегацій з Канади, США, Європи. Фестиваль тривав два або три дні. І тут оголошують, що буде виступати гурт «Соколи». Але ніхто не чув і не знає, що це за гурт. Це перший наш виступ у Львові. Ми заспівали пісні «Гей, зі Львова до Мукачева», «Тихий Дунай», «Не пора». То був шалений шквал. Блаженніший митрополит Володимир Стернюк тоді очолював греко-католицьку церкву і після концерту він зробив 6 спроб підійти до нас, щоб поблагословити, але не зміг. Потім сів у машину і поїхав. Проїхав 20 метрів і зупинився. Виходить і сьомий раз іде до нас. Приходить і каже: «Я мушу «Соколів» поблагословити». Тільки поблагословив і поїхав, аж тут підходить людина і запитує, чи не хочемо поїхати в Канаду на гастролі. Ми хотіли відмовити, адже був кінець липня, а їхати треба у вересні. Часу на підготовку було обмаль, нас не знають, але ми таки дали згоду. І, власне, розголос про наш гурт пішов із Канади. Ми повторювали концерти в містах по два-три дні і навіть по тижневі. Люди йшли масово. Тільки в першому турі ми дали 42 концерти. У перші роки ми були, мінімум, у п’яти державах щороку.
– Чи доводилось гастролювати в Росії?
Звичайно. Виступали у Колонному залі в Москві, де виконали всю програму повстанських пісень. На нашому концерті був присутній знаменитий український співак Іван Козловський, якому того дня виповнилося 93 роки. Він тоді вийшов на сцену і каже: «Я довго чекав, поки у Москву приїде такий колектив. Тепер можу спокійно помирати». Ми приїхали додому, а через два тижні він помер.
– Скільки пісень у вашому репертуарі на сьогоднішній день?
Думаю, не одна сотня.
– Вам пропонували переїхати до Києва, але ви відмовилися. Чому?
У 1994 році ми познайомились у Трускавці з тодішнім президентом Л. Кучмою, який був і досі є нашим великим прихильником. Він побував на трьох наших сольних концертах. Через два роки після нашого знайомства я звернувся з проханням посприяти виїхати з Дрогобича, оскільки там було вже нам тіснувато. Тим більше, що ми вже мали перемоги, взяли Гран-прі, а сам Леонід Данилович вручав нам трьом звання заслужених артистів України. На моє прохання він запропонував нам трьом переїхати до Києва, а колектив, при потребі, викликати. Але ми на то не пристали і сказали, що хотіли б до Львова.
Леонід Кучма погодився і дав вказівку тодішньому начальникові «Укрзалізниці» Георгію Кирпі надати нам приміщення для репетицій.
– Ви об’їздили всю Україну. Як вас люди сприймали на сході і півдні? Скільки дали концертів?
Коли ми поселилися у Львові і нам надали приміщення у Палаці залізничників «Рокс», я сказав Г. Кирпі, що тут ми вже багато попрацювали і хотіли б поїхати на схід. Він радо погодився і дав нам свій вагон. І так, ми день і ніч працювали на сході протягом двох років. Бувало, місяць працюємо, а на місяць їдемо додому. Співали на заводах, на різних станціях, у палацах, у театрах. У середньому, в кожній області давали по 25-30 концертів. Слухачів було дуже багато – ні стати, ні сісти. Коли я співав пісні УПА, то люди підспівували приспів. У честь нашого приїзду на Луганщині і Донеччині в церквах правилися служби. Люди були спраглі української пісні. Вони ставали на коліна і плакали. Те все, що відбувається зараз, то не їхня вина – то все політичні розбірки.
– Пригадую, що у 1999 році «Соколи» встановили рекорд за кількістю концертів на сході України.
Не думаю, що є така група, яка може за 9 місяців дати 171 сольний концерт. Найцікавіше те, що перший концерт у нас відбувся о 7 ранку у Надвірній, а останній концерт майже о першій ночі у Пісочному. А між ними було ще три концерти.
– Останніми роками ви стали менше виступати, хоча слава «Соколів» не згасла. Чому так?
Цьому передувала політична ситуація в Україні. Все почалося з 2004 року, коли до влади прийшов В. Ющенко. В Україну було внесено своєрідний керований хаос. Одне говорилося про українство, а коли ви вмикали телевізор, співалося тільки російське. Перша програма – Пугачова, друга програма – Кіркоров, Басков… І так – цілодобово. А де українські виконавці? Часто давали в ефір концерт великого співака Поплавського. І так триває по сьогоднішній день.
– Як живеться «Соколам» зараз?
Чудово. Ми і надалі виступаємо. Нещодавно мали концерт у Самборі. Зараз активно готуємося до відзначення 25-річчя гурту. Безперечно, у зв’язку з нинішньою ситуацією в Україні не буде помпезного святкування. Плануємо дати у Львові 15 лютого два сольні концерти під назвою «Молюсь за тебе, Україно». У програмі буде патріотична пісня, а також – прем’єра нових пісень.
– А що це за нові пісні?
Коли я побував останній раз у Канаді, то нас просили, щоб ми взяли до репертуару пісні відомого українського композитора Богдана Веселовського. Я вже зробив 4 пісні цього композитора, а саме: «Гей-га», «Ти з любові собі не жартуй», «Пригода», «Вернешся». Останньою піснею ми назвали наш новий ювілейний компакт-диск.
– Передчасно помер ваш брат Іван, котрий вніс велику лепту у процвітання «Соколів», залишивши після себе невмирущі пісні. Хотілось би почути про Івана з уст старшого брата.
Іван був молодшим від мене на 8 років. Батьки йшли на роботу, а мене залишали з Іваном. Він підростав і бачив, як я граю і співаю, як проводжу репетиції, скільки у мене вдома акордеонів. Коли йому виповнилося 5 років, батько купив йому скрипку, а тоді я взяв його за руку і ми пішли у Кам’янку-Бузьку до одного скрипаля, котрий учив Івана грати. Потім Іван закінчив музичну школу у Кам’янці-Бузькій і я забрав його до Дрогобича. Після армії на його шляху зустрічається маестро з італійською школою Микола Копнін і готує Івана як оперного співака. Іван їздив на прослуховування в Санкт-Петербург, але, на жаль, там його не прийняли. Чесно кажучи – зарубали.
Потім Іван іде у вар’єте, а після вар’єте стає солістом хору «Верховина» у Дрогобичі, де співав 9 років. Взагалі, ми почали роботу в гурті без Івана. Одного разу ми зібралися вчотирьох, і я кажу до Марії: «Маріє, тепер настав час соліста». Ми ще не знали, що це буде Іван. Я хотів уже готового соліста, до того ж, естрадного плану, а не хорового. Не думав, що Іван впорається з цим завданням. Мені пропонували різних людей, але вони мені не підходили. Одного разу Марія каже: «Що ти шукаєш? Беремо Івана». Тобто, Іван привів Марію, а Марія – Івана. Пригадую, що Іван захопився, але деякий час вагався. Тоді я йому кажу: «Іване, ти вибираєш «Верховину» чи «Соколи?». І з того часу він перейшов до нас. Коли Іван прийшов у «Соколи», то репертуар для нього уже був готовий.
– А скільки років Іван віддав «Соколам»? Відомо, що він був там з перервами.
Іван співав до 1995 року. У 1992 році заявив, що піде, позаяк більше не бачить себе у «Соколах». Я йому сказав, що без будь-якого звання зарано йти і таки вмовив його. А коли вже Іван отримав звання заслуженого артиста, тоді я сам зрозумів, що йому стало тіснувато. Він уже захотів бути нарівні з П. Дворським, В.Зінкевичем, І. Поповичем. Я йому не перечив. Спочатку Іван поїхав до Тернополя, де його прекрасно прийняли, де знайшов багато гарних друзів. Але, все ж таки, Тернопіль – не Львів. У 1998 році він повернувся в «Соколи». Пізніше заявив, що буде створювати свій ансамбль у Львові, на що я йому відповів: «Ти був, є і будеш у «Соколах». Двері до нас тобі завжди відчинені». Так і було. Коли треба, він приходив і виступав з нами. А пізніше підкралася хвороба, і він помер. До речі, всі перші пісні Марія писала тільки для Івана.
– Яким бачите майбутнє «Соколів»?
Ми набрали висоту і не маємо наміру опускатися нижче. Сокіл – птиця серйозна. Ми працюємо тільки у сольних проектах і тільки наживо. У нас є багато різних проектів. Хочемо провести цього року великі сольні концерти у восьми областях західної України. Цей тур зараз дуже потрібний всім нам тому, що ніщо так не може об’єднати народ, як патріотична пісня.
Фото з архіву гурту «Соколи»
Благословення Преосвященного митрополита Володимира Стернюка, Місцеблюстителя Глави Помісної Української Греко-Католицької Церкви: «Як сокіл високо злітає, так нехай «Соколи» своїм крилом підносяться аж до найвищого Абсолюту – Бога, якому будуть служити душею і тілом для більшої Його Слави і для добра українського народу в незалежній та вільній Україні. А моє архієрейське благословення Отця, і Сина, і Святого Духа най принесе їм силу виконувати свої обов’язки для Бога та нашої незалежної України».
Львів, 14.02.1992 р., Володимир
Юрій Атаманюк, Львів. Спеціально для «Час і Події»
«Час i Подiї» 02/18/2015, номер #2015-08
(chasipodii.net)
Спеціально до ювілею музиканти підготували концертну програму «Молюсь за тебе, Україно», де звучатимуть відомі хіти, зокрема – «Усі ми прагнемо любові», та зовсім нові, нещодавно написані пісні.
Нагадаємо, що ансамбль «Соколи» зібрали 1989 року в Дрогобицькому будинку культури з наміром виконувати більш актуальну, на хвилі національного відродження, музику, Михайло Мацялко та Марія Шалайкевич. До складу гурту увійшли: Роман Наконечний (клавішні, акордеон), Іван Остапчук (бас-гітара), Ігор Піхоцький (гітара), Роман Касперський (клавішні, скрипка), Роман Остапчук (звукорежисер) та лідер-вокаліст Іван Мацялко (1954 – 2007). У 1995 році на перші ролі у «Соколів» вийшла з власними піснями Марія Шалайкевич, а Іван Мацялко розпочав сольну кар’єру.
Чому назвалися саме «Соколами»? – розпитую керівника гурту Михайла Мацялка.
Це була не моя ідея. Коли вже повним ходом ішли репетиції, коли я вже знав, що саме хочу відносно репертуару, назви не було. Розглядали аж 189 варіантів.
Назвіть бодай кілька.
Це довго перераховувати… Вигадували й смішні, наприклад, «Горішня брама». Одним із варіантів було «Хлопці як соколи», на якому ми не наважувалися зупинитися. А назву «Соколи» нам підказав журналіст із газети «Галицька зоря» Роман Пастух.
У чому секрет популярності вашого гурту?
Передовсім, у репертуарі. Ми вибирали найкращі із грона українських пісень. «Гей зі Львова до Мукачева», «Мова колискова», «Тихий Дунай», «У лісі на полянці», «Не пора, не пора», «Рости, черемшино», «Встань, Тарасе, встань, Богдане», «Соколи, соколи», «Гілка калини», спеціально написана для Івана Марією Шалайкевич, народні пісні – всіх і не злічити. Ми інколи до ранку могли сперечатися, яка пісня за якою має йти. Крім того, у нашому колективі зібралися зрілі, дорослі люди, висококваліфіковані музиканти. Відпрацьовуючи концепцію командного руху і соліста, ми точно знали, чого хочемо. Більше того, я мав великий досвід роботи у вар’єте, де кожного вечора складав програму. Я чітко знав, де має стояти кожен наш учасник, коли Іван та Марія мають переодягатися. Але найголовніше, що всі наші музиканти, всі «Соколи», включаючи Марію, Івана і мене, виросли, грубо кажучи, не на балконі. Ми виростали у сільській місцевості – там, де б’ють джерела нашої народної української пісні.
Як називалася перша програма?
«Гей, зі Львова до Мукачева». Ця програма і принесла нам славу. Але ми завжди потужно працювали. Навіть не пригадаю, скільки мали виступів. Напевно, кілька тисяч.
Своє 25-ліття «Соколи» у неділю, 15 лютого, відзначать двома концертами у кінопалаці ім. Олександра Довженка, що в Сихівському районі Львова.
Фото з архіву Михайла Мацялка
Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів.
10.02.2015. «День» (day.kiev.ua)
Джерело: 01 – світлина з поліграфії до альбому «Усі ми прагнемо любові» (Media Casset), 02, 03 – chasipodii.net (з архіву гурту «Соколи»), 04 – day.kyiv.ua (з архіву Михайла Мацялка).