Валентина Купріна – співачка, контральто. Одна із найвідоміших українських співачок 1960-их років.
Валентина Іванівна Купріна народилася 1 жовтня 1934 року в с. Кочеток Чугуївського району Харківської області.
Батьки Валентини гарно співали, співав також і брат Петро, але голос дівчини був особливо гарним. Вона співала у шкільному хорі, її навіть запросили до Харківської консерваторії без іспитів, та батько наполіг, щоб донька здобула освіту, і Валентина послухалась – стала студенткою лісного технікуму.
У 1953 році Валентина Купріна закінчила Чугуїво – Бабчанський технікум лісового господарства, працювала помічником лісника у м. Гола Пристань на Херсонщині, де і почалась її музична кар’єра. Валентину запросили в Ансамбль пісні і танцю в Херсоні, де вона працювала майже рік.
З 1954 по 1955 рік Валентина Купріна була солісткою обласного ансамблю пісні і танцю Херсонської філармонії. У 1955 році, після прослуховування до Державного українського народного хору її запросили до цього колективу. Працюючи в хорі Валентина Купріна опанувала елементарну теорію музики, сольфеджіо. Згодом довгі роки брала уроки вокалу в Алли Феодосіївни Дзюблик, учениці знаменитої Олени Олександрівни Муравйової, у якої, своєю чергою, навчалися, приміром, Іван Козловський, Зоя Гайдай, Лариса Руденко.
Пропрацювавши п’ять років в Державному українському народному хорі Валентина Купріна за порадою київського естрадного музиканта Юрія Братолюбова, після прослуховування стала солісткою московського естрадного оркестру під керуванням Олега Лундстрема. Працювала в оркестрі майже пів року.
Повернувшись до Києва, з 1962 року Валентина Купріна працювала солісткою в джазовому оркестрі «Дніпро» на чолі з Миколою Гриньком та не менш талановитим Ігорем Петренком. Вона проспівала не один сольний концерт в парі з відомими оперними виконавцями, в тому числі з Костянтином Огнєвим.
З 1963 до 1964 року Валентина Купріна працювала солісткою Целінконцерту (Казахстан), з 1964 до 1970 року – Укрконцерту, а з 1970 до 1979 року Музично-хорового товариства України.
В.Купріна виступала з сольними концертами, з ВІА «Кобза», вокальним тріо «Либідь» (записи 2003 року), джазовим ансамблем «Beauty Band» (записи 2003 – 2004 років) та іншими ансамблями.
Валентина Купріна провела багато записів для Українського радіо, Фірми «Мелодія», брала участь у записі музичних відеофільмів. За час своєї музичної кар’єри Валентина Купріна успішно виконувала твори багатьох жанрів і працювала більше ніж одним десятком музичних колективів. Про творчість співачки знято два відеофільми «Монолог щасливої людини» (2010, режисер: Жанна Бебешко, ДТРК «Культура») та «Соло для «невідомої» співачки» (2006, режисер А. Соколовський, Українська студія хронікально-документальних фільмів).
Література:
1. Кушнірук О. «Купріна Валентина Іванівна» // Українська музична енциклопедія, Т.2 – Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. 2008, стор.: 647 – 648.
2. Естрадна «мати» «Червоної троянди». Яна Іваницька. 29.10.2009 р. (day.kiev.ua).
3. Людину забули… Юрій Токарєв. 18.11.2005 р. «Дзеркало тижня. Україна» (gazeta.dt.ua).
4. Валентина Куприна, народная любимица. Пекл Адюк. Проза.ру (proza.ru).
5. Відеофільми «Монолог щасливої людини» та «Соло для «невідомої» співачки».
_____
Валентина Купріна | Купріна Валентина Іванівна | В. Купріна | В. Куприна | V. Kuprina | Valentyna Kupreena | Valentyna Kuprina
Режисери Ілона й Андрій Соколовські зняли хронікально-документальний кінонарис «Соло для «невідомої» співачки». Цю присвяту легенді вітчизняної естради Валентині Купріній показано на VIII міжнародному телефорумі, який проходить у Москві. А в Києві, мабуть, так і не зрушиться з мертвої точки одіозна історія, пов’язана з присудженням-неприсудженням звання цій відомій співачці….
Проблема звань неодноразово порушувалася в дискусійних матеріалах на сторінках «ДТ». І цей випадок — ще один привід для полеміки, а може, і обурення… Якщо з десяток тутешніх так званих «зірочок», котрі своєчасно відзначилися на виборах, відразу стали «народними», то співачка, яка роки віддала сцені, досі в тіні, і її «звання» — лише пам’ять про колись гучну славу. Та ще репертуар, який у 60—70-х знали всі.
Спробуйте виловити зі своєї пам’яті бодай одне відоме ім’я з когорти естрадних зірок, які колись були дуже популярними у сфері, як казали тоді, «легкої» музики на нашій сцені. Ця мнемонічна маніпуляція, гарантую, вийде хіба що в представників середнього та старшого покоління й охопить лише 60—80 роки, коли радянську естраду прикрашали Ізабелла Юр’єва, Капітоліна Лазаренко, Гелена Великанова, Майя Кристалінська, Лідія Клемент, Лариса Мондрус. А українську естраду, з виходом на всесоюзний рівень, яскраво представляла Валентина Купріна.
Серед її хітів — «Червона троянда», «Квіти ромена», «Троянди на пероні», «Поїзд із Варшави». Та ще близько двохсот пісень, більшість яких збереглися в «золотому фонді» фонотеки Укртелерадіо. Навіть тепер фонд поповнився вісьмома новими творами у виконанні Валентини Купріної з участю вокального тріо «Либідь» і джазового ансамблю Beauty Band.
Нещодавно Валентина Купріна написала пісні на вірші Ліни Костенко «Чоловіче мій, запрягай коня» і «Пісня про Байду». Та ось лихо: немає грошей на оплату аранжувальника і невеличкого оркестру народних інструментів для супроводу (не кажучи вже про оренду студії звукозапису).
А за радянської влади фонограми пісень на вірші Ліни Костенко нещадно розмагнічувалися. Як і твори, у створенні яких брали участь Леонід Вербицький, Юрій Братолюбов, Володимир Хорунжий, Леонід Зайльдерман та інші музиканти, котрі виїхали на ПМП до США, де тепер процвітають. Скажімо, ім’я того ж таки Володимира Хорунжого — композитора й аранжувальника — нерідко можна бачити в титрах голлівудських картин. Ім’я ж Валентини Купріної — в «Українській Радянській Енциклопедії», довідниках типу Who is who?. Віднедавна про неї знову почали згадувати наші та закордонні ЗМІ. На жаль, із дуже прикрого приводу…
Річ у тому, що Купріна — навіть не заслужена артистка України… Свого часу цю ситуацію намагалися виправити Борис Олійник, Дмитро Гнатюк, Валерія Заклунна, Діана Петриненко, Микола Рушковський… Рік тому вони звернулися з листом у тодішню адміністрацію президента України з вимогою «за особливі заслуги і вагомий внесок» Валентини Іванівни надати їй відразу звання «народної». (До речі, з Ізабеллою Юр’євою саме так вчинив Володимир Путін, удостоївши її звання «Народної артистки Росії», хоча співачка не була «заслуженою».) Прецеденти траплялися і в нас: «народною», не маючи звання «заслуженої», за роль Проні Прокопівни у виставі «За двома зайцями» стала Тамара Яценко, хоча, до речі, надзвичайно талановитий режисер цього хіта, автор сотні успішних постановок Віктор Шулаков досі лише «заслужений».
…Із клопотанням про присвоєння почесного звання Валентині Купріній від імені Національної спілки композиторів України до президента звертався і її голова, народний артист України Михайло Степаненко. І що? Документи співачки досі «висять» у комп’ютерній базі даних відділу нагород і геральдики вже нинішньої комісії, з тією ж назвою, що й вищезгаданий відділ. Мабуть, ні президент, ні голова комісії В’ячеслав Брюховецький про кричущу ситуацію нічого не знають…
Знаменно, що з Віктором Ющенком Валентина Купріна неодноразово спілкувалася особисто. Вперше — коли з її участю редактор радіо «Промінь» Галина Бабій вела прямий ефір, і Вікторові Андрійовичу, тоді ще «опозиціонеру», з причини його опальності ледве вдалося прорватися в цей-таки ефір серед численних радіослухачів, він висловив співачці слова замилування. Вже через два дні вони зустрілися в Михайлівському Золотоверхому соборі, і Ющенко знову повторив, що виріс на піснях у виконанні Валентини Іванівни, й залишив їй контактний телефон. Але Купріна так і не потурбувала Віктора Андрійовича…
Хоча справи її на той час були кепські. За рік до цього в столичному Будинку актора відбувся концерт Купріної. Вона співала у фортепіанному супроводі Альфреда Кухарьова, колишнього акомпаніатора Клавдії Шульженко. Тоді Купріна уперше виконала спеціально передану їй зі США пісню Леоніда Вербицького, присвячену пам’яті Клавдії Іванівни.
Уже вдома Валентина Іванівна того ж вечора впала і зламала шийку стегна. Хірург міської лікарні швидкої допомоги, куди її допровадили, «запевнив» постраждалу, що вона вже ніколи не підведеться з ліжка… Привід для розпачу, погодьтеся, більш ніж достатній. Але не для Купріної з її оптимізмом та життєлюбністю, якими вона упродовж 50 років концертної діяльності заряджала і публіку. З чоловіком Володимиром вони, пенсіонери (між іншим, пенсія «гордості української естради» становить аж 354 грн.!), влізли в борги й організували операцію із вживлення штучного суглоба.
Напевно, це вже затерта риторика, але все ж таки…
Хіба не прикро і співачці, і шанувальникам її таланту, що найвищими почесними званнями України відзначено тих, хто не тільки не залишив сліду в національному мистецтві, а просто в ньому наслідив. Громадян інших країн, на відміну від Валентини Купріної, тут також не забули — Кіркорова, Баскова, Малініна… А внесок же української співачки в мистецтво сусідньої країни теж значний. Вона була штатною солісткою Державного естрадно-симфонічного оркестру РРФСР під керуванням Олега Лундстрема. «Зі мною тоді працювали квартет «Акорд», Валентина Дворянінова, а в складі оркестру були такі джазові авторитети, як Георгій Гаранян, Олексій Зубов, Костянтин Бахолдін, Володимир Чижик, — згадує Валентина Іванівна. — Програму ж ставив не хтось, а незрівнянний театральний режисер Микола Акімов. Він сам намалював ескізи мого сценічного вбрання. Дебютувала я у складі оркестру Лундстрема на сцені московського театру «Эрмитаж». Відтоді й стала рости моя популярність як естрадної і джазової співачки. Але, на жаль, хотілося на батьківщину, в Україну. Я ж усе-таки вихованка хору імені Верьовки, де як співачка «народного плану» пропрацювала п’ять років — ще тоді, коли колективом керував сам Григорій Гурійович. Тож коріння моєї творчості — глибоко національне. Коли ж жила у Москві, в Києві саме було організовано оркестр «Дніпро» під художнім керівництвом незабутнього Миколи Гринька, а музичним — не менш талановитого Ігоря Петренка. У цей колектив мене й запросили солісткою. Тож я з радістю повернулася до Києва, таким чином позбувшись ностальгії за Україною».
У рідному Кочетку поблизу Чугуєва Валентина Купріна закінчила технікум лісового господарства і за розподілом поїхала в Голу Пристань на Херсонщині. Там, працюючи помічником лісника, встигла посадити 180 гектарів лісу. Хоча, за відомою притчею, людині, щоб виправдати своє існування у світі, достатньо посадити одне дерево. У Державному українському хорі в Києві, куди Валентину Купріну привело покликання, почалася її музична освіта: у процесі студійної роботи вона опанувала елементарну теорію музики, сольфеджіо. Згодом довгі роки брала уроки вокалу в Алли Феодосіївни Дзюблик, учениці знаменитої Олени Олександрівни Муравйової, у якої, своєю чергою, навчалися, приміром, Іван Козловський, Зоя Гайдай, Лариса Руденко. Тож Купріна пройшла чудову співочу школу.
В естрадно-вокальному мистецтві, як відомо, особливо цінується впізнаваний неповторний тембр голосу. Про вокал Валентини Купріної добре відгукнувся в «Літературній Україні» композитор Борис Буєвський, який нині живе в Бельгії. Його пісні «Зоряні лілеї», «Подаруй мені весну», «Стало тихо», «Все при мені», «Два потоки з Чорногори» співачка успішно інтерпретувала. «Купріна має унікальні дані. У неї — контральто, тобто низький, надзвичайної краси голос, тембр якого, яскраво індивідуальний, властивий тільки їй, а пластичність і виразність сягають завершеності, набувають легкості, чарівності, могутності…». Очевидно, саме на цю властивість голосу Валентини Купріної звернули увагу режисер Леонід Осика і композитор Володимир Губа, запросивши співати у супроводі хору, органу, симфонічного оркестру при озвучуванні фільму «Захар Беркут», який став класикою українського кінематографу. «У її голосі чується щось містичне», — казали творці картини. Очевидно, «містичне» — не тільки в її голосі, а й у долі, якщо маршрут такої яскравої комети вітчизняної естради багатьом, на жаль, невідомий.
Юрій Токарєв. 18.11.2005 р.
«Дзеркало тижня. Україна» (gazeta.dt.ua)
Відома співачка Валентина Купріна відсвяткувала своє 75-річчя
Критики назвали її «царицею квітів», а почалося все з троянди. Вона заспівала «Червону троянду» Анатолія Горчинського і вже далі в репертуарі співачки з’явився цілий пісенний «букет». А композитори все несли і дарували їй свої квітучі композиції. Верменич приніс Купріній «Ромашку» і навіть дістав «Квіт папороті». Буєвський зірвав для співачки «Зоряні лілеї», Леонід Вербицький подарував пісню «Жоржини», Жербін — «Конвалії», а Ткаченко «Севастопольские розы». Певно, композиторів приваблював не лише унікальний голос, з якого, власне, і починалася українська естрада, а й любов співачки до природи, квітів і до життя…
Дорога ж до сольної естрадної пісні почалася у Купріної з любові. В Києві мешкав естрадний музикант Юрій Братолюбов, який сьогодні працює в Голівуді. Він був одружений, тому про романтичні стосунки мови не було. Однак, коли саме він промовив: «Валю, тобі б не в хорі співати, а на естраді», ці слова підштовхнули її до дій. «А який кращий в Союзі оркестр» — запитала вона? «Олега Лундстрема» — почула у відповідь, і одразу відбила телеграму до Москви: «Чи потрібна вам співачка? Голос — контральто». Відповідь була однослівною: «Приїжджайте». Після прослуховування Валентина Купріна стала солісткою естрадного оркестру під керуванням Олега Лундстрема.
Московський період життя був бурхливим. Гастролі, численні концерти, зустрічі з цікавими, талановитими людьми. І кожна, бодай миттєва, залишала слід на все життя. Концертні бригади формувалися тоді з артистів різних жанрів. Так, наприклад, Анатолій Папанов у період спільної праці, не пропускав жодного номера Валентини Купріної — завжди стояв за лаштунками, слухав. А потім говорив щось дуже приємне.
І все ж таки Валентина Купріна повернулася до Києва. Стала працювати в джазовому колективі «Дніпро» на чолі з незабутнім Миколою Гриньком та не менш талановитим Ігорем Петренком. Це були справжні тріумфальні виступи. Тоді, в різножанрових концертах більша частина належала мистецтву класичному, академічному, народному. А поруч із оперними виконавцями нерідко Валентина Купріна була єдиною естрадною співачкою. Відомо, що оперні артисти до естрадників ставляться завжди зверхньо. Але Валентина Купріна є винятком. Вона проспівала не один сольний концерт в парі з відомими оперними виконавцями, в тому числі з Костянтином Огнєвим.
Валентина Купріна багато концертувала, робила багато записів до фонду Українського радіо, випускала платівки. У 1972 році співачка підтримала щойно організований Олександром Зуєвим вокально-інструментальний ансамбль «Кобза», випустивши з ним диск-гігант. Працювала і над озвучуванням фільмів. Автор музики до «Захара Беркута» Володимир Губа охрестив контральто Валентини Купріної «містичним». Багато критиків і самих композиторів називали її голос саме так. Окрему статтю присвятив її тембру Борис Буєвський, який неодноразово доручав Валентині першопрочитання своїх творів. Він писав, що «мало яка країна може представити шансоньє з таким небувалим голосовим матеріалом».
Коли аналізуєш репертуар Валентини Купріної — він вражає. Співачка поєднала всі можливі на естраді жанри: народні пісні та романсову лірику, джаз та академічне мистецтво. Одних тільки українських композиторів та поетів, чиї твори виконувала Валентина Купріна — понад сорок. А за час роботи над записами у фірмі «Мелодія» — співпрацювала з дванадцятьма оркестрами і ансамблями.
Звичайно ж, окреме місце в репертуарі посідає романс. Співачка дуже любить цей жанр. Можливо тому, що майже всі романси — про любов. А Валентина Купріна упевнена, що все в цьому світі минуще, і тільки любов, яка сотворила цей світ в усій розмаїтості, і вічна, і нескінченна. Саме тому понад усе вона боїться розучитися любити.
Композиторів та поетів, які писали пісні спеціально для Валентини Іванівни сьогодні важко навіть перелічити. Адже, як правильно зазначається в музичній енциклопедії, саме Валентина Купріна стояла у витоків української естради. В її репертуарі пісні Анатолія Горчинського, Володимира Верменича, Леоніда Вербицького, Бориса Буєвського, Леоніда Затуловського, Ігоря Поклада, Богдана Янівського, Євгена Дергунова, Олександра Білаша…
Здавалося б, зовсім неочікувано, але Валентина Купріна має відношення і до відродження призабутих основоположників української професійної музики, зокрема, Петра Сокальського. Вперше за останні 120 років саме Купріна виконала ці твори в супроводі фортепіано в цілком академічній манері співу.
Проте сказати, що все в житті було безхмарно — неможливо. Як і в кожної люди були миті розпачу. Парадоксально, але на піку своєї слави В.І. Купріна залишилася безробітною. Все думала — що робити? По ресторанах співати? Ніколи… і пішла до ПТУ — їй запропонували викладати хоровий спів. А щоб заінтригувати молодь попросила директора купити десять гітар. Пообіцяла, що навчить грати всіх, хто захоче…
Таке оптимістичне сприйняття світу з роками не могло не сколихнути в душі творчість. Одного разу Валентина Купріна раптом взяла гітару і заспівала… свою власну пісню. Почала писати музику, вірші. В.Купріна виявилась прекрасним методистом. Її пісні запам’ятовуються дуже швидко, і в жодній ні натяку на уже знайомі мотиви інших композиторів.
Нещодавно співачка стала членом Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Ця співпраця принесла в її життя багато цікавого — нових думок, зустрічей, людей. Валентина Купріна також є членом журі Всеукраїнського літературно-музичного конкурсу-фестивалю на краще виконання творів О. Теліги.
До Купріної весь час звертаються естрадники-початківці з проханням брати приватні уроки. І якщо співачка бачить справжній талант — вона ніколи не відмовить у допомозі.
Сьогодні єдине, що засмучує співачку — це те, що багато її друзів пішли із цього світу. Головна її радість — увага й теплота чоловіка, дочки, онуків і подруг. А ще те, що київське «Динамо» знову в чемпіонах, адже Валентина Куприна — жагуча футбольна вболівальниця зі своїм коротким визначенням щастя: «Життя триває»!
Естрадна «мати» «Червоної троянди».
Яна Іваницька. 29.10.2009 р. №195
фото автора
(day.kiev.ua)
У Будинку кіно пройшла презентація хронікально- документального кінонарису «Соло для «невідомої» співачки»
Цю стрічку створили режисери Ілона і Андрій Соколовські, а роком раніше присвячення естрадній співачці Валентині Купріній було представлено на VIII міжнародному телефорумі, який проходить у Москві. Нині кінонарис можна побачити на телеканалі «Культура».
Назва фільму ілюструє парадокс, пов’язаний із творчим шляхом В. Купріної. Вона відома і її любить публіка, її пісні співали і співають досі, а її голос, який називали «магічним» і «містичним», продовжує радувати й сьогодні. Однак у «вищих колах» Купріна залишається невідомою… І це при тому, що зі співачкою особисто спілкується Президент України Віктор Ющенко, зізнається, що обожнює її пісні, але нічого не робить для того, щоб Купріній присудили хоча б звання заслуженої артистки. Проте на останньому факті автори й режисери фільму не педалюють… Мабуть, сама співачка заборонила. Дуже вже це принизливо…
Напевно суть криється в глибинному рівні — фактичній відсутності архівів. З незрозумілих причин більшість записів розмагнічено. Частина — через недбалість працівників кіно і телебачення, а частина — через банальну відсутність чистих касет для нових зйомок, щось згоріло під час пожеж, «потонуло» при розриві труб… У результаті, коли берешся за створення документального фільму, сам жанр стає парадоксом, бо саме документальні кадри відсутні. Добре, що хоч би «рукописи не горять», і в архіві будь-якого творця зберігаються світлини і статті про його творчість, які слугують основою для нового фільму. А ще — сама людина, з історією її життя, з досвідом, оцінкою минулого і сучасного.
У цьому випадку «Соло для «невідомої» співачки» Ілони і Андрія Соколовських — вдале поєднання «соло» (всю стрічку побудовано на монолозі Валентини Купріної, де немає жодного авторського «закадрового» слова) і рідкісних хронікальних кадрів, які дивом збереглися. Хоч і їх небагато, а щоб такі розшукати знадобилося докласти чимало зусиль. У результаті все ж таки молода Валентина Купріна з’являється в кадрі «вживу» в кліпі пісні про Київ. Режисери не просто відзняли рідний їй Кочеток поблизу Чугуєва (батьківщина співачки); Москву, де починала свій творчий шлях В. Купріна; дістали навіть хроніку Олега Лундстрема з естрадним оркестром Росконцерту, де співачка працювала в 50-ті роки. Безліч кадрів кінохроніки використано і в ілюстрації біографічних фрагментів, пов’язаних із роками війни, голодом 1947 року, коли доводилося харчуватися гнилою картоплею, очистками і жолудями…
Форма «соло»-монолога без єдиного коментаря «зі сторони», вибрана режисерами, є надзвичайно складною. Необхідно було так вибудувати логічну лінію, щоб ніде не виявилося смислових провалів, невиправданого «монтажного» перемикання, розірваності смислової нитки. Все це було подолано, в чому велика заслуга Ілони та Андрія Соколовських, а також самої героїні фільму, яка записала свій монолог лише з однією перервою і без єдиного дубля. Так само, як вона записує свої пісні в фонди радіо. Навіть досвідчені звукорежисери дивуються, як можна таку кількість музики записати з першого разу.
Напевно, доволі важливу роль відіграє те, що досі збережено вокальну школу, якої вчила Алла Феодосіївна Дзюблик, учениця знаменитої Олени Олександрівни Муравйової, у якої займалися Іван Козловський, Зоя Гайдай, Лариса Руденко. Як результат — досі вокальний звук, який добре зберігся, приголомшуючі «низи», за якими безпомилково пізнаваний голос В. Купріної, живий спів у концертах, у прямих ефірах на телебаченні і радіо — нерідко з власним акомпанементом під гітару. А також — нещодавні фондові записи (вісім вокальних мініатюр) за участі вокального тріо «Либідь» і джазового ансамблю Beauty Band, створення трьох компакт-дисків, куди ввійшли найвідоміші пісні з репертуару Валентини Купріної — «Червона троянда», «Квітка ромена», «Троянди на пероні», «Поїзд із Варшави» і ще декілька десятків. У тому числі й пісні на слова Ліни Костенко та Олени Теліги, музику до яких написала сама співачка. До речі, пісня на слова Теліги ввійшла до компакт-диску «Танго українських композиторів», після чого В. Купріна жартує: «Тепер я офіційно визнаний композитор, хоча й без освіти».
Парадокс, але й вокальної освіти в Купріної дійсно немає. Майбутня співачка закінчила технікум лісового господарства і за розподілом поїхала до Голої Пристані на Херсонщину. Там, працюючи помічником лісничого, встигла посадити 180 гектарів лісу. Що ж до музики — це було покликанням, незважаючи на те, що навіть батько говорив: «Теж мені співачка, в консерваторію хоче. Там таких, як ти — сотні».
Але душа не заспокоювалася, хоча до консерваторії так і не поступала. Музичну освіту отримувала безпосередньо в процесі роботи в різних колективах. Завдяки унікальному голосу її приймали в будь-який вокальний ансамбль, куди б вона не прийшла на прослуховування. А почалося все з Державного українського хору в Києві. Саме тут вона освоїла елементарну теорію музики, сольфеджіо, стала солісткою у великого Григорія Гурійовича Вірьовки. Потім була робота з Олегом Лундстремом у Москві. А назад до Києва привело кохання. Тут же народилася дочка Наталочка…
У долі співачки було все — і радості, і смуток, і втрати близьких людей. Були й анонімні листи, і звинувачення в нездійснених «гріхах», і гірко-нез’ясовні ситуації, коли в країні з кожного гучномовця звучали пісні Купріної, а вона бродила містом з маленькою дитиною, не маючи роботи. Але світло й оптимізм у душі завжди перемагали. Дивуєшся, як може людина не пам’ятати зла, зате в десятеро бути вдячною за кожну дрібницю і сприймати красу в будь-якому її вияві. Можливо, зіграло роль народження в Кочетку — саме там, де колись з’явився на світ Ілля Рєпін? Сприймання краси природи і життя, вміння виділити головне, не помітити темного, обійти «гостре», подарувати добре, віддати останнє — чи не це найбільш натхненні заповіді, які для багатьох залишаються лише на папері? А вона така — Валентина Купріна. Вміє радіти і не вміє заздрити, вміє прощати і не вміє зраджувати. І не тому, що «так потрібно», а тому, що по-іншому не може.
Саме людські риси співачки стали тією іскрою натхнення режисерів, з якої народився фільм. Мабуть тому вони так захопилися саме життєвим шляхом В. Купріної, а творчості присвятили лише невелику частину, переважно у вигляді закадрового звучання пісень. Це їхній погляд. Це їхнє право. Це їхня можливість трохи відкрити глядачеві і слухачеві ту частинку душі Купріної, яка для багатьох залишається за кадром. Проте, правильно говорять, що сцена — це не дзеркало, а збільшувальне скло. Слухаючи пісні Валентини Купріної, неможливо відтворити портрет, який розходитиметься з її світлою сутністю. У цих піснях добро, філософія, кохання, чистота — те, чого так бракує нам сьогодні.
Нещодавно Валентина Купріна написала пісню, де і слова, і музика — її власні. Це сповідь, яка називається «Янгол мій». Співачці хочеться побажати одного: нехай цей Янгол береже її якомога довше…
Яна ІВАНИЦЬКА, спеціально для «Дня»
№27, (2007), фото автора
(day.kiev.ua)
77! Столько лет 1 октября исполнилось замечательной украинской и русской певице Валентине Ивановне КУПРИНОЙ. По иронии судьбы, как раз в Международный День музыки.
…Многие поколения страны Украина, как однажды сказал её экс-Президент Виктор Ющенко, «выросли на песнях Куприной». Представители среднего и старшего поколения ещё, несомненно, помнят звезду украинского песенного искусства 60—80-х годов Валентину Куприну. Тогда же советскую эстраду украшали Изабелла Юрьева, Капитолина Лазаренко, Гелена Великанова, Майя Кристалинская, Лидия Клемент, Лариса Мондрус, Тамара Миансарова, Эдита Пьеха. К слову, с последней Валентину Куприну роднит тип низкого голоса (меццо-сопрано) и уникальный, узнаваемый тембр.
«Когда мы жили еще в Осиновке, часто в большие праздники ходили с маменькой в Кочеток, вёрст за семь из дому с восходом солнца. Когда мы, поднявшись, проходили через весь город и солнце начинало уже припекать, мы с удовольствием входили в кленовый густой лес под Кочетком и поспевали до начала благовеста», — вспоминал великий художник Илья Репин в книге «Далекое близкое», описывая период с 1859 по 1861 своей жизни. Вот в этом самом Кочетке близ Чугуева на Харьковщине и появилась на свет великая певица, к которой применим принцип Иисуса Христа о «пророке в своём отечестве», а также поговорка «что имеем — не храним, потерявши — плачем». Слава Богу, не потеряли ещё, потому и пишу эти строки в связи с днём рождения и моей любимой певицы и друга, у которого можно найти любую поддержку, хотя ей, чего греха таить, и самой живётся нелегко. Но, как уверяет, чувствует себя счастливой: дочь, внуки, муж, но главное — значительный вклад в духовность народа. Песни звучат, последователи есть, поклонники и ценители тоже. Чего ещё желать? Здоровья разве покрепче.
…В родном же Кочетке Валентина Куприна окончила техникум лесного хозяйства и по распределению поехала в Голую Пристань на Херсонщине. Там, работая помощником лесничего, успела посадить 180 гектаров леса. Хотя, по известной притче, человеку, чтобы оправдать своё существование на свете, достаточно посадить одно дерево. В Государственном украинском хоре в Киеве, куда Валентину Куприну привело призвание, началось её музыкальное образование: в процессе студийной работы она освоила элементарную теорию музыки, сольфеджио. Работа в этом прославленном коллективе, когда им руководил Григорий Гурьевич Верёвка, чьим именем нине хор титулован. Позже долгие годы занималась вокалом у Аллы Феодосьевны Дзюблик, ученицы знаменитой Елены Александровны Муравьёвой, у которой в свою очередь учились, к примеру, Иван Козловский, Зоя Гайдай, Лариса Руденко. Так что Куприна прошла превосходную певческую школу.
Вклад украинской певицы в искусство России тоже значителен. Валентина Ивановна была штатной солисткой Государственного эстрадно-симфонического оркестра РСФСР под управлением Олега Лундстрема. В частности, Валентина Куприна была первой исполнительницей песни «В нашем городе дождь» Эдуарда Колмановского на стихи Евгения Евтушенко. Позже песню на радио записала Майя Кристалинская, в чьей интерпретации она и стала широко популярной. В одном интервью Майя михайловна как бы каялась, что, побывав на репетиции Валентины Куприной, позаимствовала песню из её репертуара.
«Со мной тогда работали квартет “Аккорд”, Валентина Дворянинова, а в составе оркестра были такие джазовые авторитеты, как Георгий Гаранян, Алексей Зубов, Константин Бахолдин, Владимир Чижик, — вспоминает Валентина Ивановна. — Программу же ставил несравненный театральный режиссер Николай Акимов. Он же нарисовал эскизы моих сценических нарядов. Дебютировала я на сцене московского театра “Эрмитаж”. Тогда-то и начала расти моя популярность как эстрадной и джазовой певицы. Но, увы, хотелось на родину, в Украину. Как ни крути, а я ведь воспитанница хора имени Веревки, где как певица «народного плана» проработала пять лет. Так что корни моего творчества — глубоко народные. Когда же обреталась в Москве, в Киеве как раз был организован оркестр «Дніпро» под художественным руководством незабвенного Николая Гринько, а музыкальным — не менее талантливого Игоря Петренко. В этот коллектив меня и пригласили солисткой. Так что я с радостью вернулась в Киев, таким образом избавившись от ностальгии по Украине».
Среди, как ныне говорят, хитов Валентины Куприной — «Червона троянда», «Квіти ромена», «Троянди на пероні», «Поїзд із Варшави». И ещё около двухсот песен, большинство из которых сохранились в «золотом фонде» фонотеки Укртелерадио. Горжусь, что и две мои песни Валентина Ивановна записала с эстрадно-симфоническим оркестром и молодёжным хором Национального радио и телевидения Украины… С недавних пор Валентина Куприна ярко заявила о себе и как автор песен – ярких, выразительных, словно написанных профессионалами. Не так давно фонотека Укртелерадио пополнился восемью её новыми произведениями в авторском исполнении Валентины Куприной при участии вокального трио «Либідь» и джазового ансамбля Beauty Band. Образцы их можно услышать по этим ссылкам:
Упоминаемая в энциклопедиях, без преувеличения, основоположница профессионального эстрадно-вокального искусства Украины, Валентина Ивановна никак не отмечена, как прежде говорили, «партией и правительством», нынешними тоже. Она не только не «народная артистка Украины», но даже не «заслуженная». В разные годы эту ситуацию пытались исправить видные деятели культуры и науки Украины, обращаясь письмами-ходатайствами в администрацию разных президентов Украины с требованием «за особые заслуги и весомый вклад» Валентины Ивановны присвоить ей сразу звание «народной». Кстати, с Изабеллой Юрьевой именно так в своё время поступил Владимир Путин, удостоив её звания «народной артистки России», хотя певица не была «заслуженной». Может, и нынешнее руководство Российской Федерации оценит вклад Валентины Куприной в искусство своей страны, в отличие от украинской власти, которая, впрочем, сочла возможным присвоить почётные звания “народный артист Украины” гражданам РФ, певцам Александру Малинину, Филиппу Киркорову, Николаю Баскову…
Тем временем наградные документы любимой народом певицы Валентины Куприной, подписанные разными министрами культуры, «поболтались» в компьютерной базе данных отдела наград и геральдики администраций Президентов Украины, да на стол к ним на подпись, как видно, не попали.
Смешно (или грустно?) сказать, что Валентина Куприна лично общалась с Виктором Ющенко неоднократно. Первый раз, когда с её участием проводила прямой эфир, и Виктору Андреевичу, тогда ещё «оппозиционеру», по причине опальности едва удалось прорваться в этот самый эфир в числе многочисленных радиослушателей. Тогда он на всю страну высказал певице слова восхищения. Уже через два дня они, по воле Божьей, встретились в Михайловском Золотоверхом соборе, и Ющенко, опять повторив, что музыкально развивался благодаря песням в исполнении Валентины Ивановны, оставил ей контактный телефон. Но Куприна, по своей врождённой скромности, но не гордости, так и не побеспокоила Виктора Андреевича. Тому же было недосуг вспомнить о любимой певице. А мог бы, как по мне, сделать доброе дело. Ведь от почётного звания зависит размер пенсии, а ещё есть так называемая президентская стипендия…
Сама же Валентина Ивановна к наградам и регалиям относится скептически. Так же, как гениальная украинская поэтесса Лина Костенко, которая отказалась от звания «Герой Украины» и которая любит певицу Валентину Куприну, приглашая её выступать как «специального гостя» во время презентаций книг.
Не «народная артистка» официально, Валентина Куприна была и остаётся народной — по сути.
Пекл Адюк.
2011
Проза.ру (proza.ru)
01 
02 
03 
04 
05 
06 
07 08 
09 
10 
11 
12
Примітки до галереї:
01. В. Купріна – солістка Українського народного хору ім. Г.Верьовки, 1956 рік.
02. В. Купріна (ліворуч) і ведуча хору ім. Г.Верьовки Лідія Заболотна, 1956 рік.
05. В. Купріна – солістка естрадного оркестру під керуванням О.Лундстрема (сьогодні Державний камерний оркестр джазової музики імені О.Лундстрема, РФ).
Джерело: 01, 02, 08 – світлини з архіву Михайла Маслія; 03, 04, 06, 07, 09, 10, 11 – скриншоти з телефільму «Соло для «невідомої» співачки»; 05 – lundstrem-jazz.ru; 12 – світлина з сторінки «Порадницька гостина з Тетяною Власюк» (facebook.com/poradnica.gostuna).