Рахіля Руснак – українська фольклорна співачка, виконавиця старовинних пісень Буковини

Окремі записи

Руснак Рахіля Тимофіївна народилася 20 серпня 1952 року в с. Ошихлібах Кіцманського району Чернівецької області у селянській родині. У сім’ї всі гарно співали, і цей співочий талант передавався з покоління в покоління, а старовинні пісні, яким не одна сотня років, стали своєрідною родинною реліквією.

Після закінчення середньої школи 1969 року Рахіля Руснак вступила до Чернівецького культосвітнього училища на режисерський відділ, після закінчення якого працювала спочатку на Кельменеччині, а далі – в рідному селі Ошихліби на Кіцманщині в Будинку культури. Тут створила фольклорний ансамбль «Молодички», самодіяльні артисти якого займалися збиранням і популяризацією пісенної народної творчості. Саме вони зробили й першу на Буковині виставу старовинного весілля.

У 1982 – 1986 роках Рахіля Руснак навчалася на режисерському факультеті Рівненського інституту культури. Закінчивши навчання, працювала методистом Кіцманського будинку культури, була керівником самодіяльного фольклорного театру. У Кіцмані організувала фольклорну групу і разом з нею займалася відродженням буковинських пісенних скарбів. З нею ж здійснила постановку сюжетної вистави, котру написала на основі фольклору рідного краю.

Професійна співоча біографія артистки почалася з 1989 року. На радіоконкурсі «Чисте джерело» вона здобула перемогу. Після фестивалю «Червона рута» отримала запрошення на роботу від фірми «Кобза».

У 1991 році гастролювала в Англії. Артистка виступала у Лондоні, Едінбурзі, Брадфорді та інших містах.

Улюблені пісні Рахілі Руснак – це старовинні народні пісні: «Сумно мені, сумно», «Я ворота запираю», «Ой на горі буйний вітер віє», «У долину, у долину». Співачка закохана також у жовнірські, рекрутські та вояцькі пісні «А вже тому сім рік буде», «Ой ходила дівчинонька в Чернівцях по ринку», «Злетів голуб, злетів» та ін.

Література: Руснак Рахіля Тимофіївна // Дуб Р. Літературно-мистецька енциклопедія Кіцманщини / Р. Дуб. – 2-е вид., перероб. і допов. – Чернівці, 1998. – С. 63-64.

Джерело: Фольклористи Буковини: біобібліографічний довідник. – Чернівці, 2012. – Вип. 1, стор.: 90 – 91.

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Маленька жінка з дивним ім’ям Рахіля обрала собі незвичну долю. Усе життя Рахіля Руснак присвятила вивченню пісень Буковини. Їй доводилося співати на престижних сценах України і Європи, бували й тривалі періоди мовчання.

Відомі виконавці і літератори часто згадують про неї у своїх інтерв’ю як про зразок живого рідкісного мистецтва. До неї приїздять за досвідом, нетривіальним музичним матеріалом: знають, що пані Рахіля зберігає силу-силенну пісень і має унікальну колекцію старовинного одягу. Коли співачка вбирається у стрій перед виходом на сцену, це нагадує ритуал одягання кімоно. Вона – ключниця одного загубленого дому, в якому зберігаються не просто пісні – тип мислення, давні образи, пам’ять про людину минулих віків.

– Ви вважаєте, що народна пісня потребує спеціальної підготовки?

Я вважаю, щоб подати пісню професійно, треба три складових – дар Божий, освіта і фанатична праця. До справжньої сцени я почала готувати себе з дитинства. Ми з тією піснею разом дуже натерпілися. Нас постійно хотіли опустити на сходинку непрофесійності, аматорства. Втім, я закінчила у Чернівцях культосвітнє училище, театральне відділення, а потім інститут – отримала акторську і режисерську освіту.

Ми звикли дещо неправильно сприймати автентичну музику, прирівнюємо її до любительського виконання. Весільні пісні, коляда – то є чистий фольклор. Але коли взяти нашу давню буковинську пісню, вона сюжетна. Її могла створити тільки конкретна людина. До того ж, коли ти виходиш на сцену і несеш цю пісню аудиторії – це твій авторський варіант. Тільки ти можеш подати її в такому вигляді.

– А хто вперше помітив Ваш талант?

Справа в тім, що я співаю тільки давні буковинські пісні. Я чула їх в дитинстві, десь у віці 4-5 років. Це моя родинна реліквія, мені її передали від прабабусі. Важливо, що це оригінал. Наскільки я обізнана, цей оригінал ніде не друкований. Перші виконання відбулися пізно, бо саме ця пісня є дуже нетиповою. В той час на виконання подібних пісень ніби лягла паморозь, вони нікому не були потрібні.

Аж напередодні фестивалю Червона Рута я вийшла на сцену на відбірковому конкурсі у Чернівцях. Мої пісні виявилися дуже ефектні для сприйняття, та й люди були вже душевно готові чути її. Тоді я дістала запрошення записатися на студії у Києві. Цим займалося українсько-канадське підприємство Кобза. Моя співпраця з ними вийшла, сказати б, дещо драматичною. Вони склали таку угоду, за якою я поза ними не мала права брати участь у концертах і записах (були великі штрафи). І самі вони мало що організовували.

Добре пам’ятаю з ними лише один концерт у палаці Україна, де я заспівала дві пісні. Коли зрозуміла, що вони мене спотикають, вирішила розрахуватися (у Чернівцях у філармонії мене вже чекали). Але якимось дивом в Кобзі мені дали квиток на гастролі до Англії. Тож в цілому я там пропрацювала три роки, випустила збірку Стародавні пісні Буковини.

– Знаю, що за кордоном з Вами постійно ставалися якісь пригоди. Чому?

Люди були необізнані, то був злам часів – 1991-й рік. Я така людина, яка сприймала світ в ідеалі. Для мене існував розподіл – я роблю свою частину роботи, хтось інший – свою, чекала від людей порядності. Крім того, то вже на генетичному рівні – ми своє втратимо, але обличчя збережемо. Нас вивезли на гастролі в Англію, не заплативши ні копійки, ми харчувалися лише картоплею. А потім «керівник» змусив нас вийти на вулицю і там співати. Я тоді співати відмовилася, то було нижче моєї гідності.

Пізніше мене запросили озвучити фільм Меланхолійний вальс за творами Ольги Кобилянської. Там прозвучала у моєму виконанні пісня Злетів голуб, злетів.

Все життя виходило так, що я і мої пісні жили окремо – повним ходом купували касети з моїми записами, а я про те і не знала. Часто йшла від навколишнього світу, зникала. Але тепер мало часу лишилося, мушу співати на сцені.

– Ви показуєте театралізоване дійство, коли співаєте. Тут більше спрацьовує інтуїція, чи переважає режисерське бачення?

Усе разом. Коли я маю вийти до глядача, посилено готуюся – і в плані вокалу, і режисури, і костюма. Зараз вважають, що для молоді така пісня може не прозвучати, що вона занадто складна, тому намагаються її полегшити, адаптувати.

Люди ж не заглиблюються: народна пісня – отже несучасна, незрозуміла. Її місце десь по закутках, а на велику сцену їй зась. Звикли, що народне – це прямолінійний грубий спів на весіллях. Я вважаю інакше. Моя мама співала дуже делікатно, із вродженою культурою виконання.

До мене в гості на Буковину часто приїздять різні відомі рок-музиканти у пошуках чогось автентичного. Вони кажуть, що коли подавати мою пісню в такому необробленому вигляді, то її місце буде на етнографічних полицях. Я з цим абсолютно незгідна. Чому обробки мають право на існування, а те, що є джерелом, що живить все сучасне – не має? Я бачу свою місію в тому, щоб знімати пил, який осідав на буковинській пісні віками.

– Ви як дослідниця буковинської пісні якось групуєте твори за періодами чи тематикою у своїх програмах?

Все, що я за життя зібрала, укладається сьогодні у вісім концертних програм. Крім своїх родинних, їздила по селах, записувала чужі пісні. Моя концертна програма називається Театр Рахілі Руснак, її пісенна повість, бо матеріал дуже великий. Починається все з пісні глибинної, з особливою мелодикою. Є і значно молодша пісня (програма Цвіти мої), давній романс, вальс і навіть танго. Пісні за походженням (рекрутські, жовнірські). Часом я групую пісні тематично – звертання до місяця, ворожіння, пісні містичного напрямку. В межах однієї програми підбираю кілька пісень за сюжетом, щоб гармоніювали між собою у текстовому і музичному плані, але буває, що підбираю за контрастом.

– Буковина – земля культурних впливів. Це помітно у піснях?

Буковинці настільки унікальні люди, що, приймаючи у свою культуру запозичення, пропускали все через власну призму і в результаті тексти, образи все одно виходили нашими. Але я завжди дуже чітко вирізняю і чую ці впливи.

– Ваша пісня переважно зажурна, сумна. Чому так склалося?

Мені часто закидають, мовляв, чому я завжди співаю такі сумні пісні. Бо така специфіка давніх пісень цього регіону.

Скажімо, якось українська делегація була на гастролях у Естонії. Було від нашої країни багато колективів, які виконували жартівливі пісні, а моя пісня створила такий естетичний контраст. По тому дякували й естонці, й з діаспори дівчинка одна підходила з подякою і плакала.

Тут зіграла роль і моя вдача, і пісні мені більше імпонують такі – давня пісня благородна, вона не сумна, а драматична. Бо є в репертуарі і динамічніші пісні, грайливі, але й у них є крапля смутку. Вони шляхетні, глибокі.

Зараз багато є таких телевізійних програм, де зірки готують страви. Я в те не вірю – або вони не артисти, або нічого путнього вони готувати не вміють! Я переконана, що творча людина не здатна до практичного життя. Принаймні, у мене так склалося. Якось я вирішила зготувати борщ для дочки та її родини. І коли вийшла з тим борщем на гору (до моїх дітей треба йти через леваду і пагорб), подумалося, який той борщ недобрий вдався. І раптом згадалася пісня Наварила стара теща борщу з буряками, як наївся приймаченько – залився сльозами. Заспівала я на тому горбі, та так сміялася, що аж розплакалася.

– А доньці Вашій не передали свої знання?

Я знаю, що коли Бог дає людині талант, то разом з ним він дає їй геть усі потрібні якості і можливості, щоб його здійснити. І головне – дає готовність. Моя донька не була готова прожити таке життя, як у мене.

– Не було спокуси спокійно працювати у державному закладі?

Я мала працювати у Чернівецькій філармонії, де мені обіцяли: «Я з вас зроблю народну артистку! Зроблю все для вашої кар’єри». А взамін просили, щоб я віддала усі зібрані мною пісні. А колись в театрі ім. Кобилянської я мала чудовий концерт, на якому чиновник від культури публічно заявив: «Шкода, що ви тепер співаєте в Києві, але приходьте з неділі, поговоримо». Коли я прийшла, він наодинці на мене визвірився: «Ти чого вперлася співати у Чернівці? Інших міст мало?» І я тоді вирішила ні від кого не залежати. Було важко усвідомити, що є люди, які ціле життя своє присвячують цілеспрямованому перешкоджанню іншим. І це переважно чиновники від культури. Зрештою, я зрозуміла, що то не моя особиста проблема, а проблема суспільства.

V.Baldyniuk. 18.09.2008. Коперніканський переворот (grunia.com)

Небуденна подія відбулася в етноклубі «Набутків» – зустріч з творчістю співачки давніх буковинських пісень Рахілею Руснак.

Побачивши надісланий «електронкою» анонс, одразу подумала, що це має бути щось самобутнє, те, чого багато справжніх митців сьогодні так потребують і шукають. Адже у період глобалізації людей усе складніше здивувати, вразити, захопити… Рахілі Руснак це вдається.

Важко отак відразу визначити, що саме в ній приголомшує – мабуть, цілісність і гармонія образу, від якого розсівається довкола невловима магія. Вона, як і її творчість, не схожі ні на кого. Тендітна маленька жінка, яка зовні чимось нагадує японку, тільки одягнена не в кімоно, а в український костюм, – ретельно підібраний і допасований відповідно до програми виступу (Рахіля Руснак має унікальну колекцію стародавнього українського одягу). Усе своє життя ця жінка присвятила давнім буковинським пісням. Їх з раннього дитинства передавала їй мати як родинну реліквію, отриману ще від прабабусі. Рідкісним є вже саме ім’я буковинки: Рахіль вважають праматір’ю біблійного народу (так називали праведну жінку патріарха Якова, яку було поховано при дорозі з Єрусалима до Вифлеєму). Коли євреїв гнали до вавилонського полону, вони проходили біля могили праматері і ніби чули її плач за всіма своїми дітьми. «Не плач, Рахіле», – промовив до неї пророк Єремія. Ці слова стали втіхою матерям усіх часів та народів, діти яких ішли в полон чи на заслання. У буковинки Рахілі її давнє ім’я і доля переплелися: вона оспівує красу рідної землі, оголюючи душу пращурів з усіма їхніми думками, журбою, радощами та смутком. Щоправда, смутку в них більше…

Кілька років тому Рахіля Руснак створила пісенний театр, на сьогодні має дев’ять концертних програм. «Буковинські пісні, – розповідає Рахіля Руснак, – не подібні між собою ні за жанрами, ні за характером, ні за ритмом, але всі разом утворюють таку красу. Вони втілюють образ Буковини – оригінального, неповторного краю». Ця краса захоплює саме у виконанні Рахілі, спів якої пульсує, наче оголений живий нерв, в якому відчувається глибока внутрішня напруга. Ця жінка живе піснею, її театр насправді з’явився тоді, коли вона народилася.

Концертна програма, яку представила Рахіля Руснак в етноклубі, називається – «Коли Бог роздавав красу на землю…». Розпочала Рахіля Руснак з любовної пісні, бо, на її думку, усе на світі починається з Любові. Співачка не просто виконує пісню – вона ще чудово грає на сцені. «Через річеньку, через болото/ подай рученьку, моє ти злото». Здавалося б, прості слова, але в устах співачки-акторки вони набувають особливого, шляхетного звучання – з глибиною, відповідним ритмом. Ці пісні вказують на те, що стосунки між подружжям у давнину були дуже поетичними, чоловік звертався до дружини – «моя любко», «серденько моє», «моє злото». В давнину родинне життя було святе, і цій темі приділяли багато уваги. «Личко ружа, личко – ружа,/ коли нема мужа/ Личко цвіток, личко – цвіток,/ поки нема діток/ Як знайшлася межи нами /маленька дитина/ Було личко, як яблучко/ Стало, – як та глина».

Те, що робить ця тендітна дивовижна жінка, є справжнім рідкісним мистецтвом, яке повертає людину до власних джерел, до гармонії з природою та світом. Збагатитися цими скарбами давнього мистецтва можна буде у Львові ще 20 червня у приміщенні Порохової вежі, де заплановано чергову зустріч зі співачкою, яка демонструватиме програму «Буковинська давнина».

Галина ПАЛАЖІЙ
08.06.2010
Високий Замок

ДИСКОГРАФІЯ