Лілія Сандулеса – естрадна співачка, Народна артистка України (1997)

Окремі записи

Лілія Сандулеса народилась 28 лютого 1958 року в селі Маршинці тепер Чернівецького району Чернівецької області.

Творча біографія співачки розпочалась у шкільні роки виступами в художній самодіяльності, а згодом в районному Будинку культури. 1977 рік знаменний у творчому зростанні талановитої співачки. Вона стала лауреатом спершу республіканського, а потім і першого Всесоюзного фестивалів самодіяльної творчості, на якому Лілія Сандулеса виборола золоту медаль і диплом першого ступеня. Згодом виступила на Центральному телебаченні в концерті з нагоди Московської Олімпіади. У цьому ж році почала виступати на професійній сцені, отримавши запрошення до ансамблю «Жива вода» Чернівецької обласної філармонії.

Згодом молоду співачку запросили до ансамблю «Світязь» Волинської обласної філармонії. Почалися наполегливі пошуки свого творчого обличчя. I свіжими барвами заграла її мистецька палітра, приємний соковитий альт і витончений артистизм, що привертав дедалі більшу увагу шанувальників естради.

У 1981 році Лілія Сандулеса взяла участь у Республіканському конкурсі «Молоді голоси». Наступного року їй присудили першу премію на республіканському конкурсі артистів естради.

Влітку 1982 року на Всеросійському конкурсі виконавців в Сочі Лілія Сандулеса була лише третьою (і це при чотирьох перших і трьох других місцях), та вже у вересні перемогла на конкурсі артистів естради України в Чернівцях (випередивши сестер Ротару, Олександра Сєрова, Віталія Білоножка і Павла Дворського). В 1984 році Сандулесу запросили до Київського мюзик-холу, з’явилася можливість частенько записуватися на радіо. В 1985 році вона добилася першого справді великого успіху – з піснею Володимира Бистрякова «Гончарный круг» пройшла в фінал всесоюзного телефестивалю «Пісня року», її почали запрошувати в новорічні «Вогники», пісні зазвучали в «Ранковій пошті» та інших популярних телепередачах. Фірма «Мелодія» випустила її міньйон «Спочатку ти».

1986 року Лілія Сандулеса повернулася дипломанткою з Дрезденського шлягер-фестивалю, a 1987 року їй присвоєне звання Заслуженої артистки України.

У цей період свого творчого зростання Лілія Сандулеса працювала в ансамблі «Серпанки» Чернівецької обласної філармонії, духовому та естрадно-симфонічному оркестрах України. З гастролями й виступами побувала в багатьох містах України та колишнього СРСР. Згодом співачка повернулася до Чернівців, де створився новий вокально-інструментальний ансамбль «Селена». Цей крок відкривав більші можливості для розширення її репертуару та розвитку притаманної їй творчої манери.

В 1990-му році вона повернулася до столиці – в театр «Етюд». Нова хвиля популярності Лілії Сандулеси почалась у 1992 році, коли вона почала співати в дуеті з Іво Бобулом. Дует багато виступав за кордоном, де і вийшов їхній компакт «Берег любови». З часом в репертуарі Сандулеси з’явилися сильні драматичні пісні – «Несу свій хрест», «Зраджене кохання» та ін.

В 1997 році Лілії Сандулесі присвоєне звання Народної артистки України. В 2002 році, по десятиріччю спільного творчого, а потім і сімейного життя Лілія Сандулеса розлучилася з Іво Бобулом.

У 2004 році вийшов сольний альбом співачки під назвою «Співає Лілія Сандулеса».

За час активної творчої діяльності Лілія Сандулеса побувала з гастролями в Америці, Канаді, Франції, Нідерландах, Німеччині, Чехії, Угорщині, Польщі, Румунії та Південній Кореї. З особливою теплотою зустріла її концерти українська діаспора США, коли Лілія Сандулеса виступала там у 2003 році на Дні українського радіо.

Джерело:
1. Сандулеса Лілія Василівна (novoselitsa.com).
2. Лілія Сандулеса (kmstudio.com.ua).

_____

Сандулеса Лілія Василівна | Лілія Сандулеса | Сандулесу Лілія Василівна | Лилия Сандулеса | LiLia Sandulesa

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Лілія Сандулеса не любить озиратися назад. Вона не вміє і не бажає жити минулим. Їй дуже важко пригадувати роки і дні, пов’язані з артистичним колишнім. Ми сидимо у київській кав’ярні по вулиці Горького, неподалік звідси вона мешкає, і всі офіціанти тут, нічого її не питаючись, приносять із великого переліку саме те тістечко, що треба.

— Навіть не намагайся повертати мене у минуле, бо я нічого не пам’ятаю, – Лілія говорить швидко і експресивно. – Те все було для мене, ніби вчора. Я ніби щойно відсв’яткувала свої двадцять років. Тому вважай, що нічого не було. Жодних подій, імен. Є тільки я, мої пісні, і ті пісні, що ще не написані, але вони обов’язково з’являться, бо лиш в очікуванні нових, божественних мелодій найсолодша моя втіха.

Але до спогадів Лілії Сандулесі довелося повертатися, інакше втрачався сам сенс нашого, як кажуть на заході України, здибання. Отож, доки ми дійшли до головного, а на те претендував її нев’янучий з Іво Бобулом «Берег любові», було випито кілька філіжанок кави, і Лілія, вимушено й вимучено, пригадувала, що все почалося в кінці семидесятих в Чернівецькій обласній філармонії.

Був там такий вокально-інструментальний колектив «Жива вода» під керуванням Юрія Шаріфова. Саме там і були її початки. Не пускав її пан Юрій на жодні конкурси. Люди з Богом у голові його сіпали: ти би відправив дівчину на якийсь фестиваль, нехай би росла творчо, «світилася». Шаріфов на те відповідав: не треба їй конкурсів, нехай здіймає хвилі на «Живій воді», щоб не застоювалась. Ото й здіймала вона там ті хвилі трьома незмінними піснями протягом не одного і не двох років. Вона б, певно, в тій «Живій воді» і «втопилася», якби не внутрішні рефлексії до самовиживання, якби не спротив та не пошук виходу з міцних «філармонійних» обіймів.

До всього її «вчув» і «розгледів» популярний тоді і авторитетний композитор Валерій Громцев. То саме він запросив молоду співачку до Волині, де й сам працював. Однак поки вона звільнялася з «Живої води», поки давала лад паперам, Громцева із Луцька «вижили».

Адміністрація тамтешньої філармонії прийняла її радо. Однак в аборигенових зірок, котрі побачили в ній дар Божий та загрозливу конкуренцію для себе, при згадці лиш її ім’я слина ставала в’язкою й отруйною. Лілія виходила на сцену, глядачі шаленіли, а, скажімо, головний конкурент з прізвищем на букву З., сновигав неприкаянно за кулісами, кусав губи та мало не передінфарктно нервувався. Їй було моторошно озиратися й вертатись після виступу в гримерку. Вона просила директора філармонії, прекрасного порядного чоловіка, покійного вже Геннадія Петровича Місана, аби він заспокоїв знервовану «зірку».

— Ти розумієш, що таке творча заздрість?! Ти навіть уявити того не годен! — і без збільшувальних скелець видно, що Лілія Сандулеса говорить про те, що дуже добре знає. – Я тоді, в той час «Світязя», питаюся того ж таки Геннадія Петровича: ну, що ж він так переживає, та «зірка»?! Він же ж уже коханий і любий глядачами, він же на білому коні! Ну, хто йому зашкодить? Як можна зашкодити, коли твоя творчість гарна і висока? Коли ти сам гарний і, власне, достойний, з якого би боку не підійти. Аж, бач, все одно нервується, тіпає його. Мені з того і тоді, і багато разів потім було смішно. І сумно. Бо то ознака, що навіть у людей при великому таланті буває слабина, котрій вони не можуть дати ради, і через те виглядають непривабливо і смішно.

У творчому колективі завжди складно. Там всі, як правило, пріма-балєрини і балєруни. Однак ті, що насправді пріма, мають неодмінно мати гонор, мають бути вищими мишачої біганини. І якщо ти навіть хочеш когось витіснити з колективу, ти — хто незаперечний талант, то зроби те красиво і тонко, без чвар і лайки. Адже час мине, заслужене залишиться заслуженим, а підлість і дріб’язковість, як іржа, роз’їдатимуть репутацію.

— Отже, з Луцьком таким чином довелося розпрощатися?

— Ну, та так. Атмосфера стала задушливою і нестерпною. Після Волині працювала у столичному Мюзик-холі. Потім знову повернулася до Чернівців, де створила вже власний колектив «Селєна».

— А в київському Мюзик-холі які імена тоді були на слуху?

— Там працювали тоді Іван Попович, Віктор Шпортько, з якими у мене й досі найщиріші взаємини. Прекрасний співак, покійний уже і забутий усіма — Володя Удовиченко. Таїсія Повалій тоді ще підспівувала і подавала надії.

— Але там до тебе вже прийшло визнання?

— Та до мене визнання прийшло одразу, відколи я почала співати. Для мене визнання не те, що мені дадуть грамоту, що я стану лавреатом чи отримаю звання заслуженого артиста. Для мене визнання це те, коли я бачу, що людям мій спів подобається, коли за моїм виступом оплески не припиняються довго. Оце і є найбільше визнання. Бо у нас же є зараз багато таких заслужених, коли люди хочуть, щоб їхній спів у концерті якомога швидше закінчився, і щоб вони самі зі сцени якомога швидше забралися. Що ж до мене, то мені протягом всієї творчої кар’єри було надзвичайно складно. Я дуже важко йшла по життю зі своїми піснями. Мене ніхто й ніколи в моїй творчості не розумів і не підтримував. Мені весь час доводилося розбивати стіну чи мур, ніби зумисне переді мною вивершені. Від самого початку.

Ще рідні батьки почали робити «дірку» в голові стосовно мого співу. Казали: шо ти дурницями займаєшся? Нашо тобі того треба? Ти з теї музички хліб матимеш?! А коли тобі вісімнадцять років, коли тобі важлива, ясна річ, матеріальна допомога, але в сотню разів важливіша моральна підтримка, а того всього нема, а замість того навпаки суцільний прес, то як ти думаєш, якою була моя пісня?

— Але потім батьки зрозуміли глибину і трагізм їхньою зневіри?

— Так, то ж потім! Потім те все стало непотрібним. Потрібно було тоді, коли було потрібно. З роками давні образи стали пустими.

— Щось подібне, розповідають, випало й Софії Ротару, твоїй односельчанці. Її теж батьки «наставляли», що з піснею хіба працювати в полі легше.

— Та шо Соня?! Соні було набагато простіше. Чоловік — керівник музичного колективу. А далі Володимир Івасюк, котрий писав пісні виключно для неї. А брат Анатолія, чоловіка — Валерій Кирилович — високий партійний чиновник?! Це все ті складові, які забезпечують успіх. У мене ж все було інакше. Я до всього йшла сама і на кожній пісні хрипла. Через те що ж мені залишалося? Зібрати всю себе до купи і не зважати ні нащо та працювати. А ти розумієш, як то, коли довкола заздрісників — море.

От тобі такий приклад. На конкурсі поважному я перемагаю. А одна «зірка» при потужному чоловікові-композитору з поширеним дівочим ім’ям і прізвищем на Б., котра потім ще й до міністра доскочила, навіть в трійку тоді не увійшла. О! Шо то було вилито словесних помиїв на мою грішну голову! Боже, Боже! Але мене завжди рятувало те, що завжди поруч з тими заздрісниками обов’язково траплялися хороші люди, доброзичливці. Боже, як мені, ці добрі люди, ставали у пригоді, і як я їм за те вдячна! Через ці терні треба було пройти і дійти до чогось. Але я не стала злюкою. Не стала жовчною. Навпаки — допомагаю людям. І навіть багатьом, бо пам’ятаю, як колись допомагали мені. Я вже не казатиму про Іво Бобула. А та ж Ольга Добрянська чи Алла Кобилянська! Зараз підтримую одне дівча з Франківщини, беру її на концерти, допомагаю.

— Словом, творчі прикрощі тебе не підкосили?

— Вся прикрість – в заздрощах. І як від того гидко! Вона, не питаючись нас, залазить нам у душу і точить її. І щоби тієї гидоти позбутися — треба включати розум. Треба сказати собі: стоп! Якщо треба, то ще й вмитися холодною водою. Але мусиш те гаддя прогнати з серця. Бо треба пам’ятати, що Бог все чує і бачить. Що ти робиш, що говориш. Треба пам’ятати зараз, поки ми «тут». Бо «там» будемо всі на одному рівні, і у всіх смола буде однакової консистенції.

— Може, через те так проникливо звучить у тебе «Несу свій хрест»?

— До речі, ця пісня Остапа Гавриша і Степана Галябарди моя чи не найкраща пісня. Вона є по суті моєю візитівкою. Вона зараз зникла з ефірів, і зникла, вважаю, незаслужено. Недавно в Трускавці після неї на сцену вийшла жінка. Винесла квіти і плаче. Розумієш, саме такі пісні треба писати і співати. То була наша перша з Гавришем пісня. Потім він написав для мене “А липи цвітуть”. Нині багато з того, що було незмінним у моїх концертах, відійшло. Але такі речі, як «Несу свій хрест» чи «Жіноча доля», подарована мені Раїсою Кириченко, вони для мене вічні.

— З Раїсою Кириченко ви були близькими?

— Я її любила за талант, за щирість і вона мене, я відчувала, поважала. Даючи мені свою «Жіночу долю», створену Олександром Морозовим і Андрієм Демиденком, вона, пам’ятаю, сказала дослівно так: «Це тільки ти її не гірше за мене і заспіваєш»

— Ліліє, але давай нарешті причалимо до «Берега любові». Це той період, коли був твій життєвий і творчий союз з Іво Бобулом?

— Так. Це саме той прекрасний період в моєму житті. Геннадій Татарченко з Вадимом Крищенком були непохитними в тому, що цю пісню мали співати тільки ми. Бо то, казали вони, голосова пісня. Не кожному вдатна. Вони навіть не сподівалися, признавалися потім, що в нас так унікально зійдуться, сплетуться голоси. Я вже десь говорила, що таких дуетів, як наш з Іво — кажу це не вмираючи від скромності — не було, нема і не буде. А може буде, але не скоро. Як я зараз ставлюсь до Іво, що згадую, які маю переживання — то моє. Воно залишиться зі мною, моєю таємницею. Всі ті мої сум’яття. Але пісні того нашого союзу — то ж було щось, і тому треба віддати належне.

— А «Берег любові» ви довго розучували?

— Та що там розучувати?! Ми — що він, що я – падали вухами на мелодію миттєво. Нам не треба було вдягати окуляри і вдивлятися у ноти, нам достатньо було голосу і вух. Ми були в Татарченка вдома, він нам зіграв. Потім зробив аранжування. І наступного дня ми вже записали той «Берег». Все то швидко, хто вміє.

— Ви одразу зрозуміли, що то шлягер?

— Я про те не думала. Шлягер — не шлягер. Просто пісня гарна, і хотілося її якомога душевніше подати. Я не співаю пісні, де я нічого не відчуваю. Я маю то все переживати сама. Через те, напевно, ті пісні й беруть когось за душу, ну, принаймні тих, у кого є душа.

— А Вадимові Крищенку сподобалось ваше з Іво виконання при першому переслуховуванні?

— Звісно. Він був дуже втішений.

— Ну, ось, був дует, була така пісня, яку може заспівати тепер інший дует, але так, як то робили ви, не заспіває. Їхній «Берег» матиме інші відтінки, з іншою музичною інтонацією. Ліліє, ця пісня у вашому з Іво дуеті вже не зазвучить, скажи мені, за жодних умов?

— Хтось каже, що життя – то одне, а пісня інше. Воно може й так. Але я особисто пісню ставлю вище, аніж будь-які життєві прикрощі, негаразди чи непорозуміння. Тому хто ж знає, як воно буде завтра? Скластись може по-всякому, але вийти і заспівати навіть двом уже колишнім людям — тим паче, що то може бути насолодою для тисячі людей — чому ні? Я готова. Все залежить, так би мовити, від чоловічого голосу. Я не розумію, чому би ми не могли далі співати? І я знаю, що люди жадають наших з Іво пісень. Людям байдуже, хто кому і ким є тепер Іво Бобул з Лілією Сандулесою, їм треба наш творчий союз, їм треба наша пісня, саме наші, посплетені голоси. Але часто прості люди є в розумінні мистецтва вищими, аніж самі мистці. І то прикро.

— Ліля, я не можу не спитати про те, що ж трапилося? Чому берег, де була така чиста пісенна вода, чому він, підмитий тією водою, раптом обвалився? То ж не було щось буденне й примітивне?

— Ні, звичайно. Ми десятиліття вільно розмовляли трьома мовами – українською, молдавською й російською, а потім перестали раптом розуміти один одного. Ось і все. Так трапляється. Як між звичайних людей, так і з тими, хто співак. Але справа не в тому. А в тому, що все має свій початок і кінець. Однак у людей має так бути, щоби — що на початку, що в кінці — взаємини зоставалися гарними, красивими. То є від внутрішніх високих людських якостей. Те не від книжок, прочитаних на ніч, і не почуте, і не взяте «на озброєння» від розумних та авторитетних людей. Те має бути закладено татом з мамою. Якщо те є від тата й мами — значить буде красиво за будь-яких обставин. А як нема — то його не буде ніколи. Оце і все, що я тобі можу сказати з того приводу.

— Але пісня залишилась і то найважливіше.

— Я не знаю, чи цю пісню ще десь «крутять» чи вже ні?

— Звичайно пісня звучить. І часто звучить. Хочу запитати ще про одну твою пісню, яку завжди слухаю в авто, коли їду десь у далеку дорогу. Називається вона «Зраджене кохання».

— О! Я нічого не кажу, але дай відповідь, хто ще може її «витягти» на рівні, окрім мене? Я знову зараз дуже скромна, правда? Але скажи — хто?

— З таким шармом, з таким надривом, з таким своєрідним українським маршинецьким акцентом, так, звісно, ніхто не заспіває. До речі, а як ця пісня народилась?

— То пісня моєї доброї подруги Ірини Кириліної. Її і музика, і вірші. З Іриною Кириліною ми знайомі вже дуже багато років. Колись Київ був для мене — як велика країна за кордоном. Коли я приїздила сюди, то Іра зі своєю мамою мене зустрічали на вокзалі, і її мама мене питала: Лілічка, що ти будеш їсти? А в мене відповідь незмінна: картоплю смажену. Я в них зупинялася. Вони мене терпіли. І всім допомагали. Ірина мене водила в Будинок звукозапису. Вона дуже посприяла мені свого часу. Писала для мене пісні. Перша моя міні-платівка – то все її пісні. Називалася та платівка «Спочатку ти». У мене, напевно, чи не найбільше з нею пісень.

Потім ми почали працювали з Олександром Злотником. Взагалі, скажу тобі, що в мене нема випадкових пісень і авторів. І тому виділити якийсь один шлягер я не можу. Всі значимі мої пісні, нехай їх небагато, давали мені своє особливе життя. З тими піснями, я знаю, приносила людям радість, а собі, і, може, ще комусь, лікувала душу. Лікувала, лікувала, а вона болить. І я вже помітила, що коли співаю такі сумні пісні, то вони, напевно, через мене током проходять, щось там чіпляють, і я тоді перебираю на себе ту їхню долю. Я вже просто боюсь таких трагічних, мінорних пісень, як «Зраджене кохання». І сказала Ірині Кириліній, щоби не писала таких більше, бо співати не буду…

Леонід Ісаченко
Хвиля Десни (hvilya.com)

Про творчість і особисте життя народна артистка України розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ»

Голос Лілії Сандулеси зараз звучить так само, як і 35 років тому, коли вона стала солісткою Чернівецької філармонії і співачкою вокально-інструментального ансамблю «Жива вода». Вона була музою Олександра Сєрова, Валентина Козаченка, Іво Бобула… Кохала і була коханою. І хоча від того дня, коли вперше виступила на сцені, минуло чимало років, Лілія Сандулеса така ж бадьора і життєрадісна. Привітна, мила і без натяку на зверхність. Статус зірки української естради народна артистка ще раз підтвердила під час концерту у Львівській філармонії: під вигуки “Браво!” артистці аплодували стоячи.

– У вас недавно був ювілей. Як відсвяткували?

– Довго вагалася: святкувати чи ні. Та потім вирішила, що така дата (55 років. – Г. Я.) буває лише раз у житті (сміється. – Г. Я.). І добре, що зробила, бо так було гарно. Святкували у Чернівцях. Були усі мої друзі – понад 80 осіб. То не була просто забава: випили, закусили, потанцювали… День народження пройшов у вигляді концерту. Мені у ресторані співали Ніна Шестакова, Павло Мрижук, Анатолій Демчук, Михайло Грицкан… Але найбільше потішили діти, які отримали на моєму Міжнародному фестивалі молодих виконавців у Чернівцях Гран-прі. Це феномени, майбутні зірки української естради.

– Знаю, недавно ви відсвяткували ще один ювілей…

– Так. 35 років творчої діяльності.

– З чого почалася ваша творча кар’єра?

– Скільки себе пам’ятаю – стільки співаю. Була на городі – співала, зайшла у сад – співала… Співала у школі на всіх концертах. Потім у сільському клубі. А потім заспівала серйозно: це було після Всесоюзного фестивалю художньої самодіяльності. На ньому були представники з філармоній, а серед них – львів’янин Юрій Шаріфов, який організував групу, тоді це називалося вокально-інструментальний ансамбль «Жива вода», а мене запросив у цей ансамбль солісткою.

– Від батьків успадкували талант?

– Від бабусі. Вона мене вчила. Бабуся навчила мене гарних манер. Вона хотіла, щоб я співала. Чого не можу сказати про батьків. Казали, що це за професія – співачка. Хотіли, щоб я мала «щось серйозне» в руках, якусь поважну спеціальність, скажімо, бухгалтера, економіста. Минуло 15 років, я стала заслуженою артисткою, мама ходила на концерти і казала: «Лілічко, не співай так багато. Бережи горло!».

– Популярність на теренах колишнього Радянського Союзу вам принесла пісня Володимира Бистрякова «Гончарный круг».

– І не тільки. Потім я записала пісні Олександра Морозова «Пропади ты пропадом», «Мой любименький матрос». Записала кліпи на ці пісні, вони звучали на програмі «С добрым утром!», на «Пісні року», у «Новорічному вогнику»… З 1986 року з цими піснями я увійшла у загальновсесоюзну естраду. Тому й більше бувала там, ніж в Україні.

– Ви увійшли у фінал всесоюзного фестивалю «Пісня року». Жили у Москві понад п’ять років. Чому там не залишилися?

– Мене запрошували в гості Поперечний, Саша Морозов, Пахмутова, Добронравов, Максим Дунаєвський… Говорили: «Лілю, тобі треба тут бути». А я не мала на кого сина надовго залишати. І, якщо чесно, не була готова, щоб жити далеко від дому. Не розуміла, який на мою долю випав шанс. Не зуміла ним скористатися. Мене тягнуло на Буковину.

– Ви дуже рано вийшли заміж… Це було таке палке кохання?

– Мені було 16 років. Вийшла заміж, народила сина… У нашому селі це було нормально. Але я так рано вийшла заміж не тому, що така була у нас мода, чи мені когось нарадили батьки. Не можу сказати, що вийшла заміж через палке кохання. Я любила музику. Мій чоловік був талановитим акордеоністом. Я полюбила цей образ – людину з акордеоном, яка розумілася на музиці. Мабуть, тоді ще й не розуміла, що таке справжні почуття. Що таке любов у моєму розумінні? Підтримка, повага, увага і розуміння. Має бути поруч друг, опора… У першому шлюбі цього не було. Він був чудовим музикантом, але любов до оковитої переважала над почуттями, а потім і над музикою… Любов була потім, коли я познайомилася з Сєровим (відомий співак Олександр Сєров. – Г. Я.) у Чернівецькій філармонії. Правду писали газети, що я йшла коридором філармонії, почула, як хтось гарно співає, зайшла, і так ми познайомилися. Почула не лише талановите виконання, а й побачила перед собою гарного хлопця. Ми кохали одне одного. От тут була опора і підтримка, Саша розумів мене з півслова. Потім ми переїхали у Волинську філармонію на роботу. Але навколо було стільки заздрісників, які понад усе хотіли нас розлучити, говорили за моєю спиною такі небилиці, обливали брудом. І їм це вдалося. Було так: він на гастролях, я на Волині. Потім я їду на гастролі, він – повертається. От у цей час йому і нашіптували «доброзичливці».

– Виходить, що вас розлучили і як співаків, і як майбутню подружню пару?

– Так. Саша був страшенно ревнивим, а я – ще дуже молодою, зеленою. Можливо, мені десь треба було змовчати, я часто ображалася через те, що Саша вірить комусь іншому, а не мені.

– Сєров вмів гарно залицятися?

– Як на той час – вмів. Коштовних подарунків не робив, через балкони посеред ночі не лазив, щоб покласти мені букет троянд на подушку, серенад під вікнами не співав… Але тої уваги, якою мене оточував, мені вистачало.

А як ви познайомилися з Валентином Козаченком?

– Працювала у Київському мюзик-холі. Валентин працював там режисером.

– Це правда, що через Іво Бобула ви пішли від Козаченка?

– Так і було. Козаченко не міг повірити. У нас було, на його погляд, все добре, а тут «бах!» – я йому кажу, що йду від нього.

– Так шалено закохалися в Бобула?

– Не можу сказати, що мені «зірвало дах». Ні. Ми просто разом заспівали пісню «Берег любові»… І з того все почалося. Іво побачив, що я «дівка пробивна», а йому треба було хоч десь засвітитися на сцені – от він за мною і «приударив». У нас з Валентином були дуже демократичні стосунки. Забагато волі. Тепер і сама не можу відповісти на запитання, що мені треба було? Можливо, я й не хотіла, щоб мені давали стільки свободи, а навпаки, щоб за мене хвилювалися, переживали, хотіла мати опору і навіть стіну. Валентин мені в усьому довіряв, ніколи не перечив. Тому, коли я заспівала з Іво, зрозуміла: я люблю цю музику, закохана у пісню, яку він співає! А коли ми разом співали, у нас настільки сильно у тандемі звучали голоси, що вже окремо ні ми себе не уявляли, ні наші шанувальники.

– Колись в інтерв’ю ви сказали: «Ми з Іво пізно знайшли одне одного». Та попри все – розлучилися…

– Я до останнього намагалася вберегти наш «берег любові»… Казала, що втомилася, хотіла, щоб ми вдвох кудись поїхали відпочити… Іво почав вередувати, усе його не влаштовувало, почалося нерозуміння, якого не має бути у сім’ї. Я йому давала шанс: давай спробуємо ось так, або ось так. Бо ж кожна жінка хоче мати сім’ю, а не розлучатися перший, другий і навіть третій раз. Тому й жила надією. Але ми так і не змогли знайти спільної мови. Попри те, що ми з Іво знаємо по три мови, спільної не знайшли.

– У жодному з інтерв’ю ви не очорнили Бобула, не дорікнули йому…

– У нашому сімейному житті були і дуже світлі моменти. Крім того, на українській естраді ми зробили велику справу. Неодноразово читала багато доброго про наш дует. Виносити сміття з хати – негарно. Коли деякі журналісти казали: а він про вас казав ось таке й ось таке, відповідаю усім: «Такого не було. Ми з ним розійшлися красиво. По-мужськи!». Іншими словами: ніхто не залишився обділеним. Все майно поділили навпіл! Хоча Іво завжди і всюди каже, що все залишив Сандулесі.

– Якби вам випала нагода знову заспівати з Бобулом, ви би погодилися?

– Коли ми ще жили разом, у нього вже тоді був, як кажуть, запасний аеродром. Я не тримаю зла на нього, але й пробачити важко. Якщо зустрічаємося на концертах, спілкуємося. Іво навіть намагається жартувати. А заспівати?.. Думаю, ми з ним свою пісню вже відспівали.

– І після Бобула уже нікого не впускаєте у своє серце?

– Чому? Достойні пропозиції руки і серця я ще приймаю (сміється. – Г. Я.).

– У вас єдиний син від першого шлюбу. Він також співає?

– Іван співає тільки для друзів, вдома. Хоча я пропонувала йому. Але, мабуть, він добре розуміє, яка це важка праця. Іван за освітою економіст, але займається і будівництвом. От і мені допомагає добудовувати дім. А минулого року допоміг мені організувати у Новоселиці, де я народилася, Перший міжнародний фестиваль молодих виконавців «Від Черемоша до Прута», у якому взяли участь 120 учасників з України, Молдови, Румунії.

– Фестиваль імені Лілії Сандулеси?

– (Сміється. – Г. Я.). Ні, фестиваль не мого імені. А от школу вокалу імені Лілії Сандулеси я створила у Чернівцях і у Києві, де займається десятеро дітей. Ми проводимо індивідуальні уроки з талановитими дітками. Бо ж не у кожного є заможні мами-тати, які можуть платити шалені гроші за навчання.

– Попри те, що відсвяткували поважний ювілей, виглядаєте чудово. Дотримуєтеся дієти? Чи таємниця вашої чудової форми захована у чомусь іншому?

– Жодних дієт не дотримуюся. Їм тоді, коли маю можливість. Репетиції, концерти, переїзди і перельоти…. Про які дієти може бути мова? Та і лінива я для цього (сміється. – Г. Я.). Навіть якщо перестуджуся, не буду робити компресів, примочок, полоскань… Таблеточку ковтнула – і все. Але нехай жодна жінка не бере з мене прикладу! Жінка має себе любити: робити маски, дотримуватися дієти, займатися спортом, щоб завжди гарно виглядати!

– Якщо випадає кілька вільних днів – від репетицій і гастролей – де любите відпочивати?

– Зараз, коли живу у Чернівцях, недалеко від батьків, намагаюся хоч на 20 хвилин заїхати до них. Найулюбленіший відпочинок – бути вдома. Можу просто лежати і дивитися телевізор, щось почитати, помріяти.

– А яка ви господиня?

– Якщо голодна, буду їсти все, що маю під рукою. Готую тільки під настрій. Мій син дуже смачно готує. І вміє все зробити. Тому, коли буваю вдома, а це вже дім сина, бо я скоро перейду у свій, то мене нагодують діти. Жартую, мовляв, ви – тут господарі, от і частуйте маму.

Довідка «ВЗ»

Народна артистка України Лілія Сандулеса народилася 28 лютого 1958 року у селі Маршинці Новоселицького району. Шлях на професійну сцену розпочала у 1977 році у ВІА “Жива вода” при Чернівецькій філармонії. У 1982 році перемогла на Все-українському конкурсі артистів естради. А у 1985 році з піснею Володимира Бистрякова “Гончарный круг” співачка пройшла у фінал Всесоюзного фестивалю “Пісня року”.

Галина Ярема
17 березня 2013 року
«Високий Замок» (wz.lviv.ua)

На Різдвяні свята співачка Лілія Сандулеса приїхала до Чернівців: 6 січня вона з найріднішими людьми зібралася у своєму будинку на вулиці Весняній, наступного дня поїхали до батьків до Маршинців.

«МБ» не проминув нагоди напроситися у гості саме на Святвечір і, незважаючи на теплу атмосферу та душевність, розпитати про усе на світі: чутки про заміжжя, нові пісні, пластичні операції…
Співачка терпляче і доброзичливо поставилася до нав’язливих журналістів, навіть познайомила із імпозантним та вродливим чоловіком, у товаристві якого її неодноразово помічають останнім часом, але розповідати про таємничого незнайомця для преси категорично відмовилася. «Поки що нічого не буду говорити», – таємниче посміхнулася.
«У новий будинок ми лише в’їхали»

– Ми завітали до вас привітати із заміжжям, про яке повідомив у своєму інтерв’ю наш земляк Мар’ян Гаденко, а тут раптом така таємничість…

– Нехай цей факт з мого особистого життя буде таємницею – я поки що нічого не буду говорити. Можете написати: «Багато хто заздрить, тому вона не хоче розповідати» (сміється, – ред.).
Мені слід вирішити для себе. А коли усе трапиться – «МБ» повідомлю першим. Я ніколи не соромлюся. Ми давали багато інтерв’ю з Бобулом, але вже коли були розписаними. Це був творчий чудовий дует, якого не було в Україні, немає і не буде. Вважаю, що з ним, незважаючи на те, як у нас усе склалося потім, була щасливою. І як співачка, і як жінка. Мій перший чоловік-режисер був чудовою людиною. Я, щоправда, через Бобула з ним розлучилася. Може б, досі разом жили. Тому сьогодні я не поспішаю з повідомленнями про зміни в особистому житті, щоби не робити боляче і йому, і собі. Поки що ми придивимося.
Зізнаюся, мені більше хотілося би поговорити про моє життя більш серйозне – творче…

– А що нового у творчому житті?

– Робота, концерти, зйомки. 9 січня – концерт в Івано-Франківську. До нового року було багато концертів у Києві, Львові, Донецьку.
У мене завжди є щось нове. Зараз у роботі п’ять пісень. Більшість написані композиторами і поетами, з якими я працюю багато років: Олександром Злотником, Іриною Кириліною, Лілією Остапенко, Андрієм Демиденком.
Зараз багато концертів. А чим більше їх – тим краще.

– Сьогодні багато співаків – у списках політичних партій. Ходять чутки, що й ви отримали цікаву пропозицію…

– У мене зараз вибір: що важливіше – пафос чи моя робота. Я нікого не засуджую, бо люди можуть робити те, що їм подобається. Кожен сам собі кравець. У мене були пропозиції, більше того – я віддала документи, але, напевно, виберу концерти.
Поки що навіть не 50 на 50 відсотків, а 80 відсотків, що я буду працювати. Я не йду у політику.

– У вас – чудовий будинок на Роші на вулиці Весняній. Скільки днів на рік ви тут проводите?

– Я живу всюди: і в Чернівцях, і в Одесі, і у Києві, там, де я працюю, куди мене запрошують.
Звичайно, хотілося би більше часу тут бувати, але у мене така робота, що не вдається. Коли я у від’їзді – тут живе мій син з дружиною.
У цей будинок ми лише в’їхали, закінчуємо ремонт. Робила за своїм смаком, плюс – син щось радив. Усе ще у процесі. Слід закінчити оздоблення першого поверху, не знаю – басейн буде чи не буде. Головне, щоби було багато людей.
Коли я придбала цей будинок, він вже був спланований. Я забрала декілька зайвих дверей, зробила арки. Тут ніхто не жив, коли я купувала. Знаю лише, що мій сусід брав участь у будівництві, за що я його дуже насварила (сміється, – ред.). Стіни були нерівними. Пішло дуже багато шпаклівки, будівельники мучилися. Ще з досвіду ремонту у київській квартирі знаю, що коли криві стіни, можна не шпаклювати, а накласти гіпсокартон.
«Я можу довго терпіти…»

– Скажіть, як жінка жінці, чи насправді кожен наступний чоловік кращий за свого попередника?

– Не знаю, чи правильно я думаю, але маю цілу філософію подружнього життя. У 20 років у дівчини інші менталітет і логіка. Я, наприклад, у 15-16 мала багато залицяльників. Тоді я думала так, згодом – інакше. Сказати, що хтось кращий, чи когось я кохала більше – не можу. Лише скажу, що ще з юних років мені бабуся казала: «Ти така, нібито вже довго жила». Я так прагла до того, щоби усе було гарно. У подружньому житті не завжди жінка винна чи чоловік. Трапляється, що він або вона більше, або обоє потроху. Але навіть якщо удвох винні, можна знайти компроміс, і тоді все буде добре. Але у житті, коли людина самостійна з дитинства, непросто знайти свою долю. Зараз також важко, бо у кожного своє прожите життя, принаймні половина.
Я, наприклад, щось знаючи, підказую: «Ось так я би хотіла». І чоловік, якщо він того хоче, розуміє мене. Але коли чоловік дуже самолюбивий і не хоче розуміти твою роботу, якісь деталі, то немає майбутнього.
Я можу довго терпіти, але настає момент, коли я розумію, що – все.
Кожен був хороший по-своєму. Але… Є «але», яке… Розумієш?
Мені дуже важливо, щоби мене розуміли, я не космічна людина, а нормальна. Нічого надзвичайного не хочу. У житті двох людей найголовніше – увага, повага, розуміння. Це, напевно, і є те кохання, про яке говорять.

– Знаю цікавий факт з вашої біографії: ви досі щороку безкоштовно виступаєте для лікарів у київському військовому госпіталі, де оперували вашого колишнього чоловіка. Кажуть, що із почуття вдячності. Не так часто у наш час зустрінеш жінку, яка так ставиться до свого минулого.

– У цьому госпіталі багато відомих співаків обслуговуються. Заступник начальника госпіталю – наш друг. Я там ніколи не обслуговувалася, не обслуговуюся, дякувати Богові, і, сподіваюся, не буду обслуговуватися. І коли вже трапилося, як трапилося, то я для цих людей із ще більшою вдячністю виступаю. Усе ж таки я жила з Бобулом, як би там не було. Але виступаю у госпіталі не лише через цей факт, а через те, що дуже поважаю працю лікарів, які рятують людей від смерті.
Ми з Іво Бобулом там раз на рік – 18 червня – завжди працювали. Останнього року я там його не бачила – може, був зайнятий. То його справа.

– До відомих людей завжди звертаються по допомогу земляки – допомогти пробитися на сцену. Ви допомагаєте комусь?

– І сьогодні допомагаю. У мене є дівчата з Івано-Франківської області, яких беру в концерти. Відколи я стала на ноги – багатьом допомогла. Знала багатьох адміністраторів, організаторів, і завжди пропонувала інших артистів – починаючи від Бобула, Копова, Добрянської. Тепер допомагаю Марті. Зараз дуже важко дівчатам, бо нині серед них є різні – різними шляхами вони пробивають собі дорогу на сцену. Але, вважаю, якщо ти талановитий – пробитися можна.
Марта закінчує академію танцювального мистецтва. Навіть якби я їй не допомагала – вона все одно пробилася би. Потрібно наполегливо йти. Розумію, що так важче, ніж…
«Робити пластичні операції не буду»

– На Буковині вважається, що справа жінки – цілодобово готувати їсти, прибирати… А як у вас із кухнею?

– Готувати вмію, але не все. Але що вмію – вдається дуже смачно. Найбільше люблю готувати мамалигу з бринзою. Супи, смаженину. А ось голубці й таке інше – не вмію і не хочу.

– А як щодо поїсти…

– Не гурман, але полюбляю. Але не подобаються гриби, ікра, солодкі креми.

– Відкрийте таємницю чудової фігури…

– Це Буковина мене так нагородила, мої батьки. Щоправда, намагаюся не їсти після шостої вечора. Якщо набрала декілька кілограмів – слід пити китайський чай «Летюча ластівка». Вранці прокинулася – і летиш, як ластівка.

– А як ставитеся до пластичних операцій? Як київські зірки повертають собі «минулу легкість»?

– Усі по-різному: деякі роблять ліпосакцію, інші – пластичні операції на обличчі, на ребрах (жарт).
Ставлюся до цього нормально. Якщо люди відчувають, що це їм потрібно – я не проти.
Робити пластичні операції я не буду. Якби виникла потреба – перейду до іншого жанру – буду співати українські, молдавські народні пісні, а там… одягаєш народний костюм, і вже навпаки – зайві кілограми лише плюс (сміється, – ред.).

– Чим можна вас роздратувати?

– Напевно, нерозумінням, неповагою. Це мене дратує.

– Машину водите?

– У мене «Ауді-6». Не було часу навчитися, а коли надумала – трапилася аварія. Тепер і не сяду за кермо ніколи.
Я їжджу зараз з сином. Вони з невісткою мені дуже допомагають у роботі і вдома. Це мої найрідніші люди.
Вважаю себе щасливою жінкою, бо у мене є усе, що потрібно в житті…

Молодий буковинець
molbuk.uamolbuk.ua

За плечима цієї мужньої жінки чимало негараздів та «сюрпризів», невірності та зрад, але вона завжди долає усі перешкоди і намагається не перекладати свої болі і тривоги на плечі інших. Минулого року, покинувши Москву, Київ та Сполучені Штати, вона остаточно повернулася жити на маленьку батьківщину – до Чернівців. Незважаючи на звання народної та заслуженої артистки, Лілія Сандулеса готова дарувати радість своїм шанувальникам навіть без великих гонорарів – головне, щоб її хотіли слухати. Напередодні Нового року Лілія Сандулеса оголила свою душу перед читачами «Західного кур’єра».

– Пані Ліліє, на сцені ви вже понад 35 років. Чимало за цей час було інтриг, скандалів, недомовок, але ви все це здолали. Що допомагало вам вистояти?

– Скажу без пафосу, але це дійсно так є – мені допоміг один Боженька. У житті дійсно було стільки всього, що важко собі навіть подумати. Особливо ще тоді, коли я тільки починала свою творчу кар’єру. Але мене по житті супроводжує моє кредо: якщо я не роблю зла, чому мені його хтось має чинити. За таким принципом я жила і буду жити. Тому для мене було дуже багато незрозумілого. Потім уже з роками я збагнула, що це є життя, мабуть. Я наче відкрита клумба. Може, це й погано. Бо люди є різні, тому й у житті було по-різному. Але я всім їм прощаю.

– Ви пов’язали свою життєву дорогу із співом, із музикою. Коли це стало справою усього життя? Коли ви зрозуміли, що назад ані кроку?

– Трохи дивно звучить, коли кажуть, що співають від самого народження. Для мене, незважаючи на те, що моя землячка – відома співачка (Софія Ротару. – авт.), я це дуже любила. Вона старша від мене на 12 років. Ще у дитинстві, коли я тільки почала прислухатися до музики, то моя мати не хотіла цього, вона бажала для мене зовсім іншої професії. Коли я почала співати, то мені не треба було матеріальної допомоги, а більше моральної. Так, було важкувато, але я дійсно співала, скільки себе пам’ятаю. Пригадую, я з бабусею ходила до Чернівців на Червоноармійський базар. Коли ми проходили повз філармонію, я дивилася на афішу Ротару і казала: «Бабусю, в мене теж буде отака реклама». Коли прийшла пора вибирати професію, то мама хотіла, щоби я обрала собі більш практичну спеціальність, скажімо, бухгалтера. Звичайно, молодій дівчині без підтримки насправді було тяжко.

– Попри те, що ви односельчанка Софії Ротару, чи перетиналися ваші дороги?

– Ми зустрічалися навіть у Москві. Але то була дуже холодна зустріч. Ми були чужими. Я тоді думала, що земляки мали би якось по-іншому зустрічатися. Зрештою, у неї своє життя, а у мене своє. Отакі ми різні.

– У вас були деякі непорозуміння із її сестрами, коли ви ще працювали у Чернівецькій філармонії. А як зараз складаються ваші стосунки із знаменитими землячками? Ви спілкуєтеся?

– Я думаю, що дійсно вони бачили у мені конкурентку, бо у філармонії вони довго працювали. Моє життя складається так: концерти, школа вокалу, будинок. У Чернівці я повернулася відносно недавно. Тому, по-перше, немає часу, та й немає таких «тусовок», де би можна було з кимось зустрітися. Думаю, що якби довелося зустрітися з кимось із них, то я би привіталася, бо я все-таки нормальна людина.

– Чи достатньо для людини мати лише талант і голос, щоби стати справжнім артистом?

– Зараз голосу і таланту замало. Це може дуже випадково бути, що одна людина може стати артистом саме так. Але для цього треба мати дуже велике щастя. Без допомоги це неможливо.

– Популярність відомої української естрадної співачки Лілії Сандулеси з роками стихає. Зараз вас, як і багатьох ваших колег, майже не видно на екранах телевізорів. Що стало причиною цього?

– На все є свій час (сміється. – авт.) Скажу чесно: я дуже тішуся, коли бачу, що є нормальні голоси. Я би дуже хотіла, щоб і у Чернівцях були такі, щоб заспівали краще від мене. Повірте мені, я така людина. Для мене слова «конкуренція» взагалі ніколи не існувало. Я вже тридцять п’ять років на сцені. Ну, ще пару років поспіваю. Кожен повинен знати, що на все свій час. Я зараз буваю на фестивалях, мене запрошують на концерти. Тому дякую Богові, що я ще комусь потрібна. Не можу жалітися, що в мене немає концертів. І не буду жалітися, коли не буду співати, бо переконана, що стільки років на сцені – це достатньо.

– Де сьогодні ще можна почути справжню українську пісню?

– Тільки, напевне, на концертах. Ще може бути на Першому національному телеканалі.

– Пані Ліліє, доля підготувала для вас чимало сюрпризів. І усіх їх ви сприймаєте як належне. До яких несподіванок ви не готові?

– У мене дійсно у житті були такі «сюрпризи», що я кажу: Боже, чого тільки не було!? Але я настільки загартувалася, що тепер сприймаю усе дуже спокійно. То буває як – зразу якби чимось по голові б’є, а через хвилину уже все нормально. Життя таке, що не можу сказати, що аж вай-вай-вай. Та й аж надто страшних речей також не було.

– У вас є свій Міжнародний фестиваль молодих виконавців «Від Черемоша до Прута». Своєю назвою він територіально обмежений, а от учасниками стали діти із сусідніх Молдови та Румунії. Чим ваш фестиваль відрізняється від подібних йому заходів по всій Україні?

– Мені дуже приємно, що в Івано-Франківську є такий благодійний фестиваль для дітей «Мистецький храм». Борута і Нагорний дійсно молодці. Я би дуже хотіла, щоб у нас у Чернівцях був такий фестиваль. На жаль, у Чернівцях це неможливо. Минулого року у мене був свій міжнародний фестиваль, на котрий приїхало 120 учасників. Але це було так тяжко. Ніхто копійки не дав, а на гала-концерт навіть не здогадалися купити для членів журі та артистів квіти.

– Маєте учнів та послідовників на естраді? Чого ви навчаєте вихованців власної вокальної школи?

– Вони ще надто молоді – їм по десять-дванадцять років. Я беру їх на концерти і хочу, щоб вони вірили в те, що вони хочуть робити це далі. Це дуже тяжко.

– Вам доводилося багато подорожувати і жити у багатьох місцях. Але все-таки мала батьківщина манить вас додому. Невже не було бажання плюнути на все і виїхати на постійне місце проживання куди-небудь в Америку?

– У мене є ще сестра і брат, котрий живе біль батьків. Але брат – то є брат. Незважаючи на те, що колись, може, не було підтримки від мамки, але дуже їх люблю. І коли мені вже теж немало років, але й не багато (сміється. – авт.), мене тягне до батьків, поки вони живі. Так, я їздила по світу, жила в Києві, два роки в Америці. Зараз я хочу з ними поспілкуватися, бо батькові 82 роки, мамі – 74. Тому я готова заповнити те, що було втрачено. У мене були запрошення залишитися в Москві, коли я там жила з 1985 до 1990 року. Якби я цього хотіла, невже би не залишилася? Навіть в Америці, де я два роки жила разом з Бобулом.

– Про вас говорять як про сильну жінку, котрій підвладними стають не менш сильні чоловіки. Тим не менше, життя вносить свої корективи у людські плани. Ви досі тримаєте образу на тих «доброзичливців», котрі розлучили вас із Олександром Сєровим?

– Коли я ще жила з Сєровим, то в мене більше спрацьовував сільський гонор. Якщо мені щось не подобалося, то я це показувала. Але все-таки мене виховали по-спартанськи. Тепер можу сказати, що жінка завжди повинна бути хоч трохи піддатливою, поступатися у деяких своїх принципах. А з Бобулом було трохи по-іншому. Я трохи змучилася з ним за 11 років. Коли я про це йому сказала, то він просто не зрозумів. А коли людина мене не розуміє, а бере тільки те, що йому потрібно, то для чого тоді жити? Про які почуття тоді можна говорити? Але я це зрозуміла і сама запропонувала розійтися.

– Свого часу вас серйозно занесло на «берег любові». Саме так ви почали співпрацювати у творчому плані, а згодом і стали супутниками по житті із Іво Бобулом. Чому дороги ваші розійшлися?

– У нас насправді все було, як у піснях. Починалися стосунки із «Берега любові», потім були «А липи цвітуть», а вже потім «Спалені мости».

– А котра з ваших пісень для вас є найбільш дорогою?

– Мені дала путівку в життя пісня Володимира Бистрякова «Гончарний круг». Потім у мене було багато пісень. Хоча насправді найбільше мені до душі і музикально, і за емоціями пісня «Несу свій хрест».

– Не всі артисти однаково сприймають звання, титули та нагороди. Для когось вони мають особливе значення, а хтось це сприймає як данину. Який вплив на ваше творче життя мають звання народної та заслуженої артистки?

– Скажу вам так: це приємно. Є такі, як мій Бобул, колишній. Він без цього дуже страждав. Це була навіть причина нашого повернення з Америки. Бо в той час тут роздавали нагороди і щось отримав Зібров та багато інших. Коли ти співаєш 10 років, а потім ще 10, люди тебе знають. І тоді їм вже якось все одно чи ти заслужена, чи ти народна. Я дійсно вдячна за нагороду, але, думаю, кращою нагородою було б те, якби допомогли, наприклад, влаштувати ювілейний творчий вечір.

– Чимало артистів залишають після себе помітний слід – їхні діти продовжують артистичні династії, хоча й не завжди вдало. Так, стопами своїх батьків пішли діти Яремчука, Павліка, Повалій, Шпортька, Дворського, Гіги, Кудлай. Ваш син не бажав стати артистом?

– Він співає, але лише в колі друзів. Я не наполягала, а просто казала: якщо подобається, то прошу. Тут більше спрацювало те, що він бачив, як тяжко це давалося мені ще на початках. Я йому порадила вибирати те, що любить, щоби він отримував від своєї роботи задоволення.

– У вас є друзі серед артистів?

– Я вважаю, що зі своєї сторони я з усіма в добрих стосунках. Але є таке коло людей, з котрими спілкуюся більше, а з кимось менше. Але щоб бути друзями? Не знаю. Наприклад, із Ніною Шестаковою ми часто спілкуємося.

– Не шкодуєте за тим, що можна було зробити щось не так, як сталося? Чи готові ви повернути час назад?

– Що стосується співочої кар’єри, то не думаю, що я би щось міняла. Але обов’язково отримала б ще одну професію, котру би любила. Я не шкодую за тим часом, котрий пройшов. Тоді не було таких порадників, котрі би спрямували мене по житті.

– Зараз ви часто гастролюєте чи вже віддаєте цю місію молодим співочим талантам?

– Якщо мене запрошують брати участь у концертах і хочуть мене бачити, то я погоджуюся. Я не питаюся, чи буде хтось із молодих артистів, я просто розумію, що мене ще хтось хоче слухати.

– У концертній діяльності вам хтось допомагає чи ви все вирішуєте самотужки? Для вас важливо мати за плечима команду однодумців?

– Я чомусь так звикла, що мені самій легше працювати. Якщо замовник концерту домовляється зі мною особисто, то ми можемо й поторгуватися. А так, якщо він говорить із продюсером чи ще з якимись іншими людьми, тоді доведеться це все ділити. А, з іншого боку, навіщо втрачати? Я бачу ситуацію і вирішую, коли можна навіть напівблагодійний концерт заспівати. Якщо у людей немає грошей, то я й за п’ятсот гривень готова співати. А чого соромитися? Якщо люди хочуть мене бачити, то я не буду їм казати, що це замалий гонорар. У такому випадку треба дружити з головою і реально оцінювати ситуацію. Це ж не газовики чи нафтова компанія.

– Останніми роками дуже модно стало запрошувати зірок сцени для політичної агітації. Ви часто виступаєте на таких концертах?

– Я в такі ігри не граю. Тому навіть коли були вибори, то, виходячи на сцену, я знала, що я маю сказати людям. Якщо я й говорила декілька слів, то у них не було зовсім ніякої агітації. Я так і казала: якщо я вам скажу так, ви все одно зробите по-своєму, бо це ваш вибір. Тому на мене не образилися не ті і не ті.

– Яку заповітну мрію всього свого життя ви ще не змогли реалізувати?

– У мене народився онук. Тому я би дуже хотіла, щоби він ріс розумненьким, щасливеньким і здоровеньким. Звичайно, хочу, щоб мої батьки жили якомога довше. Я відчуваю, наскільки вони радіють, коли я приїжджаю до них.

Розмовляв Володимир БОДАК
Західний кур’єр (zk.at.ua)
10.01.2014

ГАЛЕРЕЯ

Джерело: 01, 06 – з архіву Михайла Маслія (facebook.com/mykhajlo.masliy); 02 – світлина з сторінки Олександра Єрченка у facebook.com (facebook.com/oleksandr.ierchenko); 04, 05 – світлини з facebook.com (першоджерело не зазначено).

ДИСКОГРАФІЯ