Мирон Блощичак – музикант, автор і виконавець різножанрової музики, дослідник старовинних духових музичних інструментів, заслужений артист України
Мирон Блощичак народився 8 лютого 1962 року в селі Підбірці Пустомитівського району Львівської області. Любов до музики передалась від діда – самобутнього скрипаля. З 9 років Мирон почав вивчати гру на акордеоні.
Музичну освіту здобув у музичному училищі та Львівській консерваторії, де вчився по класу кларнета. За час навчання був у складі львівських ансамблів «Барвінок» (1980 – 1984), «Дримба» (1985 – 1987) та у київському ансамблі «Кобза» (1987 – 1989).
У 1989 році Мирон Блощичак залишив «Кобзу» та повернувся до Львова. Тут викладав у Львівській консерваторії (1991 – 1996) та вів клас саксофона у Львівському музичному училищі.
В цей час зацікавився духовими та давніми українськими музичними інструментами, почав грати народну музику. Він також ходив в експедиції селами Гуцульщини та Буковини де ще збереглась старовинна музика і переймав її виконання від народних музикантів, вчився виготовляти музичні інструменти у народних майстрів, записував народні мелодії цих регіонів.
З 1989 року Мирон Блошичак постійно гастролює, бере участь у фольклорних та джазових фестивалях в Україні й поза нею. З фольклорними колективами «Медікус», «Джерело», «Обереги», а також з сольними концертами виступав майже у всіх штатах США, у Канаді, десятки разів – у Франції та інших країнах Європи.
У творчому доробку музиканта кілька альбомів з записами інструментальних композицій – «Вітер з України» основою якого є фольклорні мелодії, «Вітер любові» – інструментальна музика на «флейті Пана» в супроводі струнного й естрадного оркестрів, «Різдвяні сни» (спільно з Оксаною Герасименко) – мелодії колядок у виконанні бандури і духових народних інструментів, «Нічна мелодія» – інструментальні композиції виконанні на саксофоні. Записано також аудіокасету «скляної» музики, композиції для якої Мирон Блощичак виконав на склянних музичних інструментах.
Мирон Блощичак грає на багатьох музичних інструментах – саксофон, флейта, кларнет, акордеон, а ще такі не вельми відомі українські інструменти, як телинка, флояра, кувиця, ребро, зозуля, коза, дримба, окарина, гусла, зубівка, ріжок, гудок, козобас, очеретина, цимбали, литаври, бугай, славетна ліра, сопілки… На них він виконує українські народні мелодії, класику в сучасному аранжуванні, просто класику та джаз.
Музикант збирає і відроджує давні інструменти, виготовляє власні. Він є автором духових музичних інструментів – вітрофон та миронова флояра.
Любов до музики прищепив і своїм синам Любомиру та Маркіяну, донечці Іванні-Софії. З дружиною Наталею познайомився також завдяки музиці. Вперше побачив її у малому залі Львівської консерваторії. Наталя закінчила консерваторію по класу скрипки.
Зараз Мирон Блощичак живе і працює у Львові.
Джерело:
1. Жеплинський Б.М. Блощичак Мирон (esu.com.ua).
2. Юрченко Ірина. Мовою вітру, «Голос України», 26.07.08.
3. Коляда – давня і сучасна. Гість: музикант і композитор Мирон Блощичак (радіопередача), 07.01.2010, Галина Терещук (radiosvoboda.org).
4. Наталя Космолінська. Володар звуків (intour.com.ua).
5. Музика і Майстер. Розмова з Мироном Блощичаком, заслуженим артистом України, 26.02.2012. Розмовляла Ярина Коваль (gazeta.lviv.ua).
_____
Блощичак Мирон Степанович | Мирон Блощичак | Myron Bloschychak | Myron Bloshchychak
Змальовувати музику – справа така ж невдячна, як переповідати поезію. Хто хоч раз слухав Мирона Блощичака, той воліє просто знати дату і місце його наступного концерту. А хто ніколи не чув, варто заплющити очі і… уявити себе у горах, бажано Карпатах.
Якщо піднятися гірською стежкою ближче до неба і сонця, так, щоби побут долин не відволікав очі й серце, щоби поняття «цивілізація» втратило свій функціональний шарм, а слово «вічність» вже не здавалося занадто патетичним… Тоді раптом розумієш первісне походження музики, яка народжується з обертання семи сфер небесних, подиху Святого Духа і вітру. Аби почути її, не потрібно складної техніки – тільки відкрите серце. Аби відтворити її нині, у наш час тотальних високих технологій, досить дудочки-теленки і… Божого благословення талантом.
На думку маестро; який майже тридцять років вивчає стародавню музику, теленка – найдавніша у світі дудка. Про це свідчить її архаїчна примітивність. Навесні, коли верба пускає сік, з її гілок обережно, щоб не трісла, знімають кору і виходить така собі трубочка на два отвори. Колись Блощичак давав концерт у «Музеї людини» в Парижі, де є велика колекція доісторичних музичних інструментів. Фахівці відбирали для неї будь-які знайдені в житлових печерах кістки, котрі мали принаймні одну штучно зроблену дірочку. Та коли Мирон заграв їм на своїй теленці, вони зрозуміли, що помилилися, відкинувши кістки без бокових отворів…
На щастя, по карпатських селах і дотепер можна знайти людей, які вміють грати на теленках, дудках, дримбах… Саме там, у мандрах Косівським, Верховинським, Яремчанським районами, Блощичак опановував техніку гри на архаїчних народних інструментах.
Сьогодні Мирон Блощичак – справжня людина-оркестр. Грає на сопілках, «козі» (українська «волинка»), зозульці, ребрі, флоярі, губній гармоніці, дводенцівці, дримбі… На трембіті теж може, але з нею не пускають у літак, тому на гастролі її не бере (жарт). Мирон здобув класичну музичну освіту – училище плюс консерваторія за класом кларнета. Віртуозно володіє саксофоном. Але цікавість до історичного інструменту все-таки перемогла. Його концерти – завжди захопливе шоу. І не тільки через те, що Блощичак спроможний зіграти, наприклад, на шлангу чи пляшці з водою. Байдуже, знаємось ми на музиці чи ні, любимо «попсу» або класику – одвічний, отриманий через гени внутрішній «експерт» безпомилково тестує мелодію Мирона: «Фальші немає…» Мирон Блощичак – для «Міжнародного туризму»:
– Ще в юності мене зацікавив природний звук. Його зворушлива щирість зачаровує. Я прийшов від саксофона і кларнета до теленки не тому, що вона простіша, а тому, що оте «просте» насправді багатюще. Вся стародавня духова музика–це музика Землі. Наші пращури підслухали її в природі. В усіх народів стародавні духові інструменти вважалися магічними, чарівними. Скільки існує казок про чарівну сопілку… На жаль, в Україні мистецтво гри на давніх інструментах сьогодні занедбано. А це ж дуже важливий шар культури. Вміння фати на прадідівській сопілці раніше єднало покоління: батько передавав мистецтво своєму синові, той – своєму… Добре, що сьогодні молоді музиканти почали відроджувати ребро. Це ж унікальний за звучанням інструмент! На Сході України на нього кажуть «кувиці» або «свиріль», на Буковині – «най», у росіян це «свірєль», у народів Південної Америки – «сам-понья», а стародавні греки називали його «флейтою Пана».
– Свого часу ви багато гастролювали з відомим київським ансамблем «Кобза», а потім його залишили – задля фольку?
– Якось на великому міжнародному фестивалі, де були присутні Карлос Сантана та Майкл Девідс, я зрозумів, що вони грають СВОЮ музику, і вирішив: моє покликання – не естрада, а саме фольклор. Написав керівникові ансамблю листа, що залишаю столицю, естраду і іду в гори. І ніколи потім не шкодував. Спочатку думав, що занурився в минуле на триста, чотириста років, але з часом зрозумів – на тисячоліття. Повіз це музичне багатство країнами, де його сприймали із величезним захватом. Стародавній фольклор надзвичайно популярний у світі. Я багато разів бував у Америці з різними колективами, об’їздив із концертами практично всі штати. 2000 року гастролював у Канаді, десятки разів – у Франції, й дотепер по два-три рази на рік буваю у Парижі. Дуже люблю французьку мову, вивчав її на українській поезії, власне на Іванові Франку в перекладі французькою. Так само англійську – за Лесею Українкою. Знаю трохи німецьку, зараз беруся до італійської. Давно вже проводжу концерти-лекції англійською в університетах, музичних та загальноосвітніх школах Канади, США, Франції…
– Які поїздки випали вам останнім часом?
– Півроку тому мав дуже гарний виступ з унікальним гітаристом Енвером Ізмайловим у київській Опереті. Дав кілька концертів у Берліні. їздив із композитором і бандуристкою Оксаною Герасименко з гастролями Італією. З Риму полетів просто до Праги на міжнародний тур’ярмарок, де Національна туристична організація влаштувала українську експозицію, виступив на великому представницькому концерті в королівському залі.
Але останнім часом більше ніж на три-п’ять днів не погоджуюся нікуди їхати. У мене чудова родина, діти, їх треба пильнувати.
– Коли до України приїжджав президент Грузії Михайло Саакашвілі, ви грали для нього на запрошення Віктора Ющенка.
– Концерт був «домашній». Слухали родини обох президентів. Я дав молодшим Ющенкам свої народні інструменти, аби й собі спробували заграти. Це, я впевнений, цікаво й дітям, і професорам музики. Більшість із них не тільки не знає, як ті інструменти називаються, а й ніколи їх в очі не бачили.
– Багато що ви виготовляєте самі, маєте вдома справжній музей автентичних і зроблених власними руками інструментів…
– Майструю їх з усіх можливих і неможливих матеріалів, дуже багато експериментую. Ось зробив майже півтораметровий «вітрофон» із карнизу… Вітер віє – він грає.
– Нинішній ректор Львівської академії мистецтв Андрій Бокотей свого часу зробив для Вас скляні інструменти…
– Ребро, зозулі, теленку… І я грав на них під час кількох виставок художнього скла. Навіть записав цілу касету «скляної» музики.
– А що то за прикол розповідають про шланг?
– Шланг грає практично як теленка, тільки ще гнеться. Якщо його крутити, він захоплює повітря і прекрасно звучить. Слухачі вважають це атракціоном – виявляється, ці банки-склянки можуть фати! Насправді тут немає нічого дивовижного. Наші предки виготовляли інструменти з дерева, і ті були недосконалими, нерівними. А тепер можемо скористатися готовими, ідеальних пропорцій предметами, які нас оточують. У живописі є термін «неофольклоризм», сюди він теж дуже пасує. Я на пляшці з-під води граю «Політ джмеля», чого майже ніхто у світі не робить. Вода регулює об’єм повітря: натискаю на «інструмент» – звук стає вищим, відпускаю – він нижчає…
– Вам траплялися люди, які роблять щось подібне?
– Колись у Парижі зайшов у музичний магазин із повною сумкою своїх інструментів. Продавець попросив, я йому заграв. Він відразу набрав номер телефону подібного до мене дивака – відомого французького музиканта Дідьє Малерба. І вже увечері я був у нього на концерті, а наступного дня разом із ним записав цілий компакт імпровізацій. Малерб грав на різних дудках – і китайських, і не знати яких, – а я на українських. Вийшло таке собі інтернаціональне спілкування духових інструментів.
– Багато записуєтесь? Що маєте новенького?
– Записую варіації на теми стародавньої народної музики і дарую друзям. Щодо професійних компактів, то є суто фольклорний «Вітер з України». «Вітер любові» – це інструментальна музика на «флейті Пана» в супроводі струнного й естрадного оркестрів. «Різдвяні сни» – мелодії колядок у виконанні двох бандур і різних духових народних інструментів. Багато співпрацюю з Оксаною Герасименко в жанрі сучасної української романтики і з оркестром «Віртуози Львова»…
– Які ще професійні висоти плануєте здобути?
– Хіба що відповім словами Франка: «Поет – завжди учень»… Усе життя відроджую стародавні духові інструменти, а тепер для цього створив фонд «Мольфар». Відпочивати немає коли. У травні – концерти в Італії, потім – Іран, а влітку – Японія. Зазвучимо!..
Наталя КОСМОЛІНСЬКА
«Міжнародний туризм»
Заслуженого артиста України Мирона Блощичака називають людиною-оркестром. Він грає класику, фольк, джаз…
Причому не лише на традиційних, звичних для нас музичних інструментах. Унікальність маестро в тому, що він спромагається видобути мелодію з усього, де є… отвір. Наше з паном Мироном інтерв’ю радше нагадувало концерт, бо всі півтори години, що воно тривало, музикант не тільки і не стільки розповідав, скільки грав. На саксофоні, акордеоні, зозульках, “козі”, лірі, флейті Пана, а також на так званих неофольклористичних інструментах – склянках, банках, пластикових пляшках, шлангах від пилососа… Розмова відбувалася у майстерні Мирона Блощичака. Там музикант буквально днює і ночує у вільний від концертування час. Бо власноруч виготовляє собі інструменти. А інструментів тут – хоч греблю гати. На стінах, столах, у шафах, на шафах і навіть на підлозі.
– Уже декілька років тим займаюся, – розповідає мені пан Мирон, поки я на всі боки кручу головою. – Раніше часто бував у експедиціях, багато часу проводив із музикантами, народними майстрами, вчився, переймав досвід. Тепер більшість інструментів виготовляю сам. Часто експериментую. От подивіться, недавно з ліщини зробив цю флейту Пана. Отвори роблю ручними свердлами, часто – вогнем. А погляньте, скільки в мене вітрофонів! Маю й дудки. Дуже люблю ці інструменти, бо просто доторкаєшся до дірочки, і вже звучить музика.
– Таке враження, що все робиться легко і просто…
– Тут справді нічого складного! Бо нема, наприклад, залізних клапанів. Аби нота була вищою, більше підпалюю отвір. Скорочується об’єм повітря, і звук стає вищий. Так само, як на струні: чим коротша струна, тим вища нота. Принцип простий – достатньо мати слух. Скільки у майстерні інструментів? Я їх не рахую. Багато. Бо повторюються за рахунок застосування різних матеріалів. Нещодавно флейту Пана склеїв із бамбука.
– Інструменти сольні. Де берете до них музику?
– Маю близько двадцяти годин “мінусових” фонограм, зроблених аранжувальниками. Під них і граю своє соло – класику в сучасному аранжуванні, просто класику, фольклор, джазові стандарти. Коли бачу, яка в залі публіка, можу змінити репертуар. Ніколи не граю по нотах.
– Агента маєте?
– Хотів би. Навіть такого, який би був “дурний-глупий” у музиці, але вмів би продавати.
– Розкажіть про свої гастролі. Де більше затребувані: вдома чи за кордоном?
– Коли розвалився Радянський Союз, я майже весь час гастролював за кордоном, переважно в Європі. П’ять разів був в Америці. Причому це не були гастролі для українців (мав лише одне піврічне турне для української діаспори). За кордоном не було складно, бо вільно володію англійською і французькою мовами. Я там навіть викладав – у школах і університетах. Це були лекції-концерти. Потім тривалий час працював у Німеччині. І так там нагасався, що набридло. Вирішив, що і в нас на шматок хліба можна заробити. В Україні спочатку важко доводилося. Бо треба було, щоб люди про мене дізналися. А зараз все добре.
– Чи пропонували вам залишитися за кордоном?
– Ще й як пропонували! Але я просто вже так хотів додому… Кажуть, люди переважно втікають з-за кордону додому, бо не знають мови. Я мову добре знаю (та мене б, зрештою, учні взяли на глум, якби я не знав мови). Просто відіграв роль суто людський фактор, якого там, на жаль, замало. Та сама людяність, слов’янська душа – мені цього бракувало. Ще б у Франції чи Німеччині я, напевно, міг би залишитися. А в Америці – точно ні!
– Де працюєте в Україні?
– Часто буваємо в Дніпропетровську, Запоріжжі, Донецьку, Дніпродзержинську… На жаль, наші політики так пороздирали країну… Народ мене і мою музику сприймає дуже добре, але гастролі зробити нелегко. Тому мене здебільшого запрошують приватні особи.
– Ви надзвичайно обдарована людина. Отримали талант у спадок?
– Мій дід Іван походить із Лемківщини. Грав на скрипці з різними оркестрами – циганськими, мадярськими. Був першою скрипкою. Тато чудово співає. Коли їдемо до батьків, завжди беру акордеон. І там співаємо цілий вечір. Я навіть жартую, що влаштую його в хор Оперного театру. І прошу, щоб голосно не співав, бо має гарний, добре поставлений голос і співає чудово. Мама теж гарно співає. У наших батьків четверо дітей. Ми жартуємо, що в нас у сім’ї всі нормальні, тільки я музикант.
– Скільки у вас дітей?
– Троє. Маркіянові двадцять років, Любомирові – одинадцять, а Софії – вісім. Старший не пішов моїми слідами – вчиться на менеджменті. Він талановитий, має добрий слух, але не хотів бути музикантом. Хоча працює зі мною як звукорежисер.
– Де любите відпочивати?
– У Карпатах. Люблю щодня купатися в іншій річці. Маю у горах багато друзів. Є де зупинитися, всі запрошують. Я б і сам хотів жити у горах. Дуже добре там почуваюся. Але діти ще маленькі. Хай вчаться.
– Чи вивчаєте і робите тільки українські інструменти?
– Ні. Вірменські, болгарські, китайські – різні.
– Ви з такою насолодою розповідаєте про них…
– Певно, що так. Який би інший чоловік, працюючи вдень і по ночах, робив ті інструменти! У мене постійно з’являються якісь ідеї. Тому й не сплю. Спочатку виконую інструмент у пластику (а раптом дірка десь не там зроблена, і звук буде не той? Експериментую. Скотчем заклеюю, іншу дірку роблю…). А вже потім переношу на дерево – випалюю, вирізую.
– Мрію заповітну якусь маєте?
– Хочу збудувати у Львові невеличкий музей і водночас концертний зал на 30-50 місць, щоб можна було там і музику послухати, і на інструменти подивитися. Маю багато таких, про які люди ніколи й не чули. Мені колись пропонували пивницю. Відмовився. Бо там сиро, а це погано для дерев’яних інструментів. Навіть Куйбіда свого часу переді мною вибачався, що так і не спромігся знайти мені приміщення.
– Ви вільний художник (маю на увазі відсутність постійного місця праці, де покладена трудова книжка). Чому?
– Я кілька років викладав у консерваторії. Згодом – у музучилищі. А потім… Багато концертую. А студенти люблять, щоб викладач був на місці…
Тетяна КОЗИРЄВА
31.01.2008
«Високий Замок»
Мирон Блощичак вирізняється в натовпі – навіть якщо ви ще не знаєте, хто він. А він – людина-оркестр, музикант-віртуоз, дослідник древніх духових українських музичних інструментів.
А ще він – Маестро повітря. Будь-який предмет, що має порожнину та хоч один отвір, в його руках звучить! Мирон може зіграти «Політ джмеля» Римського-Корсакова на пляшці з водою!
Мирон володіє близько 20 традиційними музінструментами. Вивчив англійську й французьку мови, може спілкуватися німецькою, іспанською та італійською. Це дає йому змогу проводити концерти-лекції про нашу народну культуру по всьому світу.
Цей вишуканий мужчина після блискуче виконаного класичного твору на саксофоні чи кларнеті, як фокусник, дістає з-під поли все нові інструменти. Архаїчні мотиви, що нагадують голос вітру у горах, по черзі звучать на флейті Пана, зозульці, теленці, флоярі, дримбі, сопілці, окарині, дводенцівці…
Й це не все: Мирон бере шматок шланга, і грає на ньому так само віртуозно, без краплі фальші. Грає на трубці акваланга, карнизних трубах, пляшці з водою, склянці з горілкою, корку від пляшки. І все це супроводжує коментарями та коломийками. И глядачі у залі стають ніби здивовані діти. А музичні професори дивуються: «Як можна зіграти «Політ джмеля» на пляшці з водою?»
Мирон пояснює: «Я знаходжу кут, і просто задуваю на нього. Вода регулює об’єм повітря: натискаю – звук вищий, відпускаю – він нижчає…» Але ця легкість і артистизм – не тільки божий дар. А й наслідок щоденної праці упродовж трьох десятиріч.
Мирон народився 1962 року на Львівщині. Любов до музики одержав через гени діда – самобутнього скрипаля. В дитинстві брав уроки гри на акордеоні. Далі – музучилище та Львівська консерваторія (клас кларнета). До 1989 року – соліст-інструменталіст популярного столичного ансамблю «Кобза».
А потім вирішив для себе, що світ можуть підкорити тільки оригінальні народні інструменти.
Молодий музикант залишає «Кобзу», Київ, повертається до Львова і вирішує фати народну музику. Але де навчитися? Мирон іде в Карпати, в села, де люди ще зберегли старовинну музику Землі, музику предків, музику, що єднала покоління. «Пращури підслухали її у природи. Вітер – наш найдревніший вчитель, перший музикант, якии висвистує мелодії у горах. Мене з юності цікавив природний звук. Він підкупляє, зачаровує. Я прийшов до простого не тому, що воно найлегше, а тому що воно надзвичайно багате. Мрію перейняти і відтворити цілюще багатство звуків і трелів сопілок і флоярок, й передати це все українським дітям».
Мирон Блощичак прищепив любов до музики і своїм двом синам Любомиру та Маркіяну, донечці Іванні-Софії. З дружиною Наталею познайомився також завдяки музиці. Вперше побачив її у малому залі Львівської консерваторії. Наталя закінчила консерваторію по класу скрипки. їхньому подружньому життю майже чверть віку.
З 1989 року Мирон Блощичак постійно гастролює, бере участь у фольклорних та джазових фестивалях в Україні й поза нею. З фольклорними колективами «Медікус»,
«Джерело», «Обереги» та іншими виступав майже у всіх штатах США, у Канаді, десятки разів – у Франції та інших країнах Європи. У 1999 році визнаний «Кращим музикантом року» Львова.
У творчому доробку Блощичака три компакт-диски. Він записав також аудіокасету скляної музики. Скляні інструменти виготовив для Мирона знаменитий художник скла Андрій Бокотей.
Мирон Блощичак збирає і відроджує давні інструменти. Для того й створив благодійний фонд «Мольфар». А ще мріє створити музей народних інструментів, де кожний бажаючий міг би й зіграти. Квартира Мирона не вміщає всіх експонатів, їх понад двісті. В унікальній колекції є два види кози або волинки. Коза гуцульська, окрім того, що звучить водночас на три голоси, цікава й зовні: голова – з дерева, а роги справжні.
З майстром Романом Квасялом за давніми малюнками виготовили дві колісні ліри. Така ліра схожа на маленьку віолончель. Деякі інструменти Мирон робить сам, як-от півтораметровий «вітрофон» із звичайного карнизу. Робить і нефольклорні теленки: це найдавніший і найпростіший інструмент – звичайний отвір. Виготовлялися з вербової кори. До теленки не треба свистка чи мундштука. Бо звукоряд цього інструменту є в природі.
«Наші предки, граючи на дримбі чи флоярі, медитували, щоб відчути інший світ. Я люблю ці інструменти, бо вони тихі. З ними легше перейти від хаосу цього світу в світ музики».
Музика Мирона – для всіх, тому і прості люди, і високоповажні особи вже після першого концерту стають його шанувальниками. Довгий перелік виступів Мирона Блощичака включає і «домашній» концерт для президентів України та Грузії, і виступ на весіллі дочки Юлії Тимошенко. Нинішньої весни дав сольний концерт для працівників французького посольства. А на літо посол Франції запросив Мирона на гастролі до своєї країни.
Ірина ЮРЧЕНКО
26.07.08
«Голос України»
Галина Терещук: Христос рождається! Усім християнам, хто цими днями відзначає найвеличніше християнське свято Різдво Христове за старим юліанським стилем. Свято, яке супроводжується увесь цей час чудовою колядою як давньою, так і сучасною.
А щоби послухати гарну коляду, поколядувати від усього серця, запрошую у Львів, місто музики і музикантів, коляди і колядників, вертепів і звіздарів.
Місто, де живе музикант і композитор Мирон Блощичак. Людина, яка видобуває музичний звук не лише з давніх українських інструментів, які йому відомі, але й з усього, що підпадає йому під руки.
Чи ви можете собі уявити, навіть з пластикової пляшки, чи з гофрованого шланга!
У його руках оживають саксофон, флейта, кларнет, акордеон, а ще такі не вельми відомі українські інструменти, як теленка, флояра, кувиця, ребро, зозуля, коза, дримба, окарина, гусла, зубівка, ріжок, гудок, козабас, очеретина, цимбали, литаври, бугай, славетна ліра, сопілки. А ті взагалі чи не по усіх кишенях музиканта.
Українці такі, виявляється, багаті кількістю народних інструментів, що й годі мені усі перелічити.
Колись давним-давно люди просто почули спів вітру, що задував у їхні печери та скелі. Це так припало їм до душі, що вони спробували відтворити мелодію вітру. Брали порожнисті гілочки дерев, очерету, вирізували середину з інших дерев і чаклували над мелодією вітру.
Це і була давня музика землі, як каже музикант Мирон Блощичак.
Якщо вас, шановні слухачі я бодай трішки заінтригувала, запрошую у Львів у творчу майстерню Мирона Блощичака, але з різдвяною колядою…
Дуже хотілося цього Різдва. Ми, очевидно, так втомилися від політики і епідемії, так хотілося чогось позитивного і світлого. Саме цю радість нам дарує Різдво. Різдво повертає нас у дитинство.
Скажіть, яким було Ваше дитяче Різдво? Яким Ви його запам’ятали?
Оскільки в нас дійсно така сім’я ще з дідів-прадідів, по маминій лінії особливо була із священиків, тому вже в совєцький час, коли ми жили, ми завжди ходили до церкви, незважаючи на те, що нам там забороняли. Завжди ходили на коляду. І ми завжди колядували.
Ми мали вертеп, за який нас виключали з піонерів. І ми брали вертепи, брат мав дорослий, ми мали свій дитячий, ходили, втікали від вчителів, колядували. То я мав звізду. Також дуже довго ще з дитинства я крутив звізду, ходив зі звіздою, вітали з Різдвом, крутив, колядував.
А потім я завжди грав на акордеоні, особливо на Новий рік, то я ходив засівати з акордеоном перед школою до всієї родини. І то мій був перший інструмент, на якому я також люблю колядувати.
Як Різдво, то це я зажди колядую чи з лірою, з акордеоном, з сопілками.
– А яке Різдво сьогодні у Вас, у Вашій родині? У Вас троє діток, дружина.
– Ми цього Різдва колядували так, що Маркіян, середульший син, грав на сопілці, Іваночка ходила з дзвіночками дзвонила і казала вкінці, а я по тому всьому казав: «У дзвіночки дзвоню, у дзвіночки дзвоню і всім вам ся клоню».
А цього року вона вже пішла у перший клас. Також на сопілочці. Ми вже декілька сопілок будемо брати, флояри, ребро, будемо таким тріо колядувати.
І наша мама, не знаю, чи вона бере скрипку, бо вона закінчила консерваторію по скрипці. Може, ми її попросимо взяти скрипку і будемо колядувати. Колядувати по знайомих, по друзях, по сусідах.
Але дуже гарно є колядувати на подвійній сопілці, вона на два голоси практично будь-яка мелодія.
Досить часто їдемо на Франківщину, буквально сюди в Болехів, оскільки там є старенька мати моєї дружини, а потім на другий день їдемо до моєї мами, до мого тата, там колядуємо. По родині колядуємо, з друзями збираємося і колядуємо.
Не знаю, як буде цього Різдва, але попереднє я о сьомій годині закордоном на плечах прийшов додому.
– Ви, власне, з акордеоном ходите чи ще берете…?
– Я беру й всі інші інструменти, але акордеон найбільший. Сопілки, які у мене по кишенях, паленки, флояри, ліра, вони невидимі, майже кишенькові інструменти. А акордеон – це потужна машина.
– Для Вас Різдво є родинним святом. Чим є дороге? Тим, що можна поспілкуватися, поколядувати?
– Святого вечора, коли дійсно йде якесь заспокоєння, омиротворення, трошки зупиняється час, що ніхто ніде не поспішає, знаєш, що немає ніяких мирських справ, немає ніяких зустрічей, нічого, треба вдома подумати за цілий рік, попросити, щоб віднині Бог дав рік дочекати у здоров’ї і щасті.
Це час такий для роздумів, певного очищення.
– Як Вам видається, ми втрачаємо традиції, оцю містерію Різдва?
– Частково ми дуже багато втратили, але частково воно щось нове, щось відроджується. Є багато все-таки фольклорних ансамблів, які співають коляди, відроджують. Бо колись ми того не чули. В совєцький час не можна було ні по радіо, ніде.
Я пам’ятаю, які були ми, як перший раз хтось там заколядував в театрі. Хоча, може, це не була високопробна коляда, але це було шоу, тому що це можна було вже на людях колядувати.
Нашим можновладцям більше бізнес, гроші і політика, вони трошки далекі від того, щоб відроджувати традиції. На культуру, на жаль, так між іншим, для галочки провели звіт області, все добре, під егідою президента, так всі поаплодували.
– Культура, власне, є те, що і створює імідж України у світі.
І Ви поїдете, наскільки мені відомо, на Олімпіаду в Канаду, і повезете українські народні інструменти і коляду, очевидно. Що будете виконувати?
– Колядувати ті всі коляди і веселі, і сумні, оскільки всі вони є дуже цінні, дуже гарні, вони несуть в собі дуже потужний культурний код українців. Всі наші коляди пройшли вже століття, більшість з них, тому це є досить потужна музика.
І це іноземець відчуває навіть якось по виконанню. Енергетика чується без слів.
Коляда, яка говорить, що Ісус каже: «Я збігаю до раю і принесу перину». А мати каже: «Як ти принесеш перину, як ти ще не народився?» А він каже: «Я вже сотворив небо і землю». Тобто, таке якесь переплетення віків, що є магії в коляді.
– Мироне, я тримаю Ваші «Різдвяні сни», компакт-диск.
– До Різдва з багатьма людьми записав диски, але як сольний диск це фактично мій єдиний.
Більшість з цих колядок обрані Оксаною Герасименко. Вона зробила аранжування на дві бандури, сопілки різні. А також тут декілька колядок увійшли, що ми зробили з Роман Луговим, дуже гарним аранжувальником, композитором. Він зараз у Києві працює з Бебешко. Три колядочки є такі, що вони з сучасними інструментами.
І тут є дуже популярні коляди. Є, будемо казати, наші канонічні коляди. «По всьому світу», «Нова радість стала» і так далі.
А також є колядки, які мало звучали останнім часом, які майже були забуті, і ми їх, можна сказати, відродили. Бабуся співала зразу: «В галицькій землі ясная зоря…» То була перша така колядка-щедрівка.
Заколядували – з’їли одну страву, заколядували – з’їли другу страву. І так було фактично 12 колядок, мусило бути.
– Так і 12 традиційних страв.
Але найулюбленіша Ваша страва звичайно…?
– Звичайно, це кутя. Я найбільше люблю, оскільки вона найбільш оригінальна.
Якщо всі інші страви буває, що ми в році робимо ще декілька разів, то кутю не знаю. Практично ми не робимо ніколи, тільки на коляду і на Щедрий вечір другий раз…
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
07.01.2010, Галина Терещук
«Радіо Свобода»
У Львові живе дивовижний чоловік, у творчість якого закохуєшся назавжди. Одні називають його мольфаром звуків, інші – людиною-оркестром, іще інші – диваком, унікумом, який у нашій державі такий – єдиний. Здобувши свого часу професійну музичну освіту в музичному училищі та – за класом кларнета – у Львівській консерваторії, нині заслужений артист України Мирон Блощичак колись поставив на те, щоб повернути в загальну свідомість звучання давніх українських музичних інструментів. І це його бажання вилилося не тільки в яскраві музичні шоу (якими він захоплює і рідні українські терени, і зарубіжжя – далеке та близьке), а й у те, що автор чотирьох компакт-дисків навчився ці інструменти виготовляти. Блискучий музикант і паралельно дослідник, винахідник, Майстер Мирон Блощичак днями відсвяткував 50-річчя. З обговорення цієї дати і почали розмову.
– Пане Мироне, плин років (та й часу загалом) для ваших відчуттів – важливе поняття?
– Відверто кажучи, доволі розпливчасте. Бо особливо не замислювався над цим ані в 20, ані в 30, ані тепер. Часом дивлюся на молодих дівчат і видається, що вони значно старші за мене, а я такий, як у юності. Це, звичайно, омана. Але така, що дозволяє зберігати свіжість вражень й емоцій.
– Що, на вашу думку, визначає молодість душі?
– Любов до людей, до життя, вміння ним тішитися. Цього сучасникам дуже бракує. Скаржимося, скиглимо, що те не так і це не сяк, і в тих скигліннях забуваємо про життєві радощі, на які спроможний кожен, про те, для чого нас у цей світ покликано. Адже створена за Божою подобою людина, як на мене, обов’язково має творити – нехай дуже просто – співати, грати музику, малювати… І до обраної спеціальності це не має жодного стосунку. Адже ми всі покликані бути творцями незалежно від фаху.
– Як прийшло до вас це усвідомлення?
– Мені здається, що воно завжди було зі мною. Навіть сказав би, що стиль мого життя – творча праця. Бо такого, щоб байдикував, не буває. Коли не маю виступів чи концертів, то вправляюся у виконавстві, записую щось на студії або ж створюю нові інструменти. Так і життя минає. Взагалі з різних матеріалів таких інструментів я виготовив, напевно, добру сотню. Цікаво, що більшість із них світ практично не знає. Вважаю це проблемою держави, яка ніяк не прославляє свої автентичні інструменти, а варто було б.
– А таки справді проблема. Адже навіть атласу українських народних музичних інструментів не маємо, то що вже казати про пропагування їх у світі. А як ви вишукуєте ті інструменти, які потім повертаєте у свідомість сучасного загалу?
– Багато інструментів дослідив і вивчив на Гуцульщині, де записував музику, згодом розшифровував мелодії. Щоправда, ще років із 20 тому на флоярах, теленках, інших місцевих інструментах уміло грати багато пересічних гуцулів, а нині це до снаги хіба що окремим музикантам. Дуже прикро, що зникає цілий пласт культури, а ніхто до цього не має діла. Скажімо, на дримбі в горах грала колись чи не кожна гуцулка (інструмент вважали жіночим) – за допомогою цих дивних звуків лікували, ворогів перетворювали на друзів тощо, – а тепер хіба що якісь поодинокі бабусі. Переконаний, що із втратою інструментів утрачаємо і душу.
– Власне, про душу. Кажуть, інструмент – частина душі музиканта. Вашу душу який характеризує найточніше?
– Дуже люблю надзвичайно містичний інструмент – українську теленку. Це найпростіша трубка, яку колись виготовляли переважно з кори верби. Інструмент вважали мало не одноденним, оскільки кора висихала і тріскала. Зазвичай теленку робили з верби навесні, коли дерево пускає сік, бо тільки в цей час можна було зняти кору. Та й то не просто зрізали гілочку, а перепрошували дерево за цю наругу. Це ще дохристиянське правило поводження з природою я внутрішньо настільки глибоко сприйняв, що й сам нині, коли ріжу для майбутніх інструментів гілля верби, калини, ліщини, інших дерев, прошу пробачення в них за своє втручання. Мої теленки з різних порід дерев і по-різному звучать: котрась – ясно, дзвінко, інша – матовіше, м’якше. Але всі звучать справді дуже красиво.
– В одному з інтерв’ю Юрій Башмет зауважив: «Я і альт – половинки одного цілого». Ваша музична «половинка» – саме теленка?
– У контексті цього запитання не вважаю так. Бо є батьком трьох дітей, то як можу когось виокремити? А інструментів, без яких себе справді не уявляю, в моєму житті значно більше. Приміром, ребро (український варіант флейти Пана), що може бути двобічним і за допомогою якого можна передати делікатні глибини душі, саксофон (маю колекцію саксофонів від сопрано до баритонів – навіть готую програму, де одночасно граю на двох саксофонах) тощо. А взагалі переконаний, що передати всі найсильніші людські почуття можна за допомогою будь-якого інструмента, просто треба відчути його сутність.
– Із чого почалася ваша любов до музики?
– З акордеона. Коли мені було дев’ять років, мама привела мене вчитися гри на акордеоні до Львівського будинку вчителя. Очевидно, спостерігши, як уперто не полишаю намагань грати на гребінці (хтось мені показав, як творити мелодії, приклавши до звичайного гребеня папірчик), вона взяла мене за руку та відвела вчитися музиці. Ще й спеціально купила чудовий німецький акордеон, з яким я виріс, пішки кілька разів на тиждень долаючи шлях від рідних Підбірців до Лисиничів і вже звідти автобусом – до Львова. А грати любив шалено. Кажу про себе, що, можливо, не мав особливого таланту до музики, але велика любов до занять нею та ще працьовитість зробили мене тим, ким є нині. Коли збираємося разом із родичами, то іноді жартуємо, що всі в родині нормальні (а нас у батьків четверо), один я – музикант. Хоча народну пісню, мелодію люблять усі. Наш тато, якому вже 83-й рік, чудово співає. Спеціально тримає на шафі акордеон, щоби, коли приїду, могли співати під музику. І співаємо практично щоразу.
– Пане Мироне, у вашому житті був період участі у відомих ансамблях, зокрема в «Кобзі». Чому вирішили поставити винятково на авторське виконання?
– Бо втратив цікавість до колективних виступів. Відбувалося багато гастролей, поїздок (зокрема зарубіжних), але не було особливого творчого розвитку. Може, це мої приятелі-художники на мене так вплинули, не знаю… Але спостеріг, що чимало музикантів дуже рідко спроможні зіграти довершену композицію самостійно. Інша річ – творчість художників, які завжди є індивідуалістами. Ця індивідуалістська позиція внутрішньо імпонувала мені значно більше. Знав, що буде непросто. Але ризик не відлякував, бо ніколи не розраховую на швидкі результати. Привчений постійно вчитися та дуже багато працювати, без огляду на досягнення, які маю.
– Тобто, наскільки розумію, музична стихія вже не залишає місця іншим думкам. Із чого ця стихія на сьогодні для вас складається?
– Зі всього, що має стосунок до музики. З виконавства, написання музики, творення аранжування, опанування нових інструментів, виготовлення цих інструментів й активних експериментів у цій площині. Якось жартував, що було б добре створити в музичному інституті імені М. Лисенка кафедру паранормальних духових інструментів і готовий був би її очолити (тим паче, свого часу читав там лекції про рідкісні інструменти). Бо є що показати молоді та чого навчити. Приміром, як можна грати на кларнеті, як на флейті, чи як грати на флейті, як на флоярі. Зрештою, як грати на всіх тих інструментах, на яких нині грати не вміємо. Бо записувати результати дослідження, звичайно, важливо. Але значно важливіше, щоб усі ці рідкісні українські інструменти в нашому житті таки звучали. Щоб вони жили. До речі, маю мрію, яку вже цьогоріч сподіваюся втілити в життя (саме підшукую для цього відповідне приміщення) – створити у Львові Музей давніх українських народних музичних інструментів. Але такий, аби ці інструменти не просто висіли на стінах, а щоби звучали. Тобто відвідувачі музею мали б нагоду і потримати ці інструменти в руках, і почути невеличкі концерти.
– Рок-музиканти полюбляють розповідати історії, як у них під час виступу рвалися струни чи ламалися гітари. З вашими народними інструментами ставалося щось під час концертів?
– Від таких несподіванок ніхто не застрахований. Якось, на зорі незалежності, під час чергових гастролей Америкою в мене перед самісіньким концертом на дві частина розвалилася зозуля. Почав дуже нервувати, бо йшлося про цікаву частину концерту. Однак мені допомогли – склеїли її суперклеєм (у ті часи ще не знав, що це таке) та стягнули двома гумками. Відтак я зміг на ній грати, та й звук відрізнявся від первісного тільки трішки. Це життя. Все буває… Інша річ, що стресу від таких казусів нині не відчуваю – адже спроможний видобути мелодію зі всього, де є бодай один отвір. І це не магія, як дехто каже. Хіба що образно. За цим – праця, а ще – володіння давньою системою гри на флоярах, теленках, яке уможливлює в підсумку захопливе шоу, коли музикант творить мелодію за допомогою дуття у банки, склянки, шланги, водолазні трубки…
– Чи має значення для рівня музиканта його ерудиція?
– Переконаний, що для людини все має значення, коли займається чимось серйозно. Що більше знаєш, працюєш над собою, то довершенішим буде результат праці. А досконалості прагнемо завжди. Знаю одне: все, що роблю, спрямоване на те, щоб показати – «мертвою» може бути навіть душа людини, але мертвих інструментів не існує…
Розмовляла Ярина Коваль
26.02.2012
«Львівська газета»