Іван Мацялко

Іван Мацялко – видатний співак, Народний артист України (2004), соліст ансамблю «Соколи»

Окремі записи

Народився Іван Мацялко 21 вересня 1954 року в с. Батятичі, Кам’янко-Бузького району, Львівської області (Україна).

Спів і музику змалечку уподобав від батьків та старшого брата Михайла. Музичну освіту здобув спочатку у музичній школі в Кам’янці-Бузькій, де він займався у класі скрипки, а потім у Дрогобицькому педагогічному інституті на музично-педагогічному факультеті.

Після служби в армії переїхав у Трускавець, де на запрошення старшого брата Михайла почав працювати у вар’єте. З 1983 року працював солістом Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина». А 20 січня 1990 року Михайло Мацялко, Іван Мацялко, Марія Шалайкевич та Ярослав Дуб створили гурт «Соколи», який до 1995 року створював свої концертні програми спеціально під Івана. Саме у його виконанні народні пісні, пісні січових стрільців сприймалися публікою на ура («Гей зі Львова до Мукачева», «Тихий Дунай», «Рости, черемшино», «Встань, Тарасе», «Мова колискова», «Гілка калини» та ін.). Попри потужний склад колективу, саме Іван завжди відкривав і закривав виступи «Соколів».

Мріяв Іван Мацялко і про сольну кар’єру, хотів стати оперним співаком, тим паче, що займався у Миколи Копніна, колишнього соліста Маріїнського театру, який мав у Дрогобичі власну вокальну школу. У 1996 році Іван Мацялко пішов із «Соколів» і переїхав до Тернополя. Тут почалась його співпраця гуртом «Світозари», яка тривала понад 5 років, вони разом записали спільний альбом, а з концертами об’їхали всю Україну.

У 1998 році Іван Мацялко одружився з Валентиною Бондар, актрисою Львівського національного академічного театру імені Марії Заньковецької. Тоді ж він переїхав до Львова, скоро їх сім’я поповнилась донечкою Ганусею.

В цей час Іван Мацялко почав більше уваги приділяти сольній кар’єрі. На відміну від патріотичних творів періоду «Соколів», за цей час він виконував переважно ліричні пісні композиторів О. Гавриша, Г. Татарченка, Л. Дутковського, О. Осадчого, О. Злотника, Я. Борути, А. Іванюка, О. Пляченка, В. Домшинського, С. Петросяна, Б. Кучера, О. Бойка. Як соліст випустив альбоми «Моя зорина», «Приїжджай до Львова» та «Україно, краю мій…».

Гарний голос Івана добре знали і любили не лише його краяни, а й українська діаспора в Канаді, США, Великій Британії, Польщі, Югославії та Німеччині.

Співак згасав від важкої та невиліковної хвороби. Про свою хворобу Іван дізнався ще у вересні 2006 року, коли раптом сильно почало боліти в лівому боці, одначе від обстеження і лікування у стаціонарі категорично відмовився. Помер Іван Мацялко 28 липня 2007 року у Львові в своєму помешканні, що на вулиці Сагайдачного 9, серце співака зупинилось о 2 годині 20 хвилин на 53 році життя у розквіті життєвих і творчих сил.

Поховали Івана Мацялка у Львові на Личаківському цвинтарі. Відправу проводили 20 священників зі всієї Західної України. Прощання тривало близько двох годин. Було море квітів і море сліз. Вклонитися Іванові прийшли не лише музиканти, а й актори львівських театрів, радійники та телевізійники, було дуже багато дрогобиччан, червоноградців, одеситів, мешканців прилеглих до Львова сіл.

На 56 рік від дня народження Івана Мацялка, 21 вересня 2010 року, на Личаківському цвинтарі відкрили пам’ятник народному артистові України Іванові Мацялкові. Пам’ятник у бронзі, на ньому – Іван Мацялко, у повний зріст з мікрофоном у руці. Пам’ятник мовчить, але наші серця завжди будуть співати пісні, які співав Іван Мацялко. Родина і меценати, палкі шанувальники української пісні подбали, щоб наступні покоління українського народу, люди з усього світу, могли прийти на Личаківське кладовище і низько вклонитися українському синові і українській пісні.

1. Козирєва Т. «Сокіл склав крила». 03.08.2007, «Дзеркало тижня. Україна» (gazeta.dt.ua).
2. Козирєва Т. «Михайло Мацялко: “Це моя велика помилка, що «Соколи» не переїхали до Києва”» . 11.08.2007, «Високий Замок – інтернет версія» (wz.lviv.ua).
3. Остапчук С. «Пісенна зірка у полоні неба», «Час i Подiї» 10/06/2010, номер #2010-40 (chasipodii.net)
4. Козирєва Т. «Валентина МАЦЯЛКО-БОНДАР: “Я жила з генієм… Досі раджуся з ним у всьому…”» 09.11.2012 210 (4834), «Високий Замок – інтернет версія» (wz.lviv.ua).
5. «Людина живе, поки її пам’ятають». 16.12.2012, Благодійний фонд «Добре серце» (dobreserce.com).
6. Маслій М. «Тривожна зоря Івана Мацялка». 29.07.2015, «Хвиля Десни» (hvilya.com), також фото з архіву Михайла Маслія.
7. Остапчук С. «Ігор Яснюк та гурт “Світозари”», «Час i Події» 11/14/2012, номер #2012-46 (chasipodii.net).
8. Указ Президента України від 20.09.2004 року №1107/2004.

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ

Gazeta.ua

Народний артист України Іван Мацялко помер у ніч на неділю 29 липня. Останні роки співак хворів на рак. 21 вересня йому виповнився б 51 рік.

У понеділок соліста гурту “Соколи” поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Зранку лив затяжний дощ. Від каплиці до могили на 78-му полі домовину зі співаком несли побратими.

— Іван прийшов у найтяжчу хвилину для нашої пісні, — каже на панахиді поет Ігор Калинець, 68 років. — Після Івасюка та Білозора здавалося, що її заледве не витіснили з душі нашого народу.

Іван Мацялко народився в селі Батятичі Кам’янко-Бузького району Львівської області. Там поховані його батьки і брат Василь. Останній помер 31 грудня торік.

— Ми ходили разом до школи. Я на рік старший за нього, — розповідає Марія Антош, 52 роки. — Пам’ятаю, Іван усе зі скрипочкою в райцентр їздив до музичної школи, змалку був до того способний.

Музичну школу Іван Мацялко закінчив у Кам’янці-Бузькій, потім навчався на музично-педагогічному факультеті Дрогобицького інституті. 1983 року став солістом ансамблю “Верховина”. Через сім років разом із братом Михайлом створив гурт “Соколи”. Відтоді виконували народні, стрілецькі, повстанські пісні.

— Хлопці у нас грали три чи чотири рази, — розповідає сільський голова Батятичів Богдан Мацялко, 60 років, далекий родич Івана Мацялка. — Останній концерт давали торік, на 600-річчя села. Але Іван тоді не приїхав — певно, хвороба вже далася взнаки.

— У нього ніколи не було дурних примх, — додає 60-річний тенор Мар’ян Шуневич, соліст Львівської філармонії. — Знаю Івана 30 років. Де його не поставиш на концерті — чи спочатку, чи наприкінці, — він вийде й заспіває. Іван ніколи не висував якихось умов, коли ми проводили благочинні концерти, присвячені Володимирові Івасюку, Ігореві Білозіру, Назарію Яремчуку. Співав завжди із задоволенням.

У покійного залишилася 33-річна дружина Валентина Бондар, актриса Театру імені Марії Заньковецької, та 9-річна донька Ганнуся. Родина мешкала поблизу парку “Шевченківський гай” у Львові.

Щонеділі Мацялко ходив на службу до дерев’яної церкви в Музей народної архітектури й побуту. Щомісяця сповідався.

— Кілька днів тому хтось передзвонив мені додому, питає: “То правда, що Мацялко помер?” — “Та не може бути, — відповідаю, — я з ним буквально дві години тому розмовляв”. Зателефонував Іванові, ще й жартували тоді, що довго житиме. Хоча всі друзі знали, що з його хворобою довго не живуть, — опускає очі Шуневич.

На могилі Івана Мацялка встановили дерев’яний хрест.

Денис МАНДЗЮК
01.08.2007
Gazeta.ua

«Дзеркало тижня. Україна»

Львів попрощався з Іваном Мацялком — народним артистом України, одним із засновників і лідерів-вокалістів відомого гурту «Соколи». Серце його зупинилося 28 липня. І згас він від тяжкої недуги, не доживши двох місяців до 53-х років.

Про свою хворобу Іван Мацялко дізнався ще у вересні минулого року, коли раптом сильно почало боліти в лівому боці, одначе від обстеження і лікування у стаціонарі категорично відмовився. Відмовився і від шпиталізації у Польщі, хоча всі документи вже були готові. (Чому? Про це знав тільки він.) Натомість об’їхав вздовж і впоперек майже всю Україну — його консультували і лікували різного ґатунку цілителі, які в один голос стверджували, що все минеться. І він щиро у це вірив. А раптом?…

Попри те, що хвороба висмоктала з нього всі сили, до останньої хвилини життя не втрачав надії на одужання. За кілька днів до смерті, коли вже не міг встати з ліжка, сказав у телефонній розмові одному зі своїх друзів: «Сил зовсім нема. Але й хандри нема. Все буде добре»…

Попрощатися із співаком прийшли сотні шанувальників його творчості. Відправу проводили 20 священників різних конфесій зі всієї Західної України. Прощання тривало близько двох годин. Було море квітів і море сліз.
Вклонитися Іванові прийшли не лише музиканти (гурти «Соколи», Олега Кульчицького, «Ватра», «Смерічка», «Львівські музики», «Мандри», «Перевесло», «Дударик», Наталя та Ярослав Дуби, Мар’ян Шуневич, композитор Остап Гавриш, пісню якого «Дві зорі» співав Іван, та багато інших), а й актори львівських театрів, радійники та телевізійники, зокрема режисер Галина Ярема, яка впродовж багатьох років працювала як із гуртом «Соколи», так і з Іваном Мацялком – солістом. Було дуже багато дрогобиччан, червоноградців, одеситів, мешканців прилеглих до Львова сіл.

Схиляли голови перед світлою пам’яттю співака віце-ректор Українського католицького університету, директор Інституту релігії та суспільства УКУ Мирослав Маринович, академік Юрій Туниця, поет і громадський діяч Ігор Калинець і багато-багато інших відомих людей.

Телеграми зі співчуттям родині померлого та вінки надіслали поет-пісняр Вадим Крищенко, засновник «Смерічки» Левко Дутківський, Ян Табачник, Іван Попович, Микола Мозговий, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Алла Кудлай, Павло Зібров, подружжя Білоножків. Після прощання у капличці жалобна процесія рушила до Личаківського цвинтаря. Труну несли на плечах, змінюючи один одного, друзі Мацялка. Разом із родиною та шанувальниками творчості Івана, здавалося, плакало й небо: могилу рясно скропив дощ…

…Він народився 22 вересня 1954 року в селі Батятичі, що на Львівщині. Перейнявши від батьків і старшого брата Михайла любов до пісні, навчався по класу скрипки в Кам’янсько-Бузькій музичній школі, а пізніше — у Дрогобицькому педінституті на музично-педагогічному факультеті. З 1983 року працював солістом Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина». У січні 1990-го став одним із співзасновників та солістом музичного гурту «Соколи», який до 1995 року створював свої концертні програми спеціально під Івана. Саме у його виконанні народні пісні, пісні січових стрільців сприймалися публікою на ура («Гей зі Львова до Мукачева», «Тихий Дунай», «Рости, черемшино», «Встань, Тарасе», «Мова колискова», «Гілка калини», спеціально написана для нього Марією Шалайкевич, — всіх і не злічити). Попри потужний склад колективу, саме Іван завжди відкривав і закривав виступи «Соколів». Мріяв про сольну кар’єру, хотів стати оперним співаком.

Гарний голос Івана добре знали і любили не лише його краяни, а й українська діаспора в Канаді, США, Великій Британії, Польщі, Югославії та Німеччині. Як соліст випустив диски «Приїжджай до Львова» та «Україно, краю мій…».

Був одружений із актрисою Львівського національного академічного театру імені Марії Заньковецької — Валентиною Бондар, залишив сиротою 8-річну донечку – красуню Ганнусю…

Тетяна Козирєва
03.08.2007
«Дзеркало тижня. Україна»

Високий Замок Online

Я прийшла на зустріч з Михайлом Мацялком, аби говорити, звичайно ж, про гурт «Соколи». Та якось само собою вийшло, що у розмові ми здебільшого згадували Мацялка-молодшого – Івана, який спочив із Богом наприкінці липня, не доживши двох місяців до 53-х років.

Те, що Іван зле виглядає, спершу зауважив син Михайла – Андрій. Та тоді все списали на перевтому (Іван багато концертував). А на початку вересня минулого року Іван почав скаржитися на сильні болі у лівому боці. Ультразвукове обстеження виявило хворобу, одначе від лікування у стаціонарі Іван відмовився. «Відмовився й від госпіталізації у Кракові, – говорить Михайло, – хоча всі документи вже були готові». Натомість об’їхав вздовж і впоперек майже всю Україну – його консультували і лікували різного ґатунку зцілителі, які в один голос стверджували, що все минеться. Він щиро у це вірив.

Попри те, що хвороба висмоктала з нього всі соки, Іван Мацялко до останньої хвилини життя не втрачав надії на одужання. За кілька днів до смерті, коли вже не годен був встати з ліжка, сказав у телефонній розмові одному зі своїх друзів: «Сили зовсім нема. Але й хандри нема. Все буде добре».

Родина розмірковує над різними версіями виникнення хвороби, одна з яких – травми під час занять спортом (в дитинстві – футбол, уже в зрілому віці – карате). Можливо, припускає Михайло, хвороба прогресувала і через професійну діяльність, бо шоу-бізнес вимагає неабиякої і фізичної, і моральної витривалості. Та що тепер про це говорити…

– Яка у вас із братом різниця у віці?

– Вісім років.

– Ви обидва обрали музичний фах. Чому?

– Спів і музику змалечку уподобали від мами і батька. Мама мала добрий музичний слух, все життя співала в хорі, була солісткою. До 1939 року навіть часто виступала з хором в Оперному театрі. Тобто в більшості здібності нам передалися від мами. А батько теж був музикантом, грав по весіллях. Я сам із 1955-го року грав по весіллях. Іван фактично зростав на моїх руках, бо батьки важко працювали в колгоспі. І я не хотів, щоби брат ішов моєю дорогою, мріяв, аби він отримав належну освіту. Тому й завів його до музичної школи у Кам’янці-Бузькій, де він займався у класі скрипки. Потім Іван учився в музпедучилищі, до речі, на одному факультеті з Марією Шалайкевич. А пізніше я зробив усе, щоб він служив у Дрогобичі, де я на той час жив. Забрав його у Трускавець, у вар’єте, де я сам працював і де він розпочав роботу (тоді я вже мав дуже добру солістку Марію Шалайкевич, а взяв її до себе за рекомендацією саме Івана…). Далі він дев’ять років співав у прикарпатському ансамблі «Верховина». А 1989 року ми створили гурт «Соколи».

– Як виникла ідея створення «Соколів»?

– Ідея визрівала давно. Але я мав добру роботу у вар’єте (то було Львівське об’єднання музичних ансамблів) і не планував найближчим часом її полишати. Крапку поставила мама, яка перед смертю нашептала мені: «Настала твоя пора». І тоді я остаточно вирішив відмовитися від ресторанної роботи. На той час в Україні було достатньо самобутніх ансамблів – «Ватра», «Кобза», «Світязь», «Смерічка», які були на гребені слави. Але мені захотілося копнути глибше.

– Чому назвалися саме «Соколами»?

– Це була не моя ідея. Коли вже повним ходом ішли репетиції, коли я вже знав, що саме хочу відносно репертуару, назви не було. Розглядали аж 189 варіантів. Вигадували й смішні, наприклад, «Горішня брама». Одним із варіантів був «Хлопці як соколи», та саме «Соколів» нам підказав журналіст із газети «Галицька зоря» Роман Пастух.

– А чому Іван все ж пішов?

– Ми відчули, що нам тіснувато. Для мене що Іван, що Марія були однакові. Звичайно, Іван трохи тіснив Марію, бо у нас вся програма була складена саме під нього. Марія ж була ніби Гольфстрім, який омивав криголам, котрим був Іван. Саме так я й будував всі наші програми, але Іван вирішив піти.

– Іван доволі пізно одружився…

– Так, у 45 років.

– Чому він так довго парубкував? Може, тому, що любив Марію, а вона не відповідала йому взаємністю?

– Такого не було, навіть близько! По-перше, Марія та Іван – дуже різні люди. По-друге, в Івана завжди були дівчата, одна краща за другу. До речі, він ніколи не журився, що не має дружини. Навіть казав, що йому, парубкові, ліпше робити кар’єру. А чому не одружувався?.. Напевно, очікував, що рано чи пізно на горизонті з’явиться жінка, яка остаточно завоює його серце. Ще тато йому колись казав: «Іване, не поспішай, твоя жінка – ще в колисці». І як у воду дивився. 14 років тому до Дрогобича приїхала скромна дівчинка Валя Бондар із Житомирщини, зустрілися вони в магазині, у черзі… Різниця у віці – 20 років. Шість років зустрічалися, потім одружилися. Шлюб брали у Римі. У них прекрасна донечка Ганнуся. Серйозно займається художньою гімнастикою. Гарно співає, виступала з татом у концертах.

– Чи пропонували «Соколам» переїхати до Києва?

– Дуже багато разів.

– А чому не пристали на ті пропозиції?

– Я до нинішнього дня розмірковую, чому я цього не зробив, і вважаю це своєю великою помилкою. Нас кликали і Кравчук, і Кучма. Ми всім гуртом радилися і… відмовлялися, бо вважали, що у Києві втратимо те, що мали у Львові. Зрештою, яка різниця, де жити? У нашому випадку спрацював галицький синдром: своїх талантів ніхто не цінує.

Так, нас любив простий народ, але ми не мали державної підтримки. Аж поки я на своєму шляху не зустрів Леоніда Даниловича Кучму, котрий, зважаючи на наше бажання не переїжджати до столиці, дав вказівку керівництву Львівської залізниці, Георгію Кірпі, щоби ми мали все – від А до Я.

– І мали?

– Так! А коли прийшла 2004 року нова влада, ми все (від початку до кінця) втратили. Була загальна теза, що «не можна викидати гроші наліво – направо»… Тепер я усвідомлюю, як ми помилялися! До нас ставляться так, ніби «Соколи» для України нічого не зробили…

– Ви з Іваном – лідери. Чи не виникало суперечок?

– Тільки на творчому ґрунті. Наприклад, він чудово виконував пісню і хотів її співати в «Соколах», а вона не лягала в канву наших програм. Так склалося, наприклад, зі «Слов’яночкою». Але ми спокійно вирішували ці питання.

– Іван пішов із «Соколів». Куди?

– На вільні хліби, і переїхав у Тернопіль. Працював там багато років, надбав багато вірних друзів, які підтримували його до останніх днів життя. Але з часом переїхав до Львова. Може, тому, що Валентина на той час уже працювала актрисою у Національному драматичному театрі ім. М. Заньковецької.

– Знаю, що Іван мріяв про оперну кар’єру.

– Так, тим паче, що займався у Миколи Копніна, колишнього соліста Маріїнського театру, який мав у Дрогобичі власну вокальну школу. І Марія Шалайкевич брала у Копніна уроки вокалу, й багато інших відомих українських виконавців.

– Яким був ваш брат?

– Він не був бездоганним. Чого дуже не любив, то це несправедливості. Мав добру харизму. Ніколи не був лихословом. Завжди, коли мав час, ішов до церкви. Працював для церкви, робив доброчинні концерти. Я називав його «мій хлопчик», бо часто дивився на нього як на свою дитину, а особливо в останні дні. Чомусь згадувалося, як лишав його, малого, на коцику на подвір’ї батьківської хати, а сам тікав грати у футбол, бо сам ще був малим і мені дуже хотілося поганяти м’яча. Щоб братик не плакав, пхав йому у ручку цукерку чи шматочок цукру. Та не встигав відійти на кілька метрів, а він вже кричав за мною. Траплялося, шарфиком зав’язував йому ротик, щоб не плакав.

Довідка «ВЗ»

Ансамбль «Соколи» створили 1989 року в Дрогобицькому будинку культури з наміром виконувати актуальну, на хвилі національного відродження, музику Михайло Мацялко, Іван Мацялко, Марія Шалайкевич та Ярослав Дуб. До складу гурту увійшли також: Роман Наконечний (клавішні, акордеон), Іван Остапчук (бас-гітара), Ігор Піхоцький (гітара), Роман Касперський (клавішні, скрипка), Роман Остапчук (звукорежисер). У 1995 році на перші ролі у «Соколах» вийшла з власними піснями Марія Шалайкевич, а Іван Мацялко розпочав сольну кар’єру.

Тетяна КОЗИРЄВА
11.08.2007
Високий Замок Online

Gazeta.ua

Співак Іван Мацялко із дружиною Валентиною та донькою Ганною щоліта відпочивали на курортах у Туреччині. Фото 2005 року

Рік тому не стало народного артиста України Івана Мацялка, засновника гурту «Соколи». Вдова співака, актриса Драматичного театру ім. М. Заньковецької Валентина Бондар-Мацялко, 34 роки, живе із 9-річною донькою Ганнусею поблизу парку «Шевченківський гай» у Львові.

— Сьогодні Іван приснився. Був одягнений по-домашньому, в спортивних штанах, куртці. Каже: «Усе зі мною добре», — розповідає Валентина. — Ганнуся захворіла, мала температуру сорок. Я поїхала по ліки, повертаюся, а донька каже: «Приходив тато. Доторкнувся до мене рукою, й температура спала».

Запрошує на кухню. На стіні чорно-біле фото Мацялка. Розповідає, що познайомилася зі співаком 13 вересня 1993-го в Дрогобичі. Іванові тоді було 39, Валентині — 19.

— На першу зарплату в театрі вирішила купити винограду, — згадує. — В овочевому магазині стала в чергу. Чоловік переді мною купив і каже: «Може, ви б мене трохи провели?». То був Іван. Відтоді щороку купували виноград у вересні — святкували річницю нашого знайомства.

Зустрічалися п’ять років.

— Коли Іванові було 20, батьки дорікали, що не одружився. А він відповідав: «Не можу, моя дружина ще в колисці», — розповідає Валентина. — На перше побачення прийшов у шикарному білому плащі. Коли побачила цей одяг, хвилясте волосся, сказала собі: «Це мужчина моєї мрії».

У 1996-му Мацялко залишив гурт «Соколи» і переїхав до Тернополя. Валентину запросили в театр ім. М. Заньковецької. Їздила до чоловіка кожні вихідні.

— Іван захворів синдромом Рейтера — на гостру форму ревматизму. Казав: «Залиш мене. Ти молода, а я можу стати інвалідом». Коли йому стало краще, пообіцяв обвінчатися в Римі. У 1998-му сказала йому, що чекаємо на донечку. Іван дотримав слова. Розписалися в Україні, а вінчатися поїхали в Італію. Навіть не купували весільної сукні, — згадує. — А в Римі побачили ціни в магазинах і жахнулися. Найдешевша сукня коштувала 1500 доларів! Я плакала. На щастя, продали нам велику сукню за 400 доларів — я ж вагітна була.

Напередодні весілля молодят благословив Папа Римський Іван Павло ІІ.

— Потрапили на аудієнцію з кількома поляками, — розповідає. — Папа здивувався: «Що це за делегація — троє людей?» Йому пояснили, що це актори з України приїхали брати шлюб.

Ганнуся готує зелений чай. Дівчинку назвали на честь матері Івана.

Вінчатися поїхали в Італію

— Як виросту, буду гімнасткою або співачкою, — каже Ганнуся. — Хочу бути схожою на Ані Лорак або Тіну Кароль.

Валентина розповідає, що вінчалися в римській церкві мучеників Сергія і Вакха.

— Цю церкву в 1933-му придбав Йосип Сліпий для українських вірян. Розташована біля самого Колізею, — пояснює. — Подивитися на шлюб прийшли багато наших заробітчан. Іван жартував, коли я кидала цукерки на порозі церкви: «Хто перший спіймає цукерку, швидше всіх знайде роботу». Потім пішли обідати в ресторані при церкві. Монахи-студити з Лемківщини попросили у владики Гліба Лончини дозволу поспівати нам сороміцьких коломийок. А коли фотографувалися в Римі — це було щось неймовірне, — примружує очі. — Італійці думали, що кіно знімають: Іван бігав від будинку до будинку, я своїм шлейфом підмітала вулиці.

Наприкінці 2006-го року в співака виявили рак щитовидки.

— Я до останнього вірила, що все обійдеться. Його тато дожив до 83 років, пройшов війну. Іван не мучився, як це буває в онкохворих. Постійно усміхався.

На могилі на Личаківському кладовищі співакові поставлять пам’ятник. Роботу замовили скульптору Василеві Яричу.

— Гроші дав голова профкому Одеського припортового заводу Володимир Дрібнохід, — тихо говорить. — Він один із небагатьох, хто підтримав Івана під час хвороби. Перерахував на його рахунок 10 тисяч гривень, сказав: «Друзья, ни в чем себе не отказывайте». Але директор цвинтаря каже, що бронзовий пам’ятник не вписується в ландшафт Личакова. Хотіла до дня народження Івана у вересні зробити великий концерт в Оперному театрі. Та директор Тадей Едер відмовляє: «Валентино, у нас оренда 50 тисяч гривень. Зроби краще концерт у філармонії».

Валентина Бондар народилася на Житомирщині.

— Моя двоюрідна сестра Наталка була балериною, зараз має свою балетну школу в Пенсільванії, — розповідає. — Коли я вступала в театральне, конкурс в училищі був 30 чоловік на місце. Читала монолог вдови. Хтось із комісії сказав: «Уберите бордюрчик». А я ж дитина з Полісся, російської майже не розуміла. Подумала, що просять підняти спідницю. А вони просто хотіли, щоб забрала стілець.

На вечерю до роковин смерті чоловіка Валентина запросила лише найближчих родичів і друзів.

1974, 30 травня — Валентина Бондар народилася в с. Володар-Волинський Житомирської області
1989 — вступила в Дніпропетровське театральне училище
1993 — приїхала працювати в Дрогобич, 13 вересня познайомилася з Іваном Мацялком
1996 — переїхала до Львова
1998, 17 листопада — Іван і Валентина повінчалися в Римі
1999, 1 лютого — народилася донька Ганнуся
2007, 28 липня — Іван Мацялко помер від раку щитовидки

Денис МАНДЗЮК
фото: Ігор ХОМИЧ
01.09.2008
Gazeta.ua

«Час i Подiї»

«21 вересня, в день Різдва Пресвятої Богородиці у Львові на Личаківському цвинтарі відкрили пам’ятник народному артистові України Іванові Мацялкові. Саме в цей день 1954 року народився Іван на Львівщині в селі Батятичі.

29 липня 2007 року не стало Івана Мацялка. Сонце його життя закотилося за обрій, заплакало небо і земля, а українська пісня вбралася в журбу. Пісенна зірка піднялась до небесних світил, де назавжди залишиться у полоні неба. Бог захотів почути українські пісні у виконанні Івана Мацялка, бо його вустами співала українська земля, небо і сонце. Він був і залишається найпрекраснішим тенором України, з таким божественним голосом, який люди всього світу не можуть наслухатися. Іван ніби виливав правду з цеберця свого серця й піснями розмальовував землю у всі барви веселки. Йшов по світі у вишиванці, в дорогу брав з собою скрипку і співав, співав, співав. «Гей, зі Львова до Мукачева, а з Мукачева до Києва»… та й по цілому світу, літав сокіл з гуртом «Соколи» і піснею закликав: «Хлопці підемо, боротися будемо за Україну, за вольнії права»!.. Він оспівував рідну матінку Україну, вклонявся Богові і щебетав: «Знай, дитино, що земля та і все, що нам треба – і вода, і гай, і поле – все нам дане з неба… Все – це дари Божі». Іван Мацялко гойдав пісню у колисці яворовій. «Колиска яворова», яка це пісня! «Колиско, моя яворова, на денці лона твого дитинно колишеться слово, начувайся, сину його…» Пісень, у виконанні Івана було багато і кожна пісенна перлина з калинового намиста України. Голосом Іван володів так, як найкращий художник світу – пензлем. В піснях все оживало навкруги. Він співав так переконливо, що, коли слухав пісню «Гілка Калини», в думках ніби виконував його наказ: «Гілку калини, птахи, візьміть за море синє її несіть. Без України на чужині хтось доживає літа сумні…», в думках перелітав океан і з сльозами на очах занурювався в роздуми. А й справді: «Нам доля не дозволила в єдиній родині жити в щасті і добрі. Шептати разом на Різдво молитву і на Великдень славити Христа…»

Його ж пісенна доля переміщалася в часі і просторі. Він був учасником декількох музичних колективів, але його творчою колискою був гурт «Соколи». Брат Михайло створив цей гурт і став його провідником. З великим музичним колективом з тернових вінків вони визволяли забуті стрілецькі та повстанські пісні, з пісенних скринь народу виймали такі пісні, які ще співали діди і прадіди. Іван Мацялко та Марія Шалайкевич – це два ангели, які виконували українські пісні голосом неба. А пісня «А зорі та зорі» у їхньому виконанні була ще й справжнім театральним дійством. Історія в мистецтві для Івана визначила особливе місце, і він вже сам став історією. Народна артистка України Марія Шалайкевич і сьогодні разом з гуртом «Соколи» зачаровує світ українськими піснями, але, на превеликий жаль, вона не зможе більше дивувати людей тим незвичайним дуетом, який вони створювали з Іваном на сцені.

Пригадалась перша репетиція концерту гурту «Соколи» у київському Палаці «Україна». Концертом керував вже сьогодні покійний головний режисер-постановник і директор палацу Шарварко. Він був присутній на репетиції. Спочатку Марія виконала пісню «Мова колискова», а коли вони разом з Іваном заспівали дуетом, то пан Шарварко підскочив з крісла і дуже емоційно закричав: «О, це воістину народний гурт, гідний представляти Україну!»

Брати Мацялки виховані в такій родині, де Україна і український народ були найбільшим багатством світу. Всі стежки від батьківської хати вели до церкви. Молитва і пісня з самого ранку вже сиділи у них на ганку. Співала мама, співали сади і городи – все співало навкруги, бо у затишній хатині збирались музиканти всього села, а де музика – там і пісня. Брат Михайло завжди був поруч у житті Івана з самого дитинства і до тих днів, коли Іван смиренно йшов на зустріч з Богом. До останніх хвилин свого життя він не звертався до лікарів, не ходив по шпиталях. Його сила духу була такою незламною, бо у його жилах текла кров борців-героїв. Він був сином Ганни та Олекси, які на честь батька Івана, січового стрільця назвали наймолодшого сина. Батьки думали, що Івась стане священником, а він став найвідомішим співаком-патріотом рідної Неньки України; сином-соколом, що підносив українську пісню до зірок. Синочків-соколяток у родині Мацялків було троє.

Брат втрачає брата. Хто може розповісти про цей біль? Вуста мовчать, бо серце розривається у грудях. Михайло поховав за один рік двох братів. Старший брат Василь помер 1 січня 2007 року, а молодший Іван 29 липня цього ж року. Він довгий час не концертував, не організовував концерти гурту «Соколи». Його серце було таке зранене. Є біль, який самому треба пережити. Михайло переміг свій біль, бо не міг жити без музики і пісні. Він випустив диск «Пам’яті мого брата». На ньому у його ж виконанні звучить улюблена пісня Івана «Чому козаче сумний ходиш». Рік тому у Львові відбулися концерти «Він був співаком від Бога», які організували рідні і близькі Івана Мацялка. На концертах, поруч з відомими зірками, співала дружина Валентина та донечка Гануся.

Важко зрозуміти біль Іванової дружини Валентини, який важким каменем ліг на груди. Радість сімейного щастя їй назавжди затьмарила туга. Життя продовжується і, не знімаючи чорну вуаль, Валентині Боднар щодня потрібно виходити на сцену, адже вона відома талановита артистка львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької.

А що вже робиться в серденьку Ганусі – єдиної донечки Валентини та Івана Мацялка? Татко так її любив і його не стало. Якби він пишався сьогодні її успіхами у гімнастиці! Розгортаючи хмарини, він дивиться на свою донечку з неба. Як вона підросте, то зрозуміє, що так, як в неї серденько болить за татком, болить серце в України, адже, він був улюбленим сином Матінки Землі.

Як композитори і поети-піснярі розстаються з виконавцем своїх пісень? Для них їхні пісні, як новонароджені діти. Пісням вони дають життя. А виконавець у своєму серці несе їх до людей. Зазвичай, батьки пісенних творінь залишаються у затінку, а сонце слави приходить до артистів, до їхніх дітей.

Вадим Крищенко, поет, заслужений діяч мистецтв України написав: «Як болять слова, та промовчати не маю права. Ніяк не можу прийти до тями і усвідомити, що немає Івана Мацялка… Прекрасний співак, народний артист України, поборник рідної української пісні, справжній патріот отчої землі – таким був і таким залишиться в нашій пам’яті Іван Мацялко».

Вадим Крищенко пригадує про довгі роки їхньої співпраці і товаришування, про їхню першу пісню «Слов’янська врода», яка отримала таку популярність, що майже кожного дня звучала на українському радіо. Вони разом записали багато пісень: «Дві зорі», «Коли приходиш ти», «Чарівниця», «Погадай мені циганко», «Русалонька», «Жінка з блакитними очима».

Композитори: Остап Гавриш, Олександр Злотник, Геннадій Татарченко, Олександр Осадчий, Мар’ян Гаденко, Володимир Домшинський залюбки працювали з Іваном. Крищенко добрав такі теплі й щирі слова про Івана як людину, які й не завжди знайдеш у щоденному лексиконі, пригадавши нам, що « чудовий митець був завжди охайний і зібраний, елегантний, з почуттям власної гідності і вирізнявся серед співочої братії своїм внутрішнім і зовнішнім «решспектом». А його слова «Піднімаю очі до неба, бо вірю, що наш побратим десь там, і кажу: чуєш, Іване? Ми підставляємо душу твоїй пісні, ми не забудемо тебе!» сльозами падають у серце. А ще Вадим Крищенко вірить, що патріоти рідної пісні зроблять телефільм про Івана Мацялка, поки не загубились телевізійні та радійні записи.

Іван Мацялко завжди радо давав інтерв’ю для української діаспори Чикаго на радіо «Міст» та радіо «Голос України». Він прекрасно розумівся в політиці і ніколи не стояв осторонь найбільших державних подій. Збереглася родіо програма, в якій одночасно було взято інтерв’ю до парламентських виборів у таких українських зірок, як Ігор Яснюк, Роман Рудий, Віктор Павлик, Степан Гіга, Гриць Драпак, Марія Бурмака.. і Іван Мацялко.

Які мудрі слова промовляв він у радіопросторі. Яким чистим і щирим він був у своїх переконаннях. Запис зберігся і ми обов’язково передамо його в Україну. А ще, зберігся диск, де розмова з Іванком Мацялком відбувалася незадовго до його смерті. Заледве я вловила смуток в його голосі, як він зібрався з останніх сил і так бадьоро промовляв найтепліші слова до людей діаспори, бажаючи всім людям щастя і добра. Після його слів захотілось поставити пісню: «Чи знаєш ти?» Ця пісня була записана з гуртом «Світозари» у Тернополі. З Тернополем і з відомим гуртом у Івана пов’язано багато приємних творчих спогадів і філософських роздумів.

Пам’ятник у бронзі, на ньому – Іван Мацялко, у повний зріст з мікрофоном у руці. Пам’ятник мовчить, але наші серця завжди будуть співати пісні, які співав Іван. Родина і меценати, палкі шанувальники української пісні подбали, щоб наступні покоління українського народу, люди з усього світу, могли прийти на Личаківське кладовище і низько вклонитися українському синові і українській пісні.

Світлана Остапчук, Чикаго
10/06/2010 / номер #2010-40
«Час i Подiї»

Високий Замок Online

Два роки тому не стало Івана Мацялка – народного артиста України, одного із засновників і лідерів-вокалістів гурту «Соколи».

Співак згас від важкої та невиліковної хвороби, не доживши двох місяців до 53-х років. Його серце зупинилося 28 липня 2007-го.

Йдучи на інтерв’ю з вдовою Івана Олексійовича – актрисою Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької Валентиною Мацялко-Бондар, серце стискало… Думала, розмова вийде важкою. Жінка зустріла мене усмішкою, згадувала чоловіка без сліз, говорила без упину. Навіть запитань не треба було ставити. Вийшло не інтерв’ю, а монолог. Розповідь Валентини виглядала як освідчення – її Іванкові.

«З Іваном познайомилась у черзі за виноградом»

– Історія нашого знайомства дуже романтична, – почала Валентина Мацялко. – Після закінчення Дніпропетровського театрального училища я потрапила за розподілом до Дрогобицького театру. Причому їхала не до Дрогобича – до Львова. Бо у скеруванні було зазначено: «Львівський обласний театр імені Юрія Дрогобича». Залишатися у Дрогобичі не хотіла. Тим паче, у Дніпропетровську вже працювала на телебаченні ведучою. Не минуло й місяця, як познайомилася з Іванком – в магазині, у черзі за виноградом, який прийшла купувати на свою першу дрогобицьку зарплату. Він потім розповідав, що, побачивши мене, відразу ж подумки попросив: «Стань, будь ласка, за мною». Я й стала! У нас зав’язалася розмова. А коли вийшли з магазину, то зрозуміли, що не хочемо розлучатися. Наше знайомство відбулося наприкінці 1993-го. Мені на той час ще не виповнилося дев’ятнадцяти років. Про гурт «Соколи» нічого не чула…

Іванко був для мене більше, ніж чоловіком. Різниця у віці між нами – 20 років. Він формував мене як людину, як особистість. Тому втрата цієї дорогої людини є для мене надзвичайно важкою. Досі розмовляю з ним, раджуся у всьому. Він дав мені велику життєву школу справжніх істин. Вчив, як розпізнавати людей. Опікувався нами. Мені було комфортно з ним. Після того, як він відійшов в інший світ, моє життя кардинально змінилося. Я почала вчитися жити – як дитина. Побачила, що є інший світ, – жорстокий, в якому виживає сильніший. Багато молюся, прошу в Бога захисту. Я знаю, що ми з донечкою Ганнусею не самотні в цьому житті, Господь посилає нам гарних людей…

Іванко мені сниться завжди. Буває, навіть прошу: «Приснися мені, Іванку». Я знала кожен період його перебування на тому світі. Бо в кожен період він приходив до мене у снах. Якось приснилося, що в Іванка ноги в струпах. Він казав тоді: «У мене, Валентино, дуже болять ноги». Дала священику на сорокоуст, на молитву… Він мені приснився вже світлий, без болю… Якось приснилося, що сидимо з ним серед хмар на кухні, п’ємо каву і спілкуємося. У мене таке враження, що ми не могли наговоритися. Інколи говорили до другої години ночі, а потім самі зі себе сміялися… За рік до смерті, коли Іванко вже знав про свою хворобу, ми вирішили з ним жити так, ніби кожен день – останній. Слава Богу, що простили одне одному якісь прикрі моменти.

«Він нагадував мені Едвіна зі «Сільви»

Я, як і кожна творча людина, більшість часу приділяла театрові. Особливо в той період, коли Федір Миколайович Стригун запросив мене до такого легендарного театру, грати в якому – мрія кожного актора. І довірив серйозні ролі: у «Гуцулці Ксені», «Наталці Полтавці», «Доки сонце зійде…», «У неділю рано зілля копала». Потрібно було багато працювати, віддаватися професії. Тому мене часто не вистачало на Іванка, на сім’ю… Але він ставився до цього з колосальним розумінням. Йому подобався мій фах. Він завжди казав: «Ти – актриса»… Пригадую, коли він уже був дуже хворий, мені доручили роль Сільви в опереті Кальмана. Іванко був за мене щасливий. На жаль, не дожив до прем’єри… Прем’єру я присвятила його пам’яті. Граючи у «Сільві», в Едвіні бачу образ свого Івана…

Він був чоловіком із великої літери. Йому можна було вірити. Пообіцяв, що відвезе до Риму, де ми повінчаємося і зустрінемо Папу Римського… Він це здійснив. Наше весілля тривало дві години. На ньому був присутній найстаріший священик отець Антоній, якому було 99 років. Я згадую, як підмітала шлейфом Рим, Колізей. Італійці кричали нам: «Які ви гарні!». В останній день життя Іванко згадував саме нашу римську весільну подорож… Вважаю, жила з генієм. Неповні 14 років нашого спільного життя були такі кольорові і радісні… Я дякую Богові, що останні роки їздила разом із ним, співала лемківські пісні. Це були часи, коли ми ні на мить не розлучалися. Ця людина принесла мені стільки радості, що навіть якщо я нікого і не зустріну більше у своєму житті, то цієї пам’яті, спогадів про те, що пов’язано з Іваном, достатньо на ціле моє життя… Він дуже мене любив, і ця любов була взаємною. Я довкола себе не бачу такої людини, котра бодай трішечки нагадувала б мені Іванка.

«Я його так любила, що прирівнювала до Бога»

Він був надзвичайно духовною людиною. Від операції відмовився, бо казав: «Якщо Бог дав мені цю хворобу, значить – для очищення моєї душі. І якщо я зроблю операцію, то, можливо, буду ще більше хворий». Він не боявся смерті, по-філософськи до цього ставився. І борони Боже, щоб він побачив, що я плачу! У нього був рак щитовидної залози зернистого походження. Він лікувався особливим макробіотичним харчуванням у поєднанні з молитвою. За його молитви, за його спосіб життя Господь дав Іванкові легкий відхід. На той момент мені, напевно, було забрано розум. Я до кінця вірила, що він буде жити, бо без нього помру. Думала, що він не має права нас залишити, бо без нього залишимося одні на цьому світі. Напевно, я його так сильно любила, що прирівнювала до Бога. І в тому була моя помилка. Я знала, що він зі мною, що з ним нічого не повинно трапитися…

Попрощатися з Іванком прийшли всі… Я тоді тільки й чула: «Валентино, ми тебе не залишимо, не хвилюйтеся. Ми – ваші друзі…». Але життя є життя. У кожного свої проблеми. Розумію тих, хто забув про нас. Спочатку, правда, ображалася. Зрештою, кого хочу чути і бачити, до тих сама телефоную. Сама пропоную дружбу… Але справжні друзі залишилися. Коли Іван лежав хворий, до нас подзвонив голова профкому Одеського припортового заводу Володимир Якович Дрібноход: «Друзья, я понял, что у вас проблемы. Высылаю вам 10 тысяч гривень». І зовсім не у грошах навіть справа… Хоча це для нас був і фінансово важкий період. Іван хворий, концертів немає, грошей теж…

Тепер нами опікується брат Іванка – пан Михайло. Знаю, якби щось трапилося, я завжди можу звернутися до нього. Дивлячись на Михайла, бачу в його обличчі риси мого Іванка і прошу Бога, щоб дав йому довге життя, щоб Михайло встиг втілити все задумане.

Хочу поставити Іванкові пам’ятник. Колись ми гуляли Личаківським цвинтарем, і Ганнуся, проходячи повз могилу Володимира Івасюка, сказала: «Мамо, я хочу, щоб і наш тато стояв на повний зріст і з мікрофоном». Тепер-от працюємо над цим питанням. Збираю кошти. Справа просувається важко. Пишу масу листів. Куди не стукаю, всі мені відмовляють, «відфутболюють». Але я не втрачаю надії. Проект вже є. Потрібно 130 тисяч гривень. І тут допоміг Одеський припортовий, надавши половину коштів. Сподіваюся, що і галичани зголосяться. Також хочу зробити концерт пам’яті Іванка. І присвятити Іванові пісню. Це ми втілюватимемо разом із паном Михайлом. Музику написав Юрій Цвєтков, слова – Ярослав Музика. Зараз робимо аранжування.

Тепер мій найбільший обов’язок – материнський. Я повинна гідно виховати Ганнусю. Їй 10 років, вона ходить на художню гімнастику. Маю враження, що вона перейняла найкращі риси Івана. В ній багато татового.

Ми обоє подорослішали.

Пісню пам’яті народного артиста України Івана Мацялка «Згорає зірка» написали і його пісенні побратими Степан Галябарда та Марія Шалайкевич.

За зіркою зірка згорає,
І вже не засвітиться знов,
Як пісня його, що змовкає,
Але не згасає любов.
Він був співаком від Бога,
І голос його кожен чув,
У небо знеслась дорога
Під музику липня й дощу.
Приспів:
У житах ридає перепілка,
Тужить по його довічнім сну,
Бо його душі журна сопілка
Вже не заспіває про весну.

Йому так пилося з криниці,
Світились в очах дві зорі.
…А нині пісні, на птиці,
Самотньо кружляють вгорі.
Та раптом дзвінкий
та юначий
Почується голос здаля.
…І лиш сиротою заплаче
По нім українська земля.

Довідка «ВЗ»

Народний артист України Іван Мацялко народився 21 вересня 1954 року в селі Батятичі, що на Львівщині. Був у родині третім сином. Любов до пісні перейняв від мами. Навчався по класу скрипки в Кам’янка-Бузькій музичній школі, пізніше – у Дрогобицькому педінституті. З 1983 року працював солістом Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина». У січні 1990-го став одним із засновників та солістом гурту «Соколи». Згодом розпочав сольну кар’єру. Голос співака добре знали не лише краяни, а й українська діаспора в Канаді, США, Великій Британії, Польщі, Югославії та Німеччині. Як соліст випустив диски «Приїжджай до Львова» та «Україно, краю мій…».

Тетяна КОЗИРЄВА
09.11.2012 210 (4834)
Високий Замок Online

16 грудня у Народному домі м. Стрия відбувся концер-присвята пам’яті видатного українського співака Івана Мацялко. Захід відбувся за сприяння депутата Верховної ради України, голови Благодійного фонду «Добре серце» Олега Канівця.

Організатори концерту: Стрийська районна рада та Стрийська РДА. У концерті взяли участь: народні артисти України Михайло Мацялко та Марія Шалайкевич, актриса Львівського театру ім. Марії Заньковецької, вдова Валентина Мацялко, скрипаль-віртуоз Роман Касперський, фіналіст «Голосу країни», співак Ростислав Кушина, стрийський гурт «Говерла» – керівник Михайло Золотуха.

Розпочала вечір пам’яті вдова Валентина, яка зазначила, що Іван Мацялко завжди любив Стрий, не раз виступав на концертних майданчиках нашого міста і вона щиро вдячна організаторам концерту й зокрема народному депутату Олегу Канівцю за моральну та фінансову підтримку.

1Упродовж вечора звучали пісні маестро, спогади про дитячі роки від брата Михайла Мацялко, про створення славнозвісного гурту з гордим найменням «Соколи» від Марії Шалайкевич, про знайомство з майбутньою дружиною, щасливі роки подружнього життя, тяжку хворобу та останні дні Івана Мацялко, про спільні концерти від друзів та колег по сцені. Розповіді ілюструвалися відео та фото з домашнього архіву на екрані. Валентина Мацялко звернулася до стриян, які ущерть заповнили залу Народного дому зі словами: «Прошу вас, не забувайте Івана, співайте його пісні. Я відчуваю він бачить нас. Адже людина живе, поки її пам’ятають».

Народний депутат України Олег Канівець дякуючи артистам та стриянам, що так чисельно зібралися, щоб вшанувати улюбленого співака зазначив: «На жаль, цієї прекрасної людини немає вже серед нас. У 2007 році він помер від тяжкої недуги. Біль втрати незагоєною раною залишається для усіх, хто його знав, хто захоплювався його творчістю. Та вічним є духовне багатство – його творча спадщина. Наше завдання не втрачати зв’язок з минулим. У нас в пошані різноманітні модні віяння, запозичення, прагнення якось виділитися, щось робити по новому, створюючи при цьому ілюзію бурхливої діяльності. І коли все це заходить у безвихідь – повертаємося до першоджерел. Наше завдання зробити так, щоб українська мова, українська пісня, наш національний дух були у пошані».

Довідка: Видатний український співак Іван Мацялко народився 21 вересня 1956 року в с. Батятичі, Кам’янко-Бузького району, Львівської обл. Спів і музику змалечку уподобав від мами і батька. Іван навчався спочатку в Кам’янсько-Бузькій музичній школі (клас скрипки), а потім у Дрогобицькому педагогічному інституті на музично-педагогічному факультеті. Після служби в армії Мацялко переїхав у Трускавець, де на запрошення свого старшого брата Михайла почав працювати у вар’єте. Далі він дев’ять років співав у прикарпатському ансамблі «Верховина».

20 січня 1989 року Михайло Мацялко, Іван Мацялко, Марія Шалайкевич та Ярослав Дуб створили гурт «Соколи» в Дрогобицькому будинку культури з наміром виконувати актуальну, на хвилі національного відродження, музику. До складу гурту увійшли також: Роман Наконечний (клавішні, акордеон), Іван Остапчук (бас-гітара), Ігор Піхоцький (гітара), Роман Касперський (клавішні, скрипка), Роман Остапчук (звукорежисер). Гурт став передвісником і пісенним провідником Незалежної України. Це був знак неба і поклик матінки-землі: оспівати, звеличити, нагадати світові, що є такий народ ім’я, якому – українці. У 1990 році вони взяли участь в червневому фестивалі «Одна в нас мова солов’їна», який відбувався у Львові, а вже 27 липня на Першому львівському міжнародному українському фестивалі «Громада» вибороли звання лауреата. Українці Канади і Німеччини, Югославії, і Польщі, США й Англії, Словаччини, Бельгії зустрічали «Соколів», як героїв України і були вдячні за те, що вони визволили українську пісню з полону, з ярма і гімном Івана Франка звертались до світу: «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить, бо вершилась України кривда стара й нам пора для України жить!»

У травні 1991 року українським гопаком затанцювало Чорне море. Над Кримським півостровом літали не чайки, а «Соколи». На своїх крилах принесли вони з франкової землі мову колискову і українську пісню. Особливе турне «Захід-Схід» до 50- річчя Української Повстанської Армії допоміг організувати в Криму Василь Дзера. Він відіграв дуже важливу роль у проведенні цього туру. Тоді Василь Дзера був головою франківської районної Ради народних депутатів міста Львова і палким шанувальником гурту «Соколи». Звичайно візиткою була пісня: «Там, десь далеко на Волині створилась армія – УПА, щоби воскресла Україна і завітала свобода…» Хіба могли на концертах, українці Севастополя, Ялти, Сімферополя, Красноперекопська, Азовська не піднятися з місць на словах пісні: «Україно, Україно, Україно краю мій, я за тебе Україно муки тяжкії терпів…» Під українським небом на українській землі співав Іван Мацялко українську повстанську пісню: «Рости, рости, черемшино.» У цій своїй пісні-молитві він завжди ставав перед народом на коліна, де б він у світі не був. Кримські гори замовкали, коли співав найкращий український тенор: «Чужої мови я не знаю, а чи на світі є чужа, та лиш тією заспіваю, котрою мати нарекла…». Після туру «Захід-Схід», який відбувся у шістнадцяти областях України, «Cоколи» з тріумфом виступали у заключному концерті у київському палаці «Україна», стали лауреатами у Вітебському міжнародному фестивалі «Слов’янський базар-92», також брали участь в урядовому концерті до Дня Незалежності 1992 року, провели тридцять чотири концерти у США, виступили у Колонному залі Москви на з’їзді українців Росії у 1993 році, стали лауреатами київського «Вернісажу-93».

У 1995 році Іван вирішив піти з «Соколів» розпочавши сольну кар’єру, і переїхав у Тернопіль. Працював там багато років, надбав багато вірних друзів, які підтримували його до останніх днів життя. Але з часом переїхав до Львова. Мріяв про оперну кар’єру. Тим паче, що займався у Миколи Копніна, колишнього соліста Маріїнського театру, який мав у Дрогобичі власну вокальну школу. На відміну від патріотичних творів періоду «Соколів», Іван Мацялко за часів сольної кар’єри виконував переважно ліричні пісні композиторів О. Гавриша, Г. Татарченка, Л. Дутковського, О. Осадчого, О. Злотника, Я. Борути, А. Іванюка, О. Пляченка, В. Домшинського, С. Петросяна, Б. Кучера, О. Бойка.

28 липня 2007 Іван Мацялко помер від раку щитовидки. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

16 грудня 2012
Благодійний фонд «Добре серце»
dobreserce.com

Високий Замок Online

Вересень видався напрочуд теплим. Вечоріло. Валентина Бондар поспішала до гуртожитку окрилена. Ще б пак! Сьогодні вона гарно зіграла роль у Львівському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Юрія Дрогобича, ще й отримала першу зарплату. Люди, які йшли назустріч актрисі, несли величезні грона винограду. І їй так захотілося соковитих ягід. У центрі Дрогобича (місто на Львівщині) зайшла в овочевий магазин. Чергу зайняла за незнайомцем з розкішними чорними кучерями. Чоловік оглянувся і мило усміхнувся Валентині. Потім ще раз і ще… Вона намагалася не звертати уваги. Бо що їй до того незнайомця?! І раптом: «Що робить така симпатична дівчина у Дрогобичі?!». «Я – актриса», — відповіла. Слово за словом – зав’язалася розмова…

«Відчуваю: ти – моя доля»

«Чи знаєте, хто я?!» — не вгамовувався чоловік. «Ні», — мовила актриса. «Іван Мацялко, соліст гурту «Соколи». Про існування цього гурту Валентина не знала. Але ж незручно казати галичанинові, що ніколи не чула пісень «Соколів», тому вирішила долучити свої артистичні здібності. «О, так! Знаю такий гурт. Приємно з вами познайомитись», — відповіла несподівано для самої себе.

…Коли обоє з налитим сонцем виноградом вийшли з магазину, зрозуміли: їм не хочеться розходитись… Валентині тоді було 19, Іванові — 39. Співак прекрасно виглядав на свої літа, йому ніхто не давав його віку. Іван відразу припав Валентині до душі інтелігентністю, толерантністю, чоловічою харизмою. За своєю внутрішньою культурою то був чоловік європейського рівня. Обмінялися номерами телефонів.

…Минув тиждень, другий, але Іван не телефонував. «Забув, — думала актриса. — Мабуть, я собі Його придумала?!». У неї було чимало прихильників, знала собі ціну і не зробила б першою крок, хоча дуже хотілося зателефонувати співакові. Якась невидима сила тягнула до нього. Серце щеміло і тужило за ним… Страшенно скучала за чоловіком, якого практично не знала. Однак не покидало передчуття, що вони неодмінно зустрінуться.

І раптом… телефонний дзвінок: «Це Мацялко. Пам’ятаєте такого?». Радість переповнювала її, однак стримувала свої емоції. «Так, пам’ятаю», — відповіла спокійно. З’ясувалося, за місяць, поки вони не бачились, Іван поховав батька. А на свій день народження (21 вересня) застудився, тому попросив Валентину купити йому продукти.

Коли актриса переступила поріг Іванової квартири, збентежилась. Адже абсолютно не вміє готувати, — вдома це робила мама. Іван був мудрим чоловіком. Відразу зметикував, що й до чого, і сам приготував вечерю.

— Як нині пам’ятаю: готую на кухні каву, — говорить Валентина. — Іван раптом обіймає мене за плечі і, дивлячись у вічі, каже: «Відчуваю: ти — моя доля». Від несподіванки я не знала, що відповісти. Навіть почали труситися руки. Іван дуже мені подобався, і я цього не приховувала.

Той вечір перевернув усе їхнє життя. Валентина Бондар жила то в Івана, то в гуртожитку. Іван варив їй смачні страви і, щоб не охололи, поки Валентина повернеться з театру, обмотував каструлі рушниками…

Таємниць між ними не було. Іван поволі ставав для неї більше, ніж чоловіком, — був другом, братом, батьком… Оберігав її від недоброзичливих очей. Як старший і досвідченіший, настановляв: «Валентино, з тією людиною не спілкуйся. Бачу: нещира вона». Актриса відчула: з Мацялком їй буде спокійно і затишно. «Іван був моїм ангелом-охоронцем», — каже вона.

«Тебе не покину…»

Родом Валентина із Житомирщини, із багатодітної сім’ї. В актриси було четверо братів. Батьки казали, що вона – найкраща на світі. Мріяли, аби вона стала лікарем. Професію артистки сприймали як несерйозну. Однак казали: «Обирайте професії самі, аби потім не нарікали на нас. Будете самі набивати ґулі».

…У Дніпропетровському театральному училищі Валентина Бондар подолала великий конкурс – 30 осіб на місце. За іронією долі, на вступних іспитах читала монолог 60-річної жінки, яка… втратила чоловіка.

— Коли я стала студенткою, швидко зрозуміла: треба «вибиратися» з образу «хлопчиська» і ставати леді, — мовить Валентина. — Перша моя покупка – туфлі на високих підборах. Купила на розмір менші, бо не знала, як нога має в них почуватися. Взула і дивуюся: «Як то жінки мучаться на високих підборах?!». По закінченні училища на роботу мене запрошували в кілька великих театрів України. Але я обрала дрогобицький…

Валентина Бондар приїхала до провінційного Дрогобича і була шокована: все в містечку «крутиться» навколо невеличкого театру і ратуші… Лише згодом зрозуміла: доля привела її у галицьке містечко, щоб там зустріла свою «другу половинку»… Не минуло місяця, як у Дрогобичі вона познайомилась з Іваном Мацялком.

— У нього був «зірковий» період (визнання, гастролі, концерти), — згадує Валентина. – А я була актрисою-початківцем. Та, Богу дякувати, в театрі мене відразу полюбили і довірили головні ролі. Згодом Іван помітив: я заспокоююсь тим, що маю, і почав «провокувати»: «Мабуть, ти погана актриса?! До старості працюватимеш у Дрогобичі? От якби працювала у львівському театрі, я зрозумів би, що чогось вартуєш». Тобто чоловік постійно підстібував, щоб я не заспокоювалась на досягнутому. І мені захотілося довести, що можу досягнути більшого. Я вдячна головному режисерові академічного драмтеатру ім. Марії Заньковецької Федорові Стригуну за те, що повірив у мене і взяв у свій колектив…

У 1996-му Іван пішов із «Соколів» і переїхав до Тернополя, де успішно працював з гуртом «Світозари». Щотижня вона їздила до коханого зі Львова в Тернопіль. Врешті-решт вони втомилися від життя на два міста й опинилися на роздоріжжі. Їхні дороги ледь не розійшлись. «Або щось змінюємо у стосунках, або розходимося», — не втрималась актриса і перестала їздити до Івана. Було прикро, що він не може визначитись.

Їм було непросто удвох. Обоє лідери, обоє страшенно ревниві. Їхні емоції бурлили. Та, як з’ясувалося згодом, Івана Мацялка лякала велика різниця у віці між ними. Ще й горе-друзі не раз підштрикували: «Що робитимеш з такою молодою? Гляди – покине тебе». Співак боровся сам із собою. Ще до знайомства з Валентиною батько питав Івана: «Чому так довго не одружуєшся, сину?». «Моя жінка – ще в колисці, тату». Як у воду дивився…

…Раптом Мацялко зателефонував Валентині: «Дуже погано себе почуваю. Приїжджай!». В Івана лікарі виявили синдром Рейтера (рак кісток). Тепер дружина їздила до нього мало не щодня. Відіграла виставу – і на поїзд. У неї був насичений творчий період, їй було однаково, — вона їхала, щоб морально підтримати коханого чоловіка.

Півроку Іван був прикутий до ліжка. Ніхто з друзів його не навідував, наче забули… Якось він не втримався: «Не приїжджай, Валентино! Я можу залишитися інвалідом, а ти – молода…». «Ніколи тебе не покину», — мовила чоловікові. І… диво сталося: Іван поволі почав спинатися на ноги. «Якщо Господь поверне мені здоров’я, за твою доброту, Валентино, хоч до Риму тебе відвезу, і там обвінчаємось», — мовив Іван з болем у голосі. «Ти в мене такий фантазер. Скажи, ще — Папу Римського зустрінемо», — пожартувала актриса. «А що – і зустрінемо», — в інтонації Івана відчувалися водночас щем і надія…

Їх благословив Папа Римський

— Нам здалося, що Іван одужав, — продовжує актриса. — Свою правду ми розповіли священику Романові Шафрану, і він допоміг нам поїхати до Ватикану. Не думали-не гадали, що справді потрапимо на аудієнцію до Папи Іоанна Павла ІІ. Це було несподівано. Папа посвятив наші хрестики, а нас благословив на шлюб. Пам’ятаю, Святійший проникливо подивився Іванові у вічі, наче читав: на його долю випаде велике випробування. То був 1998 рік.

Валентина та Іван припустити не могли, що їм судилося бути разом лише дев’ять літ. В Італії відсвяткували скромне весілля. Одруження з коханою жінкою, народження дитини… Співак «оживав» на очах.

Коли народилася Ганнуся, Валентина навчалася заочно на театрознавчому факультеті Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Вона спокійно їхала на навчання, гастролі, вистави, залишаючи Івана з донькою. Була впевнена: дитина буде доглянута.

— Іванко був найкращим татом на Землі, — каже Валентина Мацялко. — Брав доньку на концерти, відвозив і забирав з художньої гімнастики, вокалу. Ми з донькою не завжди знаходили спільну мову. Пам’ятаю, прийшов якось чоловік і питає: «Ну, що, дівчата, знову не поділили?!». Він мав вплив на доньку. Ганнуся малою слухала лише Іванка.

Родом Іван Мацялко з Львівщини, народився у простій селянській родині. Батьки прищепили йому любов до пісні, а старший брат Михайло — любов до скрипки. Після закінчення Львівського музпедучилища Іван став солістом ансамблю ”Верховина”. А 1989-го Іван та Михайло Мацялки створили гурт «Соколи».

Іван був правдолюбом і дуже прямолінійним. Дружина не раз просила бути гнучкішим. Та співак не терпів лицемірства. Бездареві сміливо в очі казав, що він бездар. В Мацялка було багато заздрісників. Він до краплини віддавав себе людям, та не всі раділи його успіхам і славі…

Іван їздив з концертами по Україні. Це зараз Валентина розуміє, що йому не можна було цього робити. Дуже втомлювався і ще більше підірвав кволе здоров’я. Поволі співакові ставало гірше. Дуже схуд, втрачав сили. Дружина плакала наодинці, перед чоловіком — трималася. До останньої миті вірила: він житиме. Іван, навпаки, відчував, що йде із життя. В останній день сказав, що дуже любить свою дружину і… побажав щастя…

Народний артист України, засновник гурту «Соколи» Іван Мацялко відійшов у кращі світи 28 липня 2007 року. 21 вересня йому виповнилося б 59… Після смерті Івана світ для актриси почорнів. Втрату чоловіка Валентині допомогла пережити донечка, Михайло Мацялко та колектив заньківчанського театру, де вона досі працює. Жінка впевнена: такого турботливого, люблячого чоловіка і батька вона більше не зустріне.

— Життя без Івана почалося для мене жорстким, — стверджує актриса. – Та я сильна. Треба поставити на ноги доньку, тож не маю права розслаблятися. Хоча… часом хочеться бути слабкою і заховатися за сильні чоловічі плечі… В багато чому раджуся з 14-річною донькою. Ганнуся — правдолюб, — продовження свого батька…

Фото з сімейного альбому Івана Мацялка

Валентина Шурин
29.07.2013
Високий Замок Online

28 липня 2007 року у Львові в своєму помешканні, що на вулиці Сагайдачного 9, о 2 годині 20 хвилин на 53 році життя у розквіті життєвих і творчих сил після важкої невиліковної хвороби помер народний артист України Іван Мацялко.

Недуга до нього підкралася несподівано, як грім серед ясного дня! Вирок лікарів був убивчим: рак…. Від осені минулого року хвороба прогресувала і нагадувала про себе щосекунди. Болі були такими, що витримати було нестерпно важко, інколи здавалося, що завиєш по-вовчому.

Але Іван тримався мужньо до остатку. Від послуг традиційної медицини відмовився категорично (він знав, що у лікуванні ми від світу відстали назавжди, недаремно ж президент, прем’єр і міністри лікуються лише за кордоном; навіть для еліти, перших осіб держава не в силі спромогтися на лікувальну установу, яка б йшла в ногу зі світовими досягненнями).

Тож спочатку поїхав у Черкаси, де місцева цілителька вселила зерно віри і надії. Проте в її дивовижний дар не повірив і згодом, змарнілий і знесилений, подався у Маріуполь.

Ось там і знайшов того, кому вірив як Богові. Чоловік настільки переконав Івана у позитивному кінцевому результаті свого методу, що навіть у найкритичніші часи (а їх ставало дедалі більше) співак вірив, що буде жити.

Бодай миті сумніву в іншому й бути не могло. Іван відганяв від себе злі думки: лише позитивне мислення. Багато читав, розмислював, в останні місяці життя став ще й філософом.

Відійшов у вічність як великий мученик: жодного разу (!?) біля його будинку не стояла машина швидкої допомоги, він не прийняв жодного антибіотика…

Якими ж людськими зусиллями і як він це робив, зціпивши зуби, лише одному Господу відомо.

Михайло Маслій
29.07.2015
«Хвиля Десни» (hvilya.com)

ГАЛЕРЕЯ
  • Іван Мацялко
    01
  • Іван Мацялко
    02
  • 03. Михайло та Іван Мацялки
  • Іван Мацялко
    04
  • 05. Іван та Михайло Мацялки
  • 06
  • 07.
  • 08
  • Іван Мацялко
    09

Джерело: 01, 03, 04, 05, 06, 09 – світлини з архіву Михайла Маслія (04 – 1997 рік, фото Тані Д’Авіньйон; 09 – 2004 рік, фото Михайла Маслія); 02 – hal-zoria.io.ua, 07 – wz.lviv.ua (дружина Валентина, донька Ганнуся та Іван Мацялки); 08 – chasipodii.net.

ДИСКОГРАФІЯ