З історії українського звукозапису та дискографії. Степан Максимюк

Пропонована книга є працею багатьох творчих років однієї, відданої своїй ціложиттєвій справі людини. Годиться насамперед дати слово авторові, магістрові Степану Максимюкові:

Народився я 16 червня 1927 року в Ужгороді на Карпатській Україні. До гімназії почав ходити в Ужгороді, пізніше в Модржанах біля Праги, а закінчив у Міттенвальді (Німеччина) 1946 року. У 1948 році одружився з Галиною, з дому Захвалинською. Маємо одну доньку – Ірину. У 1949 році переїхав до Сполучених Штатів.

Здобув освіту: у 1960 році одержав ступінь бакалавра в Американському університеті у Вашингтоні в ділянці міжнародних відносин та історії Східної Европи і Радянського Союзу. У 1964 році одержав ступінь магістра у цьому ж університеті на факультеті міжнародної служби також в ділянці міжнародних відносин та історії Східної Европи й Радянського Союзу.

З 1955 до 1987 року працював у сфері міжнародного радіомовлення на державній радіостанції «Голос Америки» переважно на посаді радіопродюсера. Від 1987 року – на пенсії.

Тривалий час колекціоную українські платівки та звукозаписи. У моїй колекції-архіві є понад 2000 старих короткограйних платівок в 78 об./хв. та близько 2500 довгограйних платівок швидкістю 45 та 33 об./хв. від 1900 року і до найновіших – з України, дореволюційної Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Сполучених Штатів, Канади, Німеччини, Англії, Аргентини, СРСР та інших країн. На платівках записано народні та популярні пісні, опери, класичні, релігійні, інструментальні й хорові твори, поезію, прозу, гумор та інше.

У колекції є ще понад п’ять сотень магнітних стрічок на котушках і касетах із записами українських концертів, конференцій, доповідей, інтерв’ю із політиками, поетами, істориками, літераторами, дисидентами, заявами визначних українців та чужинців про Україну від початку 1960-их років і дотепер. Цілу колекцію уважаю найбільшою цього роду в західному світі.

Займаюся також звуковидавничою діяльністю, найбільш помітними досягненнями якої є видання в 1970 році альбому бандуриста Зіновія Штокалка, співпраця в ювілейному 15-платівковому виданні під назвою «Народна музика Америки» з нагоди 200-ліття її незалежности в 1976 році та інші видання давніх українських звукозаписів.

Я також автор низки наукових розвідок з ділянки українського звукозапису, які друкувалися в українських газетах і журналах, член Української Вільної Академії Наук у Сполучених Штатах, Українського Історичного Товариства, Наукового Товариства ім. Шевченка в Україні та США, Вашингтонської Групи українських професіоналістів та член Краєвої УАКРади.

Ще у вересневому випуску 1965 р. журналу Вісті (США) С. Максимюк констатував: «Українська дискографія – це одна з найбільш занедбаних ділянок у нашій науці». Бо ж справді, інші нації встигли вивести такі студії на значно вищий рівень завдяки державному статусу їхніх країн та більшій кількості кваліфікованих спеціялістів із систематичного вивченння звукозапису. У середині 20 століття дискографи чи колекціонери на Заході знали куди більше про історичні платівки українських вокалістів О. Мишуги, М. Менцінського, С. Крушельницької, піяністки Любки Колесси, аніж навіть високоінтелігентні українські кола.

А втім із музикознавців старшого покоління лише Василь Витвицький добре знався на звукозаписах, високо цінував їх (хоч і не працював дискографом) після років роботи на Львівському та, згодом, Детройтському радіо.

Ситуація в самій Україні другої половини 20 століття була подібною: як тут, так і в діяспорі працювала низка рецензентів звукових видань, проте майже не було фахових дискографів-дослідників. Як і більш загальна дисципліна бібліографія, її посестра дискографія вимагає особливої підготовки, терпеливости, самодисципліни та великого вкладу часу і праці. Для ілюстрації цих слів можна ствердити, що навіть добру рецензію нового диска фахівцеві вдасться оформити за дві години, але студію про рідкісні диски С. Крушельницької чи О. Кошиця неможливо завершити за дві, ані за 22 години. Особливо коли немає давніших зразків такої роботи, а доводиться уточнювати кілька чисел матриць чи місце зберігання платівок 80-літньої давности.

На такому тлі ще більш рельєфно вимальовується постать С. Максимюка. Його джерелознавчі роботи від самого початку діяльности мали пошуково-піонерський характер і відповідну деталізацію, зрештою природну для всіх форм музичної бібліографії. А коли усвідомити, що вдалий звукопис – це щасливий шлюб мистецтва із технікою, коли взяти до уваги очевидний мистецький смак та довголітню практику цього діяча на радіо «Голос Америки», тоді його технічна підготовка та акторський досвід постане у правдивому світлі.

С. Максимюк розпочав свою діяльність як лектор, автор і видавець на початку 1960-их років, коли звукозапис досяг вже високого рівня, навіть для вимогливих знавців цієї справи. Значить, крім таланту і схильности до дискографічної роботи, він мав відповідне поле для самореалізації у своїй улюбленій, хоч і нелегкій діяльності.

Перша частина книги охоплює опубліковані студії про платівки сопрано С. Крушельницької, диригента О. Кошиця, діяльність Є. Ліньової; тут теж дискографія Шевченкіяни, огляд записів українських дум та Національного гимну Чубинського – Вербицького – усе в історичній перспективі. Дослідник теж кидає світло на призабутих, хоч заслужених вокалістів – Олександра Нижанковського та Олександру Гвоздецьку.

Частина друга вводить у науковий обіг ще не друковані матеріяли, серед яких перша повна міжнародна дискографія музики Д. Бортнянського, яка бере до уваги всі технічні формати випуску впродовж останнього століття.

Рідкісні ілюстрації в цьому унікальному виданні – кольорові відбитки етикеток платівок чи історичні світлини – представляють зацікавлення автора, а також його досягнення як колекціонера з міжнародними зв’язками.

Упродовж років, а особливо після осягнення незалежности України, піонерська діяльність С. Максимюка поширилася ще далі; ще на початку 1990-их років він став ініціятором ідеї створення в Києві чи Львові Національного архіву звукозапису України, співавтором перших оглядів українських звукозаписів у довідниках Encyclopedia of Ukraine (1993, Торонтський університет) та Енциклопедія української діяспори (2003, американський том; Видавництво НТШ).

Через особисту скромність такі роботи Степан Максимюк продовжує називати своїм гоббі. Насправді ж його унікальна колекція звукозаписів та життєвий доробок став досі найбільшим серед українських фахівців і вже давно переріс таке звичне й поширене поняття, як гоббі. Цей його подвиг перейшов в національне надбання, яке значно заповнить дотеперішню прогалину в українській науці.

Про діяльність С. Максимюка вже з’явилася література пера радіожурналіста Миколи Француженка (Вашингтон), професора Олександра Козаренка (Львів) та інших.

8 травня 2003 Кренфорд, Н. Дж., США
Роман Савицький, мол., член Національної Спілки Композиторів України