Микола Будник – кобзар, бандурист, майстер із виготовлення народних інструментів, художник і поет
Микола Будник народився 3 лютого 1953, у селі Сколобів Володарсько-Волинського району Житомирської області.
Чотирнадцятирічним хлопцем пішов із села у світ в пошуках свого місця в ньому. Міняв професії, місця роботи й проживання. Довший час працював фрезерувальником на київському заводі «Арсенал». Захоплювався малюванням.
З 1979 року почав навчатись кобзарській справі у відомого етнографа Івана Гончара, а з 1980 року продовжив утверджуватись як майстер кобзарських музичних інструментів та виконавець у кобзаря Георгія Ткаченка, від якого перейняв зінківську школу (харківська манера гри на бандурі), зберігаючи традиції кобзарів. Опанував увесь репертуар свого вчителя, в якому переважали думи, історичні і духовні пісні.
Микола Будник був одним із засновників Київського Кобзарського цеху, з 1987 – кобзарський цех майстер, з 1993 – панотець кобзарського цеху.
У 80-х роках у м. Ірпіні створив майстерню для відродження старовинних народних інструментів в якій налагодив виготовлення бандур, кобз, лір, реконструював інструменти, що давно вийшли з ужитку: давньоруські й половецькі гудки, шоломовидні та криловидні гусла тощо. Ця майстерня стала одночасно й музичною школою, де молоді ентузіасти опановують майстерність виготовлення інструментів і гри на них.
Практикував та відроджував традиційні форми кобзарства в сучасних умовах, виступаючи на вулицях, майданах біля церков та соборів, на площах та інших людних місцях. Наприкінці 80-х – на початку 1990-х разом з Михайлом Хаєм та Володимиром Кушпетом інтенсивно подорожували по Україні, зокрема – Харківщині.
У 1997 та 2001 році за сприяння Михайла Хая видано два аудіо альбоми – «Думи, історичні пісні, псальми, балади» (УЕЛФ) та «Гей, на Чорному морі…» (Арт-Велес – AVE 008) з записами пісень та дум у виконанні Миколи Будника.
Мав своїх учнів, зокрема – Едуард Драч, Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Кость Черемський та багато інших.
Помер Микола Будник 16 січня 2001 року, похований на на ірпінському кладовищі.
Микола Будник увійшов в історію української культури як носій глибинного розуміння автентичності кобзарства. Перейнявши традицію з рук зачинателя сучасного реконструктивного кобзарського руху Георгія Ткаченка, він власним прикладом, силою свого невичерпного таланту вивів цей рух із андеграунду й підпілля на обшири всенародного визнання.
З ініціативи Костянтина Чечені, щорічно (в середині лютого) проводяться вечори присвячений пам’яті Миколи Будника, які відбуваються в історичному будинку Центральної Ради.
Джерело:
1. Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б. «Будник Микола Петрович» // Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2011., стор. – 29.
2. Жеплинський Б.М. «Будник Микола Петрович» // Енциклопедія сучасної України (esu.com.ua)
3. Микола Будник // Київський кобзарський цех (ceh.org.ua).
4. Польовий Ренат. Кобзарський панотець Микола БУДНИК /за виданням: Ренат Польовий. Кобзарі в моєму житті. – Київ: Діокор, 2003/ (etnoua.info).
5. Хай Михайло. Микола Будник – музичний майстер та імпровізатор // «Студії мистецтвознавчі» №3-4 (2013), стор.: 137 – 149.
6. Хай Михайл. Народний майстер і бандурист // Інформація з поліграфії до аудіо альбому «Гей, на Чорному морі…» (Арт-Велес – AVE 008).
_____
Будник Микола Петрович | Микола Будник | М.Будник | Mykola Budnyk | M.Budnyk
Катерина МІЩЕНКО
Спогади
16 січня 2012 року минуло 11 літ, як пішов від нас Микола Петрович БУДНИК [1953–2001] – відомий майстер народних музичних інструментів, кобзар, художник і поет. А ще – вчитель і панотець Київського Кобзарського Цеху…
Писати про пана Миколу Будника сьогодні легко й складно водночас.
Легко тому, що при самій лише згадці його імені зривається цілий вихор спогадів: прості й по-філософському афористичні ситуації, майстерно створювані ним щохвилини. Часто-густо вони одразу ж ставали легендами, обростали подробицями і охоче переповідалися згодом тими, хто його знав.
Легко писати сьогодні про Миколу Будника – майстра, філософа, художника, кобзаря. Бо цей майже іконографічний образ почав вимальовуватися перед нами одразу ж по тому, як панотець Кобзарського Цеху пішов у інші світи. Коли з-перед очей щезла рутина побутових вражень і емоцій, залишилися тільки висота, далечінь і геніальність Майстра.
Але дуже складно писати про пана Миколу як про людину. Мабуть, тому, що скільки не пригадуватимеш конкретних випадків, скільки не докладатимеш епітетів, жоден з них не дає навіть приблизного уявлення про внутрішній світ цього, на перший погляд, зовсім простого чоловіка.
Мені пощастило два роки вчитися у цієї дивовижної людини, спілкуватися й спостерігати різні, часом абсолютно неймовірні речі. І сьогодні, коли час підвів риску під цим спілкуванням, хотілося б залишити в пам’яті щось глибше й об’ємніше, аніж та спрощена, немов би «канонізована» ікона. Образ Вчителя – не лише вчителя-майстра, але й Вчителя на життєвій дорозі, до якого безліч людей звертаються подумки з великим теплом і вдячністю, – сьогодні, безперечно, заслуговує на це.
Отже, якщо згадувати неіконографічне, людське в образі пана Миколи, то в моєму сприйнятті він залишився насамперед великим Гравцем. Слово «актор», можливо, більше підійшло б за змістом, але в цьому контексті воно набуває відтінку якоїсь нещирості, фальшу. Ні! Пан Микола був щирий у своїй грі – грі на бандурі, грі з людьми, грі з життям і смертю. Він був захоплений цією грою і часом переходив межі людського розуміння ситуацій; люди для нього ставали персонажами гри – і він грався, створюючи ті чи інші ситуації для себе й для нас.
І ми – непомітно для себе – ставали іншими. Але тільки згодом починали розуміти, наскільки радикальними є ці зміни. Олесь Санін колись сказав: «Для кожного з нас зустріч з Миколою Будником стала життєвою катастрофою. Після спілкування з ним життя змінювалося докорінно».
Це правда.
Усього не вбереш і у велику книжку. Тому обминаю увагою те, що стосувалося суто майстрування, свідомо уникаю й багатьох побутових вражень, які бували дуже різні. Окремо застерігаю за собою право на суб’єктивність: розповідатиму лише про те, чому сама була свідком, і що, на мою думку, давало мені змогу глибше пізнавати цю безмежно цікаву людину.
– – – – – – – – – –
Моїм безпосереднім знайомством з паном Миколою стало традиційне для цехового товариства побиття посуду в Ірпіні 21 січня 1996 року. Щороку в цей день у його хаті збирався гурт, щоб за народним звичаєм розбити увесь посуд, який вищербився протягом року, згадати недавнє колядування, поспівати й помріяти за квартою знаменитого ірпінського чаю.
Пригадую, як вперше зайшла до тієї хати, і зі стіни в сінях на мене глянув Мамай. По хаті вже ходило чимало людей – хлопців, чоловіків, дівчат; усі голосно розмовляли, жартували, сміялися, сперечалися кожен про щось своє. З багатьма я вже була знайома, а з ким ні – ніхто не звертав на те уваги, це для товариства звичайна річ.
Пан Микола непомітно з’являвся і зникав то біля кухні, то в загальній кімнаті, то у своїй, що правила йому й за майстерню. Невисокий русявий чоловік у скромній вишиванці, з легкою посмішкою у блакитних очах, він зовсім не виглядав би господарем хати, якби не шанобливі звертання хлопців.
Згодом, коли на столі запарувала каша і тепло дихнув диким зіллям чай, усі зібралися до загальної кімнати, повечеряли й вирішили пройтися по Ірпіню. У сінях, де я вдягала куртку, хтось із хлопців, пробігаючи мимо, відрекомендував мене: «Пане Миколо, а оце Катерина!»
Господар на мить спинився, глянув мені у вічі й по-змовницькому посміхнувся, сказавши: «Ага! То ось вона яка!..»
Ступивши крок до дверей, я побачила під стіною велосипед «Турист». Пригадався велосипедний пілотаж, і змигнула думка: «Рама чогось крива – на такому без руля не покатаєшся…» Пан Микола, виходячи слідом за мною з хати, зауважив: «Це ж мій велик. Тільки жаль – погнулася рама і без руля погано їздить…»
Чудасія, та й годі!
Великий цеховий гурт довго ходив уночі по Ірпіню – провідували друзів і знайомих. Повернулися годині о другій. Розмови стали млявими, дівчата потроху порозсовувалися по кутках – дрімати. Вже й на ліжкові пана Миколи позгорталися клубками двоє чи троє. («Лягайте, дівчата, відпочиньте тут, бо я спати не хочу!..») А мені кортіло розпитати про боковинку скрипки, яка висіла поруч на стіні: згадалася давня мрія зробити скрипку і навчитися на ній грати.
Не дивуючись, чому це мене зацікавило, пан Микола одразу почав розповідати про народні й академічні конструкції скрипок, руських гудків. Зняв зі стіни боковинку, розказав про чудернацьку технологію, яку довелося придумати, щоб її зробити… А тоді, озирнувшись на дівчат, що спали на ліжку, раптом сказав: «А найкраще думається й придумується тоді, коли сидиш ось у цьому кріслі!» Я витріщила очі, але він дивися просто й нелукаво: «Не вірите? Спробуйте посидіть хвилину – одразу щось цікаве в голову прийде…» Поправив козячу шкуру, якою воно було застелене: «Сідайте. А я зараз повернусь…» Я сіла – і тієї ж миті заснула.
Прокинулася о п’ятій і схопилася, як солоний заєць. У кімнаті горіло світло, дівчата спали, пана Миколи не було. І моє крісло було єдиним місцем, що лишалося господареві для відпочинку! Подумки вилаявши себе, я тихо прочинила двері в коридор…
На розкладачках і матрацах у коридорі мирно сопіли гості. А просто на вузькій лаві перед кухнею дрімав пан Микола, заклавши руки за голову. Почувши за спиною рух, він озирнувся й пошепки спитав: «Ну як, щось придумали?..» Його очі були змовницькі й насмішкуваті.
«Здається, це ви щось придумали, – обурилася я, – щоб вкласти мене спати, а самим оце лежати тут під порогом!» «Та дарма! – вже відверто засміявся він. – А ви й повелися!..»
Це були перші враження – оригінальні, світлі. І неповторні – передовсім, завдяки тій легкості й лагідності Будникової гри у спілкування.
Приїхавши до Ірпіня наступного разу, ми двоє з Людою Іваницькою набралися духу і попросили у пана Миколи дозволу зробити собі по скрипці під його керівництвом. Він погодився (бо ж нікому не відмовляв), але глянув трохи здивовано. Усвідомлюючи, що це збоку виглядає примхою міських баришень, ми одразу ж сказали, що будемо старатися забирати мінімум часу, а за науку, як і належить учням, відроблятимемо по господарству. «Які там відробітки! – махнув рукою майстер. – Приїздіть у п’ятницю, і почнемо…»
Для мене сокира, пилка і рубанок вже були не новина. І, пригадавши все, що мені траплялося читати про будову й акустичні властивості скрипки, у призначений день я переступила поріг ірпінської хати, за яким почалася для мене та дивна цехова наука майстрування і життя…
– – – – – – – – – –
До всіх своїх учнів – незалежно від віку й характеру спілкування – пан Микола звертався на «ви», таким чином підкреслюючи повагу до співрозмовника і абсолютну демократичність взаємин. Але ми з Людою були ще «зелені» й до такого химерного звертання звикнути не могли, тому від самого початку стали просити пана Миколу, щоб він називав нас на «ти», як вчитель учнів. А у відповідь почули: «Ні! От коли ви скажете мені: «Миколо, йди ти к чорту!», тоді і я до вас на «ти» перейду. Не раніше!»
Тільки ж ми теж були не ликом шиті, і одного разу, дочекавшися, коли пан Микола зайде на кухню, дружно всілися на порозі: не випустимо звідси, доки не перестанете нам «викати»!
Подальша розмова була доволі кумедною – від демонстративного нерозуміння ситуації («А це ви про що?..») пан Микола перейшов до прохань («Та, дівчата, годі жартувать, мене там ліра в майстерні жде!»), а далі й до провокацій («Ой, хвіртка грюкнула – здається хтось прийшов!..»). Усе це пересипалося жартами і взаємними кпинами. Але ми були невблаганні, і за якусь годину пан Микола здався: «Ану, посунься з порога!..» Обидві сторони лишилися з того задоволені, і ще надовго вистачило нам жартувати: «Людо, переставте, будь-ласка, чайник!» – «Га? що? не чую!..»
Це була єдина зміна у звичному устрої Будникової роботи, пов’язана з нашим трохи «неканонічним» для Цеху учнівством, і вона стосувалася тільки нас із Лю. Зрештою, ми ж прийшли вчитися майструванню, а не кобзарській справі! Але в усьому іншому ми підпорядкувалися неписаним правилам цехового «чоловічого монастиря» і прагнули не порушувати його звичаїв.
Працювалося в ірпінській майстерні дуже легко. І хоч під час роботи ми майже не розмовляли між собою, складалося враження, що в повітрі літають смішинки. Часом пан Микола перевіряв нашу уважність, даючи комусь не той інструмент або змінюючи завдання; ці моменти також своєрідно обігрувалися.
«Ось мій улюблений рубанок, – каже пан Микола. – Отак береш його і знімаєш стружку, доки ці подерті волокна не зійдуть… Ось так!» – і, з силою натиснувши на рубанок, зрізає з заготовки коротку напівпрозору смужку.
Він відходить від верстака, а я беру рубанок і дивлюся: його лезо ледь-ледь виставлене. Пробую працювати – зовсім не виходить. А переставляти лезо пан Микола не дозволяє… І він же добре бачив, яке воно зараз!
Знаходжу в шухляді маленький гострий рубаночок і наганяю ним повен верстак стружки. Але тільки чую в коридорі кроки, одразу кладу його на місце. Беру до рук першого і напихаю в нього зверху стружок – довгих і кучерявих.
Пан Микола підходить до верстака, щоб подивитися на мою роботу: «Ну, як?.. О! Гм…» Бере стружку, роздивляється – вона значно вужча від леза великого рубанка. Значущо дивиться на мене, а тоді іскристо посміхається: «Працюйте!..»
Коли пан Микола пересвідчився, що ми не прикидаємось, а справді прийшли робити скрипки, він почав обмежувати нам побутові «відробітки»: «Дівчата, це не годиться, я забороняю. Кидайте це шмаття! Сьогодні робимо скрипочки…» Але часом він таки давав нам змогу долучитися до своєї гри у повсякденний побут.
Як абсолютно творча натура, пан Микола не любив побутових справ – тільки забезпечував собі необхідний мінімум. Але часом приходило натхнення й до господарства; тоді він прагнув урізноманітнювати звичайні речі, творячи з них для себе й для нас щось незвичне, загадкове, часом абсурдне. Проте за цими ситуаціями завжди стояв певний невисловлюваний зміст.
Ось, наприклад, у кімнаті-майстерні я вигладжую рубанком щойно склеєний верхняк до скрипки. Заходить пан Микола, замітає в кутку тирсу, а тоді ставить віник під стіною помелом догори. Віник падає. Хитро озирнувшись на мене, майстер повторює спробу – і віник падає знову. Махнувши рукою, пан Микола виходить з кімнати.
За хвилину я підходжу до віника і виставляю його так, як було задумано. І треба було бачити, як засяяли очі нашого вчителя, коли він зайшов до кімнати й помітив, що віник тримає рівновагу під стіною!..
Як правило, ми працювали в майстерні одночасно з хлопцями, які теж приходили робити інструменти. Найчастіше це бували Льоша Лаврський, Сашко Ірпінський, Юрко Юркович. Загалом пан Микола майже ніяк не вирізняв нас з-поміж них – хіба що не дозволяв носити важкого. А єдиним привілеєм, яким ми користалися в його майстерні, був дозвіл працювати будь-якими інструментами – учнівськими чи його власними – не нагострюючи їх після роботи. Цього ми не вміли, а вчитися гострити на чужих – завелика розкіш…
Траплялося й засидітися за роботою до глухої ночі, коли вже всі київські електрички підуть. Тоді ми з Людою йшли на пошту, дзвонили додому і поверталися назад до майстерні. Найчастіше так бувало, коли пан Микола влаштовував собі «всенічну» над якимось інструментом: працював з вечора до четвертої-п’ятої години ранку, роблячи перерву тільки для того, щоб випити міцного чаю. «Залишайтеся, дівчата, я сьогодні працюватиму».
Ми залишалися морочитися над своїми заготовками, намагаючись усе, що нас цікавило, з’ясувати звечора. А вночі пан Микола працював на одному подиху, щось наспівуючи або розмовляючи сам із собою. Часом підходив до нас, щоб підказати чи виправити якусь помилку; іноді ділився цікавою знахідкою, яка виринала під час роботи.
«Ось! Ось яка дивина, погляньте – яблуневе коліщатко саме співає! Без струни!» – і прокручував терпуг у щойно висвердленому отворі. Залізо виспівувало в деревині майже скрипковим звуком. «А інші – не співають! Он їх скільки – бач – і всі різні, а яблуневого, співучого такого, досі не було. А тепер є. І воно буде грати! Буде ліра ним співати…»
Коли інструмент іде до рук, нелегко відірватися від роботи і вдень – бодай для того, щоб поїсти. Бувало, зваримо щось на обід. «Пане Миколо, вже друга година! Давайте щось з’їмо». «Давайте! Ось, наприклад, оце, – бере з верстака соснову стружку і їсть, з насолодою заплющивши очі. – М-м-м, як смачно! Спробуйте!..» І ми всі разом весело запихаємося стружками – хто більше з’їсть! І таки справді вони смачні… Нарешті пан Микола запитує: «Ну що, пообідали?» «Пообідали! То, може, чимось закусимо?» «Може…» – і гуртом ідемо на кухню до звареного пісного борщу чи картоплі.
Ірпінська їжа заслуговувала б на окрему кулінарну книгу. Куди тій «каші з сокири», про яку так смачно розповідають у казках! Панові Миколі інструменти були потрібніші за їжу, і він з них каші не варив. Зате, як тільки розтавав сніг, на квадратному ірпінському столі з’являлися кульбаби й кропива. Приправлені олією з сіллю і щедро насипані на скибку черствого хліба, вони часто правили нашому вчителю і за сніданок, і за обід, і за вечерю…
А коли не було хліба і не ставало грошей його купити, пан Микола знаходив десь висівки, розмочував водою, стискав у руці такі собі перепічки і закладав у плиту. Виймав їх гарячими і хрумкими – до олії це було дуже смачно. А головне – поживно й корисно! Пан Микола любив розповідати про свої кулінарні знахідки.
І кожного, хто заходив до хати, Будник запрошував до столу. Хоч далеко не кожен міг їсти те, чим жив господар…
Втім, безхліб’я й безгрошів’я бувало не завжди. Іноді траплялося збути за гроші зроблений інструмент (а пан Микола не дуже любив їх продавати, і частіше просто дарував або давав «на вигравання»), а то хтось із друзів або учнів поповнював «холодильник» – звичайну тумбочку, що стояла надворі біля вхідних дверей… Гостей бувало багато, і всім знаходилося, чим підкріпитись.
– – – – – – – – – –
Як той класичний швець, що сам ходить без чобіт, майстер Будник ніколи не мав удома своєї власної бандури. Майже кожен його інструмент від самого початку вже був комусь призначений і, народившись, одразу йшов із хати. Лише зрідка котрась із учнівських або старіших бандур затримувалася на кілька тижнів, і тоді ми мали змогу послухати Будника-кобзаря.
Вперше мені довелося почути бандуру в його руках, коли хтось приніс до його хати одну з перших робіт майстра Василя Сніжного – копію інструмента, на якому грав Георгій Кирилович Ткаченко, засновник Кобзарського Цеху. Пан Микола підстроїв її трохи, постукав з усіх боків, дослухаючись до деревини, і почав стиха щось награвати. А тоді неголосно, ніби сам до себе, заспівав.
Це була «Бондарівна» – добре знайома мені річ.
У містечку Богуславі
Каньовського пана…
Стамеска зупинилася в моїй руці. Картина з української історії раптом вийшла з рами, ожила й дихнула вільним вітром.
Вона була ніби сьогодні створена, ця пісня. І хоч пан Микола не змінив у ній ані слова, з неї раптом проступило те, чого я не могла бачити раніше. Ненадумані, афористичні образи проходили перед моїми очима.
Пісня не виконувалася на сцені для глядача. Пісня – співалася. Вона жила.
А через кілька хвиль, що прокотилися по струнах після «Бондарівни», пан Микола заспівав Думу про Федора Безродного, Бездольного. І це була перша в моєму житті дума, яку я вислухала від першого до останнього слова, жодного разу не відбігши думками кудись убік. Була вражена, просто вбита її силою і простотою.
Коли дума скінчилася, ніхто з «голів слухавших» нічого не вимовив уголос. Тут дуже гостро відчувалася різниця між співом кобзаря і співом артиста-бандуриста: кобзареві не потрібні слова й аплодисменти – це майже блюзнірство.
Пан Микола підвівся, поставив бандуру на лаві і сказав: «Трошки вона відпочила за останні півроку… Але то не біда». І всі ми повернулися кожен до своєї роботи.
Трохи згодом у розмові про творчість пана Миколи Леопольд Іванович Ященко, відомий фольклорист-музикознавець, керівник етнографічного хору «Гомін», зізнався, що ні в кого більше, окрім Будника, не зустрічав такого вільного, природнього і водночас суто традиційного співу дум і історичних пісень. Пан Микола, бездоганно знаючи традиційні, усталені варіанти дум, любив імпровізувати, часом додаючи щось своє залежно від аудиторії. Були в нього і власні думи-імпровізації, у яких його яскравий поетичний дар вливався до народної епічної традиції, – але ці речі, як і його поезія, заслуговують окремої книги.
– – – – – – – – – –
Творчістю для нього було все, а майстрування – чи не найбільше. Від самого початку інструмента.
Заготовки – особливий день і особливий настрій. Одразу пригадується поставлена сторч колода з рядком залізних і дерев’яних клинців у ній. «Стукаємо легенько – бавимося собі… А верба вже звучить – чуєш? – як ксилофон! Тепер облишмо, нехай вона сама подумає…» – і за хвилину верба, щось прошепотівши, розколюється майже навпіл.
Пан Микола вмів бачити інструменти ще під корою деревини, потім «дістаючи» їх звідти з дивовижною точністю. Пригадую, як легко без жодних попередніх розрахунків він узяв з червоної верби торбан, розмістивши його таким чином, що вигин контр-басової голівки грифа вималювався довкола великого сучка – і найвразливіше місце торбана було зміцнене природним ходом вербових волокон. «Питаєш, що з цієї колоди буде? А що ж із неї буде? Вербо яра, розчинися! Отут буде торбанчик – такий маленький дівочий торбанчик – для Сокальських, може. А тут буде скрипочка, а з цього боку – друга скрипочка; а з решти, може, ліру вимудруємо, якщо хто з хлопців візьметься – як ви думаєте, Павле?..»
«…Оце найцікавіше – побачити, яка вона буде, твоя скрипка. А тоді вже тільки прибираєш з неї зайві стружки!»
Тихе багаття з червоних вербових трісок, казанок чаю, кілька сухарів. «Підкріпимося та й підемо на Сєдовців. Занесемо, що взяли; Юрковичу розкажемо…»
Потім, вже в Ірпіні, пан Микола уважно роздивиться грубі заготовки, над кожною подумає, постукає, простежить волокна. Щось дасть учням, щось залишить собі для подальших роздумів і пошуків. Але це буде потім.
– – – – – – – – – –
Для пана Миколи кожен музичний інструмент мав живу душу, був особистістю. Немов би відгукуючись на таку довіру, навіть розстроєна бандура у його руках ставала ідеальним засобом для передавання настроїв.
Новий 1998 рік цехове товариство зустрічало разом – на Печерську. Під вечір зійшлося з півтора десятка дівчат і хлопців; у кутку біля пана Миколи вже сиділо душ п’ять.
Узявши до рук принесену мною діатонічну бандуру, що належала художниці пані Лесі Івановій, пан Микола уважно оглянув її і сказав: «Сумно їй, вона розстроєна – але жива: на ній хтось грає. Хто, не знаєш?» «Та… – почала я колупати припічок, – я часом підстроюю трошки. Щоб дарма не лежала…»
Пан Микола посміхнувся і поклав бандуру собі на коліна, як шоломовидні гусла: «А я, коли свій перший інструмент зробив, – за зразком кобзи, що у Івана Гончара, – то десь із місяць навіть не настроював його, а самим тільки ритмом бавився по струнах. Ось так… І так мені було від того гарно!.. » – струни озвалися тихо, але ритмічно, і в тих дисонансах було щось від коляди про створення світу.
Хтось здогадався вимкнути електрику, на підлозі з’явилася свічка, і народ потихеньку потягнувся до кімнати. Повіяло зірчастим снігом, майбутньою колядницькою ніччю. Пан Микола продовжував перебирати струни, а поміж товариством, ніби сама собою, тихо зайнялася коляда:
В саду, садочку вишня стояла,
Рай, Рождество,
вишня стояла.
Вишня стояла, свічка палала…
Свічка палала, іскра упала…
Іскра упала – озерце стало…
А в тім озерці сам Бог купався…
Сам Бог купався, в ризи вбирався…
В ризи вбирався, вгору піднявся…
Вгору піднявся, Богу молився…
Богу молився, щоб світ творився!..
Під тихі згуки бандури, що задавали ритм, зі стін кімнати забуяв правічний сад. Простецька парафінова свічка була тією самою, що зронила іскру, і, дивлячись на її полум’я, ми всі разом із Богом-Сином молилися за творення Світу.
– – – – – – – – – –
Саме такі хвилини, здається мені, й досі тримають разом наше розрізнене й розхристане товариство. Минає час – хтось загруз на роботі, хтось одружився, хтось лишився таким, як був, – але всі ми належимо до незаписаного цехового братства, об’єднаного тільки якимось невловимим усвідомленням власної причетності до Світотворення.
Бо дивний світ, творений традиційним обрядовим колом, наукою Георгія Кириловича і творчістю пана Миколи, дуже легко стає реальністю.
– – – – – – – – – –
Котилися роки: від Коляди до Благовіщення, далі – до Великодня, від Великодня до Трійці, далі – до Купала, тоді до Покрови, і знову – через Калиту – до Коляди… Поміж святами наставали будні, і життя ірпінської майстерні, хоч і тісно пов’язане з Києвом, але все ж таки окреме, котилося своєю стежкою.
Щодо ірпінського господарювання цікавим видався Великдень того ж 1996 року. На страсному тижні ми чималим гуртом писали писанки в Ірпіні – коли увечері, а коли й цілу ніч. А у великодню суботу ми з Лю приїхали до пана Миколи в гості, уповноважені товариством запросити його на всенічну до Покровської церкви на Подолі, куди щороку сходиться увесь Кобзарський Цех.
Пан Микола не зовсім добре почувався і до Києва їхати не схотів. Сіли за традиційний чай, розмовляли, аж доки стемніло. І ми з Лю натхненно розповідали про те, як підемо на всенічну спершу до пирогівської церкви, а звідти – вже під ранок – до Покровської… Зрештою пан Микола, сумовито зітхнувши, сказав: «Дівчата, ви вже нікуди не поїдете. Електричка ваша пішла…»
Ми прожогом вилетіли з хати і через вісім хвилин були вже на пероні. Надто пізно!.. Довелося повернутись, і пан Микола сміявся: «Бачте, як добре – якраз чайник закипів! Сідайте, зробимо собі всенічну…»
І тут нам раптом спало на думку: «Пане Миколо, а давайте вимастимо кухню!» «Так свято ж!..» «Так треба ж, щоб і хаті було свято!..» «Е-ех, грішити – так грішити!» – несподівано згодився пан Микола і пішов надвір по глину й кізяки…
Великодня ніч була глиняна і світла. І – хай Бог простить – це справді було свято. Ми гуртом мастили стіни, стелю і співали веснянок – хто в ліс, хто по дрова, але від простого натурального двоголосся просто мороз ішов поза шкірою. Під ранок закінчили роботу і першою електричкою втрьох рушили до Києва – на Поділ…
– – – – – – – – – –
На той час у цеховій майстерні на Печерську постійно відбувалися так звані «вівторки» – товариство збиралося поспілкуватися, пограти в шахи, поспівати чи потанцювати. Пан Микола теж часом приїздив туди.
Виразно пам’ятаю один такий вівторок. Був тихий зимовий вечір. Я прийшла на Сєдовців просто від стоматолога, позбувшись «зуба мудрості». Голова розвалювалася, все довкола плавало й мінилося перед очима, але на душі було тихо і спокійно. За вікном сіявся срібний сніг, а в хаті на столі горіла свічка. Нас чоловік п’ятнадцять сиділо в тісній кімнатці – довкола столу, на припічку, на шафі, на піаніно – і пан Микола, дивлячись у полум’я, тихо мріяв уголос.
«Ось буде літо – а таки ж буде літо! – і позичимо коня у Сергія Стоянського, а воза… а воза у його сусіда. І велосипедів пару позичимо. Та й поїдемо усі разом десь на південь – от хоч би й на Кіровоградщину. Покобзарювать, помалювати… Пісень позаписувать…»
«І будемо зупинятися по селах – а там такі цікаві краї!.. Я трохи бував, коли їздив у археологічні експедиції. І будемо грати-співати, збирати людей, а тоді записувати їхнє…»
«Бо в тих краях досі можна почуть дуже цікаві варіанти історичних і козацьких пісень. Одного разу мені як заспівали дядьки про Морозенка, – а це було коло самої Савур-могили, а в пісні вона ж і згадується – то я зроду не чув тієї мелодії, і перейняти не встиг…»
«Або пройдемо чумацькими дорогами – котроюсь із доріг. Чумацьким Шляхом…»
По свічці стікали важкі краплі, полум’я хитало тіні довкола нас, і стіни розступалися…
– – – – – – – – – –
Добре пам’ятаю й інакший «вівторок» за участю пана Миколи – гулянку з нагоди приїзду до Києва Костя Черемського. Пізно увечері все товариство зійшлося до майстерні на Печерську. Було гамірно і весело, танцювали під скрипки й бубон, скрипки й дворучну пилку, по якій пан Корній цокав виделкою, під бандуру й під кобзу… А потім, діставши з «юшок» під стелею сажі, всі розмалювалися і грали в баби-куці. Дивно й смішно було нам усім дивиться одне на одного: Слава підмалювала брови, Люда провела на носі довгу смугу, я наставила собі під очима синців… А пан Микола провів собі пальцем дві дуги над бровами, під тими дугами поставив по крапці і зрадів: «О! Тепер і в мене «карі очі, чорні брови»!..»
– – – – – – – – – –
Він умів так легко сміятися, наш химерний вчитель, що часом ніяк не вірилося в Костеві слова: «Народ, знайте – Будникове серце може зупинитися у будь-яку хвилину! Може сьогодні. Може завтра…»
Сам Будник знав про це – і не вживав жодних заходів. Чинив пасивний опір будь-якому втручанню в своє життя – воно було для нього Грою, і правила він обирав собі сам.
Це багатьох збивало з пантелику. Хтось намагався щось змінити силоміць – та даремно.
Останні кілька років пан Микола вів складну гру зі смертю, добре знаючи, чого шукає. А нам, як завжди, не вірилося, що оте «завтра» колись-таки може прийти…
– – – – – – – – – –
Не можу обминути ще однієї дуже важливої для мене сторінки ірпінського життя: як пан Микола вчив мене дивитися.
Окрім усього іншого, майстер Будник ще й малював. За його словами, йому доводилося вчитись і приглядатися до багатьох людей; у цьому контексті, зокрема, він згадував того ж таки Георгія Кириловича, Миколу Трегуба, з яким він свого часу доволі тісно спілкувався… Та про це я довідалася згодом. А від початку тільки бачила в кімнаті етюдник, що поволі припадав пилом, і стоси паспарту за ліжком. Більше ніщо не вказувало на те, що тут живе художник: Будник-майстер немовби витіснив його.
Але так лише здавалося.
Одного разу робота не велася – надворі йшов холодний сірий дощ, у пана Миколи не було настрою працювати, у Люди був настрій щось зварити, а я встигла порізатися стамескою. Ми разом зготували сякий-такий підвечірок, почаювали, а тоді взялися прибирати в кімнаті пана Миколи. І я, як завжди, щось на своєму шляху перекинула. Це «щось» виявилося стосом акварелей, які пан Микола повитягав з-під ліжка. Довелося чхнути – стільки там було пилюки.
«Пане Миколо, а можна нам подивитися?» «О! Дивіться, звичайно!.. І я з вами подивлюся, бо вже ніби скучив трохи…» – і почав розставляти роботи попід стінами. Спершу вони наповнили кімнату, тоді вийшли у коридор – і аж до кухні. Ми з Лю розбрелися по цій дивній експозиції.
Треба сказати, що я виросла в середовищі, дуже далекому від мистецького, і на кожну картину дивилася так само, як на схему чи графік функції, – в будь-якому зображенні шукала інформацію для раціональної свідомості. Мій досвід споглядання художніх робіт обмежувався випадковими враженнями й візуальними стресами, значення яких пояснити було важко.
Я пішла уздовж стін, роздивляючись малюнки. Пейзажі – один, другий, третій – напівфантастичні, як зі сну; химерний орнамент-«дерево», по якому переливаються різні кольори; а ось розмашисте полум’я – тільки то ніби й не вогонь, а червоний півень… Хм.
…А це що таке?
В коридорі на підлозі стояла велика акварель: по всій площині клубочився фіолетово-сивий дим, на тлі якого були написані різкими незрозумілими літерами віршовані рядки. І десь згори до низу падала легка біла пір’їна.
Я сіла навпочіпки, щоб прочитати ті написи. Простий олівець, яким вони були зроблені, подекуди вже осипався й розтерся. І доки я намагалася розібрати літери, з’явилося якесь незрозуміле відчуття. Озирнулася довкола – воно щезло. Знову перевела погляд на картину – і за кілька секунд воно повернулося. Дочитала рядок оригінальної поезії у нижньому кутку… Ні, це просто нестерпно! Стоп!
Я нарешті зрозуміла, в чому річ: за «поверхнею», на якій я уважно дочитувалася слів, мені виринув об’ємний простір картини. Тут не було площини – тільки живий пульсуючий простір, в якому падала й падала легка біла пір’їна…
«І коли вона впаде, світ зміниться невідворотно!.. – почула я за спиною тихий голос пана Миколи. – Бачиш?..»
Бачу!
Так, світ невідворотно змінюється щомиті. Впала пір’їна, вихопилося слово, вдарив грім – усе це однаково важливі моменти творення Божого світу, незалежного від людських суб’єктивних реалій. Пан Микола під настрій переживав це дуже гостро – і давав змогу пережити нам.
Чи не звідси його багаторічне прагнення свободи на повсякденному рівні, невтомне «бомжування», невлаштований побут? Він стомлювався від такого перелітного життя, але вибирав його для себе знову й знову, бо йому дано було відчувати вагу польоту пір’їни – і минущість побутових справ…
На згадку з того вечора мені залишилася одна робота пана Миколи – пейзаж, написаний у трохи нехарактерній для нього гамі. Я зреагувала на нього як на несподіванку серед інших, і пан Микола раптом сказав: «Візьми собі, мені це буде приємно». І розповів, що це робота початку 1980-х років, коли він, уникаючи радянських переслідувань за «тунеядство» – себто, за відсутність офіційної роботи – півроку прожив у наметі десь біля села, назва якого вже забулася.
Тепер над моїм комп’ютерним столом напівреальні пагорби й дерева затягують погляд у химерну фіолетову далечінь – десь туди…
– – – – – – – – – –
Пригадується й іще одна, вже значно пізніша ситуація. Чергової «п’ятниці» (а «п’ятницями» зрештою стали називатися будь-які дні, коли нам випадало приїхати до Ірпіня) ми з Людою зайшли до хати. Пан Микола ступив назустріч із своєї кімнати і загадково примружився: «Здрастуйте, дівчата! А зайдіть-но сюди!..»
Я переступила поріг перша і одразу побачила на стіні праворуч, просто над піаніно, чиюсь до краю агресивну художню роботу. З чорного тла виривалися яскраві олійні фарби – червоним, оранжевим, жовтим; там розтікалися вогненними плямами якісь хижі велетенські амеби… І одразу ж почула свій власний голос: «Що це? Заберіть її звідси!»
«Та-ак!» – задоволено протяг пан Микола. Я схаменулася: «Пробачте!.. А чия це робота?» «Миколи Трегуба – я вам колись казав. У мене кілька його робіт лежить, це одна з них… Ну, гаразд. Ходімо до гаража, там уже клен чекає…»
Наступного разу пан Микола знову покликав нас до кімнати. На тому ж місці висіла та сама робота, тільки чомусь такого дикого враження вона вже не справляла. «Мабуть, від того тижня я вже до неї звикла, – подумала я. – Але ні… Щось змінилося. Тільки що?»
«Рама! – підказав пан Микола, з цікавістю спостерігаючи за мною. – Відчуваєш? Я зробив їй рамочку – і вона вже не б’ється, а тільки погрожує…»
«Це ми тут ось днями говорили про те, що обрамлення роботи проводить таку ніби межу між нею і світом. А коли рамки немає – вона діє відкрито і впливає по-різному, бо ж різні люди у різному стані малюють… Тому краще, мабуть, таки робити рамочку – хай і зовсім легеньку…»
«Це я вже спостерігав не раз. А тепер і на вас перевірив!»
Подібних мистецьких екскурсів було кілька. Пан Микола часом розповідав історії, пов’язані з конкретними роботами; любив запитувати: «Що ви тут бачите?» – а тоді слухав, посміхаючись сам до себе. З чимось сперечався, з чимось погоджувався, і так – непомітно й ніби ненароком – вчив нас дивитися й бачити; дивитися на картину – і бачити те, що відбувається в нас самих у її присутності. Але усвідомлення цього прийшло набагато пізніше.
Так само тільки згодом я змогла оцінити великий досвід спілкування з людьми, які складали оточення нашого вчителя. Це бували дуже різні люди, їх приводили до Будникової хати різні причини й обставини, але всі вони знаходили тут для себе мир і спокій. Для нас це була насамперед велика школа людинознавства, яка стерла юнацькі чорно-білі уявлення про людей, посіявши натомість спектри барв і відтінків.
Наше спілкування з паном Миколою проходило по тонкій межі між людським і особистим – і все ж воно ніколи не переходило цю межу. Як справжній Гравець, він добре знав ціну людським взаєминам, відчуваючи й програмуючи наперед найтонші їх нюанси – і це теж було Мистецтво.
– – – – – – – – – –
Усе в світі колись починається, і майже все – колись закінчується. Закінчилося й моє навчання у Будниковій майстерні. І хоч було воно недовге й уривчасте – без двох місяців два роки ми вчилися у пана Миколи – пішовши з Ірпіня, я відчула, що стала іншою. Мій світ змінився невідворотно – десь впала біла пір’їна…
Катерина МІЩЕНКО
2001–2012,
м.Київ
Легендарний панотець Київського кобзарського цеху Микола Будник увійшов в історію української культури як носій глибинного розуміння автентичності кобзарства. Перейнявши традицію з рук зачинателя сучасного реконструктивного кобзарського руху Г.К.Ткаченка, він власним прикладом, силою свого невичерпного таланту вивів цей рух із андеграунду й підпілля на обшири всенародного визнання. Він сам вважав себе продовжувачем вікової усної кобзарської традиції, а тому не міг змиритися з тим, що автентична традиція була жорстоко винищена у Харкові наприкінці горезвісних тридцятих. Але попри «канонічний», за його ж висловом, репертуар, Будник безперервно творив зовсім «неканонічні» речі, як на традиційній, так і на імпровізаційній інтонаційній основі. Органічна здатність М.Будника зімпровізувати думу, так би мовити, виходячи з ситуації − це не просто непересічний талант бандуриста, а й фольклорна риса кобзаря-автентика, якій, однак, завжди передувала копітка праця народного філософа, дослідника-реконструктора.
Психологізм і семантична конкретика Будникових образів майже завжди настільки зримі і вражаючі, що за їх художньою філософічністю, рельєфністю неодмінно розумієш живу сутність. її бачиш, чуєш і відчуваєш так безпосередньо, ніби живеш і переживаєш разом з ним усі колізії оповідуваного і сповідуваного. Його виконання − то не музичний образ, одягнутий в прокрустове ложе музично-ритмічної форми, а радше спосіб розмови з слухачем, суцільний і органічний речитатив-сповідь, який триває доти, аж поки з обох боків не виникає відчуття цілковитого порозуміння та вдоволеності від мовленого і оспівуваного.
Інструментальні перегри і «мережанки» М.Будника − це своєрідні філософські «післясловія», які ніби довершують недомовлене словом. То з неперевершеною віртуозністю, то з виваженою лапідарно-економною точністю вони наголошують кожен мотив, кожен звук.
Микола Будник Окремо треба було б говорити про характер і тембр Будникової мелорецитації й про щирість тихого, немовби «не від світу цього» його голосу. А візуальний образ Будника, за влучним спостереженням учня і побратима Олеся Смика (в миру − Олеся Саніна), фіксувався нечітко й не експонувався фото- та відеотехнікою, як і жоден найдосконаліший аудіозапис не спроможний зафіксувати й передати усієї магії й характерності мовленого Будинкового мистецького слова. Його зримий образ, м’яка й невимушена манера руху і поведінки − це образ людини-Характерника, від якої повсякчас віяло непереборним прагненням дії, світлою енергетикою Добра. А зроблені його невтомними руками гуслі, бандури, кобзи і ліри несуть й нестимуть далі цей дух нащадкам.
Кожен із згаданих стильових пластів Будникового репертуару заслуговує окремого детального розгляду. Наша ж мета − допомогти слухачеві почути Будника як цілісне і непересічне явище нашої традиційної культури, як феномен, що навіть в годину трагічного герцю із силами зла, випромінює тепло і світло воістину християнських чеснот, м’якість і щиру безпосередність його серця.
Михайло ХАЙ,
доктор мистецтвознавства
За виданням: Ренат Польовий. Кобзарі в моєму житті. – Київ: Діокор, 2003. – 109 с.
З Миколою Будником я познайомився в домівці бандуриста Георгія Ткаченка – останнього представника традиційного народного кобзарства, який доніс до наших днів старосвітську бандуру і зіньківський (тепер кажуть, харківський) спосіб гри на ній. Микола був його учнем.
Народився він 3 грудня 1953 р. у с.Сколобів Володарськ-Волинського району на Житомирщині. Чотирнадцятирічним хлопцем пішов із села в широкий світ у пошуках свого місця в ньому. Міняв професії, місця роботи й перебування. Довший час працював фрезерувальником на київському заводі «Арсенал». Захоплювався малюванням.
Разом із Будником у Ткаченка навчались археолог Микола Товкайло, пожежник Сергій Радько, мистецтвознавці Михайло Селівачов і Ростислав Забашта. Не знаю щодо інших, а Радько й Будник свої бандури зробили власноруч. Мушу зазначити, що, характеризуючи своїх учнів, Георгій Кирилович не покладав великих сподівань на здібності Миколи Будника і вважав його занадто самовпевненим. Мені Будник здавався неговірким. Більше слухав, ніж говорив.
Відтоді я з ним не зустрічався до початку 1990-х років, коли він замешкав в Ірпені на вулиці Українській у власній оселі. За той час він став визначним майстром із виготовлення бандур, кобз, лір та інших народних інструментів.
По телевізору довелося побачити чудовий телефільм про нього як музичного майстра, а на концерті в актовому залі ірпінського міськвиконкому послухати його гру і спів. Я зробив висновок, що вчитель Ткаченко дуже помилився в оцінці перспектив свого учня Будника. Завдяки одержимості кобзарською ідеєю Микола досягнув досконалості як музичний майстер і як музика. Він єдиний з учнів опанував весь репертуар Вчителя, в якому переважали думи, історичні й духовні пісні. Натхненно пропагував серед молоді кобзарську справу.
Живучи неподалік, я іноді відвідував його оселю. В ній він заснував школу народних музичних інструментів, в якій налагодив виготовлення бандур, кобз, лір, реконструював інструменти, що давно вийшли з ужитку: давньоруські й половецькі гудки, шоломовидні та криловидні гусла тощо (тепер вони знову звучать). Ця майстерня стала одночасно й музичною школою, де молоді ентузіасти (а йшли до неї лише за покликанням серця) опановують майстерність виготовлення інструментів і гри на них. До нього в науку їхали з усіх кутків України. Зростала чисельність музик. Виникали і нові майстерні: в Києві, Переяславі, Харкові, Львові, Корсуні. Отже, зусиллями вірного продовжувача мрія Георгія Ткаченка здійснилася.
На зразок давніх кобзарських об’єднань-цехів виникло Всеукраїнське братство традиційного кобзарства, Панотцем якого одностайно визнано Миколу Петровича Будника.
Його спокійна мова, тиха гра і тихий спів глибоко западає в душу чулого слухача, його вид випромінює святість. За типом мислення він – народний філософ, а за вдачею – співець, що імпровізує на основі українського думного мелосу, наприклад, про Петра Сагайдачного, Симона Петлюру, Володимира Івасюка, замучених кобзарів, Голодомор. Приносячи на його прохання для прослуховування свої магнітофонні записи покійних бандуристів, я завжди заставав у його хаті кобзарських братчиків, учнів.
Микола був схильним до мандрівного кобзарського способу життя. Вражала його мобільність, готовність із бандурою вирушати будь-коли і в будь-якому напрямку по Україні. Якось у розмові з ним про Георгія Ткаченка, я згадав турботи того про місце свого поховання. Микола сидів, мовчки схиливши голову, і тільки сумно промовив: «А його ж спалили!»…
На початку вересня 2000 р. я випадково зустрів Миколу в Ірпені. Він […] дав мені програму концертів народних музик «Обрядове коло», що повинні були відбуватися протягом кількох днів. Саме тоді він сказав, що мріє купити коня з возом і разом із братчиками кобзарювати, мандруючи селами України. І вже вкотре пообіцяв зайти до моєї оселі, в якій так ніколи й не побував.
Сподіваючись послухати виступ Миколи, я тоді відвідав усі концерти «Обрядового кола», але чомусь він у них участі не брав.
Через чотири місяці, а саме 16 січня 2001 р. він помер – на 48-му році свого життя. Не збулася його мрія кобзарювати, мандруючи з братчиками Україною.
Поховали Панотця врочисто на ірпінському кладовищі. Під спів Шевченкових «Думи мої» й «Заповіту», під спів псалмів і звуки-плачі бандур та ліри. Заупокійну службу правили священики Української автокефальної православної церкви, одним із фундаторів якої він був. На могилі братчики поклялися продовжити справу життя Панотця.
В особі Миколи Будника Україна втратила винятково обдаровану і діяльну особистість, яка здійснила величезний внесок у справу відродження української народної музичної культури – кобзарства. Хай нащадки збережуть вдячну пам’ять про будителя вільної, святої і незнищенної думи України!
Текст – Україна Споконвічна
Джерело: Студія «Ми» (my.etnoua.info)