Шуневич Мар’ян Васильович

Цю людину можна назвати справжнім солдатом мистецтва. Не одне десятиліття вірою і правдою служить українській пісні соліст Львівської обласної філармонії, Народний артист України Мар’ян Васильович Шуневич. А ще його доля і творчий шлях неодноразово перепліталися з військом. Спеціально для читачів часопису «Військо України» Мар’ян Васильович розповів про цікаві епізоди з власної біографії.

Представляємо співрозмовника:

Мар’ян Васильович Шуневич (народився 9 вересня 1946 року в селі Голосковичі Бродівського району Львівської області) – український естрадний співак, Заслужений артист України (1989), Народний артист України (2010). У 1972 році закінчив музпедфакультет Дрогобицького педінституту. А в 1978 році – вокальне відділення (клас В. Кобржицького) Львівської консерваторії. Від 1979 року – соліст ВІА «Ватра» Львівської обласної філармонії. Через деякий час розпочав сольну кар’єру. Сьогодні виступає разом з Ольгою Щербаковою (дует «Не забудь»). Живе і працює у Львові.

Найкраще Мар’яна Шуневича (вокал): «Пою коні при Дунаю» (С.Людкевич, Ю.Федькович), «Перший сніг» (І.Білозір, Б.Стельмах), «Місяць на небі» (народна пісня), «Перейди дорогу» (О.Сердюк, М.Міщенко), «Новорічна» (І.Білозір, М.Міщенко), «Ой ти дівчино, з горіха зерня» (А.Кос-Анатольський, І.Франко), «Кедь ми прийшла карта» (народна пісня), «Карпатські солов’ї» (В.Камінський, Р.Кудлик), «Я – твоє крило» (В.Івасюк, Р.Кудлик), «Не забудь» (Б.Янівський, Б.Стельмах), «Вічний вогонь» (І.Білозір, В.Крищенко).

– Мар’яне Васильовичу! Розкажіть про армію та її відлуння у Вашій творчості. Якими були армійські роки солдата Шуневича?

– Мені, власне, і не потрібно щось пригадувати. Адже спогади-враження про військову службу однозначно врізаються у пам’ять кожного чоловіка на усе життя. До війська я потрапив у 1964 році з другого курсу Львівського музпедучилища. Точніше з одного курсу ми пішли утрьох: я та двоє моїх компаньйонів – Богдан Грицишин та Богдан Салагай. Попали у Чернівці. Дотепер навіть пам’ятаю номер цієї військової частини: в/ч 32501. Це був танковий навчальний полк Прикарпатського військового округу, де готували молодших командирів. Командування, дізнавшись про нашу мистецьку трійцю,вирішило колег-артистів не роз’єднувати. Так «отримав життя» новий танковий екіпаж, до якого відразу приліпилося прізвисько «музичний». А далі… далі почалося справжнє бойове навчання. Муштрували нас завзято. Тоді військо якраз отримало нові танки Т-62. Нам довелося добряче попріти, аби опанувати цю техніку та «підтягнути» виконання нормативів. Спочатку, звичайно, у визначені терміни не вкладалися. З нашої товариської трійки я був най стрункіший, тож у люк зістрибував без проблем. А от обидва Богдани були дещо міцнішої статури, що викликало невеликі труднощі. У передбачені нормативом 10 секунд, які давалися екіпажу на розміщення у танку, ми, зрештою, вклалися. Але лише після декількох сотень «репетицій». Хлопці ми були молоді, завзяті, тож і плентатися «у хвості» підрозділу за бойовими показниками не хотілося.

До слова, моя музична кар’єра могла скластися ще у війську. Одного разу ми з Богданом Грицишиним поїхали, як дует, на огляд-конкурс художньої самодіяльності. У напарника був надзвичайно гарний баритон, і наш дует народився ще в шкільні роки. Нас «взяв на олівець» керівник ансамблю пісні й танцю Прикарпатського воєнного округу. І навіть відправив нашому командирові полку запит на переведення нас до ансамблю. Однак той дозволу не дав.

Пригадується ще, як наш «музичний» екіпаж іноді потрапляв у досить кумедні ситуації, які у полку потім розповідали як анекдоти. Одного разу, а це сталося за місяць-півтора, як ми потрапили до «учебки», підрозділ вирушив на Сторожинецький полігон, де проходили заняття із практичного водіння. За важелями Т-62 сидів хтось із Богданів. Ми, звичайно, хвилювалися, бо це – чи не найперший наш самостійний виїзд. І від такого сум’яття у механіка-водія чиниться конфуз: він плутає важелі – й танк замість заданого маршруту, ламаючи дерева і кущі, несеться прямо. Згодом нам переказали зміст діалогу, що відбувся між комроти та командиром полку. Останній, бачачи, що бойова машина їде кудись світ за очі, звичайно, звернувся за поясненнями до нашого ротного. Той, аби хоч якось врятувати ситуацію, видає наступне: «Товаришу полковнику! Не звертайте уваги! Це – наші музиканти. Вони за грибами поїхали!». На щастя, полковник був людиною з гумором – усе зрозумів. Солдати ж бо молоді! Та нам це стало наукою. І якби зараз мені запропонували сісти за танкові важелі, знадобилося б пару хвилин, аби пригадати, як зрушити машину з місця. Гадаю, моїм товаришам по «музичному» екіпажу – також.

Після завершення курсу навчання я залишився в «учебці» на сержантській посаді. Виявилось, що командир не захотів утрачати найкращого полкового «заспівувача». Ще б пак! Наш третій взвод першої роти співав будь-яку стройову пісню, розкладену в партитурі на два голоси! А Богдани поїхали дослужувати у лінійні танкові полки. Сьогодні обидва вони живі-здорові. Богдан Салагай працює директором музичної школи у Львові. Богдан Грицишин викладає в університеті в Івано-Франківську.

Минуло стільки часу, але армія мені деколи сниться. Чесне слово! Мариться, що призивають до війська вже як резервіста. І ось я собі думку-думаю: «Боже-боже! І так уже два з половиною роки відбув. А тепер ще на два! – потім гадаю: – Не таке воно і страшне…».

– Після строкової служби важко було повернутися на творчий шлях?

– Ні, навпаки! Мені військова служба дуже посприяла у подальшому навчанні. Річ у тім, що з війська я прийшов… молодшим лейтенантом. Закінчив тримісячні курси підготовки молодших офіцерів у Хмельницькому. І тих, хто завершив ці курси, командування на півроку раніше звільнило у запас. До того ж саме на наш призов припав перехід із трирічної служби на дворічну. Отже, моя служба завершилася у травні. І в той же час вийшов наказ Міносвіти щодо впровадження пільгових умов для вступу у ВНЗ колишніх військовослужбовців.

Тому у липні, не вагаючись, подав документи до Дрогобицького педагогічного інституту. Іспити склав успішно і за чотири роки вже мав вищу освіту. А згодом навчався у консерваторії на вечірньому відділенні, бо вже на той час викладав у Львівському педагогічному училищі та напрацьовував власний пісенний репертуар. Таким чином армія стала моїм трампліном: спочатку до освіти, потім до улюбленої роботи. Крім того, й армійські звички до порядку та планування свого часу нікуди не ділися. До цих пір я залишаюся страшним педантом у побуті.

– Відомо, що Ви були солістом знаного гурту «Ватра» і разом із цим творчим колективом бували на гастролях в Афганістані під час бойових дій. Що запам’яталося із тих поїздок?

– Так, творчій діяльності у «Ватрі» я присвятив 12 років життя. А з лідером колективу Ігорем Білозіром ми приятелювали, він часто виступав з нашим «19-м класом». Одним словом, були побратимами, творили разом, об’їхали півсвіту. Із «Ватрою» ми двічі побували в Афганістані. Перший раз – у пам’ятному 1986 році. Другий – у 1988- му. На той час гурт був дуже популярним на весь Союз. Серед львів’ян «ходив» навіть такий анекдот: «Якщо у Львові ввімкнути в електромережу праску – по ній відразу почнуть транслювати концерт «Ватри». Так ось, пропозиція виступити перед солдатами радянського військового контингенту поступила від Головного політуправління МО СРСР, коли гурт брав участь у звітному концерті області у Москві. Гастролі за кордоном для нас були вже не в новинку, тому, звичайно, погодились. Тим більше, що ми знали: у контингенті служить дуже багато українських хлопців.

Взагалі в Афганістані ми були п’ять місяців. Усі поїздки виявилися дуже не простими. Звичайно, було моторошно. Напевно перше екстремальне відчуття виникло, коли наш літак заходив на посадку в Кабулі.

Летіли ми військовим транспортником. Очікували плавного приземлення. Але літак на смугу буквально спікірував. При цьому ще й відстрілював теплові пастки проти душманських «Стінгерів».

Нам у салоні, зрозуміло, було непереливки. Але на війні, як на війні…

В «Афгані» ми дали десятки концертів і у великих містах, і у крихітних гарнізонах. Виступали «вживу». Та й про яку «фанеру» могла йти мова, коли летиш бойовим вертольотом на віддалену гірську «точку», де немає ніякої електрики, мікрофонів, а з інструментів – гітара, бубон і сопілка. На одному з виступів до нас підійшов солдат. Виявилося, він з Чорткова, що на Тернопільщині. Я був просто приголомшений його розповіддю: отримавши дозвіл побувати на кон-церті «Ватри», хлопець вирушив зі
свого гірського блокпосту до гарнізону, де виступав гурт. Солдат ішов уже у повній темряві, а вечори і ночі в Афганістані – як смола. Солдат ішов. через мінне поле і знав про це! Солдат ішов… почути українську пісню, побачитися з галичанами-земляками, відчути подих своєї рідної землі.

Розчулені, ми записали на диктофон звуковий лист цього українського патріота, лист сина до батьків. А через три місяці, перебуваючи у Чорткові, розшукали його батьків і запросили на концерт, на якому включили той запис. Уявляєте реакцію залу?! А ще через рік на концерт «Ватри» у Чорткові прийшов уже сам військовослужбовець. Дякуючи Богові, повернувся живим і здоровим!

– Наскільки важлива духовна підтримка для солдата в бойових умовах?

– Вона просто необхідна, як повітря! Переконався в цьому в Афганістані. Особливо, коли давали концерти у госпіталях та медсанбатах. Навіть фізично здорова людина, щоби не «злетіти з котушок», має час від часу відволікатися, мислити про щось приємне, отримувати заряд позитивних емоцій. А що вже говорити про понівечених, важко поранених хлопців! Для них навіть болезаспокійливі ліки не були розрадою, бо усюди переслідувала одна чорна думка: каліцтво – це назавжди. Коли ми заходили до таких пацієнтів у палату і починали співати під гітару, зневірені нехай і на мить, але починали вірити, відволікатися, відчувати, що вони продовжують жити! Чудес пісенна творчість, звичайно, не робить, але у скрутну хвилину, можливо краще за будь-які ліки, допомагає втомленим хворобою людям душам, звиклим до сірості та буденності, нарешті побачити навколишнє життя в усій його красі і неповторності. З піснею у душі легше жити і відповідно служити.

– Пригадаємо здобуття Україною незалежності та перші найскладніші роки в новітній історії держави, якими вони запам’яталися Вам?

– У суспільстві тоді усе клекотіло. У мистецтві – також. Хоч і кажуть, що митці не займаються політикою, однак. Вже своїм репертуаром артист дає зрозуміти про власні уподобання, які ідеї він підтримує. Адже наш народ не надуриш! Якщо ти вийдеш на сцену і заспіваєш «Встань з колін, народе мій!» Ігоря Білозіра (він написав цю пісню, коли утворювався Народний рух України) або виконаєш «Повіяв вітер степовий… », то однозначно отримаєш відгук у серцях і душах слухачів. Це не примха, а обов’язок громадянина і патріота!

До слова, події путчу в серпні 1991-го мав нагоду побачити на власні очі. Тоді ми з друзями перебували у Москві. Сиділи в українському представництві та очікували виїзні візи – мали летіти у Південну Америку на запрошення української діаспори в Бразилії та Аргентині. До останнього моменту не знали, чим закінчаться ці заворушення. На вулицях – натовп, мітинги, танки… Однак дозвіл на виїзд усе ж таки «пробили». Хоча вирушали у подорож, маючи неспокій на душі. Відтак до нашого багажу речей додався ще й «багаж думок», і останній був набагато важчим! А от поверталися вже у незалежну державу! Про те, що Україна стала державою, ми дізналися ще у гастрольному турі. Дуже зраділи. Що ж до перших років – солодко не було нікому. У тому числі й митцям. Але концертну діяльність не припиняли. Слід віддати належне, на наших виступах серед публіки завжди були люди у військових одностроях! Та й у рамках шефської підтримки ми часто виступали у військових частинах.

– Ви торкнулися питання шефської діяльності. Розкажіть про найцікавіший Ваш спільний творчий проект з українськими військовими?

– Проект називався «Львівські митці – захисникам неба». Це був такий собі гастрольний тур колективу «19-й клас» по віддалених гарнізонах, ракетних «точках» протиповітряної оборони, які тоді були розташовані на карпатському високогір’ї.

Ідею «підкинув» офіцер, заступник командира одного з підрозділів ППО з виховної роботи Володимир Климюк. Він десь почув наш виступ, потім прийшов до нас у «19-й клас» і поцікавився, чи не бажаємо ми здійснити мандри у ма-льовничі гірські місця. Колектив, звичайно, був лише «за»! Завантажили апаратуру (транспорт у філармонії був свій) і вирушили в дорогу. Подорож була незабутня: забиралися у такі нетрі, що годі й казати. Для прикладу, на «точку» на горі Стій ми їхали на танковому тягачеві по дуже вузенькій дорозі, ба навіть стежині. Інший транспорт туди б не пройшов. Було досить-таки моторошно: ліворуч у прірві вирує потік, праворуч – вертикальна скельна стіна. Просто «романтика»! Таке «ходіння по муках» не можна забути, як не можна забути і тієї щирої радості, з якою нас зустрічали на тих «точках». А це дорогого коштує! Ми давали повноцінні концерти, які оберталися на справжні свята. Для хлопців, що там служили, наш виступ у прямому сенсі був єдиним містком до цивілізації, а для нас цей гастрольний тур став своєрідною сходинкою у творчості: завдяки спілкуванню із солдатами та офіцерами у нашому репертуарі з’явилося аранжування пісні «Я повертаюсь» на слова Степана Галябарди. В ній ідеться про тих людей, які довго не бувають удома, але мріють про повернення до рідного порогу. Коротше кажучи, ця пісня близька військовим, адже передає те, чим вони живуть і що понад усе цінують. І такого роду пісенних композицій у нас було з десяток. Між іншим, у свій репертуар ми включили й пісню, яку почули в «Афгані». Її наспівав нам під гітару один солдат. Так що не лише ми допомагали війську, але й армія в певній мірі поповнювала нашу творчу скарбничку!

– А як щодо виступів перед нашими миротворцями, які перебувають за кордоном? Є бажання у Вас та Ваших колег втілити такий проект у життя? Якщо так, то в якому форматі Ви б його організували і кого з діячів мистецтва «підтягнули» для його реалізації?

– Раніше, ще за часів Союзу, такі творчі відрядження були обов’язковими. Бажаєш чи ні – мусиш їхати! Але подорожували артисти до військових завжди із задоволенням, бо армійська публіка – дуже чуйна і вдячна. Перед нею завжди приємно виступати. Зараз чомусь таких пропозицій не поступає. Хоча ми знаємо, що сьогодні поза межами України перебувають три військові контингенти, де служать наші хлопці. І в тому, аби через пісню передати їм привіт від рідної домівки, ми не бачимо жодних проблем. І бажання підтримати наших солдатів є велике, адже вони роблять добру справу: творять мир на Землі, недаремно ж їх називають миротворцями. Отже, ми готові зробити це навіть на безгонорарній основі, якщо оборонне відомство вирішить питання з нашим транспортуванням. Більше того, у нас уже напрацьована відповідна програма. А якщо кинути заклик іншим митцям, то, без сумніву, відгукнуться й вони. Українська душа – широка і безмежна, вона здатна до милосердя і завжди прийде на допомогу. Це закладено у генетичному коді української нації.

– Наше життя та історія мають ще й пісенний вимір. Яку пісню з Вашого репертуару Ви б присвятили Збройним Силам України?

– Це, звичайно, одна з моїх улюблених – «Повіяв вітер степовий…». Вона актуальна від періоду українських січових стрільців й аж до сьогодення. Оскільки не одне покоління українців мало героїчне минуле, осяяне силою волелюбності, нескореності та патріотизму. Ця пісня про долю багатьох із них. Невмируща класика, так би мовити. Шкода, що наша сучасна естрада не має гідного аналогу старим військово-патріотичним пісням. Ми були б раді співпрацювати з новітніми авторами, які пишуть вірші на цю тематику. Новий час народив і багато цікавих сюжетів: та ж миротворча діяльність, контрактна армія, сучасні герої тощо. Можливо, у випадку подібного співробітництва вдасться створити такий музично-поетичний пасаж, який будуть пам’ятати та співати майбутні покоління.

– Маючи нагоду, щоб Ви побажали людям в одностроях?

– У першу чергу – миру! Щоб завжди поверталися додому, до матерів, до дружин, до діточок! Бажаю гідного життя та служби, поваги від простих людей і держави. Щоб завжди українським захисникам посміхалася доля, а пісня їхнього життя була б щасливою!

Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ
Військо України №2 (149) 2013