Ірина Шинкарук – співачка, телевізійна ведуча, режисер, заслужена артистка України (2007), народна артистка України (2019)

Окремі записи

Ірина Шинкарук народилася 31 липня 1979 року у м. Фастові (Київська область). Дитячі та юнацькі роки провела у Житомирі.

Вперше на велику сцену вийшла у 4 роки разом із батьком, відомим бардом і ведучим концертів Володимиром Шинкаруком.

Починаючи з семирічного віку Ірина Шинкарук почала співати. У 1990 році виграла свій перший музичний конкурс – «Замкова гора» (Житомир). У наступному році були успішні виступи на фестивалях «Солом’яний дзвін» в м. Луцьку (I місце), II Всеукраїнському фестивалі «Червона рута» в м. Запоріжжі (приз «Надія»), у 1992 році – IV Всеукраїнському фестивалі авторської пісні «Оберіг» в м. Луцьку (диплом), у 1993 році – Всеукраїнському конкурсі «Нові імена» в м. Києві (диплом).

Як професійна співачка, про яку як про нове відкриття заговорили музичні критики, коли вона заявила про себе в 1993 році на фестивалі «Червона рута» в Донецьку, де посіла перше місце в жанрі поп-музики.

Так почалася переможна хода з підкорення музичного Олімпу. У 1993 році вона стає володарем Гран-прі фестивалю «Білостоцькі мальви» (м. Білосток, Польща) та Всеукраїнського фестивалю сучасної української пісні «Пісенний вернісаж» в м. Києві (диплом). Наступного року проходила стажування у Варшавському театрі оперети.

У 1994 році Ірина Шинкарук отримала спеціальний приз FIDOF на V Міжнародному фестивалі «Голос Азії» в Алма-Аті (Казахстан) та стала членом FIDOF (всесвітньої федерації организаторів фестивалів). У 1997 році брала участь у XIV Всесвітньому фестивалі молоді та студентів на Кубі, а Всеукраїнський відкритий рейтинг популярності та якості «Золота фортуна» назвав її кращою молодою співачкою України. У наступному році Ірина Шинкарук здобула Гран-прі III Міжнародного фестивалю «Море друзів» у Ялті, такий же результат співачка отримала у 1999 році на V Всеукраїнському телевізійному фестивалі популярної музики «Мелодія» у Львові. В цьому ж році співачка отримала II премію на Міжнародному конкурсі виконавців естрадної пісні ім. В. Івасюка у м. Києві. У 2008 році Ірина Шинкарук стала Лауреатом премії імені Івана Огієнка.

З 2000 року Ірина Шинкарук була солісткою ТО «Музика» Національного радіо України. З 2000 по 2004 рік працювала старшим диктором телеканалу «Культура».

Попри активну концертну діяльність, Ірина Шинкарук успішно закінчила хормейстерсько-диригентське відділення Житомирського училища культури (1997) та факультет філології Житомирського державного педагогічного університету ім. І. Франка (2000).

У 1998 році Ірина Шинкарук переїхала жити до міста Києва де здобула другу вищу освіту в Національному університеті культури і мистецтв, який закінчила у 2001 році, де згодом сама викладала естрадний спів.

Ірина Шинкарук побувала з численними виступами за межами України, зокрема виступала в США, Росії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Австрії, Франції, Німеччині, Кубі, Греції, Лівії, Андоррі, в країнах Середньої Азії.

Окрім музичної діяльності Ірина Шинкарук пише вірші. В 2001 році вийшла друком перша книжка її віршів «Народження голосу», а 2004 році – друга збірка її віршів «Відчуваю», в 2008 році видано аудіо книгу віршів Ірини Шинкарук «Міра» (2008).

У творчому доробку співачки декілька музичних альбомів – «П’ята пора року» (1994 р.), «Я – наче птиця» (1996 р.), «Перекоти-поле» (1998 р.), «Іду до Вас» (2000 р.), «Відчуваю» (2004 р.), «Це моя і твоя Україна» (2006 р.) та інші.

Джерела:
1. Ірина Шинкарук. Біографія (iryna.com.ua).
2. Ірина Шинкарук – Музичне мистецтво – Мистецький олімп України 2006 (who-is-who.com.ua).
3. Ірина Шинкарук: «Я знайшла глибокий колодязь з живою водою». Володимир КОСКІН. 06.04.2007, Портал українця (vox.com.ua).
4. Ірина Шинкарук: «Я не зірка, я планета, яка хоче дарувати життя». Розмовляла Атанайя Та. 13.01.2007, Інша Література (inlit.com.ua).
5. Акапельний Всесвіт Ірини Шинкарук (інтерв’ю). О.Євтушенко, Рок-Око (rock-oko.com).

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Зустрілися ми ввечері, в Національній радіокомпанії, що на Хрещатику. 26-річна Ірина — солістка нацрадіо, тому часто буває тут, робить архівні записи для державної фонотеки.

— Це — мій саунд-продюсер Олександр Потьомкін, — представила свого широкоплечого супутника Ірина. — Він моя права рука, а я — його.

— Я так, «шестерю при звезде», — віджартувався 49-річний Сашко. — З гримерки когось вигнати абощо…

Посміялися. Співачка була вдягнена дуже просто: джинси, гостроносі демісезонні чобітки, гольфик та чорна каракулева тілогрійка.

— Вдома у ній ходжу, — зніяковіла. — Вона тепла, а я прихворіла.

Ми спустилися у кафе. Відвідувачі зустріли Іру оплесками: «Боже, яка жінка завітала до нас! Наше сонечко! Наш голосочок».

Шинкарук замовила собі зрази з грибами та капустяний салат.

— Рік тому розпочала проект «Глибокий колодязь». У Кременчуці співала на Різдво на кобзарському кладовищі. Там на могилах лежать кам’яні бандури. Виконала три пісні, дай, думаю, ще колядку запишу. Аж раптом щось зашурхотіло, мікрофон поїхав і впав. Я злякалася, перехрестилася і кажу: «Прости, Господи, розумію, що навіть на честь твого народження не можна співати на цвинтарі».

Коли писала у вірші: «Нас троє: ти, я і Бог. І третій нам не заважає», — про що йшлося?

— Не хочу про це говорити, — посерйознішала Шинкарук.

Натомість розповіла, як у вагітної подружки після її пісень забилося дитя.

А своє не збираєшся народжувати?

— Бачиш же, — поплескала себе по плоскому животі Ірина. — Ще не вагітна!

Кажуть, після одруження чоловік змусив тебе співати попсу?

— О, Боже! — закотила очі Іра, і вони з саунд-продюсером зайшлися сміхом. — Скільки пліток було: що я — дружина олігарха, потім — футболіста, потім — ще когось. Я стомилася повторювати: я не одружена! — промовила голосно, по складах. — І ніколи не була. Нас ось із Сашком скільки вже пошлюбили…

А заробляєш на життя чим?

— Ти так говориш, наче мене ніде не чути, — обурилася Шинкарук. — Часто виступаю з балетом, виконую на клубних та корпоративних вечірках танцювальну музику.

Ексцеси трапляються? Адже публіка напідпитку…

— Я — не ресторанна співачка і не збираюся комусь догоджати. Співати для п’яних «Катюшу» не погоджуюся, — гордовито промовила Ірина. — Якось у клубі зачепили мікрофон, і я розбила собі губу. Відчуваю, у роті щось солоне. Та доспівала до кінця. А скільки разів падала на сцені!

Чула, ти ведучою підпрацьовуєш.

— Підпрацьовую? — здивувалася Ірина. — Можеш увімкнути телевізор на День Конституції, День Незалежності, День Києва. Я веду всі концерти на Майдані!

А під час революції?

— Робила казку для дітей-інвалідів, — холодно промовила Шинкарук. — У мене дуже добрі стосунки з Катериною Ющенко. Розробили спільний проект для вагітних жінок. Я співала колискові у пологовому будинку. Це неймовірне видовище — 60 майбутніх мам в одному приміщенні.

Де ти живеш?

— У мене затишна двокімнатна квартира у Святошині, — Ірина витерла серветкою червону помаду. — Облаштовувала її разом із мамою. З двох балконів я зробила шафи-купе.

І зберігаєш там купу концертних суконь?

— Точно! Коли треба, сама перу їх, прасую. А ще люблю смачно поїсти.

— Є одна шкідлива звичка — гриби, — подає голос Потьомкін.

— Правда, — вдавано зітхає Шинкарук. — Готую з них рагу, пюре… Зараз у холодильнику — грибний супчик. Деколи забігаю з’їсти такий до ресторанчику «Момент». І збирати гриби обожнюю.

На базар ходиш?

— Маю свою «точку». Там мене люблять. Колись у мене вкрали гроші, то продавці знайшли злодія і повернули гаманець.

А ознаки «зірковості» є?

— Тільки шевроле «Нубіра». Сама собі зробила подарунок до 25-річчя. Обожнюю сидіти за кермом, наїздила вже 40 тисяч кілометрів.

Що треба, аби підняти настрій?

— Сауна, — замріяно потяглася Іра. — Або ароматерапія. Люблю ці індійські пахощі, олії… Але їх не зовсім люблять ті, хто поруч.

Про «тих, хто поруч» розповісти не хочеш?

Вона відмовилася.

В авто Іра пригостила мене солодкою мандаринкою. Ми роздивлялися фото співачки. Шинкарук була там в образі піратки, пастушки в білому чепчику, еротичної леді в перуці та відвертій сукні. І всюди — незмінний червоний бюстгальтер.

Не пропонували знятися оголеною? — запитую.

— Пропонували навіть знятися в порно, але я лише посміялася.

Дарія ГОРСЬКА
«Газета по-українськи» (gpu-ua.info)
№21 (30.11.2005)

Ірині Шинкарук вдалося з філологічною освітою, високим і патріотичним домашнім вихованням, вродженою чутливістю до хорошої музики і поезії стати популярною співачкою. Не часто, але буває. За умови майже модельних параметрів, тісного знайомства з дитячих років зі світом залаштунків, шоу-бізнесу, участі у виборчих компаніях вона змогла зберегти стрижень людяності і правильних життєвих цінностей. Буває, але дуже нечасто. Сьогодні Ірина працює над трудомістким проектом, «фішку» якого, можливо, покупець компакт-дисків у музичному магазині і не зможе відчути. Шинкарук «збирає українські землі» в такий спосіб: їде в знакові для України місця — храми, палаци, великі підприємства, музеї — і акапельно співає в тій аурі народні пісні. Каже, й атмосфера, й акустика, й енергетика місць різна. І навіть містика скрізь своя. На Божій горі вона співала по коліна в снігу, і їй, і звукорежисеру за пультом здавалося, що поруч хтось є, ходить, гупає. А то від голосу сніг зсувався з гілок і падав на землю. У церкві вони зробили чудне відкриття: в тій частині храму, де стоїть ікона Божої матері, голос звучить дзвінко й чисто, а там, де заупокійний хрест, — глухо й тьмяно. В підвалах Массандри на голос Ірини відгукнувся цвіркун, про існування якого навіть не підозрювали працівники. На «Авіанті» всі коти, що живуть в ангарі, позбиралися під крилом літака, коли почули пісню, а жива «незапланована» пташка підспівувала співачці в потрібних місцях, і, зауважте, її не витерли з запису. Так само як у пісні, записаній у музеї Тараса Шевченка на Чернечій горі, чути механічні звуки ремонту. Цей принцип — зафіксувати оцю-от саму мить в отакому важливому місці — палко вітає концептуальне мистецтво, на ньому воно, власне, й побудоване. А поєднання принципів сучасного мистецтва і традиційної культури, народної пісні — хоч і перевірений рецепт створення якісного мистецького продукту, але поле для розбивання експериментаторських лобів — теж неоране.

Те, що мені показувала Ірина, здалося дуже цікавим. Так і народилося це інтерв’ю.

Про неприємне: політику

— Iро, я тебе зустріла на виставці Піросмані, потім ти сказала, що їдеш на змагання по джиу-джитсу, все, звичайно, дуже різнопланово. Але в інформаційному просторі тебе-співачки видно не було, так ніби ти пішла кудись «у країну мальборо».

— Можливо, так воно і є. Коли я почала займатися проектом «Глибокий колодязь» (це поки що робоча назва, яка пішла від української народної пісні «Ой, глибокий колодязю», в яку я закохалася з дитинства), то зрозуміла, що це набагато більше і глибше, ніж поп-музика, естрада, вся ця метушня. Тобто на якийсь період мені захотілося від політики, від усього заховатися в щось справжнє.

— Ти кажеш заховатися, а що, участь у політичних проектах завдала тобі моральних травм?

— Ні, я ні про що в своєму житті не жалкую. Так сталося, що більшість політиків я знаю з дитинства — тому що я на сцені з дитинства: дівчинка 14 років, переможець кількох фестивалів, мені просто більше уваги приділяли. Колись, я пам’ятаю, ще в 1993 році виступала на з’їзді Руху, була знайома з В’ячеславом Чорноволом. Для того щоб побачити всю політичну картину, треба далі відійти і поглянути панорамно, а не дивитися з одного боку чи іншого. В принципі, це я й зробила.

— Політичну тему нам все одно не обійти, тому давай поговоримо й про це. Репертуар співака, підбір пісень, текстів і музики — це і є його політика, твоя «політична орієнтація» була більш ніж очевидною — ти співала народні пісні, магічний рок, фольк, а потім несподівано для аудиторії, яка це слухає і любить, пішла співати за кандидата в президенти Віктора Януковича?

— По-перше, я не співала, а вела концерти. По-друге, це був підписаний контракт із «Таврійськими іграми», з якими я працюю як ведуча уже не один рік. А по-третє, у мене навіть у контракті було зазначено, що я не маю права зі сцени називати ім’я будь-якого з кандидатів, незважаючи на те, як оформлена сцена і що говорять виконавці. Зрозуміло, що я чітко знала, що, як і до чого, але на сцені я нікого не називала. А по-четверте, це мені дало можливість побачити об’єктивну картину — як одну, так і другу.

Знаєш, все-таки це команда професіоналів, яка чітко і злагоджено працює. От приклад: ми зустрічаємося в одному з міст із моєю хрещеною — Ніною Матвієнко і тріо «Золоті ключі» — Валею Ковальською, Марією Миколайчук і Неонілою Крюковою. Ми жили в одному готелі, зранку на сніданку я привіталася, дівчата привіталися, а Неоніла каже: «Бачите, Ірино, ми з вами зараз вороги». Я кажу: «Ніло, які вороги? Це навіть дивно». А потім я підійшла до них, і їй уже було навіть незручно, що вона так сказала, а я розумію чому. От уяви собі: ми їдемо — на сцені, в залі, в дорозі нас охороняють професіонали з «Титану», в усіх підписані страхові контракти, ці дівчата — всі лауреати Шевченківських премій — їдуть зi звукорежисером і водієм. Практично все, що стосувалося організації концерту, лежало на їхніх плечах. Я просто не розуміла, як організатори, які хочуть, щоб відбулися концерти Ніни Матвієнко чи «Золотих ключів», як можуть собі дозволити такий підхід — кидати артистів у таку ситуацію.

— Артисти в кулуарах казали, що «помаранчеві» шкодували грошей на артистів…

— Я не можу сказати, де було більше грошей — там чи там, і, може, не варто про це писати, але люди ділили все, що тільки можна. Тому що все одно це в будь-якому разі війна багатих, розумієш? І ще, як би там не було, але і в одній, і в іншій команді є люди, яких ти поважаєш, і ті, з ким ти поруч навіть стояти не хочеш. Була ще одна ситуація, остання крапля, яка вплинула на ситуацію — особистий конфлікт з однією людиною з «помаранчевої» команди.

— У родині в тебе не було сварок, тато не заперечував проти такої твоєї роботи?

— Ні, в родині такого не було. Більше були якісь непорозуміння навіть не з татом, а з мамою. Я наперед знала, розуміла, що багатьом людям набагато гірше, ніж мені, тому що прийде велике розчарування від того, що одразу набагато краще все одно не буде. На це треба час.

— А на цих виборах ти підтримувала Партію регіонів?

— Ні, в жодному разі. Я виступала тільки з Віталієм Кличком — за «Пору»—ПРП. Можу сказати, якщо цікаво, що тут, у Києві, відбувся не просто конфлікт, а скандал з однією відомою людиною. Коли я вийшла на сцену, він устав із президії і почав кричати: «Ганьба, вона відспівала концерти за Януковича», і кілька людей почали кричати: «Ганьба», демонстративно вийшли з залу. Я відразу сказала: «Я як була українкою, так нею і залишилася. Як любила людей, так і люблю. Як виходила на сцену, так і буду виходити». Після цього нас публічно мирили, він — один із керівників «Пора»—ПРП, і це була його особиста пропозиція, щоб ми працювали разом. Можливо, це була перевірка на якісь особисті якості.

— Тебе це загартувало?

— Так, дуже. Були моменти восени 2004 року, коли мені телефонували і казали: приходь, ти мусиш співати на Майдані. Я відповідала: розумієте, я свій вибір зробила, я прийняла рішення, я працювала з командою, я не піду на сцену.

— А на Майдан приходила?

— Так, я просто приходила і дивилася, щоб скласти свою думку, мати своє враження.

— Якщо абстрагуватися від персоналій, а пройтися програмами політичних сил, мені якось не віриться, що тобі, молодій, прогресивній дівчині, яка об’їздила півсвіту, хочеться, наприклад, аби наш зовнішньополітичний вектор розвернувся на схід, в ЄЕП, СНД, у напрямку Москви, а не на Захід — у Європу.

— Знаєш, я більше боюся, що нам Америка щось буде диктувати. Для мене Америка — це далеко не показник, я там була не день, не два, і, чесно кажучи, враження не найкращі. Маю на увазі, що я побачила їх зсередини — не так, як гастролерка; я бачила, як живуть американські українські мільйонери, як їх називають, де внутрішній світ інший, де тільки гроші, гроші, гроші, і це стає системою. Я пам’ятаю, коли приїхала туди і почала дивитися якусь програму, думаю, це деградація, просто жах. Потім приїжджаю і бачу, що через півроку у нас починають іти подібні програми. І в принципі все йде до того, щоб середній рівень людей прийшов до чогось посереднього, вище якого вони не можуть плигнути, а потім ними дуже легко керувати.

Про приємне: народні пісні, святі місця і пізнання України

— Як тобі в голову прийшла ідея акапельного проекту?

— Вона не прийшла одного разу, тому що, сама знаєш, я починала з магічних пісень, автентичних і все одно десь їх використовувала в концертах. Ми приїхали в Кременець до Олександра Смика і поїхали в Почаїв, піднялися на Божу гору. Рiч у тім, що ми вже збиралися зi звукорежисером Сашею Потьомкіним писати акапельний альбом, і писалися у себе в студії, у друзів, у великій концертній студії в БЗЗ, але якось воно було не те. І коли ми спускалися з Божої гори вниз, я вже зрозуміла, що буде. Я захотіла, щоб українські пісні прозвучали в різних куточках України, в знакових для України місцях, у різній акустиці. І доки ми не зробили певну частину роботи, не зареєстрували права, нікому про це не говорили. Чесно скажу, почала розповідати десь на радіо, я навіть пам’ятаю що і кому розповідала, а потім бачу, як люди це використовують, беруть ідею і по-своєму її втілюють.

— Хто фінансує цей проект?

— Цей проект ми робимо на власні кошти.

— Ну й навіщо саундпродюсеру цi проблеми — їздити, домовлятися, возити за собою студію, визвучувати і чистити ці звуки, як він це сприйняв?

— Він загорівся цією ідеєю, бо акустика ж скрізь різна, цікаво. І потім це дає величезні знання про всю Україну. Я об’їхала всю Україну з концертами не один і не два рази, але коли люди приходять до тебе на концерт — вони налаштовуються на твою енергетику, на твій життєвий ритм. Коли ти приїжджаєш до них, у їхній світ, на їхню територію, ти їх пізнаєш набагато краще, і відбувається все зовсім інакше. Взагалі планувалося, що на компакт-диску кожна нова пісня буде записана в новому місці, це й акустична різниця, й енергетична. Я можу сказати, що будь-яке приміщення — будь-то печера, цех заводу, замок або навіть відкритий майданчик, диктує свої умови — що ти можеш тут співати, а що ні. І відповідна енергетика місця діє на тебе і як на співачку, і як на людину.

— Скільки ви запланували пісень?

— На диску має бути не менше 30-40 пісень, об’єднаних у невеликі блоки — колискові, купальські, весільні, веснянки, «Туман яром», «Ой, глибокий колодязю», колядки, «Що це за предиво» тощо.

— Це твої обробки?

— Так. Ці пісні не можуть бути автентичними, тому що я все одно естрадна співачка. Це не естрадна обробка, це моя інтерпретація тих чи інших народних пісень. Але оскільки я так само представник народу, то можна говорити про народність. Наприклад, «Туман яром» так не співали — я зробила в акапельній пісні три модуляції, кожна з яких піднімається одразу на два тони, тобто практично я до кінця пісні піднімаюся на октаву. Я не експериментувала зі стилістиками — еренбі, джаз, блюз, соул, бо якщо ти в цьому проекті хочеш об’єднати Україну, то має звучати все-таки українське, слов’янська мелодика. Хоча, знаєш, коли я почала дивитися ці пісні, дуже старовинні колядки, які, напевне, були ще язичницькими, а потім перероблені текстово, там стільки Сходу в мелодіях — неймовірно. Коли чуєш пісню, ти розумієш, яка вона сильна, якщо вона пройшла через тисячоліття. Як вона об’єднує людей і покоління в народ.

— Де вже записалися ?

— На Божій горі, в Кременці на П’ятницькому кладовищі, в Луцьку в музеї ікон, в Луцькому католицькому храмі, в Підгірцях — у храмі, який є копією римського храму Петра, в підвалах Массандри, в соляній шахті в Соледарі, на Дніпрогесі — всередині плотини, в Києві на заводі «Авіант», в цеху остаточної зборки літаків розміром 2,5 гектара, під крилами «Русланчика», на Борщагівці — в новому храмі Життєдайного джерела, в музеї Шевченка в Каневі ще під час реставраційних робіт. Має бути ще Київський метрополітен, всі ті регіони, які не ввійшли, ми ще охопимо. 27 квітня їдемо писатися в Бахчисарай і в Червоній або Мармуровій печері.

— Ви плануєте ще й DVD, там будуть кліпи з усіх цих місць?

— На DVD будуть фото, може, якесь презентаційне відео. Тому що тут така штука — коли включиться камера, весь аудіоматеріал не буде таким щирим і безпосереднім, це дуже інтимні речі. Якщо ми робимо запис, у приміщенні в цей час немає нікого, крім мене і звукорежисера, після цього ми можемо записати невеликий концертний варіант, або приїжджають телевізійники і роблять сюжет. Ми ставимо свою камеру, яка знімає робочі матеріали.

— Коли планується вихід альбому?

— Не знаю, але точно в цьому році. Я дала собі ще кілька місяців для того, щоб закінчити проект, 2\3 роботи вже точно зробили.

— Закінчиться проект, і ти повертаєшся в естраду, так?

— Я не повертаюся, просто все це відбувається паралельно, естрадні пісні пишуться все одно. Може, це якісь надто інтимні речі, але наступає такий момент, коли ти розумієш: ось це і це тебе вже взагалі не цікавить. У мене так виходить, що я «і швець, і жнець, і на дулі грець»: акапельні пісні, робота з іншими людьми, вірші, діяльність моя в ролі ведучої і естрада. Я це роблю для того, щоб знайти якусь віддушину, те, що приносить максимальне задоволення, але користується меншим попитом. Протягом цього часу я ще виступила продюсером: ми записали кілька альбомів Олександра Смика — поета, композитора, автора-виконавця, я стала продюсером компакт-диска Василя Жданкіна. На сьогоднішній день я — його офіційний представник у Києві, маю довіреність, офіційні папери.

— Кажуть, Василь Жданкiн відійшов від мирського життя, пішов у монастир…

— Василь зараз живе в Кременці, він не пішов у монастир, як багато хто думає. Те, що його довго не бачили, всі сприйняли як повний відхід від світського життя. Його наставник, старець, порадив йому потримати духовний піст протягом 10 років задля того, щоб полікувати гординю. Ці 10 років закінчилися, ми зустрілися з ним на фестивалі кобзарського мистецтва в Кременці, я запропонувала йому разом із Олександром зробити записи. Пройшов певний час — і ми це зробили, у нас є кілька пісень із Жданкіним у дуеті, їх ще ніхто не чув і не бачив, це такі баладні речі. Працювати із Василем надзвичайно цікаво і приємно, це збагачує неймовірно, таких артистів і таких людей одиниці. Диски випускає «Атлантік-рекордс», після Паски буде презентація чи прес-конференція. Василь не хоче, щоб це популяризувалося, він виступає на запрошення священиків, він із задоволенням зараз поїде виступати в монастирі, лікарні, дитячі будинки, але, наприклад, було кілька пропозицій, щоб він як кобзар виступив на майдані Незалежності, на Михайлівській площі, його умови такі: якщо ви ділите концерт на дві частини і перша буде тільки духовна музика, а колись увечері — естрада, тоді ще можна говорити, але якщо тут одразу і духовні пісні, і естрадні або рок-музика, він не піде.

— А що в тебе в особистому житті?

— Здається, це було в «Мартіні Ідені», коли один герой каже: знаєш, я люблю, люблю по-справжньому, але так не хочу про це говорити, бо маю відчуття, що в мене відберуть частинку щастя. В якийсь момент я зрозуміла, що взагалі не хочу говорити про особисте життя. Складається враження, що артисти говорять про особисте, коли їм нема чого розказати про творчість, або вигадують. Про мене також багато вигадують, розказують такі історії, які мені самій цікаво послухати.

Валентина КЛИМЕНКО
Номер 074 за 21.04.2006
«Україна Молода»

Співачка Ірина Шинкарук нещодавно повернулася з фестивалю «Козацький родослав», що відбувався у Конотопі, на Сумщині. Тоді гроза, котра розбушувалася під час концерту, вивела з ладу електроінструменти й підсилювачі. Світло погасло в усьому районі. Ірина та Олександр Василенки заспівали акапельно, Тарас Петриненко – під акомпанемент «Кобзи» (дякувати, знайшлися якісь батарейки для маленької «Ямахи»). Тож глядачі мали нагоду пересвідчитися, що артисти виступають, як мовиться, вживу та ще й не втрачають доброго гумору в будь-яких екстремальних ситуаціях. Ірина – боєць за духом і лев – за гороскопом. Завтра в неї день народження. За браком часу спілкуватися з лауреаткою щонайрізноманітніших міжнародних конкурсів і фестивалів, скажімо, таких, як «Білостоцькі мальви», «Голос Азії», «Море друзів», «Червона рута», довелося в авто. Поспішала, бо готувала для шанувальників яскраве шоу на свої іменини. Для творчого злету їй знадобилися ангелові крила. «Щоб відпустити душу політати», ми й поїхали по них до режисера Василя Вовкуна, якому співачка позичила цей «небесний» реквізит для постановки «Реквієму» Бріттена у Національній опері України.

– Ірино, з яким доробком ви підходите до ювілею?

– Вийшло два кліпи на мої пісні: «Ти минаєш» режисера Віктора Придувалова (за нього ми отримали від агенції «Територія-А» кліпмейкерський приз «За кращі спец-ефекти») та «Детидея» москвича Андрія Новосьолова. Незабаром відкрию власний офіційний сайт «www.irina.com.ua». Разом із композитором Олександром Потьомкіним готую новий компакт-диск. У ньому буде п’ять пісень з моїми текстами. Сподіваюся, у видавництві «Преса України» скоро з’явиться збірка поезій. Я назвала її так само, як і компакт-диск, – «Відчуваю». Передмову написав Павло Мовчан. Ми спілкувалися з ним після зйомок передачі «Четверта влада». Тоді й наважилася показати йому вірші, бо вважаю за велике щастя вчитися у такого майстра.

– Здається, це вже не перша ваша збірка…

– Так. Друга. Хоч у першій були скоріше замальовки, окремі думки, уривки… Якось під час концерту сказала батькові: «Тату, я маю крила, та рідко відпускаю свою душу політати. Боюся, щоб вона не розбилась…» А він відповів: «Доню, якщо ти ще щось таке ляпнеш, то про всяк випадок запиши». І я почала збирати емоційні «сплески» в окремий зошит. Дала його почитати татові, а він відніс журналістові й поету Василеві Врублевському. Через тиждень у «Новій літературній газеті» з’явилися мої рядки. Я перелякалася, бо нікому досі не показувала своїх нотаток. Того ж дня мені зателефонував Володя Цибулько й сказав: «А знаєш, Іро, в твоїх писульках щось є». Стало спокійніше на душі. У 2001-му у «Пресі України» я видала книжечку «Народження голосу».

– Нині на українському радіо транслюють багато пісень на ваші тексти…

– І мало хто знає, що вони у нас з композитором, аранжувальником та звукорежисером Олександром Потьомкіним народжуються, можна сказати, «нетрадиційно». Спочатку він слухає мої вірші. І коли знаходить цікавинку, створює музичну композицію. Та потім усе доводиться переробляти під Олександрову мелодію… Тобто на одну пісню маю два тексти.

– Досі для вас писав батько…

– Так. Він і на сцену мене вивів. Пам’ятаю, як у неповні сім років співала з ним дуетом. «Що на містку» ми мали записати на телебаченні в передачі «Хочу і буду». Там у третьому куплеті є такі слова: «Ти цілуєшся зі мною». Вдома я їх проказувала спокійнісінько. На людях же, коли доходили до цієї фрази, опускала очі, червоніла й замовкала. Умовляння не допомогли. Лише тоді, коли їхали додому, тато зрозумів: «Господи, дитя ж засоромилося. А я й не зрозумів…»

– А взагалі було порозуміння з батьками?

– Так. У нас дружна родина. На тривалих гастролях тато починає називати мене Людою. Розумію, що він уже скучив за мамою і час повертатися додому.

– А неня хто?

– Викладає фізику, математику й інформатику в школі. Я в дитинстві часто вояжувала, тож підтягувати точні науки мені допомагала мама, а гуманітарні – татко. Шкода, ми все рідше й рідше співпрацюємо з ним. Нині я переживаю момент творчого розставання з батьком як продюсером.

– Розійшлися в уподобаннях?

– Ні. Просто я переїхала до Києва, а він залишився в Житомирі. До того він жив моїм життям і як продюсер, і як батько. Все, що міг, зробив для мене. Один час ми навіть почали заважати одне одному. Треба було зробити самостійний крок. Коли ж тато приїхав на студію звукозапису й побачив, як я працюю, сказав: «Ірцю, я вже тобі не потрібен. Ти виросла. Мені нічого додати чи виправити. Твоя команда все робить професійно». Було приємно від тих слів і прикро водночас. Розуміла, що він не може вести мене за руку все життя. І самій хотілося довести, що я на щось здатна. Та розлучатися було боляче. Хоча теплі стосунки зберегли.

– Чи й досі їздите на фестивалі?

– Хіба що як гостя або член журі. Торік була в Середній Азії. Узбекистан зібрав на фольклорний фестиваль «Мелодії Сходу» представників тридцяти п’яти країн. Співала там «Калинові острови», і коли зі сцени прозвучало: «Господи, помилуй нас», глядачі завмерли. В мене аж мурашки пішли по тілу – як сприймуть у мусульманській країні християнську церковну музику? Та реакція була настільки бурхливою з криками: «Браво!», що я відчула себе щасливою. Дуже сподобався Самарканд. Знала: Схід – річ тонка, та що настільки тонка, зрозуміла, лише побувавши там. У мене навіть з’явилося кілька пісень зі східними мотивами. В одній з них звучить хітар.

– Пригадайте кумедний випадок з гастрольного життя.

– Скільки завгодно. Якось під час концерту почула сміх. Ну, думаю, провал. А це вийшов на сцену і почав кланятися публіці мій маленький трирічний братик, якому набридло чекати за кулісами. А нещодавно в Чернігові я на сцені заплуталася в широчезних холошах брюк і впала. Втім, одразу підхопилася й доспівала. Єдине, що провела руками по штанях, чи не загубила часом… Та шанувальники не були розчаровані. Вони галасували: «Браво, молодець, Ірино!»

– Ви частий гість на Хрещатику, 36…

– Так. І на всіх столичних святах також. Люблю виступати на Днях Києва, молоді, Незалежності. Відчуваєш піднесення і причетність до чогось значного. Мені дуже подобається наша столиця, з кожним роком вона стає все кращою, сучаснішою.

– Чи маєте хобі?

– Так. Дуже люблю плести. Деякі мої вироби хвалять навіть відомі стилісти. Одне моє вбрання я сплела суцільним, лише з одним швом.

– А хто ваш стиліст?

– Останнім часом для мене моделює одяг Оксана Тимоніна. Два роки тому вона виграла конкурс молодих дизайнерів. А ще співпрацюю з художницею Галою Отенко, яка створила багато костюмів для героїв фільму «Мамай». Вона одягала мене в кліпі «Детидея». Нещодавно Гала народила доньку, та сподіваюся, наш творчий пошук не припиниться.

– Як підтримуєте форму?

– З дитинства полюбляю спорт, особливо легку атлетику. З татом ходила до спортзалу, підтягувалася на турніку, стрибала, бігала. З п’яти до дванадцяти років займалася бальними танцями. Нині ходжу на аеробіку й до тренажерного залу. А з хореографією мені допомагає «Модус-Ніка» і їхній керівник Вероніка Кухтіна.

– Де і як відпочиваєте?

– Зазвичай улітку працюю. Відпочити вдається хіба кілька днів. Граю в м’яч, бадмінтон, лапту, а взимку – бігаю на лижах. Торік з друзями вирвалася на три дні в гори до Словаччини. Незабутні враження, екстрим. Щоб не набирати шаленної швидкості, говорила собі подумки: «Ірцю, спокійніше. Треба все робити послідовно. Бо тихіше їдеш – далі будеш!»

– То ви азартна?

– Ще й яка.

– За кермом теж?

– Так. Люблю швидко їздити. Але намагаюся бути розсудливою, не перевищувати сто сорока кілометрів на годину. Сьогодні зроблю собі подарунок на іменини – їду купувати машину «Шевроле Нубіра». Сподіваюся, не створюватиму міліції зайвого клопоту.

– Чи давно маєте права?

– Років із сім, як маю. Автомобіль щойно придбала. Розумію, складно самій сідати за кермо, мчати на концерт, а потім виходити на сцену, проте інколи так потрібно ні від кого не залежати…

– Вам більше до вподоби дарувати чи отримувати презенти?

– Дарувати…

– А що найпам’ятніше?

– Мій портрет роботи художника Бориса Талька, який ми замовили для мами. До того він намалював і її. Отож тато вирішив замовити йому серію парсун. Семирічною повів мене в майстерню. Потайки від нені. Хоч і не розуміла, навіщо їй мій портрет, майже півроку по кілька годин позувала у вишиваній сукенці. Коли на день народження мами ми подарували їй картину, вона була вражена… Якось матуся з подругою підбирали в магазині шубу. Батько дізнався про це, позичив гроші й купив їй таку саму. До іменин лишався місяць. У цей час я отримала Гран-прі на фестивалі «Білостоцькі мальви» і… шубу в презент. Мама тоді сказала: «Ірцю, якби мені подарували таку, я б давала тобі поносити». А я ж мовчала про наш сюрприз. Берегла таємницю. А коли тато на іменини накинув їй на плечі хутро, вона розплакалася. Тож як на мене, дарувати куди приємніше, аніж отримувати дарунки.

– І все ж таки, який дарунок вам запам’ятався найбільше?

– Коли мені виповнилося дев’ятнадцять, шанувальник подарував мені кільканадцять букетів – білих, червоних, рожевих, жовтих троянд, гербер, гладіолусів… Кожного кольору або виду стільки, скільки літ… З різнобарвним оберемком не міг зайти до ліфту і піднімався на восьмий поверх пішки. А коли вручив це яскраве диво мені, я не змогла його навіть охопити руками, не те, що втримати… Майже, як Ніко Піросмані…

30.07.2004
Наталя ЗІНЧЕНКО
Газета «Хрещатик», «Хрещатик.Київ» (kreschatic.kiev.ua)

Є приказка про те, що зі своїм статутом у чужий монастир не ходять. А ще є притча про білу ворону. Усе це певною мірою можна сказати й про співачку Ірину Шинкарук, яка «пішла» в популярну музику, але поводиться в ній доволі нетипово. Це стосується і її освіти: Ірина «чомусь» одночасно вчилася в Житомирському училищі культури на хормейстерсько-диригентському відділенні й у Житомирському державному педуніверситеті ім. І. Франка на факультеті філології. Другу вищу освіту отримала в Національному університеті культури і мистецтв, де пізніше викладала естрадний спів.

Переможниця багатьох конкурсів сучасної пісні, вона «чомусь» у 1994 році поїхала стажуватися у Варшавський театр оперети (Польща). До речі, у своєму 27-річному віці Ірина Шинкарук має величезний «робочий стаж» — 24 роки, адже свою «концертну діяльність» вона розпочала чотирирічною в дуеті з батьком — Володимиром Шинкаруком. Уже в далекому 1990 році виграла свій перший музичний конкурс — «Замкова гора».

Ще одна «нетиповість» Ірини полягає в тому, що вона пише гарні вірші (вийшли дві збірки справжньої поезії — «Народження голосу» і «Відчуваю»), а не клепає так звані пісенні тексти, від яких вуха дере.

2000 році Ірина Шинкарук почала працювати солісткою ТВО «Музика» Національного радіо, але знову-таки паралельно її «повело» в нетиповість: Ірина обіймає посаду старшого диктора телеканалу «Культура».

Шинкарук випустила шість музичних альбомів, одначе й тут — «відхилення», в тому розумінні, що її музика не сприймається звично попсовою.

Відомо, що український артист, який співає в Україні українською мовою, має чимало проблем, а Ірина раптом «чомусь» виступає в ролі продюсера: записує і популяризує на музичному ринку творчість кобзаря Василя Жданкіна.

При тому Іра є нетиповою не тільки в музиці, а й у суспільно-політичному житті: вона не за «біло-синіх» і не за «помаранчевих», вона — за українське. Восени 2004 року, коли в суспільстві назрівали певні події, Шинкарук робить геть-чисто некомерційний крок (на погляд попсовиків) — розпочинає трудомісткий акапельний проект «Глибокий колодязь», на який витрачає два з половиною роки життя. Співачка вирішила «зібрати українські землі» у свій спосіб: у сакральних, легендарних і незвичайних місцях України — у музеях, храмах, палацах, на великих підприємствах, у горах, печерах — Ірина акапельно заспівала народні солоспіви, й дивовижно різна аура, атмосфера, настрій, акустика й енергетика тих місць проймала ті пісні. Нічого подібного, здається, ніхто в світі ще не робив. На диску має залишитися приблизно 40 пісень, кожне місце запису буде представлено 1–3 творами, серед яких є колискові, купальські, весільні, веснянки, «Туман яром», «Ой глибокий колодязю», колядки «Що це за предиво» тощо.

Є ще намір випустити мультимедійний диск, на якому буде поданий абсолютно весь накопичений музичний матеріал, що дасть можливість послухати записи однієї й тієї самої пісні, зроблені в різних місцях, і порівняти, чим вони відрізняються. Обов’язковий «супровід» — фотоматеріали й історична довідка про місце запису. А згодом, можливо, з’явиться ще й збірочка з розповідями про всі ті неординарні історії і випадки, які супроводжували музичні експедиції.

Спілкуючись з Іриною Шинкарук (не вперше мене дивує її природна сонячність-усміхненість, у якій — як на дні криниці — мерехтить сум прозрінь), я намагався розгадати природу її «нетиповості» і дійшов висновку: вона просто чесно робить свою справу, чесно говорить і думає. І це — єдиний рецепт творчого довголіття.

— Людина, як коштовний кришталь має свої грані, і кожна з них несе певну інформацію. Тож спробуймо цей кришталь на ім’я Ірина Шинкарук роздивитися у сонячному промінні.

— Граней, дійсно, чимало. Якщо говорити про творчість, то пріоритетними напрямами залишаються популярна музика, поезія, акапельний спів, котрі між собою переплітаються. На сьогодні найважливішою для мене «гранню», напевно, є акапельний солоспів. Народна пісня — це та дивовижна стихія, у яку чим глибше пірнаєш, тим цікавіше стає, — так, напевно, відбувається у дайверів, що роздивляються океан. А коли знаходиш пісні, яким понад тисячу років, і розумієш, що вони створені ще до появи християнства на цій слов’янській землі, то стає навіть моторошно, мурашки біжать по тілу: скільки ж поколінь співали ці пісні, яку величезну об’єднувальну силу й енергію вони несуть!

— І що конкретно сподвигло Вас на такий шалено складний проект?

— У 2004 році я поїхала в Кременець, поет і композитор Олександр Смик познайомив з навколишніми місцями, повіз в Почаїв, потім ми піднялися на Божу гору (де Божа Матір залишила слід стопи). Коли я спустилася з гори, то вже напевно знала, яким має бути акапельний диск.

Я давно мріяла зробити альбом солоспівів і тому неодноразово пробувала записувати пісні в різних студіях: у себе (мій звукорежисер і саундпродюсер Олександр Потьомкін навіть збудував спеціальну скляну будку), у друзів, на Українському радіо. І щоразу у звучанні чогось не вистачало, я вагалася-сумнівалась: мовляв, диск з годиною акапельного співу буде нудним і не цікавим. Та коли піднялася на Божу гору, зрозуміла: українські народні пісні потрібно записувати в різних куточках України — в місцях, що цікаві історично, енергетично й акустично.

Розпочали 20-го листопада 2004 року саме на Божій горі, коли вже лежав сніг. Згодом відбулось чимало інших поїздок, зроблено величезну кількість записів.

— Де саме Ви записували?

— У соборі святої Катерини в Херсоні, у Києві — в храмі Життєдайного джерела ікони Рязанської Божої Матері, у Музеї Волинської ікони в Луцьку, де перебуває на реставрації образ Холмської Божої Матері (про неї є багато переказів, легенд, є свідчення, що вона нібито написана святим Лукою і завезена на територію слов’янського світу приблизно в десятому столітті в період хрещення Русі), а ще — на Дніпрогесі в Запоріжжі прямо всередині греблі в технічній шахті. Писала в соляній шахті в Соледарі (Артемівській район на Донеччині), там колись сіль підривали, тепер її ріжуть, у величезній порожнині кілька років тому навіть польоти на повітряних кулях влаштовували — уявляєте собі масштаби? Коли ми запитали: «На скільки років вистачить солі?», нам відповіли: «Праворуч від вас сіль залягає на два кілометри, ліворуч — на чотири, поза спиною — на п’ятнадцять, а вперед — на сто п’ятдесят кілометрів, вгору — на двісті вісімдесят метрів. Отже, якщо ви хвилюєтеся, чи вистачить солі вашим онукам і правнукам, можемо заспокоїти, що за 115 років видобутку солі тут її вийняли аж півтора відсотка». Коли усвідомлюєш такі речі, то мимоволі проймаєшся гордістю. Записи відбувалися в Києві на заводі «Авіант» в десятому цеху площею у два з половиною гектари, де остаточно збирають літаки. «Писалися» на великому ремонтно-танковому заводі в містечку Новогуйвинськ біля Житомира, в Одеському оперному театрі (там досі триває реконструкція), у Каневі — на ГЕС і в Музеї Тараса Шевченка. Записували у винних підвалах Масандри, де зберігають найдавніші вина, які взагалі є в колекціях України: були й в Криму на плато Карабі-Яйла — у величезній печері Карані-Коба, яка може вмістити багатоповерховий будинок, туди ми попередньо їздили зі спелеологами, аби з’ясувати, чи придатна вона для співу (для туристів печера закрита). До речі, плато Карабі-Яйла — це сто двадцять квадратних кілометрів гранітів, і уявіть: все горить півоніями яскраво-бордового кольору! Ці гірські квіти мають надзвичайно ніжні й тендітні пелюстки — супертонкий дивовижний атлас, котрий, як у тюльпанчиків, складається тільки в одне коло…

Звісно, в Україні є чимало важливих і цікавих місць, але коли там проводиш акустичне тестування, то далеко не всі вони підходять. Мені, приміром, говорили: «А чому знаменитий грот Шаляпіна в Новому Світі оминули?» Він справді красивий, гарний для екскурсій, але для запису не підходить: весь звук іде в море. Цей грот — хороше місце для відпочинку; я не сумніваюся, що за часів Шаляпіна там дійсно співали, тим паче, що неподалік були винні підвали князя Голіцина, з’їжджалася знать, творчі люди влаштовували концерти, але це скоріш якийсь побутово-світський «момент», тоді як говорити про якусь унікальність акустики гроту не можна.

У Кремінці я записувалася в Козацькій церкві і на П’ятницькому цвинтарі, що датовані кінцем шістнадцятого сторіччя. Там стоять кам’яні козацькі хрести і п’ять кам’яних бандур на могилах кобзарів — козаків-характерників. Я визначила три пісні, які можна заспівати в такому сакральному місці. Було холодно, мінус вісім, море снігу. Я співаю — прилітає якась пташка, зацвірінькала. Тільки-но закінчився запис, вона собі полетіла. Я міркую спонтанно: запишу ще колядку «Що то за предиво». І тільки почала співати, мікрофон почав «їхати» донизу — і «з’їхав». Я зупинилась посередині пісні, попросила вибачення за те, що заспівала колядку: нехай навіть на славу Бога і про його народження, але на кладовищі. Ми забрали все устаткування і поїхали.

— А чи вартувало взагалі співати на кладовищі?

— Всі ми знаємо, що на кладовищах навіть відспівують спеціально. Я ж свідомо відібрали три пісні, які б звучали шаною біля кобзарських могил. Це не було кощунством, важливо з чим ти йдеш, який є твій внутрішній стан, що хочеш дати і отримати. В підсумку ти отримуєш певні глибинні прозріння.

— Тому і виникла така назва проекту – «Глибокий колодязь»?

— Спочатку я цю назву взяла як робочу, вона пішла від української народної пісні «Ой глибокий колодязю», у яку я закохалася в дитинстві, почувши у виконанні своєї хрещеної мами Ніни Матвієнко. Потім я подумала, що недарма ця назва з’явилася одразу, тому що народні пісні — це величезна глибина, той колодязь, з якого можна черпати і тамувати духовну спрагу. Сьогодні дуже багато говорять про воду й інформацію, яку вона несе, так само творчий колодязь несе силу-силенну інформації, своєрідні коди, які передаються від покоління до покоління. Я згадую одного поважного генерала. Під час солоспіву в нього раптом сльози набігли на очі, йому навіть незручно стало, він не міг збагнути, що з ним відбулося за кілька секунд.

— А як природа реагувала на Ваш спів?

— У підвалах Масандри почало щось дзвеніти, я навіть злякалась, запитую в звукорежисера: «Що сталось?» А він: «Не хвилюйся, це цвіркун. Напевно, стривожився, що ти співом зазіхаєш на його територію». Але працівники ніколи не чули цвіркуна в підвалах: «У нас живе цвіркун? Оце дивина». На заводі «Авіант» до місця запису збіглося зо штук п’ять котів. Вони обнюхали всю апаратуру, походили навколо мікрофонів, все обдивились, перевірили, а потім всілися під шасі «Русланчика» і тихесенько слухали, жодного разу не нявкнули. А ще в цеху якийсь зяблик заспівав. У Каневі в середині травня ми виїжджали в дивовижну місцину — «Княжа криничка», де є криниця, поруч біжить ручай, видно, що колись була досить велика річка, бо великий яр-русло залишився, там дуже високі дерева. Ми мали наміри записати кілька пісень у супроводі солов’їв, але «відгукувалось» величезне скупчення різних птахів, навіть зозуля почала кувати… Для альбому ми вибрали той варіант пісні «На кладочці стояла», де якраз зозуля кує.

— Напевно, несподіванок було чимало?

— Авжеж, іноді вони мали загадково-містичний характер. Навіть старт проекту на Божій горі цим «відзначився». Ми розчистили від снігу галявину, розставили апаратуру (свою й орендовану). Тиша — надзвичайна, ні душі… Крони дерев переплелися вгорі своєрідним склепінням. Я починаю співати, і виникає відчуття, що хрустить сніг і хтось ходить поруч. Я озираюся, бачу: звукорежисер у навушниках теж починає оглядатися. Ми спочатку навіть думали, що це наш водій або адміністратор десь ходять. Ні. Але весь час поки я співала — ми чули цей шелест-ходіння. Нас не полишало відчуття чиєїсь присутності.

Після запису ми приїхали в Кременець і… не змогли «витягнути» з комп’ютера добуток. Ще й з’ясувалось: згоріла половина апаратури. Засмутилися страшенно, потім Олександр Потьомкін каже: «Іро, все правильно: не можна за велику справу братися з таким технічним оснащенням. Не можна їхати на бал у старій сукні на старій шкапі».

І перед нами постало питання: треба купувати студію, яка б могла писати-накопичувати матеріал в будь-яких місцях, де нема електрики. І ми швидко придбали апаратуру, і теж не без допомоги Господа Бога: нам не вистачало певної суми, та якимсь дивним чином ніби з неба впала людина, яка допомогла й зникла, я певний час навіть не могла знайти цього добродійника, щоб просто сказати: «Дякую».

— Ви, напевно, постійно запитували себе: «А нащо я все це роблю? Для кого я це роблю?»

— Коли до мене прийшла ідея створити акапельний альбом і я уявила обсяг і складнощі роботи, мені стало навіть страшнувато. У підсумку весь проект ми втілили власним коштом, кожна поїздка потребувала чималих витрат, і це теж було приводом ще раз себе запитати: «Нащо ти це робиш?». Але я отримувала відповідь прямо на місці запису: бачила, як змінюються люди, як їм це потрібно, діставала підтвердження того, що ми чинимо правильно. Люди, які спочатку не розуміли, що ми затіяли, навіщо прийшли на їхнє робоче місце, поступово розкривалися, ставали щирими друзями-помічниками.

Поїздивши рясно по Україні з гастролями, я збагнула, що слухачі на концертах налаштовуються на твій певний життєвий ритм, на твою енергію, вони готуються до тебе, тобто в залі люди стають не такими, якими є зазвичай у житті, а дещо зміненими — піднесеними, готовими до відпочинку-розваги. Коли ж ми опинялися у звичному для людини середовищі, у якому людина перебуває у власному ритмі й енергетиці, і щось робили разом, то тільки тоді ми могли її пізнати.

Лишень тепер після двох з половиною років творчих експедицій по всіх куточках країни, я можу сказати, що знаю Україну.

…На пам’ять приходить ще один «аргумент». Художник Анатолій Буртовий подарував мені картину, яку він написав під враженням акапельного альбому, і перед тим ще одну картину подарував під враженням інших моїх пісень, — отже, існує своєрідний енергетичний обмін: співачка заспівала – художник намалював, а потім я зовсім інакше заспівала завдяки цій картині.

Окрім того, що відбувався запис мого альбому, я ще проводила майстер-класи, а Олександр Потьомкін записав кілька компакт-дисків місцевих творчих колективів. Наприклад, в Житомирі ми записали дитячий хор «Глорія». В Кременці взагалі зібрали творчі колективи міста і провели майстер-класи і записи.

— Тобто використали свою апаратуру звукозапису ще й благодійно?

— Якщо тобі Бог дає, то і ти мусиш робити відповідно. Хоча спершу реакція людей була недовірлива: «Ви нас записуєте? А нащо ви це робите? А де ви це будете використовувати?» Я кажу: «Ми ніде не будемо використовувати. Запишемо і віддаємо вам. В усякому разі у вас буде можливість хоча би почути себе збоку і попрацювати з одним з кращих звукорежисерів України. Тим паче такої безкоштовної можливості вам ніхто не подарує, це тільки ми такі дивні». І вони це добре усвідомили, навіть уже близько дванадцятої ночі Сашка не відпускали: «А давайте ще і ще запишемо». Коли в Кременці Волинський ліцей-гімназія святкував свій 200-річний ювілей і приїхало чимало гостей, в тому числі представників з Польщі, то той набуток був як знахідка, вони випустили ювілейний компакт-диск «Волинські Афіни» з тих записів, які ми зробили.

Ще додам такий штрих. Поет і музикант Олександр Смик в Кременці має приватний будинок творчості «Потік Ірва», де він проводить пленери і симпозіуми для художників, скульпторів, фотографів, музикантів. Я там записала навіть кілька альбомів. В Києві атмосфера постійної біганини, а коли ти пишеш не 1-2 пісні, а 10-15, то потрібен певний душевний стан, в який ти увійшов і плідно працюєш. Крім себе, ми записали Олександра Смика, тріо бандуристок «Лелія», дует у складі Ольги Біркової та Аркадія Пономаренка і юного бандуриста Тимофія Старенкова.

— Яким конкретно є наповнення проекту «Глибокий колодязь»?

— Його складає велика кількість українських народних пісень, які здебільшого не є загально популярними, вони, радше, рідкісні. Наприклад, там є надзвичайно старовинна колядка «Поміж трьома дорогами « В ній навіть є два тексти – давній (язичницький) і наближений до наших днів (християнський), Цю колядку, до речі, мені подарував Василь Жданкін.

— Скажіть кілька слів за Василя Жданкіна?

— Це кобзар, якого один раз почуєш — запам’ятаєш на все життя. Він виборов гран-прі першого фестивалю «Червона Рута», останні десять років публічно не виступав, взяв своєрідний духовний піст, здебільшого співає в монастирях. З ним я робила спільні виїзди в дитячі будинки. Жданкін вже став постаттю легендарною, має унікальний голос, це, так би мовити, український Шаляпін наших днів. У Кремінці ми разом з Олександром Смиком примудрились вмовити його записати альбом. Олександр Потьомкін виступив у ролі звукорежисера, я — в ролі продюсера, а компанія «Атлантік рекордс» випустила диск, який називається «Одкровення». Чесно кажучи, я цим дуже пишаюся, тому що пісні Жданкіна – це золота скарбниця українського солоспіву.

Повертаючись до «Глибокого колодязя», відзначу, що у ньому є пісні, які я сама віднайшла у фольклорних вилазках. Чимало незнаних мною пісень я записала в селі Чапаївка Таращанського району на Київщині. Там живуть чудові жіночки: Надія Антипова і Ярина Ходак, котрі подарували мені рідкісні пісенні коштовності. Викликає великий подив, скільки вони тримають в пам’яті мелодій і слів. Багато записів з власної колекції подарував мій хрещений батько режисер Василь Вовкун. Ніна Матвієнко поділилась.

— З усього виходить, що Ви створили щось абсолютно нове, несподіване. Напевно в Україні таких проектів ще не було?

— Я думаю, не тільки в Україні. Тому то, роблячи крок за кроком, ми всі матеріали здавали в агенцію з авторських прав, патентували, дійсно такого ще ніхто не робив. Ідея автентична, оригінальна. Я спочатку емоційно кинулася розповідати про це, бо ним живеш-переживаєш, а потім зрозуміла: доки не зробиш, мовчи, тому що «перехоплювачів» вистачає.

— Скажіть, де Вас скоро можна буде почути і побачити?

— Я планую зробити своєрідний тур по Україні, причому не тільки по великих містах, мене більше цікавлять районні центри і невеличкі містечка. Я розумію, що ми своєю ініціативою певною мірою підміняємо державу, але Україна це не тільки міста-мільйонники, більша частина населення країни живе у маленькі містечках, і коли увага до людей приходить туди тільки під час якихось передвиборчих програм, від того сумно стає, після концертів можна почути: «О, це німці були, тепер ви нарешті приїхали». З компанією «Івент агентство рубікон», ми розробили соціально спрямований проект, що має робочу назву «Жіноча душа України». Сподіваюсь, що скоро цей тур здійсниться, до речі до цієї справи долучились співачка Віталіна, команда КВК «Дівчата з Житомиру».

— Вельми збитковими є для українських артистів концерти в Національному палаці культури «Україна». Ваше ставлення до цього?

— Справді, ці концерти дуже затратні, тому що оренда палацу, інші фінансові умови є фактично кабальними. Їх поставила і зафіксувала держава, це я знаю особисто зі слів генерального директора ПК Миколи Петровича Мозгового; щоб там артист не аргументував, щоб там не хотів зробити, він змушений платити шалені гроші. Я і на собі це добре відчуваю, раніше я набагато частіше виступала в палаці «Україна». Звісно, виникає чимало запитань. Чому тоді Палац має статус національного (тобто для українців і для України)? Чому це палац культури, якщо він обдирає культуру як липку? Адже є речі, які мають проходити при підтримці палацу, тобто держави. Згадую концерт пам’яті Назарія Яремчука, я вже давно не бачила музичного дійства в такій мірі наповненого артистами і такої кількості людей в залі. Уявіть, концерт йшов з сьомої вечора до пів на першу ночі, і в залі залишалися люди, не зважаючи на те, що вже метро не ходило. Сцена була зменшена вдвічі для того, щоб доставити сім чи дев’ять додаткових рядів для глядачів. Артистам жодного запрошення не дали для родичів і знайомих.

— Отже, свята справа – ювілей чи вечір пам’яті. Вас не ображає, що такі фінансові умови виставляє держава рідному українському артистові?

— Мене взагалі багато що дратує, але я не уявляю, як я можу змінити цю ситуацію і ці умови. Це скоріше запитання до нардепів від культури: до Володимира Цибулька, Руслани Лижичко, Ольги Герасим’юк… Є культура і є шоу-бізнес. А у нас ці поняття почали повністю змішувати і культуру ставити в умови шоу-бізнесу, а це не припустимо, тому що шоу-бізнес – це бізнес в сфері шоу, а культура конденсує в собі вічні людські цінності, культура не може бути бізнесом, не може бути прибутковою, тому що культура – це прибуток абсолютно іншого ґатунку.

— Цю очевидність не розуміють чиновники, можновладці, і отруєні «дешевою юшкою» обивателі.

— Я думаю, що пересічний глядач якраз починає розуміти згубу «дешевої юшки», він втомлюється від неї. Певні процеси відбуваються і в артистичному середовищі. Популярна музика, представником якої я теж є, ховає в собі гру, вона, якщо роздивлятися її під певним кутом, є первісно брехливою. Рок-музика завжди уособлювала чесність, гостроту, принциповість, актуальність, опозиційність (як і бардівська пісня). Так само культура – це є щось абсолютно щире, відверте, високоякісне, вона не окозамилювальна, вона розповідає про те, що є насправді і що турбує людину. Але дивіться, рок у нас як такий уже майже не існує, він став спопсований, комерційний і, як це не дивно, популярна музика стала більш чесною порівняно з ним.

В шоу-бізнесі правлять бал гроші, гроші, гроші, для широкої публіки куховарять ефектний «продукт», сьогодні вона його їсть, а завтра – ні, і той «продукт» викидають на смітник. Культура – це абсолютно інше. І люди починають якщо не розуміти це, то відчувати. Виникає потреба в справжньому. Коли ми починаємо хворіти, то думаємо: «Якось переходжу, обійдеться…». А коли ти дійсно хворий, то починаєш приймати серйозні ліки.

— І тому держава має вкладати в культуру гроші. І підтримувати такі проекти, за який взялися Ви.

— На жаль, державники цього не роблять. Хоча я ще сподіваюсь, стукаю у двері, може, відкриють. Але деякі двері зачинені наглухо.

Чимало часу я витрачаю на марудну писанину. Я страшенно не люблю писати офіційні листи, але змушена цьому. Я емоційно дуже погано себе почуваю, коли знаю, що мені треба йти на офіційний прийом. От, наприклад, я нещодавно спілкувалася з працівником Міністерства сім’ї, молоді і спорту, розповіла про свій проект «Глибокий колодязь». Вона зацікавилася цим проектом, пообіцяла подумати, яким чином держава зможе взяти участь у цьому. Вчора я приїжджаю в Міністерство, а людину вже звільнили. Для справи це був загублений час. Шкода.

Але попри все
«Я там, де друзі і родина,
А з ними всі місця святі,
Я там, де слово «Батьківщина»
Не промовляють в суєті».

Ці слова Олександра Смика стали своєрідним епіграфом до мого акапельного проекту, моїм життєвим кредо.

Володимир КОСКІН
06.04.2007
Портал українця (vox.com.ua)

Нарешті настав час, коли українці почали цікавитися українським. Тому вже не можна сказати, що Ірина Шинкарук за кордоном популярніша, ніж удома… Бо сама Ірина Шинкарук – це вся Україна в одній людині. Причому в хорошій…

Так, вона хороша. По-справжньому. Якби мас-медіа її лаяли, це привертало б увагу. Але вже багато років її просто нема за що лаяти. Тому дешева популярність, вирощена на скандалах, їй не загрожує. У неї популярність дорога.

Ірино, ти звикла, що всі хоч краєм вуха, та чули про тебе. А якби отак з’явилася перед тобою людина, яка сном-духом не відає про твоє існування і запитала: «Хто ти, Ірино Шинкарук?»…

Співачка, яка вміє співати. Можливо, часом і на сцені, і в житті надто відверта. Це якщо говорити як про людину. А якщо говорити про те, що було раніше, різні досягнення, то це величезний архів (десять папок), який можна передивлятися… На сцену вийшла ще у дитинстві. Тато, на той час досить відомий і активно діючий бард, років з 3-4 брав мене з собою на концерти. З семи років я вже почала співати, а в 10 почалася моя кар’єра – я виграла перший конкурс місцевого значення. Року з 91-го хтось мене почув, побачив, і почалися якісь ворушіння навколо мене.

Я надзвичайно працьовита, але водночас напрочуд лінива, і мене треба підштовхувати до якихось моментів. Якщо вже я щось почала, то вмру, кістьми ляжу, але зроблю. Хоча мене можна обламати. Якщо я загорілася чимось, проте момент невдалий абощо, то можу перегоріти. Проте якщо хтось мене підтримає у тих ідеях, які ще жевріють, то я так само можу і розгорітися. Скажімо, коли ми випустили новий альбом і водночас мою поетичну збірку, я страшенно хотіла робити презентацію. Я бігала, шукала, трясла, але ж зі спонсорами складно працювати, і я дитина творча, мені говорити про якісь гроші, якісь організації – жах просто! А мій саунд-продюсер дуже спокійно до того всього ставився: «А навіщо це все? Воно невчасно, зараз всіх хвилюють якісь політичні моменти,» – хоча це було ще влітку. Я кажу: «Ну розумієш, ми зробили – я вважаю – хороші речі. Треба про них заявити!» – «Я тобі взагалі допомагати не буду…», а я все одно кручусь…Врешті-решт я його вже запалила, і буквально за кілька днів усе вийшло.

Отже, він – голос розуму, а ти – голос серця?

Ми час від часу міняємось. Він така людина… Це був його рік (він Мавпа за гороскопом), він може насправді побути мавпою, і тоді це вже навіть не голос серця, а голос якихось таких емоцій… Він колишній рокер – хоча ні, рокери колишніми не бувають, він рокер у душі. Якщо ти пам’ятаєш рок-клуби 90-х, то це були суперзірки, група називалася «Перон», а Олександр Потьомкін був лідером цього гурту.

Як ти назвеш напрямок, в якому наразі працюєш?

(Зітхає) Зараз це звичайна попса з домішком якихось позивів до року, оскільки я все-таки співпрацюю з рок-музикантами… Я починала з пісень дуже серйозних, заснованих на дохристиянських традиціях – такі собі варіації на тему язичництва, досить багато співала акапельно… Я хочу видати цілий акапельний альбом, ми вже пісень 10 записали, але потім поговорили з моєю хрещеною матір’ю Ніною Матвієнко – ми з нею радимося, співаємо часом – і вона каже: «Знаєш, я вже майже перестала акапельно співати, мені вже хочеться ще щось таке зробити, щоб вийшло щось незвичайне.» – «А що саме?» – «Ну не знаю… Саша, зроби таке аранжування, щоб я зі стільчика злетіла!»

Можливо, буде конгломерат акапельних пісень в обробці такій… жорсткій. Матеріал є, я почала його робити, Потьомкін каже: «Ну, це знову неформат усіх неформатів!» А я страшенно не люблю слово «формат», бо це таке прокрустове ложе…

Хто тобі допомагає з репертуаром? Як правило, це або чоловіки, або татусі…

Ну, з татусем я починала, працювала дуже довго, і був досить складний момент, коли відбувся розрив…

На ґрунті чого?

На ґрунті того, що ми переросли одне одного в творчому тандемі. Йому потрібно було займатися далі своєю сольною кар’єрою, і мені слід було відійти від батька, щоб рухатися далі і розвиватися. Для того, щоб самій змінюватися, потрібно змінювати коло тих, хто з тобою працює – аранжувальників, поетів, композиторів… То був тяжкий період і для нього, і для мене. Навіть зараз під час прем’єри якоїсь моєї пісні він може просто вийти з залу, щоб першу реакцію йому хтось інший сказав. А коли вже скажуть: «Слухай, класно!», він: «То це ж моя дочка!»

Отже, перестав тобі допомагати тато, і хто його змінив?

Я два роки робила щось сама, шукала якісь пісні, намагалася… В принципі я знала, з ким хочу працювати, але не могла на фінансовому плані. Не могла сказати: залишай свою групу, бо не мала змоги платити зарплату… Минуло два роки, і так склалося, що ми познайомилися з Олександром Потьомкіним. На початку 97-го ми приїхали писати альбом, записали 9 пісень. Це був перший звукорежисер, який мене записував – і батько вийшов зі студії. Потім він сказав: «Знаєш, мені нема що додати». Він настільки вживається в цю роботу, він пише разом з нами, а не просто сидить і крутить незрозуміло що. І після того що б я з ким не робила – я завжди порівнювала з тим, що робив Сашко. І так сталося – у 2002 році ми почали працювати разом. І на нашому рахунку альбом.

А на чиєму рахунку квартира, в якій ти живеш?

О-о-о… Я виграла фестиваль «Ялта-97», одержала премію (правда, потім з’ясувалося, що у нас із премії нічогенький податок знімають), але це був початок. Потім у 99-му фестиваль був – втім, за цей час я ще кілька фестивалів виграла: фестиваль «Мелодія» у Львові, потім був конкурс імені Івасюка, і за два тижні після конкурсу я поїхала до Сполучених Штатів…

…«косити капусту»…

Так, заробляти гроші на квартиру. Заробили трохи з батьком, повернулися – і бачиш, це мій здобуток, зароблений кров’ю і потом.

То тут усе зроблено твоїми руками?

Звичайно, але не тільки моїми, батьки мені допомагали – і грошима частково, й ідеями: де замовляти… Так, ці меблі, я сама вигадувала щось, малювала, писала… З мамою і з братом.

Ви робили великий ремонт? Стіни ламала?

Та просто тут були три балкони. Ми зробили кілька закапелків таких цікавих…

Звичайно, спочатку одержали всі необхідні дозволи. Але якби ми самі ламали стіни, це було б довго й нудно. На щастя, у той день, на який планувалася стіноламальна акція, у двір приїхала машина, яка довбає асфальт. Ми їх попросили допомогти – і за п’ять хвилин усе було скінчено!

Але, маючи таку затишну квартиру, ти нечасто буваєш вдома, оскільки, як і всі артисти, ведеш кочовий спосіб життя.

Аякже! Коли під час навчання у мене була сесія і я нікуди не могла поїхати, відмовлялася від якихось концертів… було відчуття, що я задихаюся, мені перекрили повітря, все!

На 25 років я собі купила авто. Я його вибирала, либонь, років три. Щотижня їздила на авторинок, дивилася… Бо в різних поїздках із цими автобусами дуже складно.

За ці кілька місяців, що я її купила, я вже наїздила одинадцять тисяч кілометрів! Я отримую задоволення від того, що сиджу за кермом.

Це ще один прояв твоєї самостійності!

В принципі, якщо говорити про квартиру, то це спільні зусилля всієї родини. Авто ж – моя перша справжня покупка, вистраждана.

Коли я приїхала на машині за день до свого дня народження (а про неї ніхто не знав), тато такий задоволений (а ми з ним страшенно схожі зовні), каже: «От тепер я точно знаю, що ти моя дочка!» Він телефонував потім в одну компанію, з якою ми працюємо, каже: «Петю, ти знаєш, що моя Ірка машину купила?» А той каже: «Знаю, вона в мене гроші позичила…» Він до мене приходить: «Іро, я тебе прошу, скажи мені: скільки ж ти позичила, якщо ти вже у Петра позичала?!» Я кажу: «Це не ваша справа. Мені потрібна машина, я тоді стаю мобільнішою, більше встигатиму».

А як ти ведеш домашнє господарство?

З перемінним успіхом: часом веду, а часом не веду… Я живу з братом. В принципі, дорослий чоловік, 21 рік. Якщо потрібно, він може виручити у будь-якій ситуації, але якщо є настрій, я щось готую. В мене немає когось, хто б приходив, прибирав тощо. Іноді приїжджає мама – і починається: давайте тут таке зробимо, а там таке. А мені вже не до того зараз, я пишу щось, але… ну добре, давайте зробимо.

Отже, побут тебе не дістає і творити не заважає.

Та в мене ще не такі великі території, щоб він мене особливо діставав. Хоча іноді як почну генеральне прибирання – тільки ховайся! Але постійно – ні…

А які у тебе стосунки з сусідами?

Нормальні, частково тому, що я багатьох не знаю.

Але вони ж тебе знають? Знають, що ти насправді зірка…

Я колись подивилася у словник, що таке зірка, і з’ясувала, що «зірка – це велике скупчення газів, яке загоряється саме собою». Мене якось запитали: «Ти зірка?» Я кажу: «Та ні, я не зірка, я планета, яка просто хоче дарувати життя». У мене були навіть такі ситуації… Сусідка – тьотя Ліда, така доросла жінка, ще як тільки я вселилася, ремонт не зробила, спала на одному матраці… о, тоді у квартирі були тільки телевізор, магнітофон, відеомагнітофон, телефон, матрац і фортепіано – все, навіть журнальний столик я позичала у сусідів.

Предмет першої необхідності – фортепіано…

Так! Хоча я сама на ньому майже не граю… Але його залишили попередні мешканці. Я швидше голосом щось там собі видумую. Я не замахуюсь на те, що сказати, що граю на якомусь інструменті. Щось там бринькаю…

Отже, про сусідку. Ми влітку працювали з таким режисером Василем Вовкуном, він робив шоу «Золоті ворота тисячоліть», і в блоці «Язичництво» я брала участь: якісь репетиції, я з ранку до ночі сиділа на цій виставі, прибігаю, а вона вже слухає, чи не їде ліфт: «Ой, доця, ти ж там, напевне, і їсти собі не встигнеш приготувати!» – «Та ні, тьоть Лід, все нормально…» – «Одну секундочку!» І вже несе тарілку з картоплею, помідоркою, якоюсь котлеткою… І тоді я зрозуміла: така в мене гарна сусідка, що що б не сталося – не пропаду.

Розкажи детальніше про новий альбом. Хто над ним чаклував…

Чаклували ми над ним два роки.

Як Майкл Джексон…

Хотілося зробити зовсім новий репертуар, по-новому мене представити. Я ж раніше співала серйозні пісні, вмирала постійно на сцені – то від імені дружини, яка втратила чоловіка, то від імені матері… І я зрозуміла, що я вже 10 років на сцені. Але ж я вийшла зовсім манюнькою, а мене сприймають як таку зрілу жінку років під сорок – через репертуар, тим більше що я люблю внизу співати. І я зрозуміла: треба робити якісь веселі пісні. Ми вирішили, як каже Поплавський, «викликати шок і повне несприйняття»…

Шок був. І у батька, і у мами, і у людей, які сприймали мене певним чином… Але я зламала якісь стереотипи. Стало зрозуміло, що я можу бути різною. І пожартувати, походити на голові, і в той же час виказати себе як драматичну актрису. Більшість пісень Потьомкін і написав, і аранжував. Ми працювали з такими авторами, як Євгенія Чуприна, – це молода весела дівчина, член Спілок письменників і України, і Росії, любить вигадати різні скандальні штучки.

Скандал якось із тобою не асоціюється…

Зі мною – ні, з нею. От я і вирішила, що «у мене настільки бездоганна репутація, що мене вже давно слід скомпрометувати». Я просто пожартувала. Насправді сама Женя надзвичайно щира, відверта людина, але любить всілякі приколи, а ці приколи всі по-різному сприймають.

Хто підбирає тобі авторів?

Душа, напевне… Серце. Сподобалося – взяла, не сподобалося – відклала. Буває таке, що щось подобається, а відчуваєш: невчасно, не варто ще. Я й сама пробую щось там писати. Є пісня, до якої ми робили аранжування вже разів чотири, і вона мені подобається, але кінцевим результатом я не задоволена. Відклали… Пройшов якийсь час, знов до неї повертаєшся – ні, щось не те…

Деякі аранжування робив Микола Павлов, є пісня, написана Олександром Войтком – вінницький музикант, сліпий… ні, незрячий, але ця людина бачить душею. Він, до речі, теж лауреат «Червоної рути-93», тільки в номінації «Авторська пісня», а ми з Сашком Пономарьовим розділили тоді першу премію. Познайомилися з Войтком і дружимо вже… Боже, дванадцять років!

Мій друг – і в творчості, і в житті – Олександр Смик, ми з ним написали 5 пісень, у цей альбом одна ввійшла, одна ще в роботі навіть. Ми поїхали до нього, він людина така активна, емоційна, творча, лідер партії зелених у Рівному. Не знаю, чи це треба для інтерв’ю, але нещодавно йому зробили операцію. Він продав хату у Рівному і купив у Кременці, прямо на горі, причому буквально за сто метрів від будинку – П’ятницьке кладовище 16-го ст, козацьке, там поховані кобзарі, і біля могил лежать кам’яні бандури. Містечко невеличке, але там 26 церков. Він нас запрошував поїхати подивитися на його нове обійстя, тим паче що планує зробити там будинок творчості для художників, скульпторів, письменників – місце, на якому приходило б натхнення. Місце дійсно дуже гарне: де не ступи, там історія…

І ми влаштували собі творчу сесію. Біля будинку, на подвір’ї, дуже багато роботи. Я там разом з Потьомкіним (Смику після операції працювати не можна) пахали на вулиці з ранку до ночі. Смикова дружина Лідія показала нам, що де, і займалася своїм. Потім її питають: «А що, правда, що Шинкарук у вас у гостях була?» – «Правда.» – «І що, правда, що вона на подвір’ї працювала?» – «Правда.» – «То кажуть же, що вона нічого робить не вміє!» – «Людоньки, та вона така сама, як і ви…»

Цей альбом – результат суворого дотримання продюсерського задуму?

Ой, він концептуальний тим, що там надзвичайно різні пісні.. хоча якщо просто слухати, начебто цілісний. Але його потрібно було видати хоча б для того, щоб звільнити місце для нових ідей.

Чому ж ти не завойовуєш телепростір? Чому ми не бачимо дорогих кліпів…

Я б не сказала, що вони в мене дешеві, але їх не так багато.

Чому?

Тому, що вони не дешеві. Ми говоримо про шоу-бізнес, але я там однією ногою тільки стою. Я представник більше культури української, ніж шоу-бізнесу. Шоу-бізнес – це велика частина обгортки, власне шоу і бізнесу. А музика стоїть трошки далі… Не можу сказати, що я не хочу бути в шоу-бізнесі. Але деякі його моменти мене дратують. Той самий формат… Мене обурює, що ми в своїй державі самі собі «не формат»…

Колись так просто гнали в шию – звучав надійний, крепкий мат.

Тепер вам дивляться у вічі і кажуть чемно: «Не формат…»

Але вважається, що якраз ти вмієш гарно подати якісну річ.

Все одно для цього потрібні великі вкладення грошей. А я, як було сказано вище, людина творча, мені потрібен продюсер, людина, яка б уміла продавати, тому що зараз час людей, які вміють продати – якісний, неякісний товар…

Мої пісні – товар якісний. Від привабливої обгортки він тільки виграє, хоча і без обгортки воно смакує не менше. Але продюсери не поспішають пропонувати мені свої послуги: по-перше, в мене 10 років сцени, багато досягнень, багато речей, які створили якийсь стереотип сприйняття мене. По-друге, мені не можна диктувати, зі мною треба співпрацювати, прислухатися до моєї думки. Тому надзвичайно легко взяти людину, яку ніхто не знає, краще не талановиту, зробити щось із неї, заробити гроші, а через 2-3 роки викинути і взяти когось нового. А я на сцені змалку, і що б не трапилося, буду співати, писати щось, як я відчуваю…

Було у мене багато пропозицій…

…сумнівних…

Найперша пропозиція – десь 94-й чи 95-й рік, коли мені пропонували їхати в Москву працювати під крилом Кобзона. Але я подумала: куди я поїду? І що далі?

Мені пропонували різні контракти. Припустимо, 5 років не виходити заміж, не народжувати дітей – добре, але співати тільки те, що мені скажуть… я не погоджуся. Ніхто мені не буде диктувати, що треба робити, я завжди маю свою думку, свої відчуття. Хоча якщо мені сподобається ідея, я готова до якихось перевтілень, змін іміджу.

До речі про «не виходити заміж і не народжувати дітей»…

Напевне, ще час мій не прийшов! Немає такого сміливого чоловіка… Адже чоловіки сильних жінок побоюються: з нею ж треба бути ще сильнішим, ніж вона!..

Ти його чекаєш?

Ну, в мене є чоловік, якого я люблю, який любить мене, але одружуватися ми поки що не збираємося.

І давно ви не збираєтеся?

Ще не дуже…

Скільки би ти хотіла мати дітей?

Поки що не дуже уявляю… Мені надзвичайно було комфортно, приємно, що нас у родині було двоє – я і брат… я його мучила трохи, він мене так само, тому я теж хочу двох. Але якщо потім виникне бажання мати третю, четверту дитину, то це теж буде нормально.

Вважаєш, вони не завадять тобі співати?

Та вони співатимуть разом зі мною… Якщо ти хочеш дитину, мрієш, щоб вона народилася, то як вона може заважати? У мене є такий критерій щодо чоловіків, за яких би можна було вийти заміж: якщо я дивлюсь на чоловіка і хочу мати від нього дитину – це той, що треба. А якщо не хотіла б – то нащо він мені здався взагалі!..

Розмовляла Атанайя Та
13.01.2007
Інша Література (inlit.com.ua)

Коли їй було лише чотирнадцять, вона виборола перше місце в номінації «поп» на «Червоній Руті-93» у Донецьку. Тоді вона розділила перше місце з Олександром Пономарьовим. Тоді ж, у 1993-му завойовує Гран-Прі фестивалю «Білостоцькі мальви» (Польща) і певний час стажується як співачка у Варшавському театрі оперети. Але її найголовнішою перемогою став спеціальний приз « Fidof « на міжнародному фестивалю «Голос Азії», де пісня Олександра Ходорківського «Місячний оберіг» була визнана найкращим твором. Ідучи у фарватері модернізованої класичної естради, співачка видає альбом «П’ята пора року», «Крок до літа», «Я – наче птиця», «Іду до Вас». Безумовно, її розвитку максимально сприяв її батько – відомий діяч культури, бард, письменник і педагог Володимир Шинкарук. Гостя нашої редакції сьогодні – співачка Ірина Шинкарук.

Відомо, що останні два роки ти із своїм аранжувальником і музичним продюсером Олександром Потьомкіним безперервно працюєте над проектом, який не має аналогів ані в Україні, ані в світі. Ви записуєте народні акапельні пісні у найнесподіваніших місцях країни, які мають власну особливу акустику й енергетику. Розкажи про цей проект докладніше.

Ірина Шинкарук: – Коли ми реєстрували наш проект в Агенції з авторських прав, то дізналися, що дійсно чогось подібного у світі ще ніхто не робив. Ідея виникла кілька років тому під час відвідин Божої гори, яка знаходиться між Кременцем і Почаєвим. Божа гора – це місце справжнього паломництва, там, за легендою, була зафіксована з’ява Божої Матері. Це, справді місце з якоюсь дивовижною енергетикою. Справа в тому, що ідея зробити акапельний альбом існувала раніше, ми навіть пробували його записувати в різних студіях, але увесь час результат мене не влаштовував, оскільки «колір» звуку був однаковий. Тому цей проект ми відклали. І ось саме на Божій горі пережили внутрішнє осяяння. Саме там ми вирішили записувати мій голос в таких місцях, які мають своєрідну акустику, незвичну енергетику. Ми розуміли, що це – процес надзвичайно складний і дуже довгий. Але, як кажуть, очі бояться, а руки – роблять… Ми почали його робити і потроху втягнулися у цей процес розвідок, поїздок, роботи. За ці два роки я стільки дізналася про Україну, про акапельний спів і народну музику, що, напевно, не змогла б почерпнути за все життя.

Яка з отриманих інформацій є для тебе найбільш цінною?

Ірина Шинкарук: – Це словами важко пояснити, це потрібно відчути. Але спробую. Коли до тебе на концерт приходять люди, то вони якби настроюються на твою хвилю, на твій ритм / но твою енергію. Коли ж ти сам приїжджаєш на їхнє робоче місце, потрапляєш в їхній ритм, в їхню життєву атмосферу, тоді ти по-справжньому їх пізнаєш. Наші поїздки, наші записи дали мені можливість відчути людей в різних куточках України, допомогли зрозуміти ці місця. Наприклад, у музеї Шевченка я була десятки разів і ніби усе знала про його життя і творчість. Але коли я приїхала туди з командою, поспівала, побула там віч-на-віч з експонатами, то, повернувшись додому, зрозуміла, що відкрила Шевченка для себе. Я почала читати «Кобзар» по-інакшому і у мене сльози котяться. Кожна поїздка мала подібний ефект. Різні місця, які ми проїхали, ставали для мене рідними, своїми.

Які з тих місць, де ви побували, запам’яталися найбільше?

Ірина Шинкарук: – Одні з перших записів ми здійснили на Божій горі. Було дуже незвичною Було холодно. Але тільки я починала співати, одразу прилітали птахи і намагались підспівувати. Кожне місце лишало по собі якусь історію. Так було на київському заводі «Авіант», де я співала під крилами «Руслана», так було на Запорізькій ГЕС, де ми записувалися в технічній шахті. Дуже цікаво було працювати у винних підвалах «Масандри», на плато гори Карані-Каба у Чорній печері в Криму. Згодом ми виявили, що разом з голосом прописалася підземна річка… Є надзвичайно красива місцина під Каневом – «Королівська криничка». Там дуже багато солов’їв. Тож я записувалася із солов’ями. Писали у храмах, в Одеському Оперному театрі. Запам’яталася поїздка у Кременець, де є козацький цвинтар. Там поховані п’ятеро кобзарів-характерників. На їхніх могилах лежать кам’яні бандури. Там ми теж відчули особливу енергетику. Окрім записів, ми ще проводили майстер-класи. У тому ж Кременці, куди ми потрапили з легкої руки Олександра Смика, ми попрацювали з місцевими творчими колективами.

Нещодавно ти спробувала себе в якості продюсера…

Ірина Шинкарук: – Разом з Олександром Потьомкіним, який виступив у ролі саундпродюсера і звукорежисера, ми записали кілька альбомів Олександра Смика – відомого барда і нашого доброго друга. Предметом особливої гордості для мене є диск Василя Жданкіна «Одкровення». Це була нелегка праця. Адже десять років Василь публічно не виступав, його потрібно було умовити зробити ці записи. Але я переконана, що така музика зараз конче потрібна людям і у мене є відчуття, що ми зробили гарну справу.

Перед тим, як буде реалізовано акапельний проект, слухачі зможуть отримати нову збірку твоїх пісень?

Ірина Шинкарук: – Днями з’явився мій диск «Це моя і твоя Україна». Це пісні, які з різних причин не потрапляли а мої диски. Цей диск я присвячую Костянтину Яновському – композитору, з яким працювала ще з дитинства, півроку тому він пішов з життя. Він був надзвичайно талановитою людиною, невипадково я включила до диску його пісні «Свіча», «Калиноі острови», «Іду до вас».

Повернімося до Вашого глобального акапельного альбому. Ви записали колосальну кількість матеріалу. За яким принципом будете відбирати твори, а потім їх видавати?

Ірина Шинкарук: – У кожному з місць ми робили записи 20-30-ти пісень. На диск відберемо лише одну – найкращу, ту, яка найліпше передає настрій, атмосферу окремої місцини. Однак паралельно збираємося видати мультимедійний альбом, на якому буде зафіксована уся інформація, включно з фотографіями, описами, відео-зйомкою.

Яким був для тебе минулий 2006 рік?

Ірина Шинкарук: – Рік був по-справжньому робочий у кращому розумінні цього слова. Був важливим для мене в сенсі зміни творчої орієнтації. Я відійшла від стандартів естрадних, шоу-бізнесових. Мені здається, що внутрішньо подорослішала.

2007, О.Євтушенко
Рок-Око (rock-oko.com)

«Я захлинаюся життям,
я захлинаюсь сонцем, небом,
я захлинаюсь почуттям,
яке народжене для тебе»

Поезія серед винних бочок

«Коли я читала поезію інших авторів, мені завжди було цікаво, а як би вони її озвучили, з якими наголосами і відчуттями. Мій саунд–продюсер Олександр Потьомкін запропонував озвучити свої вірші — знав, що я про це давно мрію. Ми тоді працювали над акустичним проектом, який складається з двох СD під спільною назвою «Глибокий колодязь» — солоспівів «Миро», записаних у різних куточках України, і альбому народних пісень у сучасній обробці «Пливе човен». У продажу вони з’являться у серпні–вересні. Коли зупинилися на заводі «Масандра», Олександр відразу відчув, що там саме та енергетика, під яку піде начитування віршів», — каже Ірина Шинкарук на презентації диска у книгарні «Є».

За словами співачки, альбоми пробували записувати на студії та не вистачало повітря, дихання, тому придбали окрему накопичувальну студію і поїхали мандрувати Україною в місця, які нарадили друзі й досвідчені туристи. Першу пісню записали в Кременці на Божій горі, неподалік Почаєва. А далі були печери, шахти на Дніпрогесі, гаї із солов’ями і «Масандра». «З домовленостями не було ніяких проблем. Це наші друзі. Записували в підвалах три дні по чотири години. Ірина читала сторінку за сторінкою зі своїх збірок і з них вийшов один аудіоальбом тривалістю 60 хвилин. Музичний супровід записав теж наш друг Dj Міхал. Він не перебільшує своєї значимості й може зробити музику з одного, іноді двох акордів, які підтримують те, що сказаного. Інші грали багато музики, а це зайве для поезії. Я б не зміг допомогти Ірині в цьому плані. Важко сидіти на розумних нотах. Люблю панк–рок», — пояснює «УМ» саунд–продюсер Олександр Потьомкін.

Для Ірини Шинкарук запис аудіокниги є новою віхою у творчості. Вона розуміє, що цей формат останнім часом стає дедалі популярнішим. З одного боку — це екзотика, а з іншого — прекрасна нагода поєднати приємне з корисним та зберегти свій зір.

«Не збуджуйся, тобі достатньо кави»

«Для мене це не спроба піару, це пошук людей, чиї життєві мірки збігаються з моїми, це можливість говорити з моєю публікою, говорити відверто про заповітне. Я не вважаю свою поезію шедевром стилю, але, якщо вона проситься з душі на папір, значить вона має право на існування», — розповідає Ірина.

Чоловіки часто її запитують, звідки в такої чарівної і милої пані беруться колючі фрази, якими з першого разу можна закрити рот залицяльнику. Співачка каже, що любить словесно підколювати. «У мого саунд–продюсера такі фрази є улюбленими. Часом сидимо в кав’ярні і він говорить: «Не збуджуйся, тобі достатньо кави». А потім додає дівчатам–офіціанткам, щоб вони цим користувалися, мовляв перед ними сидить авторка цих слів», — розказує співачка.

Ірина Шинкарук любить тримати книжку в руках. Для неї це зовсім інше відчуття, але час вносить свої корективи, і люди, які надають перевагу простішому способу ознайомлення з текстом, тепер зможуть почути «Міру» Ірини Шинкарук у авторському прочитанні. У своїй поезії вона пише, що тільки любов безмірна і вона поселяється між ними трьома: «Ми утрьох: Ти, я і Бог. І третій нам не зважає». Цей коротенький віршик став епіграфом до її «Міри».

«Незадовго до офіційного виходу диска «Міра» було виявлено і вилучено контрафактні примірники альбому. Ми, у свою чергу, їх спалили. Напевно, це показує моє ставлення до піратів. Хоча до піратів–виробників я ставлюсь набагато гірше, аніж до піратів–користувачів», — пояснює Ірина.

Наразі співачка готує ще одну аудіокнигу творів своїх друзів — Володимира Цибулька, Сергія Пантюка, Марїї Влад, Олександра Бригинця, Олек­сандра Бист­руш­кіна, Євгенії Чуприної etc.

Номер 113 за 20.06.2008
«Україна Молода»

ГАЛЕРЕЯ

Джерело – сторінка Ірини Шинкарук у Фуйсбук (facebook.com/ShynkarukIryna)

ДИСКОГРАФІЯ