Анатолій Матвійчук – співак, поет, композитор, журналіст, музичний аналітик, педагог. Народний артист України, лауреат літературних премій

Окремі записи

Анатолій Матвійчук народився 29 вересня 1958 року в місті Києві. Пісні почав писати у восьмому класі, у дитинстві опанував кілька музичних інструментів. В 16-17 років уже мав свою групу, яка виконувала його пісні.

Після невдалої спроби поступити до Київського музичного училища, поступив до Київського державного університету на факультет журналістики (1980-1986). Від 1988 року член Спілки Журналістів України. Працював за отриманим фахом у низці видань («Молодь України», журнал «Музика»). Згодом був популярним телеведучим кількох телепрограм Українського телебачення: «Інтерклуб. Фестиваль. Пісня», «Музичний відеомлин», «Музичний телеярмарок», «Фант-лото» Надія».

Спочатку Анатолій Матвійчук писав для «Кроку», потім для «Дисплея» («Челенджер», «Динамо»), згодом почав працювати з Ігорем Корнілевичем – частина їхнього трирічного доробку з’явилася на платівці «Українці – всюди Українці!», виданій «Аудіо Україна» в 1991 році. Перші пісні записувалися зі студійною групою МІДІ-М, тому не дивно, що Анатолій Матвійчук став автором текстів перших двох альбомів Русі.

Після розпаду МІДІ-М Анатолій Матвійчук продовжив співпрацю з клавішником – аранжувальником Миколою Павлівим. В кінці 1989 року вони записали сольний магнітоальбом Анатолія Матвійчука «Запорожці» з дуже веселими хітами: «Дим-димок», «Моя хата з краю», «Сало в шоколаді», навздогін альбому з’явилася найуспішніша з пісень тандему – «НЛО». Анатолій Матвійчук тоді блискавично увірвався в еліту української попси і час-від-часу підкріплював реноме одного з лідерів гумористичної пісні новими записами; з’явилися в його палітрі і ліричні фарби – «Мандрівний журавель», «Торкнись мене». В 1994 році лейбл НАК розтиражував другий альбом Анатолія Матвійчука «Чорний кінь».

Значно добавила драматизму до пісень Анатолія Матвійчука його співпраця з гітаристом-віртуозом Сергієм Шматком (екс-«Стожари»).

Весна 1996 року відзначилася відразу кількома подіями – першим авторським вечором «Полустанок Любові» присвяченим 20-ти річчю творчості, присвоєння Анатолієві Матвійчукові звання Заслуженого артиста України та вихід спільного зі Сергієм Шматком альбому «Два птахи» (фірма «Sіngle-S»).

Починаючи від 1988 року, Анатолій Матвійчук, почав працювати і як композитор та співак. Створював пісні для Назарія Яремчука, Оксани Білозір, Таїсії Повалій, Ірини Білик, Віталія та Світлани Білоножко, Алли Кудлай та багатьох інших. Всього написано понад 500 пісень, що виконувалися на професійній сцені. Створив кілька пісень-гімнів – «Гімн Журналістів», «Южмаш», Гімн вболівальників ФК «Динамо», гімн УМАКО «Сузір’я».

На початку 1997 року побачив світ експортний російськомовний альбом Анатолія Матвійчука – «Чудо поднебесное». Альбом був записаний на студії луганського продюсера та аранжувальника Юрія Дерського «Центр Д», а тиражувався луганською ж студією «Престиж». Видавництво «Ґенеза» в 1998 році надрукувало збірник поезії Матвійчука «Ноїв Ковчег».

У 2000-му році Анатолій Матвійчук дебютував як президент власного Театру пісні «Анатолія». Цього ж року, за вагомий внесок у розвиток українського мистецтва та активну творчу діяльність, Анатолію Матвійчуку присвоєне звання Народного артиста України.

Навесні 2002-го співак втретє презентував свою авторську програму «Полустанок Любові -3» – через рік фірма «Видеомир Украина» випустила відеоверсію цього концерту. Восени Спілка журналістів України нагородила його Всеукраїнською премією імені І. Франка за художньо-публіцистичну діяльність. На початку 2003-го лейбл НАК випустив одразу два альбоми Анатолія Матвійчука – збірник ліричних пісень «Полустанок Любові», та «Король Шапіто», до якого окрім нових, увійшли старі хіти, заново аранжовані Ігорем Баланом (екс-«Аква віта»).

Анатолій Матвійчук брав участь у низці музичних і пісенних конкурсів як член журі («Слов’янський базар», «Веселад», «Крок до зірок» тощо), є членом Правління Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання (УМАКО) «Сузір’я». Анатолій Миколайович здійснює також наукову і викладацьку діяльність – 2005 року закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію на тему «Історична еволюція поетики української пісні», на кафедрі шоу-бізнесу КНУКіМ викладає низку спецкурсів (за напрямками Основи майстерності артиста, креативні технології шоу-бізнесу, основи журналістської майстерності, психологія творчості). З 2012 року Анатолій Матвійчук очолював кафедру Журналістики КНУКіМ.

Співак побував з гастрольними турами і окремими концертними виступами в багатьох містах і селах України, Канаді, Росії, Словаччині, Болгарії, Ізраїлі, Італії.

В творчому доробку Анатолія Матвійчука кілька авторських аудіоальбомів, поетичні книжки («Вірші», 1996; «Ноїв Ковчег», 1998; «Предтеча», 2003; «Сповідь», 2007; «Зерна» 2012; «На варті» 2015, «Сміхоманія» 2017 та ін.), автор поетичних публікацій в газетній та журнальній періодиці. На рахунку виконавця – шість сольних бенефісів «Полустанок Любові» в НП «Україна» (1996, 2000, 2004, 2007, 2014, 2018). Анатолій Матвійчук автор численних есе, статей та публікації на суспільно-політичну тематику.

Пісні Анатолія Матвійчука надзвичайно різноманітні за стилем і тематикою: серед них є сповнені ліризмом, торкаються вічних тем призначення і місця людини в світі, людських стосунків, кохання. Ним написано чимало філософських балад, а також веселих і запальних творів, які стали майже народними.

Джерело:
1. Життєпис. Матвійчук Анатолій Миколайович (matviychuk.com).
2. Анатолій Матвійчук: «Я люблю Україну свою» (Сергій Тараненко. Russian Dallas (dallastelegraph.com)).
3. Народний артист України Анатолій Матвійчук проміняв журналістику на сцену. Інтерв’ю (Ольга Правденко. Всі Новини Полтави | Коло (kolo.poltava.ua)).
4. Маслій М.М. «Анатолій Матвійчук» // Золотий вік української естради (1960 – 1980-ті роки). Книга 2. Чернівці: Букрек, 2016, стор.: 62 – 66.
5. Рудаков М.І. «Матвійчук Анатолій Миколайович» // Енциклопедія сучасної України (esu.com.ua).
6. Петрухіна О. «Матвійчук Анатолій Миколайович. Нарис», 25.05.2017, Віртуальний музей Інституту журналістики (labs.journ.univ.kiev.ua).

_____

Анатолій Матвійчук | Матвійчук Анатолій Миколайович | А.Матвійчук | Анатолий Матвийчук | Anatoli Matviychyk

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

«Серед артистів не так багато інтелектуалів, які здатні займатися політикою», – вважає Матвійчук.

На сайті «Главред» відбувся чат із Народним артистом України, лауреатом Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» Анатолієм Матвійчуком. Спілкуючись із читачами, він розповів про масову музику для внутрішнього споживача та музику «на експорт», про брак естетичної елітарної музики в Україні, про «молот і ковадло», між якими знаходиться українська естрада, про подібність середовища артистів і політиків, а також про примхи «зірок».

Подаємо стенограму чату з Анатолієм Матвійчуком.

yaro50: Где можно приобрести или скачать песни в Вашем исполнении начала 90-х? Помню, Вы тогда писали хорошие танцевальные вещи, такие как «Чуже весілля», «НЛО»…

Анатолій Матвійчук: Да, это было очень давно. Тогда еще в полной мере не существовал цифровой формат, и все записывалось на магнитную ленту. Многие из этих песен, к сожалению, утеряны. Хотя «НЛО» – это супер-хит, который будет жить еще не одно десятилетие. Потому что это уже стало крылатой фразой: «Що це було? Мабуть, НЛО».

А если серьезно, в Интернете я находил свои старые песни.

yaro50: Ходили слухи, что в своё время Вы питали романтические чувства к популярной в конце 80-х украинской певице Русе, но она в итоге выбрала в мужья Вашего соавтора, с которым вы писали для неё в то время песни, ставшие супер-хитами (моя любимая Ваша песня для Руси «Зачароване коло»). Так ли это всё было на самом деле? И каковы сейчас ваши отношения с семьёй Асауленко…

Анатолій Матвійчук: В то время, когда я познакомился с семьей Асауленко, они уже были мужем и женой. Костя был музыкантом группы «Мираж». Однажды он предложил мне сделать проект для его жены. Она закончила музыкальное училище, зовут ее Ира, но мы называем ее Русей. И я в течение недели сделал текстов для нее на целый альбом. Это был первый украинский поп-проект.

Сейчас она живет в Америке вместе с мужем. Костя работает на большой студии, а Руся поет в свое удовольствие.

yaro50: Дайте характеристику нынешней украинской эстраде. Нужны ли ей такие шоу, как «Х-фактор», «Фабрика звёзд» и т.д. или это неправильный путь?

Анатолій Матвійчук: Наша эстрада – это что-то, что находится между молотом и наковальней. Причем молот – это западная поп-музыка, а наковальня – российская попса. Выстоять в таких условиях очень сложно. То, что сейчас мы видим на наших телеэкранах, не отражает суть и уровень нашей культуры. Проще говоря, должна быть массовая культура для внутреннего потребления, т.е. основанная на украинском фольклоре, хорошей поэзии, народной традиции, и музыка «на экспорт», та, что придерживается канонов мирового шоу-бизнеса.

Что касается популярных шоу – они нужны, но они не должны отнимать у зрителя любимых известных и почитаемых исполнителей. У нас в стране около 50 заслуженных артистов и около 40 народных, которые активно работают, записывают песни, альбомы, много гастролируют, но мы не видим их на наших телеэкранах. И это очень печально. Наша культура – это поезд, который движется по рельсам, которые он вынимает из-под себя же, не оставляя ничего в памяти людей. И в этом главная проблема.

В чем же причина такой ситуации? Где-то в середине 90-х практически все народные артисты и те, кто нес в своем творчестве культурные традиции, были массово отлучены от эфиров, их перестали крутить на телевидении, а на FM-станции доступ для них был закрыт изначально. Получили доступ на FM-ы только те молодые артисты, которые впитали в себя принципы шоу-бизнесовой культуры, принципы шоу-бизнеса. Вот и выходит, что в нашей стране существует две культуры: одна – основанная на традициях нашего народа, другая – идущая в русле мирового шоу-бизнеса. Первой вы в эфире практически не слышите, но она существует!

yaro50: Когда мы увидим очередной Ваш творческий вечер «Полустанок любові»?

Анатолій Матвійчук: У меня было четыре «Полустанка любові», причем три на сцене НД «Украина». «Полустанок любові» – это синтетическое шоу, где переплетены поэзия, музыка, хореография и главное – моя душа. И мне очень приятно, что люди помнят их по немногим телетрансляциям и непосредственно по самим концертам. В следующем году у меня юбилей – 55 лет. Надеюсь, что мне удастся провести очередной «Полустанок любові», где я соберу всех своих талантливых друзей, исполняющих мои песни.

shahmatist09: Які українські пісні і музику Ви любите? Хто сьогодні найкращі український композитор і поет, на вірші якого можна скласти пісню?

Анатолій Матвійчук: В сьогоднішній українській естраді відчувається суттєвий брак інтелектуальної естетичної елітарної музики. Якось сам собою акцент зробився на простих доступних демократичних зразках. Особисто мені надзвичайно подобається одна виконавиця – Ілларія. Я відкрив її для себе минулого року, вона подарувала мені диск на конкурсі «Коронація слова», і відтоді він їздить зі мною в машині. Загалом, головна проблема української музики – відсутність душевності і глибокої поезії. за виключенням двох-трьох виконавців, таких як, приміром, «Бумбокс», «Океан Ельзи», «Антитіла»…

shahmatist09: Ваше ставлення до Богдана Ступки?

Анатолій Матвійчук: Богдан Ступка – один із великих українських акторів, якому вдалося вирватися за межі рідної культури і стати надбанням світовогу кінематографу, причому заслужено, завдяки своєму величезному таланту. І при тому він все одно залишився харизматичним ментальним українцем. Таких зразків в Україні поки що немає. Сподіваюся, поки що.

opera: Навіщо Вам, людині зі званнями та великими досягненнями, була участь у «Коронації слова»? Чому вирішили податися на цей конкурс? Чи залишилися задоволені?

Анатолій Матвійчук: Так склалося, що я був запрошений на «Коронацію слова» п’ять років тому курувати нову номінацію, яка утворилася там – «Пісенна лірика». Засновники конкурсу Тетяна і Юрій Логуші вибрали мене, як людину авторитетну в цій галузі. За час роботи було прочитано десятки тисяч поезій. Кожен фінальний відбір супроводжувався бурхливими обговореннями членів журі. Потім ми вирішили, що мені треба зробити перепочинок, тому що кожен вірш, який читаєш, пропускаєш через своє серце, душу, що надзвичайно важко психологічно. Тож я зробив перерву, і мені запропонували взяти участь у самому конкурсі. Я сприйняв це як жарт, а моя дружина Люба взяла десяток віршів на свій смак, запечатала їх у конверт і надіслала на адресу конкурсу. У підсумку я отримав перше місце, причому, кажуть, що мій стиль відчутно відрізнявся від стилю інших авторів. А переміг твір «Колискова ненародженому сину» – сповідь перед дитиною, яка, можливо, ніколи не з’явиться у цей жахливий і несправедливий світ… Конкурс надзвичайно важливий для авторів, які хочуть професійно займатися творчістю у будь-якому жанрі.

жанна_: Як журналіст, як оцінюєте якість сучасної української журналістики? За роки незалежності вона прогресувала чи навпаки, на ваш погляд? Чим ви пояснюєте її тяжіння до скандальності, «жовтухи», а також любов до смакування подробиць якихось побутових злочинів?

Анатолій Матвійчук: Я є членом Спілки журналістів вже 20 років і лауреатом найвищої журналістської премії імені Івана Франка. За останні два десятиліття все перевернулося з ніг на голову, або з голови на ноги, як хочете. Якщо серед принципів колишньої журналістики головним був принцип об’єктивності висвітлення життя, в центрі якого стояла людина з її характером і внутрішнім світом, то в останній час, знову ж таки наближаючись до західних стандартів, нас почали «цікавити» зовсім інші речі: секс, насильство, скандали, життя «селебрітіс» і поп-зірок, але аж ніяк не людина з її справжніми турботами й проблемами. Преса стала виконувати конкретні завдання конкретних замовників. З’явилися спеціалісти з «джинси», «журналістського кіллерства», і це практично нівелювало нашу журналістику.

Особисто я перестав читати газети і отримую інформацію виключно з Інтернету, а телевізор використовую, лише коли йдуть футбольні матчі.

жанна_: Ви писали пісні для багатьох відомих артистів. Скажіть, для кого писалося найважче і навпаки? І ще… Коли ви пишете вірші, Ви одразу знаєте, хто виконкуватиме цю пісню, чи це з’ясовується вже згодом?

Анатолій Матвійчук: Найпростіше писалося для Народної артистки України Алли Кудлай. Харизматична українка з відкритим щирим характером, вона дуже добре втілила такі речі, як «Красива жінка незаміжня», «Коханка», «Син». Багато писав для Світлани і Віталія Білоножків, Назарія Яремчука та інших виконавців. Мені приємно, що пісня «Рідня» у виконанні Надії Кадишевої буквально збурила Росію. Український текст примушує людей підніматися зі своїх місць і аплодувати їй стоячи. Мені приємно, що деякі мої пісні («Ми українці», «Чумацький шлях») вже десятки років живуть в українських серцях практично по всьому світу. Пісня «Эта женщина» розлетілася по світу і виконується і в західній, і в східній півкулі світу, хоча майже ніхто не знає, хто її автор. Але не це важливо…
Щодо написання творів для конкретних виконавців, то це кожен раз відбувається по-різному.

polit_ua: Пане Анатолію, як Ви ставитесь до того, що відомі артисти, письменники та спортсмени братимуть участь у виборах? Самі не планували податися в нардепи?

Анатолій Матвійчук: Середовище артистів чимось подібне до середовища політиків: і ті, і інші шукають фінансової підтримки своїх проектів. Але в деяких випадках артисти завдають суспільству меншої шкоди, аніж політики. Серед артистів не так багато інтелектуалів, які здатні справді займатися політикою. Але політикам це зовсім і не потрібно – вони використовують імідж, оболонку, зовнішність для того, щоб приваблювати людей. Нічого поганого не бачу в тому, що артисти виступають в тандемі з політиками. Головне, щоб ці політики були справжніми, позитивними і яскравими особистостями. Я давно перестав зважати на партійну приналежність політиків і звертаю увагу на особисті якості людини, оскільки саме вони відіграють важливу роль у багатьох критичних ситуаціях.
Більшість політиків, з якими я знайомий, знають, що я аполітична людина. Моя політика – це культура.

гримм: Среди ваших хобби значится футбол… Какие впечатления у вас остались от Евро? В чем была конкретная польза от него для страны, по-вашему?

Анатолій Матвійчук: Евро-2012 для украинцев было очень яркой и очень дорогой игрушкой, которая на время помогла забыть о наших неурядицах. Я с удовольствием смотрел практически все матчи, но странное дело – по окончанию Евро в душе осталась какая-то пустота. Я пытаюсь понять ее причины.

гримм: Что считаете своей главной наградой в жизни?

Анатолій Матвійчук: Главной наградой в своей жизни считаю возможность жить и заниматься своим любимым делом. А мое любимое дело – это творчество. Кто-то сказал: самое большое приобретение, которое может сделать человек за свои деньги – это свобода. Свобода – это возможность делать то, что я считаю нужным, общаться с тем, с кем считаю нужным, свободно передвигаться по земле и спать столько и когда хочется.

гримм: Наши «звезды» – капризный народ? Самый забавный каприз, который вам приходилось от них слышать? А вы сами очень требовательны? Когда едете с концертом, о чем обязательно должны позаботиться организаторы (требования к жилью, питанию, приему)?

Анатолій Матвійчук: Звезды, действительно, капризный народ. Но многие капризы объяснимы. Сужу по себе: я никогда не стану спать в гостинице, где прокурены обои и гардины – я сразу же закатываю скандал. Я всегда прошу организаторов о возможности пообедать в ресторане или кафе, где есть диетическая пища. Это продиктовано особенностями моего организма. Я всегда прошу оградить меня от почитателей в самый неподходящий момент, особенно когда я в гримерке переодеваюсь, а кто-то ломится с целью взять автограф. Единственное, что мне не нравится в некоторых моих коллегах, это высокомерие и хамство по отношению к людям. Они забывают, что слава проходит, а отношение к тебе остается.

columbina: Выживет ли украинская песня, если учесть, что все большее предпочтение отдается российским исполнителям и их творчеству?

Анатолій Матвійчук: Без поддержки государства, без понимания того, что песня, традиционная песня – это душа народа, мы обречены на культурное вымирание. Необходимо создавать информационную инфраструктуру, где украинская душа могла бы реализовать себя во всех жанрах культуры. Пока такого понимания не видно. Попса царит над всем. Где народная музыка? Где камерное искусство? Где джаз? Где хоровое искусство? Вместо этого гниющий гламур, дурные манеры, кривляние на сцене, которые возведены в норму.

columbina: Интересует также ваша позиция в «языковом вопросе»?

Анатолій Матвійчук: Однозначно я за українську мову як єдину державну. Хоча, як корінний киянин, досконало володію і російською. Але відчуваю, що у великому боргу перед своїм народом. Тому останнім часом перестав навіть записувати нові пісні російською мовою. Хоча це трагедія для творчої людини наступати на горло власній пісні. Але вважаю, час такий: будь-які твої дії сприймаються у політичному розрізі. Гадаю, що політики беруть на себе величезний гріх, роздуваючи це питання і маніпулюючи свідомістю простих людей.

полл___173: Добрый день, Анатолий Николаевич!
Преподаете на кафедре шоу-бизнеса, значит, можете считаться экспертом в вопросах шоу-бизнеса.
1) Как вы считаете, что и почему необходимо изменить в правилах украинского шоу-биза?
2) Нужно ли и зачем Украине такое количество талант-шоу, выпускающих массу артистов-однодневок?
3) Имеют ли право на существование политические туры артистов? Вы сами будете за кого-то агитировать перед грядущими выборами?
Благодарю за ответы.

Анатолій Матвійчук: Я действительно преподаю в Университете культуры, защитил диссертацию и считаю себя аналитиком в области песенной культуры Украины. Также я преподаю студентам основы манипулятивных технологий, хотя сам не пользуюсь этими технологиями. Иными словами, продающий наркоту сам не должен ее употреблять (извините за циничное сравнение). Я к тому, что в нашем шоу-бизнсе действительно существуют проблемы. И главная проблема в том, что шоу-бизнес вытеснил культуру. Я хорошо помню, когда это случилось. На одной из пресс-конференций продюсер неславянского происхождения встал и на ломанном русском изрек: «На Украина култура закончился и началься шоу-бизнес». К сожалению, меня коробит, когда кто-то из студентов говорит, что он хочет заниматься шоу-бизнесом, имея в виду культуру. Шоу-бизнес – это сумма технологий, которые учат человека, как проводить яркие зрелищные мероприятия, и как зарабатывать деньги. Но это никак не цель. Цель – в другом: как обогатить культуру, как сделать людей лучше, добрее, тоньше. В этом суть культуры, искусства, и об этом так мало говорят сегодня.
По поводу талант-шоу мы говорили раньше. Считаю, что все имеет право на существование, в том числе и традиционное народное хоровое и другое искусство, которого сегодня нет в информационном пространстве.

О тандемах артистов и политиков мы тоже уже говорили выше. Если существует такая потребность, ее никто не сможет запретить. Все зависит от конкретных людей, друзья.
Я никогда в своей жизни ни за кого не агитировал, хотя принимал участие в различных акциях. Считаю, что не артист должен агитировать за политика, а политик должен гордиться сотрудничеством с некоторыми артистами и подчеркивать это. Если, конечно, артист достойный.

poljovasv: Дякую за Вашу глибоку, образну, філософську поезію, за чудові пісні, за те, що Ви працюєте для України. Є думки, що таких митців, хто працює для України, вважають «не форматом». Чи можна змінити ситуацію, чи це утопічні бажання?

Анатолій Матвійчук: Я колись написав такі рядки:
«До біса всі розклади і позиції!
Поет завжди в духовній опозиції».
У поетів критичний погляд на все і всіх, інакше це не поезія.
Що стосується української пісні і всього, що пов’язане з українською культурою, то це свідомий вибір, який прирікає таких, як я, на інформаційну блокаду, на неучасть у всіляких розважальних шоу, на обережність редакторів і менеджерів у спілкуванні, оскільки вони знають, що маніпулювати і використовувати таких людей, як я, дуже складно. Але я знаю, що будь-яка поява в радіо чи телеефірі завжди викликає величезну цікавість з боку публіки, яка шукає глибоких думок, чесних і неупереджених суджень і чистоти душі. І за це я дуже вдячний всім моїм друзям, яких у мене багато по цілому світу завдяки Інтернету.

kelt: С кем из украинских артистов вы сейчас сотрудничаете, для кого пишете песни?

Анатолій Матвійчук: Сьогодні я більше співпрацюю з авторами. Я або віддаю вірші, або пишу музику і просто показую багатьом виконавцям. Сьогодні дуже важко з кимось співпрацювати постійно, оскільки ринок надзвичайно насичений.

oleg: Анатолію, доброго дня. Ви – народний атист. Але чим ви займаетеся – співаєте чи танцюєте? У більшості сміх викликає ця кількість народних.

Анатолій Матвійчук: Відштовхуючись від Монтеня, хочу сказати, що в суспільстві завжди цінувалися звання, які не можна купити за гроші. Оскільки сьогодні все купується і продається, то звання теж нівелювалися, але я отримував звання народного артиста ще у 2000 році.
Що для мене є звання? Це моя громадянська позиція, моя відповідальність за кожне слово і моя приналежність до рідної культури. Якщо ви бачите, що артист не відповідає цим критеріям, ви можете вважати його народність недійсною або фальшивою. Ось і все…

альтернатива: Анатолію Миколайовичу, чия філософія Вам близька, якою Ви керуєтесь по життю? Чи могли б Ви бути депутатом Верховної Ради?

Анатолій Матвійчук: Мені дуже подобається французький філософ Монтень, якого цікаво читати як белетриста. Тому що, починаючи з простих речей, він йде вглиб психології, соціології, і це завжди виводить його на реальний світ із його конкретними ситуаціями.
Чи міг би я бути депутатом? Напевно, міг би. Але заради цього довелося б відмовитися від самого себе. Не знаю, чи варто…

2 серпня 2012
За матеріалами: Надії Майна, Бориса Сніцаренко. «Главред» (GLAVRED.INFO)

В ексклюзивному інтерв’ю журналісту «Кола» Анатолій Матвійчук розповів про себе, творчість та чому в нього вдома так багато жаб.

Рядки з пісень народного артиста України Анатолія Матвійчука вже давно стали крилатими. «Що це було? Мабуть, НЛО» – одна з тих, яку чув багато хто. Серед пісень Матвійчука – «Эта женщина», «Сивий музикант», «Полустанок любові», «Зніми, фотограф, нас». Крім того, артист писав вірші та музику для багатьох українських та російських зірок естради, а також він – автор гімну вболівальників ФК «Динамо».

– Пане Анатолію, знаю, що музика Вас захоплювала з дитинства, чому ж не пішли вчитися на артиста чи музиканта, а обрали факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка?

– Ще у 8 класі мені подарували на день народження гітару, яка коштувала 7 рублів 50 копійок. Із цього й почалася моя творчість. Мене наче прорвало, одразу почав писати пісні, дуже швидко вивчив акорди. Після 8 класу ми з татом пішли шукати технікум, куди б я міг вступити. Зайшли до індустріального, там почали розповідати про спеціальності і, наче між іншим, сказали, що в них є апаратура для ансамблю, щоправда, ансамблю самого ще не було. І я одразу сказав, що буду вчитися тут. Мій творчий шлях був визначений, хоча вчився я на техніка-теплотехніка. Та більше часу приділяв ансамблю, з яким їздили на різні конкурси та фестивалі, де відбувалася моя справжня мистецька практика. Що стосується подальшого вибору, то пішов навчатися до університету Шевченка тому, що мої спроби вступити до Київського музичного училища не мали успіху.

– Тоді, як сталося, що журналіст із чималим досвідом роботи, вирішив поміняти перо на сцену?

– Справді так сталося, що я журналіст, який отримав вищу нагороду в галузі журналістики – премію Івана Франка, член Спілки журналістів України, а віддаю свою душу співу та естраді. Ще з останнього курсу навчання працював у газеті «Молодь України». Потім перейшов працювати до журналу «Музика», у мене з’явилося більше часу для пісенної творчості. На той момент уже був записаний альбом. Тож поміняти професію було неважко, бо в основі пісенної творчості, як і в журналістиці, лежить слово. І результат один – ми впливаємо на свідомість людей, на їхню душу, світогляд.

– До речі, Анатолію Миколайовичу, Ви народилися у творчій родині? Хтось із рідні займався вокалом, музикою?

– Ви знаєте, моя родина дуже творча, але професіоналів у ній не було. Тато грав на кількох музичних інструментах, добре співав. Мама моя, вона сама із Сумщини, знала дуже багато частівок, вдома, коли я був маленьким, вона постійно співала їх.

– Ви не лише співак і композитор, а й автор власних пісень. Пам’ятаєте, яку пісню написали першою?

– Зараз у мене вже, мабуть, написано під тисячу пісень, але я пам’ятаю добре свою першу пісню. Написав її щойно навчився грати на гітарі. Вона була дуже банальною, наївною, довго мучився, кому б її показати. Наважився показати своєму шкільному другу і він мене підтримав, сказав, що пісня класна. Одна з перших пісень – «Слепая любовь» була написана ще, коли я не мав доступу до радіо і телебачення. Співав її на танцях, концертах, вона стала популярною. Було дивно почути, що її співають на пляжах, у компаніях. Тоді я зрозумів, що пісні мої пішли в люди, вони подобаються, значить, цим варто займатися.

– Яка з Ваших пісень стала візиткою Анатолія Матвійчука?

– На різних етапах моєї творчості народжувалися всякі пісні. Можна умовно поділити навіть на кілька етапів. Перший був фольклорно-побутовим, веселим, гумористичним. У першому альбомі (вийшов ще в 90-х роках), у мене були такі пісні: «Запорожці», «Дим-димок» про бабу Ганю, яка в селі Бородянка гонить самогонку і мріє про незалежність, коли всі будуть займатися такою підприємницькою діяльністю. Мегахітом тоді була пісня «НЛО», люди й сьогодні говорять: «Що це було, мабуть, НЛО». Ця пісня підривала стадіони, концертні зали, бо люди вже на другому приспіві співали її зі мною. Та що говорити, і сьогодні інколи просять її заспівати на концертах, хоч я вже зовсім інший. Другий етап – лірично-філософський. Тоді з’явилися такі пісні «Два птахи», «Зніми, фотограф, нас», яку дуже добре знають люди, бо вона часто звучить на українському радіо. Ну, а потім пішли патріотичні пісні, такі, як «Я – українець», яку Поплавський зробив своїм брендом. Така хітова річ у мене є як «Эта женщина», яка розлетілася по всьому світу, її співають і в Америці, і в Росії, і в країнах Європи. Люди говорили навіть, що вона створена на вірші Єсеніна, а один чоловік написав мені, мовляв, як ви можете співати цю пісню, якщо її написав мій друг, який живе в Ізраїлі і присвятив Аллі Пугачовій. Десь із десяток професійних виконавців співають її в Росії.

– Ваш зоряний час припав на 90-ті роки. Тоді «Що це було, мабуть, НЛО» не наспівували тільки ліниві. Що ж сталося потім, адже Вас стало менше чути?

– Коли зароджувався український шоу-бізнес, всі вірили в те, що настане такий час, коли ми, українські артисти, будемо затребуваними. Але не так сталося, як гадалося. На багатьох людей у той час звалилися шалені гроші, і вони фінансували красивих дівчаток, людей, які наслідували західних артистів. Ми не змогли створити в країні радіостанцій та телебачення, які б поширювали національний продукт. Тому українські артисти сьогодні загнані, вони перебувають в інформаційній резервації.

– Кого із сучасних молодих артистів вважаєте справді талановитими і перспективними?

– Останнім часом я вражений від співу Іларії. Якось на конкурсі «Коронація слова» вона підійшла до мене і подарувала свій диск, який я довго не слухав. А потім, їдучи в машині, ввімкнув і був зачарований. Прекрасні мелодії, сюжети.

– Ви колекціонуєте жаб, скільки вже їх у вашому арсеналі? Чи є якісь ексклюзивні чи незвичайні?

– Колись я написав жартівливу пісню «Жаба», присвячену особливій рисі українського народу – заздрості. Коли я цю пісню виконав, мені на концертах почали дарувати жаб, при цьому найрізноманітніших. У мене вдома ціла колекція таких артефактів, від дорогих та ексклюзивних до дитячих гумових. Усе це зберігаю, як нагадування про те, що є публіка, яка мене поважає й любить.

– Ви створювали пісні для багатьох відомих артистів. Розкажіть, кому і які пісні писали?

– Свого часу я писав багато пісень для Алли Кудлай, Світлани та Віталія Білоножків, Ірини Білик. Були пісні на мої вірші в репертуарі Лариси Доліної, Назарія Яремчука, Валерія Леонтьєва, Ірини Понаровської. У Алли Кудлай в репертуарі є знакові для неї пісні, створені мною, зокрема «Красива жінка, незаміжня», «Коханка». Для Білоножків я написав пісню «Простий мотив для двох сердець», яка потім дала назву фестивалю «Мелодія двох сердець», «Яблуневий туман» і багато інших пісень. Для Лариси Доліної у співавторстві з композитором Ігорем Корнелевичем я створив пісні «Маугли», «Варьете потерянных сердец». Для Ірини Понаровської я створив пісню «Песочные часы». Зараз продовжую писати для інших співаків, але не так інтенсивно, як раніше. Зокрема для Надії Кадишевої написав нещодавно дві пісні: «Рідня», «Сопілочка». Це 2 україномовні пісні, які є в репертуарі російської співачки.

– Коли збираєтеся виступити перед полтавською публікою?

– Стосовно Полтави зазначу, що ми, артисти, співпрацюємо з менеджерами, підприємцями, які влаштовують концерти. Якщо будуть запрошення від місцевих імпресаріо, то я обов’язково приїду до Полтави.

– Ваша дружина Любов також артистка?

– Моя дружина Люба не музикант, але вона дуже любить музику, творчість, бо її тато був музикантом. Коли ми познайомилися, вона сказала, що артистам треба допомагати і підтримувати їх. Дружина була моїм продюсером, організовувала всі мої творчі вечори, зокрема, «Полустанки любові», яких було 4. Сьогодні дружина працює в Київраді і менше має можливості й часу мені допомагати.

Із дружиною Любою: коханою, другом, продюсером

– Насамкінець, щоб Ви побажали читачам нашої газети?

– Оптимізму і позитивних думок насамперед. Бо думки матеріальні, про що ми думаємо, те ми до себе й притягуємо. Натхнення і добра, духовного і матеріального.

Довідка «Кола»

Анатолій Матвійчук народився 29 вересня 1958 року в місті Києві. Закінчив Київський індустріальний технікум, а потім Київський національний університет імені Тараса Шевченка (факультет журналістики). Член Спілки журналістів України. Був ведучим різних музичних телепрограм «Відеомлин», «Музичний телеярмарок», «Фант-лото Надія». Перший сольний альбом з’явився 1989 року – «Запорожці». Член журі популярних конкурсів: «Слов’янський базар», «Веселад», «Крок до зірок». Співак, композитор, поет.

03.09.2012
Ольга Правденко. Всі Новини Полтави | Коло (kolo.poltava.ua)

Народний артист України, лауреат Національної премії ім. І. Франка, автор і виконавець власних пісень Анатолій Матвійчук – людина цікава і неординарна, з тонким почуттям гумору і умінням висміювати людські недоліки тактовно і незлостиво. Про творчість і особисте життя, сучасну політичну ситуацію в Україні і про те, що болить артиста, а у чому він знаходить розраду, кореспондентові «ВЗ» розповів Анатолій Матвійчук.

– Пане Анатолію, багато співаків старшого покоління часто стикаються з тим, що на радіостанціях і телеканалах їх називають «неформатом». Проте переаншлаги на сольних концертах цих виконавців доводять протилежне.

– У нашій країні ми втратили свій інформаційний простір. Простір, в якому повинні звучати українські пісні, віддзеркалюватися не лише яскраві моменти нашого життя, а й наші проблеми, реальні події. Такого простору майже не залишилося. Український простір, як шагренева шкіра, постійно стискається. Залишилися тільки Перший канал українського радіо, «Промінь» і «Культура», а також, частково, Перший Національний, який уже, по суті, не український. Нас витискають з людської свідомості, щоб нас не було. Цю порожнечу заповнюють російськими і західними ідолами або тими, хто українець по формі, але не українець по своїй ментальності, духу, хто не несе у своїх піснях ні болю народу, ні його мрій і сподівань. Вони навіть розмовляють не по-українськи. Вбачаю у цьому величезну загрозу українській культурі, українському світогляду. Відчуваю відтік справжніх українців за кордон. Був в Італії, де концерт до Дня Матері пройшов блискуче. Є запрошення зі США, Канади та європейських країн, де проживає багато українців. Розсіюємося по світу, а наші терени заселяють байдужі до України і її культури люди.

– У тому, що найкращі представники української нації покидають батьківщину, очевидно, не останню роль грає політична ситуація в країні…

– Усі канали забиті російською «попсятиною», і будь-яка спроба нахилу українського артиста в російську сторону викликає політичну оцінку. Те ж саме відбувається і у політичному житті. Українська держава повноцінно так і не відбулася. Вона існує формально. Українці за духом повноцінно не реалізувалися як громадяни. Дивлюся на те, що відбувається із Тимошенко і Луценком, негативно, бо це – політичні «розбірки». Вони сидять у в’язниці за свої політичні дії, а не за економічні злочини. Зрозуміло навіть школяреві, що це – банальна помста. Юля – прекрасний оратор. Очевидно, вона настільки глибоко образила тих людей, які нині при владі, що вони, уміючи прощати різкі слова і матюки, не можуть простити насмішок, а Тимошенко відверто насміхалася з них. Це «ведмежа» помста, бо вони навіть не намагаються її якось замаскувати. За цим важко і неприємно спостерігати – у політиці відсутні благородство, моральність, порядність.

– Поговоримо про творчість. У вас багато веселих, жартівливих пісень, але у них є глибокий підтекст. Чим для вас є гумор?

– Почуття гумору – важлива риса. Є люди, яким вона просто не притаманна. Почуття гумору – як інстинкт самозбереження: коли погано, коли занадто багато політичної тріскотні, починаєш звертати увагу на буденні речі і хочеш зануритися у той світ, де смішно, кумедно. Твориш таку собі середньостатистичну особистість, яка про все має своє судження. Мій гумор – досить інтелігентний. Це не гумор Павла Глазового, але це і не гумор сучасних російських сатириків, у яких усе – «нижче пояса». Мій гумор – гумор української нації, яка не уміла навіть лаятися, толерантно вирішувала конфлікти між чоловіками і жінками, по-своєму бачила світ і мріяла. Усе це намагаюся відтворити у своїх гумористичних творах.

– У вас немає поганих звичок: не палите, не вживаєте міцних напоїв… Очевидно, ви не відразу до цього прийшли…

– Кількість моїх поганих звичок почала зменшуватися із кількістю мого фізичного здоров’я. У міру того, як виникали проблеми зі здоров’ям, зникали негативні звички. Досі хочеться іноді покурити чи випити сто грамів, але розумію, що мені потрібно тримати себе в рамках, у хорошій фізичній формі. У мене є одна погана звичка – не сплю ночами. Телевізійні «варвари» «крутять» хороші телефільми після третьої ночі. Вдень ідуть ідіотські серіали, а вночі – серйозний світовий кінематограф. Хочу подивитися, тож лягаю о п’ятій ранку… Слава Богу, що мені вранці не треба іти на роботу, бо викладаю в другій половині дня, виступи маю теж після обіду…

– Знаю, що ваше знайомство з майбутньою дружиною має майже містичну історію. Чи до цього ви вірили у містику і пророцтва?

– Коли мені було шістнадцять років, зустрів жінку, яка була українською Вангою. Про неї мало хто знав, вона жила в селі Волокитино Сумської області, а це – за вісім кілометрів від села, де народилася моя мама. Коли ми приїхали до тієї баби Каті, побачили кавалькаду машин, якими була представлена географія всієї України. Баба Катя взяла хлібину, пляшечку води, запалила свічку і розповіла усю мою долю – що було і що буде. Сказала, ким буду: «У тебе – талановита рука. Усе, що робитимеш, матиме успіх. Ти можеш бути навіть диктором телебачення». У неї не було телевізора. Я диктором не був, але двадцять років був ведучим різних телепрограм.

Щодо знайомства з Любою, то воно теж було містичним. Знаю лікаря нетрадиційної медицини Едриса Казімі. Якось він мені сказав: «Зроблено так, щоб ти не міг довго жити з однією жінкою. Але через три місяці ти зустрінеш жінку, яка стане твоєю долею». Я запитав, як впізнаю її? «Вона підійде і сама візьме тебе за руку», – відповів. Через три місяці, після одного з концертів у Чорнобилі, підійшла до мене жіночка і сказала: «Чого ви тут стоїте, на фуршет не йдете?». «А нам ніхто не говорив», – сказав я. Вона взяла мене за руку і повела у зал, де були накриті столи. За столом я почав читати свої вірші, вона сіла ближче до мене. Потім ми вийшли покурити з другом, і я йому сказав: «Здається, я зустрів людину, з якою можна іти по життю». Без неї я був мотором без пропелера – горів, перегрівався, але руху не було. А Люба почала рухати усе вперед: заходила в кабінети чиновників, стукала в усі двері, шукаючи допомоги і підтримки моїй творчості.

– Від першого шлюбу у вас є дочка. Спілкуєтесь ви з нею?

– Спілкуємося, і з роками усе активніше. Вона закінчила інститут іноземних мов, вийшла заміж і зараз живе у США. Її чоловік – українець, працює там за контрактом. У них народилася донечка. Вона мала народитися 23 вересня, але я сказав, що народиться онучка 29-го – на мій день народження. Так і сталося. Цікаво, що у той день я двічі став дідом – того ж дня у Любиного сина народився син. Це говорить про певну містичність. Про те, що Бог посилає мені якісь знаки, щоб я їх розумів, щоб робив усе, аби реалізовувати свої плани. Не треба думати про матеріальні блага. Не треба нікому заздрити, бо усе, що в тебе є, – того тобі достатньо.

– Це і є ваше кредо?

– У мене два кредо: я не хочу бути модним, хочу бути актуальним – перше. А друге – як у лікарів: «Не нашкодь!» – ні словом, ані ділом. Слово, думка, пісня повинні приносити людям тільки гармонію і радість. Є люди-руйнівники, а є будівельники. Відношу себе до зодчих, які творять гармонію. А щоб створити гармонію, потрібно перебувати у гармонії із собою.

Довідка «ВЗ»

Анатолій Матвійчук народився 29 вересня 1958 р. у Києві. Закінчив 1986 р. факультет журналістики КДУ імені Т. Г. Шевченка. Є членом Спілки журналістів. Його пісні співали і співають Лариса Доліна, Валерій Леонтьєв, Назарій Яремчук, Оксана Білозір, Віктор Шпортько, Віталій Білоножко, Алла Кудлай, Ірина Білик, Ірина Сказіна, Ані Лорак. 1996 р. отримав звання заслуженого артиста України, а у 2000-му – народного артиста України. Мав чотири сольні бенефіси в ПК «Україна». Лауреат Національної премії ім. Івана Франка. Лауреат літературних премій імені А. Малишка, Д. Луценка, О. Олеся.

Людмила ПУЛЯЄВА
13.04.2012
Високий Замок – інтернет версія (wz.lviv.ua)

В одній з аудиторій жовтого корпусу Київського державного університету ім. Т. Шевченка, де ми навчались на факультеті журналістики, стояло стареньке піаніно. За нього сідав перед парами мій однокурсник Толя Матвійчук і щось награвав. Тоді ще ніхто не знав, що з часом часто бачитимемо його на екранах телевізорів із мікрофоном у руці, але не репортерським, а концертним. І що напише він понад 500 (це на сьогодні) пісень, які виконують на професійній сцені він сам і багато його колег-артистів, що він видасть 8 авторських компакт-дисків. І що через 10 років після отримання диплома одержить ще один «диплом» — звання заслуженого артиста України, а ще через чотири стане народним. І що журналістика буде лише одним із напрямів його багатогранної діяльності. Коли випала нагода поспілкуватися з ним, розмова сама собою повернула на «пісенну» тему, яка Анатолієві дуже болить.

— Толю, яке місце займає у твоєму житті журналістика нині?

— Журналістика як спосіб мислення, як уміння організовувати і висловлювати думки, як здатність помічати важливі моменти життя — усе це я використовую чи не щоденно в газетних, теле- і радіоінтерв’ю. Друкуюся, щоправда, менше, ніж коли працював у «Молоді України» чи в журналі «Музика». Але ж багато часу йде на саму творчість: написання пісень, аранжування, роботу в студії, додайте сюди ще виступи на концертах, творчих зустрічах, сидіння в різноманітних журі…

— А чому обрав не журналістику, а велику сцену?

— Пісні я почав писати з 15 років, після першої закоханості. А в 17 уже кілька десятків виконував як соліст ансамблю. Музиканти у нас були дуже сильними, всі з музичною освітою, а я фонтанував піснями, підкидаючи матеріал для спільної творчості. Але згодом, коли вже вчився в індустріальному технікумі, стало затісно у пісенній формі, почав писати поезію.

Мені пощастило: мій сусід на поверсі був професійним літератором, тож, виходячи на перекур, майже щодня давав уроки, які спонукали мене поставитися до цього заняття професійно.

Якось я приніс твори до редакції однієї зі столичних газет. Там пообіцяли надрукувати їх, але з умовою, що трохи попрацюю і як журналіст: напишу кілька заміток, інформацій. Із цього й почалася моя робота в журналістиці.

До речі, в газету «Молодь України» мене взяли працювати в штат ще задовго до закінчення університету. Це була серйозна і навіть виснажлива школа творчості. Писати доводилося не вряди-годи, а щодня. Це вдосконалило мову, відточило стиль.

Але пісні писати я й тоді не полишав, за що іноді діставалося на горіхи: постійно відлучався на радіо, телебачення, згодом ще став ведучим однієї музичної телепрограми. Це не могло подобатися керівництву редакції. Тож спочатку перейшов працювати в журнал, де ритм життя був значно помірнішим, а коли мої пісні стали відомими і почалися запрошення на концерти, і зовсім перейшов на «творчі хліби», помінявши редакцію на сцену. Але залишаюся членом Спілки журналістів України сьогодні.

— Мабуть, зараз молоді легше торувати шлях до сцени, адже є чимало конкурсів, які можуть дати поштовх до пісенної кар’єри: «Х-фактор», «Україна має талант». Якби такі були у 1980-х, чи тобі легше було б пробитися?

— Тоді існувала певна жорстка система: всюди — на радіо, телебаченні, в концертних організаціях — були худради, де працювали композитори і поети. Вони стежили за професійним рівнем творів і концертних програм. Звичайно, десь і стримували стрімкий розвиток сучасної музики, але не давали можливості нездарам чи недозрілим артистам потрапити на професійну сцену чи в ефір.

Тепер усе перетворилося на шоу: будь-хто може вийти на сцену і під загальний регіт юрби витворяти будь-що… Нинішні телепроекти технологічно досконаліші, і якщо ти потрапляєш на будь-який з них, то популярність тобі гарантована. Тебе розкручують, піарять, із тобою експериментують… Але тільки на час проекту! Далі твоя доля нікого не цікавить. Якщо не маєш грошей чи спонсорів — ти через певний час знову в забутті…

Не знаю, якби Івасюк народився у наші часи, чи зміг би він пробитися? Адже йому довелося б кинути рідні Чернівці, перебратися до Києва і співати не власні твори, а, приміром, Костянтина Меладзе, та й то тільки тоді, якби він підписав би із ним контракт.

Тож усе дуже непросто. В одному з віршів у мене є такі рядки:

Вокальні шоу на усі смаки,
А спів такий,
що серце завмирає.
Як легко нині вийти в співаки
У цім краю,
де вже Співців немає.

Але, на щастя, Співці у нас ще є, хоча їхнє мистецтво і громадянська позиція не потрібні сучасному шоу-бізнесу.

— А кого слухаєш ти?

— Різну музику: сучасну англомовну, італійську, дуже люблю балканську. Але у мене в машині завжди є пісні українців: Тараса Петриненка, Ілларії. Люблю також Дмитра Гнатюка, Василя Зінкевича — це видатні особистості. На жаль, у сучасній Україні дуже мало рідної інтелектуальної культурної пісні. А якщо вона є, то категорично поза форматом.

— На твоєму сайті вміщено опитування: чим для вас є пісня — твором мистецтва, атрибутом культури, продуктом шоу-бізнесу чи порожнім звуком. Із тих, хто відповів, 56% зазначили: твором мистецтва.

— Там була ще одна категорія: «способом самовираження». І для мене пісня важлива саме в цьому аспекті, хоча, звичайно, вона повинна бути твором мистецтва.

Нині змінився сам підхід до пісні: вона стала виключно комерційним продуктом, всі намагаються створити «хіт», який би був у всіх на вустах, під який можна відпочивати, танцювати, розважатися. Саме такі твори поширені на FM-станціях і в популярних телешоу. Драматичні, сюжетні, психологічні, народні твори, якщо тільки вони не в контексті якогось конкретного проекту, зовсім не популяризують.

Більшість наших теле- і радіокомпаній орієнтовані саме на комерційний варіант музики, намагаючись іти в руслі загальносвітових тенденцій. Америка, на жаль, диктує моду не тільки на кіно, а й на музику, безжально витискаючи з ефіру все рідне, близьке і зрозуміле. В Італії чи Польщі існують десятки популярних виконавців, яких дуже люблять і поважають у їхній країні, але вони залишаються носіями власної споконвічної культурної традиції. І ніхто їх не називає там «нафталіном» чи «вчорашнім днем» або «відстоєм».

Відколи все рідне, традиційне, споконвічно належне нашій нації стали зневажати? Я твердо переконаний, що, будуючи незалежну Україну, потрібно починати з її інформаційного простору, в якому нахабно панують чужинці. Слід повертати цей простір собі! Треба повертати в ефір твори, що несуть думку, зміст, глибокі почуття, якісні вірші.

Саме про це ми говорили з колишнім головою Національної спілки журналістів України Ігорем Лубченком, коли він вручав мені премію імені Івана Франка. У дипломі так і записано: «Премія вручається за високу публіцистичність пісенних творів і за «Гімн журналістів».

Українська пісня — величезна цінність нашого народу. Це розумієш із особливою гостротою, коли співаєш для українців за кордоном, наприклад, в Канаді, Англії, Італії, Ізраїлі, Америці. Одразу почуваєшся близьким і рідним до сотень і тисяч не знайомих тобі людей. Пісня — як пароль, відкриває для тебе їхні серця і душі. І це велике щастя.

Допоки живі наші класики, які створювали невмирущі шедеври 1960—1980 років, поети, композитори, співаки, ми ще маємо час спохопитися, повернутися до осмислення того, що мали і що так бездумно втрачаємо. Справжня українська пісня ще існує на Українському радіо — по суті, це останній бастіон нашої національної культури і пам’яті, який треба берегти як щось святе!

— Як оцінюєш свою творчість, — наскільки вона комерціалізована?

— Ніколи не думаю про це, коли пишу. Так, має бути сучасне аранжування, загальне звучання, але не вони визначають популярність у народі. Ось, скажімо, моя пісня «Эта женщина» звучить у Росії чи не в кожному ресторані, її співають десятки професійних виконавців і там, і в Україні. А в мене на неї не було навіть відеокліпу. Просто відзняв у кількох телепрограмах та у своїх авторських концертах і — розлетілася світом. Зараз вона є в Інтернеті.

Або пісня «Рідня моя, рідня» яку співає Надія Кадишева. Нею вона підняла весь Кремлівський палац на своєму сольному концерті в Москві. Хоч твір українською мовою! Його нині співають чи не в кожному сільському клубі, де є художня самодіяльність. Оце для мене є критерій популярності — якщо пісня пішла в народ.

— З ким легше працювати — з молоддю чи із представниками старшого покоління?

— З людьми мого покоління працювати значно легше: вони хоч і вимогливі, але знають, чого хочуть, відчувають поезію, риму, образ. Завжди із задоволенням працював з Назарієм Яремчуком, Аллою Кудлай, Оксаною Білозір, Віталієм Білоножком, квартетом «Гетьман».

Для молоді теж іноді пишу, але у них інші критерії: їх майже не цікавлять вірші, основний акцент — на аранжування, незвичайну мелодію і загальний настрій твору.

— Тепер викладаєш в Університеті культури, очолюєш кафедру журналістики КНУКіМ. Чим нинішні студенти відрізняються від тих, якими були ми?

— Нинішні студенти — жертви нашої інформаційної політики останніх десятиліть. Коли вони приходять на перший курс, то прекрасно знають імена американських кіноакторів, поп- та рок-зірок, але не можуть назвати з десяток вітчизняних народних артистів, уже не кажу про письменників, журналістів, науковців, навіть політиків. І це не їхня провина, а їхня біда.

Провина ж лежить на нас. Чим наповнений наш ефір? Який культурний продукт створила наша держава за останні десятиліття? У свідомості нашої молоді є що завгодно — там немає лише України! Або вона існує в якомусь викривленому, спотвореному вигляді. Можливо, не всюди так, у Західній Україні трохи краще, але загальні тенденції одні й ті самі: брак ідеалів, орієнтація виключно на матеріальні цінності, нерозуміння того, що відбувається у світі.

Загалом же кількість талановитих чи просто небайдужих і допитливих студентів порівняно з нашими часами не змінилася. Але стало дуже важко пробиватися до їхньої свідомості, аби розставити там пріоритети, повернути їх до джерел, вибудувати ієрархію цінностей. Ось головне призначення сьогоднішнього педагога, викладача. Адже ще не все втрачено. Потрібно просто бути з ними щирим і переконливим. І мене дуже тішить, що іноді студенти проводжають мене після лекцій оплесками. Це чогось та варте!

Інна КОСЯНЧУК,
13.04.2013
«Урядовий кур’єр»

«І тієї, хто справді
Брат мені по Духу,
Тієї не слова мої,
А Душу слуху!»

Анатолій Матвійчук

[Даллас, Техас] У 2000 році Анатолій Матвійчук став першим Народним артистом України третього тисячоліття. Іноді його називають «лицарем трьох муз — пісні, музики і віршів». Його вірші настільки талановиті і ліричні, що йому присвоїли кілька літературних премій —імені Івана Франка, імені Андрія Малишка, Олександра Олеся та Дмитра Луценка.

Професійний журналіст, кандидат історичних наук, завідувач кафедрою журналістики Київського національного універсітету культури і мистецтв — він багато чого встиг за своє творче життя. Анатолій пише пісні для Софії Ротару, Валерія Леонтьєва, Лариси Доліної, Оксани Білозір, Таїсії Повалій, Ірини Білик та багатьох інших. Всього ним написано більше 500 пісень. Він видав 4 поетичніих збірки і 8 авторських компакт-дисків.

Одна з його шанувальниць надіслала Анатолію такі слова: «Ваша творчість — це особливе дихання душі. Вивкотре довели, що на землі нема нічого кращого, складнішого, цікавішого і ціннішого, ніж людина». Сьогодні народний артист України Анатолій Матвійчук відповідає на запитання газети The Dallas Telegraph, (UAST).

— Анатолію, скажіть, будь ласка, яка доля вас сьогодні занесла до нас у Даллас?

— В мене був концерт у Чикаго, де я виступав на запрошення Українського незалежного радіо. Цей сольний концерт був першим після великодніх свят. І він був приурочений до Дня матері. Весь концерт побудований був на такому ліричному ключі, що і матір, і Україна – це слова жіночого роду. Українці — сентиментальні люди, вони часто називають свою Батьківщину, свою Україну, «Ненька-Україна», «Матір-Україна». Для українців часто ці поняття зливаються в одне.

— Чикаго називають Українською столицею Америки. Але до нас, у Техас, що вас завело?

— Сюди приїхав виключно з родинних міркувань, тому що тут живе моя старша донька. Вона вийшла заміж і вони з чоловіком приїхали сюди працювати по контракту і вже другий рік працюють і живуть тут. Я не міг сюди не приїхати, аби не побачити і не відвідати свою доньку і свою онучечку, яка народилася як раз на мій день народження — 29 вересня.

— Чи довелося побувати в самому Далласі?

— Звичайно. Не можна було оминути Даллас! Тому що це місто не тільки відомо, як великий центр, промисловий і фінансовий. Тобто тут знаходиться еліта штату. Але і треба було побачити на власні очі і те місце, де загинув президент Джон Кеннеді. Для мене було дуже важливо побачити і відчути це місце.

— В яких маленьких містечках, з яких складається Америка, довелося побувати?

— Власне я уже чув про те, що справжній Техас — одно-, дво-, максимум триповерховий. Тому що люди розкидані по всій території і живуть осібно. Але тим не менше є надзвичайно цікаві місця, в яких ми побували. Це місто Форт Уерт, це Грейп Вайн.

— А що торкнулося вашого серця в цих маленьких містах?

— В кожному містечку свої якісь принади. От, наприклад, ми сьогодні були в містечку, де проходило свято вулиці. А що стосується людського якогось фактору, то мені цікаво було в містечку Флауер Маунт в баптистській школі подивитися, як дітки маленькі від двох до п’яти років, співають, танцюють, вітають своїх батьків. Це було надзвичайно зворушливо. В хорошому залі, з хорошим звуком. Вони були всі в яскравих таких костюмах. І це залишає враження.

— Чи здобули якихось друзів тут, у Техасі?

— Ви знаєте, ми живемо в таку епоху, коли Інтернет дає можливість значно розшити рамки. І таким чином я познайомився трошки раніше по Інтернету, а зараз відкрилася можливість побачитись з Оксаною Топоріною та її ансамблем «Веселка» від Ukrainian American Society Of Texas. Ми навіть з ними вчора прорепетирували, поспівали трошки. Надзвичайно всі цікаві, емоційні люди, які ще зберегли оце бажання і можливість контактувати. Якась певна ностальгія іде. Було багато розмов. Тому, сподіваюся, що після нашої сьогоднішньої зустрічі після концерту буде ще більше друзів.

Aнсамбль «Веселка» та Анатолій Матвійчук

— А що торкнулося вашого серця в цих маленьких містах?

— Це надзвичайно цікаво. І те, що виходять наші газети. От, наприклад, The Dallas Telegraph для мене був несподіванкою повністю. Наприклад, на Півночі, в Чикаго більше українців. Там виходить кілька газет, радіо. Але те, що тут теж українці тримаються вкупі і одним з таких осередків утримування українців разом є і газета і українська церква — це теж надзвичайно важливо. От отець Павло такий молодий священик! Теж несподівано, але так тепло нас прийняв. Це залишає теплі враження в душі. Думаю, що у кожного артиста, у хорошого артиста, підкреслю, завжди після концерту додається друзів. Можливо, з багатьма ми будемо і далі спілкуватися, зокрема в Інтернеті.

— Давайте тепер поговоримо про того самого артиста Матвійчука.

— Анатолій Матвійчук вже майже 30 років на сцені. (Сміється.) Я вже мав 5 великих сольних програм в національному палаці Україна. Ці концерти, ці сольні програми я називаю однією назвою — «Полустанок любові». Чому так? Що таке полустанок? Це навіть не станція. Це таке маленьке місце, куди людина повертається подумки, душею своєю, серцем, щоб пережити найприємніші хвилини її життя, повернути якісь свої спогади, хороші враження. І от таким чином народився цей проект, «Полустанок любові», в якому не тільки я співаю свої пісні, а й більшість відомих і популярних в Україні артистів, народних артистів, заслужених, які виконували мої пісні. Перший «Полустанок любові» відбувся в 1996 році. І сподіваюсь, що й цього року буде наступний, один з таких найближчих. Тому що цього року в мене ювілей – 55 років. За цей час я видав 8 компакт-дисків авторських півень, видав 5 поетичних збірок. І продовжую працювати в цьому плані. Я продовжую роботу над новою книжкою, над новим компакт-диском. І зокрема тут я презентую пісні зі свого нового альбому, який називається «Дорога до себе». Адже, куди б ми не їхали, куди б ми не йшли, ми йдемо до самих себе в цьому житті.

— У вас дуже цікаве життя у кількох паралельних площинах. За освітою ви журналіст, за фахом – письменник, поет. Як ви стали музикантом?

— Музикантом я був ще до того, як поступив на факультет журналістики. Почав займатися музикою активно з 15 років. В 16-17 років в мене вже була своя група. Уже тоді ми співали мої пісні. Але коли вступив в університет, вибрав журналістику. Здавалось, що ця дисципліна, ця наука допомагає бути весь час в контакті з багатьма людьми, з людьми різних професій. І це збагачує людину, її внутрішній світ, її інтелект. Після закінчення університету я попрацював деякий час у газеті, на телебаченні, був ведучим різноманітних програм, навіть у журналі працював. Але любов до музики, до мистецтва все одно перемогла. Я залишив редакційну роботу і повернувся на сцену. Тепер журналістика стала моїм хобі, а хобі стало справжньою професією.

— А яке місце у вашому житті займає письменництво?

— Коли я отримував найвищу премію в галузі журналістики імені Івана Франка, то Ігор Лубченко, голова спілки журналістів України, сказав, що пісні Матвійчука — це публіцистика, яка примушує не тільки відчувати, а й думати. Після того я отримував ще кілька літературних премій, таких як премія імені Андрія Малишка, премія імені Олександра Олеся, імені Дмитра Луценка. Тобто з цим все склалося. Але прозу поки що не пишу, поки що накопичую, скажімо так, життєві враження.

— Хто зараз є співочими зірками України?

— Дуже люблю молоду співачку Іларію. Тоня Матвієнко, донька народної артистки України Ніни Матвієнко. Якщо слухати тільки її голос, то здається, що це співає мама. Але у Тоні більш сучасний репертуар.

— В житті кожного з нас є якась мрія. Іноді думаеш, я добився, я зміг це зробити. В англійській мові це звучить дуже добре: «I did it». Що для вас є “I did it”?

— Мої батьки абсолютно прості: мама з Сумщини, тато з Хмельниччини. Приїхали в Київ, познайомилися на простій роботі. Я вчився в звичайній школі. Потім тричі вступав до університету, тричі мене не приймали. Але все-таки прийняли, хоча ніяких зв’язків, нічого не було. У нас без так званих зв’язків, без блату нічого не можна зробити. Нарешті я вступив до університету, багато вчився, багато писав. І, можна сказати, досяг того, що маю, своєю творчістю, і важкою працею. Я можу їздити по світу і ділитися талантом, що був даний мені Богом. Отримав звання «Народний артист України» — певне, це і є моє «I did it».

— Свого часу ви багато вчилися, а чи маєте зараз своїх учнів?

— Я вже кілька років викладаю в Національному університеті культури на кафедрі «Шоу бізнес». Уже рік працюю завідувачем новоствореної кафедри «Журналістики».

— Ваші вірші покладено на музику. Їх співають видатні українські співаки та співачки?

— Серед Народних артистів я можу назвати людей, які співали мої пісні в різні часи. Це і Микола Гнатюк, і Оксана Білозір, і Алла Кудлай, і Віталій Білоножко, і Наталя Сумська, і квартет «Гетьман», чудовий квартет. Тобто, це я тільки народних артистів назвав, а ще багато-багато є менш відомих. І Назарій Яремчук покійний. Я написав кілька пісень, які облетіли всі українські осередки і були передруковані газетами і в Америці, і в Канаді, і в Аргентині, і в Бразилії. Маю пісню «Ми українці». Приспів в ній такий: “З Любов’ю і журбою на одинці, із невмирущим словом Кобзаря, ми українці, всюди українці, допоки світить нам одна зоря”. Зоря – Україна по суті.

— Я чую, вже збираються люди, ваша аудиторія Техасу. Скажіть, будь ласка, яке у вас сьогодні буде послання вашим слухачам Техасу?

— Я хочу, перш за все, подякувати людям, які прийдуть сьогодні на мій концерт. Я хочу подякувати їм за те, що вони знайшли сили, час, бажання, за те, що вони не втрачають в своїх душах цікавість до України, до її людей. Що вони намагаються тримати свою увагу на пульсі тих подій, які відбуваються у нас, слідкують за тим, що відбувається в Україні. І що ці люди, які колись залишили Україну, можливо, назавжди, а може й на певний час, що вони є нашими братами і сестрами, нашими близькими родичами, що ніколи не забувають про тих, хто живе на Україні, про свою неньку-Україну.

Текст та фото Сергія Тараненка
29 травня 2013
Russian Dallas (dallastelegraph.com)

На тлі політичних і соціальних потрясінь в нашій країні знакові культурні події відбуваються якось непомітно, без належного суспільного резонансу.

На тлі політичних і соціальних потрясінь в нашій країні знакові культурні події відбуваються якось непомітно, без належного суспільного резонансу. А шкода! Деякі події вимагають особливого акценту.

Візьмемо, приміром, Всеукраїнський пісенний фестиваль «Шлягер року». Нині, на сцені НП «Україна» він відзначив своє двадцятиліття. Поважний вік, якщо врахувати наш шалений вир подій, що поглинув не один мистецький проект чи гарне починання в Україні. А «Шлягер року» живе. Хоча, заради об’єктивності скажу так, – виживає. Після того, як понад десятиліття тому, практично, пішов у небуття зі смертю його головного режисера Бориса Шарварка масштабний фестиваль «Пісенний вернісаж», в Україні не стало такої масштабної події, яка б презентувала українську пісню в особі найкращих артистів з усіх регіонів України. На сцені запанували комерційні проекти різного штибу, які не відображали культуру нашої Вітчизни.

Але на тлі оцього культурного безчасся продовжував існувати фестиваль, що певний час залишався у затінку свого старшого і потужнішого побратима «Шлягер року». Започаткований колись композитором Олександром Злотником, а потім підхоплений відомим культурним діячем Олександром Свистуновим та журналісткою УР Анжелою Нарбоєвою, він продовжував збирати в «Україні» популярних виконавців вітчизняної пісні, а також її творців – композиторів і поетів. Так – у фестивалю, як на мене, не було чіткої концепції, лунали пісні як українською так і російською мовами. Але це були наші, вітчизняні митці, яким треба було віддавати належне, бо вони продовжували творити в несприятливих для творчості умовах…

Двадцять років проминули непомітно. І нинішня, ювілейна акція «Шлягеру» заслуговує на те, щоб називатися мистецькою подією в Україні. Зважте хоча б на деякі імена: Василь Зінкевич, Тарас Петриненко, Олександр Злотник, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Павло Зібров, Алла Кудлай, Павло Дворський, Надія Шестак, Оксана Пекун, Олександр Василенко, Жанна Боднарук, Олександр Тищенко, автор цих рядків і багато інших артистів, які залишили помітний слід в нашій пісенній спадщині. Ведучим концерту виступив відомий журналіст і телеведучий Василь Ілашук. Дипломи отримували не тільки вони, а й поети, композитори і навіть ті, хто світловим та звуковим забезпеченням багато років створює для українців музичні шоу. Ніхто не був забутий!

На цьому тлі якимсь дисонансом звучать окремі голоси, що додають ложку дьогтю в це мистецьке свято. Мовляв, не ті його роблять і не так, знову звучать російськомовні пісні, немає чітких критеріїв тощо.

Можливо, в інші, більш сприятливі для української культури часи, я б теж заглибився в цю полеміку і критично оцінивши всі здобутки і прорахунки, висловив свої конструктивні думки і поради. Але тільки не сьогодні – коли традиційна українська пісня витісняється з інформаційного простору, а натомість буйним цвітом розростаються метастази якоїсь махрової антикультури у вигляді яскравих і беззмістовних шоу. Сьогодні, коли так важко пробивається до слухача традиційна українська пісня зі змістом і мелодією, я відверто радію кожній нагоді бачити своїх колег на великій сцені, а також можливості чути їхні нові твори. Тому що традиції, на яких тримається уся світова культура, не повинні загинути, вони мають вистояти під тиском цієї жахливої інформаційної повені, що змиває на своєму шляху усе живе…

Гадаю, що колись наші нащадки подякують за це.

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 8 Грудня, 2015)

Маємо, що маємо, сказав колись перший Президент Незалежної України Леонід Кравчук. Продовжуючи його думку, спитаю – а чи цінуємо те, що маємо?

Маємо, що маємо, сказав колись перший Президент Незалежної України Леонід Кравчук. Продовжуючи його думку, спитаю – а чи цінуємо те, що маємо?

Уся парадигма сучасного українського життя орієнтує нас виключно на матеріальні цінності, випускаючи з поля зору цінності культурні та моральні. Ще й декларується при цьому, що ми, мовляв, орієнтуємось на цінності вільного демократичного світу. Та чи є так насправді?!

Ось приклад: днями суд Лос Анжелесу визнав національним надбанням… пісню! Це всім відома співаночка «Хепі бьоздей ту ю» (вибачте за слов’янський трансліт!) Твір цей давно вже фігурує в Книзі рекордів Гіннеса, як найбільш упізнаваний із тих, що будь-коли співалися англійською мовою. Створили його 1893 року сестри Мілдред і Петті Хілл, вчительки з штату Кентуккі.

Віднині, згідно рішення суду, ця річ, а точніше музичний, твір вважається всенародною цінністю, яка належить усій американській нації…

Одразу подумалося про те, яка ми нераціональна і сліпа нація – дозволяємо собі вилучати з обігу і ховати в небутті цілі культурні пласти української культури! Відрікатися від власних шедеврів, які знає цілий світ! От, буквально зараз, в ці передріздвяні дні, у всьому північноамериканському ефірі кількаразово на день звучить на всі лади наш «Щедрик». Пісня «Їхав козак за Дунай» є майже народною в Латинській Америці, щоправда,з іншим, їхнім текстом. А скільки чудових пісенних творів 60-70 років минулого століття ще донедавна зберігалося в Золотому фонді Українського Радіо, доля якого, з огляду на його насильницьке осуспільнення, наразі невідома. Що буде з цими піснями також ніхто не знає. Але ж це наші невмирущі пісні, які американці називають «евергрін» (вічно зелені!). Серед них – «Рідна мати моя», «Пісня про Рушник», «Два кольори», «Черемшина», «Марічка», «Чорнобривці», «Гей, наливаймо, повнії чаші» та багато-багато інших. Але, чи знає ці твори наша сьогоднішня молодь? Мабуть, ні. А звідки вона їх знатиме, коли ефіри в нашій країні забиті всіляким чужоземним мотлохом?! Українська пісня нині – зраджена, забута і похована в архівах. Але ще живе те покоління, яке їх пам’ятає і навіть виконує зі сцени! Чому ж у нинішнього покоління редакторів, що засіли в новітніх мас-медіа, така дивна алергія на все українське, що наша пісня – персона нон-грата у своїй Вітчизні?!

Висновок один: наші смаки безнадійно зіпсовано. Ми хворі на амнезію і як наркомани, сидимо на голці всіляких форматів, хіт-парадів і чартів іноземної музики. Виною всьому – наш спотворений медійний простір, сліпо і безвідповідально відданий в руки не відомо кому…

А тим часом, в тій же Канаді публіка неодноразово просила мене, виконавця виключно своїх пісень, заспівати щось із незабутньої української спадщини. І я співав і «Два кольори», і «Черемшину», і «Червону руту», і навіть «Україну» Тараса Петриненка, бо цю пісню організатори однієї благочинної акції запланували як фінальну крапку – і її стоячи співав весь зал.

Тож, чи розуміють наші нинішні можновладці-чиновники, яким культурним надбанням володіє Україна? Який щем і яка могуть в кожному рядку цих віршів і в кожному такті мелодій? Бо ж недаремно кажуть: пісня – Душа народу.

То хто, скажіть, вбиває сьогодні нашу Душу?!

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 12 Грудня, 2015)

Повільно, але невідворотно українською спільнотою оволодіває розуміння очищення українського інформаційного простору від чужорідної культурної експансії…

Повільно, але невідворотно українською спільнотою оволодіває розуміння очищення українського інформаційного простору від чужорідної культурної експансії. Навмисно не уточнюю чиєї, бо загроза виходить як зі Сходу так із Заходу. Ну, хіба що сусідський продукт більш небезпечний для нас, оскільки ближчий мовно та історично.

Але проблема глибше, ніж здається!

Навіть якщо б сталося диво – і заборона спрацювала, ми опинилися б наодинці із повним хаосом в нашому культурно- інформаційному просторі. Бо практично зруйнована вся культурна парадигма України. Отже, що потрібно в цій ситуації змінити системно?

Перше – відновити і відбудувати нормальну музичну ретроспективу хоча б останніх 70-80 років України, включаючи кращих композиторів, поетів, виконавців радянської України, які зберігали і продовжували культурну традицію нашого народу. З поверненням до ефіру знакових постатей та їхніх творів.

Друге – додати до всього кола митців також тих, хто творив і творить за межами України українську музику і пісню. Активно використовувати їхні твори в нашому ефірі.

Третє – визнати, що українська пісня має глибинну традицію – і один із найбільших у світі доробків народних пісень, які потребують повернення із небуття і ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ.

Потрібне бажання популярних виконавців брати до репертуару обробки українських народних пісень, з метою повернення у нашу свідомість рідної мелодики. Пісня – найперший і найпростіший спосіб самоідентифікації нації.

І четверте – найголовніше!

Заохотити, зобов’язати, залучити якомога більше теле та радіоканалів, в тому числі, недержавних, для активного використання всього вищезгаданого музичного контенту, не обмежуючи себе модною попсою чи одіозними рок-гуртами. Це буде їх культурно-просвітницькою участю у творенні нового інформаційного простору України. Незгідних карати адміністративними і фінансовими методами, відбираючи ліцензії і віддаючи їх більш лояльним і патріотичним мовникам.

Для здійснення цих заходів потрібна воля кількох осіб – Президента, Голови ВР, Голови уряду, Національної Ради з питань радіо та ТБ та Міністра культури. Їх треба переконати в тому, що інакшого шляху побудови держави і країни просто не може бути! Без системного перегляду інформаційного простору України говорити про наше майбутнє немає сенсу. Все інше – або наївний дилетантизм або підступна брехня. Україна почнеться тільки з інформаційного простору!

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 31 Сiчня, 2016)

Мова – це те, що нею відбувається

Я бачу Україну у майбутньому інтелектуальною, актуальною, духовною, здатною мислити

Анатолій Матвійчук

Щоб правильно зрозуміти і розпізнати талант людини, не завжди потрібно вивчати її роками. Часто вистачить побачити чи почути один невеличкий витвір митця. Таким було моє знайомство з творчістю Анатолія Матвійчука. Він поєднав у собі талант співака, композитора і поета. А ще Анатолій Матвійчук – чи не єдиний народний артист України з журналістським дипломом і чи не єдиний журналіст, який співає.

Творчість Анатолія Матвійчука уособлює в собі найкращі традиції української традиційної естради. Він – улюблений співак мільйонів українців і не тільки. Однією з головних цілей свого життя Анатолій вважає боротьбу за українську культуру, пісні українською мовою. Поки живе мова – житиме й народ як нація. Саме тому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, саме тому її ставлять на перше почесне місце серед головних наших питань. Як писала Ліна Костенко, «нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».

Жодна літературна мова, крім української, не зазнала в процесі свого розвитку такої раптової зміни ( згадаймо революцію 1917 року). Це зрозуміла річ. Народилася українська державність, народилася українська школа. І тут живо треба було дати вислови цим новим культурно-національним формам життя, треба було творити нові слова, нові синтактичні, нові фразеологічні звороти. І в творчій тій роботі надто далося взнаки довголітнє московське поневолення: до тієї творчої роботи українці стали з психологією російської мови, із способом російського думання. Від 1917 року наддніпрянська мова збагатилася в своєму лексичному складі на багато нововитворених тут, у нас, слів, розуміється, слів здебільшого наукового характеру, в них бо була найбільша потреба, — але багато потрібних слів черпалося й із Галичини. І це теж зрозуміло. Від 1876 до 1906 року українська мова не могла розвиватися на наддніпрянській Україні через обмеження та заборони, що чинив російський уряд, і українська національна культура, а з нею і наукова мова могли розвиватися тільки на галицькому ґрунті. Отже й не диво, що в термінах нашої наукової мови трапляється чимало українізованих польських термінів. Відома річ, ще більш увійшло в мову українізованих русизмів, як витворених тут на Наддніпрянщині, як і витворених у Галичині. Та не в окремих запозичених словах головна сила: вони в меншій мірі впливають на характер мови. Своєрідним характером, тим так званим «духом» своїм, мова спирається передусім на стилістиці, складні, фразеології та словотворі. А сучасну українську мову названими царинами підганяють під російську мову. Хай живе російська мова, але хай живе і солодко-співуча, ні з чим не зрівнянна українська мова.

Анатолій Матвійчук народився у радянському зрусифікованому Києві. Щоб здобути вищу освіту, зробити кар’єру, престижно було розмовляти російською. Але Анатолій обрав інший шлях – проукраїнський. Його батьки – некорінні кияни. Тато родом із Хмельниччини, а мама – із Сумщини. У тата на батьківщині здебільшого розмовляли українською, а у мами – цікавим суржиком, діалектом, характерним для Чернігівщини і Сумщини. У дитинстві Анатолій часто бував на батьківщині і в батька, і в мами. Постійно чув українську мову. Коли прийшов час іти до школи, то тато віддав його в українську, хоча російська була тоді більш престижною. Після школи Анатолій вступив до індустріального технікуму в Києві, де українська мова взагалі не практикувалася. Але в старших класах школи він захопився поезією, почав писати вірші українською мовою, оскільки розумів, що ми живемо в країні, яка має свою культуру і мову.

Шоковим моментом відкриття українства стала поїздка до Канади у 1991 році. Рік перед тим на першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях Анатолій познайомився з українкою з Торонто Наталкою Мохорук. Вона захопилася його піснями і запросила на святкування 100-річчя українського поселення українців у Канаді. І найбільше враження склало те, що коли переступаєш поріг української оселі в Торонто, то бачиш, що на одній стіні висять образи святих, а на іншій – портрети Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. А на полицях стоять українські книжки. Це відкрило розуміння того, що Україна не закінчується на кордонах держави, бо в СРСР ми не знали про велику кількість українців за межами України. Тоді він зрозумів, що саме завдяки діаспорі було збережено багато важливих сторінок історії.

Дитинство

Анатолій Матвійчук виріс у Києві, у Солом’янському районі. Вони жили з батьками скромно, у квартирі-підвалі з високими вікнами, і маленький Анатолій бачив ноги людей, що проходили повз хату. Але там були прекрасні яблуневі сади. Такі сади, які він запам’ятав назавжди. Мабуть, любов до Батьківщини починається з природи, тому що ще маленьким він закохувався у яблуневий цвіт. Найзаповітніша мрія дитинства була мати авторитет. Стати такою людиною, думку якої поважали б. Тому що в класі було три «байстрюки», які постійно дошкуляли усім. І Анатолій дуже переймався цим. Але його мати сказала золоті слова: «Сину, треба бути не просто розумним, тому що розумних багато. Треба бути мудрим серцем. У кожного можна чогось навчитись. У кожної людини щось перейняти». Із цього все почалось. Анатолій довго шукав якогось гуру, людину, яка б змогла розставити по місцях усі його роздуми, але правда була в тому, що в усіх людей – навіть неідеальних, простих, складних, можна почерпнути щось своє. Кожен на твоєму шляху може тебе навчити чогось, тільки добрі люди вчать, як жити в щасті, а погані – як можна це зруйнувати. Більше про своїх батьків Анатолій розповідає віршами:

Так несподівано, так романтично
Музика знову мені награє
Про незабутнє казково-магічне,
Про веселкове дитинство моє.
Білий туман яблуневого саду,
Радісний світ весняної краси,
В тихім саду солов’їні рулади
І найдорожчі батьків голоси.

Батько Анатолія родом із Хмельниччини, а мати – із Сумщини. До речі, його мати знала бездоганно частівки, могла співати їх у гарному гуморі з ранку до обіду, усі різні. А маленький Анатолій заслуховувався. Перше усвідомлення, що музика – то справа усього життя, прийшло у десять років, коли батьки подарували гітару. Він почав грати, та його пісні швидко йшли в люди. Це його захопило, і він не зміг більше зупинитися. Батьки довго не погоджувались з його вибором. Його тато часто казав: «Ось пограєшся трохи, і переболить». Коли у 1996 Анатолій отримав звання Заслуженого артиста України, він також сказав: «Ось пограєшся трохи і все». Тільки коли Анатолію дали звання Народного артиста України і він підійшов до батьків сказати їм дякую, то батько сказав: «Так, сину, це твоє».

Спогади про юнацькі роки пов’язані з навчанням в університеті. З його слів, Анатолію Матвійчуку відкрився величезний пласт української історії, культури, світ особистостей. Це був для нього абсолютно новий рівень. Його дуже вразило те, що староста їхнього курсу Федір Коник (родом зі Львівщини) знав напам’ять майже всі поеми Т. Шевченка. Коли він декламував якусь поему, то всі з відкритими ротами слухали його, тому що самі знали максимум два-три вірші. Але цей спогад є водночас і гірким, тому що це для нього закінчилося драматично – Федора незабаром відрахували з університету за «український націоналізм». Пізніше на зборах факультету Анатолій запротестував: «Нашого найкращого побратима відраховують, а ми сидимо і мовчимо». Після цього його викликали в окремий кабінет, де дядечко із суворим обличчям сказав: «Якщо будеш багато говорити, то підеш услід за ним».

На останньому курсі навчання пощастило: редактор солідної газети «Молодь України» Іван Бокий запросив працювати в штат. Спочатку Анатолій був у відділі інформації, а пізніше – у відділі культури. Це було видатне місце роботи, яке значно вплинуло на подальшу долю юнака. Крім того, він отримав можливість їздити у відрядження по всій Україні, де спілкувався із силою-силенною людей.

Суспільна діяльність

Анатолій Матвійчук сприяє популяризації української культури, зокрема української словесності, різними шляхами. Він незмінний ведучий Всеукраїнського мистецького пісенного фестивалю «Галицький шлягер», який проходить під галсом «Захистимо Україну піснею».
Такі заходи дуже потрібні людям, оскільки вони свідчать про багатство і силу української культури. Пісня споконвіків має особливу здатність дуже тонко впливати на психологічний стан кожного із нас. Нею можна викликати найрізноманітніші емоції, притаманні людині. Вона посідає одне із перших місць у культурі всіх народів та наділена невидимою силою, яка може керувати людською свідомістю. Справжня пісня, добра милозвучна музика, зворушливий та глибокий текст є потужною зброєю, надійним захистом від обману, пропаганди та агресії. Люди, які мають можливість відчути український дух,

любов до рідного краю, його мови та краси, ніколи не повірять у спокусливі обіцянки чи пропозиції недоброзичливих загарбників. Усі ці фактори закладені в пісенних творах українських виконавців, які все своє життя прославляють культуру нашої матері України. За Положенням фестивалю учасники першого туру виконували по дві пісні українською мовою, одна із них обов’язково соціально-патріотичного характеру. Як зауважив голова оргкомітету фестивалю поет-пісняр Вадим Крищенко, «Галицький шлягер» розростається і вже зовсім скоро може стати міжнародним конкурсом.

Анатолій Матвійчук активно пропагує та підтримує Закон України про квотування українського музичного продукту у вітчизняному ефірі. Щоб зрозуміти, наскільки актуальною є мовна проблема у радіоефірі, звернімося до результатів моніторингу громадської ініціативи «Простір свободи». Її останні (станом на кінець літа 2015 року) дослідження ефірів п’яти провідних радіостанцій у прайм-тайм дали такий результат: в сумі за 20 годин пролунало 184 пісні, з них лише 9 – українською мовою, 74 – російською, 101 – іншими мовами (більшість з яких – англійською). Таким чином, із загальної кількості пісень, що лунали в прайм-тайм на провідних радіостанціях, пісні українською мовою складали 4,9%. Водночас пісні російською мовою складали 40,2% від загальної кількості. А повинно бути 50% української мови. Анатолій Матвійчук вважає, що проблема в тому, що українці, як етнос, хочуть захистити себе в межах свого культурного національного комплексу. Він каже, що на боці наших опонентів величезна кількість ЗМІ, які прийняли ворожу позицію. В них відсутнє розуміння, що культура – це не просто бізнес.

Діапазон фм-частот заполонило російське мовлення, яке сплюндровує патріотичний дух українців, вважає А. Матвійчук.

Виховання молоді – також одна із соціальних ролей Анатолія Матвійчука. Адже він викладає в Київському університеті культури і мистецтв. Він прагне, щоб дистанція між поколіннями була невеликою, майже невідчутною. Тому, за його словами, він навчає їх, а вони його. І дуже часто студенти проводжають його оплесками, тому що він намагається створити й підтримувати контакт.

Журналістська діяльність – це психологія. Треба встановити той зв’язок, який допоможе відкрити публіку, і це – кропітка праця. І він старається досягти цього. Зараз молодь перебуває у потужному інформаційному потоці, і їй вже просто не вистачає часу, щоб дізнатись про своє коріння. Дуже прикро, що в основному молоде покоління не цікавиться своєю багатою традицією. Адже це ж наша душа! В усьому світу шанується самобутна історія. Її можна інтерпретувати, з нею можна гратися – подавати у різних стилях, але правило одне: завжди залишатись насамперед українцями. І треба робити свою справу гарно. Анатолій Матвійчук бачить такий вихід із ситуації – потрібно щось на зразок інформаційного Майдану. Повністю люструвати вітчизняний медійний простір. Зрозуміти нарешті, хто є власником наших ЗМІ. Обрати 15-20 справжніх патріотів, котрі володіють певним капіталом, роздати б їм безкоштовно радіочастоти, зобов’язавши розбудовувати український ефір, котрий базувався б виключно на українському форматі. Біда нашої культури, вважає він, у тому, що в нас немає культурної ретроспективи. Це нагадує поїзд, який їде, виймаючи ззаду рейки і ставлячи їх перед собою. Ми – велика нація, і деякі «мудрагелі» прекрасно це розуміють, тому намагаються позбавити нас інформаційного простору. Субкультура, насаджувана ними, підміняє справжню національну культуру, яка йде від діда-прадіда. Витісняє справжніх її носіїв. Але, на щастя, великою підтримкою є українська діаспора, яка сьогодні по всьому світу організовує українські концерти і фестивалі. Це величезна підтримка українським митцям, які в цій державі кинуті напризволяще. Поки українська культура не стане вершиною наших пріоритетів, у нас у країні нічого не зміниться.
Анатолій Матвійчук не тільки виступає на радіо, але й сам веде радіопередачі на Українському радіо, а також на «Київ 98 FM».

Активна суспільна діяльність Анатолія Матвійчука пов’язана із соціальною мережею, а саме Facebook. У своїх постах Анатолій звертається щирим словом до українців, проводить інформаційну кампанію, покликану відродити серед людей поважне ставлення до традицій, цінностей, серед яких є рідна мова. Головними проблемами мовної політики Анатолій Матвійчук вважає відсутність розуміння необхідності української мови для побудови кар’єри, досягнення успіху, уявлення про «непрестижність» мови, глибоку вкоріненість та широке розповсюдження російської мови як наслідок довготривалого зросійщення українців та фізичного розбавлення населення України переселенцями з російських територій; відсутність ефективної мовної державної політики та дієвої державної підтримки відповідних громадських ініціатив; формальний, а подекуди й насильницький підхід до українізації на місцях; розробка локальних проектів по розповсюдженню української словесності спільно з місцевими активістами, ініціативними групами, проведення всеукраїнських заходів в рамках реалізації стратегії, популяризація доробку і спадщини видатних українців.
Проте не словом єдиним. Серед заходів, що проводив Анатолій Матвійчук для популяризації української словесності за останній місяць, можна назвати такі: візит до Міністерства культури, виступ в Тернополі на Співочому полі, виступ перед людьми з вадами зору в Центральній спеціалізованній бібліотеці для сліпих імені М. Островського, зйомка телепередачі «Фолк-мюзік» на Першому каналі УТ, виступ на концерті пам’яті Бориса Шарварка в НП «Україна», виступ для української діаспори у Відні, концерт до Дня матері, Благодійний концерт у Палаці Спорту, присвячений Дню Пам’яті та Примирення, радіопередача на Незалежному радіо в Чікаго до дня пам’яті і шани Дмитра Гнатюка.

Журналістська та музична діяльність

Журналістом Анатолій Матвійчук працював 6 років (у «Молоді України»). Крім редакційних справ, у нього було паралельно своє особисте творче життя. Він почав писати пісні для багатьох груп і співаків. Згодом почав сам виконувати свої пісні і часто відлучався з роботи. А потім він ще став ведучим телевізійної програми «Музичний відеомлин», де гонорарів не платили, але він мав можливість презентувати телеглядачам свої пісні. Незабаром з аранжувальником Миколою Павлівим вони записали перший авторський альбом «Запорожці», в якому було кілька хітів. Прийшла перша популярність. Редакції газети це не сподобалось. Адже Анатолія Матвійчука почали запрошувати на концерти, і потихеньку від кар’єри журналіста, поета й автора музики він почав переходити до кар’єри співака й автора пісень.

У 1995 році Анатолій Матвійчук перейшов працювати в журнал «Музика». Це був для нього елітарний період журналістики. Він був заввідділом естради і виконавського мистецтва. За тиждень Анатолій готував необхідний матеріал, а решту часу приділяв творчості. У його кабінеті стояло піаніно, і він у будь-який час міг поліпшувати своє володіння інструментом. Пізніше, коли його гонорари за вірші і музику сягнули тієї величини, що рівнялися тодішній зарплаті журналіста, він вирішив піти на вільні хліби.

Невдовзі, 1996 року, відбувся перший бенефіс Анатолія «Полустанок любові» у тодішньому Жовтневому палаці культури Києва. Це було двогодинне шоу, до участі в якому були запрошені Оксана Білозір, Микола Гнатюк, Алла Кудлай, Світлана і Віталій Білоножки, Анжела Вербицька, Любов та Віктор Анісімови, тріо «Либідь» та інші. Після цього успішного шоу він отримав звання «Заслужений артист України».

Перші пісні, які принесли популярність Анатолію, були записані в співдружності з київським аранжувальником і композитором Миколою Павлівим. Одна з найяскравіших мала приспів: «Що це було? Мабуть, НЛО». Де б він її не співав, глядачі завжди підспівували, тому що слова буквально в’їдалися в свідомість.

Анатолій Матвійчук є автором восьми авторських компакт-дисків, семи збірок власних поезій. Його вірші, опубліковані в Інтернеті і в соцмережах, облетіли увесь світ. Вони стають народними. І це не дивно, адже його гасло:

Я – українець.
Вірою і кров’ю.
Моє коріння тут, у цій землі.
Вона моєю живиться любов’ю,
А я страждаю болями її.

Перша пісня, з якою Анатолій виступив на сцені, називається «Сліпе кохання». Спочатку часто грали її на танцях, і вона подобалась молоді. Одного разу Анатолій йшов по пляжу на Дніпрі. Проходячи повз компанію, почув, як під гітару співають цю пісню.

Також Анатолій трошки писав і музику на слова інших поетів-піснярів. У його житті так складалося, що були люди, які на певному етапі його підтримали. Одним із таких його друзів є поет, редактор журналу «Дніпро» Микола Луків. Він написав з ним кілька пісень. Колись Анатолію довелося зі зламаною ногою виступати на авторському концерті товариша. Він вийшов на сцену з милицями і заспівав їх спільну «Баладу про чайок і лебедів». Наприкінці пісні його закидали квітами, як ніколи в житті.
Дуже цікава історія написання пісні «Сивий музикант». На початку 1990-х років, після розпаду СРСР, згадує Анатолій Матвійчук, у нашій країні панував певний хаос, зникла будь-яка ідеологія. Народ перетворився на юрбу. У підземних переходах на одному лотку могли продавати порнографічні журнали та ікони Богородиці. А професійні музиканти грали на вулицях і збирали гроші. Власне, ця картина спонукала його створити такий символічний образ. Сивий музикант – людина, котра пережила славу і визнання. Потім він став забутим. З усіх його друзів – хтось в еміграції, хтось помер, але музикант грає, незважаючи ні на що.

Що стосується сьогоднішньої популярної музики, то ставлення Анатолія до неї таке: сьогодні важко бути популярним композитором або популярним сонґрайтером, автором пісень, якщо ти занадто переймаєшся змістом своєї пісні. Були такі модні композитори, які приходили до нього з пропозицією щось написати і одразу ставили умови: «Давай з тобою напишемо пісню, тому що ти відомий, ти популярний, твої пісні знають, але є такі три вимоги: перша – пісня повинна бути абсолютно позитивною, якийсь «позитивчик» такий; друга – пісня повинна бути ні про що, якісь гарні метафори, одна нанизується на іншу, послідовного змісту не повинно бути, а просто – сплеск метафор таких, раз – кольнуло в серце, раз – кольнуло в печінку, раз – вдарило по голові, – але загального змісту нема; і третя умова – повинні бути коротенькі рядки, тому що довгі рядки люди погано сприймають. Повинно бути «тара-ра, тара-ра», і в жодному випадку не «тара-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра».

Коли Анатолій казав, що якщо дотримається усіх цих вимог, то просто перестане себе поважати – усі спроби закінчувались. Адже у нього були добрі вчителі, наприклад, один із старших друзів, Юрій Рибчинський Він казав, що «пісня – це маленьке життя, чотири хвилини – і її треба прожити, треба розповісти якусь історію». Якщо ти розкажеш історію – люди можуть не запам’ятати сам вірш, але вони зможуть переповісти своїми словами. А якщо нема що переповідати, то одна фраза засяде в голові. Але життєвих ситуацій, яких можна переспівати, не так уже й багато. Решта – це вже йдуть компіляції і варіації. І тим не менше, наприклад, українська народна пісня нараховує з усіма варіативними якимись формами десь близько трьохсот тисяч текстів народних пісень. В ефірі ми можемо почути навіть у спеціальних відформатованих програмах – 30. Звичайно, що існують архетипи. Кажуть, що вся творчість сучасна пішла, здебільшого, від двох джерел: від міфів і легенд Давньої Греції, принаймні Європи, і від біблійних сказань. Але коли починаєш думати про те, що відбувається в нашому житті і що можна якимось чином екстраполювати в пісню, то ти розумієш, що це, по суті, кілька сюжетів: кохання, зрада – в будь-якому розумінні, не тільки в плані любові, це звертання до Господа Бога, а ще – замилування природою.

Цікаво роздумує Анатолій Матвійчук про пісенні жанри. Він каже, що все розмаїття пісень можна звести до якихось основних архетипів. Також є й такі митці, які користуються принципом: що бачу, про те і пишу. Як акини, які тримають у руках гітару, їдуть десь на верблюді чи на ішаку, і от все, що вони бачать, про те і співають. Такий собі співаний репортаж. Реп – це теж, певною мірою, якийсь репортаж, тобто людина про щось розповідає, що вона бачить, що вона відчуває, але там менше музики. Тут важливо, щоб музика посилювала вплив поезії.

На певному етапі Анатолій зрозумів, що треба видати диск своїх пісень, своїх віршів (який називається «Сповідь») – це просто кожен вірш, замузичений із певною мелодією, яка відповідає настроєві вірша. Там мелодекламація. Цей диск розійшовся і має попит серед багатьох людей сьогодні. Анатолій Матвійчук констатує, що сьогодні люди ледачі, дехто не любить читати. А в машині їхати й поставити диск та слухати легко. Тим паче, що це дуже важко – слухати таку поезію і їхати за кермом. Тому що настільки великий одразу потік асоціацій, почуттів, що це емоційно переповнює всього тебе, Тому і така поезія потрібна, яка звучить.

Кожен вірш, кожна пісня, яка пишеться митцем, повинна бути як молитва. Творчість – це особливий непізнаний елемент людського життя. Магія. В цьому величезна таємниця. Коли закінчуєш якусь чергову пісню або вірш – ти розумієш, що це не ти пишеш, а то якісь Божі сили тобою керують.

Анатолій Матвійчук радіє, що далеко не всі поділяють думку, що рок-гурти і гламурна попса можуть замінити народне, академічне, класичне мистецтво, котрі в Україні, як у жодній іншій країні, існують поза межами інформаційного простору. Чудово, що люди ще помічають титанічні зусилля окремих творчих особистостей у цій країні, які продовжують боротися з масовою культурною деградацією і виродженням нації при повній байдужості Української держави до цього першочергового для її виживання питання.
Сьогодні з телеефіру викинуті справжні народні артисти, ті, хто несе традиційну українську пісню. Він вважає це змовою проти української культури. Ми бачимо російських артистів і не бачимо своїх, які продовжують працювати і творити, але народ цього, на жаль, не бачить, бо йому показують попсові варіанти та переконують, що справжньої талановитої української пісні не існує.

Замість епілогу

Анатолій Матвійчук складає враження дуже розумної та доброї людини. І його зовнішність не оманлива, адже справді, дивлячись на його справи, можна сказати, що в нього добре серце та мудра голова. Одразу видно, що слова «патріотизм», «Україна», «надія» – для нього не порожні слова. Його пряма постава, чітка мова, доброзичлива усмішка миттєво заворожують. Анатолій Матвійчук талановитий як поет і як письменник. Він людина універсальних обдарувань та інтересів. Його творчість присвячена українському народові. Поет мріє про ті часи, коли в Україні належним чином шануватимуться мова, культура та історія народу. Для народного артиста Анатолія Матвійчука бути незалежним означає підкорятися тільки голосу власного серця і наказу власної душі. Притому, що його серце належить Україні, а душа – Богові.

Інтерв’ю

– Пане Анатолію, ви народилися у радянському, зрусифікованому Києві. Щоб здобути вищу освіту, зробити кар’єру престижно було розмовляти російською. Але ви обрали інший шлях. Проукраїнський. Це було сімейне виховання, чи ви раптом усвідомили свою національну приналежність?

– Мої батьки – некорінні кияни. Тато родом із Хмельниччини, а мама – зі Сумщини. У тата на батьківщині, здебільшого, розмовляли українською, а у мами – цікавим суржиком, діалектом, характерним для Чернігівщини і Сумщини. У дитинстві я бував на батьківщині і в батька, і в мами. Постійно чув українську мову. Коли прийшов час іти в школу, то тато віддав мене в українську, хоча російська була тоді більш престижною. Школа мені особливого розвитку не дала. Після школи я вступив до індустріального технікуму у Києві, де українська мова взагалі не практикувалася. Але в старших класах школи я захопився поезією, почав писати вірші українською мовою, оскільки розумів, що ми живемо в країні, яка має свою культуру і мову.

– Коли ви відкрили для себе справжню Україну?

– Шоковим моментом відкриття українства стала поїздка до Канади у 1991 році. Рік перед тим на першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях я познайомився з українкою з Торонто Наталкою Мохорук. Вона захопилася моїми піснями і запросила на святкування 100-річчя українського поселення українців у Канаді. Знаєте, що мене найперше вразило? Коли переступаєш поріг української оселі в Торонто, то бачиш, що на одній стіні висять образи святих, а на іншій – портрети Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. А на полицях стоять українські книжки. Це мені відкрило розуміння того, що Україна не закінчується на кордонах держави. Це було для мене великим відкриттям, бо в СРСР ми не знали про велику кількість українців за межами України. Тоді я зрозумів, що саме завдяки діаспорі було збережено багато важливих сторінок історії.

– Ви суспільно-активна людина. Чи подобається Вам самому навчати студентів?

– Звичайно! Я, дуже полюбляю молодь, і прагну, щоб дистанція між поколіннями була невеликою, майже невідчутною. Тому я навчаю їх, – а вони мене. І дуже часто мене студенти проводжають оплесками, тому що я намагаюся створити контакт, адже журналістська діяльність – це психологія, встановити той зв’язок, який допоможе відкрити публіку просто необхідно, і це – кропотлива праця. І я стараюсь цьому навчити. Зараз молодь перебуває у потужному інформаційному потоку, і їй вже просто не вистачає часу, щоб дізнатись про своє коріння. Мені дуже прикро, що в основному молоде покоління не цікавиться своєю багатою традицією. Адже це ж наша душа! Дуже прикро. В усьому світу шанується самобутна історія. Її можна інтерпретувати, з нею можна грати – подавати у різних стилях чого завгодно, розберемо на прикладі музики: хай буде рок, фолк або ж інструментальна музика, правило одне – завжди залишайтесь насамперед українцями. І робіть свою справу гарно. Я в останній час відходжу від форми і стаю прихильником змісту.

– Який ви бачите вихід із ситуації?

– Потрібно щось на зразок інформаційного Майдану. Повністю люструвати вітчизняний медійний простір. Зрозуміти нарешті, хто є власником ЗМІ?

Якби я був президентом, то вибрав би 15-20 патріотичних людей, котрі володіють певним капіталом, роздав би їм безкоштовно радіочастоти, зобов’язавши розбудовувати український ефір, котрий би базувався виключно на українському форматі.

Біда нашої культури в тому, що в нас немає культурної ретроспективи. Це нагадує поїзд, який їде, виймаючи ззаду рейки і ставлячи їх перед собою. Ми – велика нація, але деякі «мудрагелі» прекрасно це розуміють, тому намагаються позбавити нас інформаційного простору. Субкультура, насаджувана ними, підміняє справжню національну культуру, яка йде від діда-прадіда. Витісняє справжніх її носіїв. Але, на щастя, великою підтримкою для нас є українська діаспора, яка сьогодні по всьому світу організовує українські концерти і фестивалі. Це величезна підтримка українським митцям, які в цій державі кинуті напризволяще. Поки українська культура не стане вершиною наших пріоритетів, у нас в країні нічого не зміниться.

– Яке Ваше гасло?

– Я процитую свого вірша:

Я – українець.
Вірою і кров’ю.
Моє коріння тут, у цій землі.
Вона моєю живиться любов’ю,
А я страждаю болями її.

– Розкажіть трохи про своє дитинство?

– Я виріс у Києві, у Солом’янському районі. Ми жили з батьками скромно, у квартирі-подвалі, з високими вікнами, і я маленький бачив тільки ноги проходячих повз нашу хату людей. Але там були прекрасні яблуневі сади. Такі сади, які я запам’ятав назавжди. Мабуть, любов до Батьківщини починається з природи, тому що ще маленьким я закохувався у яблуневий цвіт.

– Яка у дитинстві була ваша найзаповітніша мрія?

– Я собі поставив за мету ще у дитинстві — заробити авторитет. Стати такою людиною, думку якої поважали. Тому що в класі в нас було три байстрюки, які постійно дошкуляли усім (мені також). І я дуже переймався тоді цим. Але моя мати казала золоті слова: «Сину, треба бути не просто розумним, тому що розумних багато. Треба бути мудрим серцем. У кожного можна чомусь навчитись. У кожної людини чогось перейняти». Із цього все почалось. Ви знаєте, я довго шукав якогось гуру, людину, яка б змогла розставити по місцях усі мої роздуми, але правда була у тому, що в усіх людях – навіть не ідеальних, простих, складних, можна почерпнути щось своє. Кожен на твоєму шляху може тебе навчити чомусь, тільки добрі люди вчать як жити в щасті, а погані – як можна це зруйнувати.

– Розкажіть, будь ласка, більше про ваших батьків.

– Краще я відповім своїм віршем:

Так несподівано, так романтично
Музика знову мені награє
Про незабутнє казково-магічне,
Про веселкове дитинство моє.
Білий туман яблуневого саду,
Радісний світ весняної краси,
В тихім саду солов’їні рулади
І найдорожчі батьків голоси.

Тато родом із Хмельниччини, а мама – із Сумщини. До речі, моя мати знала бездоганно частівки, могла співати їх у гарному гуморі з ранку по обід, усі різні. Я заслуховувався завжди.

– Анатолію, коли Ви вперше усвідомили, що музика – то справа вашого життя?

– У десять років мені батьки подарували гітару. І я почав грати. Мої пісні швидко розходжувались по людях. Це мене захопило, і я не зміг більше зупинитися.

– Тобто батьки погоджувалися з Вашим вибором?

– Ви знаєте, мій тато дуже довго казав: «Ось пограєшся трохи, і переболить». Коли у 1996 я отримав звання заслуженого артиста України, він також казав: «Ось пограєшся трохи, і все». Тільки коли мені дали звання народного артиста України і з зали, я підійшов до батьків сказати їм дякую, тільки тоді, він сказав: «Так, сину, це твоє».

– Чи ви здобували музичну освіту?

– Раніше були різні музичні студії, і там займався гітарою. Співав у хорі. Перед університетом пробував вступати до музучилища, але мене не допустили до екзаменів, бо я не мав документа про початкову музичну освіту. Мені так і сказали: «Ми не можемо засмічувати наш контингент – бувайте здорові»!

– Чим Вам найбільше запам’яталося навчання в університеті?

– Мені відкрився величезний пласт української історії, культури, світ особистостей. Це був для мене абсолютно новий рівень. Мене дуже вразило те, що староста нашого курсу Федір Коник (родом зі Львівщини) знав напам’ять майже всі поеми Т. Шевченка. Коли він декламував якусь поему, ми всі з відкритими ротами слухали його, тому що самі знали, максимум, два-три вірші. Правда, це для нього закінчилося драматично – його незабаром відрахували з університету за український націоналізм. Пізніше на зборах нашого факультету я запротестував: «Нашого найкращого побратима відраховують, а ми сидимо і мовчимо». Після цього мене викликали в окремий кабінет, де дядечко зі суворим обличчям сказав: «Якщо будеш багато говорити, то підеш услід за ним».

На останньому курсі навчання мені пощастило: редактор солідної газети «Молодь України» Іван Бокий запросив мене працювати в штат. Спочатку я був у відділі інформації, а пізніше – у відділі культури. Це було видатне місце роботи, яке значно вплинуло на мою подальшу долю. Крім того, я отримав можливість їздити у відрядження по всій Україні, де спілкувався зі силою-силенною людей.

– Скільки часу Ви працювали у журналістиці?

– У «Молоді України» лише 6 років. Крім редакційних справ, у мене паралельно було своє особисте творче життя. Я почав писати пісні для багатьох груп і співаків. Згодом почав сам виконувати свої пісні і часто відлучався з роботи. А потім я ще став ведучим телевізійної програми «Музичний відеомлин». Гонорарів мені не платили, але я мав можливість презентувати телеглядачам свої пісні. Незабаром з аранжувальником Миколою Павлівим ми записали мій перший авторський альбом «Запорожці», в якому було кілька хітів. Прийшла перша популярність. У редакції газети це не сподобалось. Адже мене почали запрошувати на концерти, і потихеньку від кар’єри журналіста, поета й автора музики я почав переходити до кар’єри співака й автора пісень.

– І тоді ви остаточно змінили професію?

– Не одразу. У 1995 році я перейшов працювати в журнал «Музика». Це був для мене елітарний період журналістики. Я був заввідділом естради і виконавського мистецтва. За тиждень я готував необхідний матеріал, а решту часу приділяв творчості. У моєму кабінеті стояло піаніно, і я у будь-який час міг покращувати своє володіння інструментом. Пізніше, коли мої гонорари за вірші і музику сягнули тієї величини, що рівнялися моїй тодішній зарплаті, я вирішив піти на вільні хліби.

Невдовзі, 1996 року, відбувся мій перший бенефіс «Полустанок любові» у тодішньому Жовтневому палаці Києва. Це було двогодинне шоу, до участі в якому, крім мене, були запрошені Оксана Білозір, Микола Гнатюк, Алла Кудлай, Світлана і Віталій Білоножки, Анжела Вербицька, Любов та Віктор Анісімови, тріо «Либідь» та інші. Після цього успішного шоу я отримав звання «Заслужений артист України».

Перші мої пісні, які принесли мені популярність, були записані у співдружності з київським аранжувальником і композитором Миколою Павлівим. Одна з найяскравіших мала приспів – «Що це було? Мабуть, НЛО». Де б я її не співав, глядачі завжди підспівували, тому що слова буквально в’їдалися в свідомість. Якось мені прислали газету «Молодь Черкащини», а там – готовий комікс на цю пісню. Розмалювали кожен куплет.

– А самі Ви, яку музику слухаєте в машині?

– Мені дуже подобається виконавець української співачки Ілларії. Її слухаю останнім часом.

– За допомогою Вашої уяви перенесемося у майбутнє. Яким Ви його бачите для української культури, а насамперед мови?

– Я бачу Україну у майбутньому інтелектуальною, актуальною, духовною, здатною мислити.

– Чи пам’ятаєте свою першу пісню, з якою виступили на сцені?

– То була пісня «Сліпе кохання». Ми часто грали її на танцях, і вона подобалась молоді. Одного разу я йшов по пляжі на Дніпрі. Проходячи повз компанію, почув, як під гітару співають цю пісню. Звичайно, я був приємно вражений. Такі випадки траплялися і значно пізніше. Років двадцять п’ять тому я написав патріотичну пісню «Кленова балада» для О. Білозір. Одного разу їду в поїзді. Поруч – молодий хлопець. Розговорилися. Він і каже: «Я колекціоную стрілецькі і повстанські пісні. Нещодавно записав одну рідкісну стрілецьку пісню «Кленова балада». Почав наспівувати. Коли я сказав йому, що це моя пісня, він довго не міг повірити. Для мене це найвищий комплімент, коли пісні йдуть у народ і там живуть.

– Ви писали музику на слова інших поетів-піснярів?

– Трошки писав. У моєму житті так складалося, що були люди, які на певному етапі підтримали мене. Одним з таких моїх друзів є поет, редактор журналу «Дніпро» Микола Луків. Я написав з ним кілька пісень. Колись мені довелося зі зламаною ногою виступати на його авторському концерті. Я вийшов на сцену з милицями і заспівав нашу спільну «Баладу про чайок і лебедів». Наприкінці пісні мене закидали квітами, як ніколи в житті.

– Що вас спонукало написати пісню «Сивий музикант»?

– На початку 1990-х років, після розпаду СРСР, у нашій країні панував певний хаос, зникла будь-яка ідеологія розвитку. Народ перетворився на юрбу. У підземних переходах на одному лотку могли продавати порнографічні журнали та ікони Богородиці. А професійні музиканти грали на вулицях і збирали гроші. Власне, ця картина спонукала мене створити такий символічний образ. Сивий музикант – людина, котра пережила славу і визнання. Потім він став забутим. З усіх його друзів хтось в еміграції, хтось помер, але музикант грає, незважаючи ні нащо.

– Для сучасних українських медіамагнатів музика — товар, який треба продавати. Якою, на вашу думку, повинна бути сучасна музика?

– Що стосується сьогоднішньої популярної музики, то там може крутитися одна якась фраза, і все це аранжуванням якимсь чином і танцювальним ритмом підтримується, і нема ніякого діла. Тому сьогодні важко бути популярним композитором або популярним сонґрайтером, автором пісень, якщо ти занадто насичуєшся змістом своєї пісні. Вони одразу до чогось прив’язують це. І деякі модні композитори, які приходили до мене з пропозицією щось написати, – мені одразу ставили такі умови: «Давай з тобою напишемо пісню, тому що ти відомий, ти популярний, твої пісні знають, – але так, є такі три вимоги: перша – пісня повинна бути абсолютно позитивною, якийсь «позитивчик» такий; друга – пісня повинна бути ні про що, так-от, якісь гарні метафори, одна нанизується на іншу, послідовного змісту не повинно бути, а просто – сплеск метафор таких.

Раз – кольнуло в серце, раз – кольнуло в печінку, раз – вдарило по голові, – але загального змісту нема. І третя умова – повинні бути коротенькі рядки, тому що довгі рядки люди погано сприймають. Повинно бути «тара-ра, тара-ра», і в жодному випадку не «тара-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра».

Коли я казав, що якщо дотримаюсь усіх цих вимог, то просто перестану себе поважати, – наші спроби закінчувались. У мене були добрі вчителі, наприклад, зокрема, один із моїх старших друзів, Юрій Рибчинський, – казав, що «пісня – це маленьке життя, чотири хвилини – і її треба прожити, треба розповісти якусь історію». Якщо ти розкажеш історію – люди можуть не запам’ятати сам вірш, але вони зможуть переповісти своїми словами. А якщо нема що переповідати, то одна фраза засяде в голові.

Але життєвих ситуацій, яких можна переспівати, не так вже й багато. Решта – це вже йдуть компіляції і варіації.

І, тим не менше, наприклад, українська народна пісня нараховує з усіма варіативними якимись формами десь близько трьохсот тисяч текстів народних пісень. Я взагалі в шоці! В ефірі ми можемо почути там десь навіть у спеціальних відформатованих програмах, ну, 30. Звичайно, що існують архетипи. Кажуть, що вся творчість сучасна пішла, здебільшого, від двох джерел: від міфів і легенд Давньої Греції, ну, принаймні Європи, і від біблійних сказань. Тобто, всі біблійні сказання і міфи Давньої Греції. Але коли починаєш думати про те, що відбувається в нашому житті і, зокрема, що можна якимось чином екстраполювати в пісню, то ти розумієш, що це, по суті, кілька сюжетів: кохання, зрада – в будь-якому розумінні, не тільки в плані любові, це звертання до Господа Бога, а ще – замилування природою. От дивіться: чотири сюжети. Тобто, яким чином вони інтерпретуються?

Я навіть студентам своїм розказую – тому що я викладаю і на кафедрі шоу-бізнесу, і на кафедрі журналістики… Я говорив про те, що, в принципі, все розмаїття пісень можна звести до якихось основних архетипів. Ну, є ще така тема: що бачу, про те і пишу. Як акини, які тримають у руках гітару, їдуть десь на верблюді чи на ішаку, і от все, що вони бачать, про те і співають. І таке буває.

Такий собі співаний репортаж…

Абсолютний репортаж. Реп – це теж, певною мірою, якийсь репортаж, тобто, людина про щось розповідає, що вона бачить, що вона відчуває і так далі, але там менше музики. Тут важливо, щоб музика посилювала вплив поезії.

Десь мені на певному етапі стало тісно, і я видав диск своїх пісень, своїх віршів, який називається «Сповідь», – це просто кожен вірш, замузичений із певною мелодією, яка відповідає настроєві вірша. Я просто читаю вірші, там мелодекламація.

– Цей диск користується попитом?

– Він розійшовся і користується попитом у багатьох людей сьогодні. Ми ж знаємо, що сьогодні люди ліниві, дехто не любить читати. А в машині десь їде – поставив диск, слухає. І мені навіть казали, що це дуже важко – слухати таку поезію і їхати за кермом. Тому що настільки одразу потік асоціацій, почуттів, що це емоційно переповнює всього тебе, і дуже важко – треба зупинитися десь на узбіччі і слухати. Тому і така поезія потрібна, яка звучить.

Автор нарису – Ольга Петрухіна (2016 р.)
25.05.2017,
Віртуальний музей Інституту журналістики
(labs.journ.univ.kiev.ua)

Не хотів про це писати, але свіжі втрати на культурному фронті змушують не мовчати. Отож…

Спочатку про один нав’язливий сон, який я бачив уже кілька разів: снилося, що я пірнаю в лунку і пливу в крижаній воді під шаром товстого льоду. Кисень у легенях кінчається, а щоб вдихнути повітря треба якось доплисти до наступної лунки, яка ледь жевріє десь попереду. Легені зводить судома, руки німіють – і ти розумієш, якщо не дотягнеш до рятівного отвору , то все, кінець…

Гадаю, такі пророчі сни характерні для багатьох людей творчого складу, які мислять метафорами і відчувають світ драматичніше за інших…

Спілкуючись із деякими своїми колегами, я мимоволі відчув, що вони у більшості відчувають те ж саме що і я. Будь-який концерт або творча зустріч десь у Європі, Канаді чи Америці, це фізична потреба вдихнути свіжого повітря, щоби продовжити це плавання під кригою.
На щастя чи на горе, за межами України сьогодні перебуває майже половина працездатного українського населення, це ті люди, які ще 5-6 років тому ходили на наші концерти, але виїхали на заробітки. Ми, артисти, відчуваємо, як ми потрібні їм там. Це наша публіка, яка пам’ятає і любить нас, співає з нами наші пісні!

А що ж у нас в Україні? А тут ми перетворюємось на якихось емігрантів, людей другого сорту, яких поступово дискримінують за культурними ознаками. Тобто, на перший погляд ідуть якісь процеси, але українцям від того стає тільки гірше. Незрозуміла позиція держави, котра, відчувається, не має ніякої осмисленої і послідовної культурної політики, як гуманітарної основи розвитку країни. Цю її пасивність радо компенсують олігархічні канали, які під брендом ніби то «європейських стандартів» активно наповнюють інформаційний простір сучасним шоу-бізнесовим квазіпродуктом, позбавленим ознак будь-якої духовності і пов’язаності з традиційною культурою народу.

Весь цей музичний попкорн за останні 20 років практично витіснив з інформаційного простору усе по справжньому вартісне і талановите. Виключення складають лише ті окремі особистості, яким пощасливилося «лягти» під когось із впливових політиків чи олігархів, або пожертвуваши власними смаками, віддати себе на поталу деяким модним продюсерам, вхожим не телеканали. Так, приблизно, і сформувався той «пул» нинішніх «топових» виконавців, які дружно кочують із каналу на канал, сидять в журі музичних проектів і псують молоде покоління талантів. Усі інші, що не схожі на них, як правило, чують традиційний набір пояснень: неформат, нецікаво, неякісний продукт, нафталін тощо…

Два слова щодо якісного продукту: якістю сьогодні вважається насамперед модне аранжування і яскравий, бажано епатуючий імідж. Зміст, наповнення твору, тема, ідея, поетичність тексту сьогодні не вважаються категоріями якості. Один із моїх улюблених філософів Даниїл Анрєєв написав колись, що коли диявол хоче знищити якусь спільноту людей, то він підміняє для них поняття змісту – формою. Тобто людям стає неважливо ЩО, важливо лише ЯК! Уявіть собі, що купуючи вершкове масло, ви насправді вже їсте не масло, а комбіжири і пальмову олію в яскравій упаковці, де написано «масло». І через 10 років помираєте від раку кишківника.

Так от, із культурою у нас те ж саме – нація з підрізаним корінням, що стрімко втрачає свою культурну ідентичність, поступово стане безликим конгломератом, дешевою і безвільною робочою силою, що працюватиме на тих же олігархів, які лише мімікрують і вдало змінюють свій політичний вектор.

А тепер до того, заради чого все й писалось – безпосередньо до людей культури. Їм в Україні ще складніше, аніж тим, які сьогодні стоять в окопах. Вони, принаймні, знають свого ворога. А люди культури взагалі дезорієнтовані, оскільки декларується одне, а робиться зовсім інше. Ми відчуваємо, як невидимий ворог щодня підступно наносить нам удари в спину: сьогодні знищили українське радіо, завтра закрили телеканал, післязавтра вбили українську газету. І все це під супровід красивих патріотичних гасел про захист і популяризацію української мови. Але скажіть, кому потрібна мова, коли вона не стає художнім твором: піснею, поемою, п’єсою, врешті, артефактом культури, в якому, як у краплині води, відбивається дух народу, його історія, менталітет, наші незмінні цінності. На чому виховуватиметься наступне покоління українців? Невже не зрозуміло, що давно назріла необхідність змінювати наш інформаційний простір, який нищить нас ефективніше, аніж гради!

І нарешті про те, з чого почав: сьогодні категорія артистів і митців, для яких мистецтво не просто заробляння грошей, а щось значно більше, опинилися практично «персонами нон грата» в своїй країні. Нас вичавлюють з інформаційного простору рідної країни, хоча ми продовжуєм творити. Відтак, значно зменшується кількість концертів. Не вистачає коштів на нові творчі проекти. Для творчої людини, яка не мислить себе без самореалізації – це духовна смерть при житті. Бути живим, але відчувати себе мерцем чи привидом – таке витерпіти під силу не кожному. Хтось опускає руки, хтось спивається, а хтось не бачить сенсу в подальшому існуванні…

Щоправда, є ще один варіант – вдосталь поплававши під льодом, вилізти з води і більше не пірнати в цю крижану холоднечу. Зігріватися собі гарячим чаєм і не претендуючи ні на що, десь, у спокійній і благополучній країні спостерігати, як вироджується і мутує рідна і нескінченно дорога тобі країна.
Яка колись була Україною.

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 6 Червня, 2018)

І якби ж то не було довкола талановитих композиторів, поетів, світлих голів і чистих душ! Вони ще є. Але дорога на велику сцену їм закрита за визначенням

Це цілком нормально, коли у людини є музичні смаки і уподобання і вона може притомно пояснити, за що вона любить той чи інший стиль, або того чи іншого виконавця.

Це природньо, що у кожного покоління свої пісні від яких хочеться плакати, сміятись чи танцювати. Людина, яка не любить музику й пісні, викликає у мене стурбованість…

Але з якогось моменту я відчув, що не сприймаю музику, яка сьогодні вивергається на мене потоками з музичних телеканалів і фм-станцій. Вона розчаровує мене, засмучує, іноді відверто дратує своєю примітивністю чи брутальністю. Моя душа налаштована на інше…

Я не з тієї категорії слухачів, у яких лише два критерії – «прикольно» або «відстой», тож завжди намагаюся розібратися у своїх рефлексіях, тим більше коли є привід.

Нині таких приводів достатньо.

Ось зовсім свіжий. Сиджу в журі фестивалю – слухаю юних вокалістів і з тривогою розумію: більшість із них взагалі не має поняття, що є конкурсна пісня? Що в ній має бути розвинена мелодія, де можна показати вокальний діапазон, з певною драматургією в аранжуванні, з хорошим розумним текстом, який торкається душі і претендує на поезію. Усього цього більше нема. Зате є з десяток «хітів» наших модних рок-музикантів, які переспівуються дітворою на всі лади. І в цьому аматорському виконанні вилазить уся мелодійна недосконалість цих творів, уся їхня убогість, еклетичність і вторинність аранжувань, здертих із західних прототипів. А ще врахуйте, що співаються вони майже дитячими живими «не відтюненими» в студії голосами, що посилює жахливий ефект несприйняття цих шедеврів…

Ні в якому разі не звинувачую цих початкуючих артистів. І навіть їхніх педагогів, які просто пливуть за течією, висмикуючи з ефірів новомодні композиції, і даючи їх дітям та підліткам для виконання. Це не їхня вина – це наша спільна біда. Вона говорить лише про одне – на що перетворений наш музичний ефір – і чим це все закінчиться. Бо черпати з нього сьогодні небезпечно.

Ви помітили, що наші олігархічні канали не залишили нам жодного вибору – всюди панує попса і рокешник, які ще так-сяк цікаві за формою, але абсолютно порожні за змістом? Такий собі музичний поп-корн у яскравій звуковій та світловій упаковці, на який западають молоді меломани.
Багатожанрові цікаві концерти зникли зовсім, серйозна фахова, аргументована музична критика також…

Основні критерії нині – несподіваність, яскравість, епатаж, привернення уваги будь-якою ціною. Технології давно відпрацьовані – не хочеться тут на них зупинятись.
Все більше «шедеврів», де все тримається лише на яскравому аранжуванні, а все інше – окремі еклектичні фрази, вигуки, нескінченні повтори пустих слів…

Складається враження, що ця деградація спеціально генерується десь зверху людьми, завдання яких знищити гарний смак, будь-які культурні та національні традиції України. Адже ніде в ефірі не присутня ретроспектива – нема з чим порівняти, як було, і як є нині…

Те, що ми деградуємо культурно відчутно, коли є з чим порівнювати. Приміром, на фестиваль «Мистецькі барви», звідки я щойно повернувся приїхало кілька юних білоруських виконавців, які мене приємно здивували своїм репертуаром – сучасними дуже мелодійними і розлогими піснями з поетичними текстами білоруською мовою. Це були живі пісні, в яких відчувалася Душа, розумієте!? Її ніколи не замінять модні аранжування та іміджеві штучки…

Одразу перескочу на нинішнє «Євробачення» – здається, цей конкурс для наших менеджерів остаточно перетворюється на якийсь абсурдний ярмарок кричущого маркетингу і англомовного «випендрьожу», де не лишилось місця індивідуальності, природності чи душевності, а лише шалене намагання потрапити в тренди, здивувати, перемогти будь-якою ціною. Усі давно забули, що колись на «Євробаченні» панувала Пісня і високі критерії задавали найкращі мелодисти усіх часів – квартет «АВВА»…

Висновок один. Наш інформаційний олігархічний простір давно перетворився у надзвичайно токсичне середовище, перенасичене перевертнями і мутантами, там не приживаються по справжньому талановиті особистості, які здатні підняти планку і повернути сенс і зміст у цей нескінченний процес продукування комерційних проектів, відвертого дилетантизму і кричущої бездуховності.

І якби ж то не було довкола талановитих композиторів, поетів, світлих голів і чистих душ! Вони ще є. Але дорога на велику сцену їм закрита за визначенням. Змінюйся або..

Назавжди приречений ти до відстою,
Коли ти не хочеш дружити з попсою…

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 12 Лютого, 2019)

Інформаційний простір був бездумно розпроданий чиновниками-корупціонерами олігархам і інвесторам неукраїнського походження

Анатолій Говорадло, відомий музикант і композитор написав на своїй сторінці: «Коли ми згадуємо зірок минулого, ми пригадуємо Яремчука, Зінкевича, Ротару, Петриненка…

Коли ми говоримо про сучасних зірок, ми пригадуємо Сердючку, Скрипку, Тік, Потапа, Полякову… Мені здається щось тут не те! Як ви думаєте, це випадковість, чи просто ми такі розумні?»

Відповідь на це питання, як і з’ясування причин такого стану я спробую викласти лаконічно і зрозуміло для більшості людей. На мою думку, є 6 причин цієї біди:

  1. Як не парадоксально, Незалежність України була не зовсім очікуваною для більшості українців, які виявилися неготовими до соціальних змін і їх наслідків. Це обернулося проти самих українців і їх традиційної культури,
  2. Інформаційний простір? – цей стратегічний ресурс держави – був бездумно розпроданий чиновниками-корупціонерами олігархам і інвесторам неукраїнського походження. Нацрада не стала на заваді цій злочинній оборудці.
  3. Комерціалізація інформаційного простору, зокрема, культурного і музичного, перетворила артистів на товар. Причому, краще продавалося не оригінальне та ексклюзивне національне мистецтво, а підробки під західні зразки та розважально-циркова буфонада. Це пояснює естетику та репертуарну своєрідність сучасних «звьозд», які перестали думати про зміст, і зробили акцент на зовнішніх атрибутах своєї «творчості».
  4. Катастрофічна меншість у вітчизняному шоу-бізнесі і в ЗМІ людей, вирощених на традиціях української музичної і писемної культури, що в умовах ринкових відносин і при повній байдужості української держави призвело до повної втрати зв’язку між різними поколіннями як редакторів, так і музикантів і взагалі поваги до всього культурного насліддя України.
  5. Фактична відсутність справжньої української еліти, яка б вчасно відчула небезпеку і забила на сполох, привернувши увагу широкої громадськості до цих тривожних процесів. Усі – письменники, просвітяни, композитори, журналісти були зайняті виключно політикою і красивими гаслами, тоді як важливі процеси були поза увагою суспільства.
  6. Низький культурно-освітній рівень української молоді, помножений на її тотальну залежність від телеящика, який диктував зовсім інші, згубні для української культури, тренди.

Як висновок – нині маємо в Україні гуманітарну катастрофу, яку розуміють і відчувають лиш одиниці в цій державі. Її ще можна якось знівелювати, бо ще живе в Україні покоління артистів, яке зберегло український дух, колорит і традицію. Але воно практично ізольоване від теле та радіоефірів і відправлене в небуття «реформаторами» нашої країни, які крок за кроком перетворюють її в територію без пам’яті, без традицій, без власного обличчя і без культурної самобутності. Що призведе до втрати цілого етносу на культурній карті Європи.

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 6 Листопада, 2020)

Знаєте, чому я критично настроєний до такого явища, як популярний у всьому світі проект – «Голос країни»?

А тому, що вже в самій назві цього проекту глобалістів закладене страшне нівелювання сутності людського таланту. Чому так – зараз поясню, тільки будьте уважні.

Отже, що таке голос за своєю суттю? Одна з фізичних властивостей людського організму, яка абсолютно нічого особливого не містить в собі, окрім певних фізичних характеристик – частоти звучання, тембру, кількості обертонів, тощо.

Кожен людський орган має набір тих властивостей, що допомагають виконувати нам певні функції. Але ж ніхто не проводить чомусь із грандіозним розмахом всесвітні конкурси типу «Палець країни», «Ніс країни» чи навіть «Пеніс країни»!? Хоча останній, напевно, викликав би чималу цікавість у певної публіки.

Тож, зрозуміло, голос – лише певний інструмент, за допомогою якого людина впродовж багатьох століть свого існування навчилася передавати спочатку свої невербальні емоції, а згодом, навчившись створювати пісні, переливати в інші людські душі свої особисті глибокі почуття. Ці почуття були особливі тим, що в кожній окремій душі проростали своїми особливими асоціаціями, почуттями чи думками, отож, не дивно, що здатність співати поставило людину на особливий щабель у порівнянні з іншими людьми. Ця людина мала особливий дар.

Але запитайте у будь-якого хорошого вчителя вокалу – чого вартий сам лише голос, навіть добре розвинений і поставлений, без особистісних якостей людини – її чуттєвості, душевності, глибини. А також без уміння співчувати і переживати якісь спільні для більшості людей ситуації – любов, сум, біль, радість чи щастя.

То чому ж ми так все спрощуємо? Чому так нівелюємо цілий комплекс важливих речей, говорячи лише про один інструмент – голос? Чи не тому, що акцентуючи увагу на формі, хтось намагається відсікти зміст. Тобто, голос, як певна форма завжди є під впливом змісту певної особистості – і не він, а вся особистість людини має значення! І якщо людина, приміром співає про біль свого народу чи його гордість, то співає перш за все Душа цієї людини! Її зміст і суть, а не красива форма!

А ось тут ми підійшли до головного. В чому суть?

Ми живемо в умовах ринкових відносин, коли все абсолютно капіталізовано в цьому світі, в тому числі і людський голос. І якщо він здатний привертати до себе увагу такої кількості людей – чому б не навчитися його продавати? Але як продати голос, відірвавши його від людини? До певної пори це було неможливо.

Але його стали продавати, як тільки були винайдені перші грамофони, патефони і грамплатівки. Точніше продавати стали не сам голос, а записані з його допомогою пісні, які й стали (увага!) повноцінним товаром, відчуженим від людини! Уявіть собі: голос – безтілесний, обезличений, відокремлений від фізичного тіла, розтиражований мільйонними тиражами розлітається по світу у вигляді наспіваних ним пісень, він добре продається і приносить шалені прибутки тим, кому прийшло в голову перетворити голоси у товар. Такий же точно, як свіжий буханець хліба або нові черевики.

Але як тільки голос почав розглядатися не як природня властивість певної особистості, а як відчужений від цієї особистості товар – то тут почали діяти вже не закони мистецтва, а закони звичайного ринку. Знайшлося безліч маркетологічних прийомів, до яких вдалися підприємливі люди, щоб новий товар – тобто записані певним голосом пісні – продавався якомога краще. Відтак, кожний товар аналізується, покращується, технічно вдосконалюється і набуває вигляду майже мистецької ексклюзивності. АЛЕ! Це всього лише масовий ТОВАР! Уніфікований до потреб більшості населення. Він має стільки ж спільного з мистецтвом, як клон із живородженою людиною. І ми можемо спитати в себе – а чи є душа у клона!? Нині з’явилося чимало голівудських блокбастерів, що переконують нас, що вона таки є. Але я дуже сумніваюся в цьому!

Мене неймовірно засмучує, коли в черговому телешоу збирається купка людей, що починають плутати мистецтво з шоу-бізнесом. І говорячи про якісні пісні, мають на увазі лише технічні характеристики запису, а не поетичну наповненість вірша, красу мелодії або вокальні можливості того чи іншого виконавця! Чи не навмисне вони пересмикують ці поняття, щоб зробити акцент на товарних якостях пісні, і зовсім ігнорують природу людського таланту і кожного виконавця як неповторної особистості?

Звідси питання: чому з нашого інформаційному простору практично зникло поняття мистецтва – і тотально панує поняття шоу-бізнесу? Гадаю, що це ключова причина того, чому ми сьогодні так активно деградуємо у своїй національній пісенній творчості? Чому наші тексти пісень такі убогі, що їх не можна назвати віршами, а наші мелодії – це нав’язливі конструкції, складені з двох-трьох простих нот. І чому такі поняття як душевність, глибина, емоційність підмінена безликими термінами драйвовості, шлягерності, прикольності, бомбезності. Яке відношення всі ці терміни за великим рахунком мають до мистецтва?

І коли ви в черговий раз включаєте якесь модне музичне телешоу, чи улюблену фм-станцію, чи закачуєте собі в телефон порцію модної музики – спитайте себе, що я слухаю?

Гігабайти обезличеної клонованої, генномодифікованої музики гуляють в нашому інформаційному просторі. Ті, хто з ранку до вечора із задоволенням споживає цю музику – ким вони є? Адже недарма кажуть – ми є те, що ми споживаємо. Невже по наших вулицях давно вже блукають клони, які навіть не уявляють, що з ними відбувається?

І чи не тому «Голос країни», як глобальний суто комерційний проект, що так активно і, треба сказати, уміло адаптується під українську культуру, викликає в мене таку тривогу і смуток. І тим більшу тривогу, чим більше він набуває рис українськості. Бо він нагадує мені реальну людину – рідну і близьку, але яку я поховав кілька років тому. А тут вона раптом підходить до мене, бере за руку і довірливо заглядає у вічі.

Але я не вірю. Бо знаю, що це лише КЛОН, який говорить незабутнім голосом рідної мені людини.

Голосом моєї країни.

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 5 травня, 2021)

Згадується 24 серпня тридцять років тому – мить проголошення Дня Незалежності…

З наближенням Дня Незалежності вже почалися якісь мікроконфлікти і скандали в артистичному середовищі. Справді, рік ювілейний, цифра символічна – і кожному хочеться потрапити в один із знакових концертів, що будуть транслюватися на якомусь із провідних телеканалів…

Не можу сказати, що мені абсолютно байдуже, чи потраплю я до якогось телеефіру в ці святкові дні. Але я залишаюся спокійним. Я розумію свої шанси на це – зважаючи на культурну політику нинішньої, влади, на корумпованість шоу-бізнесового середовища, на політику провідних телеканалів і взагалі на те, як швидко все міняється в цій країні.

Чомусь згадується 24 серпня тридцять років тому – мить проголошення Дня Незалежності, вона застала мене на стадіонному концерті в Тернополі. Якраз перед моїм виступом до мікрофону вийшов хтось із політиків і оголосив цю неймовірну новину. Далі все було як у сні – мені знайшли синьо-жовтий прапор, і через мить я вже гасав по полю переповненого стадіону з піснею:

«Гей, ви, хлопці-запорожці,
А де ж ваша сила?!
Чи свою козацьку славу
Ви не розгубили?!
Будем, хлопці-запорожці,
Завжди пам»ятатати –
Хто безкрилий, той безсилий,
Тому не літати!»

Незабутні часи. Повертаючись до них, я намагаюся зрозуміти, коли я відчув, що мені в моїй країні не дають літати, підрізають крила і забирають інформаційний простір.

Може це трапилось тоді, коли мов гриби після дощу, почали з’являтися нові радіостанції в ФМ-діапазоні? Я, окрилений і натхненний, почав звертатися до однієї, другої, третьої, а у відповідь чув оте багатозначне слово – НЕФОРМАТ.

Хтось прийшов у наш інформаційний простір і почав активно форматувати його, викидаючи з нього всіх, хто був вихований на українській традиції і поважав поетику і мелодику рідної землі. А утворений вакум почав заповнювати клонами західної музики, які копіювали все – від мелодій та аранжувань, до манер поведінки і зовнішнього вигляду.

А може вперше я відчув, що мені підрізають крила, коли один із новоявлених продюсерів запропонував мені його «кришу» з обіцянкою активної ротації в ефірі. Але при тому сказав, що права на ВСІ мої пісні, що потраплятимуть до ефіру, мають належати йому, тобто він має стати власником моїх майнових прав! Я обурено відмовився, а натомість почув фразу, що такі артисти, як я, скоро всі будуть жебракувати на вулицях…

А може це трапилося тоді, коли один скандальний і одіозний нині діяч шоу-бізнесу сказав у компанії артистів, впівоберта звертаючись до мене: «Канешна, ви митці уже палучілі свайо, і у вас впереді маячіт вєчность – а нам нада свайо баблішко касіть…» Я тоді вирішив проігорувати цього гіганта шоубізу, бо ми з ним були ніби з різних планет! Але інопланетяни врешті перемогли!

Знаєте, що було нестерпно? Коли після концертів тебе оточували люди і питали – а куди ви пропали? вас немає в ефірі! Ми думали, ви вже закінчили співати…

Так, ми пропали з ефірів. Усе покоління одразу. Бо в ефірі мали бути фріки і трансвестити, скандалісти і наркомани, наскоро зліплені зірочки і чиїсь проплачені лялечки. Я й досі пам’ятаю фразу Тато Бароняна, який жартома сказав колись: Култура на Украина законилься і началься шьоу-бізнес!»

Але не зважаючи ні на що, я продовжував писати свої пісні і вірші, витрачати гроші на аранжування і студійний запис, ніби це й справді було комусь потрібно. В одному інтерв’ю я назвав те, чим я займаюсь – «мистецтвом ходити по воді». Бо тільки віра тримала мене на плаву.

А потім раптово мені відкрився світ – Австрія, Угорщина, Чехія, Італія, Іспанія, Канада, Америка. Виявилось, що українці в пошуках кращої долі давно вже розселилися по світу (і продовжують активно це робити!), і їм дуже потрібно те, що єднає їх з рідною культурою. У моїх піснях і віршах вони бачили щось важливе для себе…

До всього, я перестав сподіватися на політиків. Незалежно від їх політичного спрямування вони ВСІ були байдужі до культури, не вбачаючи в ній могутнього об’єднавчого значення. Навпаки, їм треба було розділяти країну, гуртуючи свій особистий політичний електорат. Я не бажав обслуговувати нічиї інтереси, продовжуючи наївно вірити, що в комусь із них спалахне хоч іскорка сумління. Боже, який я був наївний…

Я залишаюся наївним і посьогодні. Я ще продовжую вірити, що люди зберегли в собі вміння відділяти правду від брехні, талант від бездарності, мистецтво від заробітчанства. Але таких людей стає все менше, бо критерії розмиваються, а підміна культурних цінностей стає тотальною. І справа зовсім не у зміні поколінь! На світі є чимало країн і народів, які купаються у своїй власній культурі, а не тупо, як ми, йдуть у фарватері чиїхось, нав’язаних ззовні трендів. Але для цього потрібно бути народом, а не конгломератом, що орієнтується на смаки і забаганки своїх олігархів.

Нарешті, був останній штрих, коли я відчув, що крила мені нідочого, а потрібно щось інше. Коли прийшла нова влада – і я побачив урочисте… шоу до дня Незалежності України на Софіївській площі. Ось де був апофігей бутафорських цінностей і торжество тотальної підміни свідомості. Він забрав у мене останні надії на щось світле, добре і вічне, пов’язане з культурою рідного народу.

Хоча, ні не забрав! Бо як казали спартанці – надія вмирає останньою. І хоча все йде за якимсь дивним сценарієм примусової українізації, я розумію його поверховість. Бо як казали класики – не треба боротися за чистоту, просто не варто смітити. Не треба переучувати російськомовних, щоб саджати їх в ефірі телеканалів, не треба писати дурних текстів для своїх пісень, аби відповідати квотам, не треба знімати псевдоукраїнських гумористичних серіалів, де українці виглядають ідіотами. Не треба! Просто дайте право українцям – справжнім носіям цієї мови, культури і традиції на активну участь у творенні рідної культури, не відсікаючи їх від інфопростору.

І нарешті два слова про «ейджизм». Про нього так багато говорили наші нинішні українські «мегазірки» на зйомці телешоу – «Співають всі». Що, мовляв, це дуже негарно і аморально перекривати кисень артистам, які старші за віком, але ще готові працювати на благо рідної культури.

Так от – я відчуваю сьогодні на всласній шкірі цей ейджизм та ще й на тлі тотальної сегрегації справжніх носіїв української національної культури. Бо їх майже НЕМАЄ в нинішньому інформаційному просторі держави Україна. А є в більшості пристосуванці, імітатори та симулякри, які бачать себе в українській сучасній культурі, але не відчувають цю культуру в собі.

Ось чому я не планую участі в жодному пафосному концерті до Дня Незалежності, а прийняв запрошення від одного з чудових містечок на Західній Україні, де мої пісні будуть виглядати доречно і органічно в цей славний день.

Слава Україні!

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 28 липня, 2021)

Чи можна це все якось змінити?

Часто дивуюся такому факту – чому нині немає досліджень вчених на тему впливу токсичного інформаційного простору на свідомість людей? Адже чи не на кожному кроці ми стикаємося з жахливою в естетичному і соціальному сенсі рекламою, з примітивною і брутальною музикою й піснями, які щоденно роз’їдають і руйнують наш мозок!?

Загалом, я розумію, чому відбувається так – медійні та промислово-фінансові корпорації та взагалі ринкові алгоритми просування продукції замовляють і диктують суспільству подібні тренди. Але ж цей шлях веде людство до зникнення індивідуального мислення і врешті до морально-інтелектуальної деградації!

Але все ж нарешті у пресу почали таки просочуватися публікації щодо досліджень вчених в галузі популярної культури. І виявилося, що твердження деяких «ретроградів», що раніше музика була кращою, таки підтверджуються за багатьма критеріями.

Одне з найвідоміших досліджень – це робота вчених Барселонського НДІ штучного інтелекту, які проаналізували МІЛЬЙОН пісень і понад 40 тисяч виконавців – і прийшли до висновку, що сучасна поп-музика таки деградує!

Зокрема, вчені довели, що збіднюється використання тембрів, тональностей і динамічного діапазону сучасних творів. І це, на мою думку, пояснюється «синтетичною природою» нинішніх звуків. Сьогодні все рідше в композиціях сучасних популярних авторів звучать живі інструменти. У переважній більшості – це аналогові і цифрові синтезатори, які в кращому випадку використовують «семпли» – цифрові оброблені записи фрагментів живих інструментів. Існують величезні бібліотеки таких звуків, де можна знайти звуки як симфонічного оркестру так і рідкісні етнічні інструменти. Але – в кінцевому підсумку, це не замінить живого музиканта перед мікрофоном, який тримає в собі ідею конкретного твору, вкладаючи в нього свою індивідуальність!

Другий фактор деградації пов’язаний з тим, що поп-музика – жанр найдемократичніший з усіх жанрів. Він часто рекрутує в свої ряди не дуже вправних музикантів, які користуються «зручними» для себе тональностями, не заморочуючись на дієзах і бемолях. Результат ми чуємо кожного дня.

Третій фактор пов’язаний із значним збідненням гармонійного наповнення основної більшості пісень. Ті послідовності акордів, якими у більшості наповнена поп-музика легко прогнозовані, якщо не сказати примітивні. І часто кочують із композиції в композицію. Це частково пов’язано з тим, що «автори» все менше слухають класичну музику і все більше орієнтуються на «хіти» своїх успішних колег.

І четвертий фактор динамічна одноманітність. Люди перестають сприймати тихі і ніжні звуки живих інструментів. Їх «привчили» до цього студійні лімітери і компресори та лінійки ФМ-станцій, де взагалі ніхто не думає про музику – для них вона – це той засіб, що каталізує увагу слухачів і допомагає заробляти великі гроші.

Окремо хотілося б поговорити про тексти сучасних пісень!

І тут варто сказати що за останні 20 років деградація в цьому напрямку сягнула неймовірних масштабів. І не треба говорити, що нинішнє покоління просто «не таке», як ми – і воно, мовляв, інакше мислить і висловлюється.

Якщо це і так, то ця «інакшість» в якісному розумінні просто кричуща. В чому це виражається? У втраті в текстах елементарної послідовної думки, а також сюжетності. В різкому зростанні ненормативної лексики. В жахливому перекрученні фонетики і природності звучання слова. Особливо це стосується більшості сучасних УКРАЇНСЬКИХ модних композицій. Складається враження, що коверкання мови – це наймодніший тренд, який одразу ж підхоплюють більшість вітчизняних фм-станцій.

Також одразу «впадає у вухо» смислова збідненість і обмеженість сюжетних тем, що крутяться в ефірі. В основному це стосунки «його» та «її», декларації своїх розчарувань і зачарувань, сексуальні фантазії та реалії гламурних буднів «золотої молоді».

Я згадую недалекі часи минулого, коли в тренді були пісні того ж Макаревича чи Гребенщикова, від яких «зносило дах» цілому поколінню. Згадую кращі замузичені вірші того ж Тараса Петриненка чи Юрія Рибчинського з яких поставав цілий світ, сповнений метафорами і довершеною поетикою особливого українського характеру.

Але сьогодні це вже кваліфікується як «страшний неформат», на зміну якому прийшли або напівграмотні тексти, або відверте матюччя, або безглузді з поетичної точки зору але ідеально ритмізовані словесні конструкти, під які гарно танцювати і відриватися, але ні в якому разі не відчувати і думати.

А причина для цього дуже проста – український інформаційний простір своїм контентом сьогодні заповнюють люди, які не виховувались на традиціях рідної культури, які не люблять, не поважають і не розуміють її. У них у повазі інші зразки, інші кумири, напрямки і стилі.

Нарешті, найважливіше питання. Чи можна це все якось змінити? І чия в цьому вина? Відповідь проста – докорінно змінити не можна, бо це загальносвітові тенденції, це – безжальний рух цивілізації, яка щось відкриває, але щось губить незворотньо.

Але не все так безнадійно! Цей процес можна коригувати, при розумному й осмисленому підході до культури власного народу можна – і потрібно! – зберігати її найцікавіші артефакти, постійно вплітаючи їх в рідний інформаційний простір. Саме так роблять балканські народи, це притаманно іспанській та італійській культурі, арабським народам, народам Китаю, Кореї і Японії, більшості латиноамериканських країн… Гадаю, достатньо!

А що ж ми? А ми – між молотом і ковадлом. І нас плющить між двома глобальними цивілізаціями! І як тут рятувати свою неповторність!

Гадаю, нам назавжди потрібно забути про слово «формат». Бо що це, як не пряме і бездумне копіювання чужих культурних зразків та ігнорування і приниження свого рідного, що і робить нас народом! Формат – це головна зброя глобалізаторів, гасло яких – «одна мова, одна культура, один спосіб життя, один ринок, одні цінності».

Нам конче потрібен зв’язок культурних поколінь, передача в майбутнє смислів, образної структури, рідної поетики, інтонації, найкращих естетичних архетипів. Це зручніше всього передається через інформаційний простір, який сьогодні у нас НАГЛУХО ЗАЧИНЕНИЙ для носіїв рідної глибинної культури і традиції.

Врешті решт, потрібна вдумлива і цілеспрямована робота державників, які, приходячи у владу, мусять розуміти свою відповідальність перед наступними поколіннями своєї країни. Яким має бути не байдуже, як і що співатимуть нащадки? Що зігріватиме їхні серця? І що вони передаватимуть своїм дітям – починаючи від маминої колискової і закінчуючи тим, що звучатиме на головних сценах країни і в її інформаційному просторі.

Це – важливо!

Анатолій Матвійчук
(текст – glavcom.ua, 2 вересня, 2021)

ГАЛЕРЕЯ
  • 01
  • Анатолій Матвійчук
    02
  • Анатолій Матвійчук
    03
  • Анатолій Матвійчук
    04
  • 05
  • Анатолій Матвійчук
    07
  • Анатолій Матвійчук
    08

Джерело: 01, 02, 05, 07, 08 – з архіву Михайла Маслія (facebook.com/mykhajlo.masliy); 03, 04 – matviychuk.com; 06 – надав Анатолій Матвійчук.

ДИСКОГРАФІЯ