Театр-кабаре «Не журись!»
«Не журись!» – популярний театр-кабаре організований у 1988 році в м. Львові. В основі музично-театралізованих вистав театру авторські пісні, політична сатира, пісні українських січових стрільців та вояків УПА.
Історія театру «Не журись!» починається з 1986 року, коли львівський письменник Юрій Винничук почав організовувати концерти від «Клубу Творчої Молоді» з виступами бардів Андрія Панчишина, Віктора Морозова і Тараса Чубая, запрошуючи також Віктора Неборака. А перший їх виступ під назвою «Не журись!» відбувся 20 вересня 1987 року на День міста Львова.
Після кількох успішних виступів музиканти запланували організувати театр авторської пісні, але в результаті вирішили робити виступи у кабаретному стилі, і у червні 1988 року при громадській організації «Товариство Лева» був утворений театр-кабаре «Не журись!». Директором новоствореного театру став Остап Федоришин.
З початків своєї діяльності «Не журись!» насамперед був театром авторської пісні, де головний акцент припадав передусім на музику і тексти пісень, хоч його учасники намагалися максимально театралізувати музичні вистави, працювали з різними режисерами і потроху навчалися акторської майстерності.
Найбільшої популярності естрадний театр здобув протягом 1988-1991 років, створивши цілу низку музично-театралізованих вистав, у яких гостро й дошкульно висміював тогочасну комуністичну владу, а також представляв глядачам заборонені тоді пісні українських січових стрільців, вояків УПА і т.д. До речі, національний гімн «Ще не вмерла Україна» (в ті часи ще заборонений) прозвучав зі сцени уперше 5-ого жовтня 1989-ого року в концертній залі Львівської філармонії саме у виставі театру «Не журись!» «Повіяв вітер степовий».
До першого складу театру (вистава «Від вуха до вуха») входили такі виконавці: Юрій Винничук, Василь Жданкін, Віктор Морозов, Стефко Оробець, Андрій Панчишин, Юрій Саєнко, Остап Федоришин, Тарас Чубай. В інших виставах брали участь десятки різних виконавців, таких як Богдан Стельмах, Олег Лихач, Богдан Рибка, Орест Хома, Тризубий Стас (Станіслав Щербатих), Олесь Драч, Тетяна Каспрук, Богдан Генгало, Леся Бонковська, Леся Соболевська, Зенко Филипчук, Ігор Крут, Роман Микитюк, Олег Лишега, Тарас Кулай, Володимир Гранатир, Петро Рачинський, Петро Смола, Богдан Лоза та багато інших.
Великою популярністю серед глядачів користувалась гумористична пара – «пані Стася і пан Дзюньо» (О.Федоришин та Б.Рибка).
Режисерами окремих вистав театру були Софія Кохмат, Володимир Кучинський, Сергій Проскурня, Василь Образ. Художники театру – Володимир Кауфман, Юрій Кох. Директор – Остап Федоришин. Мистецький керівник – Віктор Морозов.
Основні вистави театру – це «Від вуха до вуха» (1988), «Вертеп», «І мертвим, і живим, і ненарожденним», «Картотека пана Базя», «Повіяв вітер степовий» (1989), «Пісні з-за ґрат» (1990), «Золота лихоманка» (1992). Музичні фоноґрами цих вистав були записані у «Студії Лева» (м.Львів) і видані на аудіокасетах в Україні та Канаді (фірма «Кобза»). На основі пісень театру було також створено декілька музичних телевізійних фільмів – «Не журись!» (Київ, 1989), «Ось така історія» (Львів, 1989), та багато розважальних телепрограм.
Театр «Не журись!» активно концертував по Україні, а також побував з гастролями у багатьох країнах світу – Канаді, США, Австралії, Бразилії, Аргентині, Парагваї, Англії, Бельгії, Німеччині, Польщі, Литві, Росії.
У грудні 2013 – січні 2014, під час революційних подій Євромайдану, Віктор Морозов разом з Андрієм Панчишиним та Юрієм Винничуком записав серію гумористично-сатиричних пісень в яких висміюється тогочасний владний режим, кілька пісень присвячено Євромайдану та майданівцям (он-лайн-проект «Реффолюція»), який до певної міри, можна вважати ідейним продовженням творчості театру «Не журись!».
1. Не журись! (mo-productions.com).
2. Картавий П. «Не журись!». Інформаційно-аналітично-координаційне Агентство Авторської Пісні України. Інформаційний бюллетень. №2 (77) 2007 рік.
3. Віктор Морозов: «Кожен час має свій проект». Записала Богдана Неборак. 23.06.2014 (zbruc.eu).
4. Винничук Ю. «Батяр з Пекарської». 13.10.2015 (zbruc.eu).
5. Віктор Морозов: Після «Wild Thing» ми відразу стали успішними. Оля Вишня. 04.06.2014. Варіанти – онлайн газета новин Львова (varianty.net).
6. Канарська Г. «В колі друзів, або Не журись!» (postup.brama.com).
Театр-кабаре «Не журись!» | Естрадний театр «Не журись!» | Театр «Не журись!» | Львівський естрадний театр «Не журись!» | Театр-студія «Не журись!» | Ансамбль «Не журись!»
Дітройт (Віра Андрушків). – Уже від вперше заслуханої тасьми-касетки ансамблю «Не журись», з його жартівливими (гостро-сатиричними) піснями та гуморесками, хотілося більше довідатись про цю унікальну групу, а ще більше побачити і почути їх на концерті. Минулого літа якраз трапилася нагода – ми провели з деякими членами цієї групи інтерв’ю та мали нагоду побути на «міні-концерті» деяких членів ансамблю.
«Не журись» – це авторський ансамбль, його члени самі творять репертуар і самі його виконують.
Хто вони такі? Як зійшлися? Звідки походить назва ансамблю? Які у них пляни і які програми? Де виступали і де задумують виступати? На ряд цих питань та про багато чого іншого велася надзвичайно цікава розмова з Віктором Морозовим, мистецьким керівником, Остапом Федоришином, директором ансамблю, Юрієм Винничуком – критиком і поетом, який спеціялізується в «Чорному гуморі» і двома мистцями, зв’язаних з ансамблем в цілях реклями Юрком Кохом і Влодком Кодаршаком. Адміністративним директором театру є Володимир Гранатир.
Сама назва «Не журись» походить від джаз-ансамблю, який існував у Львові в 1940-их роках. У Львові, як і в цілій Україні, тепер велике зацікавлення минулим – історією даної околиці, культурним життям, персонажами. мистецькою та письменницькою творчістю поодиноких людей. На майбутнє ансамбль «Не журись» плянує програму «Бо війна війною», в’язанку стрілецьких пісень та гумору.
Про початки ансамблю характеристичним львівським гумором оспівує Морозов в пісні «Львівське пиво», на слова Юрія Винничука. В їхнім репертуарі є ряд пісень в яких змальовується чар. настрій і дух старого і нового Львова, як наприклад «Ринок» Андрія Панчишина та «Український Лев» Василя Симоненка, яким В. Морозов розпочинає програму «Від вуха до вуха». Ансамбль не має постійного місця на виступи тому винаймає сцену. Маленьке приміщення на проби та адміністрацію отримали на Комсомольській вул. ч. 25.
До цього часу від свого заснування ансамбль створив чотири відмінні за тематикою програми – концерту. Перша «Від вуха до вуха» – це гостра сатирична програма на сучасну суспільно-побутову та політичну ситуацію. Друга програма, при співучасті народного театру «Мета», це традиційно-народна програма «Вертеп». Третя «І мертвим і живим, і ненародженим» це поклін Т. Шевченкові з нагоди 175-літнього ювілею. В тій програмі брали участь артисти нового Львівського молодіжного театру, під режисурою Володимира Кучинського, того самого, що ставив твори Ліни Костенко «Марусю Чурай» і «Сад нетанучих скульптур». Четверта програма це гумористична програма про давній Львів, «Картотека пана Базя».
Сценарій на програму «Від вуха до вуха» написав Остап Федоришин при співучасті цілого колективу. Гумористичні репліки переплітаються з піснями, щоби створити цілість. Степан Оробець, як статочний конферансьє, Юрій Винничук, з домішкою суржика, та Остап Федоришин своїми галицькими гуморесками в’яжуть поодинокі точки програми. Юрій Саєнко, талановитий музикант виконує музичні джазові імпровізації на фортепіяні, а у «Вертепі» та Шевченківській програмі творить надзвичайно цікаву і зворушливу атмосферу з допомогою електронічного фортепіяну.
Дещо про самих бардів-кобзарів. Віктор Морозов до часу виступів у «Не журись» керував львівською групою «Арніка» (це назва гірської, цілющої квітки) від 1972-76 і від 1979 року. Був солістом ансамблю «Смерічка», а з минулого року є мистецьким керівником «Не журись». Це не тільки талановитий поет, композитор, але також і перекладач. У другому числі за 1987 рік журналу «Всесвіт» поміщений його переклад «The Exorcist», популярної книжки Вілліяма Блетті. Майже закінчив львівський університет англійську філологію, але його виключили в славному горезвісному 1972 році. Властям не до вподоби був студентський рукописний журнал «Скриня», де друкувалися, між іншим, вірші Морозова, та мабуть за пісню «Чорна рілля ізорана», в якій уряд знайшов шкідливі націоналістичні відгомони, але за яку «Арніка» стала лавреатом телеконкурсу.
Віктор Морозов співає свої композиції як також композиції на слова В. Симоненка, Л. Костенко. Б.І. Антонича, І.Франка та сучасних молодих поетів. Треба бачити вираз його обличчя та відчути силу почувань в піснях «Павлік Морозов», «Кагановіч» та особливо у пісні «Віддайте мову» написану молодим бардом Едуардом Драчем, який народився в Кривому Розі, де, як каже В. Жданкін «нічого українського нема крім руди». До 20 року життя Е. Драч не говорив українською мовою, а опісля «прокинулись у нього українські гени». Тепер хоча працює лікарем, дальше пише пісні.
Андрій Панчишин перед «Не журись» працював інженером-програмістом. Його знамениті ліричні, гумористичні та іронічні пісні уже друкувались в «Сучасності» (ч. 2, 1989), де про нього писала Лариса Онишкевич. Він гостро і дотепно торкається різних пекучих проблем сучасного суспільства, як також і застійних часів Брежнєва. Тут входять такі пісні як «Брехунець» – це совєтське радіо. «Мешкав у Китаї слимачок», пісня про АІДС, «Оголошення» – надзвичайно сумна пісня про стан української мови.
Наймолодший з них це 19-літній Тарас Чубай, «металевий з міста Лева мен». Він компонує та виконує пісні на слова свого покійного батька поета шестидесятника Грицька Чубая. який був арештований в 1972 році. Твори Г. Чубая друкувались в самвидаві і на заході. Його надзвичайно сильна поема «Вертеп», написана коли йому самому було 19 років, була надрукована на заході в збірнику самвидаву «Широке море України», а в Україні щойно в числі 37 за 1985 рік в журналі «Україна».
Всі перші три балади співають під акомпаньямент гітари. Четвертий, Василь Жданкін це традиційний кобзар. Він народився на Кубані, а опісля жив в селі Білокриниця, де колись була резиденція гетьмана Мазепи. Вчився в Рівенськім інституті культури. На 24 році життя він захворів на енцифаліт і лежав спаралізований. Силою волі, з допомогою матері та знахора Порфирія Іванова, відомого зцілювача і філософа, Василь виздоровів. До часу «Не журись» він працював у Рівенській симфонічній оркестрі. Він вишукує давні призабуті історичні або заборонені пісні. З нагоди 1000-ліття християнства в Україні написав прекрасну колядку на слова віршів «Різдво» та «Коляда» Богдана Ігоря Антонича. В ч. 15 журналу «Україна» за 1989 рік була про це розкішна в красках ілюстрована стаття. Ця програма увінчалася надзвичайним успіхом, йшла 28 разів при повній залі на 500 місць.
Варто ще згадати про пісні молодих талановитих поетів, які заторкують проблему мови – Івана Малковича та Костя Москальця «Дивись дитя» і «Напучування сільського вчителя», які такі актуальні і для молоді тут.
В програмі присвяченій Т. Шевченкові слід відмітити кілька надзвичайно сильних та драматичних моментів, в яких є гостра критика віковічного почуття рабства, якого так стараються позбутися українці в час перебудови та відродження. Поема Володимира Самійленка «Сон» читана Остапом Федоришином, актуальна і сьогодні, хоча написана 100 років тому. Були також включені поеми Т. Шевченка «Розрита могила» та «Сон» («У всякого своя доля»), які мабуть багато молодих львів’ян почули вперше. Програму в’яже в цілість поема, читана автором Богданом Стельмахом про значення Шевченка та про важливість пам’ятника «найгеніяльнішому мученику».
Поодинокі члени ансамблю «Не журись» брали участь у фестивалі «Червона рута» в Чернівцях, де вони здобули різні нагороди. За відомостями з «Літературної України» з 5-го жовтня ц.р. першу нагороду ім. Володимира Івасюка отримав Василь Жданкін (Львів). Головні відзнаки: співаки, перша премія – Едуард Драч (Черкаси), Віктор Морозов (Львів), друга – Андрій Панчишин (Львів).
Віра Андрушків
Свобода. Український щоденник
07.11.1989, №211, стор.: 1, 4.
У неділю, 3-го грудня ц. р., виступив з чудовим концертом пісні, музики та гумору ансамбль «Не журись» зі Львова. Авдиторія публічної школи Роберто Клементе, яка має 750 місць, була замала. Мусіли доставляти ще 50 крісел. Ансамбль «Не журись» запрошено з виступами по містах в українських громадах Америки й Канади українсько-канадською фірмою «Кобза», яку очолює Микола Мороз – молодий підприємець з Торонто. Минулого року він був вибраний головою Центрального Комітету ОДУМ-у. Старанням «Кобзи» по Україні кілька місяців подорожувала з концертами група бандуристів зі ЗСА.
Львівський естрадний театр-студія «Не журись», художнім керівником якого є Віктор Морозов, складається з шести осіб – п’ятьох виконавців та шостого оператора звукової системи. Всі виконавці пісень мають сильні чудові голоси. Пісні виконувалися в супроводі гітари та бандури. Виконані пісні публіка сприйняла з великим захопленням, більшість написані самими виконавцями, вони також створили й музику. Віктор Морозов, Василь Жданкін та Андрій Панчишин – українські Джан Денвери, лавреати першого фестивалю «Червона рута» в Чернівцях, виконали ряд пісень: «Український лев», «Львівське пиво», «Стрілецькі могили», «Зруйнування Січі», «Почаївська Божа Мати», «Гей там на горі Січ іде», «Коляда», «Слимачок» , «Оголошення», «Яничари», «Символіка» та ін. З щирим українським гумором, галицьким діялектом, ряд гуморесок розказав Остап Федоришин, який також представляв виконавців. Юрій Саєнко виконав на фортепіяно джазові імпровізації на гуцульські теми.
Організатором концерту був ОДУМ Чикаго, голова якого Андрій Скиба привітав гостей з України та чикаґську громаду. Кінцеве слово подяки від української громади за чудовий концерт висловив Олексій Коновал – громадський діяч, згадав про події в Україні, про Народний Рух України, який об’єднав всі творчі сили, щоб покращити її долю. Щоб ми тут в діяспорі мали до їх зрозуміння терпеливість, бо вони там, в Україні, краще знають від нас умови праці та їх можливості. Від нас вони потребують не критики, а моральної та матеріяльної допомоги. В процесі творення загально громадське товариство сприяння Рухові, яке видало львівський жетон й він закликав придбати той жетон та скласти свою пожертву в «Самопомочі» на потреби Руху. Від громади одумівки Катя Луппо та Олександра Косогор піднесли букет квітів кожному виконавцеві. Концерт закінчено співом гимну «Ще не вмерла Україна». Після концерту відбулося прийняття в домі ОДУМ-у, де гості зі Львова ще виконали кілька пісень. Так як чистий прихід з концерту передано «Кобзі», вступ на прийнятті в ОДУМ-і, до якого додано пожертву від ОДУМ-у та Товариства Одумівських Приятелів, вручено виконавцям для потреб під час їх перебування в Чикаго.
Ол. Сергієнко
Свобода. Український щоденник
21.12.1989, №241, стор. – 4.
Ми вже журилися, що не буде «Не журись», а надійшла до нас радісна вістка, яка блискавкою облетіла широкі кола громадянства Клівленду, Парми, що приїжджають. Навідалися до нас перевтомлені, бо відбули щоденні концерти в Канаді – з Монтреалю до Калгарі в Альберті, а потім в Торонто, Подивіться на мапу і зміряйте ці простори! Але хлопці з під стягу «Не журись» з львівського естрадного театру-студії – жваві, ентузіасти і загартовані долею до невигод.
Концерт спонзорувала Українсько-Канадська фірма «Кобза» під патронатом Конгресу Українців Канади і Українських Злучених Організацій Великого Клівленду. Виступ відбувся 6-го грудня в залі церкви Покрова Пресвятої Богородиці в Пармі. Виконавці приїхали в зменшеному складі. Виступало їх п’ятьох: лавреати першого фестивалю «Червона Рута» Віктор Морозов та Андрій Панчишин, володар гран-прі першого фестивалю «Червона Рута» кобзар Василь Жданкін. Сольові точки на піяно виконав блискуче Юрій Саєнко, дипломант джазового фестивалю «Кришталевий Лев»-88 («Ностальгія» і «Джазова імпровізація»). Заповідачем, автором та виконавцем гуморесок був директор театру Остап Федоришин («Про предків», «Як Гриць їздив до Америки», «Монолог пані Стасі»). Він дуже дотепно говорив і заля вибухала сміхом. На початку імпрези мгр Василь Ліщинецький, голова місцевого УЗО, в короткому слові привітав виконавців і побажав успіхів. Концерт складався з двох частин. У фінальному виступі кожний виконавець представляв себе, виконуючи коротко питомі йому фрази, такти чи слова. На початку Федоришин і Саєнко вітали вдячну українську публіку та передали привіт з України, зі Львова. Згадали, що напевно на залі є багато слухачів зі Львова чи околиць. Співаки виконували 8 – 9 пісень різного змісту: патріотичного, історичного, побутового, сатиричного і сентиментально-ностальгічного, як, наприклад, пісня, яку співав батько Жданкіна, запроторений на Колиму. Хочу згадати деякі з них: «Стрілецькі могили», «А ви мене поховали», «Пісня про ветерана» (хата Кагановіча, який, до речі, ще живе в Москві на добрій державній пенсії і недавно в ЗСА появилася книжка про нього, авторства його кузена Кагане з Ню Йорку під назвою «Вовк з Кремля». Кагановіч має коло 97 років. Повинен бути засуджений за голодову смерть в Україні в 1932 – 1933 р.р.) Цікавою змістом і дуже на часі була пісня «Віддайте мову» (бо це не прохання, а наказ!). Виконував Морозов. «Зруйнування Січі», «Журавлі», «Коляда» у виконанні Жданкіна і пісні «Мило», «Яничари», «Символіка» у виконанні Панчишина. У піснях проявлялися любов до свого народу, біль за заподіяні кривди, туга за нашим історичним минулим, натяки на «гласність» та безрадність совєтської комуністичної господарки і цілої системи. Треба подивляти відвагу і щирість виконавців, бо ж не забуваймо, що ті люди вертаються і знову зустрічатимуться віч-на-віч зі суворою та непевною дійсністю.
Співаки перенесли нас духом і серцем в Україну, її минуле, теперішнє і майбутнє і ми їм вдячні за це.
Кажуть, що критикувати найлегше, але дозволю собі зробити певні нюансові зауваження, а саме: цікаво, чому ансамбль не виступив групово, а наприклад, дуети, квартети тощо щоб надати концертові більше кольоритности і різноманітности. Також можна було змінити строї, хоч би в другій частині на загальноукраїнські чи наші регіональні. Думаю, що організатори мали це на увазі, але певно хотіли себе виявити скромно, без зайвої «бомбастики». А трете, про що я думав, – це брак виконавців жіночої статі.
Слухачі сприймали виконавців з неприхованим ентузіазмом, радісними лицями, оваціями вставанням з місць. Мгр Ліщинецький попрощав незабутній ансамбль і дуже влучно сказав, що коли маємо таких відважних молодих людей, як «Не журись», то можемо сміло глядіти в очі будуччини. Але треба нам об’єднано в діаспорі підтримувати і обороняти справу незалежности України – і це повинно бути тепер нашим першим пріоритетом понад все. Діти вручили квіти виконавцям: від УЗО, гуртка бандуристів (вітав д-р Махлай) і від Відділу Суспільної Опіки при УЗО. При кінці виконавці на сцені заінтонували національний гимн «Ще не вмерла Україна», який підхопила ціла заля.
Д-р Володимир Боднар
Свобода. Український щоденник
16.01.1990, №9, стор. – 4.
Видається, що у Львові немає більш популярного театрального колективу, як театр «Не журись!» Це підтвердив ювілейний концерт театру, який припав на Зелені свята. У приміщенні львівської філармонії театр святкував своє п’ятнадцятиліття!
Зал зібрав людей, які любили і люблять цей театр. Цьому підтвердженням стали вигуки з залу, що випереджували слова ведучих, які запрошували на сцену акторів театру. Вечір розпочав директор театру заслужений діяч мистецтв України Остап Федоришин, який на цей святковий вечір вирішив проігнорувати улюбленим глядачами образом пані Стасі, але пообіцяв, що через вісім місяців львів’ян запросять на вечір пані Стасі та пана Дзюня. Тож Остап Федоришин запросив до ведення концерту пана Дзюня, вибачте, пана Богдана Рибку, а він відповідно відшукав у залі чарівну пані – Софію Кохмат – режисера театру «Не журись!» і ведучу Львівського телебачення, і запросив її до ведення концерту. Удвох вони запросили на сцену незмінного художнього керівника театру «Не журись!» – улюбленця львівської публіки, співака, композитора, перекладача Віктора Морозова. І зазвучали такі улюблені пісні про львівське пиво, про знову ж таки львівську каву. І про щастя бути народженим у Львові.
Акторський запал Віктора Морозова передався не лише глядачам, але й музикантам групи «Галичина», які вийшли на сцену підтримати співака. До речі, цього дня Віктор Морозов святкував свій день народження. І стільки львів’ян вітали оплесками уродинника! А далі сцену «захопили» Стефко Оробець і Юрко Наєнко та й подарували ностальгічно-сміхотливу пісеньку «Захотіла мушка зрання», а ще нову відповідну часу пісню на «общепонятном» про …нашу реальність.
Виконавці змінювали на сцені один одного. Чарівна Леся Бонковська дарувала дві пісні, серед них «Танго» на слова Марії Барандій і музику Юрка Саєнка. Мабуть, багато чоловіків, присутніх на цьому вечорі, могли б повторити слова Андрія Панчишина, який подарував пані Лесі ромашки на спогад про квіти, колись подаровані акторкою йому під час першого його виступу. І сказав, що, вражений чарівністю акторки, тоді вперше пожалкував, що одружений. Леся Бонковська – справжня окраса чоловічого колективу театру «Не журись!». Вона – як втілення досконалості, і вокальної, і акторської, і, звичайно ж, жіночої! Андрій Панчишин співав мало, але читав свої вірші. Хотілося почути такі улюблені пісні, з яких пам’ятаєш усі слова, але тоді вечір тривав би до безконечності. Хоча глядачі, мабуть, не заперечували б. Та він тривав і так достатньо довго: понад три години. Тарас Чубай, якому суджено бути завжди наймолодшим учасником театру «Не журись!», «примусив» увесь зал запально співати хіт на слова Костя Москальця «Вона» та ще й підспівувати під Івасюкове «Мила моя, люба моя…»
Можливо, виступ змужнілого і юного водночас Тараса Чубая був кульмінаційним у святковому вечорі. Хоча публіка отримала естетичне задоволення і від виступу Юрія Винничука, і від старих та нових гуморесок у виконанні Остапа Федоришина. А далі глядачам був дарований маленький вечір оперного співу, до якого долучились колишній «нежурівець», а нині соліст Львівського академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Олег Лишега, солісти цього ж театру Наталя Романюк та Роман Вітошинський, і співак, якого частіше чують у світах, ніж у Львові, Степан П’ятничко. Супроводжувала їхній виступ концертмейстер – Наталія Пелех.
Вечір вдався на славу. Наприкінці Остап Федоришин представив усіх, хто колись був причетний до театру «Не журись!»: Тарас Кулай, Володимир Гранатир, Петро Рачинський, Петро Смола, Богдан Лоза – щасливо вітали глядачів, весело співали гімн «нежуристів». Вийшло справжнє свято в колі друзів. Була лише одна прикрість, схожа на ложку дьогтю: ніхто ні словечком не згадав про Василя Жданкіна – особистість, яка до певної міри була втіленням національного самоусвідомлення нашого покоління. «Чорна рілля …» – линуло, здавалося, над Львовом п’ятнадцять років тому, могутній голос Василя Жданкіна ніс у собі віру в незнищенність українського духу, з його голосом оживала надія на щасливе майбуття України. І ми усміхались один до одного зі світлим закликом «Не журись!»
Галина Канарська
(postup.brama.com)
30 років «Не журись!» (I)
Але тут треба почати від Адама, бо сама назва сягає ще Першої московсько-української війни 1918–1921 років. Мій дід Лукян Сапіга був в армії УНР у сотні, яка так і називалася – «Не журись».
А по Другій світовій у Львові студенти політехніки й медичного створили джаз-банду під тією ж назвою. І тут вже мій тато з ними приятелював, брав участь у написанні пісень та організації їхніх виступів. Грали вони в клубах на танцях. Не мали жодних афіш. Тому про місце, де відбудуться наступні танці, повідомляли вкінці вечора.
Джаз-банда протрималася кілька років, потім декого було вивезено на Сибір, а решта, завершивши науку, припинила й виступи.
Тато мій був не меншим вигадником, аніж я, тому, за його легендою, він почув про сотню «Не журись!» від мого діда, коли залицявся до моєї мами, і начебто саме він запропонував назву для джаз-банди.
Ідея створити кабаре в мене жевріла з 1986-го, вже тоді ми починали свої виступи, ще не маючи назви. Були концерти з Віктором Морозовим, де я читав лекції про історію української співаної поезії, а Віктор своїм співом фактично демонстрував цілу антологію української поезії. Тоді ж я організував виступи Андрія Панчишина і Тараса Чубая перед Товариством Лева. Зокрема відбувся доволі скандальний вечір чорного гумору.
І таким чином було нас уже четверо. Правда, в пісні «Львівське пиво» дещо інакша інформація:
На Погулянці при пиві колись
Три файні хлопці докупи зійшлись.
Що з того вийшло – лишень подивись:
Хлопці створили театр «Не журись».
Погулянка тут згадана тому, що там жив Чубай, і ми в нього збиралися. А три тут тому, що чотири мені не вмістилося. Так що кожен собі думав, що він є в тій трійці.
І от на 20 вересня 1987 року в неділю випав День міста, який за совєтів завше випадав біля 17 вересня, коли нас асвабаділі з наших помешкань, кам’яниць і меблів. У міськкомі комсомолу запропонували мені зібрати гурт бардів і влаштувати концерт на початку проспекту Шевченка.
Я запросив Андрія Панчишина, Тараса Чубая, Костя Москальця (автор невмирущого шлягеру «Вона») і Віктора Неборака. Несподівано до нас приєднався ще один поет – Олександр Гриценко.
Однак якісь темні сили намагалися будь-що зашкодити нам. Перед дерев’яним помостом зібралося кількасот наших прихильників. А на сцені тим часом цвіла сонлива нудьга – там виступали якісь самодіяльні піснярі. І ось до мене підходить працівник міськкому комсомолу, який займався організацією того виступу (тепер це дуже відома у Львові людина), і сказав, що до нас приєднається «Клуб автарскай пєсні». Цих гарних людей я вже знав і чув їхні томниє завивання під Мандельштама чи Ахматову. Але ж переважна більшість публіки була наша.
Організатор і каже: «Давай сдєлаєм так. Адін ваш – адін наш». А я кажу: «Ні, так не піде. Ми мусимо виступати разом». – «Пачєму? Ви же нє адін калєктів!» – «Як то не один? Один!»
Я це механічно випалив, а водночас гарячково шукав у голові вбивчу відповідь. Але вона віддавна сиділа в моїй голові, тому, не зволікаючи, я вискочив до мікрофона і виголосив: «Розпочинаємо перший концерт групи “Не журись”».
Наші друзі підхопили цю назву і почали скандувати. Комсомол змушений був відступити.
Цей перший концерт знаменитий був тим, що пустилася сильна злива з громом. Однак ми виступу не перервали. Публіка розкрила парасольки, збилася в монолітну масу і з ентузіазмом сприймала кожну пісню чи вірш.
Але прихильники «Клубу» теж не дрімали. Хтось кинув у нашу публіку димову шашку. Тарас Кулай, майбутній адміністратор театру (на жаль, вже покійний), мужньо кинувся до неї і погасив. Потім беріг як реліквію.
Якийсь провокатор вигукував:
– Мала вас стрєлялі! Бандєравци!
Ну, бо лунали не зовсім невинні пісні. Панчишин виконував гостру сатиру, зокрема «День злодія», Тарас співав пісні на слова Грицька Чубая, який все ще залишався забороненим.
До якого екстазу врешті дійшли нежурливі, свідчить такий факт: апаратура замокла і її вимкнули, а публіка не розходилася. Тоді ми продовжили виступати без мікрофонів, а щоби краще було нас чути, виходили з-під накриття на авансцену, себто під саму зливу. Першим це встругнув Андрій Панчишин. Дощ заливав йому обличчя, гучно тарабанив по гітарі, а публіка збилася вже в один безперервно пульсуючий м’яз.
Я схопив ослінчика і тримав його, наче парасольку, над головою Андрія. Кожен такий жест слухачі сприймали з захопленням.
І тут треба ще зауважити, що впродовж усього концерту мене діставав цей комсомолець своїми запитаннями:
– А ета пєсня разрєшена к іспалнєнію? Ви увєрєни? А што он імєєт в віду? А што ета за фаміліі (це його зацікавила пісня Москальця, в якій пролунали імена українських поетів). А ком ета он пайот? Ета ваши друзья?
Я мусив щоразу терпляче пояснювати, інакше той погрожував, що вимкне апаратуру. Я брехав, відбріхувався, забивав баки, а послати його кудись далеко не міг, бо всі концерти тоді курував комсомол, і пізніше ми від нього й виступали.
Дві години ми перебували на верховині мистецького щастя. Потім мокрі, як хлющ, подалися до майстерні когось із художників сушитися і грітися.
Після цього були ще різні концерти, але найбільшим був наш перший в Україні доброчинний концерт в Палаці імені Гагаріна, де зібралося біля 700 глядачів, серед яких були також гості з Канади, США, Польщі. Концерт тривав чотири години, бо публіка ще й записки посилала, на які я мав відповідати. Записки були різні, і часто я на них відповісти не міг. Наприклад, записка від Ігоря Калинця була така: «Коли будуть видані твори Богдана Лепкого?» Я її проігнорував, бо що я міг на це відповісти? Через кілька днів підходжу до гурту знайомих і вітаюся, але Ігор каже: «Вам я руки не подам, бо ви не відповіли на мою записку».
Через якийсь час він змилосердився, і ми вже віталися, як і раніше.
На сцені тоді виступало тільки четверо: Остап Стахів, Андрій Панчишин, Тарас Чубай і я. Я тоді вперше пригостив публіку своїм чорним гумором. Публіка це пережила тяжко. В одній із записок писалося: «Ви вдягли на себе вишиванку, а виливаєте такий бруд!» Добре, відказав я, другим разом читатиму чорний гумор голим до пояса.
А читав я вже легендарне оповідання «Ги-ги-и», про яке Роман Іваничук висловився у своєму щоденнику так: «Це могла написати лише психічно хвора людина».
Як на те, оповідання перекладене на дванадцять мов, у Чехії його інсценізували, а на чеському радіо воно вже тричі лунало, і то не забездурно.
Ще один знаменний виступ організувало Товариство Лева, до якого ми належали повним складом, і котре нас як могло підтримувало. То був концерт під відкритим небом при розпродажу гаварецької кераміки. Я вів аукціон з покійним Влодком Вербенцем. І ось саме тоді підійшов до мене Ігор Мельник (теж уже покійний) і запропонував зачитати заклик до львів’ян створювати Товариство рідної мови і ставити під цим закликом підписи. Я заклик зачитав, Ігор став під стіною і збирав підписи. З цього й почалося створення у Львові Товариства рідної мови, яке згодом перетворилося на Просвіту, а Просвіта – на пшик.
А ось чим це скінчилося для мене. В Клубі творчої молоді збиралися взяти мене на посаду замісника директора. Але це ще мав затвердити комсомол. І почалася піврічна тяганина. Різні дебіли влаштовували зі мною безконечні співбесіди, які завершувалися примітивною бюрократією: прийди завтра, прийди за тиждень, нині ми зайняті, напиши автобіографію, принеси характеристику.
Головою міському комсомолу був такий собі Орест Яремчук. Наш хлоп, який виступав у КТМі завше на общєпанятнам. Після Незалежності він вже вдавав з себе патріота і носив вишиванку.
– На вас не можна покластися, – картав мене Яремчук. – Сьогодні вас попросили прочитати заклик, завтра попросять прочитати маніфест. Ви можете дати гарантію, що Андрій Панчишин більше не буде виконувати «День злодія»? Не можете? Ну то який з вас художній керівник?
Я витратив купу часу, але так тієї роботи і не дістав. Але зате ми почали набирати розголосу. До нас приєднався Віктор Морозов. Навесні 1988-го я висунув ідею створити на основі гурту естрадний театр. Справа в тому, що концерти, які ми вже давали, приносили нам копійки, бо все забирав комсомол, виписуючи нам за кожен виступ по 20 карбованців і покриваючи витрати на транспорт. Я, звісно, мусив хімічити, вписуючи до відомостей лівих людей, але це нас не рятувало. Театр зі своїми квитками – така була наша мета.
Я міг і сам зайнятися реєстрацією театру, але то була на той час страшна волокита. Я звернувся до Остапа Федоришина, який на ту пору працював у торгівлі, був дуже діяльним і талановито розповідав різні анекдоти. Найдивнішим було те, що коли я зайшов до нього і запропонував посаду директора, він ані секунди не вагався, нічого не зважував, а відразу, мовби тільки й чекав моєї пропозиції, кинувся в організаційний вир.
У травні 1988 ми вже почали виступати ширшим складом. Орест Друль познайомив мене зі Стефком Оробцем, який фонтанував ідеями і теж приєднався до нас із Юрком Саєнком. На тому концерті в травні Остап, Оробець і Саєнко були для наших прихильників повною несподіванкою. Для мене, зрештою, теж, бо з репертуаром Остапа я був знайомий, а що міг витворити дует Стефка і Юрка, я не мав зеленої уяви. І власне за пів години до концерту народився той геніальний експромт «Мушка». Ніхто цього номера спеціально не готував, не було жодної репетиції. Текст ми змайстрували просто на ходу.
Захотіла муха зрання
Платонічного кохання.
В павутину сіла здуру
І почала шури-мури.
А павук її лоскоче –
Чорт го знає, що він хоче.
І шепоче їй на вушко:
– Ой, ти ж моя щебетушко!
Стефко цей текст виконував у різних варіаціях: то класично, як в опері, то естрадово, то джазово, а Юрко на фортепяні спритно підхоплював і акомпонував. Пізніше, коли була створена вистава «Від вуха до вуха» (назва походить від назви ревії 1942 року у Львові), я там грав партайгеноссе і вимагав від Стефка різних варіантів.
30 років «Не журись!» (II)
Ця назва, як я вже писав, сиділа в моїй голові, як цвях. Ще до появи театру-кабаре я намалював наліпки «Не журись!» на пляшки з саморобними наливками. Татові розповіді про спілкування з нашими попередниками, джаз-бандою «Не журись!», виплекали в мене легендарне сприйняття цієї назви. А, однак, саме її в назві театру зареєстровано не було. В усіх документах значився лише безіменний львівський естрадний театр. Назва «Не журись!» різала комуністам і бюрократам вухо. Та ми на це не зважали й писали на афішах справжню назву.
Наша перша авторська театральна вистава «Від вуха до вуха» творилася в муках. Треба було вигадати якийсь простий і цікавий сценарій. І ось я приходжу до Стефка Оробця, який увесь той час, поки існував гурт «Не журись!», тільки й чекав, наче спляча красуня, що прийде принц і поцілує його. І він діждався. Він враз заметушився, замерехтів, заторохтів, вивалюючи на стіл гори паперу, книжок із закладками і вибрані томи свого вічного і безмежного щоденника.
Впродовж двох годин я не міг вставити і пів слова. На мене сипалися грандіозні проекти, місцями просто божевільні, готові тексти, сценарії 77 вистав, сценографічні малюнки, і все це перебивалося істеричними вигуками: «Папа! Це бомба!»
Потім ми вже мало не обнімалися, і Стефко переконував мене, що знає мене ще з дитячого садка, бо, як з’ясовується, це саме ми кинули під ноги вчительці презерватив, наповнений водою.
Задля користі справи я не заперечував, хоча моє дитинство і юність минули у Франику. І справді – презервативи ми таки наповнювали водою і кидали на дорогу, сипали карбід до клозету, клали гаманець на дорозі з прив’язаним до нього шнурочком.
Ті вистави, які планував Стефко, могли б, напевно, зробити революцію в театрі, але для кабарету, який я прагнув відродити, не пасували. Проте Стефка моя песимістична думка не засмутила. Якби навіть я запропонував йому сценарій похоронної панахиди, він би вхопився за нього з таким самим ентузіазмом.
– Папа! Мені потрібен Сая, – сказав Стефко. – Без Саї я пропав. Ти не знаєш Саї? Чувак!
Це звучало так, мовби я не знав свого рідного тата. Але виявилося, що Саю я знаю, тільки не на прізвисько, бо з Юрком Саєнком я зазнайомився у Віктора Неборака, який товаришував з ним з дитинства. За плечима в нас уже було декілька змістовних загулів з «прикладними» дівчатами – себто зі студентками Прикладного інституту.
На ту пору Юрко покинув гурт «Жайвір» у Рівному і тусував у Львові. Отже, Стефко і Юрко були безробітними. Фактично – я теж, бо лише числився на фіктивній роботі, але не працював. Обоє вони були фаховими музикантами, Юрко віртуозно грав на фортеп’яні, а удвох вони часто виступали в консерваторії на різних «капусняках». Таким чином, у нас було лише троє фахових виконавців на чолі з Морозовим. Усі інші були новачками і широкої сцени не бачили.
Останніми концертами гурту «Не журись!» перед тим, як ми стали естрадним театром, були три концерти у філармонії. Таку кількість глядачів філармонія бачила дуже рідко, бо не тільки не було де сісти, а не було де й стати. На один з цих концертів я запросив групу «Бу-Ба-Бу». Поезії Юрка Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця зробили фурор, той концерт тривав три години.
Публіка була в захваті, чуючи гострі сатиричні пісні у виконанні Андрія Панчишина та Віктора Морозова. Це, окрім актуального й досі «Дня злодія», пісня на честь візиту Горбачова до Львова, коли в бетон садили ялинки, «Павлік Морозов», «Генсек» (тут Саєнко грав Брежнєва, і його виводили, обвішаного орденами з ніг до голови, а він трясся і пускав слину), «Кагановіч». Остання пісня викликала в газеті «Ленінська молодь» обурення комсомольського журналіста Максима Храмова, який звинуватив нас в антисемітизмі. Антисемітизм полягав у тому, що приспів дещо нагадував єврейську мелодію, а Юрко Саєнко витанцьовував, замотаний у простирадло. Наші глядачі страшенно за нас переживали, щоб нас не посадили. Дехто нас хрестив, благословляючи зі сльозами на очах.
Василь Жданкін виходив на сцену з кобзою в довгій вишиваній сорочці, полотняних штанах і босий, Тарас Чубай співав пісні на слова свого батька, чия поезія щойно тільки почала прориватися в друк. Остап Федоришин читав свій галицький гумор, а незабаром увесь Львів смакував фрази: «Гальо! То єст нагла поміч?», «Стуль си писк!», «Залупив му воко!».
А при тім мушу згадати, як приїхали ми давати концерт в Трускавці і побачили афішу «Не кручинься!». Дивимося і не віримо своїм очам. Підбігає стурбований директор і пояснює, що квитки на концерт викупили самі «тюбітєйки» – себто узбеки, таджики, туркмени… Біда чорна! Треба всю балаканину, всі репліки перекладати на общєпонятний, українськими залишаться лише пісні.
Ну, і кожен, як міг перекладав, а виходило це геть дико. Остап, розповідаючи про лікаря, який прийшов до хворого, каже: «доктор падашол к бальному і залупіл єму глаз». Ми за сценою ледь не потріскали з реготу. Але зал насуплено мовчав.
Комуністична преса намагалася дискредитувати театр, вигадуючи якісь небилиці, а в районах запопадливі партійні діячі вимагали затвердженої програми. Але то був уже такий час, що можна було їх усіх посилати дуже далеко.
І ось уже влітку 1988-го ми стали театром. В липні за ініціативою Андрія Панчишина ми викликали до Львова Василя Жданкіна, і таким чином нас стало восьмеро. «Чудова вісімка» – називали нас глядачі.
Юрко Кох і Влодко Кауфман створили логотипи й афіші, а перед нами постала проблема: ми вже не гурт, а театр, і більше не можемо виходити на сцену з тим вінегретом, який досі так вабив публіку. Директор організував наші гастролі на Гуцульщині, щоб прокатати виставу, якої ще не існувало. Я запропонував назву «Від вуха до вуха» і засів писати сценарій. Потім ми гуртом його бурхливо обговорювали, сперечалися, ідеї вибухали одна за одною. Врешті дійшли думки, що нехай це буде щось схоже на репетицію святкового концерту. За совєтського часу кожен такий концерт перевіряла цензура і партійні товариші. Всі тексти повинні бути завірені і височайше дозволені.
Отже, ми з Остапом Федоришиним мали грати ролі партійних бонз, Юрко Саєнко і Стефко Оробець грали організаторів концерту і представляли партійцям програму. Виконавці виходили по черзі на сцену, ми їх слухали і переважно критикували. Я розмовляв жахливим суржиком, заявляючи при цьому, що «разгаварую на чістом укрАінскам язикє», бо мене начебто перекинули до Львова з Ташкента.
Я переписав сценарій, вставивши ті репліки і жарти, які визріли під час дискусії, і ми розпочали наше турне по селах Гуцульщини. Коли ми успішно прокатали нашу першу кабаретову виставу, то нарешті відважилися восени показати її у Львові. Не пригадую, скільки разів бачили її львів’яни – у кожному разі, це десятки вистав по дві щодня.
24 листопада 1988 року «Ленінська молодь» писала: «Повні зали на кожному спектаклі новоствореного естрадного театру «Не журись!». Втім, новим його можна назвати лише умовно. Ось уже рік спершу група, а тепер театр виступають з гострими сучасними програмами». Ганна Стеців писала про те, що я читав «фрагменти свого чорного гумору – нового в нашій літературі феномену. Більшість слухачів була шокована почутим, що відбилося в обурених записках. Але були й голоси схвалення».
Так що революція відбувалася не лише на політичному рівні, але й на літературному.
30 років «Не журись!» (III)
Хоч уже в повну силу крокувала пєрєстройка, а все ж партія тримала оборону і не здавалася. Обком постійно стояв на варті совєтських цінностей і на рівні різного районного начальства втручався ледь не в кожен наш виступ, вимагаючи завіреної програми. Щоб вони відчепилися, Остап Федоришин завірив якусь ліву програму в головного цензора, колишнього емгебіста, який замолоду полював за упівцями. Але в цій програмі не було самих текстів, що дуже нервувало партійців. Вони звикли, що все має бути зафіксоване до найменшої репліки, кожна пісня роздрукована.
Але тут уже проявлявся дипломатичний талант Остапа, який в торгівлі осягнув цілу науку, як задурити голову, як напоїти і задобрити чергового апаратника. Це давало нам змогу вийти сухими з води. Але Остап сухим не виходив, бо мусив з тими партійними кретинами і цензором пити та вислуховувати їхні «премудрі» зауваження. Часто бувало так, що він виходив на сцену вже під легким газом, і слова йому злегка пльонталися.
Одного такого разу, коли Остап з’явився на концерт у філармонії збадьорений, його дипломат з незмінним коньяком потрапив на очі юного Тараса Чубая. Остап саме читав зі сцени гумореску. Я сидів коло столу, втупившись у книжку, і чекав, коли мушу вийти на сцену. Тарас пройшовся раз попри той дипломат, пройшовся вдруге і втретє та й питає: «А що б такого втнути Осі?» – і поглянув запитально на мене. Я стенув плечима і промовисто глипнув на важку залізну штабу, якою притримували куртину. Тарас відкрив дипломат, відсунув пляшку коньяку набік, поклав до дипломата ту штабу, закрив і відійшов, весело бринькаючи на гітарі, з почуттям виконаного обов’язку.
І ось з’являється пан директор, а з ним Юрко Саєнко та Стефко Оробець. Якраз мені з Остапом пора на сцену. Він хапає дипломат, робить крок вперед і вдаряється об стіну головою. Тут він миттю скипає люттю, відкриває дипломат – коньяк цілий, це вже не зле, але – звідки штаба? Хто це зробив? Грізні очі свердлять усіх нас. Але всі вдають, що вперше бачать ту штабу. Проте Остап не заспокоюється, він погрожує, він наливається гнівом. І тут Юрцьо Саєнко чинить неймовірно героїчний вчинок. Він підходить до Остапа і, не зважаючи на те, що він навіть не був свідком того, як Тарас підсунув Остапові свиню, каже: «Заспокойся, то я поклав штабу». Остап мало не кинувся битися, але Юрко спокійно стояв на місці. Тільки запитав: «І що? І що ти мені зробиш?». Довелося Віктору Морозову втрутитися і заспокоїти, бо вже була би ґранда.
Але ось почалася друга половина вистави. З’являється Андрій Панчишин. Він, коли ми виступали у Львові, приходив завше пізніше, бо й виступав пізніше. Оце він ходить-походить по тій кімнаті, де ми отаборилися, і погляд його падає спочатку на дипломат, а потім на штабу. Крім нього й мене, в кімнаті більше нікого нема. «А що б такого вчудити Осі?» – замислюється Андрій. Я мовчу. Справа в тому, що Остап нас трьох добряче діставав, і бажання щось вчудити жевріло в наших збунтованих серцях давно. Різні дрібні капості ми йому й раніше робили, а тут якось вийшло все дуже спонтанно й оригінально.
Отже, Андрій підступає до дипломата, дивиться уважно на нього, рухає обережно ногою. Чує, що там калатає пляшка. Я мовчу. Він відчиняє дипломат і відсовує набік пляшку. Я мовчу. Хоча міг би зауважити, що ця ідея вже була пів години тому втілена і доволі успішно. Але чи мушу я все бачити і знати? Андрій бере штабу й акуратно вкладає її до дипломата. Я мовчу, втупившись у книжку. Потім Андрій задоволено походжає туди й сюди, перебираючи струни. За хвилю влітає Остап – нам знову пора на сцену. Остап хапає дипломат, робить крок вперед і знову гупає об стіну. Тут ми вже почули рик розлюченого лева. Андрій з подивом дізнається, що все це вже було, а я, курвий син, не попередив.
«Та я що? – кажу. – Я книжку читав. А коли я читаю, то не стежу за навколишнім середовищем». І знову крик і погрози: «Хто? Хто? Хто? Я йому не знати що зроблю!» Цей вибух вулкана триває хвилин п’ять. Вже й Віктор Морозов осудливо зиркає на нас – ну, раз можна так не надто мудро пожартувати, але вдруге?
І тоді вже Андрій чинить героїчний вчинок і признається, що то він поклав штабу, не мав зеленого поняття, що перед цим те саме зробив хтось інший. При цьому не видає мене, що я все бачив і не попередив. Потім мені каже зі сміхом: «Але ти засланець!»
Найцікавіше, що пляшка коньяку при тих маніпуляціях не розбилася.
Як я вже згадав цензора, з яким Остап мусив випивати, то додам, що кілька разів і я був при цьому. Остап завше казав йому, що його поради дуже цінні, що ми завше до них прислухаємося, а цензор, випивши, розповідав якісь історії зі свого молодецького минулого. Зокрема, як вони оточили хату, де сховалися дві сестри, партизанки, і не бажали здаватися. Тоді емгебісти ту хату підпалили, а дівчата відстрілювалися до останку і згоріли, а не здалися. Цензор прицмокував своїми повними вустами: «Але які ж вони були красиві!»
В грудні 1988 року ми мали виступати в Самборі. Перед концертом хтось із партійців попередив Остапа, що нас чекає провокація. Що малося на увазі – ми не знали. Ми відіграли дві вистави підряд і, коли наприкінці вийшли всі на сцену, до Остапа підійшло двоє хлопців з Товариства Лева і щось зашептали на вухо. Але він не хотів нікого слухати і розпорядився вимкнути мікрофони. Ніхто не розумів, що діється.
Ми всі зійшли зі сцени, а натомість чуємо, що там щось відбувається. Я повернувся й побачив чотирьох старших панів. Як з’ясувалося, це ті колишні студенти, які організували джаз-бенд «Не журись!», і вони спеціально з’їхалися на запрошення Товариства Лева з різних міст, щоб познайомитися з нами. Це була неймовірно зворушлива хвилина. Але спілкувався з ними лише я. Врешті я побіг у гардероб і пояснив, що нема тут жодної провокації. Остап суворим тоном наказав залишатися на місцях і щоб я не пхався в не свої справи. Але я все ж повернувся на сцену, а зі мною вийшли Андрій і Тарас. Таким чином ветерани «Не журись!» зустрілися лише з трьома. Я ще кілька разів бігав до наших, переконуючи їх вийти на сцену, і врешті вони таки вийшли, щоб разом сфотографуватися.
Самбірська газета «Червоний прапор» (13.12.1988) писала: «З допомогою самбірчанина Д.Кузьмінського (колишнього учасника капели) члени товариства відшукали Зеновія Павлика, Євгена Постужинського, Стефана Місечка. Колись четверо студентів різних вузів Львова, переселенців з Польщі, спочатку виступали в колі друзів, а згодом вийшли на широку публіку… У 1950 році, закінчивши навчання, хлопці роз’їхалися, відтак капела перестала існувати. І ось через 38 років учасники її побачилися знову.
Зустріч була несподіваною, але від цього не менш щирою і теплою. Артисти домовилися про спільний концерт, творчі зв’язки».
Домовитися домовилися, але ніколи більше обидві команди не зійшлися. Через десять років у телепрограмі «Кава по-львівськи» двоє ветеранів «Не журись!» згадали й про цю нашу зустріч і про те, як директор «Не журись!» обіцяв їм спільний концерт, але слова не дотримав.
Мені було дуже шкода, що так вийшло по-дурному. Але не вийти по-дурному воно й не могло, бо театр усі більше хилився в бік просвітянства – пішли одна за другою програми, присвячені Різдву, Великодню, Січовим стрільцям, воякам УПА. В тих виставах мені, Тарасові Чубаю, Андрію Панчишину і Стефкові Оробцеві місця не було. Запанувала патетика. Я вважав, що з такою тематикою цілком успішно дають раду Остап Стахів та Олег Кульчицький, і театр «Не журись!» не був чимось особливим.
Мені хотілося повернутися до кабарету, це принаймні було щось оригінальне.
30 років «Не журись!» (IV. Пан Базьо)
Після довгих суперечок і зусиль нам з Андрієм Панчишиним вдалося переконати Остапа Федоришина організувати кабаретову виставу. Я написав сценарій вистави, яка спочатку мала назву «Пан Базьо і решта». Ким був легендарний пан Базьо, я описав ще рік тому на «Збручі». Мій сценарій був дещо сирим, а дещо модерновим, не мав стержня і на кабаре мало скидався.
Тоді сценарій замовили Віктору Неборакові. Але він написав віршований сценарій, який уже мав той стержень, довкола якого міг закручуватися сюжет. Одна біда – вірші. Пана Базя мав грати Богдан Кох. Він прочитав сценарій і навідріз відмовився завчати вірші, бо це не давало змоги імпровізувати. Він казав, що для актора грати у віршованій п’єсі – це катастрофа і муки пекельні. Та й часу було обмаль, щоб вивчити всі слова напам’ять. А Федоришин тільки чекав, щоб відмовитися від цієї вистави.
Відтак ми з Андрієм їдемо до мене у Винники і складаємо докупи хребет сценарію, дещо почерпнувши від Неборака. Тепер вистава називалася «Шлюбна контора пана Базя». Коли сюжет було зліплено, я розписав репліки й діалоги та написав деякі пісні для вистави: «Львівське пиво», «Чорна кава» й інші.
Сюжет був простий, але тримався купи. Отже, до контори пана Базя, який володіє величезною колекцією дівчат і жінок на виданні та парубків і гульвіс, звертається дівчина (я запросив на цю роль акторку самодіяльного театру «Мета» Ірину Дворянин, яка грала в моїй п’єсі «Дракон», а потім стала фаховою акторкою) в пошуках жениха, а він демонструє їй різні варіанти.
Пана Базя грав я. Вистава йшла на самий Великдень у театрі Заньковецької. Два тижні щодня по дві вистави. Зал був переповнений. Нарід приходив у вишиванках цілими родинами, одухотворений мітингами, демонстраціями і колишніми патріотичними виставами нашого театру.
Піднімається куртина, а на сцені на передньому плані на всю висоту стирчить розмальована під червону цеглу могутня труба. Коли уважно придивитися, то можна розпізнати в цій трубі не що інше, як прутень. Хто мудрий, то збагнув, кому він був адресований, а більшість була шокована. На обличчях глядачів з’явилися рум’янці, коли під час пісні «Кама-сутра» споруда почала недвозначно опускатися і підніматися. Ну, принаймні діаспорна молодь була захоплена.
Потім з’являється пан Базьо у величезних сімейних трусах – червоних в білий горошок. Ледве ми такі труси знайшли. Пан Базьо підходить до щогли і піднімає прапор – такі самі червоні труси в горошок. З цього починається вистава. Відтак панові Базьові подають штани-галіфе, він вдягається і сідає за стіл. А секретар фірми, мурин, якого грав Юрій Саєнко, повідомляє:
– Шановна клієнтка до пана Базя.
Заходить Ірина Дворянин, мурин її садить в крісло. Пан Базьо запитує:
– Панянка, певно, в наглій потребі?
– Так, пане Базю, мені так встидно, – каже Ірина, заломлюючи руки, – я така зденервована…
– Панянка зденервується ще дужче, коли почує, що я не є паном Базьом.
Тут почалася така гра, що Базьо вдає не Базя.
– Як? – сполохується Іра. – То ви не пан Базьо? Але мені конче потрібно побачити пана Базя!
– Ого-го! Побачити пана Базя! Та я тут працюю з тамтих, ліпших часів, а тільки-но двічі мав щастя спілкуватися з вельмишановним паном шефом. Простіше, певно, папі римському пантофлю поцілювати, аніж панові Базьові руку потиснути. Він вирішує проблеми винятково глобального характеру. Наприклад, недавно добродій Рейган зволікали з роззброєнням. І що ви гадаєте? Досить було панові Базьові зателефонувати, що він Рейгана з жінкою розлучить, і той відразу дав команду роззброїтися.
– Що ви не кажете?
– А ви гадаєте, хто нашого (тут він пальцем тицяє вгору) з жінкою звів?
– Теж пан Базьо?
– Тільки він.
– А ви хто?
– Я є надзвичайний уповноважений пана Базя по Львову і області. Отже, прошу мені оповісти все, як рідному татуськови.
– А-а можна я буду трохи встидатися?
– Не тільки можна. Порядна дівочка просто зобов’язана встидатися в присутності пурєдного хлопа (поправляє маринарку, зазираючи в люстерко).
– Всі колєжанки повіддавалися. Сестра молодша теж віддалася. За інженера… але віддалася. Навіть та вусата Зоська, стара шухляда… з такими кривими ногами… та я зараз покажу…
– Е-е, може, то не обов’язково?
– Ні, обов’язково! (Показує, як та ходить криво). Навіть вона знайшла собі хлопа… а я… з доброї родини… Дідо перший колгосп… підпалив… А я – така господиня, така богомільна… що мені бракує?.. І тут є, і тут є, і там є – навіть забагато… І хоч би мені хто в трамваї на ногу наступив. Одна надія на вас.
– І добре робите. Наша фірма має світову славу. Минулого року ми арабському шейхові висватали таку львів’янку, жи він заради неї зрікся своєї бусурманської віри. І розлучився з цілим гаремом. Тепер він щотижня їсть кишку з квашеною капустою, співає фай-дулі-фай і збирає підписи про державність української мови. Бо каже, що нарід, який придумав ковбасу, не може бути не державним. Навіть презентував нашій аґенції модерновий комп’ютер. То є мозок нашої фірми. В ньому міститься унікальна картотека, започаткована ще паном Базьом-старшим за найяснішого цісаря Франца-Йосифа.
– І коли б я могла з того скористатися?
– Хоч зараз. Але перед тим – філіжанка кавусі.
Ірині подають каву, Віктор Морозов виконує пісню «Чорна кава»:
Пан Базьо звертається до панни:
– Ну, а тепер до діла. То якого кавалера душа прагне?
– О, я б хотіла чоловіка здатного на справжнє, непідробне кохання. Такого, що міг би зрозуміти незбагненні таємниці моєї загадкової жіночої душі. Це має бути витончена натура. Ну, такий… такий, щоб аж…
– Знайдем… Для нашої фірми нема нічого неможливого.
Віктор Морозов співає «Кохану» на слова В. Неборака.
– Пане директоре! Я собі випрошую! Я панна, вихована на львівських традиціях. Я навіть ніколи польського телебачення не дивлюся, бо мені встидно. А тут – така розпуста! Таке сороміцтво! Ваш клієнт оспівує голе жіноче тіло, з яким навіть не був розписаний! Боже мій! (махає перед обличчям сукенкою). Мені здається, що я вже й сама гола! Фе!
– Прошу заспокоїтися (зазирає на її ноги), ще не аж таке фе!
– Та як нє, коли я вся аж горю! (закриває обличчя сукенкою, що видно голі ноги).
Врешті пан Базьо пропонує дівчині українського негра. Виходить Юрко Саєнко, випацьканий на чорно взуттєвою пастою, і співає пісню на мої слова про татуська з Мадагаскару.
Є острів у Африці Мадагаскар,
Повітря солодке там, наче нектар,
Там зріють кокоси і квітнуть банани,
А мавпи танцюють на жовтих ліанах,
І теплих кальсонів не носить ніхто.
Приспів:
Мадагаскар – країна моїх мрій,
Мадагаскар – я син нещасний твій.
Із Мадагаскару мій тато прибув,
В радянському Львові освіту здобув,
А в стрийському парку зустрів мою маму,
За пачку жувачки завів її в браму.
І там ся зашпортала їхня любов.
Мій дідо відразу збагнув: то шось є,
Жи мама спухає і гумку жує.
Піймав мого тата, підбив йому воко,
Сказав, як не вжениться, буде морока.
А тато вженився й додому утік.
І дідо на зло ворогам тоді взяв
Й мене українцем замельдував.
Тепер мені лихо: шукаю муринку
Таку, щоб як щира була українка
І щоб за Драча голос дала вона.
Бо то був травень 1989-го, коли “Рух” висунув Івана Драча.
– Але ж він зовсім темний! – обурюється дівчина. – А які в нас діти будуть!
– Зате будете мали певність, що то є діти від вашого чоловіка.
Наступна пропозиція – вампір.
– Вампір! Який жах!
– Але ж то наш – український!
– О, ні! Він мені всю кров вип’є!
– А де ви бачила такого чоловіка, аби він крові не пив?
Тарас Чубай співає пісню про вампіра на слова В. Неборака.
Панна обурено залишає заклад. Натомість з’являється клієнт – пан Дзюньо, він же Богдан Рибка. Для цієї вистави я його запросив спеціально, бо на ту пору Стефко Оробець чкурнув до Америки.
– Я б хотів зав’язати знайомство… е-е… яке б потім перейшло у велику любов, – каже клієнт.
– Будь ласка. У нас великий вибір партнерок.
– Але мені потрібен партнер.
– Що? За кого ви нас маєте? То є порядний заклад!
– Перепрошую, але я не сказав, для кого потрібен партнер.
– А-а, тоді інша річ. Слухаю вас уважно.
– Маю таку мороку… Зовсім відбилася від рук. Літає по всьому місту, займається розпустою мало не в кожній брамі. Навіть на смітниках! А ще ж неповнолітня!
– Та ви що? Аж така лярва? І ви тото хочете видати заміж?
– Мушу.
– Аж така сучка! Та-ак, не повезло вам з дочкою.
– З якою дочкою? Та то сучка!
– Я ж і кажу – сучка!
– Але справжня сучка!
– Та то ще залагідно звучить! Я б сказав (шепоче на вухо)… От хто ваша дочка!
– Змилуйтеся! Звідки в мене дочка, якщо я ще ні разу не женився? Більше того – я ще ні разу не…
– Кого ж ви тоді заміж хочете віддати?
– Та сучку! Сучку! На штирох ногах! І з хвостом!
– Ну, в принципі, ми такими справами не займаємося. Але працює в нас один пес, який міг би вашу сучку прибрати до рук. (Набирає номер на телефоні). Прошу негайно привести Джульбарса!
Входить В. Морозов:
– Пане директоре, голошу слухняно: Джульбарса нема.
– Як то нема?
– Повісився.
Звучить пісня на слова В. Неборака.
МОНОЛОГ З ПСЯЧОГО ПРИВОДУ
Тіло покійного знайшли у рові
посеред подвір’я, завішаним на ланцюгу,
і закопали за городом.
Джульбарс повісився — самовбивця-пес.
Душу Джульбарса поженуть з небес.
Там йому скажуть: «Не здох як слід!»
Там його підважать під хвіст і під…
Джульбарс повісився на цепу вночі.
Справжнє кіно ноцне – щурі глядачі,
і зітхання, і залицяння,
і завивання, і злягання!
Джульбарс повісився! Чуєте? — ви!
Ви читаєте «Листя трави»?
Маркеса? Борхеса? Гессе? «І цзінь»? А?
Джульбарс повісився! Ось переміна!
Ти звешся поетом,
а він — собакою.
Тебе вірш гризе,
а його ланцюг.
Ти станеш колись професійним писакою,
а Джульбарс вибрав не м’ясо, а дух!
Скільки можна на місяць брехати?
Скільки можна чекати зарплати?
Скільки можна зади ваші дерти?
Вічно?
До смерти!
Що за професія шизофренічна —
вік сторожити курей і кіз
і посилати їх на заріз?
Пронизує землю і небеса
Сузір’я Пса!
Пан Дзюньо: Яка шкода…
– Послухайте, а чому б вам і самому не вженитися?
– Та я ніби не проти, але встидаюся.
– Та що там встидатися: женячка не пердячка (фраза була викинута цензурою).
– Ги-ги… та я властиво того й прийшов… а про сучку, то це так… до слова. Але хтів би-м, прошу вас ґречно, тільки панну.
– Ну та ясно, що не стару дримбу.
– Тільки має бути нецілована.
– Нецілована? А можна запитати: куди нецілована?
Пан Дзюньо шаріється і опускає очі.
– За неціловану не буду обіцяти, а незаймані таки є. Правда, нині цнотлива дівка на вагу золота. І всі вони в мене в Червоній книзі. Так, подивимося, що ми тут маємо. О! Зріст 2 метри, стегна навпоперек півтора метра, бюсту нема. Тато в криміналі.
– А за що?
– Не переживайте. За політику. Питав, коли у Львові з водою буде порядок.
– А де ж тут політика?
– Ну, бо видите, він тото питав, вилізши на пам’ятник Леніну.
Втручається мурин:
– Пане директоре, а може, йому запропонувати ту…
– Ні-ні, то є експортний варіант! Ми цю панну до Швеції відправляємо.
– Ага! – обурюється Дзюньо. – То ви он як! Все найліпше за кордон! Україну грабуєте!
Мурин:
– Пане директоре, пахне скандалом.
– Ну то й що? А де я потім дівку на експорт візьму?
Мурин:
– Маю один рецепт. Берете дівку вживану, тримаєте її три дні в скипидарі і цитриновій кислоті. Як добре вкисне, замащуєте гіпсом – і шлюс.
– Ми вже торік одну таку висватали, а потім молодий мусив у шлюбну ніч шлюсара викликати.
– Ну видите, як добре: і ми заробили, і шлюсар заробив.
Пан Базьо в телефон:
– Гальо! Об’єкт №308 до Швеції не їде. Що? Пакуєте? Розпаковуйте. Буде вам незаймана.
Входить пані Стася. І тоді народжується дует пані Стасі і пана Дзюня.
А далі лунали пісні на слова Неборака у виконанні Т. Чубая: «Королева дебілів», «Лоліта» й інші. Одне слово, пішла жара.
ти йдеш одна між лілій
сорочки носиш білі
малюєш очі деревам
ти королева дебілів
коли заходиш у храми
за ними валяться брами
вони шкребуть пазурами
дебіли на весіллі
ти королева дебілів
температура плюс сорок
не приведи мій Боже
в її гаряче ложе
спадає в душі морок
густе вино гаряче
а королева плаче
над рилом поросячим
ти королева дебілів
ти дика королева
танцюємо в повітрі
Я МОЖУ ПО-ВТО-РИТИ
ти королева дебілів
Увесь час на сцені витанцьовували юні одаліски з танцювального колективу «Життя» під орудою Ірини Мазур. Демонстрували стриптиз, кама-сутру, голі пупчики і довгі ноги. Актори «Не журись!» мали змогу пірнути в любовні пригоди, пережити адюльтери, стреси, шкандалі і вулкани неймовірних пристрастей.
Але то вже зовсім інша історія, яка насправді не має кінця.
P.S. А що було далі? А далі ми розсварилися і розпалися. З вісьмох троє кавалерів одружилися, а четверо розлучилися, щоб одружитися знову. Один з них із тою самою, з якою розлучився. З часом помирилися, знову зійшлися для вистав «Підпільний обком діє» та «Золото Полуботка». І знову розійшлися. Щоб зійтися, можливо, не востаннє на тридцятиліття. Без двох, які відійшли у засвіти, і без одного, якого московський біс поплутав.
10.10.2018
Юрій Винничук
zbruc.eu
01 
02 
03 
04 
05 
06 
07 
08
Джерело: 01 – фото з поліграфії до альбому «Не журись!» (Кобза – KOB C006); 02 – з архіву Михайла Маслія (м. Тернопіль). Фото Володимира Дубаса; 03 – фото з невідомої газети (архів ukrmusic.online); 04, 05, 06, 07, 08 – з архіву Михайла Маслія (м. Тернопіль).